Рішення

від 02.04.2024 по справі 917/1426/23

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

вул. Капітана Володимира Кісельова, 1, м. Полтава, 36000, тел. (0532) 61 04 21

E-mail: inbox@pl.arbitr.gov.ua, https://pl.arbitr.gov.ua/sud5018/

Код ЄДРПОУ 03500004

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02.04.2024 Справа № 917/1426/23

за позовною заявою Товариства з обмеженою відповідальністю "Околиця", вул. Центральна, 65, с. Малі Будища, Полтавський район, Полтавська область, 38163

до відповідача Приватного підприємства "Ареал", с. Степне, Полтавська область, Полтавський район, 38744

про стягнення 652 850,77 грн заборгованості,

Суддя Тимощенко О.М.

Секретар судового засідання Михатило А. В.

Представники сторін не з`явились

На розгляді в Господарському суді Полтавської області перебуває справа №917/1426/23 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Околиця" до відповідача Приватного підприємства "Ареал" про стягнення 652 850,77 грн заборгованості за договором поставки №26/01-23 від 26.01.2023 року, з яких: 632 500,72 грн - сума основної заборгованості та 20350,05 грн - штрафна неустойка (вх. №1527/23).

В обґрунтування позову позивач посилається на не здійснення відповідачем розрахунків за поставлений товар.

Також позивач просив в позовній заяві стягнути на його користь сплачений судовий збір в розмірі 9 792,77 грн.

Ухвалою від 10.08.2022 року суд залишив позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю "Околиця" без руху та надав позивачу строк 5 днів з дня вручення даної ухвали для усунення вказаних у ній недоліків позовної заяви.

29.08.2023 року до суду від позивача надійшов лист (вх. №10612) на виконання ухвали суду від 10.08.2022 року про залишення позовної заяви без руху (з додатками).

Ухвалою від 09.04.2023 року суд прийняв позовну заяву до розгляду, відкрив провадження у справі № 917/1426/23 в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін (без проведення судового засідання). Встановив відповідачу строк для подання відзиву на позов з урахуванням вимог ст. 165 ГПК України протягом 15 днів з дня отримання ухвали; після отримання від позивача відповіді на відзив - подати до суду заперечення в строк 5 днів з дня отримання такої відповіді від позивача з урахуванням вимог ст. 167, 184 ГПК України. Встановив позивачу строк для подання відповіді на відзив з урахуванням вимог ст. 166 ГПК України - 5 днів з моменту отримання від відповідача відзиву на позов.

Відповідно до довідки Господарського суду Полтавської області про доставку електронного листа копію ухвали суду від 04.09.2023 року доставлено до електронного кабінету ПП "Ареал" 04.09.2023 року о 10:27 год.

27.09.2023 року представник відповідача Кіндяк О. І. ознайомився з матеріалами справи № 917/1426/23, що підтверджується заявою про ознайомлення з матеріалами справи (б/н від 27.09.2023 року, вх. № 12478 від 02.10.2023 року).

02.10.2023 року до суду від відповідача надійшла заява про заперечення проти розгляду справи в спрощеному позовному провадженні та перехід до розгляду справи за правилами загального позовного провадження (вх. № 12382). Також відповідач просив поновити йому строк на подачу заперечень проти розгляду справи в спрощеному провадженні, так як з ухвалою про прийняття позовної заяви до розгляду та відкриття провадження від 04.09.2023 року він ознайомився лише 27.09.2023 року, адже електронний кабінет в системі "Електронний суд" він не використовує.

Ухвалою від 03.10.2023 року суд задовольнив заяву ПП "Ареал" про заперечення проти розгляду справи в спрощеному позовному провадженні та перехід до розгляду справи за правилами загального позовного провадження (вх. № 12382 від 02.10.2023 року), ухвалив розгляд справи здійснювати за правилами загального позовного провадження та призначив підготовче засідання на 31.10.2023 року на 10:00 год.

23.10.2023 року до суду від відповідача надійшов відзив на позовну заяву (вх. 3 13477), в якому зазначив, що позивачем подані неналежні та недостовірні документи в якості доказів по справі, котрі не відповідають вимогам первинних документів, не стосуються предмету спору, а тому судом їх не можна прийняти до уваги. Зокрема, рахунок - фактура № СФ - 0000019 від 19 лютого 2023 року не містить обов`язкового реквізиту, передбаченого п. п. 2.1. - 2.5. Положення № 88, а саме: не вказано ким саме, прізвище, посада, виписано рахунок - фактура. Також до позову додано видаткову накладну № PH - 0000038 від 19 .02.2023 року на зерно сої кількістю 25,200 тон. В даній видатковій накладній зазначено отримувача директора ОСОБА_1 за довіреністю № 9 від 19.02.2023 року. Дана довіреність була виписана на директора для отримання матеріальних цінностей на підставі рахунку № СФ - 0000019 від 14.02.2023 року. Тобто виписана довіреність для отримання товару на підставі рахунку № 00000019 від 14.02.2023 року, однак до матеріал справи даного рахунку не надано, а надано рахунок № СФ - 0000019 від 19.02.2023 року.

Товарна - транспортна накладна № 0019 від 27.01.2023 р. не відповідає вимогам Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку № 88, Правил перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні № 363 від 14.10.1997, оскільки в реквізитах "Відпуск за довіреністю вантажоодержувача: серія №_ від_ виданою_" не зазначено обов`язкових даних. Не надано документів на уповноважену особу вантажовідправника, записано вагар ОСОБА_3, а тому остання не може бути прийнята до уваги та до розгляду. В товарно - транспортній накладній № 0008 від 10.02.2023 року вантажем була "кукурудза" масою брутто 40,280 т., тоді як за рахунком - фактурою № СФ-0000017 від 10.02.2023 року та видатковою накладною №РН-0000035 від 10.02.2023 року поставлено було сою. А до товарно-транспортних накладних № 0009 від 14.02.2023 р. та № 0010 від 14.02.2023 р. не надано документів хто прийняв товар, зазначено прізвище ОСОБА_2, і печатка стоїть не гербова, а для документів.

Додані до позовної заяви роздруківки з начебто направлених документів позивачем до відповідача та роздруківки з СМС переписки не можуть бути прийняті в якості належних та достовірних доказів по справі, останні не зазначені що це копії електронних документів, або роздруківки з оригіналу електронних доказів, останні не можуть обґрунтовувати позовні вимоги.

Також відповідач зазначив, що він листом № 9 від 19.04.2023 р. повідомив позивача, що у нього сталася складна ситуація: падіння попиту та ціни на ринках збуту на готову продукцію, а також поломка обладнання, що спричинило аварійну ситуацію, і як наслідок неможливість відвантаження готової продукції покупцям. У зв`язку з введенням воєнного стану на всій території України, що є обставиною непереборної сили (форсмажорні обставини), за котру не відповідають жодні із сторін договору, штрафні санкції не можуть бути нараховані в даний період.

Відповідач також просив вважати причину пропуску строку на подачу відзиву поважною, оскільки ухвалу про відкриття провадження було отримано із запізненням та у зв`язку із переходом в загальне позовне провадження.

Підготовче судове засідання призначене на 31.10.20232 року на 10:00 год. не відбулось в зв`язку з перебуванням судді Тимощенко О.М. на лікарняному.

Ухвалою від 09.11.2023 року суд призначив підготовче судове засідання на 28.11.2023 року на 11:30 год. та задовольнив клопотання представника відповідача про поновлення пропущеного строку для подання відзиву (з додатками), поновив відповідачу строк для подання вказаного відзиву.

28.11.2023 року від позивача на електронну адресу суду надійшло клопотання про відкладення підготовчого засідання, призначеного на 28.11.2023 року, у зв`язку з перебуванням представника у відрядженні у м. Куп`янськ Харківської області (з ЕЦП, вх. № 15296).

28.11.2023 року у підготовчому засіданні суд оголосив протокольну ухвалу про продовження строку підготовчого провадження та про перерву в судовому засіданні до 16.01.2024 року 09 год. 00 хв.

Ухвалою суду від 30.11.2024 року суд повернув клопотання позивача про відкладення підготовчого засідання (вх. №15296 від 28.11.2023 року).

16.01.2024 року до суду від відповідача надійшла заява про долучення до матеріалів справи доказів часткової оплати за зерно сої згідно договору поставки №26/01-23 від 26.01.2023 року на загальну суму 350 000,00 грн.

16.01.2024 року суд оголосив протокольну ухвалу про перерву в підготовчому судовому засіданні до 06.02.2024 року 11 год. 40 хв.

06.02.2024 року до суду від представника відповідача надійшло клопотання про відкладення (перенесення) розгляду справи (вх. № 1565), в якому зазначено про можливість мирного врегулювання спору (укладення мирової угоди), а також про неможливість представника відповідача по об`єктивним причинам та через виробниче завантаження особисто з`явитися в судове засідання.

Протокольною ухвалою від 06.02.2024 року суд закрив підготовче провадження та призначив справу до судового розгляду по суті на 21.03.2024 року на 10 год. 00 хв.

21.03.2024 року в судовому засіданні представник відповідача заявив клопотання про відкладення розгляду справи у зв`язку з можливою оплатою частини боргу, представник позивача не заперечував проти відкладення судового засідання.

Протокольною ухвалою від 21.03.2024 року суд оголосив перерву в судовому засіданні до 02.04.2024 року до 11 год. 30 хв.

В судове засідання 02.04.2024 року сторони не направили своїх повноважних представників, хоча були належним чином повідомлені про час, день та місце судового засідання, що підтверджується відповідною розпискою (наявна в матеріалах справи).

Інші заяви по суті справи від сторін до суду не надходили.

У разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення (ч. 4 ст. 240 ГПК України).

Датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення (ч. 5 ст. 240 ГПК України).

Розглянувши подані документи і матеріали, з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши подані докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд встановив наступне.

26.01.2023 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "Околиця" (далі - позивач, постачальник) та Приватним підприємством "Ареал" (далі - відповідач, покупець) укладено договір поставки № 26/01-23 (далі - договір) (а. с. 8 - 9).

В укладеному договорі сторони узгодили, зокрема, наступне:

- постачальник зобов`язується передати окремими партіями у власність покупцеві зерно сої (далі - твар) насипом, а покупець зобов`язаний прийняти і сплатити за товар на умовах цього договору (п. 1.1 договору),

- ціна на кожну окрему партію товару, вказується в рахунках-фактурах та видаткових накладних ( п. 1.2 договору);

- кількість та асортимент кожної окремої партії товару визначається згідно рахунків - фактур і товарних накладних від постачальника, які узгоджуються сторонами до постачання кожної партії товару. Кількість товару - 300,00 т. +/- 10% за вибором продавця (п. 2.1 договору);

- якщо при прийнятті товару буде виявлено його невідповідність за кількістю та якістю, складається відповідний акт, який підписується уповноваженими представниками обох сторін, а неякісний товар чи той, якого не вистачає підлягає заміні або додатковій поставці постачальником за його рахунок протягом 7 (семи) днів з моменту отримання постачальником акту (висновку), щодо неякісного товару. Всі претензії покупця щодо якості товару приймаються постачальником протягом 5 календарних днів з моменту поставки товару (п. 2.2 договору);

- ціна за 1 т. товару без ПДВ складає 15 350, 88 грн., ПДВ 2 149,12 грн., всього з ПДВ складає 17 500,00 грн. Покупець зобов`язаний оплачувати товар за ціною, встановленою в рахунку-фактурі. Загальна вартість товару по цьому договору без ПДВ складає 4 605 264,00 грн., ПДВ - 644 736,96 грн., всього з ПДВ складає 5 250 000,00 грн. +/-10%, залежно від кількості поставленого товару (п. 3.1 договору);

- оплата за товар здійснюється на підставі рахунку-фактури протягом 5 (п`яти) банківських днів від дати рахунку - фактури, виставленого постачальником, в національній валюті України - гривні, на розрахунковий рахунок Постачальника, вказаний в рахунку (п. 3.2 договору);

- часом оплати вважається списання грошових коштів з розрахункового рахунка покупця (п. 3.3 договору);

- приймання товару за кількістю здійснюється покупцем у місці завантаження товару. Кількість товару зазначається у товарно - транспортній накладній. Зобов`язання постачальника передати товар покупцю вважається виконаним в момент навантаження товару в транспортний засіб, наданий покупцем за свій рахунок (п. 4.2 договору);

- одночасно з вантаженням товару покупець зобов`язаний передати постачальнику довіреність на товар, форма якого повинна відповідати формі, встановленій чинним законодавством України і заповнена належним чином. Постачальник у свою чергу, зобов`язаний передати покупцеві наступні товаророзпорядчі і інші документи, що відносяться до товару, у тому числі:

- видаткову накладну;

- товарно-транспортну накладку (п. 4.4 договору);

- постачальник зобов`язався: здійснювати поставку товару, згідно термінів попередньо узгоджених та вказаних в специфікації до кожної партії товару до 01 травня 2023 року;

- покупець зобов`язався: своєчасно здійснювати оплату за товар, що набуває, згідно виставленим рахункам і розділу 3 цього договору (п. 5.1, 5.2 договору);

- договір набуває чинності з дати його підписання уповноваженими представниками сторін і діє до " 31" грудня 2023 р., а в частині взаємних розрахунків між сторонами до повного виконання своїх зобов`язань (п. 6.1 договору);

- в разі настання обставин непереборної сили (форс-мажор), які знаходяться поза контролем сторін, які сторонами не могли бути передбаченими і бути врахованими, дії які неможливо попередити, такі як, стихійні лиха, технічні аварії, військові дії, страйки (окрім персоналу сторін), дії влади, блискавка, пожежа, повінь, землетрус, епідемія, епізоотія, сторона, яка потрапила під дію таких обставин, звільняється від відповідальності за невиконання зобов`язань за договором, за умови підтвердження факту існування форс-мажорних обставин довідкою Торговельно-промислової палати України (п. 7.1 договору);

- при настанні обставин, які вказані в пункті 7.1. цього договору, сторона, для якої вони виникли, повинна в триденний термін будь-яким засобом повідомити іншу сторону про настання таких обставин з подальшим підтвердженням факту існування форс-мажорних обставин довідкою територіального органу Торговельно- промислової палати України (п. 7.2 договору);

- відсутність повідомлення або невчасне повідомлення позбавляє потерпілу сторону права посилатися на вказані обставини як на обставини, що звільняють від відповідальності за невиконання зобов`язань за цим договором (п. 7.3 договору);

- існування форс-мажорних обставин звільняє сторону, яка потрапила під їх дію від відповідальності за невиконання зобов`язань за цим договором, але не звільняє від обов`язку виконати свої зобов`язання після припинення форс - мажорних обставин (п. 7.4 договору);

- сторони несуть повну матеріальну відповідальність за невиконання або неналежного виконання цим договором, включаючи відшкодування збитків. Відшкодування збитків не звільняє винну сторону від сплати штрафних санкцій, пені і виконання своїх зобов`язань за даним договором (п. 8.1 договору);

- в разі порушення покупцем термінів оплати, вказаних в пункті 3.2 цього договору, він оплачує постачальнику штрафну неустойку в розмірі 0,01 % від своєчасно несплаченої суми заборгованості за кожен день прострочення виконання зобов`язань (8.2 договору).

Як зазначає позивач на виконання своїх договірних зобов`язань, він поставив відповідачу товар у розмірі 219,00 т. зерна сої на загальну суму 3 832 500,72 грн. Вказане підтверджується:

- рахунками - фактурами: №№ СФ-0000009 від 27.01.2023 року, СФ-0000015 від 07.02.2023 року, СФ-0000016 від 08.02.2023 року, СФ-0000017 від 10.02.2023 року, СФ-0000018 від 14.02.2023 року, СФ-0000019 від 19.02.2023 року;

- видатковими накладними: №№ РН-0000021 від 21.01.2023 року, РН-0000031 від 07.02.2023 року, РН-0000034 від 08.02.2023 року, РН-0000035 від 10.02.2023 року, РН-0000036 від 14.02.2023 року, РН-0000038 від 19.02.2023 року;

- довіреностями: №№ 3 від 27.01.2023 року, 4 від 07.02.2023 року, 5 від 08.02.2023 року, 6 від 10.02.2023 року, 7 від 14.02.2023 року, 9 від 19.02.2023 року;

- товарно - транспортними накладними №№: 0019 від 27.01.2023 року, 0002 від 07.02.2023 року, 0007 від 08.02.202 року, 0008 від 10.02.2023 року, 0009 від 14.02.2023 року, 0010 від 14.02.2023 року, 0011 від 14.02.2023 року, 0012 від 14.02.2023 року, 0013 від 19.02.2023 року (а. с. 30 - 47, 63 - 71).

Надані докази підписані та скріплені печатками.

Як зазначає позивач, відповідачем здійснювалась часткова сплата заборгованості у загальному розмірі 3 200 000,00 грн (03.02.2023 року - 240 000,00 грн, 07.02.2023 року - 100 000,00 грн, 10.02.2023 року - 70 000,00 грн, 23.02.2023 року - 310 000,00 грн, 24.02.2023 року - 90 000,00 грн, 28.02.2023 року - 100 000,00 грн, 02.03.2023 року - 300 000,00 грн, 03.03.2023 року - 150 000,00 грн, 16.03.2023 року - 289 500,00 грн, 17.03.2023 року - 189 000,00 грн, 181 500,00 грн, 31.03.2023 року - 250 000,00 грн, 160 000,00 грн, 28.04.2023 року - 100000,00 грн, 09.05.2023 року - 150 000,00 грн, 08.06.2023 року - 100 000,00 грн, 14.06.2023 року - 100 000,00 грн, 27.06.2023 року - 320 000,00 грн), що підтверджується кредитними повідомленнями (а. с. 72 - 78, 105 - 107).

18.04.2023 року позивачем на адресу відповідача було надіслано претензію - вимогу про сплату заборгованості за вих. №77 (а. с. 54 - 55), у відповідь на яку відповідач у листі (вих. № 9 від 19.04.2023 року, а. с. 56) повідомив, що погоджується з вимогами ТОВ "Околиця" та зазначає, що на підприємстві склалася складна ситуація (падіння попиту та ціни на ринках збуту на готову продукцію та поломка обладнання), у зв`язку з чим докладає зусиль та планує здійснити погашення заборгованості орієнтовно до 07.05.2023 року.

16.05.2023 р. та 31.05.2023 р. року позивачем на адресу відповідача повторно було надіслано претензії - вимоги про сплату заборгованості за вих. №95 та №107 (а. с. 57 - 60), у відповідь на які відповідач у листі (вих. № 19 від 15.06.2023 року) повідомив про здійснення погашення заборгованості перед позивачем наступним чином: 20.06.2023 року - 200 000,00 грн, 23.06.2023 року - 200 000,00 грн, до 05.07.2023 року - залишок (а. с. 61).

Також між сторонами здійснювалась спілкування за допомогою смс-повідомлень.

Позивач стверджує, що станом на дату подання позовної заяви основна заборгованість відповідача складає 632 500,72 грн.

Посилаючись на те, що ПП "Ареал" поставлений товар від ТОВ "Околиця" на умовах укладеного між сторонами договору поставки №26/01-23 від 26.01.2023 року було отримано, однак сплачено несвоєчасно та не у повному обсязі, позивач звернувся до суду з позовом про стягнення з відповідача 652 850,77 грн заборгованості, яка складається з 632 500,72 грн основного боргу та 20 350,05 грн штрафної неустойки.

З матеріалів справи вбачається, та сторонами не заперечується, що відповідачем після відкриття провадження у даній справі 24.10.2023 року та 02.11.2023 року було перераховано на рахунок позивача частину заборгованості у розмірі 350 000,00 грн, що підтверджується платіжними інструкціями № 478143197.1 та №188 (а. с. 154 ,155).

При цьому суд звертає увагу, що будь-яких клопотань від позивача щодо зменшення позовних вимог до суду не надходило.

Судом досліджено всі докази, наявні у матеріалах справи.

При прийнятті рішення суд керувався наступним.

Згідно із ст. 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини. У відповідності до вимог ст. ст. 525, ст. 526 Цивільного кодексу України зобов`язання повинні виконуватися належним чином та в установлений строк, одностороння відмова від виконання зобов`язання не допускається.

Статтею 193 Господарського України передбачено, що суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору. Не допускаються одностороння відмова від виконання зобов`язань, крім випадків, передбачених законом.

Дослідивши зміст укладеного між позивачем та відповідачем договору, суд прийшов до висновку, що даний правочин за своєю правовою природою є договором поставки, а відтак між сторонами виникли правовідносини, які підпадають під правове регулювання, в тому числі Глави 54 Цивільного кодексу України.

Вказаний договір є підставою для виникнення у його сторін господарських зобов`язань, а саме майново-господарських зобов`язань згідно ст. ст. 173, 174, 175 Господарського кодексу України, ст. ст. 11, 202, 509 Цивільного кодексу України, і згідно ст. 629 Цивільного кодексу України є обов`язковим для виконання сторонами.

Частиною 1 статті 265 Господарського кодексу України визначено, що за договором поставки одна сторона - постачальник зобов`язується передати (поставити) у обумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов`язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.

Частинами 1, 2 ст. 712 Цивільного кодексу України встановлено, що за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Згідно ст. 629 Цивільного кодексу України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Частиною першою ст. 530 Цивільного кодексу України встановлено, що якщо у зобов`язанні встановлений строк його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк.

Відповідно до ст. 599 Цивільного кодексу України та ст. 202 Господарського кодексу України господарське зобов`язання припиняється, зокрема, виконанням, проведеним належним чином.

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (ст. 612 Цивільного кодексу України).

Судом встановлено, що на виконання умов договору позивач передав у власність відповідачу товар - насіння сої на загальну суму 3 832 500,72 грн.

Так, на підтвердження факту поставки товару відповідачу на загальну суму 3 832 500,72 грн, матеріали справи містять ряд видаткових накладних, рахунків - фактур, що підписані та скріплені печатками сторін.

Визначення поняття доказів, вимоги щодо доказів, властивостей доказів та порядку їх оцінки урегульовано у главі 5 "Докази та доказування" ГПК України.

Згідно з ч. 2-3 ст. 13 ГПК України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом

Згідно з пунктами 2, 4, 5 частини другої статті 42 ГПК України учасники справи зобов`язані сприяти своєчасному, всебічному, повному та об`єктивному встановленню всіх обставин справи; подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази; надавати суду повні і достовірні пояснення з питань, які ставляться судом, а також учасниками справи в судовому засіданні. За положеннями статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до ч. 1 ст. 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

За приписами ч. 1 ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

На сьогодні у праві існують такі основні стандарти доказування: "баланс імовірностей" (balance of probabilities) або "перевага доказів" (preponderance of the evidence); "наявність чітких та переконливих доказів" (clear and convincing evidence); "поза розумним сумнівом" (beyond reasonable doubt).

Верховний Суд неодноразово наголошував щодо необхідності застосування категорій стандартів доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, це й принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони.

Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).

Реалізація принципу змагальності сторін в процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, в тому числі у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.

Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час вирішення судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.

До того ж, Верховний Суд наголошував, що 17.10.2019 набув чинності Закон України від 20.09.2019 № 132-IX "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні", яким було, зокрема внесено зміни до ГПК України та змінено назву статті 79 ГПК України з "Достатність доказів" на нову - "Вірогідність доказів" та викладено її у новій редакції з фактичним впровадженням у господарський процес стандарту доказування "вірогідність доказів".

Стандарт доказування "вірогідність доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач.

Відповідно до статті 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду і на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

Слід зауважити, що Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17).

Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).

Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".

Схожий стандарт під час оцінки доказів застосовано у рішенні ЄСПЛ від 15.11.2007 у справі "Бендерський проти України" ("BENDERSKIY v. Ukraine"), в якому суд оцінюючи фактичні обставини справи звертаючись до балансу вірогідностей вирішуючи спір виходив з того, що факти встановлені у експертному висновку, є більш вірогідним за інші докази.

Відповідно до частини четвертої статті 11 ГПК України, статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику зазначеного Суду як джерело права.

Статтею 76 ГПК України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

За приписами ч. 1 ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Допустимість доказів має загальний і спеціальний характер. Загальний характер полягає в тому, що незалежно від категорії справ слід дотримуватися вимоги щодо отримання інформації з визначених законом засобів доказування з додержанням порядку збирання, подання і дослідження доказів. Спеціальний характер полягає в обов`язковості певних засобів доказування для окремих категорій справ чи заборона використання деяких з них для підтвердження конкретних обставин справи.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Шабельник проти України" (заява № 16404/03) від 19.02.2009 зазначається, що хоча стаття 6 (Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод) гарантує право на справедливий судовий розгляд, вона не встановлює ніяких правил стосовно допустимості доказів як таких, бо це передусім питання, яке регулюється національним законодавством (див. рішення у справі "Шенк проти Швейцарії" від 12.07.1998 та у справі "Тейшейраді Кастру проти Португалії" від 09.06.1998).

Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (стаття 76 ГПК України).

Принцип належності доказів полягає в тому, що господарський суд приймає до розгляду лише ті докази, які мають значення для справи. Верховний Суд відзначає, що правило належності доказів обов`язкове не лише для суду, а й для осіб, які є суб`єктами доказування (сторони, треті особи), і подають докази суду. Питання про належність доказів остаточно вирішується судом.

Відносно посилання відповідача у відзиві на те, що наданий позивачем рахунок - фактура № СФ - 0000019 від 19 лютого 2023 року є первинним документом та є неналежним доказом, оскільки не містить обов`язкового реквізиту, передбаченого п. п. 2.1. - 2.5. Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Мінфіну України від 24.05.1995 року № 88, а саме: не вказано ким саме його виписано (прізвище, посада), суд зазначає наступне.

Стаття 344 ГК України, на яку посилається відповідач у відзиві, має назву «Міжнародні розрахункові операції» і дані операції провадяться за грошовими вимогами і зобов`язаннями, що виникають при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності між державами, суб`єктами господарювання, іншими юридичними особами та громадянами, які перебувають на території різних країн. Тоді як сторони справи №917/1426/23 знаходяться на території України та умовами договору не передбачено здійснення зовнішньоекономічної діяльності.

За змістом частин 3, 8 статті 19 ГК України вбачається, що обов`язком суб`єктів господарювання є ведення бухгалтерського обліку та подання фінансової звітності згідно із законодавством, що забезпечує здійснення державою контролю і нагляду за господарською діяльністю суб`єктів господарювання, а також за додержанням ними податкової дисципліни.

Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність" первинний документ - це документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

Частиною 1 ст. 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність" встановлено, що підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.

Аналіз наведених норм дає підстави дійти висновку про те, що первинним документом бухгалтерського обліку для оприбуткування товару та внесення запису в облікові бухгалтерські реєстри, є видаткові накладні. При цьому вказані первинні документи повинні мати обов`язкові реквізити та містити дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції. Документ має бути підписаний особисто, а підпис може бути скріплений печаткою.

Отже, письмовим доказом, що фіксує та підтверджує господарську операцію з поставки товару, є саме видаткова накладна.

За своєю правовою природою рахунок на оплату товару не є первинним документом, а є документом, який містить тільки платіжні реквізити, на які потрібно перераховувати грошові кошти в якості оплати за надані послуги, тобто, носить інформаційний характер. На це звернув увагу Верховний Суд в постанові від 29.04.2020 р. у справі № 915/641/19.

При цьому суд зазначає, що вищезазначений рахунок - фактура скріплений печаткою позивача. Справжність даної печатки відповідачем не заперечується. Клопотання про призначення судової почеркознавчої експертизи відносно підпису на документу відповідачем не заявлялось.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові №918/780/18 від 23.07.2019 р., печатка відноситься до даних, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні відповідних правовідносин. Таким чином, відсутність у спірному рахункові - фактурі № СФ - 0000019 від 19.02.2023 року назви посади особи, яка його виписала, та даних, що можуть ідентифікувати особу, що його підписала (відсутні прізвища, ім`я, по-батькові), за наявності її підпису у цьому документі, який засвідчений відтиском печатки самої юридичної особи позивача, не може свідчить про те, що така особа є неуповноваженою чи що такий рахунок - фактура є неналежними доказами у справі. Відтиск печатки на рахункові - фактурі № СФ - 0000019 від 19.02.2023 року є свідченням участі ТОВ "Околиця", як юридичної особи, у здійсненні відповідної господарської операції.

Відносно посилання відповідача у відзиві на те, що у видатковій накладній № PH - 0000038 від 19.02. 2023 року зазначено отримувача директора ОСОБА_1 за довіреністю № 9 від 19.02.2023 року, при цьому дана довіреність була виписана на директора для отримання матеріальних цінностей на підставі рахунку № СФ - 0000019 від 14.02.2023 року, який відсутній в матеріалах справи, суд зазначає наступне.

Аналізуючи зазначені документи (рахунок - фактуру, видаткову накладну та довіреність), судом прослідковується зв`язок між наданими доказами, а довіреність містить технічну помилку у даті рахунку №СФ-0000019 (де замість « 19.02.2023 року» зазначено « 14.02.2023 року»).

При цьому, відповідач не заперечував факту отримання товару директором ОСОБА_1 на загальну суму 441 000,09 грн за видатковою накладною №РН-0000038 від 19.02.2023 року, яка підписана та скріплена печатками сторін. У даній видатковій накладній міститься посилання на рахунок - фактуру №СФ-0000019 від 19.02.2023 року.

Отже, у суду відсутні підстави вважати неналежним та недостовірним доказ - рахунок - фактуру №СФ-0000019 від 19.02.2023 року, оскільки він має значення для справи та безпосередньо стосується предмета доказування.

Суд наголошує, що відповідачем не надано жодних доказів, які б суперечили доказам, що подані позивачем; не долучено доказів, які б спростовували факт поставки товару в іншому, меншому ніж зазначено в позові обсязі. Навпаки, у відповідях на претензії відповідач підтверджував існування заборгованості перед ТОВ «Околиця», та під час розгляду справи (зокрема 21.03.2024 року) просив відкласти судове засідання з в`язку з можливою оплатою частини боргу.

Стосовно посилання відповідача на те, що:

- товарна - транспортна накладна № 0019 від 27.01.2023 р. не відповідає вимогам Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку № 88, Правил перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні № 363 від 14.10.1997 (в реквізитах "Відпуск за довіреністю вантажоодержувача: серія №_ від_ виданою_" не зазначено обов`язкових даних, не надано документів на уповноважену особу вантажовідправника, записано вагар ОСОБА_3);

- в товарно - транспортній накладній № 0008 від 10.02.2023 року вантажем зазначена "кукурудза", тоді як за рахунком - фактурою № СФ-0000017 від 10.02.2023 року та видатковою накладною №РН-0000035 від 10.02.2023 року поставлено було сою;

- до товарно-транспортних накладних № 0009 від 14.02.2023 р. та № 0010 від 14.02.2023 р. не надано документів хто прийняв товар, зазначено прізвище ОСОБА_2, і печатка стоїть не гербова, а для документів, суд зазначає наступне.

Товарно-транспортні накладні, на які посилалось ТОВ "Околиця", можуть оцінюватися судом лише у сукупності з іншими доказами у справі, оскільки відображають факт перевезення товару, та не можуть бути єдиними доказами поставки товару покупцю.

Зокрема, дослідивши надані позивачем товарно-транспортні накладні, якими він обґрунтовує позовні вимоги, суд дійшов висновку, що вони не є первинними документами бухгалтерського обліку, які б свідчили про поставку відповідачу товару на вказану суму.

Відповідно до розділу 1 Правил перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні, затверджених наказом Міністерства транспорту України № 363 від 14.10.1997 р. (далі - Правила), товаротранспортна документація - комплект юридичних документів, на підставі яких здійснюється облік, приймання, передавання, перевезення, здавання вантажу та взаємні розрахунки між учасниками транспортного процесу, товарнотранспортна накладна - це єдиний для всіх учасників транспортного процесу юридичний документ, що призначений для списання товарноматеріальних цінностей, обліку на шляху їх переміщення, оприбуткування, складського, оперативного та бухгалтерського обліку, а також для розрахунків за перевезення вантажу та обліку виконаної роботи.

Згідно з п. 11.1 Правил основним документом на перевезення вантажів є товарно-транспортна накладна, форму якої наведено в додатку 7 до цих Правил. Товарно-транспортну накладну суб`єкт господарювання може оформлювати без дотримання форми, наведеної в додатку 7 до цих Правил, за умови наявності в ній інформації про назву документа, дату і місце його складання, найменування (прізвище, ім`я, по батькові) Перевізника та/або експедитора, замовника, вантажовідправника, вантажоодержувача, найменування та кількість вантажу, його основні характеристики та ознаки, які дають можливість однозначно ідентифікувати цей вантаж, автомобіль (марка, модель, тип, реєстраційний номер), причіп/напівпричіп (марка, модель, тип, реєстраційний номер), пункти навантаження та розвантаження із зазначенням повної адреси, посади, прізвища та підписів відповідальних осіб вантажовідправника, вантажоодержувача, водія та/або експедитора.

Перевізник здає вантажі у пункті призначення вантажоодержувачу згідно з товарно-транспортною накладною (п. 13.1 Правил).

Зі змісту ст. 909 ЦК України та положень Правил перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні вбачається, що товарно-транспортна накладна підтверджує укладення договору перевезення та може містити додаткові умови, які не були унормовані сторонами під час підписання договору про надання транспортних послуг.

За таких обставин, товарно-транспортна накладна підтверджує лише надання послуг перевезення вантажу, а документом первинного бухгалтерського обліку, що підтверджує обставини придбання та продажу товаро матеріальних цінностей, є видаткова накладна.

Доказами реального здійснення господарської операції є первинні документи, які підтверджують фактичну поставку товарів продавцем та їх отримання покупцем, а також документи, що підтверджують факт використання придбаних товарів у власній господарській діяльності покупця. Висновок про таке зроблено Верховним Судом у Постанові від 19.06.2018 у справі №804/15389/15.

Відповідач у відзиві зазначає, що додані до позовної заяви роздруківки з начебто направлених документів позивачем до відповідача та роздруківки переписки не можуть бути прийняті в якості належних та достовірних доказів по справі, останні не зазначені що це копії електронних документів, або роздруківки з оригіналу електронних доказів, останні не можуть обґрунтовувати позовні вимоги. Тобто вони не можуть вважатися належним і достовірними доказами.

Ці заперечення відповідача суд визнає необґрунтованими з огляду на наступне.

У розділі 10 договору сторони вказали свої адреси електронної пошти - ТОВ «Околиця» - kolhoz _1@urk.net та ПП «Ареал» pp_areal@urk.net.

Позивач на підтвердження факту направлення відповідачу рахунків за договором надав знімки екрана комп`ютера, де відображено надсилання з електронної адреси позивача на електронну адресу відповідача листів (а. с. 48 -53), а також знімки екрана телефона з смс перепискою представника позивача та ОСОБА_1 (а. с. 86 - 90).

Згідно зі статтею 96 ГПК України електронними доказами є інформація в електронній (цифровій) формі, яка містить дані про обставини, що мають значення для справи, зокрема електронні документи (в тому числі текстові документи, графічні зображення, плани, фотографії, відео- та звукозаписи тощо). Такі дані можуть зберігатися, зокрема, на портативних пристроях (картах пам`яті, мобільних телефонах тощо), серверах, системах резервного копіювання, інших місцях збереження даних в електронній формі (в тому числі в мережі Інтернет).

Електронні докази подаються в оригіналі або в електронній копії, засвідченій електронним цифровим підписом, прирівняним до власноручного підпису відповідно до Закону України «Про електронний цифровий підпис». Законом може бути передбачено інший порядок засвідчення електронної копії електронного доказу.

Учасники справи мають право подавати електронні докази в паперових копіях, посвідчених в порядку, передбаченому законом. Паперова копія електронного доказу не вважається письмовим доказом.

Учасник справи, який подає копію електронного доказу, повинен зазначити про наявність у нього або іншої особи оригіналу електронного доказу.

Якщо подано копію (паперову копію) електронного доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал електронного доказу. Якщо оригінал електронного доказу не поданий, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (паперової копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги.

Відповідно до частин першої, другої статті 5 Закону № 851-IV електронний документ - документ, інформація в якому зафіксована у вигляді електронних даних, включаючи обов`язкові реквізити документа. Склад та порядок розміщення обов`язкових реквізитів електронних документів визначається законодавством.

Згідно із частиною першою статті 7 Закону № 851-IV оригіналом електронного документа вважається електронний примірник документа з обов`язковими реквізитами, у тому числі з електронним підписом автора або підписом, прирівняним до власноручного підпису відповідно до Закону України «Про електронні довірчі послуги».

З наведених норм права вбачається, що процесуальний закон чітко регламентує можливість та порядок використання інформації в електронній формі (у тому числі текстових документів, фотографій тощо, які зберігаються на мобільних телефонах або на серверах, в мережі Інтернет) як доказу у судовій справі. Паперова копія електронного доказу не вважається письмовим доказом, однак є однією з форм, у якій учасник справи має право подати електронний доказ (частина третя статті 96 ГПК України), який, у свою чергу, є засобом встановлення даних, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (пункт 1 частини другої статті 73 ГПК України).

Отже, подання електронного доказу в паперовій копії саме по собі не робить такий доказ недопустимим. Суд може не взяти до уваги копію (паперову копію) електронного доказу, у випадку якщо оригінал електронного доказу не поданий, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (паперової копії) оригіналу. Наведений висновок є усталеним у судовій практиці (наприклад, його наведено у постановах Верховного Суду від 29 січня 2021 року у справі №922/51/20, від 15 липня 2022 року у справі №914/1003/21), і Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для того, щоб його змінювати.

Поняття електронного доказу є ширшим за поняття електронного документа. Електронний документ - документ, інформація в якому зафіксована у вигляді електронних даних, включаючи обов`язкові реквізити документа, в тому числі електронний підпис. Натомість електронний доказ - це будь-яка інформація в цифровій формі, що має значення для справи. Повідомлення (з додатками), відправлені електронною поштою чи через застосунки-месенджери, є електронним доказом, який розглядається та оцінюється судом відповідно до статті 86 ГПК України за своїм внутрішнім переконанням у сукупності з іншими наявними у матеріалах справи доказами.

Так, об`єднана палата Касаційного господарського у постанові від 15.07.2022 у справі №914/1003/21 виснувала наступне:

« 68. На відміну від електронного документа, електронний доказ - це будь-яка інформація в цифровій формі, що має значення для справи. Таким чином, повідомлення (з додатками), відправлені електронною поштою, є електронним доказом»;

« 70. Паперова копія електронного доказу не вважається письмовим доказом, однак є однією з форм, в якій учасник справи має право подати електронний доказ (частина третя статті 96 Господарського процесуального кодексу України), який, в свою чергу, є засобом встановлення даних, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (пункт 1 частини другої статті 73 Господарського процесуального кодексу України). Таким чином, подання електронного доказу в паперовій копії саме по собі не робить такий доказ недопустимим. Суд може не взяти до уваги копію (паперову копію) електронного доказу, у випадку якщо оригінал електронного доказу не поданий, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (паперової копії) оригіналу.

72. Сам лист електронної пошти є таким, що містить відомості про факт відправлення повідомлення із відповідної електронної адреси, час відправлення, адресатів листа - осіб, до відома яких було доведено таке повідомлення тощо. У випадку, якщо позивач подає позов у паперовій формі, то електронний лист може бути наданий суду у вигляді відповідної роздруківки.

73. Така роздруківка електронного листа та додатків до нього є паперовою копією електронного доказу».

Враховуючи вище наведені правові позиції Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду, у контексті обставин даної справи, як щодо паперової копії електронного доказу як електронного доказу, так і щодо електронної копії письмового доказу, впливу наявності/відсутності кваліфікованого електронного підпису, можливість ідентифікації особи відправника електронного повідомлення, слід виходити з такого:

- по-перше, процесуальний закон чітко регламентує можливість та порядок використання інформації в електронній формі як доказу у судовій справі.

- по-друге, електронний доказ - це будь-яка інформація в цифровій формі, що має значення для справи, на відміну від електронного документа, адже, електронний документ - документ, інформація в якому зафіксована у вигляді електронних даних, включаючи обов`язкові реквізити документа, в тому числі електронний підпис. Отже, поняття електронного доказу є ширшим за поняття електронного документа.

- по-третє, паперова копія електронного доказу не вважається письмовим доказом, однак є однією з форм, в якій учасник справи має право подати електронний доказ (частина третя статті 96 ГПК України), який, в свою чергу, є засобом встановлення даних, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (пункт 1 частини другої статті 73 ГПК України). Таким чином, подання електронного доказу в паперовій копії саме по собі не робить такий доказ недопустимим.

- по-четверте, суд може не взяти до уваги копію (паперову копію) електронного доказу, у випадку якщо оригінал електронного доказу не поданий, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (паперової копії) оригіналу;

- по-п`яте, повідомлення (з додатками), відправлені електронною поштою є електронним доказом, який розглядається та оцінюється судом відповідно до статті 86 ГПК України за своїм внутрішнім переконанням у сукупності з іншими наявними у матеріалах справи доказами. Сам лист електронної пошти є таким, що містить відомості про факт відправлення повідомлення із відповідної електронної адреси, час відправлення, адресатів листа - осіб, до відома яких було доведено таке повідомлення тощо. У випадку, якщо позивач подає позов у паперовій формі, то електронний лист може бути наданий суду у вигляді відповідної роздруківки.

Аналогічні висновки містилися у постанові Верховного Суду від 13.10.2021 у справі №923/1379/20, на яку послався скаржник.

Верховний Суд неодноразово зазначав, що листування шляхом надіслання електронних листів уже давно стало частиною ділових звичаїв в Україні, а здійснення електронної переписки як усталеного звичаю ділового обороту в Україні, що не вимагає договірного врегулювання, визнається цивільним звичаєм за ст. 7 ЦК (постанови Верховного Суду від 27.11.2018 у справі №914/2505/17, від 13.10.2021 у справі №923/1379/20, на яку посилався скаржник, ухвала Верховного Суду від 25.05.2022 у справі №914/1003/21).

Верховний Суд у постановах від 13.07.2020 у справі №753/10840/19, від 18.02.2021 у справі №442/3516/20 наданими сторонами скрін-шотами повідомлень з телефону та планшету, роздруківками з Viber фактично визнав належними та допустимими доказами, які досліджені судами у їх сукупності та яким надана належна правова оцінка.

Також Верховний Суд у постановах від 17.04.2020 у справі №905/2319/17, від 25.03.2020 у справі №570/1369/17, від 13.07.2020 у справі №753/10840/19, від 27.11.2019 у справі №1540/3778/18 дійшов висновку, що переписка у Viber, Skype та інших месенджерах, включно з голосовими повідомленнями та іншим, є належним електронним доказом у судових справах.

У постанові від 29.01.2021 у справі № 922/51/20 Верховний Суд вказав, що подання електронного доказу в паперовій копії саме по собі не робить такий доказ недопустимим. Суд може не взяти до уваги копію (паперову копію) електронного доказу, лише у випадку якщо оригінал електронного доказу не поданий, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (паперової копії) оригіналу. Аналогічний висновок зроблений у постанові від 23.09.2021 у справі № 910/17662/19.

Тобто поняття електронного документа та електронного доказу не є тотожними, оскільки поняття електронного доказу є значно ширшим, та, окрім власне електронних документів, оформлених відповідно до статей 5, 6 Закону "Про електронні документи та електронний документообіг", на які посилався відповідач, включає в себе будь-яку інформацію в цифровій формі, що має значення для розгляду справи, в тому числі повідомлення, відправлені електронною поштою або іншими засобами електронного зв`язку.

У Керівництві "Електронні докази в цивільному та адміністративному процесі", ухваленому Комітетом міністрів Ради Європи 30.01.2019 (далі - Керівництво) зазначено, що електронні (цифрові) докази можуть бути у формі тексту, відео, фотографій чи аудіозаписів. Дані можуть бути отримані за допомогою різних способів та з різних джерел, наприклад мобільних телефонів, вебсторінок, бортових комп`ютерів або GPS-реєстраторів (у тому числі відомості, що перебувають поза контролем сторони). Електронні повідомлення (електронна пошта) є типовим прикладом електронних доказів, оскільки вони походять з електронного пристрою (комп`ютера або пристрою, схожого на комп`ютер) і містять відповідні метадані.

Важливим є дотримання принципу недискримінації при дослідженні електронних доказів, що означає, що суди не повинні відмовляти в прийнятті електронних доказів і не повинні заперечувати їх юридичну силу лише тому, що вони зібрані та/або подані в електронній формі. Суди не повинні заперечувати юридичну силу електронних доказів лише через відсутність вдосконаленого, кваліфікованого або подібного захищеного електронного підпису. Сторонам має бути дозволено подавати електронні докази в оригінальному електронному форматі без необхідності надання роздруківок (пункти 6, 7, 9 Керівництва).

Невикористання електронного підпису особами, які створили електронний доказ (лист, повідомлення, файл, аудіозапис, інші дані), не є підставою для визнання такого доказу недопустимим, якщо інше не встановлено законом.

Також Верховний Суд звертає увагу на презумпцію цілісності (достовірності) електронних доказів, що означає, що доказ вважається цілісним (достовірним), поки інша сторона цього не спростує.

Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 15.07.2022 у справі №914/1003/21 зазначив:

"88. Чинним законодавством визначені випадки, коли використання електронного підпису є обов`язковим і за відсутності такого підпису документ не буде вважатися отриманим від певної особи. Але ці випадки не охоплюють комерційне, ділове чи особисте листування електронною поштою між приватними особами (якщо інше не встановлено домовленістю між сторонами). У таких відносинах презюмується, що повідомлення є направленим тим, хто зазначений як відправник електронного листа чи хто підписав від свого імені текст самого повідомлення.

Отже, відсутність кваліфікованого електронного підпису на повідомленні не свідчить про те, що особу неможливо ідентифікувати з достатнім ступенем вірогідності як відправника такого повідомлення, направленого електронною поштою, тобто поширювача інформації».

Таким чином, Верховний Суд застосував відомий у світі принцип самоідентифікації автора.

Отже, надані позивачем роздруківки є паперовою копією електронного доказу. Звідси вони мають бути засвідчені як паперові копії в порядку, встановленому чинним законодавством, та не підлягають засвідченню електронним підписом (п. 82 постанови Верховного Суду від 15.07.2022 у справі №914/1003/21).

Надані позивачем докази не є такими, стосовно яких законодавство містить пряму вимогу щодо обов`язкового використання електронного підпису, а осіб відправника та отримувача, час відправлення відповідних повідомлень можна ідентифікувати за даними, наведеними в таких документах (адреси електронної пошти, власні імена, інші відомості, наведені у роздруківках).

В листі від 22.08.2023 року вх. №10612, наданого позивачем на виконання вимог ухвали суду від 10.08.2022 року, зазначено, що всі докази, копії яких додано до позовної заяви є в наявності в ТОВ «Околиця» в оригіналі у письмовому або електронному вигляді.

Ставлячи під сумнів відповідність поданих копій (паперових копій) електронних доказів, відповідачем не було заявлено клопотання про витребування у відповідної особи оригіналу електронного доказу.

У постанові Верховного Суду від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18 зроблено правовий висновок про те, що принцип змагальності полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається на підтвердження чи заперечення вимог. Простіше кажучи, позивач стверджує про існування певної обставини та подає відповідні докази, а відповідач може спростувати цю обставину, подавши власні докази. Про перевагу однієї позиції над іншою суд і виносить власне рішення. При цьому сторони не можуть будувати власну позицію на тому, що вона є доведеною, доки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу сама концепція змагальності втрачає сенс.

Відповідач не надав суду жодного доказу у підтвердження викладених у відзиві обставин, зокрема, не надав роздруківки зі своєї електронної пошти за спірний період. Також відповідач не надав суду жодних доказів, які б поставили під сумнів докази, надані позивачем, чи спростували їх існування.

Таким чином, наявність обставин, на яку позивач посилається як на підставу своїх вимог у позові, суд вважає доведеними, оскільки докази, надані на підтвердження цих обставин, є більш вірогідними, а доказів на її спростування відповідач суду не надав.

Оплата за товар здійснюється на підставі рахунку-фактури протягом 5 (п`яти) банківських днів від дати рахунку - фактури, виставленого постачальником, в національній валюті України - гривні, на розрахунковий рахунок постачальника, вказаний в рахунку (п. 3.2 договору).

Часом оплати вважається списання грошових коштів з розрахункового рахунка покупця (п. 3.3 договору).

ТОВ «Околиця» у позові вказує, а відповідач не заперечує, що ПП «Ареал» станом на дату подачі позову частково оплатив отриманий товар на суму 3 200 000,00 грн, тоді як заборгованість в розмірі 632 500,72 грн залишилась непогашеною

З урахуванням викладеного, заборгованість за поставлений товар станом на дату подачі позову становила 632 500,72 грн.

Під час розгляду даної справи 16.01.2024 року від відповідача до суду надійшла заява, в якій відповідач повідомив, що 24.10.2023 року та 02.11.2023 року ним сплачено позивачу частину основного боргу в сумі 350 000,00 грн., що підтверджується завіреними копіями платіжних інструкцій №478143197.1 від 24.10.2023 року на суму 100 000,00 грн. та № 188 від 02.11.2023 року на суму 250 000,00 грн.

Отже, в частині позовних вимог щодо стягнення 350 000,00 грн основного боргу між сторонами відсутній предмет спору, що є підставою для закриття провадження у справі в цій частині вимог відповідно до п. 2 ст. 231 ГПК України.

Позовні вимоги в частині стягнення 282 500,72 грн основного боргу, є правомірними, обґрунтованими, не спростованими відповідачем та такими, що підлягають задоволенню.

Згідно з частиною 1 статті 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Відповідно до статті 193 Господарського Кодексу України, суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язань, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов`язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.

Стаття 230 Господарського Кодексу України штрафними санкціями у розумінні цього Кодексу визначає господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання. А частина 4 статті 231 Господарського Кодексу України встановлює, що у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором.

Відповідно до частини 6 статті 232 Господарського Кодексу України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов`язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано.

Згідно з частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інше не встановлено договором.

У пункті 8.2 договору сторони погодили, що в разі порушення покупцем термінів оплати, вказаних в пункті 3.2 цього договору, він оплачує постачальнику штрафну неустойку в розмірі 0,01 % від своєчасно несплаченої суми заборгованості за кожен день прострочення виконання зобов`язань.

На підставі наведених положень договору та закону позивач нарахував відповідачу штрафну неустойку в сумі 20 350,05 грн,

Відповідач у відзиві на позовну заяву зазначив, що позовні вимоги в частині стягнення пені ним не визнаються. В своїх обґрунтуваннях відповідач вказує на те, що він листом № 9 від 19.04.2023 р. повідомив позивача, що у нього сталася складна ситуація: падіння попиту та ціни на ринках збуту на готову продукцію, а також поломка обладнання, що спричинило аварійну ситуацію, і як наслідок неможливість відвантаження готової продукції покупцям. Згідно розділу 7 договору поставки № 26/01-23 від 26.01.2023 р., висвітлюються умови настання форс-мажорних обставин.

У зв`язку з введенням воєнного стану на всій території України, що є обставиною непереборної сили (форс-мажорні обставини), за котру не відповідають жодні із сторін договору, штрафні санкції не можуть бути нараховані в даний період.

Щодо посилання відповідача на падіння попиту та ціни на ринках збуту на готову продукцію та поломку обладнання, що спричинило аварійну ситуацію, і як наслідок неможливість відвантаження готової продукції покупцям суд зазначає наступне.

Ризик погіршення умов господарювання є нормальним явищем. Ризик - є однією із ознак підприємництва (згідно ст. 42 ГК України підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб`єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку). Більш того, принцип комерційного розрахунку та власного комерційного ризику є одним із принципів господарської діяльності (ст. 44 ГК України). Отже складнощі, які виникли у відповідача із виконанням спірного договору охоплюються його (відповідача) підприємницьким ризиком.

Якщо обидві сторони правочину є суб`єктами господарської діяльності (професійними комерсантами, підприємцями), стандарти усвідомлення ризиків при вчиненні відповідного правочину є іншими, ніж у випадку, якщо б стороною правочину були дві фізичні особи, або суб`єкт господарювання та пересічний громадянин. Стандарт розумної та обачливої поведінки комерсанта набагато вищий, порівняно зі стандартом пересічної розумної людини.

Подібна позиція викладена в постанові Верховного Суду від 27.01.2021 у справі №910/17876/19.

Тому, у суду немає правових підстав перекладати комерційний ризик відповідача на позивача, шляхом звільнення позивача від виконання прийнятих на себе обов`язків за договором.

Обґрунтовуючи заперечення щодо стягнення штрафної неустойки, відповідач посилається на лист Торгово-промислової палати України №2024/02.0-7.1 від 28.02.22р.

Згідно ст. 617 ЦК України, особа, яка порушила зобов`язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов`язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили. Не вважається випадком, зокрема, недодержання своїх обов`язків контрагентом боржника, відсутність на ринку товарів, потрібних для виконання зобов`язання, відсутність у боржника необхідних коштів.

Указом Президента України № 64/2022 від 24.02.2022 введено в Україні воєнний стан із 24.02.2022 строком на 30 діб, який в подальшому продовжувався, і діє на даний час.

Торгово-промисловою палатою України було оприлюднено лист № 2024/02.0-7.1 від 28.02.2022 р., яким повідомлено, що військова агресія Російської Федерації проти України є форс-мажорною обставиною (обставиною непереборної сили).

Відповідно до ч. 2 ст. 141 «Про торгово-промислові палати в Україні» форс-мажорними обставинами (обставинами непереборної сили) є надзвичайні та невідворотні обставини, що об`єктивно унеможливлюють виконання зобов`язань, передбачених умовами договору (контракту, угоди тощо), обов`язків згідно із законодавчими та іншими нормативними актами, а саме: загроза війни, збройний конфлікт або серйозна погроза такого конфлікту, включаючи але не обмежуючись ворожими атаками, блокадами, військовим ембарго, дії іноземного ворога, загальна військова мобілізація, військові дії, оголошена та неоголошена війна, дії суспільного ворога, збурення, акти тероризму, диверсії, піратства, безлади, вторгнення, блокада, революція, заколот, повстання, масові заворушення, введення комендантської години, карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України, експропріація, примусове вилучення, захоплення підприємств, реквізиція, громадська демонстрація, блокада, страйк, аварія, протиправні дії третіх осіб, пожежа, вибух, тривалі перерви в роботі транспорту, регламентовані умовами відповідних рішень та актами державних органів влади, закриття морських проток, ембарго, заборона (обмеження) експорту/імпорту тощо, а також викликані винятковими погодними умовами і стихійним лихом, а саме: епідемія, сильний шторм, циклон, ураган, торнадо, буревій, повінь, нагромадження снігу, ожеледь, град, заморозки, замерзання моря, проток, портів, перевалів, землетрус, блискавка, пожежа, посуха, просідання і зсув ґрунту, інші стихійні лиха тощо. Ознаками форс-мажорних обставин є наступні елементи: вони не залежать від волі учасників цивільних (господарських) відносин; мають надзвичайний характер; є невідворотними; унеможливлюють виконання зобов`язань за даних умов здійснення господарської діяльності (Постанова Верховного Суду по справі №904/3886/21 від 25.01.2022 року).

Водночас форс-мажорні обставини не мають преюдиційного характеру і при їх виникненні сторона, яка посилається на них як на підставу неможливості виконання зобов`язання, повинна довести наявність таких обставин не тільки самих по собі, але й те, що ці обставини були форс-мажорними саме для цього конкретного випадку виконання господарського зобов`язання. При цьому сертифікат ТПП, який підтверджує наявність форс-мажорних обставин, не може вважатися беззаперечним доказом їх існування, а повинен критично оцінюватися судом з урахуванням встановлених обставин справи та у сукупності з іншими доказами.

Такі правові висновки викладались Верховним Судом у постановах Верховного Суду від 14.02.2018 у справі № 926/2343/16, від 15.06.2018 у справі № 915/531/17, від 16.07.2019 у справі № 917/1053/18, від 26.05.2020 у справі № 918/289/19, від 17.12.2020 у справі № 913/785/17, від 25.11.2021 у справі № 905/55/21, від 30.11.2021 у справі № 913/785/17, від 25.01.2022 у справі № 904/3886/21, від 19.08.2022 у справі № 908/2287/17 та ін.

Отже, стороною договору має бути підтверджено не лише факт настання таких обставин, але й їх здатність впливати на реальну можливість виконання зобов`язання.

Натомість, відповідачем таких доказів до суду не надано.

Суд враховує, що договір між сторонами укладено 26.01.2023 року, тобто вже після введення воєнного стану в України, отже ці обставини були відомі ПП «Ареал» при підписанні договору.

Відповідно до ч. 4 ст. 79 Конвенції ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів від 11.04.1980 сторона, яка не виконує свого зобов`язання, повинна повідомити іншу сторону про перешкоду і про її вплив на її здатність здійснити виконання. Якщо інша сторона не отримала це повідомлення протягом розумного строку після того, як про цю перешкоду стало чи повинно було стати відомо стороні, яка не виконує свого зобов`язання, ця остання сторона несе відповідальність за збитки, які є результатом того, що таке повідомлення не було отримане.

Аналогічний підхід міститься в узагальнених нормах європейського звичаєвого права. У Принципах міжнародних комерційних договорів (Принципи УНІДРУА в редакції 2016 року) у ч. 3 ст. 7.1.7 "Непереборна сила (форс-мажор)" вказано, що сторона, яка не виконала зобов`язання, має повідомити іншу сторону про виникнення перешкоди та її вплив на здатність виконувати зобов`язання. Якщо повідомлення не отримане іншою стороною протягом розумного строку після того, як сторона, яка не виконала, дізналася або могла дізнатися про перешкоду, вона несе відповідальність за збитки, які стали результатом неотримання повідомлення. У Принципах Європейського договірного права у ст. 8.108(3), присвяченій питанням форс-мажору, вказано, що невиконуюча зобов`язання сторона має впевнитися у тому, що повідомлення про перешкоду та її вплив на виконання отримане іншою стороною впродовж розумного строку після того, як невиконуюча сторона дізналася або повинна була дізнатися про ці перешкоди. Інша сторона має право на компенсацію збитків, завданих внаслідок неотримання такого повідомлення.

Як передбачено п. 7.1 договору, в разі настання обставин непереборної сили (форс-мажор), які знаходяться поза контролем сторін, які сторонами не могли бути передбаченими і бути врахованими, дії які неможливо попередити, такі як, стихійні лиха, технічні аварії, військові дії, страйки (окрім персоналу сторін), дії влади, блискавка, пожежа, повінь, землетрус, епідемія, епізоотія, сторона, яка потрапила під дію таких обставин, звільняється від відповідальності за невиконання зобов`язань за договором, за умови підтвердження факту існування форс-мажорних обставин довідкою Торговельно-промислової палати України.

При настанні обставин, які вказані в пункті 7.1. цього договору, сторона, для якої вони виникли, повинна в триденний термін будь-яким засобом повідомити іншу сторону про настання таких обставин з подальшим підтвердженням факту існування форс-мажорних обставин довідкою територіального органу Торговельно- промислової палати України (п. 7.2

договору).

Відсутність повідомлення або невчасне повідомлення позбавляє потерпілу сторону права посилатися на вказані обставини як на обставини, що звільняють від відповідальності за невиконання зобов`язань за цим договором (п. 7.3 договору).

Існування форс-мажорних обставин звільняє сторону, яка потрапила під їх дію від відповідальності за невиконання зобов`язань за цим договором, але не звільняє від обов`язку виконати свої зобов`язання після припинення форс - мажорних обставин (п. 7.4 договору).

Неповідомлення або несвоєчасне повідомлення про форс-мажорні обставини позбавляє сторону, яка порушила цей обов`язок, права посилатися на ні обставини як на підставу звільнення від відповідальності, якщо це передбачено договором (втрата стороною права посилання на (форс-мажор). Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 22.06.22р. у справі №904/5328/21, від 31.08.22р. у справі №910/15264/21, від 23.03.23р. у справі №920/505/22 та ін.

В матеріалах справи відсутнім докази надсилання відповідачем на адресу позивача повідомлення про настання форс - мажорних обставин.

Отже у суду відсутні підстави для звільнення відповідача від відповідальності за невиконання зобов`язань за договором.

Таким чином, посилання відповідачем на складні обставини та на настання форс-мажорних обставин, як на підстави у відмові в задоволенні позову в частині стягнення пені є необґрунтованим.

Крім того, господарський суд вважає за необхідне наголосити на тому, що відповідно до статті 3 Цивільного кодексу України одними із загальних засад цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.

Ці загальні засади втілюються у конкретних нормах права та умовах договорів, регулюючи конкретні ситуації таким чином, коли кожен з учасників відносин зобов`язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов`язки, захищати власні права та інтереси, а також дбати про права та інтереси інших учасників, передбачати можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам і інтересам інших осіб, закріпляти можливість адекватного захисту порушеного цивільного права або інтересу.

Відповідно до ч. 3 статті 509 Цивільного кодексу України зобов`язання має ґрунтуватись на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

При цьому, у рішенні Конституційного Суду України від 01.12.2004 № 18-рп/2004 зазначено, що поняття "охоронюваний законом інтерес" у логічно-смисловому зв`язку з поняттям "права", треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, зокрема, з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Суд виходить із того, що у принципі добросовісності, а саме: при реалізації прав і повноважень, закладений принцип неприпустимості зловживання правом, згідно з якими здійснення прав та свобод однієї особи не повинне порушувати права та свободи інших осіб. У цьому випадку особа надає своїм діям повну видимість юридичної правильності, використовуючи насправді свої права в цілях, які є протилежними тим, що переслідує позитивне право.

Сторони є вільними у виборі контрагента, у визначенні умов договору, тощо, що відповідає нормам закону. Добросовісність, розумність та справедливість є засадами зобов`язальних правовідносин і зміст даних принципів полягає у тому, що тексти законів, правочинів та їх застосування суб`єктами цивільних правовідносин мають бути належними і справедливими та відповідати загальновизнаним нормам обороту; закріпленні можливості адекватного захисту порушеного цивільного права або інтересу; поєднання створення норм, спрямованих на забезпечення реалізації цивільного права з дотриманням прав і інтересів інших осіб. В свою чергу, добросовісність є внутрішнім критерієм, в той час як справедливість і розумність - зовнішнім або об`єктивним, і зазначені принципи у сукупності є оціночними категоріями цивільного права.

Суд враховує і те, що цивільне законодавство не дає визначення даних принципів, віддаючи це на розсуд сторін зобов`язання, тобто укладаючи угоду сторони повинні керуватись внутрішнім критерієм - добросовісністю по відношенню до контрагента (вчиняти дії таким чином, щоб при цьому не завдавалася шкода, неможливість укладення зобов`язання на засадах обману, насильства, зловживання довірою, дотримуватись правової поведінки суб`єктів зобов`язання, вчиняти всі залежні від сторони зобов`язання дії щодо належного виконання зобов`язання та непорушення прав інших осіб), і виходити з зовнішнього критерію - справедливості та розумності, що виражається в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню, тобто кожна сторона у виконанні цивільно-правових зобов`язань повинна

дотримуватись такої поведінки по відношенню до своїх прав і обов`язків, яка б виключала необ`єктивні (неупереджені, несправедливі) дії сторін зобов`язання стосовно одна одної.

Так, судом встановлено, що відповідач відповідно до умов договору поставки №26/01-23 від 26.01.2023 року зобов`язався оплатити позивачу поставлений товар.

Отже, позивач мав правомірні очікування щодо виконання відповідачем його обов`язків по договору.

Водночас необхідно зазначити, що Верховний Суд неодноразово наголошував на необхідності врахування принципу добросовісності (пункт 6 статті 3 Цивільного кодексу України) - стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення (постанови Верховного Суду від 10.04.2019 у справі № 390/34/17, від 28.09.2021 у справі № 918/1045/20, від 11.08.2021 у справі № 909/436/20, від 06.10.2021 у справі №925/1546/20).

Доктрина "venire contra factum proprium" (заборони суперечливої поведінки), в основі якої лежить принцип добросовісності, базується ще на римській максимі - "non concedit contra factum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона розумно покладається на них (постанови Верховного Суду від 28.04.2021 у справі №910/9351/20, від 09.06.2021 у справі № 911/3039/19, від 08.09.2021 у справі №910/10444/20).

Згідно зі статтею 13 Цивільного кодексу України, визначивши межі здійснення цивільних прав, закон встановлює, що особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд; при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині; не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Цивільне законодавство ґрунтується на вільному здійсненні цивільних прав, а також добросовісності учасників цивільних правовідносин при здійсненні цивільних прав і виконання обов`язків. Таким чином, особа не може отримувати переваги від недобросовісної поведінки.

Враховуючи викладене, суд відзначає, що споживач, здійснюючи правомірну поведінку, має "законні очікування" на відповідну добросовісну поведінку контрагента - постачальника, та застосування до нього тих процедур, що є передбачуваними і очікуваними для нього.

За висновком суду, відповідач у відзиві, прохаючи відмовити в задоволенні позовних вимог, не заперечував факт поставки товару на загальну суму 3 832 500,72 грн. Крім того, в матеріалах справи містяться докази перерахунку коштів на виконання умов договору як до, так і після відкриття провадження у справі. До того ж, при розгляді справи відповідач заявляв клопотання про відкладення судового засідання для надання можливості часткового погашення заборгованості та мирного врегулювання спору.

Отже, суд вбачає в діях відповідача суперечливу поведінку та вважає, що позивач має право вимагати стягнення штрафної неустойки у розмірі 20 350,05 грн.

Перевіривши наданий позивачем розрахунок стягуваної штрафної неустойки у розмірі 20 350,05 грн за допомогою програми "Калькулятор підрахунку заборгованості та штрафних санкцій" системи інформаційно-правового забезпечення "Ліга: закон" судом встановлено, що такий розрахунок є арифметично вірним, обґрунтованим та відповідає вимогам законодавства.

Європейський суд з прав людини у рішенні в справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

З огляду на викладене вище, суд дійшов висновку, що у даному випадку мало місце порушення договірних зобов`язань з боку відповідача щодо оплати за поставлений товар і позовні вимоги про стягнення основного боргу в сумі 282 500,72 грн та штрафної неустойки в сумі 20 350,05 грн є правомірними, обґрунтованими, підтвердженими документально та нормами матеріального права та такими, що підлягають задоволенню.

В частині позовних вимог щодо стягнення 350 000,00 грн основного боргу - закрити провадження відповідно до п. 2 ст. 231 ГПК України.

У відповідності дост. 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається на відповідача пропорційно розміру задоволених вимог.

Керуючись ст. ст. 129, , 231-233, 237-238 ГПК України, суд

ВИРІШИВ:

1. Позовні вимоги задовольнити частково.

2. В частині стягнення 350 000,00 грн основної заборгованості - закрити провадження у зв`язку з відсутністю предмету спору.

3. Стягнути з Приватного підприємства "АРЕАЛ" (с. Степне, Полтавська область, Полтавський район, 38744, ідентифікаційний код ЄДРПОУ 30296539) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Околиця" (вул. Центральна, 65, с. Малі Будища, Полтавський район, Полтавська область, 38163, ідентифікаційний код 32471956) 282 500,72 грн основної заборгованості, 20 350,05 грн неустойки та 4 542,76 грн - витрати по сплаті судового збору.

Видати наказ з набранням цим рішенням законної сили.

4. Повернути Товариству з обмеженою відповідальністю "Околиця" (вул. Центральна, 65, с. Малі Будища, Полтавський район, Полтавська область, 38163, ідентифікаційний код 32471956) з Державного бюджету України 5 250,00 грн судового збору, сплаченого платіжною інструкцією №1541 від 28.07.2023 року (на загальну суму 9 792,77 грн)

Оригінал платіжної інструкції №1541 від 28.07.2023 року знаходиться в матеріалах справи.

Рішення складено та підписано 12.04.2024 року.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду (ч.1,2 ст.241 ГПК України). Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Згідно ст.257 ГПК України, апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Суддя О. М. Тимощенко