Постанова

від 04.04.2024 по справі 199/5741/23

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/2827/24 Справа № 199/5741/23 Суддя у 1-й інстанції - Богун О.О. Суддя у 2-й інстанції - Свистунова О. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 квітня 2024 року м. Дніпро

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Дніпровського апеляційного суду у складі:

головуючого судді Свистунової О.В.

суддів Красвітної Т.П., Єлізаренко І.А.

за участю секретаря Попенко Ю.К.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу

за апеляційною скаргою ОСОБА_1

на рішення Амур-Нижньодніпровськогорайонногосуду м.Дніпропетровська від07листопада 2023року

по цивільнійсправі запозовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа: приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Яковлева Інна Миколаївна про визнання права власності на частку в спільному майні подружжя та на відповідну частину земельної ділянки, виключення частини майна із загальної маси спадкового майна ,

В С Т А Н О В И Л А:

У липні 2023 року позивачка ОСОБА_1 звернулася до Амур-Нижньодніпровського районного суду м.Дніпропетровська із позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа: приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Яковлева Інна Миколаївна про визнання права власності на частку в спільному майні подружжя та на відповідну частину земельної ділянки, виключення частини майна із загальної маси спадкового майна.

В обґрунтування позову зазначала, що перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_4 з 26 листопада 2002 року, що підтверджується свідоцтвом про одруження, виданим Відділом реєстрації актів громадянського стану АНД районного управління юстиції м. Дніпропетровська, серія НОМЕР_1 , актовий запис № 1082.

Позивач зазначала, що за її чоловіком - ОСОБА_4 , на підставі рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 04 листопада 2011 року було зареєстровано на праві власності домоволодіння АДРЕСА_1 та земельна ділянка, площею 0,1 га, кадастровий номер:1210100000:01:504:0049, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 на підставі рішення Дніпровської міської ради №169/49 від 23.10.2019 про передачу земельної ділянки у власність.

ІНФОРМАЦІЯ_1 її чоловік - ОСОБА_4 помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть від 26 вересня 2022 року, виданим АНД ВДРАЦС у місті Дніпрі Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Дніпро), актовий запис № 1573.

Після смерті її чоловіка, відкрилася спадщина. Спадкоємцями першої черги є: ОСОБА_1 дружина померлого, ОСОБА_2 син та донька померлого - ОСОБА_3 .

Спадкова справа №68/2022 відкрита у Приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Яковлевої І.М.

Спадкоємці ОСОБА_2 та ОСОБА_3 прийняли спадщину. Відповідно до ч.1 ст. 1269 ЦК України подавши в нотаріальну контору заяву про прийняття спадщини.

Позивачка зазначала, що вона прийняла спадщину, відповідно до ч.3 ст. 1268 ЦК України, оскільки була зареєстрована та постійно проживала разом із спадкодавцем ОСОБА_4 на час його смерті за однією адресою.

Так,18 жовтня 2022 року, позивачка подала нотаріусу власноручно підписану заяву про прийняття спадщини після померлого чоловіка. Однак, через деякий час, ретельно ознайомившись з текстом заяви, позивач побачила, що крім тексту самої заяви, було зазначено два речення наступного змісту «Спадкове майно є особистою власністю чоловіка, так як будівництво будинку та надвірних побудов здійснювалося в період з 1981 по 2004 рік. На частину у спільному майні подружжя позивач не претендує».

Позивачка вказувала, що із таким змістом заяви не згодна, оскільки з 1994 року постійно проживала з ОСОБА_4 без реєстрації шлюбу, як чоловік та дружина, в тому числі в домоволодінні АДРЕСА_1 проживала з січня 2000 року. З 2004 року за спільні сумісні кошти подружжя побудувало на території вказаного домоволодіння вбиральну літ. Ж та літній дух літ.З.

Позивачка зазначала, що вказане домоволодіння є спільною сумісною власністю подружжя. Тобто, у склад спадщини, яка відкрилася після смерті ОСОБА_4 повинна увійти лише частина домоволодіння, АДРЕСА_1 .

20 січня 2023 року, приватний нотаріус Отроцюк О.В. посвідчив її підпис у новій заяві на ім`я приватного нотаріуса ДМНО Яковлевої І.М., в якій позивачка зазначала, що претендує на частину у спільному майні подружжя, а заяву, подану 18 жовтня 2022 року вона відкликає.

Позивачка вказала, що у телефонному режимі приватний нотаріус ДМНО Яковлева І.М. повідомила її, що свідоцтво про право на частку в майні подружжя вона не видасть, оскільки домоволодіння не є спільною сумісною власністю подружжя і інші спадкоємці заперечують таке право позивача.

На підставі зазначеного, позивач просила, визнати за нею право власності на частину домоволодіння АДРЕСА_1 , як частку дружини в спільній сумісній власності подружжя та частину земельної ділянки площею 0,1 га, кадастровий номер: 1210100000:01:504:0049, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ; виключити частину домоволодіння АДРЕСА_1 та частину земельної ділянки площею 0,1 га, кадастровий номер: 1210100000:01:504:0049, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 із загальної маси спадкового майна, як такі, що є неподільними між спадкоємцями ОСОБА_4 померлого ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Рішенням Амур-Нижньодніпровськогорайонного суду м. Дніпропетровська від 03 серпня 2023 року у задоволенні позовних вимог - відмовлено.

В апеляційній скарзі позивач, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду першої інстанції скасувати в частині відмови у задоволенні позовних вимог про визнання права власності на частину домоволодіння та земельної ділянки та ухвалити нове, яким в цій частині задовольнити позовні вимоги.

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції неповно з`ясував обставини, що мають значення для справи, та висновки суду не відповідають встановленим обставинам.

Рішення суду у частині відмови у задоволенні позовних вимог щодо виключення частини домоволодіння АДРЕСА_1 та частини земельної ділянки площею 0,1 га, кадастровий номер: 1210100000:01:504:0049, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 із загальної маси спадкового майна, як такі, що є неподільними між спадкоємцями ОСОБА_4 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_2 - не оскаржує.

У відзиві, відповідач просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положенням частини 2 статті 374 ЦПК України підставами апеляційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог частини 1 статті 367 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку суд переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених позовних вимог, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Відповідно до частин 1, 2 та 5 статті 263 ЦПК судове рішення повинне ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права з дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно та всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Статтею 264 ЦПК України передбачено, що при прийнятті рішення суд вирішує, зокрема, питання чи мали місце обставини, якими обґрунтовуються вимоги та якими доказами це підтверджується, чи є інші фактичні дані, що мають значення для вирішення справи та докази, що їх підтверджують.

Судом встановлено, що з 26 листопада 2002 року ОСОБА_4 та ОСОБА_1 перебували у зареєстрованому шлюбі, що підтверджується свідоцтвом про одруження, виданим Відділом реєстрації актів громадянського стану АНД районного управління юстиції м. Дніпропетровська, серія НОМЕР_1 , актовий запис № 1082.

Як убачаєтьсяз Витягупро державнуреєстрацію прав,виданого КП«Дніпропетровське міжміськебюро технічноїінвентаризації» ДОРвід 12.03.2012року,за ОСОБА_4 ,12березня 2012року зареєстрованов державномуреєстрі направі приватноївласності домоволодіння АДРЕСА_1 .Підставою державноїреєстрації є рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 04 листопада 2011 року та Додаткове рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 01 грудня 2011 року (а.с.10). Також, за ОСОБА_4 , 25.11.2019 року зареєстровано в державному реєстрі на праві власності земельну ділянку, площею 0,1 га, кадастровий номер:1210100000:01:504:0049, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі рішення Дніпровської міської ради №169/49 від 23.10.2019 про передачу земельної ділянки у власність (а.с.11-12).

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 - помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть від 26 вересня 2022 року, виданим АНД ВДРАЦС у місті Дніпрі Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Дніпро), актовий запис № 1573 (а.с.13).

Після смерті ОСОБА_4 відкрилася спадщина. Спадкоємцями першої черги є: ОСОБА_1 дружина померлого, ОСОБА_2 син померлого та донька померлого ОСОБА_3 .

Спадкова справа №68/2022 відкрита у Приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Яковлевої І.М. (а.с.70-118).

Відповіддю КП «Дніпропетровське МБТІ» від 21.10.2022 №8079 наданою на запит нотаріуса, підтверджено, що станом на 31.12.2012 року, в інвентаризаційній справі за адресою: АДРЕСА_1 містяться відомості про право власності за: ОСОБА_4 на підставі рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 04.11.2011 та Додаткового рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 01 грудня 2011 року (а.с.109).

Спадкоємці ОСОБА_2 та ОСОБА_3 подали заяви про прийняття спадщини у порядку передбаченому ст. 1269 ЦК України, як спадкоємці першої черги та зазначили, що до складу спадкового майна померлого належить житловий будинок АДРЕСА_1 та земельна ділянка, площею 0,1 га, кадастровий номер:1210100000:01:504:0049, які є особистою власністю померлого.

Позивачка ОСОБА_1 у своїй позовній заяві зазначала, що прийняла спадщину, відповідно до ч.3 ст. 1268 ЦК України, оскільки була зареєстрована та постійно проживала разом із спадкодавцем ОСОБА_4 на час його смерті.

Однак, як убачається з матеріалів спадкової справи, 18 жовтня 2022 року, позивачка ОСОБА_1 подала приватному нотаріусу Дніпровського міського нотаріального округу Яковлевій І.М. письмову заяву про прийняття спадщини після померлого чоловіка, справжність підпису у якій було нотаріально перевірено та посвідчено.

Текст поданої нотаріусу позивачкою заяви містить наступне: «Спадкове майно є особистою власністю чоловіка, так як будівництво будинку та надвірних побудов здійснювалося в період з 1981 по 2004 рік. На частину у спільному майні подружжя позивач не претендую».

Вказана письмова заява також містить посилання на те, що їй особисто відомо, щодо її прав у спадкуванні, щодо роз`яснення змісту ст.ст. 225, 229-231, 233, 1218, 1268, 1269, 1273-1275, 1282,1297 ЦК України, ст. 174 ПК України. Та зазначено, що питань, які б залишались незясованими для неї не має, вона повністю розуміє правові наслідки поданої нею заяви. Заява підписана особисто ОСОБА_1 , особа була встанровлена нотаріусом, справжність її підпису перевірено (а.с.100).

Тобто, позивачка, як спадкоємець першої черги, у відповідності до вимог ст. 1269 ЦК України подала заяву про прийняття спадщини, яка відкрилась після смерті чоловіка та підтвердила щодо перебування спірного майна у особистій власності її чоловіка та відсутності правового режиму спірного майна, як спільного сумісного.

Однак, у подальшому, через деякий час, як зазначила позивачка, ретельно ознайомившись з текстом заяви, вона побачила, що крім тексту самої заяви, було зазначено, що - «спадкове майно є особистою власністю чоловіка, так як будівництво будинку та надвірних побудов здійснювалося в період з 1981 по 2004 рік. На частину у спільному майні подружжя позивач не претендую».

Позивачка вказала, що із таким змістом заяви не згодна, оскільки з 1994 року постійно проживала з ОСОБА_4 без реєстрації шлюбу, як чоловік та дружина, в тому числі в домоволодінні АДРЕСА_1 де проживала з січня 2000 року. З 2004 року за спільні сумісні кошти подружжя побудувало на території вказаного домоволодіння вбиральну літ. Ж та літній дух літ.З.

Позивачка зазначила, що вказане домоволодіння є спільною сумісною власністю подружжя. Тобто, у склад спадщини, яка відкрилася після смерті ОСОБА_4 повинна увійти лише частина домоволодіння, АДРЕСА_1 .

У зв`язку з чим, 20 січня 2023 року, позивачка посвідчила у приватного нотаріуса Отроцюк О.В. нову заяву на ім`я приватного нотаріуса ДМНО Яковлевої І.М., в якій зазначила, що претендує на частину у спільному майні подружжя, а заяву, подану 18 жовтня 2022 року вона відкликає (а.с.111).

Однак, вказана заява була передана приватному нотаріусу ДМНО Яковлевій І.М. та зареєстрована за вхідним номером №143/02/4 лише 25 травня 2023 року.

Також, позивачка вказала, що у телефонному режимі приватний нотаріус ДМНО Яковлева І.М. повідомила позивача, що свідоцтво про право на частку в майні подружжя вона не видасть, оскільки домоволодіння не є спільною сумісною власністю подружжя і інші спадкоємці заперечують таке право позивача.

Як убачається з матеріалів спадкової справи, позивач оскаржувала дії приватного нотаріуса ДМНО Яковлевої І.М., шляхом звернення зі скаргою на адресу Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) (а.с.115,116-117).

Як було пояснено представником апелянта, в суді апеляційної інстанції, скаргу її довірителя залишено без задоволення, порушень не встановлено, до суду із зазначеного питання її довіритель не зверталась.

Згідно ч. 1статті 41 Конституції України, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Частиною 1статті 316 ЦК Українипередбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

За змістомст. 60 СК Українимайно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один із них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Частиною 1ст. 61 СК Українипередбачено, що об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

Набуваючи у власність майно, дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання цим майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (стаття 63 Сімейного кодексу України). Однак, згідно правової позиції викладеної в Постанові Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі № 6-801цс16, сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя. Як відзначається у пункті 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21.12.2007 № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК ( 2947- 14 ), ч. 3 ст. 368 ЦК) ( 435-15 ), відповідно до частин 2, 3 ст. 325 ЦК можуть бути будьякі види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

Так, право власності на домоволодіння АДРЕСА_1 , спадкодавець ОСОБА_4 отримав на підставі рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 04 листопада 2011 року та Додаткового рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 01 грудня 2011 року у справі № 2/5397/11 за набувальною давністю, яким встановлено, що «з січня 2000 року по теперішній час ОСОБА_4 постійно проживає в домоволодінні, відкрито та безперервно користується будинком та господарськими будівлями і спорудами, підтримує в належному стані господарські будівлі і споруди, постійно користується земельною ділянкою, на якій розташований будинок, що підтверджується довідкою голови квартального комітету №10 від 25.09.2011 року, рішеннями виконкому АНД райради від 17.11.2000р. №405/2 та від 21.12.2001р. №446/2. Факт проживання позивача у домоволодінні більше 10 років також підтверджується показаннями свідка ОСОБА_4, яка пояснила, що мати ОСОБА_1 співмешкала разом з ОСОБА_5 у домоволодінні АДРЕСА_1 та після смерті ОСОБА_5 у 1992 році залишилась проживати у домоволодінні, в якому до 2000 року вона проживала одна та у зв`язку з погіршенням стану здоров`я в січні 2000 року до неї в домоволодіння АДРЕСА_1 переїхав жити її син ОСОБА_4 . Мати померла в 2001 році, а ОСОБА_4 й до цього часу проживає у домоволодінні.»

Вказане судове рішення набуло законної сили та оскаржено не було.

Отже, саме судовим рішенням, яке набрало законної сили встановлено, що джерелом отримання права власності на вищевказане домоволодіння спадкодавцем ОСОБА_4 є добросовісне заволодіння чужим майном і продовження відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом понад десяти років (набувальна давність) відповідно до положень ч.1, 4 ст. 344 ЦК України, а не його придбання в період шлюбу укладеного між ОСОБА_1 і ОСОБА_4 - 26.11.2002 року та по 04.11.2011 року.

Крім того, позивачка не зверталася до суду з позовом про визнання за нею права спільної сумісної власності на домоволодінні АДРЕСА_1 підставі вимог ч.1, 4 ст. 344 ЦК України за набувальною давністю, та не оскаржувала рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 04 листопада 2011 року та додаткове рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 01 грудня 2011 року на підставі яких право власності на вищевказане домоволодіння було визнано за ОСОБА_4 .

Оскільки, відповідно до вимог. 4 ст. 344 ЦК України, право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду, то в установленому законом порядку позивачка ОСОБА_1 не набула права спільної сумісної власності на домоволодіння АДРЕСА_1 за набувальною давністю.

Також слід зазначити, що з часу укладення шлюбу між ОСОБА_1 і ОСОБА_4 , тобто з 26.11.2002 року і по час ухвалення вказаного судового рішення 04.11.2011 року, позивачка проживала у шлюбі зі своїм чоловіком ОСОБА_4 у домоволодінні АДРЕСА_1 - 8 років 11 місяців 8 днів, а не понад 10 років, а оскільки цей строк відповідно до вимог ст. 344 ЦК України для нерухомого майна встановлений тривалістю понад десять років, тому доводи позивачки, щодо набутя також і за нею права спільної сумісної власності за набувальною давністю не можуть враховуватись.

Крім того, колегією встановлено, що позивачка обгрунтовуючи свої вимоги також і постійним проживанням з ОСОБА_4 , як чоловіком та жінкою без реєстрації шлюбу з 1994 року по час реєстрації шлюбу 26.11.2002 року, не зверталась до суду з відповідним позовом про встановлення такого факту.

Крім того, позивачка не довела в суді своє постійне проживання саме за спірною адресою на час смерті чоловіка, оскільки є зареєстрованою з 17.11.1992 року за адресою: АДРЕСА_2 (а.с.102).

Таким чином, домоволодіння АДРЕСА_1 не є об`єктом спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_4 набутого в період шлюбу, а є особистою власністю спадкодавця ОСОБА_4 право власності на яке він набув на підставі на підставі Рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 04 листопада 2011 року та додаткового рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 01 грудня 2011 року по цивільній справі 2-5397/11, яке набрало законної сили 15.11.2011 року та відповідно 13.12.2011 року, та зареєстрував у встановленому законом порядку, як передбачено вимогами ч. 1 ст. 344 ЦК України, згідно якої право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.

Крім того, колегія суддів звертає увагу, що 20 січня 2023 року, позивачка посвідчивши у приватного нотаріуса Отроцюк О.В. нову заяву на ім`я приватного нотаріуса ДМНО Яковлевої І.М., в якій зазначила, що вона претендує на частину у спільному майні подружжя, а заяву, подану 18 жовтня 2022 року вона відкликає, однак подала її нотаріусу лише 25 травня 2023 року, тим самим пропустила строк на звернення із заявою про прийняття спадщини, визначений чинним законодавством.

Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини. Якщо виникнення у особи права на спадкування залежить від неприйняття спадщини або відмови від її прийняття іншими спадкоємцями, строк для прийняття нею спадщини встановлюється у три місяці з моменту неприйняття іншими спадкоємцями спадщини або відмови від її прийняття (стаття 1270 ЦК України).

Якщо спадкоємець протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, не подав заяву про прийняття спадщини, він вважається таким, що не прийняв її. За письмовою згодою спадкоємців, які прийняли спадщину, спадкоємець, який пропустив строк для прийняття спадщини, може подати заяву про прийняття спадщини нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини. За позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини (стаття 1272 ЦК України). Спадкоємець за заповітом або за законом може відмовитися від прийняття спадщини протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу. Заява про відмову від прийняття спадщини подається нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини (частина перша статті 1273 ЦК України). Свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям після закінчення строку для прийняття спадщини (пункт 3 постанови Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2022 року № 164 «Деякі питання нотаріату в умовах воєнного стану», в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин). Тлумачення вказаних норм, з урахуванням виміру ієрархії актів цивільного законодавства по вертикалі,свідчить, що: 1)правила щодо строку на прийняття спадщини(початок перебігу, наслідки спливу)регулюються Цивільним кодексом України, який прийнятий Верховною Радою України і є основним актом цивільного законодавства України; 2)строк на прийняття спадщини по своїй сутності є присічним(статті 1270, 1272 ЦК), оскільки його сплив призводить до того, що спадкоємець вважається таким, який не прийняв спадщину.Тобто сплив строку «присікає»право на прийняття спадщини. Проте в законі, вочевидь з урахуванням сутності права на прийняття спадщини як майнового, передбачена можливість: за згодою самих спадкоємців, що прийняли спадщину, подати заяву про прийняття спадщини (частина друга статті 1272 ЦК України); для спадкоємця звернутися з позовною вимогою та за наявності поважної причини суд визначає додатковий строк на прийняття спадщини (частина третя статті 1272 ЦК України); 3)законодавецьяк у статті 1270 ЦК України, так і в інших нормах ЦК України,не передбачає допустимості існування такої конструкції як «зупинення перебігу строку на прийняття спадщини»та можливості в постанові Кабінету Міністрів України визначати інші правила щодо строку на прийняття спадщини. Отже, на думку Верховного Суду, пункт 3 постанови Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2022 року № 164 «Деякі питання нотаріату в умовах воєнного стану» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) суперечить статтям 1270, 1272 ЦК України, а тому не підлягає застосуванню.

Такимчином,Верховним Судом,викладено правовупозицію,щодо відсутностіможливості застосування10-місячногостроку наприйняття спадщинив умовахвоєнного стану,передбаченого п.3постанова КабінетуМіністрів України№164,і наполягаєна застосуванні6-місячногостроку,встановленого Цивільнимкодексом України(абона внесеннінеобхідних зміндо ЦКУкраїни) - постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у справі №676/47/21 (провадження №61-8014св22).

Таким чином, позивачка, подавши 25 травня 2023 року приватному нотаріусу ДМНО Яковлевій І.М. нову письмову заяву посвідчену приватним нотаріусом Отроцюк О.В. 20 січня 2023 року, в якій зазначила, що вона претендує на частину у спільному майні подружжя, а заяву, подану 18 жовтня 2022 року вона відкликає, вона пропустила строк на звернення із заявою про прийняття спадщини, визначений чинним законодавством, який сплив у березні 2023 року.

Як пояснила в судовому засіданні суду апеляційної інстанції представник апелянта, її довіритель вважала, що саме нотаріус повинен був скерувати зазначену заяву до нотаріуса Яковлевої І.М.

Колегія суддів вважає, що апелянтом не доведено зазначені доводи. Як убачається з тексту заяви складеної ОСОБА_1 на імя приватного нотаріуса ДМНО Яковлевої І.М. від 20 січня 2023 року, приватним нотаріусом Отроцюк О.В. виконано дію в межах функцій нотаріуса, а саме посвідчення справжності підпису особи, а не покладення на нього виконання дій щодо виконання вимог спадкового права.

Таким чином, враховуючи, що позивачем не доведено, що домоволодіння АДРЕСА_1 є об`єктом спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_4 набутого в період шлюбу, та не спростовано належними доказами, що вищевказане домоволодіння є особистою власністю спадкодавця ОСОБА_4 і зазначене також було підтверджено особисто позивачкою шляхом подання заяви до нотаріальної контори про прийняття спадщини після смерті чоловіка, поданої в межах шестимісячного строку та посвідченою нотаріально, в якій особисто позивачка зазначила, що спадкове майно є особистою власністю спадкодавця, колегія суддів погоджується з висновком місцевого суду про відмову у задоволенні позовних вимог в цій частині.

Також, колегія суддів не приймає до уваги посилання апелянта щодо визнання за нею права власності на частину земельної ділянки для обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд, розташовану по АДРЕСА_1 , площею 0,1000 га, кадастровий номер 1210100000:01:504:0049, оскільки, рішенням Дніпровської міської ради № 169/49 від 23.10.2019 року «Про передачу у власність земельних ділянок громадянам у м.Дніпрі (10 осіб)» було передано безоплатно у власність ОСОБА_4 земельну ділянку для обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд, розташовану по АДРЕСА_1 , площею 0,1000 га, кадастровий номер 1210100000:01:504:0049, зважаючи на наступне.

Відповідно до вимог п. 5 ч. 1 ст. 57 СК України, згідно з якою, особистою приватною власністю дружини, чоловіка є земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України.

Згідно з абзацом 1статті 1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду`приватизацією державного житлового фонду є відчуження квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках, призначених для проживання сімей та одиноких осіб, кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України. Законом України від 11 січня 2011 року № 2913-VІ «Про внесення змін до статті 61 СК України щодо об`єктів права спільної сумісної власності подружжя», який набрав чинності 08 лютого 2011 року, зазначену норму було доповнено частиною п`ятою, згідно з якою об`єктом права спільної сумісної власності подружжя є житло, набуте одним з подружжя під час шлюбу внаслідок приватизації державного житлового фонду, та земельна ділянка, набута внаслідок безоплатної передачі її одному з подружжя із земель державної або комунальної власності, у тому числі приватизації.

Законом України від 17 травня 2012 року № 4766- VІ «Про внесення змін до СК України щодо майна, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка», який набрав чинності з 13 червня 2012 року, частину п`ятустатті 61 СК Українивиключено. Проте кодекс доповнено, зокрема пунктом 4 частини першоїстатті 57 СК України, згідно з яким житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно доЗакону України «Про приватизацію державного житлового фонду», є особистою приватною власністю дружини, чоловіка.

За таких обставин, лише у період часу з 08 лютого 2011 року до 12 червня 2012 року включно житло, набуте одним з подружжя під час шлюбу внаслідок приватизації державного житлового Фонду, визнавалося спільною сумісною власністю подружжя. У інші періоди дії Закону України «Про приватизацію державного житлового Фонду`таке житло переходило у власність лише того з подружжя, який брав участь у приватизації.

Крім того, згідно правової позиції викладеної у постанові КЦС ВС від 12 серпня 2020 року у справі № 626/4/17, земельна ділянка, набута внаслідок безоплатної передачі її одному з подружжя із земель державної або комунальної власності, в тому числі приватизації, лише у період з 8 лютого 2011 року до 12 червня 2012 року включно, вважається спільною сумісною власністю подружжя. У інших випадках таке майно належить до особистої приватної власності чоловіка або дружини, яка використала своє право на безоплатне отримання частини земельного фонду.

Колегія суддів приймає до уваги посилання апелянта на постанови Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі N? 2-3392/11 (провадження N? 14-105ц19), від 16 червня 2020 року у справі N? 689/26/17 від 04 грудня 2018 року у справі N? 910/18560/16, де остання зробила висновок про принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будівель.

Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року в справі N?689/26/17 (провадження N? 14-47ц20) зроблено висновок, що «при відсутності окремої цивільно-правової угоди щодо земельної ділянки при переході права власності на об?єкт нерухомості, слід враховувати те, що зазначена норма статті 120 ЗК України закріплює загальний принцип цілісності об?єкта нерухомості, спорудженого на земельній ділянці, з такою ділянкою (принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди). За цією нормою визначення правового режиму земельної ділянки перебувало у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачався роздільний механізм правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникали при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, споруджену на земельній ділянці, та правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на вказану нерухомість. Враховуючи принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруди, слід зробити висновок, що земельна ділянка слідує за нерухомим майном, яке придбаває особа, якщо інший спосіб переходу прав на земельну ділянку не визначено умовами договору чи приписами законодавства».

Перехід майнових прав до іншої особи зумовлює перехід до неї і прав на ту частину земельної ділянки, на якій безпосередньо розташований відповідний об?єкт нерухомості, та частину земельної ділянки, яка необхідна для його обслуговування. Особа, яка набула право власності на об?єкт нерухомості, розташований у межах земельної ділянки, якою користувався попередній власник нерухомого майна, набуває право вимагати оформлення на своє ім?я документів на користування всією земельною ділянкою на умовах і в обсязі, які були встановлені для попереднього землекористувача - власника об?єкта нерухомості, або частиною земельної ділянки, яка необхідна для обслуговування об?єкта нерухомості, розташованого на ній (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2018 року у справі N? 910/18560/16).

На підставінаведених нормзакону укожного ізподружжя,що маєчастку успільно набутому(створеному)будинку,у такійсамій частцівиникає йправо власностіна земельнуділянку,необхідну дляобслуговування будинку.

Проте, оскільки позивачем не доведено, що спірне домоволодіння є спільною сумісною власністю, відповідно позивач не набула право на земельну ділянку, яку можливо було виділити їй навіть із земель набутих в порядку приватизації, необхідних для обслуговування житлового приміщення.

За таких обставин, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що не є об`єктом спільної сумісної власності позивача та її померлого чоловіка ОСОБА_4 домоволодіння АДРЕСА_1 та земельна ділянка, площею 0,1 га, кадастровий номер:1210100000:01:504:0049, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , як подружжя.

Доводи апеляційної скарги в їх сукупності зводяться до невірного розуміння апелянтом вимог чинного законодавства та власного тлумачення характеру спірних правовідносин.

Згідно з пунктом 3 частини четвертої статті 265 ЦПК України у мотивувальній частині рішеннязазначаються мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень,підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні (частини перша, друга та п`ята статті 263 ЦПК України).

Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень зазначила, що «якість судового рішення залежить головним чином від якості його вмотивування. Виклад підстав прийняття рішення не лише полегшує розуміння та сприяє визнанню сторонами суті рішення, але, насамперед, є гарантією проти свавілля. По-перше, це зобов`язує суддю дати відповідь на аргументи сторін та вказати на доводи, що лежать в основі рішення й забезпечують його правосудність; по-друге, це дає можливість суспільству зрозуміти, яким чином функціонує судова система» (пункти 34-35).

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржені судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Згідно з статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Враховуючивикладене таконкретні обставинисправи,оскаржуване рішеннямісцевого судувідповідає вимогамнорм матеріальногоі процесуальногоправа ітому,колегія апеляційногосуду вважає,що правовихпідстав дляйого скасуваннянемає,а томудоводи апеляційноїскарги підлягаютьзалишенню беззадоволення,а рішеннясуду першоїінстанції залишеннюбез змін.

Судові витрати понесені сторонами в зв`язку з переглядом судового рішення розподілу не підлягають, оскільки апеляційна скарга залишена без задоволення.

Оскільки, позивачем судове рішення оскаржувалося лише в частині відмови у задоволенні позовних вимог щодо визнання права власності на частину домоволодіння та земельної ділянки, тому в іншій частині судове рішення колегією суддів не переглядалося.

Керуючись ст.ст. 259,268,374,375,381-384 ЦПК України, колегія суддів,

П О С Т А Н О В И Л А :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Амур-Нижньодніпровськогорайонногосуду м.Дніпропетровська від07листопада 2023року, у оскаржуваній частині залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та протягом тридцяти днів може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду з дня складання повного судового рішення.

Головуючий О.В. Свистунова

Судді: Т.П. Красвітна

І.А. Єлізаренко