Рішення

від 17.04.2024 по справі 420/3984/24

ОДЕСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 420/3984/24

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 квітня 2024 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді Завальнюка І.В., розглянувши в порядку письмового провадження справу за адміністративним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Багатопрофільна виробничо-сільськогосподарська фірма «Аліс» до Одеської обласної державної адміністрації про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся до суду із вказаним позовом, в якому, з урахуванням уточнення позовних вимог, просить суд визнати протиправною бездіяльність Одеської обласної державної адміністрації щодо відмови у відшкодуванні позивачу вартості вилученої у нього земельної ділянки, що належала йому згідно Державного акту про право колективної власності на землю серії Од №13-06 від 16.10.1995 р., площею 3,57 га, розташованої за адресою Одеська область, Одеський (Комінтернівський) район, Визирська с/рада, кадастровий номер 5122780500:01:003:0185; зобов`язати Одеську обласну державну адміністрацію відшкодувати попередньому власнику ТОВ «БАСФ Аліс» у грошовій формі вартість вилученої згідно розпорядження Одеської обласної державної адміністрації від 28.07.2004 № 589/А-2004 земельної ділянки, що належала ТОВ «БАСФ Аліс» згідно державного акту про право колективної власності на землю серії ОД № 13-06 від 16.10.1995, площею 3,57 га, розташованої за адресою: Одеська область, Одеський (Комінтернівський) район, Визирська с/рада, кадастровий номер 5122780500:01:003:0185, з урахуванням визначення викупної ціни.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що на підставі рішення Комінтернівської районної ради народних депутатів від 15.11.1995 № 89-ХХІІ Товариству було видано Державний акт на право колективної власності на землю (51,15 гектарів) для ведення підсобного сільськогосподарського виробництва. В подальшому розпорядженням Одеської обласної державної адміністрації «Про вилучення та надання у постійне користування земельних ділянок для несільськогосподарських потреб на території Комінтернівського району» від 28.07.2004 №589/А-2004 було затверджено проект відведення земельних ділянок Порту, зокрема, із земель Товариства (3,6088 га ріллі). Відповідно до витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку №НВ-5100801472013 від 19.12.2013, земельна ділянка кадастровий номер 5122780500:01:003:0185 зареєстрована відділом Держкомзему у Комінтернівському районі Одеської області 14.12.2011, форма власності - державна, правокористувач - Державне підприємство «Морський торговельний порт «Южний». Згідно витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права від 21.02.2014 №18085974 - 17.02.2014 за Державним підприємством «Морський торговельний порт «Южний» зареєстровано право постійного користування спірною земельною ділянкою. Позивач наголошує, що вилучення у нього спірної земельної ділянки, передача її у користування Порту та реєстрацію вказаної земельної ділянки як такої, що належить до державної форми власності, здійснені із порушенням ст. 142 ЗК України, тобто розпорядження Одеської обласної державної адміністрації від 28.07.2004 № 589/А-2004 винесено передчасно, без законних підстав та є протиправним, що підтверджується рішенням Господарського суду міста Києві від 22.07.2021 № 916/608/19. Отже внаслідок незаконного вилучення земельної ділянки позивача фактично безоплатно позбавлено права приватної власності на земельну ділянку. Після тривалих судових процесів позивач звернувся до Одеської обласної державної адміністрації, порушивши питання повернення у власність земельної ділянки, або ж проведення процедури вилучення земельної ділянки у відповідності до вимог законодавства. Однак листом Одеської обласної державної адміністрації від 07.12.2023 № 12384/7/01-51/13432/2-23 відмовлено у задоволенні вказаної заяви позивача. Зважаючи на те, що позивачу не надавалися інші земельні ділянки в якості компенсації у зв`язку із безоплатно вилученою земельною ділянкою, останній вважає, що має право на відшкодування завданої майнової шкоди.

Ухвалою судді від 20.02.2024 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі; постановлено справу розглядати за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін.

04.04.2024 до суду від Одеської обласної державної адміністрації надійшов відзив на позовну заяву, відповідно до якого відповідач позовні вимоги не визнав у повному обсязі, в задоволенні позову просив відмовити, зазначивши, що вирішуючи спір по справі № 916/608/19 та відмовляючи у задоволенні позову, судом було вирішено питання власності позивача, що вказує на відсутність у останнього права, як власника земельної ділянки, вимагати відшкодування будь-якої шкоди. Посилання позивача на Закону України «Про відчуження земельних ділянок, інших об`єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності» є недоречним, оскільки цей закон був прийнятий у 2009 році, а відносини щодо вилучення земельної ділянки відбулися у 2004 році. Адміністративний позов не містить будь-яких посилань на положення законів, які б з урахуванням рішень судів, зобов`язували б відповідача здійснити відшкодування шкоди позивачу, та могли вказувати а бездіяльність, що в свою чергу виключає наявність триваючого порушення прав позивача. Не наведено і дати, коли, на думку позивача, виникла така бездіяльність. Звернення позивача в 2023 році до обласної державної адміністрації було здійснено з метою штучно поновити строк для можливого звернення до суду з цим позовом. Сама ж відповідь листом від 07.12.2023 № 12384/7/01-51/13432/2-23 не могла завдати позивачу будь-якої шкоди, а тому підстави для задоволення позову відсутні.

16.04.2024 до суду від позивача надійшла відповідь на відзив, згідно з якою предметом розгляду в даній справі не є оскарження дій щодо вилучення земельної ділянки / скасування відповідного розпорядження. Натомість предметом позову є бездіяльність відповідача та стягнення завданої шкоди. Позивач наголошує на тривалості порушення своїх прав бездіяльністю відповідача. В свою чергу, триваюча бездіяльність держави в особі відповідача є причиною завдання шкоди правам та інтересам Товариства, за судовим захистом яких останнє звернулося із даним позовом.

Розгляд справи здійснюється без проведення судового засідання та по суті розпочатий через тридцять днів з дня відкриття провадження у справі відповідно до ч. 2 ст. 262 КАС України.

Дослідивши матеріали справи, суд дійшов висновку про обґрунтованість адміністративного позову та наявність підстав для його задоволення, з огляду на наступне.

Судом встановлено, що на підставі рішення Комінтернівської районної ради народних депутатів від 15.11.1995 № 89-ХХІІ Товариству з обмеженою відповідальністю «Багатопрофільна виробничо-сільськогосподарська фірма «Аліс» було видано Державний акт на право колективної власності на землю (51,15 гектарів) для ведення підсобного сільськогосподарського виробництва, у тому числі спірна земельна ділянка.

Між ТОВ «Багатопрофільна виробничо-сільськогосподарська фірма «Аліс» і ДП «Морський торговельний порт «Южний» тривали перемовини, спрямовані на вилучення у позивача та надання у постійне користування ДП «Морський торговельний порт «Южний» земельної ділянки для несільськогосподарських потреб.

На момент набуття позивачем права колективної власності на земельну ділянку та початку процедури погодження питання щодо її вилучення земельні відносини в Україні регулювалися, зокрема, Земельним кодексом України від 18.12.1990 № 561-XII.

Проте процедура, що тривала, не була завершена до втрати чинності Земельним кодексом України від 18.12.1990 №561-ХІІ.

01.01.2002 набув чинності новий Земельний кодекс України від 25.10.2001 № 2768-ІІІ (надалі - Земельний кодекс України).

Відповідно до п. 7 Розділу Х Перехідних положень Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи, що одержали у власність, у тимчасове користування, в тому числі на умовах оренди, земельні ділянки у розмірах, що були передбачені раніше діючим законодавством, зберігають права на ці ділянки.

Тобто, п. 7 Розділу Х Перехідних положень Земельного кодексу України гарантує чинність прав, які виникли на підставі закону, що діяв до набрання чинності цим Кодексом.

Отже, право власності на землю, яке виникло у позивача до набрання чинності Земельним кодексом України - 01.01.2002, збереглося у нього після цієї дати.

Пунктом 4 Розділу Х Перехідних положень Земельного кодексу України встановлено, що матеріали погодження питань, пов`язаних з вилученням (викупом) земель, щодо яких на момент введення в дію цього Кодексу не прийнято відповідних рішень, підлягають розгляду відповідно до цього Кодексу.

На момент введення в дію Земельного кодексу України від 25.10.2001 №2768-ІІІ рішень з питань вилучення спірної земельної ділянки компетентними органами прийнято не було.

28.07.2004, тобто вже на час дії Земельного кодексу України від 25.10.2001 №2768-ІІІ, Одеська обласна державна адміністрація прийняла розпорядження № 589/А-2004 «Про вилучення та надання у постійне користування земельних ділянок для несільськогосподарських потреб на території Комінтернівського району», яким було затверджено проект відведення земельних ділянок ДП «Морський торговельний порт «Южний» і вилучено із земель позивача 3,6088 га ріллі та надано цю земельну ділянку Порту у постійне користування під будівництво виробничих об`єктів.

Зі змісту вказаного розпорядження слідує, що це розпорядження відповідачем-1 видано на підставі статей 92 (право постійного користування земельною ділянкою), 122 (повноваження органів виконавчої влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування), 123 (порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування), 125 (виникнення права на земельну ділянку), 126 (оформлення речових прав на земельну ділянку), 149 (порядок вилучення земельних ділянок), 209 (використання коштів, які надходять у порядку відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва) та пункту 12 розділу Х Перехідних положень Земельного кодексу України.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 92 Земельного кодексу України (в редакції, чинній на час видання Одеською ОДА розпорядження від 28.07.2004) право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.

Згідно з ч. ч. 1, 2, 6 ст. 149 Земельного кодексу України (в редакції, чинній на час видання Одеською ОДА розпорядження від 28.07.2004) земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень. Обласні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах міст обласного значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків, визначених частинами п`ятою, дев`ятою цієї статті. У разі незгоди землекористувача з вилученням земельної ділянки питання вирішується в судовому порядку.

Отже, ст. 149 Земельного кодексу України визначено порядок вилучення земельних ділянок, наданих у постійне користування із земель державної та комунальної власності, та передбачено, що такі земельні ділянки можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування на підставі та в порядку, передбачених цим Кодексом.

Однак, позивач є не користувачем спірної земельної ділянки, а є її власником, а тому зазначена норма застосуванню не підлягала.

В свою чергу, перелік підстав припинення права власності на земельну ділянку з 01.01.2002 визначений у ст. 140 Земельного кодексу України (від 25.10.2001 № 2768-ІІІ) і є вичерпним.

Так, відповідно до ст. 140 Земельного кодексу України підставами припинення права власності на земельну ділянку є: а) добровільна відмова власника від права на земельну ділянку; б) смерть власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця; в) відчуження земельної ділянки за рішенням власника; г) звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора; ґ) відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; д) конфіскація за рішенням суду; е) невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених цим Кодексом.

Тобто, з 01.01.2002 орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування має право прийняти рішення про припинення права власності на земельну ділянку лише з підстав, передбачених ст. 140 Земельного кодексу України.

При цьому, відповідно до ст. 142 Земельного кодексу України (у редакції, чинній на час видання Одеською ОДА розпорядження від 28.07.2004) припинення права власності на земельну ділянку у разі добровільної відмови власника землі на користь держави або територіальної громади здійснюється за його заявою до відповідного органу. Органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування у разі згоди на одержання права власності на земельну ділянку укладають угоду про передачу права власності на земельну ділянку. Угода про передачу права власності на земельну ділянку підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.

Протокол погодження використання земельних ділянок від 21.05.2001, акт відбору земельних ділянок від 25.07.2001, витяг з протоколу №3 від 11.08.2001 загальних зборів членів Товариства свідчать про намір позивача погодитись на вилучення його земельної ділянки.

З метою захисту порушеного права, Товариств з обмеженою відповідальністю «Багатопрофільна виробничо-сільськогосподарська фірма «Аліс» звернулося до Господарського суду міста Києва із позовом до Одеської обласної державної адміністрації, Державного підприємства «Морський торговельний порт «Южний», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог, щодо предмета спору на стороні відповідача - Міністерство інфраструктури України, в якому просило суд:

- визнати за Товариством з обмеженою відповідальністю «Багатопрофільна виробничо-сільськогосподарська фірма «Аліс» право власності на земельну ділянку площею 3,5716 га, кадастровий номер 5122780500:01:003:0185, розташовану за адресою: Одеська обл., Комінтернівський район, Визирська сільська рада;

- витребувати з незаконного володіння Державного підприємства «Морський торговельний порт «Южний» земельну ділянку площею 3,5716 га, кадастровий номер 5122780500:01:003:0185, розташовану за адресою: Одеська обл., Комінтернівський район, Визирська сільська рада.

Вирішуючи вищезазначений спір, суд встановив, що доказів укладення органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування з позивачем нотаріально посвідченої (та зареєстрованої) угоди про передачу права власності на земельну ділянку площею 3,5716 га, розташовану за адресою: Одеська обл., Комінтернівський район, Визирська сільська рада, як того вимагали імперативні приписи ст. 142 Земельного кодексу України у відповідній редакції, немає.

За таких обставин, суд дійшов висновку, що згода на вилучення із його власності спірної земельної ділянки в порядку, передбаченому ст. 142 Земельного кодексу України, Товариством не надавалась.

Враховуючи наведене, господарський суд виснував, що вилучення у позивача спірної земельної ділянки, передача її у користування ДП «Морський торговельний порт «Южний» та реєстрація вказаної земельної ділянки як такої, що належить до державної форми власності, здійснені із порушенням вищевказаних положень законодавства (зокрема, ст. 142 Земельного кодексу України).

Разом з тим, в ході розгляду справи (в тому числі під час нового розгляду справи) відповідачами в судовому процесі № 916/608/19 було заявлено про застосування наслідків спливу строків позовної давності щодо заявлених позивачем вимог, що й слугувало підставою для відмови в задоволенні позовних вимог Товариства, зокрема, оскільки строк позовної давності щодо вимог про визнання права власності на земельну ділянку площею 3,5716 га, кадастровий номер 5122780500:01:003:0185, розташовану за адресою: Одеська обл., Комінтернівський район, Визирська сільська рада, та витребування її з незаконного володіння Державного підприємства «Морський торговельний порт «Южний» сплив та позивачем не доведено існування поважних причин пропуску встановленого законодавством строку позовної давності.

09.11.2023 ТОВ «БВСФ Аліс» звернулося до Одеської ОДА із заявою про повернення земельної ділянки у власність або проведення процедури вилучення, на що листом від 07.12.2023 № 12384/7/01-51/13432/2-23 Одеською ОДА відмовлено у задоволенні вказаної заяви позивача.

Зі змісту наданої Одеською ОДА в листі від 07.12.2023 № 12384/7/01-51/13432/2-23 відповіді вбачається, що розпорядженням від 28.07.2004 № 589/А-2004 ні питання щодо попереднього і повного відшкодування вартості вилученої у ТОВ «БВСФ Аліс» земельної ділянки, ні питання щодо надання ТОВ «БВСФ Аліс» іншої рівноцінної земельної ділянки не вирішувалося.

Законом 1559-VI від 17 листопада 2009 року та іншими нормативно-правовими актами не передбачено можливості вирішення питання про отримання повного відшкодування вартості вилученої земельної ділянки або надання відповідно іншої рівноцінної земельної ділянки після прийняття розпорядження про вилучення земельної ділянки у власника та фактичного її вилучення і передачі у користування третій особі. Вказані питання повинні бути вирішені до прийняття розпорядження про вилучення земельної ділянки, а результат їх вирішення має бути вказаний у розпорядженні про вилучення земельної ділянки у її власника.

Також діючим законодавством не передбачено механізму внесення змін до розпорядження про вилучення земельної ділянки з приватної власності для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, якщо воно було реалізовано.

Будь-яких інших доказів того, що ТОВ «БВСФ Аліс» має право на отримання повного відшкодування вартості вилученої у неї земельної ділянки або надання відповідно іншої рівноцінної земельної ділянки до заяви не надано.

Зважаючи на протиправність такої відмови Одеською ОДА та продовженні порушення нею право власності позивача, останній звернувся за судовим захистом із даним позовом.

Дослідивши матеріали справи, суд дійшов висновку про обґрунтованість адміністративного позову та наявність підстав для його задоволення, з огляду на наступне.

За обставин розглядуваного спору, позивач ТОВ «БВСФ «Аліс» наголошує, що з його боку не було добровільної передачі земельної ділянки на користь держави згідно з ст. 142 ЗК України, так як відсутня нотаріально посвідчена угода про передачу права власності.

Водночас, у Одеської ОДА не було законних підстав, визначених ст. 143 ЗК України, для примусового припинення прав позивача на земельну ділянку.

Згідно з ст. 140 ЗК України (в редакції від 04.06.2004) підставами припинення права власності на земельну ділянку є:

а) добровільна відмова власника від права на земельну ділянку;

б) смерть власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця;

в) відчуження земельної ділянки за рішенням власника;

г) звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора;

ґ) відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;

д) конфіскація за рішенням суду;

е) невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 141 ЗК України (в редакції від 04.06.2004) підставами припинення права користування земельною ділянкою є:

а) добровільна відмова від права користування земельною ділянкою;

б) вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом;

в) припинення діяльності державних чи комунальних підприємств, установ та організацій;

г) використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам;

ґ) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням;

д) систематична несплата земельного податку або орендної плати.

Згідно з ст. 142 ЗК України (в редакції від 04.06.2004) припинення права власності на земельну ділянку у разі добровільної відмови власника землі на користь держави або територіальної громади здійснюється за його заявою до відповідного органу.

Органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування у разі згоди на одержання права власності на земельну ділянку укладають угоду про передачу права власності на земельну ділянку. Угода про передачу права власності на земельну ділянку підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.

Припинення права постійного користування земельною ділянкою у разі добровільної відмови землекористувача здійснюється за його заявою до власника земельної ділянки.

Власник земельної ділянки на підставі заяви землекористувача приймає рішення про припинення права користування земельною ділянкою, про що повідомляє органи державної реєстрації.

Відповідно до ст. 143 ЗК України (в редакції від 04.06.2004) примусове припинення прав на земельну ділянку здійснюється у судовому порядку у разі:

а) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням;

б) неусунення допущених порушень законодавства (забруднення земель радіоактивними і хімічними речовинами, відходами, стічними водами, забруднення земель бактеріально-паразитичними і карантинно-шкідливими організмами, засмічення земель забороненими рослинами, пошкодження і знищення родючого шару ґрунту, об`єктів інженерної інфраструктури меліоративних систем, порушення встановленого режиму використання земель, що особливо охороняються, а також використання земель способами, які завдають шкоди здоров`ю населення) в терміни, встановлені вказівками спеціально уповноважених органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів;

в) конфіскації земельної ділянки;

г) викупу (вилучення) земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;

ґ) примусового звернення стягнень на земельну ділянку по зобов`язаннях власника цієї земельної ділянки;

д) невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 146 ЗК України (в редакції від 04.06.2004) органи державної влади та органи місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень, визначених цим Кодексом, мають право викупу земельних ділянок, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб, для таких суспільних потреб:

а) під будівлі і споруди органів державної влади та органів місцевого самоврядування;

б) під будівлі, споруди та інші виробничі об`єкти державної та комунальної власності;

в) під об`єкти природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення;

г) оборони та національної безпеки;

ґ) під будівництво та обслуговування лінійних об`єктів та об`єктів транспортної і енергетичної інфраструктури (доріг, газопроводів, водопроводів, ліній електропередачі, аеропортів, нафто- та газових терміналів, електростанцій тощо);

д) під розміщення дипломатичних та прирівняних до них представництв іноземних держав та міжнародних організацій;

е) під міські парки, майданчики відпочинку та інші об`єкти загального користування, необхідні для обслуговування населення.

Власник земельної ділянки не пізніше, ніж за один рік до майбутнього викупу має бути письмово попереджений органом, який приймає рішення про її викуп.

Викуп земельної ділянки здійснюється за згодою її власника. Вартість земельної ділянки встановлюється відповідно до грошової та експертної оцінки земель, яка проводиться за методикою, затвердженою Кабінетом Міністрів України.

Якщо власник земельної ділянки не згоден з викупною вартістю, питання вирішується в судовому порядку.

Статтею 149 ЗК України (в редакції від 04.06.2004) визначено порядок вилучення земельних ділянок наданих у постійне користування із земель державної та комунальної власності та передбачено, що такі земельні ділянки можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування на підставі та в порядку, передбачених цим Кодексом.

Слід відзначити, що розпорядження Одеської ОДА від 28.07.2004 № 589/А-2004 видано на підставі статей 92 (право постійного користування земельною ділянкою), 122 (повноваження органів виконавчої влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування), 123 (порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування), 125 (виникнення права на земельну ділянку), 126 (оформлення речових прав на земельну ділянку), 149 (порядок вилучення земельних ділянок), 209 (використання коштів, які надходять у порядку відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва) та пункту 12 розділу X Перехідних положень ЗК України.

Однак позивач є не користувачем, а є власником вилученої земельної ділянки, у зв`язку з чим ст. 149 ЗК України застосуванню не підлягала. Водночас органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування не укладали угоду про передачу права власності на земельну ділянку з її Товариством, яка підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.

З огляду на вищевикладене вбачається очевидним той факт, що земельна ділянка площею 3,5716 за адресою: Одеська область, Комінтернівський район, Визирська сільська рада, 5122780500:01:003:0185, яка належала ТОВ «БВСФ Аліс» була зареєстрована за Одеською ОДА та передана у користування ДП «Морський торговельний порт «Южний» без дотримання жодної процедури на момент вчинення відповідних дій та без будь-якої компенсації Товариству (без викупу або рішення суду за законодавством до 01.01.2002, рівно як і без викупу (відшкодування) за ЗКУ № 2768-III від 25 жовтня 2001 року). Отже, відбулося порушення справедливої рівноваги, що має існувати між захистом права власності та загальними інтересами.

Законом України 17 липня 1997 року N 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» було ратифіковано Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Перший протокол та протоколи № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції.

Статтею 1 Першого (або Додаткового) Протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, прийнятого у Парижі 20.03.1952, було гарантовано захист права власності:

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

«Власність» у розумінні Конвенції та Протоколу до неї - це автономне явище, яке жодним чином не пов`язане із національним його розумінням та має тлумачення незалежне від національного.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

За тлумаченням ЄСПЛ (рішення у справі «Брумареску до Румунії») позбавлення майна може бути виправданим лише тоді, якщо, зокрема, буде доведено, що воно здійснене «в інтересах суспільства» або «на умовах, передбачених законом». Більше того, будь-яке втручання у право власності має також відповідати вимозі пропорційності. Як Суд неодноразово наголошував, вимоги загального інтересу суспільства мають справедливо врівноважуватися з вимогами захисту основних прав особи, і пошук такої справедливої рівноваги є невід`ємною умовою всієї Конвенції. Далі Суд нагадує, що необхідної рівноваги не буде досягнуто, якщо на заінтересовану особу покладатиметься особистий і надмірний тягар (рішення у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції»).

Суд зауважив, що рішення Верховного суду не пропонувало жодного виправдання ситуації, що склалася. Зокрема, ні сам Верховний суд, ні Уряд не намагалися виправдати позбавлення власності наявністю суттєвих підстав «в інтересах суспільства». Далі Суд зазначає, що на день винесення рішення заявника було позбавлено володіння майном уже понад чотири роки, без виплати компенсації, яка б відповідала реальній вартості, і що його зусилля для відновлення права власності були безуспішними.

За цих обставин, навіть припускаючи, що позбавлення майна слугувало певному суспільному інтересу, Суд визнав, що було порушено справедливу рівновагу і що на заявника покладено і далі покладається особистий і надмірний тягар. Відповідно, було і є порушення статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції.

В рішенні по справі Кривенький проти України (Kryvenkyy v. Ukraine), заява №43768/07, рішення Суду від 16.02.2017 р., ЄСПЛ зауважив, що необхідною умовою такого позбавлення є дотримання балансу між загальним інтересом та вимогами щодо захисту індивідуальних основоположних прав. Враховуючи зазначене, Суд вказав, що позбавлення майна без компенсації його реальної вартості є порушенням такого балансу та покладає надмірний тягар на заявника (справа Рисовський проти України (Rysovskyy v. Ukraine), заява №29979/04, §71, рішення від 20.10.2011 р.).

За таких обставин, встановивши, що заявник був дійсним власником землі, Суд вважає наявний факт позбавлення у 2006 р. заявника його землі без будь-якої компенсації або будь-якого іншого типу відповідного відшкодування достатнім для визнання заявника жертвою непропорційного тягаря, пов`язаного з позбавленням землі.

Суд одноголосно прийняв рішення про порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції та призначив відшкодувати матеріальну та моральну шкоду у розмірі 10 тис. євро.

У всіх зазначених рішеннях Суд дійшов таких висновків: Конвенція гарантує права, які є «практичними та дієвими»; у випадку експропріації Держава повинна здійснити дійсну компенсацію вартості майна, якого вона позбавляє, а така експропріація повинна здійснюватися виключно у суспільних інтересах; дійсні та реальні обмеження, встановлені Державою щодо реалізації права власності, можуть бути de facto визнані порушенням ст. 1 Першого протоколу до Конвенції.

Повертаючись до обставин справи, суд зазначає, на даний час правові, організаційні та фінансові засади регулювання суспільних відносин, що виникають у процесі відчуження земельних ділянок, інших об`єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у власності фізичних або юридичних осіб, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності визначає Закону України «Про відчуження земельних ділянок, інших об`єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності» від 17 листопада 2009 року № 1559-VI.

Дія цього Закону поширюється на суспільні відносини, пов`язані з викупом земельних ділянок, інших об`єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у власності фізичних або юридичних осіб, для забезпечення суспільних потреб чи пов`язані з примусовим відчуженням зазначених об`єктів нерухомого майна з мотивів суспільної необхідності, якщо такі потреби не можуть бути забезпечені шляхом використання земель державної чи комунальної власності (ч. 1 ст. 2).

В даному випадку суд вважає цілком виправденим та справленим застосування зворотної дії нормативно-правового акта у часі (lex retro non agit). Зокрема, це дія нового нормативно-правового акта на факти та відносини, що мали місце до набуття ним чинності («зворотна сила», «ретроактивність»).

Згідно з статтею 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення.

У своєму Рішенні від 9 лютого 1999 року Конституційний Суд України зазначив, що в регулюванні суспільних відносин застосовуються різні способи дії в часі нормативно-правових актів. Перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися, зокрема, негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма).

За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Але ж за обставин розглядуваного спору, ретроактивне законодавство потребується саме для досягнення мети відновлення балансу, спричиненого внаслідок недотримання органом державної влади процедури відчуження земельної ділянки, що мало наслідком позбавлення Товариства майна без компенсації його реальної вартості.

В цьому аспекті слід зазначити, що спірні правовідносини між Товариством та ОДА виникли ще у 2004 р., з прийняттям розпорядження № 589/А-2004 від 28.07.2004 і з тих пір позивачем систематично порушуються перед ОДА та судами питання щодо відшкодування (компенсації) вартості вилученого в нього майна (земельної ділянки). Тобто і на момент розглядуваного спору Одеською ОДА фактично заперечується свій обов`язок надати Товариству замість вилученої на підставі її розпорядження земельної ділянки відшкодування її вартості.

Відтак, факт позбавлення Товариства права власності на земельну ділянку без будь-якої компенсації вже мав місце на час набрання чинності № 1559-VI, і на переконання суду, він підпадає під дію цього Закону, оскільки позивач і надалі перебуває у стані невизначеності щодо отримання компенсації за позбавлення земельної ділянки.

З іншого боку, Одеською ОДА продовжується бездіяльність, яка полягає в триваючому порушенні майнових прав Товариства, якого розпорядженням ОДА позбавлено права власності на земельну ділянку без будь-якої компенсації. У зв`язку із цим суд відхиляє доводи представника відповідача щодо пропуску строку на звернення до суду із даними вимогами.

При цьому суд враховує, що предметом розгляду в даній справі не є оскарження дій щодо вилучення земельної ділянки / скасування відповідного розпорядження. Натомість предметом позову є бездіяльність відповідача та відшкодування вартості вилученої земельної ділянки. Позивач наголошує на тривалості порушення своїх прав бездіяльністю відповідача. В свою чергу, триваюча бездіяльність держави в особі відповідача є причиною завдання шкоди правам та інтересам Товариства, за судовим захистом яких останнє звернулося із даним позовом.

Згідно з ч. ч. 1-3, ч. 6 ст. 4 Закону № 1559-VI фізичні або юридичні особи не можуть бути протиправно позбавлені права приватної власності на земельні ділянки, інші об`єкти нерухомого майна, що на них розміщені.

Викуп чи примусове відчуження земельних ділянок, інших об`єктів нерухомого майна, що на них розміщені, допускається на підставі та в порядку, встановлених цим Законом.

Викуп земельних ділянок для суспільних потреб, інших об`єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у власності фізичних або юридичних осіб, може здійснюватися за умови відшкодування їх вартості відповідно до закону.

Примусове відчуження земельних ділянок, інших об`єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у власності фізичних або юридичних осіб, може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості на підставі та в порядку, встановлених законом.

Примусове відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності здійснюється за умови надання її власнику відповідно іншої рівноцінної земельної ділянки, якщо інше не погоджено з власником відчужуваної земельної ділянки.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 5 Закону № 1559-VI викупна ціна включає вартість земельної ділянки (її частини), житлового будинку, інших будівель, споруд, багаторічних насаджень, що на ній розміщені, з урахуванням збитків, завданих власнику внаслідок викупу земельної ділянки, у тому числі збитків, що будуть завдані власнику у зв`язку з достроковим припиненням його зобов`язань перед третіми особами, зокрема упущена вигода, у повному обсязі. Розмір викупної ціни затверджується рішенням органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування, що здійснює викуп земельної ділянки, або встановлюється за рішенням суду.

У разі надання власнику іншої земельної ділянки замість відчуженої у викупну ціну включається вартість виготовлення документації із землеустрою, розроблення якої необхідне для отримання у власність такої земельної ділянки, а також витрати, пов`язані з державною реєстрацією прав на неї.

Вартість земельної ділянки, що відчужується або передається у власність замість відчуженої, визначається на підставі її експертної грошової оцінки, проведеної відповідно до закону.

Згідно з ст. 6 Закону № 1559-VI заходи щодо відчуження земельних ділянок, інших об`єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у власності фізичних або юридичних осіб, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності здійснюються за рахунок коштів відповідних бюджетів та коштів юридичних осіб, що ініціювали відчуження земельної ділянки, інших об`єктів нерухомого майна для суспільних потреб.

За змістом частини першої ст. 7 Закону № 1559, органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування відповідно до своїх повноважень та в порядку, визначених цим Законом, мають право викупу земельних ділянок, інших об`єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у власності фізичних або юридичних осіб, для таких суспільних потреб, зокрема, як капітальний ремонт, реконструкція та обслуговування лінійних об`єктів та об`єктів транспортної і енергетичної інфраструктури (зокрема доріг) та об`єктів, необхідних для їх експлуатації.

У статті 9 Закону № 1559 визначено, що сільські, селищні, міські ради, Київська і Севастопольська міські ради в межах території здійснення їх повноважень приймають рішення про викуп земельних ділянок, інших об`єктів нерухомого майна, що на них розміщені, у порядку, визначеному цим Законом, для таких суспільних потреб, зокрема, як капітальний ремонт, реконструкція та обслуговування лінійних об`єктів та об`єктів транспортної і енергетичної інфраструктури (зокрема доріг) та об`єктів, необхідних для їх експлуатації.

Відповідно до частини другої статті 10 Закону № 1559, орган виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування, який прийняв рішення про викуп земельної ділянки, інших об`єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, зобов`язаний письмово повідомити про це їх власника (власників) протягом п`яти днів з дня прийняття такого рішення, але не пізніше як за три місяці до їх викупу. Цей строк поширюється також на тих осіб, які стануть власниками таких об`єктів протягом трьох місяців з дня надходження зазначеного повідомлення.

Згідно із частиною першою, третьою статті 11 Закону № 1559,власник (власники) земельної ділянки, інших об`єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, протягом одного місяця з дня отримання інформації (письмового повідомлення) згідно із статтею 10 цього Закону письмово повідомляє відповідний орган виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування про надання згоди на проведення переговорів щодо умов викупу або відмову від такого викупу.

У разі надання власником (власниками) земельної ділянки, інших об`єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, згоди на проведення переговорів щодо умов їх викупу представники органу, який прийняв рішення про їх викуп, після отримання власником (власниками) цих об`єктів інформації (письмового повідомлення) проводять переговори з власником (власниками) земельної ділянки, інших об`єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, щодо викупної ціни, строків та інших умов викупу.

Відповідно до частини першої ст. 15 Закону № 1559, у разі неотримання згоди власника земельної ділянки, інших об`єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з викупом цих об`єктів для суспільних потреб зазначені об`єкти можуть бути примусово відчужені у державну чи комунальну власність лише як виняток з мотивів суспільної необхідності і виключно під розміщення: об`єктів національної безпеки і оборони; лінійних об`єктів та об`єктів транспортної і енергетичної інфраструктури (доріг, мостів, естакад, магістральних трубопроводів, ліній електропередачі, аеропортів, морських портів, нафтових і газових терміналів, електростанцій) та об`єктів, необхідних для їх експлуатації; об`єктів, пов`язаних із видобуванням корисних копалин загальнодержавного значення; об`єктів природно-заповідного фонду; кладовищ.

Положеннями частини другої-третьої статті 16 Закону № 1559 визначено, що орган виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування, що прийняв рішення про відчуження земельної ділянки, у разі недосягнення згоди з власником земельної ділянки, інших об`єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, щодо їх викупу для суспільних потреб відповідно до розділу II цього Закону звертається до адміністративного суду із позовом про примусове відчуження зазначених об`єктів.

Вимога про примусове відчуження земельної ділянки, інших об`єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, підлягає задоволенню, у разі якщо позивач доведе, що будівництво, капітальний ремонт, реконструкція об`єктів, під розміщення яких відчужується відповідне майно, є неможливим без припинення права власності на таке майно попереднього власника.

Європейський Суд з прав людини у рішенні від 20 жовтня 2011 року по справі «Рисовський проти України» зазначив, що принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, interalia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити допущену в минулому «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися у нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Ризик будь-якої помилки державного органу має покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. У контексті скасування помилково наданого права на майно принцип «належного урядування» може не лише покладати на державні органи обов`язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку, а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові.

Принцип «належного урядування» не встановлює абсолютної заборони на витребування із приватної власності майна на користь держави, якщо майно вибуло із власності держави у незаконний спосіб, а передбачає критерії, які слід з`ясовувати та враховувати при вирішенні цього питання для того, щоб оцінити правомірність і допустимість втручання держави у право на мирне володіння майном. Дотримання принципу «належного урядування» оцінюється одночасно з додержанням принципу «пропорційності», при тому, що немає точного, вичерпного переліку обставин і фактів, установлення яких беззаперечно свідчитиме про додержання чи порушення «справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю додержання фундаментальних прав окремої людини». Цей критерій більшою мірою оціночний і стосується суб`єктивної складової кожної конкретної справи, а тому має бути з`ясований у кожній конкретній справі на підставі безпосередньо встановлених обставин і фактів.

У рішенні Європейського Суду з прав людини від 24 червня 2003 року по справі "Стретч проти Об`єднаного Королівства" зазначено, що оскільки особу позбавили права на його майно лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, то в такому випадку мало місце "непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном та, відповідно, відбулось порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції".

В своїй постанові № А/9901/1/17 876/7/17від 20 березня 2018 року, Верховий Суд дійшов висновку про те, що законодавством регламентовано чітку та послідовну процедуру відчуження об`єктів нерухомого майна з мотивів суспільної необхідності, яка передбачає прийняття відповідного рішення компетентним органом влади, складання звіту про проведення експертної грошової оцінки та державної експертизи землевпорядної документації і звернення органу влади до адміністративного суду з відповідним позовом.

Отже, з наведеного слідує, що до такої чіткої та послідовної процедури відчуження об`єктів нерухомого майна з мотивів суспільної необхідності, першочергово належить прийняття компетентним органом влади відповідного рішення, що передує решті кроків.

Принцип верховенства права (правовладдя) вимагає суддівської дії у ситуаціях, коли співіснують суперечливі норми одного ієрархічного рівня. У таких ситуаціях до судів різних видів юрисдикції висунуто вимогу застосовувати класичні для юридичної практики формули (принципи): „закон пізніший має перевагу над давнішим (lex posterior derogat priori) „закон спеціальний має перевагу над загальним (lex specialis derogat generali) „закон загальний пізніший не має переваги над спеціальним давнішим (lex posterior generalis non derogat priori speciali). Якщо суд не застосовує цих формул (принципів) за обставин, що вимагають від нього їх застосування, то принцип верховенства права (правовладдя) втрачає свою дієвість.

Імператив надання дієвості принципові верховенства права (правовладдя) вимагає одночасного застосування всіх трьох класичних формул.

Перевіряючи обґрунтованість та законність дій та рішень суб`єкта владних повноважень, суд враховує наведене нормативне регулювання та вимоги частини 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури.

Суд також враховує встановлений ст.3 Конституції України, ст. 6 КАС України принцип верховенства права, який в адміністративному судочинстві зобов`язує суд надавати законам та іншим нормативно-правовим актам тлумачення у спосіб, який забезпечує пріоритет прав людини при вирішенні справи. Тлумачення законів та нормативно-правових актів не може спричиняти несправедливих обмежень прав людини.

Вирішуючи спір, суд також враховує, що орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі Суомінен проти Фінляндії (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року).

Суд акцентує увагу на приписах ч. 2 ст. 77 КАС України, відповідно до якої в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Зважаючи на встановлені у справі обставини та з огляду на приписи норм чинного законодавства, які регулюють спірні правовідносини, суд дійшов висновку про обґрунтованість адміністративного позову та наявність підстав для його задоволення.

Судові витрати розподілити відповідно до ст. 139 КАС України.

Керуючись ст.ст. 139, 242-246, 262 КАС України, суд

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Багатопрофільна виробничо-сільськогосподарська фірма «Аліс» (65032, Одеська область, Одеський район, смт. Нові Біляри, вул. Лиманна, 8; ЄДРПОУ 13904571) до Одеської обласної державної адміністрації (65032, м. Одеса, проспект Шевченка, 4; ЄДРПОУ 00022585) про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії задовольнити.

Визнати протиправною бездіяльність Одеської обласної державної адміністрації щодо відмови у відшкодуванні позивачу вартості вилученої у нього земельної ділянки, що належала йому згідно Державного акту про право колективної власності на землю серії Од №13-06 від 16.10.1995 р., площею 3,57 га, розташованої за адресою Одеська область, Одеський (Комінтернівський) район, Визирська с/рада, кадастровий номер 5122780500:01:003:0185.

Зобов`язати Одеську обласну державну адміністрацію відшкодувати попередньому власнику ТОВ «Багатопрофільна виробничо-сільськогосподарська фірма «Аліс» у грошовій формі вартість вилученої згідно розпорядження Одеської обласної державної адміністрації від 28.07.2004 № 589/А-2004 земельної ділянки, що належала ТОВ «Багатопрофільна виробничо-сільськогосподарська фірма «Аліс» згідно державного акту про право колективної власності на землю серії ОД № 13-06 від 16.10.1995, площею 3,57 га, розташованої за адресою: Одеська область, Одеський (Комінтернівський) район, Визирська с/рада, кадастровий номер 5122780500:01:003:0185, з урахуванням визначення викупної ціни.

Стягнути з бюджетних асигнувань Одеської обласної державної адміністрації на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Багатопрофільна виробничо-сільськогосподарська фірма «Аліс» судовий збір в розмірі 3028 грн (три тисячі двадцять вісім грн.).

Рішення суду набирає законної сили в порядку, передбаченому ст. 255 КАС України.

Рішення може бути оскаржене до П`ятого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Суддя І.В. Завальнюк