Рішення

від 10.04.2024 по справі 910/19229/23

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

10.04.2024Справа № 910/19229/23

Суддя Господарського суду міста Києва Спичак О.М., за участю секретаря судового засідання Тарасюк І.М., розглянувши у судовому засіданні матеріали справи

За позовом Державного підприємства «Київське лісове господарство»

до 1. Товариства з обмеженою відповідальністю «Проектно консалтингова група»

2. Товариства з обмеженою відповідальністю «Київщина-Житло»

про визнання договору недійсним

Представники сторін:

від позивача: Семко В.Ю.;

від відповідача 1: не з`явився;

від відповідача 2: Карпухін Я.В.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

18.12.2023 до Господарського суду міста Києва надійшла позовна заява Державного підприємства «Київське лісове господарство» з вимогами до Товариства з обмеженою відповідальністю «Проектно консалтингова група» та Товариства з обмеженою відповідальністю «Київщина-Житло» про визнання договору недійсним.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що Договір №21/04 від 21.04.2023 на проведення оцінки майна було укладено між відповідачами із порушенням вимог статей 10, 11 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» і порушує майнові права позивача, як власника майна, щодо якого було проведено оцінку.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 22.12.2023 відкрито провадження у справі №910/19229/23, постановлено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи (без проведення судового засідання), встановлено учасникам справи строки для подання заяв по суті справи.

Крім того, вказаною ухвалою суду було задоволено клопотання позивача про витребування доказів; зобов`язано відповідачів надати суду у строк до 17.01.2024 належним чином засвідчену копію Договору №21/04 від 21.04.2023 на проведення оцінки майна, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «Проектно консалтингова група» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Київщина-Житло».

27.12.2023 до Господарського суду міста Києва від відповідача 2 надійшло клопотання про залишення позову без розгляду.

27.12.2023 від відповідача 2 надійшло клопотання про розгляду справи у судовому засіданні з повідомленням сторін.

27.12.2023 до Господарського суду міста Києва від відповідача 2 надійшла заява та клопотання про залишення без розгляду поданої позивачем позовної заяви, визнавши подання позивачем позову зловживанням процесуальними правами. У вказаних заявах відповідач 2 також просив суд постановити окрему ухвалу щодо зловживання процесуальними правами представником позивача.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 28.12.2023 постановлено здійснювати розгляд справи з повідомленням (викликом) сторін (з проведенням судового засідання), судове засідання призначено на 17.01.2024.

01.01.2024 позивачем подано заяву про залишення без розгляду поданої відповідачем 2 заяви про залишення позову без розгляду.

02.01.2024 до Господарського суду міста Києва від позивача надійшла відповідь на відзив, яку суд долучив до матеріалів справи.

04.01.2024 відповідачем 2 подано заяву про неможливість подання доказів які витребовуються судом. Зокрема, відповідач пояснив, що у нього відсутній підписаний примірник Договору №21/04 від 21.04.2023 на проведення оцінки майна, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «Проектно консалтингова група» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Київщина-Житло», що сталося внаслідок неотримання належного йому примірнику оригіналу від відповідача 1.

05.01.2024 відповідачем 2 подано відзив на позовну заяву, в якому відповідач 2, в тому числі, просив суд повернути позовну заяву без розгляду, визнавши подання позивачем позову зловживанням процесуальними правами. Також, відповідач 2 заперечив проти задоволення позову, вказавши, що позивачем не доведено порушення його прав у зв`язку з укладенням між сторонами оспорюваного правочину.

09.01.2024 до Господарського суду міста Києва від позивача надійшли заперечення на повідомлення відповідача 2 про неможливість подання доказів.

11.01.2024 до Господарського суду міста Києва від позивача надійшла відповідь на відзив, яку суд долучив до матеріалів справи.

У судовому засіданні 17.01.2024 судом було розглянуто вище вказані клопотання та заяви сторін та відмовлено в їх задоволенні, про що зазначено у протоколі судового засідання від 17.01.2024; постановлено протокольну ухвалу (без виходу до нарадчої кімнати) про відкладення судового засідання на 14.02.2024.

17.01.2024 від позивача надійшла заява, в якій позивач просив суд постановити окрему ухвалу щодо Товариства з обмеженою відповідальністю «Проектно консалтингова група».

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 18.01.2014 постановлено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 14.02.2024, зобов`язано Товариство з обмеженою відповідальністю «Проектно консалтингова група» надати суду у строк до 09.02.2024 належним чином засвідчену копію Договору №21/04 від 21.04.2023 на проведення оцінки майна, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю «Проектно консалтингова група» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Київщина-Житло».

13.02.2024 відповідачем 2 подано клопотання про залучення до участі у справі співвідповідачів - ОСОБА_3., ОСОБА_1 , ОСОБА_2 .

У підготовчому засіданні 14.02.2024 судом було відмовлено у задоволенні клопотання позивача про постановлення окремої ухвали відносно Товариства з обмеженою відповідальністю «Проектно консалтингова група»; відмовлено у задоволенні відповідача 2 про залучення до участі у справі співвідповідачів, постановлено протокольну ухвалу (без виходу до нарадчої кімнати) про відкладення підготовчого засідання на 28.02.2024.

27.02.2024 до Господарського суду міста Києва відповідачем 2 подано письмові пояснення, в яких відповідач 2 повідомив, що ним було подано заяву про неможливість подання до суду доказу, який витребовується. Однак, у судовому засіданні 17.01.2024 ним було з`ясовано, що на електронній пошті відповідача 2 знаходиться узгоджений текст оспорюваного договору, який в подальшому було підписано сторонами.

Разом з вказаними письмовими поясненнями відповідачем 2 подано до суду текст оспорюваного договору, який, як стверджує відповідач 2, було підписано між сторонами.

У підготовчому засіданні 28.02.2024 судом було постановлено протокольну ухвалу (без виходу до нарадчої кімнати) про продовження строку підготовчого провадження на 30 днів та про відкладення підготовчого засідання на 20.03.2024.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 29.02.2024 повторно витребувано у Товариства з обмеженою відповідальністю «Проектно консалтингова група» належним чином засвідчену копію Договору №21/04 від 21.04.2023 на проведення оцінки майна, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю «Проектно консалтингова група» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Київщина-Житло».

18.03.2024 позивачем подано клопотання про визнання доказу неналежним, в якому позивач просив суд не брати до уваги в якості доказу роздрукований відповідачем 2 з електронної пошти текст Договору №21/04 від 21.04.2023 на проведення оцінки майна, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю «Проектно консалтингова група» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Київщина-Житло».

Крім того, 18.03.2024 позивачем подано заяву про відмову відповідача 1 надати витребуваний доказ.

У підготовчому засіданні 20.03.2024 судом було постановлено протокольну ухвалу (без виходу до нарадчої кімнати) про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті на 10.04.2024.

Представник позивача у судовому засіданні 10.04.2024 надав усні пояснення по справі, позовні вимоги підтримав у повному обсязі.

Представник відповідача 2 у судовому засіданні 10.04.2024 надав усні пояснення по справі, проти задоволення позову заперечив.

Представник відповідач 1 у судове засідання 10.04.2024 не з`явився, про призначене судове засідання був повідомлений належним чином в порядку, передбаченому Господарським процесуальним кодексом України.

У судовому засіданні 10.04.2024 судом було закінчено розгляд справи по суті та оголошено вступну і резолютивну частини рішення суду.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

В провадженні Господарського суду Київської області знаходиться справа №911/1783/21 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Київщина-Житло» до Державного підприємства «Київське лісове господарство» про стягнення 9009548,53 грн. вартості майна в порядку реституції.

Позов у справі №911/1783/21 обгрунтовано тим, що за Договором від 09.02.2006 Обухівська міська рада Обухівського району Київської області, Товариство з обмеженою відповідальністю «Київщина-Житло», Державне підприємство «Київське лісове господарство» домовились про реалізацію проекту з будівництва житлового комплексу по вул. Каштановій в м. Обухові. Зокрема, сторони визначили, що відносини, які склалися між ними, стали запорукою їх довгострокової і взаємовигідної співпраці з метою успішної реалізації проекту, вказаного у пункті 1.1 цього договору, а саме: Державне підприємство «Київське лісове господарство» погоджується на вилучення Обухівською міською радою Обухівського району Київської області земельної ділянки лісового фонду, розміром 5 га, що розташована в Обухівському лісництві Державного підприємства «Київське лісове господарство», квартал 60, для подальшого будівництва Товариством з обмеженою відповідальністю «Київщина-Житло» на цій земельній ділянці житлового комплексу, будівельна адреса якого вказана в пункті 1.1 цього договору (пункт 1.2.1 договору); Обухівська міська рада Обухівського району Київської області передає Товариству з обмеженою відповідальністю «Київщина-Житло» у тимчасове користування земельну ділянку, вказану у пункті 2.1 цього договору, під будівництво житлового комплексу. Протягом дії договору від 09.02.2006 р. додатковою угодою від 16.02.2006 р., угодою від 27.01.2010 р., додатковою угодою від 05.02.2010 р., додатковою угодою від 01.06.2010 р. сторонами вносилися доповнення та зміни до договору. Крім того, 03.08.2010 р. між сторонами за договором від 09.02.2006 р. і громадянином України було укладено договір про відступлення права вимоги. На виконання зазначених правочинів ДП «Київське лісове господарство» отримало квартири, зокрема: квартиру АДРЕСА_1 , площею 130,30 кв.м.; квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею 101,60 кв.м.

Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 21.09.2020 у справі №372/2777/19, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 15.04.2021, вказані договори були визнані недійсними, у зв`язку з чим позивач, керуючись статтею 216 Цивільного кодексу України, просить суд у справі №911/1783/21 стягнути з Державного підприємства «Київське лісове господарство» в порядку реституції вартість двох переданих за договорами квартир (квартири АДРЕСА_1 , площею 130,30 кв.м. та квартири АДРЕСА_2 , загальною площею 101,60 кв.м.) та збитки, спричинені знеціненням даних квартир у зв`язку з курсовим коливанням.

Рішенням Господарського суду Київської області від 18.11.2021 у справі №911/1783/21 позовні вимоги було задоволено частково, стягнуто з Державного підприємства Київське лісове господарство на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Київщина-Житло» 9009548,53 грн. грошових коштів в порядку реституції, 1557635,91 грн. збитків та 158507,77 грн. судового збору.

Постановою Північного апеляційного господарського суду від 17.08.2022 рішення Господарського суду Київської області від 18.11.2021 у справі №911/1783/21 було змінено, стягнуто з Державного підприємства «Київське лісове господарство» на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Проектно консалтингова група» 9009548,53 грн. грошових коштів в порядку реституції, 158507,77 грн. судового збору, в іншій частині позову відмовлено.

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 07.02.2023 постанову Північного апеляційного господарського суду від 17.08.2022 та рішення Господарського суду Київської області від 18.11.2021 у справі №911/1783/21 в частині розгляду позовних вимог про стягнення 9009548,53 грн. вартості майна в порядку реституції було скасовано, і справу №911/1783/21 в цій частині постановлено передати на новий розгляд до Господарського суду Київської області.

Ухвалою Господарського суду Київської області від 27.03.2023 було прийнято до провадження справу №911/1783/21 в частині нового розгляду позовної вимоги про стягнення 9009548,53 грн. вартості майна в порядку реституції.

Під час нового розгляду Товариством з обмеженою відповідальністю «Київщина-Житло» було подано заяву про збільшення розміру позовних вимог, яка обґрунтована Звітом про оцінку майна (квартири АДРЕСА_2 , загальною площею 101,60 кв.м.) від 25.04.2023 (на суму 4518254,00 грн) та Звітом про оцінку майна (квартири АДРЕСА_1 , площею 130,30 кв.м.) від 25.04.2023 (на суму 6586535,00 грн).

У вказаних звітах вказано, що змовником оцінки є Товариство з обмеженою відповідальністю «Київщина-Житло»; підстава проведення оцінки - Договір №21/04 від 21.04.2023.

Звертаючись з даним позовом до суду, позивач вказує на те, що замовником оцінки відповідно до Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» може бути особа, якій мано належить на законних підставах або у яких майно перебуває на законних підставах, а також ті, які замовляють оцінку за дорученням зазначених осіб.

Однак, Товариство з обмеженою відповідальністю «Київщина-Житло» не є особою, яка мала право укладати договір на проведення оцінки вказаних вище об`єктів нерухомості.

Крім того, як вказує позивач, відповідно до довідки із ДРРП про оцінювану квартиру на просп. Голосіївський (довідка від 12.12.2023) загальна площа квартири становить 125,2 кв.м., а не 130,3 кв.м, як про це стверджується у звіті про оцінку майна. Таким чином, фактична загальна площа оцінюваної квартири на 5,1 кв.м. менша, ніж у звіті про оцінку майна, що істотно впливає на вартість оцінки квартири і робить такий звіт завідомо недостовірним.

У зв`язку з наведеним, яка вказує позивач, можна зробити висновок, що проведення оцінки майна є безпідставним, складені звіти про оцінку майна є незаконними.

За таких обставин, позивач просить суд визнати недійсним Договір №21/04 від 21.04.20213 на проведення оцінки майна, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «Київщина-Житло» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Проектно консалтингова група».

Заперечуючи проти задоволення позову, відповідач зауважив, що позивачем не доведено порушення його прав у зв`язку з укладенням між сторонами оспорюваного правочину.

Оцінюючи подані позивачем докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15 Цивільного кодексу України, частина перша статті 16 Цивільного кодексу України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 Цивільного кодексу України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).

У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.

Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/ припинення прав взагалі).

В Цивільному кодексі України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 Цивільного кодексу України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).

Натомість нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 Цивільного кодексу України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним». Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не «породжує» (змінює, встановлює, припиняє, зумовлює переходу чи набуття) цивільних прав та обов`язків.

Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

Тлумачення частини першої статті 203 Цивільного кодексу України свідчить, що під змістом правочину розуміється сукупність умов, викладених в ньому.

Зміст правочину, в першу чергу, має відповідати вимогам актів цивільного законодавства, перелічених в статті 4 Цивільного кодексу України. Втім більшість законодавчих актів носять комплексний характер, і в них поряд із приватно-правовими можуть міститися норми різноманітної галузевої приналежності. За такої ситуації необхідно вести мову про те, що зміст правочину має не суперечити вимогам, встановленим у приватно-правовій нормі, хоча б вона містилася в будь-якому нормативно-правовому акті, а не лише акті цивільного законодавства.

Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах.

Тлумачення статей 215, 216 Цивільного кодексу України свідчить, що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.

Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину.

Згідно з частинами другою та третьою статті 215 Цивільного кодексу України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

При цьому правом оспорювати правочин Цивільний кодекс України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи статус таких осіб як «заінтересовані особи» (статті 215, 216 Цивільного кодексу України).

Отже, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 Цивільного кодексу України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав, тобто особа має обґрунтувати юридичну зацікавленість щодо наявності/відсутності цивільних прав.

Виходячи зі змісту приписів статей 15, 16, 215 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист, в тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов`язковий елемент конкретного суб`єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб`єктивного права та може виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав в інших осіб. Правова позиція щодо застосування названих норм матеріального права, викладена у постанові Верховного Суду України від 25.05.2016 року у справі № 6-605цс16.

Відтак, договір може бути визнаний недійсним за позовом особи, яка не була його учасником, за обов`язкової умови встановлення судом факту порушення цим договором прав та охоронюваних законом інтересів позивача.

При цьому, суди повинні враховувати, що відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 01.12.2004 №18-рп/2004 поняття «порушене право», за захистом якого особа може звертатися до суду і яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес». Щодо останнього, то в цьому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

Отже, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване в законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Близька за змістом правова позиція щодо обґрунтування порушеного права викладена у мотивувальній частині постанов Великої Палати Верховного Суду від 29.04.2020 у справі №9901/14/20 (пункт 19), від 15.04.2020 у справі №9901/580/19 (пункт 21), від 11.03.2020 у справі №9901/590/19 (пункт 16) та у постановах Верховного Суду від 13.05.2020 у справі №820/3018/17 (абзац 27), від 13.05.2020 у справі №826/12446/18 (пункт 38).

Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним, спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину.

Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

Самі по собі дії осіб, зокрема, щодо вчинення правочинів, навіть якщо вони здаються іншим особам неправомірними, не можуть бути оспорені в суді, допоки ці особи не доведуть, що такі дії порушують їх права.

У постанові Верховного Суду від 16.10.2020 у справі №910/12787/17 зазначено, що особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено.

Реалізуючи право на судовий захист і звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним правочину, стороною якого не є, позивач зобов`язаний довести (підтвердити) в установленому законом порядку, яким чином оспорюваний ним договір порушує (зачіпає) його права та законні інтереси, а суд, у свою чергу, - перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує такі свої вимоги, і в залежності від встановленого вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача. Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.

Як порушення розуміється такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилось або зникло як таке, порушення права пов`язане з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Так як Звіт про оцінку майна (квартири АДРЕСА_2 , загальною площею 101,60 кв.м.) від 25.04.2023 (на суму 4518254,00 грн) та Звіт про оцінку майна (квартири АДРЕСА_1 , площею 130,30 кв.м.) від 25.04.2023 (на суму 6586535,00 грн) є доказами, на підставі яких в межах справи №911/1783/21 визначається розмір грошових коштів, які підлягають стягненню з позивача у даній справі, суд вважає, що вказані обставини свідчать про те, що як вказаними звітами, так і оспорюваним договором зачіпаються інтереси Державного підприємства «Київське лісове господарство».

Відповідно до частини 1 статті 509 Цивільного кодексу України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Згідно статті 526 Цивільного кодексу України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини (пункт 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України).

Частиною 1 статті 626 Цивільного кодексу України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Частиною 1 статті 627 Цивільного кодексу України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до статті 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Положення частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України та статті 20 Господарського кодексу України передбачають такий спосіб захисту порушеного права як визнання недійсним правочину (господарської угоди).

Відповідно до частини 1 статті 207 Господарського кодексу України господарське зобов`язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб`єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Статтею 215 Цивільного кодексу України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Перелік вказаних вимог, додержання яких є необхідним для дійсності правочину, є вичерпним.

З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб`єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків та, в разі задоволення позовних вимог, зазначати в судовому рішенні в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Невідповідність правочину актам законодавства як підстава його недійсності, повинна ґрунтуватися на повно та достовірно встановлених судами обставинах справи про порушення певним правочином (чи його частиною) імперативного припису законодавства; саме по собі відступлення сторонами від положення законодавства, регулювання їх іншим чином, не свідчить про суперечність змісту правочину цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Відповідно до ст. 10 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» оцінка майна проводиться на підставі договору між суб`єктом оціночної діяльності - суб`єктом господарювання та замовником оцінки або на підставі ухвали суду про призначення відповідної експертизи щодо оцінки майна.

У ст. 11 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» зазначено, що замовниками оцінки майна можуть бути особи, яким зазначене майно належить на законних підставах або у яких майно перебуває на законних підставах, а також ті, які замовляють оцінку майна за дорученням зазначених осіб. Замовники оцінки повинні забезпечити доступ суб`єкта оціночної діяльності до майна, що підлягає оцінці на законних підставах, отримання ним необхідної та достовірної інформації про зазначене майно для проведення його оцінки.

Як встановлено судом, в провадженні Господарського суду Київської області знаходиться справа №911/1783/21 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Київщина-Житло» до Державного підприємства «Київське лісове господарство» про стягнення 9009548,53 грн. вартості майна в порядку реституції.

Товариством з обмеженою відповідальністю «Київщина-Житло» було подано заяву про збільшення розміру позовних вимог, яка обґрунтована Звітом про оцінку майна (квартири АДРЕСА_2 , загальною площею 101,60 кв.м.) від 25.04.2023 (на суму 4518254,00 грн) та Звітом про оцінку майна (квартири АДРЕСА_1 , площею 130,30 кв.м.) від 25.04.2023 (на суму 6586535,00 грн).

Таким чином, незгода позивача у даній справі з наявністю у відповідача 2 повноважень на укладення Договору №21/04 на проведення оцінки майна від 21.04.2023 фактично обумовлене оспорюванням та незгодою Державного підприємства «Київське лісове господарство» із вказаним звітами, розміром визначеною відповідачем 1 вартістю квартир, що підлягає стягненню з Державного підприємства «Київське лісове господарство» в межах справи №911/1783/21.

Тобто, позивач у даній справі (який є відповідачем у справі №911/1783/21) по суті оспорює докази, які подані та знаходяться у справі №911/1783/21.

Вказані докази - Звіт про оцінку майна (квартири АДРЕСА_2 , загальною площею 101,60 кв.м.) від 25.04.2023 (на суму 4518254,00 грн) та Звіт про оцінку майна (квартири АДРЕСА_1 , площею 130,30 кв.м.) від 25.04.2023 (на суму 6586535,00 грн) на предмет їх належності та допустимості оцінюються судом в межах справи №911/1783/21 та на підставі їх судом у справі №911/1783/21 буде прийнято рішення.

Таким чином, питання, чи є Звіт про оцінку майна (квартири АДРЕСА_2 , загальною площею 101,60 кв.м.) від 25.04.2023 та Звіт про оцінку майна (квартири АДРЕСА_1 , площею 130,30 кв.м.) від 25.04.2023 належними та допустимими доказами при визначенні вартості квартир, буде вирішуватися судом у справі №911/1783/21.

Саме суд у справі №911/1783/21 буде вирішувати питання про прийняття вказаних Звітів в якості належних та допустимих доказів.

Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Згідно ч.1 ст.2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (ч.2 ст.4 Господарського процесуального кодексу України).

Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб`єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Захист цивільних прав та інтересів судом здійснюється у спосіб встановлений законом або договором.

Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається ч.2 ст.16 Цивільного кодексу України. Аналогічні положення містить ст.20 Господарського кодексу України.

Виходячи з системного аналізу ст. ст.15, 16 Цивільного кодексу України, ст.20 Господарського кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов: наявності у позивача певного (інтересу); порушення (невизнання або оспорювання) такого права (інтересу) з боку відповідача; належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством), і відсутність (недоведеність) будь-якої з означених умов унеможливлює задоволення позову.

Тобто, відповідно до положень Господарського процесуального кодексу України обов`язок доведення факту порушення або оспорювання прав і охоронюваних законом інтересів покладено саме на позивача.

У рішенні №18-рп/2004 від 01.12.2004р. Конституційного суду України (справа про охоронюваний законом інтерес) визначено поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається в ч.1 ста.4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «права», яке треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Конституційний суд України у вказаному рішенні зазначає, що види і зміст охоронюваних законом інтересів, що перебувають у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «права» як правило не визначаються у статтях закону, а тому фактично є правоохоронюваними. Охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об`єктивного права в цілому, що панує у суспільстві, зокрема, справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права та є його складовою.

Щодо порушеного права господарський суд зазначає, що таким слід розуміти такий стан суб`єктивного права, при якому воно зазнавало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок якого суб`єктивне право уповноваженої особи зазнало зменшення або ліквідації як такого. Порушення права пов`язане з позбавленням його носія можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Згідно з ч. 1 ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Цивільне законодавство не містить визначення поняття способів захисту цивільних прав та інтересів. За їх призначенням вони можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Способи захисту мають універсальний характер, вони можуть застосовуватись до всіх чи більшості відповідних суб`єктивних прав. Разом з тим зазначений перелік способів захисту цивільних прав чи інтересів не є вичерпним. Відповідно до ст.16 Цивільного кодексу України суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Одночасно з цим, статтею Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а відповідно до статті 13 Конвенції (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. При цьому, під ефективним способом слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

В свою чергу, під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначений як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягнути суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинене порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Отже, способи захисту за своїм призначенням можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. При цьому, метою застосування певного способу захисту є усунення невизначеності у взаємовідносинах суб`єктів, створення необхідних умов для реалізації права й запобігання дій зі сторони третіх осіб, які перешкоджають його здійсненню. Аналогічну позицію викладено у листі Верховного Суду України від 01.04.2014 р. «Аналіз практики застосування судами ст. 16 Цивільного кодексу України».

Згідно з правовою позицією Верховного Суду України, яка викладена в постанові від 21.05.2012 р. у справі № 6-20цс11, оскільки положення Конституції України та Конвенції мають вищу юридичну силу (ст. ст. 8, 9 Конституції України), а обмеження матеріального права суперечать цим положенням, порушення цивільного права чи цивільного інтересу підлягають судовому захисту і у спосіб, який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.

Суд зазначає, що виходячи з предмету та підстав позовних вимог у даній справі, обраний позивачем спосіб захисту у даному випадку ніяким чином не призведе до захисту/відновлення прав та законних інтересів Державного підприємства «Київське лісове господарство», оскільки питання, чи є Звіт про оцінку майна (квартири АДРЕСА_2 , загальною площею 101,60 кв.м.) від 25.04.2023 та Звіт про оцінку майна (квартири АДРЕСА_1 , площею 130,30 кв.м.) від 25.04.2023 належними та допустимими доказами при визначенні вартості квартир, буде вирішуватися судом у справі №911/1783/21.

Наведені обставини є підставами для відмови у задоволенні позову Державного підприємства «Київське лісове господарство» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Проектно консалтингова група» та Товариства з обмеженою відповідальністю «Київщина-Житло» про визнання недійсним Договору №21/04 від 21.04.2023 на проведення оцінки майна, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю «Проектно консалтингова група» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Київщина-Житло».

При цьому, суд погоджується з доводами позивача про відсутність обґрунтованих підстав приймати в якості належного та допустимого доказу в даній справі тексту договору, роздрукованого відповідачем 2 з власної електронної пошти (так як наданий текст договору не підписаний сторонами, а його ідентичність ставиться під сумнів позивачем).

Однак, зважаючи на висновок суду про обрання позивачем неефективного способу захисту, що є самостійною підставою для відмови у позові, виключення вказаного тексту договору з переліку доказів у даній справі не впливає на правильне вирішення спору.

Суд зазначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.05.2020 у справі №909/636/16.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» (SERYAVINOTHERS v.) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі №910/13407/17.

З огляду на вищевикладене, всі інші доводи та міркування учасників судового процесу не досліджуються судом, так як з огляду на встановлені фактичні обставини справи, суд дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

Судовий збір покладається на позивача у зв`язку з відмовою у задоволенні позову (на підставі ст. 129 Господарського процесуального кодексу України).

Керуючись статтями 74, 76-80, 129, 236-242 Господарського процесуального кодексу України,

ВИРІШИВ:

1. Відмовити у позові.

2. Судові витрати покласти на позивача.

Рішення господарського суду набирає законної сили відповідно до ст. 241 Господарського процесуального кодексу України. Згідно з ч. 1 ст. 256 та ст. 257 Господарського процесуального кодексу України апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст складено та підписано 16.04.2024.

Суддя О.М. Спичак