Рішення

від 19.03.2024 по справі б13/016-10

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

вул. Симона Петлюри, 16/108, м. Київ, 01032, тел. (044) 235-95-51, е-mail: inbox@ko.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"19" березня 2024 р. м. Київ Справа № Б13/016-10 (911/3505/23)

за позовом Коцюбинської селищної ради Бучанського району Київської області (08298, Київська обл., м. Ірпінь, смт Коцюбинське, вул. Доківська, буд. 2; код ЄДРПОУ 04360600)

до відповідача Відкритого акціонерного товариства «Білицька меблева фабрика» (08298, Київська обл., смт Коцюбинське, вул. Меблева, 1; код ЄДРПОУ 05509300)

про скасування державного акту на право постійного користування земельною ділянкою

у відокремленому провадженні в межах справи № Б13/016-10

за заявою ОСОБА_1 , м. Київ (РНОКПП НОМЕР_1 )

до Відкритого акціонерного товариства «Білицька меблева фабрика» (08298, Київська обл., смт Коцюбинське, вул. Меблева, 1; код ЄДРПОУ 05509300)

про банкрутство

Суддя Наріжний С.Ю.

За участю секретаря Ворка Л.О.

За участю представників сторін:

від Коцюбинської селищної ради Бучанського району Київської області: Погонець О.В.; Фефілатьєва Ю.М.;

ліквідатор ВАТ «Білицька меблева фабрика» арбітражний керуючий Головко О.І.

ВСТАНОВИВ:

у провадженні Господарського суду Київської області перебуває справа № Б13/016-10 за заявою ОСОБА_1 про банкрутство ВАТ «Білицька меблева фабрика», порушена ухвалою суду від 15.04.2010.

Постановою Господарського суду Київської області від 22.08.2011 визнано Боржника банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру. Ухвалою суду від 09.05.2023 ліквідатором ВАТ «Білицька меблева фабрика» призначено арбітражного керуючого Головка О.І.

На даний час у справі № Б13/016-10 триває ліквідаційна процедура.

20.11.2023 до Господарського суду Київської області надійшла позовна заява Коцюбинської селищної ради Бучанського району Київської області від 13.11.2023 № 1335/01.29 (вх. № 2931/23) до відповідача ВАТ «Білицька меблева фабрика» про скасування державного акту на право постійного користування земельною ділянкою.

Відповідно до протоколу передачі судової справи раніше визначеному складу суду від 04.12.2023 вказану позовну заяву передано судді Наріжному С.Ю. для розгляду в межах провадження у справі № Б13/016-10 про банкрутство ВАТ «Білицька меблева фабрика», присвоєно єдиний унікальний номер судової справи Б13/016-10 (911/3505/23).

Ухвалою Господарського суду Київської області від 11.12.2023 відкрито провадження за вказаною позовною заявою за правилами спрощеного позовного провадження в судовому засіданні з викликом сторін, у відокремленому провадженні в межах справи № Б13/016-10 про банкрутство ВАТ «Білицька меблева фабрика»; судове засідання для розгляду справи призначено на 16.01.2024; встановлено сторонам процесуальні строки для подачі відзиву на позов, відповіді на відзив та заперечень.

В подальшому розгляд справи неодноразово відкладався судом з об`єктивних підстав, ухвалою суду від 05.03.2024 розгляд справи відкладено на 19.03.2024.

19.02.2024 до суду в підсистемі «Електронний суд» надійшов відзив Відповідача від 17.02.2024 б/№ (вх. № 1683/24) на позовну заяву.

28.02.2024 в підсистемі «Електронний суд» та в подальшому 04.03.2024 засобами поштового зв`язку до суду надійшла відповідь Позивача від 28.02.2024 № 255/01.29 (вх. № 2119/24, 3007/24) на відзив Відповідача.

19.03.2023 в судове засідання з`явились представники Позивача та Відповідача.

Представник Позивача підтримав заявлені позовні вимоги і просив суд задовольнити позов повністю.

В позовній заяві Позивач просить суд скасувати Державний акт про право постійного користування землею серія ІІ-КВ № 002587 від 09.11.1995, зареєстрований в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за № 05, виданий згідно до рішення Виконавчого комітету Коцюбинської селищної ради народних депутатів від 24.10.1995 № 61 «Про оформлення права користування земельними ділянками».

В обґрунтування позовної заяви Позивач зазначає про наявність наступних обставин: наразі діяльність Відповідача припинена, що виключає можливість отримання прибутку та інших економічних результатів; щодо Відповідача розпочата ліквідаційна процедура, яка має своїм наслідком припинення юридичної особи та використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; правонаступництво щодо спірної ділянки є неможливим; при здійсненні ліквідаційної процедури вбачається порушення законодавчо встановлених строків та затягування таких строків Відповідачем.

Позивач стверджує, що за вказаних обставин використання земельної ділянки на підставі оспорюваного державного акта на право постійного користування, неповернення вказаної земельної ділянки порушує права та інтереси територіальної громади Коцюбинської селищної ради та ставить під загрозу можливість розпорядження землями комунальної форми власності, що в свою чергу суттєво порушує економічні інтереси громади.

Позивач зазначає, що положеннями Земельного кодексу України визначено виключний перелік підстав, з яких припиняється право постійного користування земельною ділянкою, а також встановлено осіб, які можуть набувати землю за правом постійного користування. При цьому, набуття права постійного користування для юридичних осіб приватної форми власності не передбачено.

Вказані обставини, а саме припинення діяльності юридичної особи Відповідача, на думку Позивача, є законодавчо визначеними підставами, за наявності яких право користування земельною ділянкою припиняється.

Відповідач звертається до судової практики Верховного Суду у постанові від 21.11.2021 у справі № 918/194/19 щодо припинення права користування земельною ділянкою з підстав припинення установи. Отже, у випадку, коли суб`єкт перестає відповідати встановленим ст. 92 ЗК України вимогам, набуття ним права постійного користування земельною ділянкою є неможливим в силу прямої вказівки закону.

Позивач зауважує, що саме Коцюбинська селищна рада є власником спірної земельної ділянки, а Відповідач, як особа, яка перебуває в процедурі банкрутства, був зобов`язаний в силу положень Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» та Кодексу України з процедур банкрутства, повернути земельну ділянку власнику. Проте Відповідачем не було вжито заходи щодо повернення земельної ділянки на користь селищної ради, чим порушено право Позивача.

Крім того Позивач зазначає, що в межах спірної земельної ділянки знаходиться частина майнового комплексу, що належить на праві власності Позивачеві. Також, на спірній земельній ділянці розташоване нерухоме майно, що належить на праві власності ТОВ «Венеція-Апарт», а саме: 1) адміністративно-побутовий комплекс (літера «А»), загальною площею 11415,5 кв.м., що знаходиться за адресою: Київська обл., м. Ірпінь, смт Коцюбинське, вул. Меблева, 1-б; 2) адмінбудівля (літера «В3»), загальною площею 1413,5 кв.м., що знаходиться за адресою: Київська обл., м. Ірпінь, смт Коцюбинське, вул. Меблева, 1-в.

У зв`язку з наведеним Позивач звертається до судової практики в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 20.03.2019 у справі № 910/6186/17, від 15.10.2019 у справі № 906/663/18, а також постанові Верховного Суду у складі палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду від 21.01.2019 у справі № 910/22093/17, і зазначає, що відповідно до положень ст. 120 ЗК України, ст. 377 ЦК України та принципу слідування юридичної долі земельної ділянки долі нерухомості, у разі переходу права власності на об`єкт нерухомості у встановленому законом порядку право на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права власності на розташовані на земельній ділянці об`єкти, оскільки право власності на будівлі з усіма відповідними власності складовими - володінням, користуванням, розпорядженням ними, неможливе без перебування у власника будівель земельної ділянки, на якій розташовані об`єкти нерухомості, у власності або користуванні.

Позивач зазначає, що ТОВ «Венеція-Апарт» звернулось до Коцюбинської селищної ради з відповідною заявою щодо оформлення права на земельну ділянку під нерухомим майном, у зв`язку з чим з метою забезпечення балансу інтересів усіх власників нерухомого майна та уникнення порушення їх законних прав та охоронюваних інтересів, у Позивача як власника спірної земельної ділянки виникла необхідність розробити технічну документацію для подальшого встановлення їх меж в натурі.

У зв`язку з цим Позивач посилається на положення пункту е) частини 1 статті 141 Земельного кодексу України і зазначає, що підставою для припинення права користування земельною ділянкою є набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на цій земельній ділянці.

Позивач зауважує, що відповідно до інформації з Публічної кадастрової карти відомості щодо спірної земельної ділянки відсутні, отже спірній земельній ділянці не присвоєний кадастровий номер та відомості щодо земельної ділянки не внесені до Державного земельного кадастру і Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Позивач стверджує, що оскільки в межах спірної земельної ділянки розташовані об`єкти нерухомого майна, які належать декільком юридичним особам, з метою забезпечення прав та інтересів всіх власників таких об`єктів у Позивача виникла необхідність вчинити низку юридично значущих дій, у т.ч. проведення інвентаризації земельної ділянки з метою встановлення місця розташування об`єктів землеустрою, їх меж, розмірів, правового статусу; формування земельних ділянок, у т.ч. визначення земельних ділянок всіх власників будівель і споруд в межах спірної земельної ділянки як об`єкта цивільних прав, визначення площ, меж та внесення інформації до Державного земельного кадастру.

Позивач посилається на положення ст. 90, 155 Земельного кодексу України щодо порядку відновлення порушених прав власників земельних ділянок, зокрема про те, що у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.

Таким чином Позивач вважає наявними підстави для задоволення позову.

Представник Відповідача в судовому засіданні заперечив проти заявленої позовної вимоги і просив суд відмовити у задоволенні позову повністю, з підстав, викладених у відзиві.

Узагальнені доводи Відповідача є наступними.

Відповідач посилається на рішення Конституційного Суду України від 22.09.2005 № 5-рп/2005 і зазначає, що право постійного користування земельною ділянкою, набуте особою у встановленому порядку, відповідно до законодавства, що діяло на момент набуття права постійного користування, не втрачається та не підлягає обов`язковій заміні.

Даний висновок покликається в судовій практиці Великої Палати Верховного Суду в постановах від 05.11.2019 у справі № 906/392/18 та від 23.06.2020 у справі № 922/989/18, відповідно до якої громадяни та юридичні особи не можуть втрачати раніше наданого їм в установлених законом випадках права користування земельною ділянкою за відсутності підстав, встановлених законом.

Отже, право постійного землекористування є безстроковим і може бути припинене лише з підстав, передбачених статтею 141 ЗК України, перелік яких є вичерпним. Дії органів державної влади та місцевого самоврядування, спрямовані на позбавлення суб`єкта права постійного користування земельною ділянкою поза межами підстав, визначених у статті 141 ЗК України, є такими, що порушують право користування земельною ділянкою.

Відповідач зазначає, що станом на час розгляду справи він є землекористувачем спірної земельної ділянки на підставі Державного акта про право постійного користування землею серія ІІ-КВ № 002587 від 09.11.1995, який не скасовано.

При цьому Відповідач стверджує, що Позивач не надав доказів на підтвердження факту звернення до Відповідача з пропозицією щодо припинення права постійного користування земельною ділянкою з метою подальшого оформлення права користування землею на підставі договору оренди.

На сьогоднішній день Відповідач продовжує володіти цілісним майновим комплексом, що розташований на спірній земельній ділянці, що унеможливлює задоволення вимоги Позивача про припинення права користування земельною ділянкою, наданою в постійне користування.

Відповідач звертається до судової практики Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду у постановах від 30.09.2020 у справі № 6/88-Б-08 та від 18.11.2020 у справі № 904/6059/19, згідно яких набуття іншою особою права власності на частину будівель та споруд, розташованих на спірній земельній ділянці, не є правовою підставою для припинення права постійного користування земельною ділянкою для попереднього землекористувача (у разі, якщо у власності такої особи продовжує перебувати частина будівель).

Відтак Відповідач вважає відсутніми підстави для задоволення позову.

У відповіді на відзив Позивач підсумовує заявлені підстави позову, зокрема зазначає:

- про перехід з 17.08.2017 до ТОВ «Венеція-Апарт» прав на земельні ділянки під нерухомим майном, в частині, що є необхідною для обслуговування відповідного нерухомого майна, наслідком чого є втрата Відповідачем прав на земельні ділянки у відповідній частині, під нерухомим майном ТОВ «Венеція-Апарт»;

- про припинення діяльності Відповідача, що виключає можливість отримання прибутку та інших економічних результатів;

- про здійснення відносно Відповідача ліквідаційної процедури, що унеможливлює використання земельної ділянки за цільовим призначенням;

- про неможливість правонаступництва щодо спірної земельної ділянки;

- про затягування строків ліквідаційної процедури;

- наявність на спірній земельній ділянці нерухомого майна, яке належить іншим особам.

Крім того Позивач в спростування протилежної позиції Відповідача посилається на листи Коцюбинської селищної ради від 31.03.2023 № 421/01.29 та від 22.12.2022 № 1751/01.29 щодо необхідності звернення Відповідача до Позивача з метою оформлення земельної ділянки у користування на умовах оренди.

У зв`язку з наведеним Позивач просить суд задовольнити позов повністю.

Частиною 2 статті 7 КУзПБ передбачено, що господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство (неплатоспроможність), в межах цієї справи вирішує всі майнові спори, стороною в яких є боржник; спори з позовними вимогами до боржника та щодо його майна; спори про визнання недійсними результатів аукціону; спори про визнання недійсними будь-яких правочинів, укладених боржником; спори про повернення (витребування) майна боржника або відшкодування його вартості відповідно; спори про стягнення заробітної плати; спори про поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника; спори щодо інших вимог до боржника.

Склад учасників розгляду спору визначається відповідно до Господарського процесуального кодексу України. Господарський суд розглядає спори, стороною в яких є боржник, за правилами, визначеними Господарським процесуальним кодексом України. За результатами розгляду спору суд ухвалює рішення.

Отже, норми Кодексу України з процедур банкрутства передбачають концентрацію всіх спорів у межах справи про банкрутство, що дозволяє здійснювати ефективний судовий контроль щодо повернення майнових активів боржника у його розпорядження з метою відновлення платоспроможності такого боржника або належного формування ліквідаційної маси банкрута.

У судовому засіданні 19.03.2024, відповідно до ч. 1 ст. 240 ГПК України, судом оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Детально розглянувши матеріали справи, дослідивши подані докази, з`ясувавши фактичні обставини, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши доводи представників учасників у справі, суд зазначає наступне.

Позивач - ВАТ «Білицька меблева фабрика» є власником цілісного майнового комплексу, розташованого за адресою: Київська обл., смт Коцюбинське, вул. Меблева, 1.

Загальна площа цілісного майнового комплексу Позивача складає орієнтовно 15921,1 кв.м., до складу якого входять:

-будівлі: Ангар, літ. «С1» (матеріали стін: залізобетонні панелі), площею 696,6 кв.м.; Вентиляційна дільниця літ. «Е» (матеріали стін: цегла), площею 81,5 кв.м.; Градільня літ. «Г3» (матеріали стін: цегляні поштукатурені), площею 53,6 кв.м.; Цех літ. «О» (матеріали стін: цегла), площею 2481,6 кв.м.; Електроцех літ. «Г» (матеріали стін: цегла), площею 574,9 кв.м.; Компресорна, літ. «Д» (матеріали стін: цегла), площею 84,6 кв.м.; Насосна станція літ. «Ж» (матеріали стін: цегла), площею 139,4 кв.м.; Склад літ. «Б» (матеріали стін: цегла), площею 1245,2 кв.м.; Цех літ. «В, В1, В2», Склад літ. «В4» (матеріали стін: цегла), площею 6966,3 кв.м.; Склад літ. «П» (матеріали стін: цегла, бетонні блоки), площею 3597,4 кв.м.;

-споруди: АЗС літ. «Г4» (матеріали стін: цегла), площа основи 31,5 кв.м.; Димова труба літ. «ДТР» (матеріали стін: цегла), площею основи 15,7 кв.м.; Замощення літ «І» (асфальт), площею 464,7 кв.м.; Навіс літ. «С4» (металевий каркас), площа основи 70,0 кв.м.; Навіс літ. «Ц1» (металевий каркас), площа основи 9,5 кв.м.; Огорожа, ворота літ. «№2-6» площею 877,7 кв.м. (матеріали: залізобетонні плити, метал, металеві стойки); Трансформаторна підстанція літ. «Л» (матеріали стін: цегла), площа основи 56,0 кв.м.; Артезіанська свердловина; Виробничо-протипожежний водопровід; Внутріплощадочна ЛЕП; Внутріплощадочна теплотраса; Пожежний резервуар; Резервуар для води (1000 м.куб.).

Зазначені обставини підтверджуються інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Вказаний цілісний майновий комплекс розташований на земельній ділянці загальною площею 7,2369 га, яка надана ВАТ «Білицька меблева фабрика» у постійне користування відповідно до рішення Коцюбинської селищної ради від 24.10.1995 за № 61 та Державного акту на право постійного користування землею серії ІІ-КВ № 002587 від 09.11.1995.

Крім того, на вказаній земельній ділянці знаходиться нерухоме майно, яке було відчужене Банкрутом на користь ТОВ «Венеція-Апарт» в ході ліквідаційної процедури на підставі Договору купівлі-продажу нерухомого майна від 03.08.2017, а саме:

1) Адміністративно-побутовий комплекс (літера «А»), загальною площею 11415,5 кв.м., що знаходиться за адресою: Київська обл., м. Ірпінь, смт Коцюбинське, вул. Меблева, 1-б;

2) Адмінбудівля (літера «В3»), загальною площею 1413,5 кв.м., що знаходиться за адресою: Київська обл., м. Ірпінь, смт Коцюбинське, вул. Меблева, 1-в.

Земельні відносини регулюються Конституцією України, Земельним кодексом України, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами (частина 1 статті 3 Земельного кодексу України).

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування (частина 2 статті 116 Земельного кодексу України).

Згідно з приписами статті 7 Земельного кодексу України (в редакції, чинній на момент видачі державного акта Відповідача), користування землею може бути постійним або тимчасовим. Постійним визнається землекористування без заздалегідь установленого строку. У постійне користування земля надається Радами народних депутатів із земель, що перебувають у державній власності, зокрема, промисловим, транспортним та іншим несільськогосподарським підприємствам, установам і організаціям.

Відповідно до частини 1 статті 92 Земельного кодексу України, право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. Порушені права землекористувачів підлягають відновленню в порядку, встановленому законом (частина 2 статті 95 вказаного Кодексу).

Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 22.09.2005 № 5-рп/2005 вказав, що стаття 92 Земельного кодексу України не обмежує і не скасовує чинне право постійного користування земельними ділянками, набуте громадянами в установлених законодавством випадках. Раніше видані державні акти на право постійного користування землею залишаються чинними та підлягають заміні у разі добровільного звернення осіб.

Таким чином, право постійного користування земельною ділянкою, набуте особою у встановленому законодавством порядку, відповідно до законодавства, що діяло на момент набуття права постійного користування, не втрачається та не підлягає обов`язковій заміні.

Разом із тим, відповідно до статті 141 Земельного кодексу України, підставами припинення права користування земельною ділянкою є: а) добровільна відмова від права користування земельною ділянкою; б) вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом; в) припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій, крім перетворення державних підприємств у випадках, визначених статтею 120-1 цього Кодексу; г) використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; ґ) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; д) систематична несплата земельного податку або орендної плати; е) набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці; є) використання земельної ділянки у спосіб, що суперечить вимогам охорони культурної спадщини; ж) передача приватному партнеру, концесіонеру нерухомого майна, розміщеного на земельній ділянці, що перебуває в користуванні державного або комунального підприємства та є об`єктом державно-приватного партнерства або об`єктом концесії; з) припинення права користування надрами у разі закінчення встановленого спеціальним дозволом на користування надрами строку користування надрами (у разі передачі земельної ділянки державної, комунальної власності користувачу надр для здійснення діяльності з користування надрами); и) невиконання акціонерним товариством, товариством з обмеженою відповідальністю, 100 відсотків акцій (часток) у статутному капіталі якого належать державі, яке утворилося шляхом перетворення державного підприємства, вимог, визначених статтею 120-1 цього Кодексу.

Отже, право постійного землекористування є безстроковим і може бути припинене лише з підстав, передбачених статтею 141 Земельного кодексу України, перелік яких є вичерпним. Дії органів державної влади та місцевого самоврядування, спрямовані на позбавлення суб`єкта права користування земельною ділянкою після державної реєстрації такого права поза межами підстав, визначених у статті 141 названого Кодексу, є такими, що порушують право користування земельною ділянкою.

Вирішуючи спори про припинення права власності на земельну ділянку чи права користування нею, суди ураховують, що орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування має право прийняти рішення про це лише в порядку, з підстав і за умов, передбачених статтями 140 - 149 Земельного кодексу України.

Громадяни та юридичні особи не можуть втрачати раніше наданого їм в установлених законодавством випадках права користування земельною ділянкою за відсутності підстав, встановлених законом. Така позиція відповідає висновку, викладеному у вищенаведеному рішенні Конституційного Суду України від 22.09.2005 № 5-рп/2005.

Наведений правовий висновок викладено Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 05.11.2019 у справі № 906/392/18, від 23.06.2020 у справі № 922/989/18.

Відповідно до частин 3, 4 статті 142 Земельного кодексу України, припинення права постійного користування земельною ділянкою у разі добровільної відмови землекористувача здійснюється за його заявою до власника земельної ділянки. Власник земельної ділянки на підставі заяви землекористувача приймає рішення про припинення права користування земельною ділянкою, про що повідомляє органи державної реєстрації.

З матеріалів справи судом встановлено відсутність добровільної відмови Відповідача від права постійного користування земельною ділянкою згідно ст. 142 Земельного кодексу України.

Враховуючи вищенаведені законодавчі положення, суд дійшов висновку щодо відсутності правових підстав, передбачених положеннями статей 141 - 143 Земельного кодексу України для припинення права Відповідача постійного користування земельною ділянкою.

За змістом частини 1 та частини 2 статті 149 Земельного кодексу України, земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших проблем за рішенням органів державної влади, Ради міністрів Автономної республіки Крим та органів місцевого самоврядування на підставі та в порядку, передбачених цим Кодексом.

Вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень.

Отже, з огляду на приписи наведених норм, за наявності правових підстав для припинення права постійного користування земельною ділянкою та за відсутності на це згоди землекористувача, припинення права постійного користування земельною ділянкою здійснюється в судовому порядку.

Як встановлено судом вище, землекористувачем (Відповідачем) згода на вилучення земельної ділянки не надавалось, докази на підтвердження звернення Відповідача з проханням про припинення права користування земельною ділянкою відсутні, землевпорядна документація щодо поділу земельної ділянки, яка перебуває у постійному користуванні, Відповідачем не погоджувалась.

Крім того, як було зазначено вище, судом встановлено наявність у Відповідача нерухомого майна, яке знаходиться на земельній ділянці в межах Державного акта на право постійного користування землею від 09.11.1995, а законодавство не передбачає припинення права користування земельною ділянкою, наданою у постійне користування, на якій знаходяться об`єкти нерухомості землекористувача (ВАТ «Білицька меблева фабрика»). Неможливість припинення такого права стверджена в рішенні Конституційного Суду України від 22.09.2005 № 5-рп/2005.

Положеннями частин 1 та 2 статті 79-1 Земельного кодексу України визначено, що формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру (ч. 1). Формування земельних ділянок здійснюється, зокрема, у порядку відведення земельних ділянок із земель державної та комунальної власності; шляхом поділу чи об`єднання раніше сформованих земельних ділянок (ч. 2).

Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера (частина 4 статті 79-1 вказаного Кодексу).

Відповідно до частини 5 статті 79-1 Земельного кодексу України, формування земельних ділянок (крім випадків, визначених у частинах шостій - сьомій цієї статті) здійснюється за проектами землеустрою щодо відведення земельних ділянок.

У частині 6 вказаної статті визначено, що формування земельних ділянок шляхом поділу та об`єднання раніше сформованих земельних ділянок, які перебувають у власності або користуванні, без зміни їх цільового призначення здійснюються за технічною документацією із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок.

Відповідно до частини 1 статті 50 Закону України «Про землеустрій», проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок розробляються у разі формування нових земельних ділянок із земель державної, комунальної власності (крім випадків формування земельних ділянок за іншою документацією із землеустрою) та у разі зміни цільового призначення земельних ділянок у випадках, визначених законом. Проекти землеустрою щодо відведення земельної ділянки також можуть передбачати поділ, об`єднання земельних ділянок, які перебувають у власності однієї особи.

Згідно з частиною 1 статті 56 Закону України «Про землеустрій», технічна документація із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок розробляється за рішенням власників земельних ділянок за згодою заставодержателів, користувачів земельних ділянок. Технічна документація із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок включає: а) пояснювальну записку; б) технічне завдання на складання документації, затверджене замовником документації; в) кадастрові плани земельних ділянок, які об`єднуються в одну земельну ділянку, або частини земельної ділянки, яка виділяється в окрему земельну ділянку; г) матеріали польових геодезичних робіт; ґ) відомості про встановлені межові знаки на межі поділу; д) перелік обтяжень прав на земельну ділянку, обмежень на її використання та наявні земельні сервітути.).

За змістом положень частин 1, 2, 6 статті 120 Земельного кодексу України у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача. Істотною умовою договору, який передбачає набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, є кадастровий номер земельної ділянки, право на яку переходить у зв`язку з набуттям права власності на ці об`єкти, крім об`єктів державної власності, що підлягають продажу шляхом приватизації. Укладення договору, який передбачає набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що пов`язане з переходом права на частину земельної ділянки, здійснюється після виділення цієї частини в окрему земельну ділянку та присвоєння їй окремого кадастрового номера.

Перехід майнових прав до іншої особи зумовлює перехід до неї і прав на ту частину земельної ділянки, на якій безпосередньо розташований відповідний об`єкт нерухомості, та частини земельної ділянки, яка необхідна для його обслуговування. Особа, яка набула право власності на об`єкт нерухомості, розташований у межах земельної ділянки, якою користувався попередній власник нерухомого майна, набуває право вимагати оформлення на своє ім`я документів на користування всією земельною ділянкою на умовах і в обсязі, які були встановлені для попереднього землекористувача-власника об`єкта нерухомості, або частиною земельної ділянки, яка необхідна для обслуговування об`єкта нерухомості, розташованого на ній (див. пункти 8.16 і 8.17 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2018 у справі № 910/18560/16; пункт 49 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.12.2019 у справі № 263/6022/16-ц).

Системний аналіз наведених норм земельного законодавства свідчить про важливість встановлення площі земельної ділянки, необхідної для обслуговування відповідного нерухомого майна, оскільки перехід майнових прав на нерухоме майно до іншої особи тягне за собою перехід до неї земельних прав саме на ту частину земельної ділянки, на якій безпосередньо розташований об`єкт нерухомості та яка необхідна для його обслуговування. Зокрема, якщо сторони в договорі, спрямованому на відчуження нерухомого майна, не обумовили розмір відповідної земельної ділянки, то встановлення цього розміру здійснюється згідно з нормативами, визначеними у відповідній місцевості, та метою, з якою земельна ділянка використовується, тощо.

Крім того, враховуючи імперативні положення наведених норм закону, суд доходить висновку, що право користування земельною ділянкою не може припинятись для особи, яка правомірно продовжує володіти нерухомим майном, що розташоване на цій земельній ділянці, і до іншої особи перейшло право власності лише на частину нерухомого майна, проте інша частина продовжує перебувати у власності цієї особи, адже виходячи зі змісту частин 1, 3 статті 79-1, частин 1, 2, 6 статті 120 Земельного кодексу України, право користування земельною ділянкою розповсюджується на її відповідну частину. З огляду на те, що у власності Відповідача продовжує перебувати частина будівель та споруд, тому аргументи Позивача про те, що набуття іншою особою права власності на частину будівель та споруд, які розташовані на спірній земельній ділянці є правовою підставою для припинення права постійного користування земельною ділянкою для попереднього землекористувача, ґрунтується на помилковому тлумаченні пункту «е» частини 1 статті 141 Земельного кодексу України.

Відповідно до частини 13 статті 79-1 Земельного кодексу України, земельна ділянка припиняє існування як об`єкт цивільних прав, а її державна реєстрація скасовується в разі, зокрема, поділу або об`єднання земельних ділянок.

Згідно з пунктом б) частини 1 статті 20 Закону України «Про землеустрій», землеустрій проводиться в обов`язковому порядку на землях усіх категорій незалежно від форми власності в разі, зокрема, встановлення та зміни меж об`єктів землеустрою.

Відповідно до пункту й) частини 2 статті 25 Закону України «Про землеустрій», одним із видів документації із землеустрою є технічна документація із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок.

Замовниками документації із землеустрою можуть бути органи державної влади, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, землевласники і землекористувачі, а також інші юридичні та фізичні особи (частина 1 статті 26 Закону України «Про землеустрій»).

Статтею 30 Закону України «Про землеустрій» визначено, що погодження і затвердження документації із землеустрою проводиться в порядку, встановленому Земельним кодексом України, цим Законом.

Згідно з положеннями частин 1, 2 статті 31 Закону України «Про землеустрій», зміни до документації із землеустрою вносяться особою, яка відповідно до вимог цього Закону може бути розробником документації із землеустрою, за рішенням органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування або власників землі та землекористувачів, у тому числі орендарів, які затвердили проекти землеустрою. Погодження та затвердження змін до документації із землеустрою здійснюються в порядку, передбаченому для погодження та затвердження документації із землеустрою.

Відповідно до абзацу 2 частини 3 статті 24 Закону України «Про Державний земельний кадастр», державна реєстрація земельних ділянок здійснюється за заявою власника земельної ділянки, користувача земельної ділянки державної чи комунальної власності (у разі поділу чи об`єднання раніше сформованих земельних ділянок) або уповноваженої ними особи. Державна реєстрація земельної ділянки скасовується Державним кадастровим реєстратором, який здійснює таку реєстрацію, у разі, зокрема, поділу чи об`єднання земельних ділянок (абзац 1 частини 10 статті 24 вказаного Закону).

Положеннями частин 1, 2 статті 27 Закону України «Про Державний земельний кадастр» визначено, що у разі поділу або об`єднання земельних ділянок запис про державну реєстрацію земельної ділянки та кадастровий номер земельної ділянки скасовуються, а Поземельна книга на таку земельну ділянку закривається. У Поземельній книзі на земельні ділянки, сформовані в результаті поділу або об`єднання земельних ділянок, здійснюється запис про такий поділ чи об`єднання із зазначенням скасованих кадастрових номерів земельних ділянок.

За змістом пункту 49 Порядку ведення Державного земельного кадастру, затвердженого постановою Кабінету міністрів України від 17.10.2012 № 1051, Поземельна книга ведеться за формою згідно з додатком 8 під час державної реєстрації земельної ділянки, внесення до Державного земельного кадастру відомостей (змін до них) про зареєстровані земельні ділянки (в тому числі у разі їх поділу чи об`єднання, а також відновлення їх меж) відповідно до пунктів 107 - 137 цього Порядку.

Згідно з пунктом 136 цього Порядку відомості до Державного земельного кадастру про земельну ділянку в разі її поділу чи об`єднання з іншою земельною ділянкою вносяться на підставі заяви про державну реєстрацію земельної ділянки, яка утворилася в результаті такого поділу чи об`єднання, шляхом здійснення Державним кадастровим реєстратором таких дій:

1) скасування державної реєстрації земельної ділянки шляхом закриття Поземельної книги відповідно до пункту 60 цього Порядку із скасуванням кадастрового номера земельної ділянки за допомогою програмного забезпечення Державного земельного кадастру;

2) здійснення державної реєстрації земельної ділянки, яка утворилася в результаті поділу чи об`єднання, згідно з пунктами 107 - 111 і 113 цього Порядку;

3) внесення до Поземельної книги на земельну ділянку, сформовану в результаті поділу чи об`єднання земельних ділянок, запису про такий поділ чи об`єднання із зазначенням скасованого кадастрового номера земельної ділянки шляхом: проставлення на титульному аркуші Поземельної книги в паперовій формі позначки про утворення земельної ділянки в результаті поділу чи об`єднання за формою згідно з додатком 28, в якій зазначаються скасований кадастровий номер земельної ділянки, підстава для поділу чи об`єднання земельної ділянки, дата такого поділу чи об`єднання, відомості про Державного кадастрового реєстратора, який зробив позначку;

Зазначені норми права вказують на те, що у разі поділу земельної ділянки змінюються межі, площа та кадастровий номер цієї земельної ділянки, проте обсяг прав попереднього землекористувача, набутий на таку земельну ділянку у встановленому законом порядку на підставі Державного акта на право постійного користування землею, не змінюється, у зв`язку з чим зміна кадастрового номера, здійснена з дотриманням вищенаведених норм закону, не є правовою підставою, передбаченою положеннями статті 141 Земельного кодексу України, для припинення права постійного користування земельною ділянкою.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18.11.2020 у справі № 904/6059/19.

Враховуючи викладене вище, Позивач, як власник спірної земельної ділянки, не позбавлений права вживати відповідних заходів щодо розробки документації із землеустрою, відповідно до норм чинного законодавства та у встановленому земельним законодавством порядку, водночас з дотриманням прав постійного землекористувача - ВАТ «Білицька меблева фабрика», оскільки право постійного землекористування Відповідача спірною земельною ділянкою не може бути припинене з підстав, визначених Позивачем у позові.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три правила: 1) у першому реченні першого абзацу - загальне правило, що фіксує принцип мирного володіння майном; 2) друге речення того ж абзацу охоплює питання позбавлення майна й обумовлює таке позбавлення певними критеріями; 3) другий абзац визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друге та третє правила, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, мають тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного у першому правилі (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), пункти 166-168).

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.

Втручання держави у право мирного володіння майном повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, а останнє - характеризуватися доступністю для заінтересованих осіб, чіткістю, наслідки його застосування мають бути передбачуваними.

Якщо можливість втручання у право мирного володіння майном передбачена законом, то Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів чи штрафів.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), пункт 68, «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07), пункт 45).

ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо хоча б один із зазначених критеріїв сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном не буде дотриманий. І навпаки - встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

Втручання держави у право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм.

ЄСПЛ у рішенні «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року (Shtokin v. Ukraine, заяви № 23759/03 та № 37943/06, пункти 50 та 51) зазначив, що позбавлення власності можливе тільки при виконанні певних вимог. Суд вказує у своєму рішенні, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Так, друге речення першого пункту передбачає, що позбавлення власності можливе тільки «на умовах, передбачених законом», а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом введення «законів». Говорячи про «закон», стаття 1 Першого протоколу до Конвенції посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях Конвенції. Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні.

Таким чином скасування Державного акта серія ІІ-КВ № 002587 від 09.11.1995 про право постійного користування землею, на якій розташоване майно землекористувача ВАТ «Білицька меблева фабрика», призведе до втручання у право Відповідача на мирне володіння своїм майном на порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Доводи Позивача, викладені у позові та відповіді на відзив, не спростовують наведених вище висновків суду за результатом системного аналізу земельного законодавства, яке регулює спірні правовідносини, з урахуванням відповідної судової практики Верховного Суду.

Зокрема, щодо перебування Відповідача в судовій процедурі банкрутства на стадії ліквідаційної процедури, суд зазначає, що в силу положень КУзПБ, юридична особа - боржник є припиненою з моменту внесення відповідних відомостей до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань; відновлення платоспроможності боржника, у т.ч. шляхом введення процедури санації, можливе на будь-якій стадії процедури банкрутства. Отже на даний час відсутні підстави для висновку про припинення юридичної особи - Відповідача.

Щодо обов`язку повернення земельної ділянки з постійного користування власнику згідно ч. 7 ст. 62 КУзПБ, слід зазначити, що наведена норма не встановлює строку такого повернення. Водночас, враховуючи, що на спірній земельній ділянці розташовані об`єкти нерухомості Банкрута, які складають ліквідаційну масу та підлягають реалізації у встановленому порядку, повернення всієї земельної ділянки з постійного користування є передчасним.

Відносно тверджень Позивача щодо застосовності положень ст. 90, 155 Земельного кодексу України, суд зазначає, що Позивач не обґрунтовує порушення видачею Державного акта серія ІІ-КВ № 002587 від 09.11.1995 про право постійного користування землею, станом на дату його видачі, прав будь-яких осіб.

Водночас, як вже вказано вище, право постійного користування земельною ділянкою, набуте особою у встановленому законодавством порядку, відповідно до законодавства, що діяло на момент набуття права постійного користування, не втрачається та не підлягає обов`язковій заміні.

Стосовно судової практики, до якої звертається Позивач, суд зазначає наступне.

Так, щодо постанови Верховного Суду від 21.11.2021 у справі № 918/194/19, вказана справа стосувалась припинення права користування земельною ділянкою з підстав припинення установи, відповідно до положень підпункту «в» частини 1 статті 141 ЗК України, тоді як в даній справі спір виник у зв`язку з припиненням права постійного користування земельною ділянкою з підстав набуття третьою особою права власності на частину об`єктів нерухомості, розташованих на земельній ділянці.

Щодо постанови Верховного Суду від 01.12.2020 у справі № 921/99/18, вказана справа стосувалась примусового припинення права користування земельною ділянкою у зв`язку з набуттям третьою особою прав на весь цілісний майновий комплекс, розташований на земельній ділянці, тоді як у даній справі частина об`єктів нерухомості перебуває у власності попереднього землекористувача - Відповідача.

Таким чином, посилання Позивача на наведену судову практику Верховного Суду не є релевантним, оскільки встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, а також їх правове регулювання у даній справі (№ Б13/016-10 (911/3505/23)) та у зазначених Позивачем справах є різними, що виключає подібність спірних правовідносин у вказаних справах.

Щодо постанов Верховного Суду від 15.10.2019 у справі № 906/663/18, від 20.03.2019 у справі № 910/6186/17, від 21.01.2019 у справі № 910/22093/17, які стосуються принципу слідування юридичної долі земельної ділянки долі нерухомості, у разі переходу права власності на об`єкт нерухомості, суд враховує вказану судову практику, в комплексі з наведеними вище висновками відповідно до фактичних обставин даної справи та висновків Верховного Суду від 18.11.2020 у справі № 904/6059/19 і від 30.09.2020 у справі № 6/88-б-05.

Згідно ч. 1 ст. 73, ч. 1 ст. 74 ГПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Статтями 76, 77, 79 ГПК України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування.

Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

В силу положень процесуального законодавства та численної практики Верховного Суду, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Європейський суд з прав людини в рішенні у справі «Трофимчук проти України» зазначив, що, хоча п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.

Враховуючи все викладене вище суд дійшов висновку про відмову в повному обсязі у задоволенні позову про скасування державного акту на право постійного користування земельною ділянкою.

Вирішуючи питання щодо судових витрат суд зазначає наступне.

Судовий збір, сплачений Позивачем за подачу позову, відповідно п. 2 ч. 1 ст. 129 покладається судом на Позивача.

Керуючись ст. 129, 233, 238, 240, 241, 256 ГПК України, ст. 7 Кодексу України з процедур банкрутства, суд

ВИРІШИВ:

1.У задоволенні позову відмовити повністю.

2.Копію рішення надіслати сторонам.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Північного апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня складення та підписання повного тексту рішення.

Дата виготовлення і підписання повного тексту рішення 15.04.2024.

Суддя С.Ю. Наріжний