Постанова

від 21.03.2024 по справі 522/21761/16-ц

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Номер провадження: 22-ц/813/188/24

Справа № 522/21761/16-ц

Головуючий у першій інстанції Шенцева О.П.

Доповідач Драгомерецький М. М.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21.03.2024 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді: Драгомерецького М.М.,

суддів: Громіка Р.Д., Дришлюка А.І.,

при секретарі: Узун Н.Д.,

за участю: ОСОБА_1 та його представника Гаврилюка П.С. ,

ОСОБА_3 та її представника Бережного О.В. ,

переглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 22 липня 2020 року по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_5 , Виконавчого комітету Одеської міської ради, ОСОБА_3 про визнання недійсним договору про співробітництво, визнання недійсним свідоцтва про право власності, визнання права власності та витребування майна, -

в с т а н о в и в:

15 листопада 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом, який в процесі розгляду справи уточнив, до Відкритого акціонерного товариства «Одеський домобудівельний комбінат» (далі по тексту - ВАТ «Одеський домобудівельний комбінат»), ОСОБА_5 , Виконавчого комітету Одеської міської ради (далі по тексту - ВК ОМР), ОСОБА_3 про визнання недійсним договору про співробітництво, визнання недійсним свідоцтва про право власності, визнання права власності та витребування майна, посилаючись на те, що він, позивач, як інвестор, 29 квітня 2005 року уклав з ВАТ «Одеський домобудівельний комбінат», як підрядник, Договір №28/7 про співпрацю по інвестуванню будівництва житлових будинків (далі по тексту - Договір №28/7 від 29.04.2005), згідно п. 2.1.1 якого є інвестування будівництва сторонами договору двокімнатної квартири АДРЕСА_1 (далі по тексту - квартира), згідно пунктів 2.1.1, 2.1.2, 2.2.2 якого інвестор має сплатити за квартиру 193 925,79 гривень, що відповідає вартості квартири загальною площею 74,64 кв.м.

При цьому інвестор сплатив підряднику суму інвестиції у розмірі 208 376, 00 грн і з цього моменту набув майнових прав на квартиру та отримав права вимоги переходу права власності на зазначений об`єкт будівництва. Крім того, відповідно до умов Договору №28/7 від 29.04.2005 підрядник зобов`язався передати квартиру у власність інвестору, для чого протягом одного місяця з моменту здачі будинку до експлуатації надати інвестору акт прийому-передачі квартири та передати йому права власності. Згідно Акту готовності об`єкту до експлуатації №1895 від 02.02.2010 об`єкт вважається закінчений будівництвом і готовим до експлуатації.

Проте підрядник ВАТ «Одеський домобудівельний комбінат» умови Договору №28/7 від 29.04.2005 не виконав, акт прийому-передачі квартири не склав, квартиру не передав, а 30 вересня 2006 року Дочірнє підприємство ВАТ «Одеський домобудівельний комбінат» «Жилбуд» (далі по тексту - ДП «Жилбуд») в особі директора ОСОБА_6 уклало Договір №7/28 про співпрацю по інвестуванню будівництва житлових будинків (далі по тексту - Договір №7/28 від 30.09.2006), за умовами якого предметом інвестування є та ж сама квартира під АДРЕСА_1 , що і за Договором №28/7 від 29.04.2005, на яку відповідач ОСОБА_5 отримав свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_2 , видане ВК ОМР 21 березня 2011 року (далі по тексту - свідоцтво про право власності від 21.03.2011), а потім 01 жовтня 2018 року за договором купівлі-продажу продав спірну квартиру відповідачці ОСОБА_3 ..

Позивач просить суд:

- визнати Договір №7/28 про співпрацю по інвестуванню будівництва житлових будинків, укладений ДП «Жилбуд» і ОСОБА_5 30 вересня 2006 року недійсним;

- визнати свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_2 , видане ВК ОМР 21.03.2011 на ім`я ОСОБА_5 , незаконним та недійсним;

- визнати за позивачем, право власності на квартиру АДРЕСА_2 ;

- витребувати квартиру АДРЕСА_2 з володіння ОСОБА_3 шляхом вселення ОСОБА_1 в квартиру АДРЕСА_2 , виселення ОСОБА_3 з квартири АДРЕСА_2 без надання іншого житлового приміщення;

- встановити порядок виконання рішення суду, визначивши це рішення підставою для скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_5 на квартиру АДРЕСА_2 , здійснену 09.04.2011 КП «ОМБТІ та РОН» номер запису 3431 в Книзі 774пр-98 та 09.04.2011 внесено запис до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно за реєстраційним номером 33375835 та для скасування реєстрації права власності на зазначену квартиру на ім`я ОСОБА_3 ..

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що згідно ст. 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно набувається особою, яка створила це майно з моменту завершення будівництва. А тому слід вважати, що з моменту Акту готовності об`єкту до експлуатації №1895 від 02.02.2010 виникла правова передумова необхідна і достатня для набуття інвестором ОСОБА_1 права на квартиру, таким чином 02.02.2010 є датою виникнення у інвестора права власності на квартиру. При цьому позивач вважає передбачені Законом дії, спрямовані на реєстрацію права власності, а саме: одержання свідоцтва про право власності є лише офіційним визнанням уже належного ОСОБА_1 права власності на квартиру. Крім того, невиконання ВАТ «Одеський домобудівельний комбінат» обов`язку передбаченого Договором №28/7 від 29.04.2005 виготовити і передати інвестору документи, необхідні для оформлення права власності на квартиру на ім`я ОСОБА_1 , позбавили його, позивача, можливості зареєструвати набуте ним право власності на квартиру.

Позивач вважає, що Договір №7/28 від 30.09.2006 та свідоцтво про право власності від 21.03.2011 є недійсними з тих підстав, що відповідно до частини 7 п. 6.2. статуту ДП «Жилбуд» передбачає затвердження договорів, що укладаються на суму 50% розміру статутного фонду ДП «Жилбуд», засновником цього підприємства, а так як статутний фонд складає 14 000,00 грн, до Договір №7/28 від 30.09.2006 на суму 284 012,00 грн повинен був затверджуватися засновником ДП «Жилбуд». При цьому загальними зборами ВАТ «Одеський домобудівельний комбінат» від 21.08.2006 року було прийнято рішення про ліквідацію ДП «Жилбуд», створена ліквідаційна комісія, розпочато ліквідаційну процедуру й повноваження щодо укладення договорів перейшли до голови ліквідаційної комісії ОСОБА_7 .. Крім того, рішенням апеляційного суду Одеської області від 24.06.2016 за позовом ОСОБА_1 до ВК ОМР, ОСОБА_5 , ВАТ «Одеський домобудівельний комбінат», про визнання недійсним свідоцтва про право власності, витребування майна з чужого незаконного володіння, та за зустрічним позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_1 , ВАТ «Одеський домобудівельний комбінат» про визнання договору недійсним, встановлено, що на момент укладення договору від 30.09.2006 ОСОБА_6 директор ДП «Жилбуд» не мав повноважень укладати угоди від імені ДП «Жилбуд». Судове рішення набрало законної сили і відповідно до ст. 82 ЦПК України зазначена обставина не потребує доказування.

Крім того, позивач вказує на те, що відповідно до положень ст. 655 ЦК України договір купівлі-продажу є відплатним договором, але відповідач ОСОБА_8 зазначену в Договорі №7/28 від 30.09.2006 суму інвестиції 284 012,00 грн не сплатив. Згідно приписів статті 4 Закону України «Про інвестиційну діяльність», що набрали чинності з 14 січня 2006 року, об`єктами інвестиційної діяльності не можуть бути об`єкти житлового будівництва, спорудження яких здійснюється з використанням коштів, залучених від фізичних осіб, а може здійснюватися виключно через фонди фінансування будівництва.

Позивач також стверджує, що сторони Договору №7/28 від 30.09.2006 при його укладені порушили вимоги частини першої ст. 203 ЦК України, згідно яких зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Відповідно до ст. 215 ЦК України правочин є недійсним у зв`язку з недодержанням в момент його вчинення стороною (сторонами) загальних вимог, які необхідні для чинності правочину, передбачених ст. 203 ЦК України. Таким чином, Договір №7/28 від 30.09.2006 не відповідає вимогам ст. 215 ЦК України, має ознаки домовленості, яка не створює юридичних наслідків. Однак відповідачі використали цей Договір №7/28 від 30.09.2006 й зареєстрували право власності на квартиру за ОСОБА_5 , та ВК ОМР на його ім`я було видано свідоцтво про право власності на спірну квартиру, в той час як він, позивач, не надавав згоди на укладення цього договору.

Позивач також посилається на положення ст. 330 ЦК України, згідно яких якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього; положення ч. 1 ст. 388 ЦК України, згідно якої якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом; та ч. 3 цієї статті, згідно якої якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

При цьому позивач вважає, що так як він 16 січня 2007 року набув майнові права на квартиру і право вимоги переходу права власності на об`єкт будівництва; 02 лютого 2010 року будинок АДРЕСА_3 введено до експлуатації, то ця дата є моментом виникнення у нього права власності на квартиру, він має право на реєстрацію права власності на квартиру й витребувати своє майно з чужого незаконного володіння.

Крім того, позивач зазначає, що 01 жовтня 2018 року відповідач ОСОБА_5 та відповідачка ОСОБА_3 уклали договір купівлі-продажу спірної квартири, посвідчивши його у приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Гордої І.В., й при цьому незважаючи на наявність судового спору щодо квартири, відповідач ОСОБА_5 не сповістив про це нотаріуса. Тому квартира вибула з його, позивача, володіння не з його волі і згідно ст. 388 ЦК України він має право витребувати її у добросовісного набувача.

У судовому засіданні позивач ОСОБА_1 та його представник, адвокат Гаврилюк Павло Степанович, підтримали позовні вимоги, просли суд задовольнити їх у повному обсязі на підставі викладених у позову доводів та отриманих в процесі судового розгляду доказів.

Відповідач ВАТ «Одеський домобудівельний комбінат» (код ЄДРПОУ 01271830) припинив свою діяльність 06 серпня 2019 року й за заявою позивача ухвалою суду від 11 лютого 2020 року виключений зі складу відповідачів.

Адвокат Маркаров Ігор Романович в інтересах відповідача ОСОБА_5 позов не визнав, просив відмовити у його задоволені, посилаючись на те, що позивач за Договором №28/7 від 29.04.2005 отримав лише право на набуття права власності, але не отримав права власності на квартиру, як на спірне нерухоме майно, тобто права власності на спірне нерухоме майно у нього в установленому законом порядку не виникло, а тому він не має права визнавати недійсним Договір №7/28 від 30.09.2006, так як не є стороною цього договору, й вимоги про витребування майна з чужого незаконного володіння за цих обставин спору є безпідставними.

Адвокат Бережний Олександр Володимирович в інтересах відповідача ОСОБА_3 надав суду відзив на позов, у якому позовні вимоги не визнав, просив відмовити у їх задоволені, посилаючись на те, ОСОБА_3 набула право власності на законних підставах, при укладенні договору купівлі-продажу були дотриманні усі норми законодавства, та вона є добросовісним набувачем спірного нерухомого майна.

Представник ВК ОМР в судове засідання до суду не з`явився. Про час та місце розгляду справи сповіщався належним чином.

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 20 липня 2020 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_5 , Виконавчого комітету Одеської міської ради, ОСОБА_3 про визнання недійсним договору про співробітництво, визнання недійсним свідоцтва про право власності, визнання права власності та витребування майна - залишено без задоволення.

В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_1 просить рішення суду першої інстанції скасувати й ухвалити нове рішення про задоволення позову в повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права.

Відповідач ОСОБА_5 в судове засідання до апеляційного суду не з`явився про розгляд справи неодноразово повідомлявся належним чином та завчасно, про що свідчать рекомендовані повідомлення про направлення судових повісток. Клопотань про відкладення розгляду справу не надходило.

Відповідачу ОСОБА_5 судові повістки неодноразово надсилались на адресу місця його проживання, яка була вказаним ним особисто (т. 3 а.с. 20) та на адресу місця його реєстрації, згідно інформації з Єдиного державного демографічного реєстру (т. 3 а.с. 57), однак судова кореспонденція поверталась до суду із довідками поштового відділення про причини повернення «адресат відсутній за вказаною адресою», «за закінченням терміну зберігання».

Відповідно до ч. 1 ст. 131 ЦПК України учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) або місцезнаходження під час провадження справи.

У разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місце знаходження судова повістка надсилається учасникам справи, які не мають офіційної електронної адреси та за відсутності сповістити їх за допомогою інших засобів зв`язку, що забезпечують фіксацію повідомлення або виклику на останню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть якщо учасник судового процесу за цією адресою більше не проживає або не знаходиться.

Право на доступ до суду, передбачено пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка передбачає таке: «Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи незалежним і безстороннім судом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру».

Статтю 6 Конвенції не можна тлумачити як таку, що встановлює певну форму обслуговування судової кореспонденції. Від національних органів влади також не вимагається забезпечення бездоганного функціонування поштової системи. Тим не менш, загальна концепція справедливого судового розгляду охоплює фундаментальний принцип змагальності процесу. Невручення стороні належним чином судових документів може позбавити його або її можливості захищати себе у провадженні.

У справі «Гарячий проти України» (заява №43925/18) ЄСПЛ вказав, що хоча загальна концепція справедливого судового розгляду та фундаментальний принцип змагальності провадження вимагають, щоб судові документи були належним чином вручені учаснику судового процесу, стаття 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод не заходить так далеко, щоб зобов`язувати національні органи влади забезпечити бездоганне функціонування поштової системи. Органи влади можуть бути притягнуті до відповідальності лише за не надіслання відповідних документів заявнику. Той факт, що заявник, не отримав кореспонденцію, надіслану йому апеляційним судом, сам по собі недостатній для того, щоб стати аргументованою підставою для заяви про те, що були порушені його права, передбачені пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, а, у даному випадку, апеляційного суду.

Зазначеного висновку дійшов Верховний Суд в постанові від 23 січня 2023 року по справі №496/4633/18 (провадження №61-11723св22).

Крім того, відповідач ОСОБА_5 відповідно до ч. 11 ст. 128 ЦПК України повідомлявся про розгляд справи через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України (т. 3 а.с. 65).

Відповідач, третя особа, свідок, зареєстроване місце проживання (перебування), місцезнаходження чи місце роботи якого невідоме, а також заінтересована особа у справах про видачу обмежувального припису викликаються до суду через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України, яке повинно бути розміщене не пізніше ніж за десять днів, а у разі розгляду справи про видачу обмежувального припису - не пізніше 24 годин до дати відповідного судового засідання. З опублікуванням оголошення про виклик особа вважається повідомленою про дату, час і місце розгляду справи (ч. 11 ст. 128 ЦПК України).

Таким чином, оскільки судові повістки неодноразово направлялись листом рекомендованою кореспонденцією, відповідачу на всі відомі суду адреси місця його проживання та реєстрації та враховуючи, що ОСОБА_5 відповідно до ч. 11 ст. 128 ЦПК України повідомлявся про розгляд справи через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України, апеляційний суд в достатній мірі виконав обов`язок щодо повідомлення відповідача про дату, час та місце розгляду справи.

Апеляційним судом також враховується, що справа тривалий час перебуває в провадженні Одеського апеляційного суду, а саме з жовтня 2020 року, ОСОБА_5 отримав копію апеляційної скарги та копію ухвали про відкриття апеляційного провадження (т. 2 а.с. 180), представник ОСОБА_5 - адвокат Маркаров І.Р. брав участь в судових засіданнях апеляційного суду, де надавав пояснення по суті справи (а.с. 2 а.с. 187-188), а тому відповідач ОСОБА_5 мав достатньо часу, в разі достатньої зацікавленості в розгляді справи, реалізувати свої процесуальні права з доведення своєї правової позиції по справі, про розгляд якої останньому достовірно відомо.

Згідно із ст. ст. 13, 43 ЦПК України особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми процесуальними правами на власний розсуд. Особи, які беруть участь у справі, зобов`язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права та виконувати процесуальні обов`язки.

В рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» Європейський суд з прав людини вказав, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

На осіб, які беруть участь у справі, також покладається обов`язок не допускати свідомих маніпуляцій та ухилень від отримання інформації про рух справи.

Відповідно до приписів ст. 367 ЦПК України апеляційний суд переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів і вимог апеляційної скарги.

Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними.

Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Крім того, Верховний Суд в постанові від 01 жовтня 2020 року по справі №361/8331/18 висловився, що якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Таким чином, враховуючи строки розгляду справи, баланс інтересів сторін у якнайскорішому розгляді справи, усвідомленість її учасників про розгляд справи, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності належним чином повідомлених про дату і час судового засідання учасників справи.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи, наведені у апеляційній скарзі, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково за таких підстав.

У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

За загальними правилами статей 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна (стаття 317 ЦК України).

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема договори та інші правочини, інші юридичні факти.

Відповідно до частин першої та другої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. П равочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Згідно частини першої статті 4 Закону України «Про інвестиційну діяльність» об`єктами інвестиційної діяльності можуть бути будь-яке майно, в тому числі основні фонди і оборотні кошти в усіх галузях економіки, цінні папери (крім векселів), цільові грошові вклади, науково-технічна продукція, інтелектуальні цінності, інші об`єкти власності, а також майнові права.

Частиною третьою статті 4 Закону України «Про інвестиційну діяльність» закріплено порядок інвестування та фінансування об`єктів житлового будівництва, зокрема з використанням недержавних коштів, залучених від фізичних та юридичних осіб, у тому числі в управління, може здійснюватися виключно через фонди фінансування будівництва, фонди операцій з нерухомістю, інститути спільного інвестування, а також шляхом емісії цільових облігацій підприємств, виконання зобов`язань за якими здійснюється шляхом передачі об`єкта (частини об`єкта) житлового будівництва.

Відповідно до частин першої, третьої, шостої статті 7 Закону України «Про інвестиційну діяльність» всі суб`єкти інвестиційної діяльності незалежно від форм власності та господарювання мають рівні права щодо здійснення інвестиційної діяльності, якщо інше не передбачено законодавчими актами України. Розміщення інвестицій у будь-яких об`єктах, крім тих, інвестування в які заборонено або обмежено цим Законом, іншими актами законодавства України, визнається невід`ємним правом інвестора і охороняється законом. За рішенням інвестора права володіння, користування і розпорядження інвестиціями, а також результатами їх здійснення можуть бути передані іншим громадянам та юридичним особам у порядку, встановленому законом. Взаємовідносини при такій передачі прав регулюються ними самостійно на основі договорів. Інвестор має право на придбання необхідного йому майна у громадян і юридичних осіб безпосередньо або через посередників за цінами і на умовах, що визначаються за домовленістю сторін, якщо це не суперечить законодавству України, без обмеження за обсягом і номенклатурою.

Об`єкт інвестування - це квартира або приміщення соціально-побутового призначення в об`єкті будівництва, яке після закінчення будівництва стає окремим майном (стаття 2 Закону України «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю»).

Згідно статті 190 ЦК України майном як особливим об`єктом вважаються окрема сукупність речей, а також майнові права та обов`язки, при цьому майнові права визнаються речовими правами.

Майновими правами визнаються будь-які права, пов`язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовою частиною права власності (права володіння, розпорядження, користування). Майнове право є складовою частиною майна як об`єкта цивільних прав. Майнове право є обмеженим речовим правом, за яким власник цього права наділений певними, але не всіма правами власника майна, та яке засвідчує правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно чи інше речове право на відповідне майно в майбутньому.

Захист майнових прав здійснюється в порядку, визначеному законодавством, а якщо такий спеціальний порядок не визначений, захист майнового права здійснюється на загальних підставах цивільного законодавства.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання.

Згідно частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникає, зокрема, з договорів та інших правочинів, має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Відповідно до статті 525 ЦК України одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно частини першої статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

За правилом статті 527 ЦК України боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов`язання чи звичаїв ділового обороту.

Відповідно до статті 530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Згідно статті 328 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до частин першої, другої статті 331 ЦК України право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору, є власником цієї речі. Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

За правилами статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Згідно частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до статті 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Тлумачення статті 330 ЦК України свідчить, що виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК, майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача.

Власник має право витребувати майно з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України).

Згідно частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Судом першої інстанції встановлено, що 29 квітня 2005 року позивач ОСОБА_1 , як інвестор, та ВАТ «Одеський домобудівельний комбінат», як підрядник, уклали Договір №28/7 про співпрацю по інвестуванню будівництва житлових будинків, за умовами якого є інвестування та здійснення будівництва сторонами будинку будівельний АДРЕСА_4 (п. 1.1. Договору №28/7 від 29.04.2005). Згідно п. 2.1.1 Договору №28/7 від 29.04.2005 Інвестор зобов`язався здійснити інвестування будівництва двокімнатної квартири АДРЕСА_1 в загальній сумі 193 925,79 грн, що становить в загальному площу 74,64 кв.м; згідно п. 2.1.4. цього договору здійснити оформлення переходу права власності на квартиру після завершення будівництва будинку і сплатити усі збори та платежі, що необхідні для цього по державним розцінкам у відповідних установах, а також замовити і оформити технічний паспорт та свідоцтво про право власності на передану квартиру.

Відповідно до п. 2.2.2 Договору №28/7 від 29.04.2005 підрядник зобов`язався після введення в експлуатацію житлового будинку АДРЕСА_4 в 1-му кварталі 2007 року передати у власність інвестору двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 74,64 кв.м, розташовану на 7-му поверсі в 1-й парадній вказаного будинку.

Згідно Акту готовності об`єкта до експлуатації №1895 будівництво 10-ти поверхового 2-х секційного житлового будинку в АДРЕСА_3 було завершено 02 лютого 2010 року, тобто після спливу трьох років від строку, який був визначений в п. 2.2.2. Договору №28/7 від 29.04.2005, з настанням якого підрядник ВАТ «Одеський домобудівельний комбінат» зобов`язався ввести до експлуатації об`єкт будівництва у 1-му кварталі 2007 року.

При цьому позивачем не надано суду жодного вмотивованого доводу з приводу його, позивача, звернення/незвернення до підрядника за захистом своїх порушених прав стосовно неналежного невиконання умов Договору №28/7 від 29.04.2005, як це передбачено розділом 3 цього договору та Законом України «Про інвестиційну діяльність».

Відповідно до даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань щодо Відкритого акціонерного товариства «Одеський домобудівельний комбінат» (код ЄДРПОУ 01271830) стан суб`єкта: припинено; дата запису: 06.08.2019; номер запису: 15561170018013992.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що суд відмовляючи у позові, виходить із правової природи інвестиційної діяльності та інвестиційних прав, які є одним з видів майнових прав.

Право власності у позивача за Договором №28/7 від 29.04.2005 відповідно до ч. 4 ст. 334 ЦК України виникає з дня державної реєстрації (ст. 182 ЦК України), а не в момент фактичного передання майна або в будь-який інший момент, визначений домовленістю сторін (п. 93 Постанови ВП ВС від 18 грудня 2019 року у справі №522/1029/18).

При цьому, позивач в обґрунтування своєї позовної вимоги не надав жодних належних та допустимих доказів того, що він є власником нерухомого майна, а сам по собі Договір №28/7 від 29.04.2005 жодним чином таке право власності не доводить.

Беручи до уваги, що моментом виникнення права власності на нерухоме майно є момент його державної реєстрації, позивач не набув у встановленому законом та договором порядку прав саме на квартиру як на об`єкт нерухомого майна. Отже, вимоги позивача щодо визнання його власником квартири АДРЕСА_2 , не ґрунтуються на законі, а в їх задоволенні має бути відмовлено.

Щодо вимог про визнання недійсним Договору №7/28 про співпрацю по інвестуванню будівництва житлових будинків, укладеного ДП «Жилбуд» і ОСОБА_5 від 30.09.2006, та визнання незаконним і недійсним свідоцтва про право власності на спірну квартиру, яке видано ВК ОМР 21.03.2011 на ім`я ОСОБА_5 , то правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

Фактично ж, аргументи у позовній заяві позивача, який не є стороною Договору №7/28 від 30.09.2006, зведені до тверджень, що засновник ДП «Жилбуд» не затвердив Договір №7/28 від 30.09.2006; на день укладення цього договору було прийнято рішення про ліквідацію ДП «Жилбуд» й створена ліквідаційна комісія з обраним головою ліквідаційної комісії; про відсутність певної інформації щодо ДП «Жилбуд», яке припинило свою діяльність 05.12.2006.

Втім, жодних належних та допустимих доказів того, що оскаржуваний правочин не відповідає вимогам встановленим ст. 203 ЦК України, та іншим нормам матеріального закону не наведено.

При цьому, наявними в матеріалах справи доказами підтверджується те, що Договір №7/28 про співпрацю по інвестуванню будівництва житлових будинків від 30.09.2006 був укладений у повній відповідності до вимог чинного законодавства та в подальшому став підставою для отримання всіх необхідних документів та реєстрації права власності на нерухоме майно - квартиру.

Крім того, позивач зазначає, що його права та інтереси порушені саме невиконанням зобов`язань за Договором №28/7 про співпрацю по інвестуванню будівництва житлових будинків від 29.04.2005, які стосуються передання позивачу новозбудованого майна та документів необхідних для реєстрації за ним права власності на це майно. Отже, враховуючи те, що позивач стверджує про перебування у зобов`язальних відносинах, то права позивача мають захищатися за допомогою відповідних норм інституту зобов`язального права.

Тому відповідач ОСОБА_5 , як власник нерухомого майна - квартири АДРЕСА_1 , на законних підставах розпорядився своїм майно, уклавши 01 жовтня 2018 року договір купівлі-продажу зазначеної квартири з відповідачкою ОСОБА_3 , посвідчивши його у приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Гордої І.В. за номером в реєстрі №1558.

А відтак - позовні вимоги позивача про витребування квартири АДРЕСА_2 із володіння ОСОБА_3 є безпідставними і необґрунтованими.

Проте, з такими висновками суду першої інстанції погодитись неможливо, виходячи з наступного.

Згідно із частинами 1-4 статті 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Необхідність визнання обов`язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Так, вирішуючи питання стосовно застосування частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд бере до уваги, що в рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Чуйкіна проти України» від 13 січня 2011 року (остаточне 13 квітня 2011 року) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено, наступне «…суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пп. 28-36, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції - гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі - провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п. 25, ECHR 2002-II).

У пункті 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява №63566/00 від 25 жовтня 2000 року, «Суд нагадує, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.94, Серія A, №303-A, параграф 29).

Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18 Рішення від 07 жовтня 2010 року (остаточне 21.02.2011) у справі «Богатова проти України» (заява №5232/04 від 27 січня 2004 року).

Більш детальніше щодо застосування складової частини принципу справедливого судочинства - обґрунтованості судового рішення Європейський суд з прав людини висловився у п. 58 Рішення від 10 лютого 2010 року (остаточне 10.05.2011) у справі «Серявін та інш. проти України» (заява №4904/04 від 23 грудня 2003 року), а саме «Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, №303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), №37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Сутність добросовісності передбачає вірність зобов`язанням, повагу до прав інших суб`єктів, обов`язок до співставлення власних та чужих інтересів, унеможливлення заподіяння шкоди третім особам.

Згідно частини третьої статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Частинами 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

За змістом статей 12 та 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Однак, в порушення положень статей 12, 81, 263, 264 ЦПК України суд першої інстанції не перевірив належним чином обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, не надав правильної оцінки наявним у справі доказам та помилково застосував норми матеріального права.

Колегія суддів вважає, що у даному випадку докази були досліджені судом першої інстанції з порушенням норм процесуального права, тому апеляційний суд має законні підстави для встановлення обставин, що мають значення для справи, та дослідження й оцінки наявних у справі доказів.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного суду.

Верховний суд у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.

Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.

За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача».

Проте, позивачем ОСОБА_1 доведено належним чином обґрунтованість підстав позову, а саме, те, що саме інвестор ОСОБА_1 як особа, за кошти якої і на підставі договору якою був споруджений об`єкт інвестування, є особою, якою набувається первісне право власності на новостворений об`єкт інвестування. Оскільки після виконання умов інвестиційного договору позивач ОСОБА_1 набув майнові права на об`єкт інвестування, які після завершення будівництва об`єкта нерухомості та прийняття його до експлуатації трансформуються у право власності інвестора на проінвестований об`єкт з необхідністю державної реєстрації інвестором такого права за собою, то забудовник позбавлений права відчужувати об`єкт інвестування на користь будь-якої іншої особи. Й навпаки, ні відповідачем ОСОБА_5 та його представником адвокатом Маркаровим Ігорем Романовичем, ні відповідачем ОСОБА_3 та її представником адвокатом Бережним Олександром Володимировичем не доведені належним чином заперечення проти позову, оскільки вони набули право власності на спірну квартиру неправомірно, поза волею позивача ОСОБА_1 ..

Так, в порушення положень пунктів 2 та 3 частини 4 статті 264 ЦПК України про те, що у мотивувальній частині рішення зазначаються докази, відхилені судом, та мотиви їх відхилення та мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику, суд першої інстанції не зазначив у рішенні суду мотиву відхилення обставин, встановлених судовими рішеннями, на які посилався представник відповідача як на заперечення проти позову та взагалі не дав мотивовану оцінку поясненням представника відповідача щодо наявності підстав для відмови у позові.

Судом першої інстанції помилково не враховано, що на виконання умов договору №28/7 від 29.04.2005 про співпрацю по інвестуванню будівництва житлового будинку АДРЕСА_3 , укладеного між ОСОБА_1 та ВАТ «Одеський домобудівний комбінат» ОСОБА_1 здійснив інвестування будівництва двокімнатної квартири АДРЕСА_5 за вказаною адресою в повному обсязі, у сумі 208 376, 00 грн, що підтверджується копіями квитанцій до прибуткового касового ордеру про сплату позивачем в касу комбінату вказаної суми грошових коштів за період з 29 квітня 2005 року по 16 квітня 2007 року (т. 1, а.с. 9-10).

На підтвердження підстав позову, ОСОБА_1 надав суду першої інстанції рішення апеляційного суду Одеської області від 24 червня 2016 року по справі ОСОБА_1 до ВАТ «Одеський домобудівельний комбінат», ОСОБА_5 , ВК ОМР, ОК «Ковалевського» про визнання недійсним свідоцтва про право власності, визнання права власності та витребування майна та за зустрічним позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_1 , ВАТ «Одеський домобудівельний комбінат», треті особи: ТОВ «Білдінг груп», ОК «Ковалевського» про визнання недійсним договору №28/7 від 29.04.2005 про співпрацю по інвестуванню будівництва житлових будинків (т. 1, а.с. 26-28).

Так, 24 червня 2016 року ухвалюючи рішення, апеляційний суд Одеської області встановив, що «21.08.2006 року загальні збори акціонерів ВАТ «Одеський домобудівний комбінат» прийняли рішення про ліквідацію дочірнього підприємства «Жилбуд», про що зазначено у Протоколі №11 від 21.08.2006 (т. 1 а.с. 200-204); створено ліквідаційна комісія. 29 вересня 2006 року ліквідаційна комісія прийняла рішення про звернення до господарського суду Одеської області із заявою про порушення провадження у справі про банкрутство ДП «Житлбуд».

Відповідно до частини третьої статті 105 ЦК України з моменту призначення комісії з припинення юридичної особи (ліквідаційної комісії) до неї переходять повноваження щодо управління справами юридичної особи, яка припиняться.

Отже, колегія суддів дійшла висновку про те, що на момент укладання договору від 30 вересня 2006 року ОСОБА_6 , директор ПП «Жилбуд» не мав повноважень укладати угоди від імені ПП «Жилбуд», такі повноваження перейшли до голови ліквідаційної комісії та Комітету кредиторів. Разом з тим, вимог про визнання договору від 30.06.2006 недійсним ОСОБА_1 не заявляв, а тому відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог про визнання недійсним свідоцтва про право власності, витребування майна з чужого незаконного володіння (оскільки не набув права власності) та визнання права власності на майно.

Вирішуючи зустрічний позов ОСОБА_5 колегія суддів виходила з такого.

На момент укладення оспорюваного правочину - договору №28/7 від 29.04.2005, який укладено між головою правління ВАТ «Одеський домобудівний комбінат» ОСОБА_9 і ОСОБА_1 , відповідно до якого ОСОБА_1 зобов`язався здійснити інвестування будівництва квартири АДРЕСА_1 , діяв статут ВАТ «Одеський домобудівний комбінат» затверджений загальними зборами акціонерів 18 квітня 1997 року, зареєстрований 04.06.1997 зі змінами від 19.09.1999 (т. 3 а.с. 31-45), який обмежень щодо права виконавчого органу товариства на укладення договорів не містив, таким чином колегія суддів дійшла висновку, що правові підстави на які посилався позивач за зустрічним позовом ОСОБА_10 , є необґрунтованими, отже зустрічний позов не підлягає задоволенню».

Крім того, апеляційним судом встановлено, 29 квітня 2005 року між ОСОБА_1 та головою правління ВАТ «Одеський домобудівний комбінат» Македонським П.Г, був укладений договір №28/7 про співпрацю по інвестуванню будівництва житлового будинку АДРЕСА_3 , згідно умов якого ОСОБА_1 здійснив інвестування будівництва двокімнатної квартири АДРЕСА_5 за вказаною адресою у сумі 208 376,00 грн.

Але суд першої інстанції взагалі не дослідив та не надав належної оцінки вказаному судовому рішенню та не врахував, що обставини, встановленим вказаним рішенням суду апеляційної інстанції, мають суттєве значення для правильного вирішення цього спору та в силу частини 4 статті 82 ЦПК України не підлягають доказуванню.

Розглядаючи аналогічну справу Верховний Суд у постанові від 15 грудня 2021 року у справі №522/3885/19 (провадження 61-10952св21) дійшов наступного правового висновку: «Таким чином, саме інвестор як особа, за кошти якої і на підставі договору з якою був споруджений об`єкт інвестування, є особою, якою набувається первісне право власності на новостворений об`єкт інвестування.

Державній реєстрації підлягає право власності тільки на ті об`єкти нерухомого майна, будівництво яких закінчено та які прийнято в експлуатацію у встановленому порядку. В іншому випадку інвестор не зможе визнати право власності на квартиру до введення будинку в експлуатацію.

Згідно частини четвертої статті 334 ЦК України права на нерухоме майно, яке підлягає державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону.

Отже, інвестор після виконання умов інвестування набуває майнові права (тотожні праву власності) на цей об`єкт і після завершення будівництва об`єкта нерухомості набуває права власності на об`єкт інвестування як первісний власник шляхом проведення державної реєстрації речових прав на зазначений об`єкт за собою.

Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване у нього (частина перша статті 330 ЦК України).

Власник має право витребовувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (частина перша статті 387 ЦК України).

Частина перша статті 388 ЦК України містить перелік підстав, за яких власник майна має право витребовувати своє майно, зокрема, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом (підпункт 3 зазначеної статті).

Якщо майно було набуте безпідставно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребовувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина третя статті 388 ЦК України).

Оскільки після виконання умов інвестиційного договору інвестор набуває майнові права на об`єкт інвестування, які після завершення будівництва об`єкта нерухомості та прийняття його до експлуатації трансформуються у право власності інвестора на проінвестований об`єкт з необхідністю державної реєстрації інвестором такого права за собою, то забудовник позбавлений права відчужувати об`єкт інвестування на користь будь-якої іншої особи.

Таким чином, інвестор наділений правом вимагати повернення належного йому об`єкта інвестування від будь-якої іншої особи.

Разом з тим Велика Палата Верховного Суду вважає, що підвищений формалізм у позиції судів у питаннях виникнення прав власності на новостворений об`єкт нерухомості на підставі рішення суду є достатньо виправданим з огляду на характерні особливості інвестування в будівництво об`єктів нерухомості. Такі конкретні випадки поступово виробляються судовою практикою. Отже, ухвалюючи рішення у справі про набуття права власності на спірний об`єкт інвестування та правові наслідки цього, доцільно ретельно досліджувати обставини набуття інвестором майнових прав та здійснення будівництва об`єкта нерухомості.

Висновки щодо неможливості визнання за інвестором права власності на об`єкт інвестування висловлювалися Верховним Судом України у справі №367/2220/13-ц (провадження №6-1858цс15), однак у тій справі суди встановили, що інший інвестор проінвестував будівництво спірної квартири раніше, ніж позивач уклав договір купівлі-продажу майнових прав, тому відповідно до статті 7 Закону України «Про інвестиційну діяльність» саме той інвестор має право володіти, користуватися і розпоряджатися об`єктами та результатами інвестицій відповідно до законодавчих актів України, оскільки об`єкти та результати інвестицій є власністю інвестора. Відтак немає необхідності відступати від висновків Верховного Суду України у тій справі.

Разом з тим у постанові від 24 червня 2015 року в справі №367/5136/13-ц (провадження №6-318цс15) Верховний Суд України дійшов висновку про необхідність позивача захищати свої майнові права, а не право власності, яке ще не виникло. Позивач звернувся до суду з позовом про визнання права власності на проінвестовані об`єкти нерухомості та зобов`язання забудовника передати позивачу технічну документацію (технічні паспорти) на об`єкти інвестування. За обставинами справи позивач виконав свої грошові зобов`язання за договорами купівлі-продажу майнових прав, повністю сплативши вартість, установлену вказаними договорами, тобто вчинив дії, спрямовані на виникнення юридичних фактів, необхідних і достатніх для отримання права вимоги переходу права власності на об`єкт будівництва. Однак, на думку Верховного Суду України, в позивача не виникло право власності на спірні квартири. За змістом договорів купівлі-продажу майнових прав позивач отримав лише право на набуття права власності, а не саме право власності на нерухоме майно. Відтак Верховний Суд України залишив в силі рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог.

Отже, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про необхідність частково відступити від вказаного висновку Верховного Суду України, оскільки, на переконання Великої Палати Верховного Суду, у разі виконання інвестором власних інвестиційних зобов`язань після завершення будівництва об`єкта інвестування відповідно до вимог закону майнові права інвестора трансформуються у право власності, яке підлягає державній реєстрації за інвестором як первісним власником.

Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним із юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для підтвердження права власності, а самостійного значення для виникнення права власності не має. Така реєстрація визначає лише момент, з якого держава визнає та підтверджує право власності за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення такого права (див. постанови від 23 червня 2020 року у справі №680/214/16 (пункт 55) та від 07 квітня 2020 року у справі №916/2791/13 (пункт 6.31)).

Оскільки слід вважати, що у позивача виникло право на об`єкт інвестування з моменту завершення будівництва, то вона має право на його витребування.

Судове рішення про задоволення позовної вимоги про витребування від (стягнення з) відповідача нерухомого майна є підставою для державної реєстрації права власності на нерухоме майно. Такий висновок сформульований, зокрема у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі №916/1608/18 (провадження №12-135гс19, пункт 80).

Разом із цим Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17 (провадження №14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі №905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі №569/17272/15-ц (провадження №14-338цс18), від 01 жовтня 2019 року у справі №910/3907/18 (провадження №12-46гс19). Відтак застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача.

Так, у постанові від 29 вересня 2020 року у справі №688/2908/16-ц (провадження №14-28цс20) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що правочин, спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним, відповідно до частин першої, другої статті 228 ЦК України вважається таким, що порушує публічний порядок. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. Відтак, встановивши, що оспорювані позивачем правочини спрямовані на незаконне заволодіння належним позивачу об`єктом інвестування, суди повинні були дійти висновку про нікчемний характер таких правочинів.

У постанові від 04 червня 2019 року у справі №916/3156/17 (провадження №12-304гс18, пункти 69, 70) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що визнання нікчемного правочину недійсним не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин недійсний у силу закону.

Як Велика Палата Верховного Суду нагадувала неодноразово, за загальним правилом, якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; такий запис вноситься виключно у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Близькі за змістом висновки наведені, зокрема у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16 (провадження №14-208цс18, пункти 115, 116), від 07 листопада 2018 року у справі №488/5027/14-ц (провадження №14-256цс18, пункт 98), від 19 травня 2020 року у справі №916/1608/18 (провадження №12-135гс19, пункт 80) та багатьох інших.

Відтак можливість задоволення вимоги про визнання недійсним правочину завжди залежить від фактичних обставин справи та порушеного права, за захистом якого звернувся позивач, отже, за обставинами справи не може вважатися ефективним способом захисту.

Тому позовні вимоги позивача про визнання недійсними договору про резервування об`єкта нерухомості, договору про купівлю-продаж цінних паперів, акту пред`явлення пакета облігацій до погашення, акту про погашення пакета облігацій, акту приймання-передачі майнових прав на квартиру, свідоцтва про право власності на квартиру, в разі їх задоволення не призведуть до поновлення майнової сфери позивачки, зокрема до набуття нею права власності на спірну квартиру чи до введення її у володіння квартирою, а тому є неефективними і задоволенню не підлягають.

Разом з тим, за умови виконання інвестором власних зобов`язань за інвестиційним договором після завершення відповідно до вимог закону будівництва об`єкта інвестування у інвестора виникають права, тотожні праву власності, а відтак інвестор може ставити питання про витребування такої житлової нерухомості від інших осіб, які нею незаконно заволоділи.

Отже, інвестор наділений правами, тотожними правам власника нерухомого майна, пов`язаними зі створенням об`єкта нерухомого майна, а тому в разі порушення його речових прав він має право на звернення до суду за їх захистом шляхом пред`явлення позову про визнання за ним його майнових прав та витребування своєї власності з незаконного володіння іншої особи (статті 392, 388 ЦК України). При цьому не вимагається визнання недійсними нікчемних правочинів, які спрямовані на незаконне заволодіння майном інвестора іншими особами (стаття 228 ЦК України)».

Встановлено, що саме інвестор ОСОБА_1 як особа, за кошти якої і на підставі договору якою був споруджений об`єкт інвестування, є особою, якою набувається первісне право власності на новостворений об`єкт інвестування.

Оскільки після виконання умов інвестиційного договору позивач ОСОБА_1 набув майнові права на об`єкт інвестування, які після завершення будівництва об`єкта нерухомості та прийняття його до експлуатації трансформуються у право власності інвестора на проінвестований об`єкт з необхідністю державної реєстрації інвестором такого права за собою, то забудовник позбавлений права відчужувати об`єкт інвестування на користь будь-якої іншої особи.

Таким чином, позивач ОСОБА_1 наділений правом вимагати повернення належного йому об`єкта інвестування від будь-якої іншої особи.

На підставі викладеного, колегія вважає, що позовні вимоги в частині визнання договору №7/28 про співпрацю по інвестуванню будівництва житлових будинків, укладеним ДП «Жилбуд» і ОСОБА_5 30 вересня 2006 року недійсним та визнання свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_2 , видане виконкомом ОМР 21 березня 2011 року на ім`я ОСОБА_5 , недійсним у разі їх задоволення не призведуть до поновлення майнової сфери позивачки, зокрема до набуття нею права власності на спірну квартиру чи до введення її у володіння квартирою, а тому є неефективними і задоволенню не підлягають.

Надалі, Верховний Суд у постанові від 15 грудня 2021 року у справі №522/3885/19 (провадження 61-10952св21) виходив з того, що «В постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі №359/3373/16-ц (провадження №14-2цс21), яка також ухвалена після подання касаційної скарги в цій справі, зазначено, що власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними (пункт 148 постанови). Під час розгляду справи за позовною вимогою про застосування належного способу захисту (зокрема у спорі за віндикаційним позовом) відмова в позові з тих мотивів, що державний акт, рішення про державну реєстрацію, відомості чи запис про державну реєстрацію права на майно не визнані недійсними, або що вони не оскаржені, відповідні позовні вимоги не пред`явлені, не допускається (пункт 154 постанови). Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного прав. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три окремі норми: 1) виражається у першому реченні першого абзацу, закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер; 2) викладена у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; 3) закріплена у другому абзаці та визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Другу та третю норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява №19336/04), пункти 166-168). Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право: - втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу в національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними; - якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, легітимна мета такого втручання може полягати в контролі за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або в забезпеченні сплати податків, інших зборів або штрафів; - втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними із цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки - встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії (див., зокрема, постанову Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі №469/1044/17 (провадження №14-317цс19, пункти 40-43)). Велика Палата Верховного Суду вважає, що можливість віндикації майна, його витребування від особи, яка незаконно або свавільно заволоділа ним, має нормативну основу в національному законодавстві. Зокрема, пунктом 4 частини другої статті 16 ЦК України передбачений такий спосіб захисту, як відновлення становища, яке існувало до порушення, а статтею 387 ЦК України передбачено право власника на витребування майна із чужого незаконного володіння. Зазначені положення є доступними для заінтересованих осіб, чіткими, а наслідки їх застосування - передбачуваними. Віндикація майна, його витребування в особи, яка незаконно або свавільно порушила чуже володіння, має легітимну мету, яка полягає в забезпеченні права інших осіб мирно володіти своїм майном. Така мета відповідає загальним інтересам суспільства (пункти 183-188 постанови).

Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

У рішенні від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції» (Bellet v. France) ЄСПЛ зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.

Основною складовою права на суд є право доступу до суду в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутися до суду для вирішення певного питання і що з боку держави не повинні чинитися правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.

У своїй практиці ЄСПЛ неодноразово наголошував на тому, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 розділу І Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак суд повинен прийняти в останній інстанції рішення про дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження не буде відповідати статті 6 розділу І Конвенції, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами й поставленою метою (див. рішення від 12 липня 2001 року у справі «Принц Ліхтенштейну Ганс-Адамс ІІ проти Німеччини»).

В рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Плахтєєв та Плахтєєва проти України» від 12 березня 2009 року (остаточне 12 червня 2009 року) за заявою №20347/03 у §35 зазначено, «… якщо доступ до суду обмежено внаслідок дії закону або фактично, Суд має з`ясувати, чи не порушило встановлене обмеження саму суть цього права і, зокрема, чи мало воно законну мету, і чи існувало відповідне пропорційне співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою (див. рішення у справі «Ашинґдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom) від 28 травня 1985 року, серія А, №93, сс. 24-25, п. 57)».

Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі «Бочаров проти України» від 17 березня 2011 року (остаточне - 17 червня 2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого королівства»). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини»)

Аналізуючи зазначені норми процесуального та матеріального права, роз`яснення Верховного Суду України, правові висновки Верховного Суду України, правові висновки Верховного Суду, застосовуючи Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, з`ясовуючи наведені обставина справи, що мають значення для правильного вирішення спору, дослідивши в судовому засіданні усі докази, які є у справі, з урахуванням їх переконливості, належності і допустимості, на предмет пропорційності співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою у контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, та керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», колегія суддів вважає, що позивач ОСОБА_1 набув право власності на спірну квартири правомірно як первісний інвестор, який у повному обсязі вніс в касу забудовника інвестиції на будівництво вказаної квартири, та після завершення будівництва об`єкта нерухомості та прийняття його до експлуатації його майнові права трансформуються у право власності на проінвестований об`єкт, тому забудовник позбавлений права укладати новий договір інвестування на спірну квартиру на користь відповідача ОСОБА_5 .. Отже, відповідач ОСОБА_5 не набув права власності на спірну квартиру на законній підставі і не мав права відчужувати її відповідачці ОСОБА_3 ..

Таким чином, позивачем ОСОБА_1 доведено належним чином вибуття спірного майна поза його волею, тому він має витребування від відповідачів ОСОБА_5 та ОСОБА_3 , які незаконно та свавільно заволоділи ним.

Будь-які докази, як б спростовували добросовісність набуття майна відповідачем відсутні. Задоволення позовних вимог про витребування спірного нерухомого майна у відповідача, яка є добросовісним набувачем, призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод, оскільки в такому випадку на неї буде покладено індивідуальний та надмірний тягар внаслідок втручання держави у мирне володіння майном позивачем.

Відповідачка ОСОБА_3 при укладання договору купівлі-продажу спірного нерухомого майна під час розгляду судом даної справи повинна бути більш обачливою та зобов`язана була передбачити наслідки укладання вказаного договору, тому витребування спірного майна на користь позивача не призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод, оскільки в такому випадку втручання держави у вилучення спірного майна для захисту інтересів позивача ОСОБА_1 є більш важливими, ніж дотримання права відповідача ОСОБА_3 , яка набула права власності на спірну квартиру неправомірно.

Таким чином, позов ОСОБА_1 в частині вимог про визнання недійсними договору №7/28 про співпрацю по інвестуванню будівництва житлових будинків, свідоцтва про право власності на спірну квартиру є незаконними, необґрунтованими та задоволенню не підлягають.

Позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання права власності на спірну квартиру та витребування її з чужого незаконного володіння є законними, обґрунтованими та підлягають задоволенню.

Порушення судом норм процесуального права, а саме, статей 12, 81,82, 263, 264 ЦПК України, а також норм матеріального права, а саме статей 392, 388 ЦК України, у відповідності до пункту 4 частини 1 статті 376 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового рішення про задоволення позову частково в частині позовних вимог ОСОБА_1 про визнання права власності на спірну квартиру та витребування її з чужого незаконного володіння. В решті у задоволенні позовних вимог слід відмовити

Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, п. 1 ч. 1 ст. 376, ст. ст. 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах, -

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частко, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 22 липня 2020 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позов ОСОБА_11 до ОСОБА_5 , Виконавчого комітету Одеської міської ради, ОСОБА_3 про визнання недійсним договору про співробітництво, визнання недійсним свідоцтва про право власності, визнання права власності та витребування майна задовольнити частково.

Визнати за ОСОБА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_6 , право власності на квартиру АДРЕСА_1 .

Витребувати квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 70, 3 кв.м, в тому числі житловою площею 33,7 кв.м, яка складається в цілому з вдвох житлових кімнат, із незаконного володіння ОСОБА_3 , РНОКПП: НОМЕР_2 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_7 .

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення до суду касаційної інстанції.

Повний текст судового рішення складено: 09 квітня 2024 року.

Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький

Р.Д. Громік

А.І. Дришлюк