Ухвала

від 09.04.2024 по справі 910/14815/22

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

09 квітня 2024 року

м. Київ

cправа № 910/14815/22

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Ємця А. А. (головуючого), Бенедисюка І. М., Малашенкової Т. М.

за участю секретаря судового засідання Рєзнік А. В.,

представників учасників справи:

позивача - адвоката Терпай О. Ю.,

відповідача - адвоката Максименка В. О.,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Курапрокс-Дентал"

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 15.01.2024 (головуючий суддя Скрипка І. М., судді Тищенко А. І., Михальська Ю. Б.)

у справі № 910/14815/22

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Курапрокс-Дентал"

до Акціонерного товариства "Креді Агріколь Банк"

про визнання правочину недійсним,

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Курапрокс-Дентал" (далі - ТОВ "Курапрокс-Дентал", позивач) звернулося до суду з позовом до Акціонерного товариства "КРЕДІ АГРІКОЛЬ БАНК" (далі - АТ "КРЕДІ АГРІКОЛЬ БАНК", Банк, відповідач), у якому просило:

- визнати недійсним вчинений Банком односторонній правочин щодо розірвання договорів про надання банківських послуг від 15.06.2022 № 814798/4720884, № 814793/4720887 та № 814804/4720894, укладених із ТОВ "Курапрокс-Дентал";

- зобов`язати Банк видалити фразу: "Відмова ст. 15 ЗУ про ПВК/ФТ" із повідомлень про відмову про зарахування коштів на рахунки позивача, відкриті згідно із зазначеними договорами про надання банківських послуг".

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що рішення Банку про розірвання в односторонньому порядку договорів про надання банківських послуг, укладених із позивачем, та закриття рахунків є незаконним і порушує право позивача як клієнта Банку на отримання банківських послуг відповідно до переліку, на умовах і в порядку, визначених у цих договорах. Установлення Банком позивачу неприйнятно високого ризику ділових відносин є безпідставним, тому відсутні підстави для припинення договірних відносин із клієнтом в односторонньому порядку.

Господарський суд міста Києва рішенням від 15.05.2023 у справі № 910/14815/22 позовні вимоги задовольнив частково; визнав недійсним односторонній правочин, вчинений Банком щодо розірвання договорів про надання банківських послуг від 15.06.2022 № 814798/4720884, № 814793/4720887 та № 814804/4720894, укладених із ТОВ "Курапрокс-Дентал"; присудив до стягнення з Банку на користь ТОВ "Курапрокс-Дентал" судовий збір на суму 2 481 грн; в іншій частині позовних вимог відмовив.

Обґрунтовуючи судове рішення, суд першої інстанції зазначив про таке:

- у матеріалах справи відсутнє рішення Банку про встановлення неприйнятно високого ризику за результатами переоцінки ризику ТОВ "Курапрокс-Дентал";

- Банк не довів наявності підстав для встановлення клієнту неприйнятно високого ризику ділових відносин внаслідок проведення внутрішньої перевірки, що в розумінні чинного законодавства надавало б йому право припинити (розірвати) договірні відносини з позивачем в односторонньому порядку;

- з огляду на відсутність доказів наявності підстав для встановлення позивачу неприйнятно високого ризику ділових відносин є незаконною одностороння відмова відповідача від договорів про надання банківських послуг, укладених із позивачем, а отже, односторонній правочин Банку щодо розірвання цих договорів підлягає визнанню недійсним на підставі статей 203, 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України);

- вимога позивача щодо зобов`язання Банку видаляти фразу "Відмова ст. 15 ЗУ про ПВК/ФТ" із повідомлень про відмову про зарахування коштів на рахунки позивача, відкриті згідно із зазначеними договорами про надання банківських послуг, є неефективним способом захисту, оскільки в разі її задоволення не матиме наслідком поновлення порушеного права клієнта Банку, тому в цій частині позову слід відмовити.

Північний апеляційний господарський суд постановою від 15.01.2024 апеляційну скаргу відповідача задовольнив; рішення Господарського суду міста Києва від 15.05.2023 скасував; прийняв нове рішення, яким у задоволенні позову відмовив повністю; присудив до стягнення з позивача на користь відповідача 7 443 грн судового збору за подання апеляційної скарги.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що:

- позивач долучив до позовної заяви інвойс від 20.07.2022 № 1515998 на суму 104 997,48 євро, виставлений йому Curaden, із терміном оплати до 18.10.2022; зважаючи на положення статей 1, 6, 11 Закону України від 06.12.2019 № 361-IX "Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення" (тут і надалі цей Закон у редакції Закону України від 15.08.2022 № 2516-IX, чинній з 02.09.2022), відповідач як суб`єкт первинного фінансового моніторингу зобов`язаний здійснити належну перевірку позивача як клієнта Банку з огляду на те, що фінансова операція на суму 104 997,48 євро є пороговою в розумінні статті 20 цього Закону;

- враховуючи приписи частин першої, третьої статті 7 Закону України "Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення", відповідач зобов`язаний застосовувати у своїй діяльності ризик-орієнтований підхід, враховуючи відповідні критерії ризику, зокрема, пов`язані з його клієнтами, географічним розташуванням держави реєстрації клієнта або установи, через яку він здійснює передачу (отримання) активів, видом товарів та послуг, що клієнт отримує від суб`єкта первинного фінансового моніторингу, способом надання (отримання) послуг. Критерії ризиків визначаються Банком як суб`єктом первинного фінансового моніторингу самостійно з урахуванням критеріїв ризиків, встановлених Національним банком України (далі - НБУ). Так у пункті 61 Положення про здійснення банками фінансового моніторингу, затвердженого постановою Правління НБУ від 19.05.2020 № 65 (далі - Положення № 65), передбачено, що банк установлює неприйнятно високий ризик ділових відносин (фінансової операції без встановлення ділових відносин) стосовно клієнтів у випадках, визначених частиною шостою статті 7 Закону України "Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення", в інших випадках, визначених банком самостійно у внутрішніх документах банку з питань ПВК/ФТ, а також щодо: 1) клієнтів (осіб), щодо яких у банку за результатами вивчення підозрілої діяльності клієнта є обґрунтовані підозри про здійснення ними операцій ВК/ФТ, інших злочинів; 2) клієнтів (осіб), щодо яких у банку є підстави вважати, що вони є компаніями-оболонками. У пункті 1 додатка № 12 до Положення № 65 визначено, що банк зобов`язаний відмовитися від встановлення (підтримання) ділових відносин / відмовити клієнту у відкритті рахунку (обслуговуванні), у тому числі шляхом розірвання ділових відносин, закриття рахунку / відмовитися від проведення фінансової операції у випадках, передбачених частиною першою статті 15 Закону України "Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення";

- положення зазначених нормативно-правових актів не обмежують права Банку на односторонню відмову від договору із клієнтом у разі настання визначених ними обставин, а, навпаки, передбачають право Банку на відмову від встановлення / підтримання договірних відносин, у тому числі шляхом розірвання договірних відносин, у разі встановлення клієнту неприйнятно високого ризику ділових відносин;

- із матеріалів справи вбачається, що реєстрація позивача як юридичної особи здійснена 03.06.2022, що співпадало в часі із проведенням СБУ досудового розслідування щодо ТОВ "Курапрокс Україна" як суб`єкта господарювання, кінцевим бенефіціарним власником якого є громадянка рф; під час належної перевірки клієнта - ТОВ "Курапрокс-Дентал" Банк виявив співзвучність найменування позивача із найменуванням ТОВ "Курапрокс Україна", однаковий основний вид господарської діяльності зазначених юридичних осіб та наявність у них одного і того ж постачальника - Curaden, використання цими товариствами одного вебсайту і здійснення продажів в одному магазині, а також наявність у відкритих джерелах негативної інформації про кінцевого бенефіціарного власника позивача Лучка Р. Є. (справи щодо комунальних боргів, грабежу, незаконного виробництва наркотичних засобів)". Зазначені обставини у своїй сукупності викликали в Банку цілком обґрунтовану підозру, що позивач є компанією-оболонкою ТОВ "Курапрокс Україна" з можливим використанням номінального власника, тому клієнту встановлено неприйнятно високий ризик ділових відносин;

- за таких обставин помилковими є висновки суду першої інстанції про недоведеність Банком наявності підстав для встановлення позивачу неприйнятно високого ризику, що в розумінні чинного законодавства надавало б Банку право на припинення (розірвання) договірних відносин із клієнтом в односторонньому порядку;

- позивач не довів належними засобами доказування обставин того, що оспорюваний правочин Банку щодо розірвання з ним договірних відносин суперечить закону, тому відсутні підстави для задоволення позову про визнання цього правочину недійним;

- з огляду на відмову в позові в частині визнання недійсним вчиненого Банком одностороннього правочину щодо розірвання договорів про надання банківських послуг, укладених із позивачем, не підлягає задоволенню позовна вимога про заборону Банку видалити фразу: "Відмова ст. 15 ЗУ про ПВК/ФТ" із повідомлень про відмову про зарахування коштів на рахунки позивача, відкриті згідно із цими договорами", оскільки вона є похідною від вимоги про визнання правочину недійсним.

Позивач у касаційній скарзі просить Верховний Суд скасувати постанову Північного апеляційного господарського суду від 15.01.2024 у справі № 910/14815/22, а рішення Господарського суду міста Києва від 15.05.2023 в цій справі залишити в силі.

Обґрунтовуючи свою правову позицію в поданій касаційній скарзі ТОВ "Курапрокс-Дентал" із посиланням на пункт 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) зазначає, що суд апеляційної інстанції застосував норми матеріального права [частину четверту статті 1075 ЦК України та статтю 15 Закону України "Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення"] без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду:

від 27.03.2019 у справі № 922/2224/18, від 25.04.2019 у справі № 910/1555/18, від 05.03.2020 у справі № 910/7161/19, від 16.10.2018 у справі № 910/21320/17, від 29.04.2020 у справі № 910/3245/19, від 20.01.2022 у справі № 910/18504/20, від 09.01.2024 у справі № 922/1253/23 (апеляційний суд не врахував, що право банку відмовитися від подальших ділових відносин із клієнтом та розірвати відповідний договір в односторонньому порядку у випадку встановлення клієнту неприйнятно високого ризику внаслідок проведення внутрішньої перевірки є не абсолютним, а умовним (таким, що залежить від настання певних визначених законом обставин), тому, враховуючи встановлені обставини справи, що переглядається, суд апеляційної інстанції мав би дослідити підстави та обґрунтованість встановлення для клієнта такої категорії ризику).

Доводи касаційної скарги узагальнено зводяться до неправильного застосування судом апеляційної інстанції приписів частини четвертої статті 1075 ЦК України та статті 15 Закону України "Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення" у прийнятті рішення про відмову у визнанні недійсним одностороннього правочину Банку щодо розірвання укладених із клієнтом договорів про надання банківських послуг із підстави встановлення клієнту неприйнятно високого ризику ділових відносин.

Також скаржник доводить, що апеляційний суд порушив норми процесуального права, а саме: неналежно дослідив підстави та обґрунтованість встановлення позивачу неприйнятно високого ризику, зважаючи на те що на дату початку ділових відносин між сторонами спору (15.06.2022) Банку було відомо, що відносно Товариства з обмеженою відповідальністю "Курапрокс Україна" (далі - ТОВ "Курапрокс Україна") проводилося досудове розслідування СБУ, між Банком і ТОВ "Курапрокс Україна" існували ділові відносини в період з 13.05.2022 до 01.07.2022 та щодо ТОВ "Курапрокс Україна" Банк провів заходи належної перевірки.

Скаржник зауважує, що в матеріалах справи відсутнє рішення відповідача про встановлення позивачу неприйнятно високого ризику ділових відносин, при цьому посилання Банку на повідомлення від 19.09.2022 № 13638-16-357 про встановлення неприйнятно високого ризику та розірвання ділових відносин не може братися до уваги як доказ прийняття Банком відповідного рішення, оскільки таке повідомлення і рішення про встановлення неприйнятно високого ризику є різними документами: перше є тільки інформацією для клієнта банку про припинення з ним ділових відносин, а друге - документом, згідно з яким фактично припиняються ділові відносини з банком; відсутність зазначеного рішення перешкоджає можливості з`ясувати причини встановлення Банком клієнту неприйнятно високого ризику ділових відносин.

Ухвалою від 11.03.2024 Верховний Суд відкрив касаційне провадження у справі № 910/14815/22 за касаційною скаргою ТОВ "Курапрокс-Дентал" на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України.

У зв`язку з перебуванням у відпустці судді Колос І. Б. згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 27.03.2024 справу № 910/14815/22 передано колегії суддів Касаційного господарського суду у складі: Ємця А. А. (головуючого), Бенедисюка І. М., Малашенкової Т. М.

АТ "КРЕДІ АГРІКОЛЬ БАНК" подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому відповідач просить відмовити у задоволенні касаційної скарги позивача та залишити оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції без змін.

08.04.2024 ТОВ "Курапрокс-Дентал" подало додаткові пояснення в яких просить Верховний Суд скасувати постанову суду апеляційної інстанції, а рішення першої інстанції залишити в силі.

На думку скаржника, суд апеляційної інстанції, відмовляючи у визнанні недійсним оспорюваного одностороннього правочину Банку, неправильно застосував норми частини четвертої статті 1075 ЦК України та статті 15 Закону України "Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення".

Касаційне провадження у справі відкрито на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, за змістом якого підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Отже, відповідно до положень цих норм касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Верховний Суд звертає увагу на те, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, наведених скаржником і які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

При цьому сам скаржник у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначає підставу, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України (що визначає сам скаржник), покладається на скаржника.

Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства закріплених у частині третій статті 2 ГПК України, зокрема, враховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін та дотримуючись принципу верховенства права, на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Відповідно до імперативних приписів статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є незастосування правових висновків, які мали бути застосовані у подібних правовідносинах у справі, в якій Верховний Суд зробив висновки щодо застосування норми права, із правовідносинами у справі, яка переглядається.

Отже підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише цитування в постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права в подібних правовідносинах.

Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі.

Колегія суддів враховує, що процесуальний кодекс та інші законодавчі акти не містять визначення поняття "подібні правовідносини", а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин із метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів Верховний Суд у силу приписів статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" звертається до правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19, в якій визначено критерій подібності правовідносин.

Так, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин, конкретизувала висновки Верховного Суду щодо тлумачення поняття "подібні правовідносини", зокрема про те, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями, відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

При цьому Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін "подібні правовідносини" може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов`язки цих суб`єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін "подібні правовідносини", зокрема пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями.

Із-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.

У кожному випадку порівняння правовідносин та їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і в разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи [див. постанови від 27.03.2018 у справі № 910/17999/16 (пункт 32); від 25.04.2018 у справі № 925/3/17 (пункт 38); від 16.05.2018 у справі № 910/24257/16 (пункт 40); від 05.06.2018 у справі № 243/10982/15-ц (пункт 22); від 31.10.2018 у справі № 372/1988/15-ц (пункт 24); від 05.12.2018 у справах № 522/2202/15-ц (пункт 22) і № 522/2110/15-ц (пункт 22); від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц (пункт 22)]. Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).

У пункті 5 частини першої статті 296 ГПК України встановлено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Предметом розгляду позову у справі № 910/14815/22, що переглядається, є питання правомірності розірвання відповідачем в односторонньому порядку договорів про надання позивачу банківських послуг на підставі частини четвертої статті 1075 ЦК України з огляду на встановлення позивачу неприйнятно високого ризику ділових відносин за наслідком проведення відповідачем фінансового моніторингу в порядку статті 15 Закону України "Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення".

У касаційній скарзі позивач навів низку постанов Верховного Суду, з правовими висновками, які, на його думку, не врахував суд апеляційної інстанції у прийнятті рішення по суті спору в цій справі.

Так, у справі № 922/2224/18, на яку скаржник посилається в касаційній скарзі, предметом позову було визнання недійсним правочину щодо односторонньої відмови від договору банківського рахунку та стягнення моральної шкоди у зв`язку з ненаданням банком доказів, на підставі яких клієнту було встановлено неприйнятно високий ризик за результатами оцінки чи переоцінки, що завдало шкоди його діловій репутації. У постанові Верховного Суду від 27.03.2019, в якій залишено без змін рішення попередніх судових інстанцій про відмову в позові з огляду на здійснення судами перевірки обставин, за якими банк встановив клієнту неприйнятно високий рівень ризику, що стало підставою для прийняття банком обґрунтованого рішення про відмову від підтримання відносин та обслуговування банківського рахунку за договором, суд касаційної інстанції зробив правовий висновок про застосування положень статті 64 Закону України "Про банки і банківську діяльність" та статті 10 Закону України від 14.10.2014 № 1702-VII "Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення", який втратив чинність 28.04.2020 на підставі Закону № 361-IX від 06.12.2019. Верховний Суд зазначив, що "банк наділений правом в односторонньому порядку відмовитися від ділових відносин із клієнтами з неприйнятно високим ризиком, в тому числі шляхом розірвання договорів. Норми зазначених законів не обмежують права банку на односторонню відмову від договору з клієнтом в разі настання визначених ними обставин. Право банку як суб`єкта первинного фінансового моніторингу відмовитися від договірних відносин шляхом розірвання договору банківського рахунку з підстав встановлення клієнту неприйнятно високого ризику за результатами оцінки чи переоцінки ризику, не є необмеженим. Судам необхідно в кожному випадку, враховуючи встановлені обставини справи, досліджувати підстави та обґрунтованість встановлення клієнту такої категорії ризику".

У справі № 910/1555/18 предметом позову було визнання недійсним вчиненого банком правочину щодо односторонньої відмови від договору-анкети відкриття та обслуговування банківського рахунку, скасування через протиправність рішення відповідача щодо віднесення позивача до категорії з високим ризиком з огляду на незаконність та необґрунтованість, на думку позивача, односторонньої відмови банку-відповідача від договору. У постанові від 25.04.2019, залишивши без змін рішення судів попередніх інстанцій про відмову в позові з огляду на те, що банк припинив договірні відносини з позивачем шляхом одностороннього розірвання договору, здійснюючи свої функції суб`єкта первинного фінансового моніторингу та зважаючи на прийняття ним рішення про віднесення позивача-клієнта до категорії з високим ризиком ділової репутації, Верховний Суд виснував, що право банків відмовитися в односторонньому порядку від ділових відносин із клієнтами з неприйнятно високим ризиком, в тому числі шляхом розірвання договорів, передбачено спеціальними законами (статтею 64 Закону України "Про банки і банківську діяльність" та статтями 10, 11 Закону України від 14.10.2014 № 1702-VII "Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення").

Предметом спору у справі № 910/7161/19 були вимоги про визнання недійсним правочину щодо односторонньої відмови від договору про відкриття та ведення банківського рахунку. Позивач посилався на те, що відповідач відмовився від договірних відносин із ним та від проведення фінансових операцій з підстав встановлення позивачу неприйнятно високого ризику ділових відносин за результатами оцінки чи переоцінки ризику. Залишаючи без змін судові рішення, якими відмовлено в задоволенні позовних вимог, Верховний Суд у постанові від 05.03.2020 виходив з того, що суди попередніх інстанцій перевірили обставини, за яких банк встановив неприйнятно високий ризик позивачеві, що стало підставою для відмови банку від підтримання договірних відносин та обслуговування банківського рахунку позивача за договором, та обґрунтованість таких рішень банку. Верховний Суд дійшов висновку, що, враховуючи положення статті 64 Закону України "Про банки і банківську діяльність" та статті 10 Закону України від 14.10.2014 № 1702-VII "Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення", норми яких є спеціальними в регулюванні спірних правовідносин, банк наділений правом в односторонньому порядку відмовитися від ділових відносин із клієнтами з неприйнятно високим ризиком, в тому числі шляхом розірвання договорів. Норми зазначених законів не обмежують права банку на односторонню відмову від договору з клієнтом в разі настання визначених ними обставин. Право банку як суб`єкта первинного фінансового моніторингу відмовитися від договірних відносин шляхом розірвання договору банківського рахунка з підстав встановлення клієнту неприйнятно високого ризику за результатами оцінки чи переоцінки ризику, не є необмеженим. Судам необхідно в кожному випадку, зважаючи на встановлені обставини справи, досліджувати підстави та обґрунтованість встановлення клієнту такої категорії ризику.

У справі № 910/21320/17 про зобов`язання виконувати умови договору та стягнення пені позивач посилався на неправомірне одностороннє розірвання відповідачем договору банківського обслуговування, укладеного з позивачем, та відмову від зарахування коштів на розрахунковий рахунок, що був відкритий на його виконання, за платіжними дорученнями позивача. Суди частково задовольнили позовні вимоги та зобов`язали банк виконувати умови договору банківського обслуговування в частині зарахування коштів на розрахунковий рахунок, відкритий у відповідача, за платіжним дорученням, сформованим через рахунок в іншому комерційному банку, в решті позовних вимог відмовили. Суди виходили з того, що встановлення клієнту неприйнятно високого ризику за результатами оцінки чи переоцінки ризику не є підставою для односторонньої відмови від договору банківського обслуговування та закриття банківського рахунку клієнта; банк не довів належними та допустимими доказами обґрунтованості встановлення позивачу такого ризику. Верховний Суд постановою від 16.10.2018 залишив без змін рішення судів попередніх інстанцій з огляду на недоведення банком належними та допустимими доказами обґрунтованості підстав вважати незаконними джерела походження коштів позивача, інших його активів або прав на такі активи, непідтвердження наявності у банківських операціях товариства ознак відмивання доходів. При цьому Верховний Суд зазначив, що, враховуючи положення статті 64 Закону України "Про банки і банківську діяльність" та статті 10 Закону України від 14.10.2014 № 1702-VII "Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення", норми яких є спеціальними в регулюванні спірних правовідносин, банк наділений правом в односторонньому порядку відмовитися від ділових відносин із клієнтами з неприйнятно високим ризиком, в тому числі шляхом розірвання договорів. Норми зазначених законів не обмежують права банку на односторонню відмову від договору з клієнтом в разі настання визначених ними обставин, чим спростовується висновок судів попередніх інстанцій про те, що право банку на відмову від підтримання (у тому числі шляхом розірвання) ділових відносин слід розуміти як право банку на відмову від договору банківського рахунку лише з дотриманням загального порядку припинення договірних відносин, тобто шляхом звернення до суду щодо розірвання договору. Водночас помилковість зазначеного висновку судів попередніх інстанцій не вплинула на правильність прийнятого ними рішення по суті спору. Право банку як суб`єкта первинного фінансового моніторингу відмовитися від договірних відносин шляхом розірвання договору банківського рахунку з підстав встановлення клієнту неприйнятно високого ризику за результатами оцінки чи переоцінки ризику не є необмеженим. Судам необхідно в кожному випадку, враховуючи встановлені обставини справи, досліджувати підстави та обґрунтованість встановлення клієнту такої категорії ризику.

Верховний Суд у постанові від 29.04.2020 у справі № 910/3245/19, де предметом позову було визнання недійсним одностороннього правочину та визнання договору укладеним, зробив висновки щодо застосування статті 64 Закону України "Про банки і банківську діяльність" та статті 10 Закону України від 14.10.2014 № 1702-VII "Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення" та зазначив, що суди правильно вказали, що банк наділений правом в односторонньому порядку відмовитися від ділових відносин із клієнтами з неприйнятно високим ризиком, в тому числі шляхом розірвання договорів. Водночас правильним є твердження судів попередніх інстанцій про те, що право банку як суб`єкта первинного фінансового моніторингу відмовитися від договірних відносин шляхом розірвання договору банківського рахунка з підстав встановлення клієнту неприйнятно високого ризику за результатами оцінки чи переоцінки ризику не є необмеженим. Судам необхідно в кожному випадку, зважаючи на встановлені обставини справи, досліджувати підстави та обґрунтованість встановлення клієнту такої категорії ризику. Задовольняючи частково позовні вимоги в цій справі, суди встановили, що відповідач не надав жодних внутрішніх документів із питань фінансового моніторингу, які б підтверджували існування правових підстав для встановлення неприйнятно високого ризику позивачеві. Відповідач не довів належними та допустимими доказами обґрунтованості підстав вважати незаконними джерела походження коштів позивача, інших його активів або прав на такі активи, а також не довів наявності в банківських операціях позивача ознак відмивання доходів. Верховний Суд зазначив, що суди встановили, а скаржник не довів, що у наявних матеріалах справи документах належним чином спростовані викладені в спірному односторонньому правочині відповідача посилання на наявність підстав для припинення правовідносин сторін у зв`язку із встановленням клієнту неприйнятно високого ризику, що вказує на невідповідність такого правочину положенням статті 203 ЦК України та в силу приписів статті 215 ЦК України є підставою для визнання його недійсним.

Зі змісту постанов Верховного Суду, прийнятих у справах № 922/2224/18, № 910/1555/18, № 910/7161/19, № 910/21320/17, № 910/3245/19, вбачається, що спірні правовідносини у зазначених справах виникли щодо підставності застосування банками як суб`єктами первинного фінансового моніторингу приписів статті 64 Закону України "Про банки і банківську діяльність" та статті 10 Закону України від 14.10.2014 № 1702-VII "Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення" (втратив чинність 28.04.2020) за наслідком установлення клієнтам неприйнятно високого ризику ділових відносин.

Разом із тим у справі № 910/14815/22, що переглядається, до спірних правовідносин застосовуються положення спеціального Закону України від 06.12.2019 № 361-IX "Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення", який набрав чинності 28.04.2020 та діяв на момент прийняття 19.09.2022 Банком рішення про встановлення клієнту неприйнятно високого ризику ділових відносин та розірвання у зв`язку із цим з 20.09.2022 договорів про надання банківських послуг і закриття рахунків клієнта на підставі статті 15 цього Закону.

Отже, проаналізувавши наведені скаржником постанови Верховного Суду щодо застосування норм права в контексті спірних правовідносин, ураховуючи критерії подібності, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19, колегія суддів дійшла висновку про неподібність справ № 922/2224/18, № 910/1555/18, № 910/7161/19, № 910/21320/17, № 910/3245/19 зі справою, що переглядається, з огляду на різне правове регулювання правовідносин, щодо яких виник спір у зазначених справах, за різних обставин та доказів, а тому застосування норм права за неподібності правовідносин у цих справах не може бути аналогічним, а вказані для порівняння судові рішення Верховного Суду - релевантними до обставин цієї справи.

Також скаржник у касаційній скарзі зазначив про неврахування судом апеляційної інстанції висновків Верховного Суду в постанові від 20.01.2022 у справі № 910/18504/20 за позовом про визнання недійсним одностороннього правочину, вчиненого банком щодо розірвання договору на брокерське обслуговування, про те що приписи статті 15 Закону України від 06.12.2019 № 361-IX "Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення" наділяють банк правом відмовитися в односторонньому порядку від ділових відносин із клієнтами з неприйнятно високим ризиком, в тому числі шляхом розірвання договорів, а тому у спірних правовідносинах, пов`язаних із фінансовим моніторингом, пріоритетним є застосування норм спеціального закону, до чого власне і відсилає пункт 3 частини другої статті 1075 ЦК України. При цьому Верховний Суд у справі № 910/18504/20 погодився з висновком судів попередніх інстанцій про обов`язок банку підтвердити існування правових підстав для встановлення позивачу як клієнту неприйнятно високого ризику ділових відносин, невиконання якого (ненадання суду належних і допустимих доказів на підтвердження існування правових підстав для встановлення такого рівня ризику клієнту) стало підставою для задоволення позову і визнання недійсним спірного одностороннього правочину.

У постанові від 09.01.2024 у справі № 922/1253/23 за позовом про відновлення порушеного права, на яку посилається скаржник у касаційній скарзі, Верховний Суд зробив правовий висновок про те, що частина перша статті 15 та частина шоста статті 7 Закону України від 06.12.2019 № 361-IX "Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення" надають банку право відмовитися в односторонньому порядку від ділових відносин із клієнтами з неприйнятно високим ризиком, однак банк зобов`язаний підтвердити існування правових підстав для встановлення такого ризику. Загальні посилання на норми Закону України "Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення", відповідно до яких банк встановив клієнту неприйнятно високий ризик, не можуть вважатися належним обґрунтуванням правових підстав для встановлення такого ризику. Відповідно до конкретних фактичних обставин банк повинен належно аргументувати, на підставі чого саме клієнту встановлено неприйнятно високий ризик та за якими критеріями. За результатами розгляду справи № 922/1253/23 суди попередніх інстанцій встановили, що в досліджених документах не підтверджено існування правових підстав для встановлення позивачу неприйнятно високого ризику, а скаржник не довів належними та допустимими доказами обґрунтованості підстав вважати, що позивач вчиняв платіжні операції, які містять ознаки здійснення ризикової діяльності, тому позовні вимоги було задоволено.

Аналіз зазначених правових висновків Верховного Суду свідчить, що у справах № 910/18504/20 та № 922/1253/23 викладено узагальнений правовий висновок щодо застосування приписів статті 15 Закону України від 06.12.2019 № 361-IX "Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення", зокрема: по-перше, про те що право банку відмовитися від договірних відносин із клієнтом з підстав встановлення клієнту неприйнятно високого ризику за результатами оцінки чи переоцінки ризику є не абсолютним, а умовним, тобто таким, що залежить від настання певних визначених законом обставин; по-друге, щодо необхідності надання судами оцінки підставам та обґрунтованості встановлення клієнту відповідної категорії ризику ділових відносин у кожному конкретному випадку, враховуючи із встановлені фактичні обставини справи.

Отже, у питаннях підставності встановлення банком клієнту неприйнятно високого ризику ділових відносин правовідносини у кожному спорі щодо оскарження дій банку із розірвання (припинення) договірних відносин із клієнтом з таким рівнем ризику на підставі статті 15 Закону України від 06.12.2019 № 361-IX "Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення" є відмінними, оскільки кожного разу суд, вирішуючи спір по суті, виходить із конкретних обставин та доказів, якими обумовлене встановлення клієнту неприйнятно високого ризику ділових відносин, що є підставою для реалізації Банком права на припинення договірних відносин із клієнтом, які водночас має досліджувати та оцінювати суд в порядку статей 86, 210, 237 ГПК України.

З огляду на таке Верховний Суд зазначає, що індивідуальний характер обставин, доказів, доводів якими у конкретних правовідносинах обумовлюється встановлення банком неприйнятно високого ризику ділових відносин клієнта, а також у порядку статті 86 ГПК України Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому досліджені наявних у справі доказів при наданні оцінки поданим банком доказам на підтвердження існування правових підстав для встановлення такого рівня ризику клієнту, зумовлюють висновок про відсутність конкретної уніфікованої оцінки обставин для встановлення клієнту банку неприйнятно високого ризику ділових відносин як підстави для розірвання з ним договірних відносин на підставі статті 15 Закону України від 06.12.2019 № 361-IX "Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення".

Водночас суд касаційної інстанції в силу приписів статті 300 ГПК України не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду, чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Перевіривши доводи сторін щодо застосування частини четвертої статті 1075 ЦК України та статті 15 Закону України "Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення", а також подані для їх обґрунтування докази, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про наявність підстав для відмови у визнанні недійсним одностороннього правочину банку про розірвання договірних відносин із позивачем-клієнтом з огляду на встановлені фактичні обставини обґрунтованості визначення клієнту неприйнятно високого ризику ділових відносин та навівши у тексті оскаржуваного судового рішення мотиви його прийняття, відхилення доводів.

Отже, Верховний Суд дійшов висновку, що у розгляді справ № 910/18504/20 та № 922/1253/23 суди прийняли рішення про задоволення позовних вимог про визнання одностороннього правочину недійсним / відновлення порушеного права позивача як клієнта банку за наслідками аналізу, оцінки доказів та дослідження конкретних обставин безпосередньо зазначених справ з огляду на доказову базу та встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, умов конкретних правовідносин з урахуванням наданих сторонами доказів, тоді як повноваження суду касаційної інстанції визначаються з урахуванням меж, встановлених приписами статті 300 ГПК України.

Аналіз висновків, зроблених в оскаржуваній постанові суду апеляційної інстанції у справі № 910/14815/22 щодо обґрунтованості встановлення позивачу-клієнту неприйнятно високого ризику ділових відносин, що стало підставою для припинення з ним договірних відносин Банком-відповідачем в односторонньому порядку шляхом розірвання договорів про надання банківських послуг у силу частини першої статті 15 та частини шостої статті 7 Закону України "Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення", не свідчить про їх невідповідність висновкам Верховного Суду, викладеним в постановах від 20.01.2022 у справі № 910/18504/20, від 09.01.2024 у справі № 922/1253/23, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, з огляду на те що рішення щодо підставності встановлення банком неприйнятно високого ризику ділових відносин із клієнтом Суд приймав за наслідками встановлених судами попередніх інстанцій фактичних обставин та з урахуванням поданих доказів. У кожній зі справ при оцінці підставності встановлення банком клієнту відповідного рівня ризику суди виходили зі встановлених ними конкретних обставин, що, разом з тим не може свідчити про подібність правовідносин у справі № 910/14815/22, що переглядається, та у справах № 910/18504/20 та № 922/1253/23, наведених у касаційній скарзі, оскільки рішення в них прийняті за результатами дослідження різної фактично-доказової бази.

Проаналізувавши зміст постанови суду апеляційної інстанції, Верховний Суд дійшов висновку, що в зазначених скаржником постановах Верховного Суду у справах № 910/18504/20, № 922/1253/23 у співвідношенні з оскаржуваним судовим рішенням не міститься протилежного правового висновку щодо застосування положень частини четвертої статті 1075 ЦК України та статті 15 Закону України "Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення". Застосування апеляційним судом зазначених норм матеріального права у справі, що переглядається, залежало виключно від встановлених і доведених обставин конкретної справи, а також оцінки наданих до суду доказів, що входило у предмет доказування та формувало фактично-доказову базу, а тому означені справи є неподібними за змістовним критерієм.

Отже, Суд встановив, що висновки про застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду в постановах від 20.01.2022 у справі № 910/18504/20 та від 09.01.2024 у справі № 922/1253/23, на які посилався скаржник у касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними.

Доводи касаційної скарги про порушення апеляційним судом норм процесуального права фактично скеровані на спонукання суду касаційної інстанції на переоцінку вже встановлених судом апеляційної інстанції обставин, а суд касаційної інстанції в силу положення частини другої статті 300 ГПК України не наділений такими повноваженнями.

При розгляді цієї справи Верховний Суд бере до уваги, що однією із основних засад справедливого судочинства вважається принцип верховенства права, невід`ємною, органічною складовою, якого є принцип правової визначеності.

Одним з аспектів принципу правової визначеності є те, щоб у разі винесення судами остаточного судового рішення воно не підлягало перегляду. Сталість і незмінність остаточного судового рішення, що набуло чинності, забезпечується через реалізацію відомого принципу res judicata. Остаточні рішення національних судів не повинні бути предметом оскарження. Можливість скасування остаточних рішень без урахування при цьому безспірних підстав публічного інтересу та невизначеність у часі на їх оскарження несумісні із принципом юридичної визначеності. Тому категорію resслід вважати визначальною й такою, що гарантує незмінність установленого статусу учасників спору, що визнано державою та забезпечує сталість правозастосовних актів. Правова визначеність також полягає в тому, щоб остаточні рішення судів були виконані.

Верховний Суд також зазначає, що право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України" (Заява № 24402/02)).

У рішенні ЄСПЛ від 02.03.1987 у справі "Monnell and Morris v. the United Kingdom" (§ 56) зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них.

Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних передумов щодо доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду".

Верховний Суд виходить з того, що перегляд остаточного та обов`язкового до виконання рішення суду не може здійснюватись лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі, адже повноваження Верховного Суду мають здійснюватися виключно для виправлення судових помилок і недоліків. Відхід від resа можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини, наявності яких в касаційній скарзі у цій справі з огляду на підставу оскарження скаржником не зазначено й не обґрунтовано.

У рішенні від 26.04.1979 у справі "Sunday Times v. United Kingdom" ЄСПЛ вказав, що прописаний у Конвенції термін "передбачено законом" передбачає дотримання такого принципу права, як принцип визначеності. ЄСПЛ стверджує, що термін "передбачено законом" передбачає не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені в суспільстві правила та моральні засади суспільства.

До таких правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика.

Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, з належною повнотою передбачати певною мірою і за певних обставин наслідки, що може спричинити певна дія.

Вислови "законний" та "згідно з процедурою, встановленою законом" зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним (рішення ЄСПЛ від 23.09.1998 у справі "Steel and others v. The United Kingdom").

За наведених обставин згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою ТОВ "Курапрокс-Дентал" на постанову Північного апеляційного господарського суду від 15.01.2024 у справі № 910/14815/22, оскільки після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України Суд встановив, що висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду, на які посилався скаржник у касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними.

Керуючись статтями 234, 235, 296 ГПК України, Верховний Суд,

УХВАЛИВ:

Касаційне провадження за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Курапрокс-Дентал" на постанову Північного апеляційного господарського суду від 15.01.2024 у справі № 910/14815/22 закрити.

Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя А. Ємець

Суддя І. Бенедисюк

Суддя Т. Малашенкова