Постанова

від 10.04.2024 по справі 369/16804/21

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 369/16804/21 Головуючий у суді І інстанції Пінкевич Н.С.

Провадження № 22-ц/824/6452/2024 Доповідач у суді ІІ інстанції Голуб С.А.

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

10 квітня 2024 року м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Голуб С.А.,

суддів: Слюсар Т.А., Таргоній Д.О.,

за участю секретаря судового засідання - Гаврилко Д.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 27 листопада 2023 року у справі за позовом Державного спеціалізованого господарського підприємства «Ліси України» в особі філії «Ржищівський військовий лісгосп» Державного спеціалізованого господарського підприємства «Ліси України» до ОСОБА_1 про усунення перешкод у здійсненні права користування державним майном шляхом виселення особи з житлового приміщення,

в с т а н о в и в:

У листопаді 2021 року Державне підприємство «Ржищівський військовий лісгосп», правонаступником якого є Державне спеціалізоване господарське підприємство «Ліси України» в особі філії «Ржищівський військовий лісгосп» ДСГП «Ліси України», звернулося до суду з вказаним позовом, обґрунтовуючи його тим, що на його балансі знаходиться будинок садибного типу (1110.3) дім-квартира, інвентарний номер 00157, реєстраційний номер в Єдиному реєстрі об`єктів державної власності 22990204.3.ФЦЖЛЧХ045, за адресою: АДРЕСА_1 , яка знаходиться на території Бучанського лісництва та використовується підприємством для забезпечення його потреб.

Стосовно вказаного приміщення жодного рішення щодо його включення до числа службових не приймалось.

На даний час в будинку проживає колишній працівник ДП «Ржищівський військовий лісгосп» - ОСОБА_1 , яка 01 березня 2010 року була зарахована на посаду комірника, а 17 серпня 2020 року звільнена за згодою сторін.

У2019 році під час перевірки стану будівлі та умов проживання відповідачки було встановлено, що в спірному приміщенні проживала інша особа, яка повідомила, що ОСОБА_1 проживає в іншому місці разом із дітьми.

Позивач вказав, що на підприємстві не було виявлено ані рішення, прийнятого спільно адміністрацією підприємства з профспілковою організацією, ані ордеру на вселення відповідачки, ані договору найму.

У Бузівській сільській раді також відсутня інформація щодо підстав проживання ОСОБА_1 в будинку АДРЕСА_1 .

Відповідачка не допускає до вселення та проживання у спірне приміщення інших працівників, що є необхідним для потреб підприємства, в тому числі для забезпечення проживання тимчасового перебування працівників лісгоспу. Відповідно, позивачу створюються перешкоди у користуванні майном.

Вважає, що у ОСОБА_1 відсутні законні підстави для проживання у спірному приміщенні, оскільки це приміщення не є службовим та вселення відповідачки до нього відбувалось без ордеру.

Також, на підприємстві не виявлено жодної оплати відповідачкою комунальних платежів та від добровільного звільнення приміщення вона відмовляється.

З огляду на викладене, позивач просив суд усунути перешкоди у здійсненні права користування державним майном шляхом виселення ОСОБА_1 з будівлі дім-квартира, інвентарний номер 00157, реєстраційний номер в Єдиному реєстрі об`єктів державної власності 22990204.3.ФЦЖЛЧХ045, за адресою: АДРЕСА_1 , без надання іншого жилого приміщення.

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 27 листопада 2023 року позов задоволено.

Виселено ОСОБА_1 з будівлі дім-квартира, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , без надання іншого жилого приміщення.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

В апеляційній скарзі відповідачка в особі представника - адвоката Семенюка К.В. просить зазначене судове рішення скасувати з мотивів неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального й порушення норм процесуального права, та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.

На обґрунтування доводів апеляційної скарги вказує, що необґрунтованим є висновок суду першої інстанції про відсутність ордеру на час її вселення із сім`єю у спірний будинок.

Зазначає, що на момент вселення в будинок у 2007 році ордер існував, був належним чином оформлений і виданий її родині, а саме ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Всіма документарними та процедурними справами при заселенні в будинок займався її колишній чоловік - ОСОБА_2 . У неї не може бути ордера на руках, оскільки відповідно до пункту 72 Постанови Ради Міністрів Української РСР і Української республіканської ради професійних спілок від 11 грудня 1984 року № 470 «Про затвердження Правил обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, і надання їм жилих приміщень в Українській РСР» (далі - Постанова № 470) він здається у житлово-експлуатаційну організацію або відповідному підприємству.

Отже, законодавством України саме на позивача покладається обов`язок по зберіганню ордеру на жиле приміщення, як документа суворої звітності. Більше того, без наявності необхідного ордеру їй з чоловіком не дозволили б заселитися у вказаний будинок в 2007 році. Вона разом зі своєю родиною - чоловік та двоє дітей постійно та безперешкодно проживали у вищевказаному спірному будинку, оплачували комунальні послуги, здійснили капітальний ремонт спірного будинку (встановили металопластикові вікна, встановили нові двері, відремонтували дах, замінили підлогу, реконструювали пічне опалення та інші роботи) та у позивача не існувало жодних претензій до неї практично до 2022 року (тобто майже 13 років).

Відповідачка звертає увагу, що вона з колишнім чоловіком та їх неповнолітніми дітьми ОСОБА_3 та ОСОБА_4 вписані в будинкову книгу для реєстрації (прописки) громадян, що проживають в будинку АДРЕСА_1 . Оскільки будинкова книга ведеться адміністрацією позивача, то даний факт черговий раз підтверджує правомірність її заселення з родиною в спірний будинок. Крім того, вона офіційно зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 , про що свідчить відповідний штамп в паспорті громадянина України.

Існування ордеру підтверджує ще той факт, що у 2019 році між її чоловіком та ТОВ «Київська обласна ЕК» було складено договір про надання послуг постачання електроенергії за вищевказаною. Як відомо такий договір не може бути укладений без права власності на об`єкт або ордеру.

Те, що цей будинок начебто не є службовим, а слугував для забезпечення власних потреб підприємства, вона дізналася від позивача тільки у 2021 році, бо для цього не було підстав, так як у будинковій книзі в різні роки по сьогоднішній день було прописано 20 осіб і щонайменше двоє з них можуть підтвердити, що вселялися на підставі ордеру, тому виходячи з цього вона звернулася до суду із позовом для визнання будинку службовим.

Крім того, відповідачка наголошувала, що разом із сім`єю (двоє дітей) не мають іншого місця проживання, крім будинку за адресою: АДРЕСА_1 , а тому не можуть бути виселені без надання іншого житлового приміщення. У разі її виселення разом з сім`єю будуть порушені права та свободи закріплені в Конституції України, зокрема у статті 47.

Відзив ДСГП «Ліси України» в особі філії «Ржищівський військовий лісгосп» ДСГП «Ліси України» на апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції не надійшов.

В судовому засіданні суду апеляційної інстанції ОСОБА_1 та її представник - адвокат Семенюк К.В. доводи апеляційної скарги підтримали, просили її задовольнити.

Представники позивача в судове засідання не з`явились, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені у встановленому законом порядку, причини неявки до суду не повідомили, а тому колегія суддів дійшла висновку, що їх неявка відповідно до вимог частини другої статті 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду апеляційної скарги.

Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення сторони відповідача в судовому засіданні, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід задовольнити з таких підстав.

Відповідно до вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону ухвалене у справі судове рішення не відповідає.

Судом першої інстанції встановлено, що балансоутримувачем будинку садибного типу (1110.3) дім-квартира, інвентарний номер 00157, реєстраційний номер в Єдиному реєстрі об`єктів державної власності 22990204.3.ФЦЖЛЧХ045, за адресою: АДРЕСА_1 , є ДП «Ржищівський військовий лісгосп», суб`єкт управління цим майном - Державне агентство лісових ресурсів України, що підтверджується витягом з Єдиного реєстру об`єктів державної власності щодо державного майна від 29 березня 2021 року № 10-15-6851.

На даний час у вказаному домі-квартирі проживає ОСОБА_1 , колишній працівник ДП «Ржищівський військовий лісгосп» (правопопередника позивача).

Згідно відповіді Бузівської сільської ради від 22 грудня 2020 року № 02-26/814 в сільській раді відсутня інформація щодо підстав проживання ОСОБА_1 у будинку АДРЕСА_1 .

Відповідно до наказу № 30 від 01 березня 2010 року ОСОБА_1 було зараховано комірником Бучанського військового лісництва з 01 березня 2010 року.

На підставі наказу № 1504-3 від 15 квітня 2014 року ОСОБА_2 був звільнений з ДП «Ржищівський військовий лісгосп» за згодою сторін.

Відповідно до наказу № 41-к від 17 серпня 2020 року ОСОБА_1 була звільнена з ДП «Ржищівський військовий лісгосп» за згодою сторін.

Наказом Державного агентства лісових ресурсів України № 941 від 28 жовтня 2022 року було припинено ДП «Ржищівський військовий лісгосп» шляхом реорганізації, а саме приєднання до ДП «Ліси України».

У відповідності до наказу про закріплення майна за філією «Ржищівський військовий лісгосп» № 226 від 05 січня 2023 року та наказу про затвердження передавального акту майно ДП «Ржищівський військовий лісгосп» було передано філії «Ржищівський військовий лісгосп» ДСГП «Ліси України».

З урахуванням пункту 7.1 Положення про Філію «Ржищівський військовий лісгосп» ДСГП «Ліси України» філія володіє та користується майном, земельними ділянками, мисливськими угіддями, яким наділило його підприємство для досягнення мети діяльності філії.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що єдиною підставою для вселення у державне майно є ордер чи відповідний договір. Разом з тим, відповідачка не надала доказів того, що вона вселялась до спірного житла на підставі ордера. Пояснення її представника, що такий ордер був та він втрачений, суд оцінив критично, оскільки належних доказів цим обставинам не подано. Зважаючи на строки розгляду даної справи відповідачка не була позбавлена права та мала достатньо часу для їх подання, в тому числі подання клопотання про витребування таких доказів у разі складнощів в їх отриманні. Сам по собі факт проживання відповідачки у спірному помешканні не може підтверджувати правомірність такого вселення, а обставини справи та подані сторонами докази не свідчать про добросовісність дій відповідачки, яка самовільно займає жиле приміщення.

Отже, з огляду на те, що відповідачка самоправно займає спірне житлове приміщення без будь-яких правових підстав, наявні підстави для задоволення позову ДСГП «Ліси України» в особі філії «Ржищівський військовий лісгосп» ДСГП «Ліси України» та виселення ОСОБА_1 із цього приміщення без надання іншого жилого приміщення, що узгоджується з нормами національного та міжнародного законодавства.

Проте колегія суддів із такими висновками суду першої інстанції не може погодитись з таких підстав.

Загальними вимогами процесуального права визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.

Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

За правилом частин першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Стаття 47 Конституції України гарантує кожному право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно зі статтею 379 ЦК України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них.

Частиною першою статті 5 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР) передбачено, що державний житловий фонд перебуває у віданні місцевих Рад народних депутатів (житловий фонд місцевих Рад) та у віданні міністерств, державних комітетів і відомств (відомчий житловий фонд).

Згідно із частиною першою статті 9 ЖК УРСР громадяни мають право на одержання у безстрокове користування у встановленому порядку жилого приміщення в будинках державного чи громадського житлового фонду або в будинках житлово-будівельних кооперативів.

За статтею 18 ЖК УРСР управління житловим фондом здійснюється власником або уповноваженим ним органом у межах, визначених власником.

Відповідно до статті 52 ЖК УРСР жилі приміщення в будинках відомчого житлового фонду надаються громадянам за спільним рішенням адміністрації і профспілкового комітету підприємства, установи, організації, затвердженим виконавчим комітетом районної, міської, районної в місті, селищної, сільської ради, а у випадках, передбачених Кабінетом Міністрів України, - за спільним рішенням адміністрації і профспілкового комітету з наступним повідомленням виконавчому комітетові відповідної ради про надання жилих приміщень для заселення.

Статтею 58 ЖК УРСР передбачено, що на підставі рішення про надання жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду виконавчий комітет районної, міської, районної в місті, селищної, сільської ради видає громадянинові ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення.

Згідно частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд, а відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

У частині третій статті 13 Конституції України, частинах третій, п`ятій статті 319 ЦК України визначено що, власність зобов`язує і не повинна використовуватись на шкоду людині і суспільству.

Відповідно частини четвертої і п`ятої статті 9 ЖК УРСРніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських об`єднань.

Частиною четвертою статті 311 ЦК України передбачено, що фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом.

За загальним правилом власник вправі звернутися до суду з вимогою про захист порушеного права будь-яким способом, що є пропорційним змісту порушеного права, який ураховує характер порушення та дає можливість захистити порушене право.

Так, вирішуючи питання про виселення без надання іншого жилого приміщення, суд має враховувати статтю 109 ЖК УРСР, якою визначено, що виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

У статті 114 ЖК УРСР передбачено підстави виселення з наданням громадянам іншого жилого приміщення.

Частиною третьою статті 116 ЖК УРСР передбачено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.

Таким чином, законодавцем імперативно встановлено необхідність з`ясування підстав вселення особи у спірне житлове приміщення, оскільки виселенню без надання іншого житлового приміщення підлягає особа лише у випадку встановлення самовільного зайняття житлового приміщення.

Крім того, навіть встановлення факту самовільного зайняття житлового приміщення не є безумовною підставою для виселення особи, оскільки формальне розуміння закону не може бути вищим за ідею справедливості, а тому в такому випадку підлягає застосуванню принцип «пропорційності» між застосованими методами та правами особи на житло.

Принцип «пропорційності» тісно пов`язаний із принципом верховенства права: принцип верховенства права є фундаментом, на якому базується принцип «пропорційності», натомість принцип «пропорційності» є умовою реалізації принципу верховенства права і водночас його необхідним наслідком.

Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та протоколи до неї, а також практику ЄСПЛ як джерело права.

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

Розглядаючи справу «Кривіцька та Кривіцький проти України» (№ 8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.

Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Таким чином, законність виселення, яке по факту є втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції, безумовно має бути оцінено на предмет пропорційності такого втручання.

Як вбачається з матеріалів справи, будинок-квартира АДРЕСА_1 перебуває на балансі ДСГП «Ліси України».

Відповідно до будинкової книги на цей будинок, в ньому у період з 1992 року були зареєстровані різні особи, які в подальшому були зняті з реєстрації.

Форма та порядок ведення будинкових книг запроваджено Інструкцією про порядок прописки, реєстрації та виписки громадян, затвердженою наказом МВС СРСР від 09 жовтня 1975 року № 261.

Нею передбачено, що прописка та виписка на житлову площу, що належить громадянам на праві власності, здійснюється за домовими книгами, встановленої форми.

Будинкові книги складаються з трьох розділів: розділ I - для внесення інформації про осіб, відповідальних за ведення книги та прописку в домі; розділ ІІ - для внесення відміток посадовими особами про стан паспортного режиму у домі і правильності ведення книги; розділ III - для запису інформації про осіб, прибувших на проживання в будинок.

На підставі норми наведеної Інструкції у будинках місцевих рад депутатів, державних і громадських організацій, житлово-будівельних кооперативів та гуртожитках прописка громадян здійснювалась за картками прописки і поквартирними картками.

Отже, будинкова книга - це документ, який створювався виключно для фіксації та обліку громадян зареєстрованих (прописаних) у конкретному приватному домоволодінні.

Хоча будинок-квартира, з якого позивач просить виселити відповідачку без надання іншого житлового приміщення, належить до державної форми власності, всі особи, які в ньому проживали, реєструвались в цій книзі, а відповідальним за її ведення було зазначено у Розділі І - Бучанське військове лісництво.

Як вбачається із будинкової книги, у 2007 році в ньому був зареєстрований ОСОБА_2 , відповідачка ОСОБА_1 та їх дочка ОСОБА_5 - ІНФОРМАЦІЯ_1 , а у 2011 році зареєстрована донька ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . ОСОБА_2 знятий з реєстрації місця проживання у 2019 році.

Також в паспорті громадянки України ОСОБА_1 міститься штамп про її реєстрацію за вказаною адресою.

За змістом частини третьої статті 116 ЖК УРСР самоуправними визнаються дії, що свідчать про заняття житлового приміщення особою, яка усвідомлювала, що права на це вона не мала, або зайняла помешкання після відмови відповідного органу в його наданні.

Вселення громадян у житлове приміщення не на підставі ордера, а на підставі іншого адміністративного акту (наприклад, письмового дозволу відповідної посадової особи) або рішення некомпетентного органу і т.д. не є самоуправним вселенням. Якщо ж особа зайняла житлове приміщення без ордера, але на підставі якогось дозволу, така особа не може вважатися такою, що самоуправно зайняла житлове приміщення.

Аналогічна правова позиція була викладена Верховним Судом у постановах від 31 березня 2020 року у справі № 630/588/17 та від 05 вересня 2019 року у справі № 404/5255/16 за подібних правовідносин.

ЄСПЛ в своєму рішенні у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року зазначав, що поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було в законному порядку встановлене, а залежить від фактичних обставин, а саме - існування достатніх і тривалих зв`язків із конкретним місцем. Утрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання в право на житло.

У справі, яка переглядається, встановлено, що ОСОБА_1 разом зі своїми дітьми ОСОБА_3 та ОСОБА_4 проживають в будинку АДРЕСА_1 , який знаходиться на балансі позивача з 21 листопада 2007 року.

Відповідачка вселилась у цей будинок як член сім`ї ОСОБА_2 , який працював у ДП «Ржищівський військовий лісгосп» лісничим і якому спірне житлове приміщення надане за згодою позивача, зареєстрована за вказаною адресою. Спірний будинок загальною площею 54,5 кв. м, у тому числі житловою площею 29,0 кв. м, відповідно до технічного паспорту, виготовленого ПП «Лекс Статус» станом на 18 червня 2021 року є окремим садибним будинком.

Матеріали справи не місять доказів надання сім`ї відповідачки ордеру на вселення, а також укладання договору найму. Водночас колегія суддів бере до уваги той факт, що відповідачка й не могла зберігати ордер, адже він здається на зберігання підприємству, яке забезпечило її житловою площею, отже лише від волі позивача залежить надання цього документа суду. Відповідачка не сплачує позивачу за користування будинком, оскільки жодні послуги з утримання будинку не надаються.

Разом із тим, враховуючи, що будинкова книга знаходилась у позивача і лише з його дозволу та при наданні будинкової книги до органів внутрішніх справ, які займались реєстрацією місця поживання громадян, могло бути проведено реєстрацію місця проживання відповідачки в ньому, вселення до спірного житлового приміщення відповідачки не можна визнати самоправним, оскільки воно здійснювалося зі згоди власника.

За таких обставин, висновок суду першої інстанції про самовільне зайняття ОСОБА_1 будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , та наявність у зв`язку з цим підстав для задоволення позову ДСГП «Ліси України» в особі філії «Ржищівський військовий лісгосп» ДСГП «Ліси України» про виселення відповідачки із цього приміщення без надання іншого жилого приміщення є помилковим.

Крім того, хоча районний суд і послався в оскаржуваному рішенні на статтю 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, утім при вирішенні питання про виселення взагалі не вирішив питання дотримання принципу пропорційності, не встановив, чи є спірне житло єдиним і постійним для поживання відповідачки з дітьми, чи зберігають вони право користування в іншому житловому приміщенні, що свідчить про необґрунтованість висновків суду першої інстанції.

За встановлених обставин даної справи колегія суддів вважає, що при позбавленні відповідачки житла, виселенні її із спірного житлового будинку без надання іншого житлового приміщення не буде дотримано розумного балансу між інтересами позивача, який не довів необхідність виселення відповідачкина підставі частини третьої статті 116 ЖК УРСР, та інтересами відповідачки, яка протягом тривалого часу користуються спірним житлом за згодою позивача, з яким вона та її бувший чоловік перебували у трудових відносинах, та має обґрунтовані очікування на подальше користування житлом.

Позивачем не доведено наявності у відповідачки на праві власності чи користування іншого житла, а також не надано доказів незаконності проживання відповідачки у житловому будинку з 2007 року.

Згідно із пунктом 2 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Відповідно до частини першої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Враховуючи вищенаведене, рішення суду першої інстанції ухвалене з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи та з порушенням норм матеріального права, а відтак відповідно до вимог статті 376 ЦПК України підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позову ДСГП «Ліси України» в особі філії «Ржищівський військовий лісгосп» ДСГП «Ліси України» до ОСОБА_1 про усунення перешкод у здійсненні права користування державним майном шляхом виселення особи з житлового приміщення.

За змістом підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України у постанові суду апеляційної інстанції має бути зазначено про новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, у випадку скасування або зміни судового рішення; та розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України.

У частинах першій, тринадцятій статті 141 ЦПК України встановлено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Отже, розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи в суді першої інстанції та її переглядом, зокрема, у суді апеляційної інстанції, має здійснити той суд, який ухвалює остаточне рішення у справі, враховуючи загальні правила розподілу судових витрат.

Аналогічної позиції дотримується і Велика Палата Верховного Суду (див. постанови від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц (провадження № 14-515цс19), від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19)).

Оскільки рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову в задоволенні позову, то з позивача стягуються документально підтверджені судові витрати, понесені відповідачкою у межах даної справи, а саме по 3 405,00 грн сплаченого судового збору за подання апеляційної скарги.

Керуючись статтями 367 - 369, 372, 374, 376, 381 - 384 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 27 листопада 2023 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову Державного спеціалізованого господарського підприємства «Ліси України» в особі філії «Ржищівський військовий лісгосп» Державного спеціалізованого господарського підприємства «Ліси України» до ОСОБА_1 про усунення перешкод у здійсненні права користування державним майном шляхом виселення особи з житлового приміщення відмовити.

Стягнути з Державного спеціалізованого господарського підприємства «Ліси України» в особі філії «Ржищівський військовий лісгосп» Державного спеціалізованого господарського підприємства «Ліси України» на користь ОСОБА_1 судовий збір за перегляд справи в суді апеляційної інстанції у розмірі 3 405,00 грн (три тисячі чотириста п`ять гривень).

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня її проголошення до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 16 квітня 2024 року.

Головуючий С.А. Голуб

Судді: Т.А. Слюсар

Д.О. Таргоній