Ухвала

від 09.04.2024 по справі 904/789/23

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

09 квітня 2024 року

м. Київ

cправа № 904/789/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Малашенкової Т.М. (головуючої), Бенедисюка І.М., Ємця А.А.,

за участю секретаря судового засідання Барвіцької М.Т.,

представників учасників справи:

позивача - Товариства з обмеженою відповідальністю "УЗ КАРГО" (далі - ТОВ "УЗ КАРГО" позивач) - Ситайло Н.В. (адвокатка),

відповідача - Акціонерного товариства "Нікопольський завод феросплавів" (далі - Завод, відповідач, скаржник) - Добровольський А.Т. (адвокат), Вінниченко О.О. (адвокат),

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Заводу

на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 13.07.2023 (головуючий - суддя Манько Г.В.) та

постанову Центрального апеляційного господарського суду від 19.02.2024 (головуючий - суддя Чередко А.Є., судді: Коваль Л.А., Мороз В.Ф.)

у справі за позовом ТОВ "УЗ КАРГО"

до Заводу

про стягнення 11 303 764, 80 грн,

ВСТАНОВИВ:

1. ТОВ "УЗ КАРГО" звернулося до суду з позовом про стягнення з відповідача основного боргу, пені, 3% річних, інфляційних втрат.

2. Позов мотивовано порушенням відповідачем зобов`язання за договором про надання комплексу послуг з транспортно-експедиційного обслуговування вантажів щодо своєчасної оплати наданих позивачем послуг.

3. Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 13.07.2023 позов задоволено частково. Стягнуто з відповідача на користь позивача заборгованість 12 899 456 грн, пені 1 597 794,76 грн, 3% річних 95 867,71 грн, інфляційних втрат 313 805,52 грн, судовий збір 223 603,86 грн. В решті позовних вимог відмовлено.

4. Постановою Центрального апеляційного господарського суду від 19.02.2024 рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 13.07.2023 у справі №904/789/23 скасовано в частині позовних вимог про стягнення пені, 3% річних, інфляційних втрат та розподілу судових витрат. Ухвалено в цій частині нове рішення, яким стягнуто з відповідача на користь позивача пеню у сумі 1 117 121,73 грн, 3% річних у сумі 134 054,62 грн, інфляційні втрати у сумі 482 800,48 грн та судовий збір, сплачений за подання позову у сумі 219 501,49 грн. В решті рішення залишено без змін.

5. Не погоджуючись з судовими рішеннями, Завод звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 13.07.2023 та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 19.02.2024 та прийняте нове рішення, яким в частині задоволених позовних вимог відмовити.

6. Із посиланням на пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України скаржник зазначає про те, що:

- суд апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові застосував статті 901, 903 ЦК України без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 05.07.2019 у справі №910/9393/18 про те, що оплаті підлягають лише фактично надані послуги; якщо замовник заперечує та не визнає надання йому (одержання ним) послуг з боку виконавця, обов`язок (тягар) доказування дійсного надання послуг покладається на виконавця;

- суди першої та апеляційної інстанцій не врахували висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 13.09.2023 у справі №910/7860/22 у подібних правовідносинах щодо початку та закінчення періоду користування вагонами;

- судами попередніх інстанцій не враховано висновок Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03.06.2022 у справі №922/2115/19, що податкова накладна може бути допустимим доказом в залежності від фактичних обставин певної справи, на підставі якого суд встановлює факт постачання товару покупцю та його прийняття ним, якщо сторона, яка заперечує факт поставки вчинила юридично значимі дії: зареєструвала податкову накладну; сформувала податковий кредит за вказаною господарською операцією з контрагентом тощо, оскільки підставою для виникнення у платника права на податковий кредит є факт лише реального (фактичного) здійснення господарських операцій з придбання товарно-матеріальних цінностей та послуг з метою їх використання у власній господарській діяльності, а також оформлення відповідних операцій належним чином складеними первинними документами, які містять достовірні відомості про їх обсяг та зміст;

- не враховано висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 30.01.2024 у справі №922/2300/22, враховуючи що, замовник заперечує факт отримання послуг, то податкова накладна, виписана однією стороною в договорі на постачання послуг на користь другої сторони, може бути допустимим доказом факту прийняття товару від контрагента на визначену суму, якщо покупець вчинив юридично значимі дії, зокрема, відобразив податковий кредит за вказаною господарською операцією з контрагентом.

7. Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 07.03.2024 для розгляду касаційної скарги у справі №904/789/23 визначено колегію суддів у складі: Малашенкової Т.М. - головуючої, Бенедисюка І.М., Ємця А.А.

8. Ухвалою Верховного Суду від 14.03.2024 відкрито касаційне провадження у справі №904/789/23 за касаційною скаргою Заводу на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України.

9. Ухвалою Верховного Суду від 02.04.2024 відзив ТОВ "УЗ КАРГО" на касаційну скаргу повернуто без розгляду.

10. У письмових поясненнях, поданих до Суду 03.04.2024, ТОВ "УЗ КАРГО" заперечує проти доводів скаржника, зазначаючи про їх незаконність та необґрунтованість, і просить закрити касаційне провадження на підставі пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України. Протокольною ухвалою від 09.04.2024 Суд долучив вказані пояснення до матеріалів справи з огляду на статтю 42 ГПК України та оцінюватиме їх у межах статті 300 ГПК України.

11. Згідно з приписами статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

12. Відповідно до частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу.

13. Верховний Суд зазначає, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження.

14. При цьому самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначається підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України (що визначено), покладається на скаржника.

15. Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства закріплених у частини третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

16. Дослідивши доводи касаційної скарги, зміст оскаржуваних судових рішень, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі №904/789/23 на підставі пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України з огляду на таке.

17. Згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

18. Касаційне провадження у справі відкрито, зокрема, на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, за змістом якого підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

19. Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.

20. При цьому самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначаються підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України (що визначено самим скаржником), покладається на скаржника.

21. Отже, відповідно до положень пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових:

(1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду;

(2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

22. Підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі.

23. При цьому наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є незастосування правових висновків, які мали бути застосовані у подібних правовідносинах у справі, в якій Верховних Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.

24. Що ж до визначення подібних правовідносин за пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, то в силу приписів статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" Верховний Суд звертається до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19, в якій визначено критерій подібності правовідносин.

25. Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19 задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин конкретизувала висновки Верховного Суду щодо тлумачення поняття "подібні правовідносини", що полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

26. При цьому, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін "подібні правовідносини" може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов`язки цих суб`єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін "подібні правовідносини", зокрема пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями.

27. З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.

28. У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів.

29. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи [див. постанови від 27.03.2018 у справі №910/17999/16 (пункт 32); від 25.04.2018 у справі №925/3/17 (пункт 38); від 16.05.2018 у справі №910/24257/16 (пункт 40); від 05.06.2018 у справі №243/10982/15-ц (пункт 22); від 31.10.2018 у справі №372/1988/15-ц (пункт 24); від 05.12.2018 у справах №522/2202/15-ц (пункт 22) і №522/2110/15-ц (пункт 22); від 30.01.2019 у справі №706/1272/14-ц (пункт 22)]. Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).

30. Надаючи оцінку наведеним доводам скаржника, Верховний Суд виходить з такого.

31. Так, у справі №910/9393/18, на яку посилається скаржник, предметом розгляду стягнення заборгованості у зв`язку з порушенням відповідачем зобов`язань за договором про надання послуг. Скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій у частині задоволених позовних вимог, та ухвалюючи в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позову, Верховний Суд (постанова від 05.07.2019) виходив з того, що як вбачається із з`ясованих попередніми судовими інстанціями в даній справі обставин та досліджених ними доказів, виконавцем не надано цим судам доказів надання ним замовникові тих послуг, про які йшлося у позовній заяві, - при тому, що відповідач послідовно заперечував одержання ним таких послуг від позивача. З тих же обставин вбачається також, що єдиним документальним підтвердженням позовних вимог виступає складений позивачем та надісланий ним відповідачу акт від 24.04.2018 №5 про надання послуг у певний період часу. Даний акт не був підписаний відповідачем і не повернутий ним позивачу, що послугувало судам попередніх інстанцій підставою для задоволення (часткового) позовних вимог. Проте з відповідним висновком судових інстанцій Суд не погодився, тому що, як це випливає із з`ясованого ними змісту Договору, в останньому були відсутні умови (пункти), які передбачали б, що відмова замовника від підписання згаданого акта та/або неповернення його позивачу підтверджує згоду замовника з викладеним в акті і/або свідчить про одержання ним вказаних в акті послуг. Отже, на думку колегії суддів, позовні вимоги не знайшли свого підтвердження за матеріалами справи.

32. У справі №910/7860/22 предметом позову було стягнення заборгованості. Позовні вимоги обґрунтовані посиланням на обставини порушення відповідачем грошового зобов`язання з оплати наданих послуг за укладеним сторонами договором про надання транспортно-експедиторських послуг. Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив з того, що факт наявності заборгованості у відповідача перед позивачем належним чином доведений, документально підтверджений та відповідачем не спростований, відтак, позовна вимога про стягнення з відповідача заборгованості є обґрунтованою та такою, що підлягає задоволенню повністю. Проте, Верховний Суд у постанові від 13.09.2023 визнав такі висновки судів попередніх інстанцій передчасними та зробленими без належного з`ясування всіх обставин, що мають значення для розгляду заявлених у цій справі позовних вимог, скасував оскаржувані рішення та направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Суд, зокрема, зазначив таке:

- ні суд першої інстанції, ні апеляційний суд не надали належної оцінки тому, що заявлена до стягнення сума не є повністю вартістю наданих позивачем транспортно-експедиторських послуг за укладеним сторонами договором, а складається з вартості наданих позивачем, проте, не оплачених відповідачем транспортно-експедиторських послуг в сумі 180 503,41 грн, та плати за понаднормове користування вагонами, нарахованої на підставі пункту 3 додатку до договору, в сумі 1 556 245,20 грн;

- зазначаючи про наявність у відповідача обов`язку сплатити позивачу 1 556 245,20 грн, суди попередніх інстанцій не врахували, що: (1) вказана сума в позовній заяві визначена позивачем саме як плата за понаднормове користування вагонами, яка нараховано відповідно до п.3 додатку до договору від 10.11.2020 №42/20, а в акті виконаних робіт за період січень 2022 від 19.01.2022, який не підписаний відповідачем, ця сума визначена як транспортно-експедиторські послуги, надані експедитором (позивачем) на підставі укладеного сторонами договору від 10.11.2020 №42/20; (2) рахунок від 19.01.2022 № Э01001 на оплату вказаної суми виставлений позивачем із зазначенням, що ця сума є транспортно-експедиторськими послугами, а не платою за понаднормове користування вагонами, хоча в рахунку міститься посилання на звіт експедитора з розрахунку плати за користування вагонами;

- стягнувши з відповідача на користь позивача заборгованість в сумі 1 556 245,20 грн, суди фактично погодились з розрахунком цієї суми, втім, не дослідили та не надали жодної оцінки ні звіту експедитора з розрахунку плати за користування вагонами за період з 28.11.2021 по 31.12.2021, ні інформації про вагонні операції, зокрема на предмет правильності здійснених розрахунків, визначення дати початку та кінця періоду нарахування такої плати, хоча відповідач неодноразово звертав увагу судів на те, що: (1) строк другого навантаження (кінцева точка пільгового періоду) залежить не від нього (не від його контрагента); (2) відповідне навантаження здійснювалось не в рамках укладеного сторонами договору. Вказані доводи, на думку Суду, були проігноровані судами попередніх інстанції, останні не дослідили здійснені позивачем нарахування, зокрема, в контексті правильності визначення кінцевої дати такого нарахування, встановлення події (наступного навантаження) та осіб, щодо яких здійснено таке навантаження та від яких залежить визначення такої дати (закінчення періоду нарахування плати за понаднормове користування вагонами);

- поза увагою судів також залишились доводи відповідача стосовно того, що користування вагонами припинилось в момент початку слідування вагонів під навантаження іншому контрагенту, тобто, що вагони могли перебувати у користуванні відповідача лише з моменту першого навантаження до моменту відправлення вагонів у порожньому стані під чуже наступне навантаження. Відповідно, що лише в межах цього періоду та з урахуванням наданого пунктом 3 додатку пільгового періоду відповідачу могло бути здійснено нарахування відповідної плати за понаднормове користування вагонами;

- вказуючи на те, що на підтвердження факту направлення позивачем вказаних документів останній надав суду докази направлення на адресу відповідача цінного листа з описом вкладення, апеляційний суд застосував Правила надання послуг поштового зв`язку, в частині, яка регулює направлення та вручення рекомендованих поштових відправлень, однак не встановив чи здійснено позивачем таке поштове відправлення саме рекомендованим листом.

33. У справі № 922/2115/19 предметом позову було стягнення заборгованості за договором поставки. Постановою об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 05.07.2019 залишено без змін постанову суду апеляційної інстанції, яким рішення суду першої інстанції змінено шляхом викладення його резолютивної частини в новій редакції; позов задоволено частково; стягнуто з відповідача на користь позивача 361 731,15 грн основного боргу та 43 610,39 грн пені; в іншій частині позову відмовлено. У вказаній постанові об`єднана палата виклала правовий висновок про те, що податкова накладна (в залежності від фактичних обставин певної справи) може бути допустимим доказом, на підставі якого суд встановлює факт постачання товару покупцю та його прийняття ним, якщо сторона, яка заперечує факт поставки вчинила юридично значимі дії: зареєструвала податкову накладну; сформувала податковий кредит за вказаною господарською операцією з контрагентом тощо, оскільки підставою для виникнення у платника права на податковий кредит є факт лише реального (фактичного) здійснення господарських операцій з придбання товарно-матеріальних цінностей та послуг з метою їх використання у власній господарській діяльності. При цьому об`єднана палата зазначила про те, що оцінюючи податкові накладні у сукупності з іншими доказами у справі, господарські суди повинні враховувати фактичні дії як постачальника так і покупця щодо відображення ними в податковому та бухгалтерському обліку постачання спірного товару. Так, судом апеляційної інстанції встановлено, що на підтвердження здійснення спірної поставки згідно з додатками №№ 10-15 до Договору ТОВ «Азотфострейд» долучено до матеріалів справи податкові декларації, складені ним за результатами проведення таких господарських операцій. Водночас наданий ТОВ «Азотфострейд» на підтвердження відображення ТОВ «Агрома» цих господарських операцій у своїй податковій звітності та вчинення останнім юридично значимих дій по оформленню податкового кредиту за ними лист Головного управління Державної податкової служби України у Харківській області від 02.12.2019 № 6082/ФОП/20-40-53-04-15, не є належним доказом з підстав його одержання позивачем з порушенням вимог чинного законодавства (підпункт 17.1.9 пункту 17.1 статті 17 ПК України, частина друга статті 7 Закону України «Про доступ до публічної інформації»). Отже, на думку, суду апеляційної інстанції, ТОВ «Азотфострейд» не подав до суду допустимих доказів щодо вчинення відповідачем юридично значимих дій з оподаткування та не звертався до суду з клопотанням про витребування відповідних доказів (зокрема, матеріалів податкової звітності відповідача; статті 74, 81 ГПК України). Ураховуючи встановлені судом апеляційної інстанції фактичні обставини справи, об`єднана палата дійшла висновку про те, що суд обґрунтовано відхилив через недоведеність посилання скаржника на те, що ТОВ «Агрома» за результатами проведення спірної закупівлі відобразило відповідні господарські операції у своїй податковій звітності та вчинило юридично значимі дії по оформленню податкового кредиту за ними.

34. Предметом позову у справі № 922/2300/22, на яку також посилається скаржник, було стягнення основного боргу за договором щодо оплати поставлених запчастин. Рішенням суду першої інстанції, залишеним без змін постановою апеляційної інстанції, позовні вимог задоволено повністю. Скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції та направляючи справу на новий розгляд до цього суду, Верховний Суд у постанові від 30.01.2024 зазначив, що оскільки видаткова накладна №30 від 17.01.2022 підписана лише позивачем, у постанові апеляційний господарський суд повинен був зазначити, які інші докази, переконливо свідчать про фактичні обставини здійснення постачання позивачем відповідачу товару. Однак постанова апеляційного господарського суду таких мотивів не містить. Натомість судом апеляційної інстанції зазначено, що поставку товару підтверджують надані позивачем податкові накладні. Колегія суддів не погодилась із таким висновком суду апеляційної інстанції, оскільки податкова накладна, виписана однією стороною в договорі (постачальником) на постачання послуг на користь другої сторони (покупця), може бути допустимим доказом факту прийняття товару від контрагента на визначену суму, якщо покупець вчинив юридично значимі дії, зокрема, відобразив податковий кредит за вказаною господарською операцією з контрагентом. Однак, на думку Верховного Суду, судом апеляційної інстанції не встановлено вчинення відповідачем юридично значимих дій, зокрема, відображення податкового кредиту за господарською операцією з позивачем.

35. У справі №904/789/23, що переглядається, задовольняючи позовні вимоги частково, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем не сплачені надані позивачем послуги за договором про надання комплексу послуг з транспортно-експедиційного обслуговування у загальному розмірі 12 899 456 грн. Приймаючи до уваги час отримання відповідачем документів щодо оплати за актами, нарахований позивачем розмір пені, інфляційних втрат та 3% річних визнано судом необґрунтовано збільшеним.

36. Не погоджуючись із зазначеним рішенням, Завод звернувся до Центрального апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просив рішення господарського суду скасувати та прийняти та прийняти нове, яким відмовити в частині задоволених позовних вимог.

37. Як убачається зі змісту оскаржуваної постанови, суд апеляційної інстанції, встановивши факт невиконання відповідачем умов договору про надання комплексу послуг з транспортно-експедиційного обслуговування вантажів щодо своєчасного та в повному обсязі розрахунку за надані позивачем послуги, погодився із висновком суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позовних вимог в частині стягнення з відповідача на користь позивача заборгованості за надані послуги у розмірі 12 899 456,00 грн.

37.1. При цьому, апеляційний господарський суд визнав безпідставними доводи скаржника стосовно ненадання позивачем доказів наявності заявок замовника на надання послуг на спірні контейнери з 01.08.2022, у зв`язку з тим, що поставка вказаних контейнерів була здійснена відповідачу на підставі раніше сформованих та направлених позивачу заявок замовника, що узгоджується з вимогами пунктом 1.3. договору.

37.2. Апеляційний господарський суд відхилив посилання відповідача, що чинність протоколів погодження ціни №9 та №10 від 01.08.2022 та від 01.09.2022 відповідно, починається з цих же періодів часу та не має зворотної сили у часі, з огляду на те, що за користування відповідачем поставленими контейнерами позивачем було нараховано додаткову плату з 01.08.2022, що узгоджується з умовами спірного договору та протоколами №9 та №10. Отже, на думку суду, твердження відповідача про те, що судом застосовано зворотну силу до умов договору, не відповідає дійсності.

37.3. Щодо посилання скаржника на необхідність тлумачення нових умов спірного договору, які введені в дію з 01.08.2022, зокрема, протоколом погодження ціни №9 до цього договору, колегія суддів зауважила, що вказаний протокол підписаний уповноваженим представником відповідача без зауважень та заперечень. Відтак відповідач, прийнявши на себе зобов`язання за договором, погодився із передбаченою ним додатковою платою за користування контейнерами.

37.4. Апеляційний господарський також визнав необґрунтованими посилання скаржника на відсутність доказів надіслання позивачем оригіналів рахунків на оплату та актів наданих послуг, оскільки наведене спростовується наявними у справі доказами, зокрема, описом вкладення, повідомленням про вручення, поштовою квитанцією, накладною.

37.5. Виходячи зі змісту договору та вищенаведених норм чинного законодавства, що регулюють спірні правовідносини, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, не можуть бути підставами для звільнення відповідача від виконання грошового зобов`язання і обставини складення та реєстрації позивачем відповідних податкових накладних.

38. Отже, суди попередніх інстанцій при вирішенні цього спору, перевіряючи реальність здійснення господарської операції, дослідили та оцінили за правилами статті 86 ГПК України зібрані у справі докази у їх сукупності і вірогідності, застосувавши статті 76-79 ГПК України, дійшли висновку про підтвердження факту невиконання відповідачем умов договору про надання комплексу послуг з транспортно-експедиційного обслуговування вантажів щодо своєчасного та в повному обсязі розрахунку за надані позивачем послуги.

39. Проаналізувавши зміст вказаних вище постанов Верховного Суду, за критеріями подібності, ураховуючи висновки Великої Палати Верховного Суду, які викладені у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19, Верховний Суд дійшов висновку про неподібність цих справ за наведеними істотними правовими ознаками зі справою, що розглядається, окресленими у цій ухвалі, і тому застосування норм матеріального права за неподібності правовідносин у цих справах не може бути аналогічним, а вказані для порівняння судові рішення Верховного Суду - релевантними до обставин цієї справи.

40. Касаційна інстанція відхиляє посилання скаржника на неврахування судами попередніх інстанцій висновків щодо застосування норм права, викладених у вищенаведених ним постановах Верховного Суду, оскільки зазначені постанови Верховного Суду, на висновки щодо застосування норм права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, були прийняті за іншої, ніж у цій справі фактично-доказової бази, тобто, хоча й і у спорах, зокрема пов`язаних з договорам надання послуг (справи №№910/9393/18, 910/7860/22), але за інших обставин, встановлених попередніми судовими інстанціями, і за іншими поданими сторонами та оцінених судами доказами, залежно від яких (обставин і доказів) й прийняті судові рішення, а у справах №№ 922/2115/19, 922/2300/22 з огляду на предмет спору (стягнення заборгованості за договором поставки), підстави, правове регулювання. Колегія суддів звертає увагу на те, що посилання скаржника на неврахування висновків Верховного Суду як на підставу для касаційного оскарження не можуть бути взяті до уваги судом касаційної інстанції, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми права, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.

41. Колегія суддів зазначає, що посилання скаржника на викладені у постановах Верховного Суду від 05.07.2019 у справі №910/9393/18, від 13.09.2023 у справі №910/7860/22, від 03.06.2022 у справі №922/2115/19, від 30.01.2024 у справі №922/2300/22 висновки є необґрунтованими та фактично зводяться до намагання скаржника здійснити переоцінку доказів у справі.

42. Водночас, Суд звертає увагу на те, що суд касаційної інстанції не вправі здійснювати переоцінку обставин, з яких виходили суди при вирішенні справи, а повноваження суду касаційної інстанції обмежуються виключно перевіркою дотримання судами норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених фактичних обставин справи та виключно в межах доводів касаційної скарги (аналогічний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.12.2019 у справі № 925/698/16).

43. Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційний суд не встановив, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанції, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (див. висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 16.01.2019 у справі №373/2054/16-ц, Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 17.09.2020 у справі №908/1795/19).

44. З`ясування відповідних обставин має здійснюватися із застосуванням критеріїв оцінки доказів, передбачених статтею 86 ГПК України щодо відсутності у жодного доказу заздалегідь встановленої сили та оцінки кожного доказу окремо, а також вірогідності і взаємного зв`язку доказів у їх сукупності.

45. Верховний Суд вважає, що місцевий та апеляційний господарські суди оцінили подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням з урахуванням їх належності, допустимості, достовірності, вірогідності та взаємного зв`язку у їх сукупності. Суди попередніх інстанцій дали оцінку поданим сторонами доказам у їх сукупності, що відповідає приписам частини другої статті 86 ГПК України.

46. Окремо Верховний Суд зауважує, що чинний ГПК України не містить таке поняття як "достатність" доказів, натомість законодавцем запроваджено новий стандарт доказування "вірогідність доказів". Стандарт доказування "вірогідність доказів", на відмінну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто з введенням в дію вказаного стандарту доказування необхідним є не надання достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надання саме тієї їх кількості, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.

47. Отже, Верховний Суд встановив, що висновки щодо застосування норм права, які викладені у постановах Верховного Суду та, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними з правовідносинами у справі № 904/789/23.

48. Таким чином, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі №904/789/23 на підставі пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України.

49. Інших підстав для перегляду справи у суді касаційної інстанції, крім пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, Завод у касаційній скарзі не наводить.

50. Верховний Суд бере до уваги та вважає прийнятними доводи ТОВ "УЗ КАРГО", викладені у письмових поясненнях, у тій частині, яка узгоджується з викладеним у цій ухвалі.

51. Касаційний господарський суд зазначає, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, одним з елементів якого є принцип правової визначеності.

52. Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а, отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Суб`єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії.

53. Отже, правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.

54. Верховний Суд у прийнятті даної ухвали керується й принципом res judicata, базове тлумачення якого вміщено в рішеннях Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 09.11.2004 у справі "Науменко проти України", від 19.02.2009 у справі "Христов проти України", від 03.04.2008 у справі "Пономарьов проти України", в яких цей принцип розуміється як елемент принципу юридичної визначеності, що вимагає поваги до остаточного рішення суду та передбачає, що перегляд остаточного та обов`язкового до виконання рішення суду не може здійснюватись лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі, а повноваження судів вищого рівня з перегляду (у тому числі касаційного) мають здійснюватися виключно для виправлення судових помилок і недоліків. Відхід від res judicate можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини, наявності яких у даній справі скаржником не зазначено й не обґрунтовано.

55. У справі ЄСПЛ "Sunday Times v. United Kingdom" Європейський суд вказав, що прописаний у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) термін "передбачено законом" передбачає дотримання такого принципу права як принцип визначеності. ЄСПЛ стверджує, що термін "передбачено законом" передбачає не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та моральні засади суспільства.

56. До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика.

57. Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, з належною повнотою передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, що може спричинити певна дія.

58. Вислови "законний" та "згідно з процедурою, встановленою законом" зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним (рішення ЄСПЛ у справі "Steel and others v. The United Kingdom").

59. У справі "Трофимчук проти України" (№4241/03, §54, ЄСПЛ, 28 жовтня 2010 року) ЄСПЛ також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.

60. Колегія суддів касаційної інстанції з огляду на викладене зазначає, що учасникам справи надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

Керуючись статтями 234, 235, 296, 300, 301 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою Акціонерного товариства "Нікопольський завод феросплавів" на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 13.07.2023 та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 19.02.2024 у справі № 904/789/23.

Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.

Суддя Т. Малашенкова

Суддя І. Бенедисюк

Суддя А. Ємець