Постанова

від 16.04.2024 по справі 274/4247/23

ЖИТОМИРСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

УКРАЇНА

Житомирський апеляційнийсуд

Справа №274/4247/23 Головуючий у 1-й інст. Вдовиченко Т. М.

Категорія 21 Доповідач Павицька Т. М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 квітня 2024 року Житомирський апеляційний суд у складі:

головуючого Павицької Т. М.,

суддів Талько О.Б., Галацевич О.М.,

за участю секретаря судового засідання Трикиши Ю.О.,

розглянувши увідкритому судовомузасіданні в режимівідеоконференції вм.Житомирі цивільнусправу №274/4247/23за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: Бердичівська міська рада Житомирської області, Управління містобудування, архітектури та земельних відносин виконавчого комітету Бердичівської міської ради про відновлення становища, яке існувало до порушення за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на заочне рішення Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 16 лютого 2024 року, ухвалене під головуванням судді Вдовиченко Т.М. в м. Бердичеві,

в с т а н о в и в :

У липні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з даним позовом у якому просив відновити становище, яке існувало до порушення його прав, шляхом зобов`язання ОСОБА_2 звільнити земельну ділянку за адресою АДРЕСА_1 від установленого відповідачем сміттєвого контейнера; змінити напрямок здійснення відео-зйомки камерою зовнішнього відеоспостереження на стіні торгово - офісного центру за вищевказаною адресою, таким чином, щоб камерою не здійснювалась фото-, кіно - або відео-зйомка квартири АДРЕСА_2 та прилеглої до квартири земельної ділянки; зобов`язати демонтувати самовільно встановлену, без дозвільних документів тимчасову споруду торгового павільйону. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що він та його родина зареєстровані та проживають в квартирі АДРЕСА_2 , власником квартири АДРЕСА_3 в даному будинку є відповідач ОСОБА_2 Вказував, що має право сервітутного користування частиною земельної ділянки, належної до квартири АДРЕСА_3 , шляхом проїзду та проходу до квартири АДРЕСА_4 та земельної ділянки належної до даної квартири. В 2022 році відповідач самовільно, без дозвільних документів та будь-якої реальної потреби, а виключно з метою створення позивачу нестерпних умов проживання, привіз та систематично почав ставити на земельній ділянці, що перебуває в його сервітутному користуванні сміттєвий контейнер. Вказаний контейнер заважає позивачу проходити та проїздити по сервітутній земельній ділянці до його квартири. У зв`язку з тим, що сміття часто не вивозиться тривалий час, це призводить до антисанітарії, що загрожує його здоров`ю та здоров`ю його родини. На зауваження з приводу неприпустимості розміщення сміттєвого контейнера на сервітутній території відповідач не реагує, тому він змушений був звертатися за допомогою до поліції. Такі дії ОСОБА_2 грубо порушують принципи добросусідства, призводять до порушення його прав та прав членів його родини на безпечне довкілля. Крім того, відповідач аби зробити проживання його родини максимально дискомфортним, розмістив на стіні торгово - офісного центру камеру відеоспостереження, яку без його згоди розмістив таким чином, що вона знімає безпосередньо подвір`я позивача, внаслідок чого, відповідач отримав можливість знімати та накопичувати відзняту інформацію про обставини його особистого життя та життя членів його родини. Також, біля побудованого торгово - офісного центру відповідач самовільно, без звернення до виконавчого комітету Бердичівської міської ради, без отримання дозвільних документів та без дотримання правил благоустрою розмістив на суміжній із його житлом земельній ділянці тимчасову споруду торгівельного призначення для здійснення підприємницької діяльності (кіоск), у якому здійснюється торгівля. Функціонування даного кіоску може загрожувати життю та здоров`ю йому та членам його родини, оскільки кіоск не обладнаний первинними засобами пожежогасіння, що може створити небезпеку перекидання пожежі із кіоску на житло позивача. З приводу самовільного розміщення відповідачем кіоску він неодноразово звертався зі скаргами до органів місцевого самоврядування, проте йому порадили звернутися до суду за захистом порушених прав.

Заочним рішенням Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 16 лютого 2024 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу у якій просить його скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити його позовні вимоги у повному обсязі. На обґрунтування доводі апеляційної скарги зазначає, що судове рішення не є законним та обґрунтованим винесене з порушенням норм матеріального та процесуального права. Зазначає, що відповідачем грубо порушено принципи добросусідства, що призводить до порушення його прав та членів його сім`ї на користування власністю та безпечне довкілля. Окрім того, відповідачем було самовільно розміщено на суміжній земельній ділянці торгово-офісного центру камеру відеоспостереження, яка знімає подвір`я квартири позивача та порушує норми Конституції України та ЦК України. Крім того, без будь - яких дозвільних документів було розміщено тимчасову споруду торгівельного призначення.

03 квітня 2024 року на електронну адресу суду від представника ОСОБА_2 ОСОБА_3 надійшов відзив на апеляційну скаргу, у якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін. Зазначає, що позивачем не надано суду належних та достовірних доказів, окрім його припущень, що розміщення сміттєвого контейнера суперечить чинному законодавству, та не відповідає Державним санітарним нормам та правилам утримання територій населених місць, затверджених наказом Міністерства охорони здоров`я України від 17 березня 2022 року №145. Крім того, позивачем не надано будь яких доказів щодо притягнення ОСОБА_2 до відповідальності за порушення законодавства у сфері благоустрою. В порушення вимог ст.ст.12,13, 81 ЦПК України ОСОБА_1 не надано доказів, що дані відеокамери здійснюють відео-зйомку подвір`я, де проживає він та його родина, і докази того, що дані відеокамери взагалі є працюючими. Також позивачем на надано доказів істотного порушення його прав діями відповідача, пов`язаними з встановленням торговельного павільйону.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню із наступних підстав.

Із матеріалів справи вбачається, що відповідно до довідки про реєстрацію місця проживання ОСОБА_1 зареєстрований за адресою: квартира АДРЕСА_2 .

Станом на 2015 рік земельна ділянка по АДРЕСА_1 , кадастровий номер 1810400000:01:020, від позначки Б до В з кадастровим номером 1810400000:01:020:0140 належить ОСОБА_4 , ОСОБА_5 .

Як вбачається з кадастрового плану земельної ділянки по АДРЕСА_1 , земельна ділянка від Б до В належить ОСОБА_6 (1810400000:01:020:0140), від В до Г ОСОБА_2 (кадастровий номер відсутній), даний план датований 2020 роком.

Земельна ділянка по АДРЕСА_1 має сервітутне користування - право проходу та проїзду на велосипеді.

На фотокарточках, які позивачем долучено до матеріалів справи, зображено будинок, що розташований по АДРЕСА_1 біля якого розташований сміттєвий контейнер, на деяких фотокарточках є зображення воріт, земельної ділянки, по якій позивач, з його слів, має право проїзду та проходу, пакетів зі сміттям, відеокамер, які розташовані на будівлі торгово - офісного центру, кіоску.

З протоколу засідання робочої групи від 26.10.2022 року вбачається, що робоча група вирішила: рекомендувати ОСОБА_2 у добровільному порядку демонтувати тимчасову споруду за адресою: АДРЕСА_1 . Працівникам муніципальної інспекції продовжувати контроль за додержанням вимог у галузі законодавства. В зв`язку з тим, що тимчасова споруда знаходиться на земельній ділянці, яка знаходиться у приватній власності, ОСОБА_1 може самостійно звернутися до суду з метою захисту його прав та інтересів.

Згідно даного протоколу встановлено, що права Бердичівської міської громади не порушені. Земельна ділянка приватизована, для проведення демонтажу за процедурою, передбаченою Тимчасовим порядком демонтажу тимчасових споруд, затвердженого рішенням Бердичівської міської ради від 01.03.2012 № 349, немає законних підстав.

Як вбачається із звернення Бердичівської міської ради до ФОП ОСОБА_2 від 27.07.2022 року, до виконавчого комітету Бердичівської міської ради неодноразово звертаються громадяни з приводу тимчасової споруди за адресою АДРЕСА_1 . Просять в термін до 10.08.2022 надати підтверджуючі документи на тимчасову споруду.

Згідно листа від 21.06.2019 на ім`я ОСОБА_1 від Бердичівського ВП ГУНП в Житомирській області, встановлено, що в травні 2019 року ОСОБА_1 звертався до Бердичівського ВП із заявою по факту неправомірних дій з боку ОСОБА_2 , який незаконно поставив камери відео-нагляду. Як вбачається з довідки про результати розгляду звернення, ОСОБА_2 пояснив, що дійсно на своїй території поставив камери спостереження, так як, при будівництві мали місце крадіжки будівельних матеріалів, але в сусіда ( ОСОБА_1 ) теж є камера спостереження, але відео з неї останній не надав, тому він і встановив свої камери спостереження.

Відповідно до довідки про результати розгляду звернення ОСОБА_1 від 19.10.2022, встановлено, що 13.10.2022 до Бердичівського ВП надійшло звернення з приводу неправомірних дій ОСОБА_2 . В ході розгляду звернення встановлено, що ОСОБА_1 проживає за адресою: квартира АДРЕСА_2 . Будинок має два господарі, власником квартири АДРЕСА_3 є ОСОБА_2 з яким у ОСОБА_1 склалися неприязні відносини через будівлю торгового комплексу біля будинку на якому по периметру розміщені камери спостереження, які заважають останньому, оскільки на його думку вони знімають частину його присадибної ділянки та втручаються в особисте життя. Поруч з будинком АДРЕСА_1 знаходиться трьох поверховий торговий комплекс на якому розміщені камери спостереження з метою безпеки, які недовподоби ОСОБА_1 , та у звязку з чим, останній вчиняє конфліктні ситуації та пише скарги в різні інстанції.

Перевіряючи законність оскаржуваного рішення, колегія суддів враховує наступне.

Щодо позовних вимог про звільнення земельної ділянки від сміттєвого контейнера.

Згідно зі статтею 13 Конституції України власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству. Держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб`єкти права власності рівні перед законом.

У відповідності до ч. 2, 3 ст. 13 ЦК України при здійсненні своїх прав, особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб чи завдати шкоди довкіллю. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживанням права в інших формах.

Відповідно до ст. 317 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Власність зобов`язує. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі (ч. 1-5 ст. 319 ЦК України).

Відповідно до ст.50 Конституції України кожен має право на безпечне для життя і здоров`я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди.

Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена.

Згідно до статті 293 ЦК України фізична особа має право на безпечне для життя і здоров`я довкілля, право на достовірну інформацію про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її збирання та поширення.

Діяльність фізичної та юридичної особи, що призводить до нищення, псування, забруднення довкілля, є незаконною. Кожен має право вимагати припинення такої діяльності.

Згідно статті 1 Закону України "Про благоустрій населених пунктів" благоустрій населених пунктів - комплекс робіт з інженерного захисту, розчищення, осушення та озеленення території, а також соціально-економічних, організаційно-правових та екологічних заходів з покращання мікроклімату, санітарного очищення, зниження рівня шуму та інше, що здійснюються на території населеного пункту з метою її раціонального використання, належного утримання та охорони, створення умов щодо захисту і відновлення сприятливого для життєдіяльності людини довкілля.

Статтею 17 Закону України "Про благоустрій населених пунктів" визначено, що громадяни у сфері благоустрою населених пунктів мають право: 1) користуватись об`єктами благоустрою населених пунктів; 2) брати участь в обговоренні правил та проектів благоустрою території населених пунктів; 3) вносити на розгляд місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій пропозиції з питань благоустрою населених пунктів.

Організацію благоустрою населених пунктів забезпечують місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування відповідно до повноважень, установлених законом (статті 20 вищенаведеного Закону).

Рішення місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо благоустрою території певного населеного пункту є обов`язковим для виконання розміщеними на цій території підприємствами, установами, організаціями та громадянами, які на ній проживають.

Відповідно до статті 21 Закону України "Про благоустрій населених пунктів" елементами (частинами) об`єктів благоустрою є, зокрема, будівлі та споруди системи збирання і вивезення відходів.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про відходи» визначено, що відходи - будь-які речовини, матеріали і предмети, що утворилися у процесі виробництва чи споживання, а також товари (продукція), що повністю або частково втратили свої споживчі властивості і не мають подальшого використання за місцем їх утворення чи виявлення і від яких їх власник позбувається, має намір або повинен позбутися шляхом утилізації чи видалення; поводження з відходами - дії, спрямовані на запобігання утворенню відходів, їх збирання, перевезення, сортування, зберігання, оброблення, перероблення, утилізацію, видалення, знешкодження і захоронення, включаючи контроль за цими операціями та нагляд за місцями видалення; збирання відходів - діяльність, пов`язана з вилученням, накопиченням і розміщенням відходів у спеціально відведених місцях чи об`єктах, включаючи сортування відходів з метою подальшої утилізації чи видалення; зберігання відходів - тимчасове розміщення відходів у спеціально відведених місцях чи об`єктах (до їх утилізації чи видалення); розміщення відходів - зберігання та захоронення відходів у спеціально відведених для цього місцях чи об`єктах; об`єкти поводження з відходами - місця чи об`єкти, що використовуються для збирання, зберігання, сортування, оброблення, перероблення, утилізації, видалення, знешкодження та захоронення відходів; відведені місця чи об`єкти - місця чи об`єкти (місця розміщення відходів, сховища, полігони, комплекси, споруди, ділянки надр тощо), на використання яких отримано дозвіл на здійснення операцій у сфері поводження з відходами; побутові відходи - відходи, що утворюються в процесі життя і діяльності людини в житлових та нежитлових будинках (тверді, великогабаритні, ремонтні, рідкі, крім відходів, пов`язаних з виробничою діяльністю підприємств) і не використовуються за місцем їх накопичення; послуги з вивезення побутових відходів - збирання, зберігання та перевезення побутових відходів, що здійснюються у населеному пункті згідно з правилами благоустрою, затвердженими органом місцевого самоврядування; послуги з поводження з побутовими відходами - послуги з вивезення, перероблення та захоронення побутових відходів, що надаються в населеному пункті згідно з правилами благоустрою території населеного пункту, розробленими з урахуванням схеми санітарного очищення населеного пункту та затвердженими органом місцевого самоврядування.

Стаття 14 Закону України "Про відходи" визначає права громадян України, іноземців та осіб без громадянства у сфері поводження з відходами.

Так, громадяни України, іноземці та особи без громадянства у сфері поводження з відходами мають, зокрема, право на: а) безпечні для їх життя та здоров`я умови при здійсненні операцій щодо поводження з відходами; в) відвідування в установленому порядку спеціально відведених місць чи об`єктів поводження з відходами; г) участь в обговоренні питань, пов`язаних із розміщенням, проектуванням, спорудженням та експлуатацією об`єктів поводження з відходами.

Статтею 15 Закону України "Про відходи" визначено обов`язки громадян України, іноземців та осіб без громадянства у сфері поводження з відходами, а саме: а) дотримуватися вимог цього Закону та інших нормативно-правових актів у сфері поводження з відходами; б) вносити в установленому порядку плату за послуги з поводження з побутовими відходами; в) виконувати інші обов`язки, передбачені законами, щодо запобігання забрудненню навколишнього природного середовища відходами.

Розділ IV регулює компетенцію органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування у сфері поводження з відходами.

Так, статтею 21 Закону України "Про відходи" встановлено, що органи місцевого самоврядування у сфері поводження з відходами забезпечують: а) виконання вимог законодавства про відходи; б) розроблення та затвердження схем санітарного очищення населених пунктів; в) організацію збирання і видалення побутових відходів, у тому числі відходів дрібних виробників, створення полігонів для їх захоронення, а також організацію роздільного збирання корисних компонентів цих відходів; г) затвердження місцевих і регіональних програм поводження з відходами та контроль за їх виконанням; д) вжиття заходів для стимулювання суб`єктів господарювання, які здійснюють діяльність у сфері поводження з відходами; е) вирішення питань щодо розміщення на своїй території об`єктів поводження з відходами; з) здійснення контролю за раціональним використанням та безпечним поводженням з відходами на своїй території; й) надання згоди на розміщення на території села, селища, міста місць чи об`єктів для зберігання та захоронення відходів, сфера екологічного впливу функціонування яких згідно з діючими нормативами включає відповідну адміністративно-територіальну одиницю; м) здійснення контролю за додержанням юридичними та фізичними особами вимог у сфері поводження з виробничими та побутовими відходами відповідно до закону та розгляд справ про адміністративні правопорушення або передача їх матеріалів на розгляд інших державних органів у разі порушення законодавства про відходи.

Органи місцевого самоврядування приймають рішення про відвід земельних ділянок для розміщення відходів і будівництва об`єктів поводження з відходами.

Згідно статті 33 Закону України "Про відходи" зберігання та видалення відходів здійснюються відповідно до вимог екологічної безпеки та способами, що забезпечують максимальне використання відходів чи передачу їх іншим споживачам (за винятком захоронення).

На кожне місце чи об`єкт зберігання або видалення відходів складається спеціальний паспорт, в якому зазначаються найменування та код відходів (згідно з державним класифікатором відходів), їх кількісний та якісний склад, походження, а також технічні характеристики місць чи об`єктів зберігання чи видалення і відомості про методи контролю та безпечної експлуатації цих місць чи об`єктів.

Зберігання та видалення відходів здійснюються в місцях, визначених органами місцевого самоврядування з врахуванням вимог земельного та природоохоронного законодавства, за наявності дозволу на здійснення операцій у сфері поводження з відходами, в якому визначені види та кількість відходів, загальні технічні вимоги, заходи безпеки, відомості щодо утворення, призначення, методів оброблення відходів відповідно до встановлених умов їх зберігання.

Визначені для зберігання та видалення відходів місця чи об`єкти повинні використовуватися лише для відходів, заявлених на одержання дозволу на здійснення операцій у сфері поводження з відходами.

Відповідно до статті 42 Закону України "Про відходи" особи, винні в порушенні законодавства про відходи, несуть дисциплінарну, адміністративну, цивільну чи кримінальну відповідальність, зокрема, за: а) порушення встановленого порядку поводження з відходами, що призвело або може призвести до забруднення навколишнього природного середовища, прямого чи опосередкованого шкідливого впливу на здоров`я людини та економічних збитків; б) самовільне розміщення чи видалення відходів; г) невиконання розпоряджень і приписів органів, що здійснюють державний контроль та нагляд за операціями поводження з відходами та за місцями їх видалення.

Підприємства, установи, організації та громадяни України, а також іноземці та особи без громадянства, іноземні юридичні особи зобов`язані відшкодувати шкоду, заподіяну ними внаслідок порушення законодавства про відходи, в порядку і розмірах, встановлених законодавством України (стаття 43 Закону України "Про відходи").

Статтею 40 Закону України "Про благоустрій населених пунктів" встановлено, що самоврядний контроль у сфері благоустрою населених пунктів здійснюється сільськими, селищними, міськими радами та їх виконавчими органами.

Для здійснення контролю за станом благоустрою населених пунктів, виконанням Правил благоустрою території населеного пункту, в тому числі організації озеленення, охорони зелених насаджень і водойм, створення місць відпочинку громадян, утримання в належному стані закріплених за підприємствами, установами, організаціями територій, сільські, селищні, міські ради можуть утворювати інспекції з благоустрою населених пунктів.

Самоврядний контроль за станом благоустрою населених пунктів здійснюється шляхом: 1) проведення перевірок території; 2) розгляду звернень підприємств, установ, організацій та громадян; 3) участі в обговоренні проектів благоустрою територій населених пунктів, іншої технічної документації з питань благоустрою і внесення відповідних пропозицій на розгляд органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій; 4) подання позовів до суду про відшкодування шкоди, завданої об`єктам благоустрою внаслідок порушення законодавства з питань благоустрою населених пунктів, Правил благоустрою території населеного пункту.

Положення про інспекцію з благоустрою населених пунктів затверджується відповідною сільською, селищною або міською радою на підставі Типового положення, яке затверджується центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері житлово-комунального господарства.

Згідно Державних санітарних норм та правил утримання територій населених місць, затверджених наказом Міністерства охорони здоров`я України від 17 березня 2011 року N145 встановлено, що контейнер для зберігання побутових відходів (контейнер) - металева або пластикова ємність, призначена для збирання та зберігання побутових відходів, виготовлена згідно з вимогами державних стандартів.

Контейнерні майданчики повинні мати водонепроникне тверде покриття та бути обладнані навісами, огорожею та ізольовані від об`єктів обслуговування населення, господарських дворів і магістральних вулиць смугою зелених насаджень шириною не менше 1,5 м, не повинні бути прохідними для пішоходів і транзитного руху транспорту (п.2.7).

Контейнерні майданчики повинні бути віддалені від меж земельних ділянок навчальних та лікувально-профілактичних закладів, стін житлових та громадських будівель і споруд, майданчиків для ігор дітей та відпочинку населення на відстань не менше 20 м (п. 2.8).

На території садибної забудови населених пунктів відстань від контейнерних майданчиків до меж присадибних ділянок зі сторони вулиць повинна складати не менш як 5 м.

Відповідно до частини третьої статті12, частини першої статті81 ЦПК Україникожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частина шостастатті 81 ЦПК Українивстановлює, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Статтею 76 ЦПК Українивизначено, що доказами, є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно з частиною четвертоюстатті 82 ЦПК Україниобставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справ, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно достатті 89 ЦПК Українисуд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 зазначив, що сміттєвий контейнер, який розташований на земельній ділянці належній ОСОБА_2 , встановлено без дозвільних документів та будь - якої реальної потреби, вказаний контейнер заважає йому проходити та проїздити до його квартири. Відстань між його квартирою та контейнером є невеликою.

На підтвердження зазначених позовних вимог ОСОБА_1 надав фотокартки, на яких зафіксований сміттєвий контейнер, які свідчать лише про дійсне існування такого контейнера на земельній ділянці належній ОСОБА_2 .

За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позивачем не надано суду належних та достовірних доказів, окрім його припущень, що розміщення сміттєвого контейнера суперечить чинному законодавству, та не відповідає Державним санітарним нормам та правилам утримання територій населених місць, затверджених наказом Міністерства охорони здоров`я України від 17 березня 2011 року N145.

Суд першої інстанції правильно зазначив, що в матеріалах справи відсутнійвисновок державної санітарно-епідеміологічної служби про порушення будь-яких санітарних норм ОСОБА_2 , як і відсутні докази, що вказаний контейнер заважає відповідачу проходити та проїздити до його квартири, встановленням сміттєвого контейнеру захаращено прохід та проїзд до належної йому частини будинку.

З огляду на наведене, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про звільнення земельної ділянки по АДРЕСА_1 від сміттєвого контейнера.

Щодо вимоги про зобов`язання змінити напрямок здійсненнявідео-зйомки камерою зовнішнього відеоспостереження.

Необхідно зазначити, що кожен має право на повагу до його гідності; ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України, не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини, кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім`ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації; право особи вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію може бути обмежене, зокрема, для захисту репутації або прав інших людей (ст.28, 32, 34 Конституції України, ст. 201, 270, 271, 297, 301, 302 ЦК України).

Діяльність фізичних осіб не може порушувати особисті немайнові права; фізична особа має право на захист свого особистого немайнового права від протиправних посягань інших осіб, який може здійснюватися способом відповідно до змісту цього права, способу його порушення та наслідків, що їх спричинило це порушення; обставини особистого життя фізичної особи можуть бути розголошені іншими особами лише за умови, що вони містять ознаки правопорушення, що підтверджено рішенням суду, а також за її згодою; негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною, якщо особа, яка її поширила, не доведе протилежного; згода особи на знімання її на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку припускається лише якщо зйомки проводяться відкрито на вулиці, на зборах, конференціях, мітингах та інших заходах публічного характеру, знімання фізичної особи на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку, в тому числі таємне, без згоди особи може бути проведене лише у випадках, встановлених законом (ст. 273 ч. 3, ст. 275, ст. 277 ч. 3, ст. 301 ч. 4, ст. 307 ч.ч. 1, 3 ЦК України).

Забороняється збирання відомостей про особу без її попередньої згоди, за винятком випадків, передбачених законом; порушення законодавства про інформацію тягне за собою, зокрема, цивільно-правову відповідальність, в т.ч. у вигляді відшкодування моральної шкоди (ст.ст. 23, 47, 48, 49 Закону України "Про інформацію").

Конституційний Суд України у рішенні від 30 жовтня 1997 року № 5-зп у справі № 18/203-97 щодо офіційного тлумачення статей 3, 23, 31, 47, 48 Закону України "Про інформацію" та статті 12 Закону України "Про прокуратуру" розтлумачив, що до конфіденційної інформації, зокрема, належать свідчення про особу (освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров`я, дата і місце народження, майновий стан та інші персональні дані). Цей перелік не є вичерпним.

На підтвердження позовних вимог щодо встановлення відеокамер позивач надав фотознімки на яких зображено будівлю торгово - офісного центру, який належить ОСОБА_2 , по периметру якого встановлені камери зовнішнього відеоспостереження.

Вирішуючи спір в цій частині позовних вимог, суд першої інстанції правильно зазначив, що в порушення вимог ст. 12-13, 81 ЦПК України позивачем не надано суду доказів, що дані відеокамери здійснюють відео-зйомку подвір`я по АДРЕСА_1 , де проживає він та його родина, і докази того, що дані відеокамери взагалі є працюючими.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях ( ч.6 ст.81 ЦПК України).

Із урахуванням встановлених у цій справі обставин, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовної вимоги про зобов`язання ОСОБА_2 змінити напрямок здійснення відео - зйомки камерою зовнішнього відеоспостереження, установленою на стіні торгово - офісного центру за адресою : АДРЕСА_1 , таким чином, щоб камерою не здійснювалась фото-, кіно - або відео - зйомка квартири АДРЕСА_2 та прилеглої до квартири земельної ділянки за недоведеністю.

Щодо вимог про зобов`язання демонтувати самовільно встановлену тимчасову споруду торговий павільйон.

Відповідно до частини першої статті 181 Цивільного кодексу України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.

Згідно з частиною другою статті 181 ЦК України рухомими речами є речі, які можна вільно переміщувати у просторі.

Відповідно до частини другої статті 28 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" (Закон № 3038-VI) тимчасова споруда торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення для здійснення підприємницької діяльності - одноповерхова споруда, що виготовляється з полегшених конструкцій з урахуванням основних вимог до споруд, визначених технічним регламентом будівельних виробів, будівель і споруд, і встановлюється тимчасово, без улаштування фундаменту. Тимчасова споруда для здійснення підприємницької діяльності може мати закрите приміщення для тимчасового перебування людей (павільйон площею не більше 30 квадратних метрів по зовнішньому контуру) або не мати такого приміщення.

Частиною четвертою статті 28 Закону № 3038-VI передбачено, що розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності здійснюється в порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері містобудування.

У Державному класифікаторі будівель та споруд ДК 018-2000, затвердженому наказом Державного комітету стандартизації, метрології та сертифікації України від 17 серпня 2000 року № 507, міститься визначення терміну "будівля", їх перелік та класифікація - тимчасова споруда до будівель не належить і не є нерухомістю.

Отже, тимчасова споруда є рухомою річчю, оскільки виготовляється з полегшених конструкцій і встановлюється тимчасово без закладення фундаменту, а тому вільне переміщення тимчасових споруд у просторі можливе без зміни їх призначення.

Оскільки тимчасова споруда не є нерухомістю, то законом не вимагається обов`язкове нотаріальне посвідчення та державна реєстрація договору відчуження чи оренди такої споруди, відсутня необхідність державної реєстрації вказаного майна.

Згідно п.п. 2.2, 2.4, 2.6, 2.7 Порядку розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності, затвердженого Наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 21.10.2011 року № 244 замовник, який має намір встановити тимчасову споруду (ТС), звертається до відповідного виконавчого органу сільської, селищної, міської ради або районної державної адміністрації із відповідною заявою у довільній формі про можливість розміщення ТС. Для визначення відповідності намірів щодо місця розташування ТС містобудівній документації, будівельним нормам відповідний комплект документів направляється до органу з питань містобудування та архітектури сільської, селищної, міської ради, районної державної адміністрації.

У разі відсутності у складі відповідного виконавчого органу сільської, селищної, міської ради органу з питань містобудування та архітектури відповідність намірів щодо місця розташування ТС на території сільської, селищної, міської ради визначає орган з питань містобудування та архітектури відповідної районної державної адміністрації за територіальною належністю.

Для оформлення паспорта прив`язки ТС замовник звертається до органу з питань містобудування та архітектури із додатковою заявою щодо оформлення паспорта прив`язки ТС. Паспорт прив`язки ТС надається органом з питань містобудування та архітектури протягом десяти робочих днів з дня подання зазначеної заяви.

Відповідно до частин четвертої, сьомоїстатті 376 ЦК України, якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесення особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок. У разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил суд за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов`язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову. Якщо проведення такої перебудови є неможливим або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво. Особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, зобов`язана відшкодувати витрати, пов`язані з приведенням земельної ділянки до попереднього стану (частина сьомастатті 376 ЦК України).

З урахуванням змісту зазначеної норми у поєднанні з положеннями статей16,386,391 ЦК Українипозивачами за такими вимогами можуть бути відповідний орган державної влади або орган місцевого самоврядування та інші особи, право власності яких порушено самочинним будівництвом.

У постанові Верховного Суду України від 06 вересня 2017 року у справі № 6-1721цс16 зроблено висновок, що «право на звернення до суду з позовом про знесення або перебудову самочинно збудованого об`єкта нерухомості мають органи державної влади, органи місцевого самоврядування і інспекціям державного архітектурно-будівельного контролю. У разі порушення прав інших осіб право на звернення до суду мають такі особи за умови, що вони доведуть наявність порушеного права (стаття 391 ЦК України), а також власник (користувач) земельної ділянки, якщо він заперечує проти визнання за особою, яка здійснила самочинне будівництво на його земельній ділянці, права власності на самочинно збудоване нерухоме майно (частина четверта статті376та стаття391цьогоКодексу)».

Аналогічна правова позиція неодноразово була підтримана Верховним Судом, зокрема у постановах: від 10 квітня 2019 року у справі № 127/27333/16-ц, від 24 липня 2019 року у справі № 369/8107/15-ц, від 20 листопада 2019 року у справі № 685/1537/17-ц, від 10 червня 2020 року у справі № 127/11492/16-ц і від 27 січня 2021 року у справі № 308/8116/13-ц.

Матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_1 неодноразово звертався зі скаргами до органів влади та місцевого самоврядування з приводу самовільного розміщення відповідачем торгівельного павільйону.

Розпорядженням міського голови Бердичівської міської ради №126 від 21.10.2022 року було створено робочу групу з розгляду звернення ОСОБА_1 .

З протоколу засідання робочої групи від 26.10.2022 року вбачається, що робоча група вирішила: рекомендувати ОСОБА_2 у добровільному порядку демонтувати тимчасову споруду за адресою: АДРЕСА_1 . Працівникам муніципальної інспекції продовжувати контроль за додержанням вимог у галузі законодавства. В зв`язку з тим, що тимчасова споруда знаходиться на земельній ділянці, яка знаходиться у приватній власності, ОСОБА_1 може самостійно звернутися до суду з метою захисту його прав та інтересів.

Згідно даного протоколу встановлено, що права Бердичівської міської громади не порушені. Земельна ділянка приватизована, для проведення демонтажу за процедурою, передбаченою Тимчасовим порядком демонтажу тимчасових споруд, затвердженого рішенням Бердичівської міської ради від 01.03.2012 № 349, немає законних підстав.

Відповідно до частини третьоїстатті 6 Закону України «Про доступ до судових рішень»суд при здійсненні судочинства може використовувати лише текст судового рішення, який опубліковано офіційно або внесено до Реєстру.

Аналіз Єдиного державного реєстру судових рішень свідчить, що рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 12.08.2021 у справі № 240/22361/20 відмовлено у задоволенні позову Управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій у Житомирській області до фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 про застосування заходів реагування у сфері державного нагляду (контролю) у вигляді повного зупинення до повного усунення порушень вимог законодавства у сфері пожежної безпеки, а саме заборонити подальшу експлуатацію будівлі торгівельного центру, за адресою: АДРЕСА_1 .

Позивачем, всупереч положень статей76,81,89 ЦПК Українипід час розгляду справи не надано доказів порушення або існування порушення права набезпечне життя та здоров`я, хоча в силу вимог статей12,81 ЦПК Українисаме на позивача покладений обов`язок доводити вказані обставини.

Сам по собі факт встановлення ОСОБА_2 на земельній ділянці, яка належить йому на праві власності торгівельного павільйону без паспорта не може свідчити про наявність загрози життю та здоров`я позивачу та членам його сім`ї. Наявністьреальноїзагрози життю та здоров`ю позивачу та членам його сім`ї не підтверджується жодними доказами.

Відповідно до вимогст. 4 ЦПК Українисуд захищає порушені права особи, а не права, які в майбутньому можуть бути порушені.

Враховуючи, що у справі, яка переглядається, позивач відноситься до інших осіб, які можуть звернутися до суду із позовом про знесення самочинного будівництва (в розумінністатті 376 ЦК України), що зумовлює встановлення у таких справах додаткових обставин, зокрема, крім встановлення самого факту самочинного будівництва,підлягає обов`язковому доведенню факт наявності порушення прав у зв`язку з самочинним будівництвом. Суд першої інстанції дійшов до обґрунтованого висновку, що підстави для задоволення позову ОСОБА_1 в цій частині відсутні, оскільки позивач не надав доказів істотного порушення його прав діями відповідача, пов`язаними з встановленням спірного торгівельного павільйону, а посилання позивача на те, що розміщення павільйону на належній відповідачу земельній ділянці може в майбутньому загрожувати його життю та здоров`ю, життю та здоров`ю його родини, оскільки він розміщений з порушенням Правил пожежної безпеки, не облаштований первинними засобами пожежогасіння, що може створити небезпеку, перекидання пожежі з кіоску на його житло, є лише його припущеннями, які не доведені належними доказами в судовому засіданні.

Щодо стягнення витрат на правову допомогу.

Положеннями статті 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Пунктом 3.2Рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 року№ 23-рп/2009передбачено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема, в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб`єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб`єктами права.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру з огляду на конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрати на підставістатті 41 Конвенції.Так, у справі «Схід/Захід Альянс Лімітед» проти України» (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим(пункт 268).

У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Чинне цивільно-процесуальне законодавство визначило критерії, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу.

Відповідно достатті 137 ЦПК Українивитрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорар адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаними адвокатом робами (наданими послугами); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може за клопотанням іншої сторони зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

У частині третійстатті 141 ЦПК Українипередбачено, що при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.

Тобто,ЦПК Українипередбачено критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи.

Такий висновок міститься у додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження№ 14-382цс19).

У вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що принцип змагальності знайшов своє втілення, зокрема, у положеннях частин п`ятої та шостоїстатті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов`язок обґрунтування наявності підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов`язок доведення їх неспівмірності, тому при вирішенні питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу слід надавати оцінку виключно тим обставинам, щодо яких інша сторона має заперечення.

Отже, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд має враховувати конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.

Ці висновки узгоджуються звисновками, викладеними в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 9901/350/18 (провадження № 11-1465заі18) та додатковій постанові у вказаній справі від12 вересня 2019 року, у постанові від 12 травня 2020 року у справі№ 904/4507/18 (провадження № 12-171гс19) та постанові від 26 травня2020 року у справі № 908/299/18 (провадження № 12-136гс19).

У відзиві на апеляційну скаргу представником ОСОБА_2 - ОСОБА_3 заявлено клопотання про стягнення з ОСОБА_1 7000,00 грн витрат на правову допомогу надану в суді апеляційної інстанції.

На підтвердження понесених витрат представник ОСОБА_2 - ОСОБА_3 надав копію договору про надання правової допомоги від 03.07.2023, копію ордеру на надання правничої (правової) допомоги №96 від 29.03.2024, копію свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю №672 від 19.07.2012, розрахунок до договору про надання правової допомоги №96 від 03.07.2023, за змістом якого вбачається, що правова допомога надана на загальну суму 7 000 грн, з яких - усна консультація з вивченням документів 2000,00 грн, складання відзиву 4000,00 грн, представництво інтересів клієнта в суді 1000,00 грн ( судовий день), копію квитанції від 03.04.2024 на суму 7000, 00 грн.

Колегія суддів приймає вказані документи в якості доказів на підтвердження виконання адвокатом Гуменюком О.В. робіт на підставі договору від 03.07.2023, а також на підтвердження вартості наданих адвокатом послуг на загальну суму 7000 грн.

Представник ОСОБА_1 ОСОБА_7 подав заяву про зменшення судових витрат, в якій зазначив, що представником відповідача було складено лише один процесуальний документ ( відзив) без зазначення часу, який було витрачено адвокатом на складання даного процесуального документу та відсутній детальний опис робіт (наданих послуг) виконаних адвокатом. Водночас щодо представництва інтересів клієнта в суді адвокат не вказує затрачений час на виконання адвокатських робіт, тому наданий представником відповідача розрахунок не відповідає вимогам ЦПК України та практиці Верховного Суду. Враховуючи наведене , дана справа є не складною, судова практика в аналогічних справах є сталою, а тому написання відзиву не потребувало додаткових зусиль.

Відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Так, Верховний Суд у справах №905/1795/18 та №922/2685/19 неодноразово зауважував, що суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 листопада 2022 року в справі №922/1964/21 також дійшла висновку, що учасник справи повинен деталізувати відповідний опис лише тією мірою, якою досягається його функціональне призначення - визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат. Надмірний формалізм при оцінці такого опису на предмет його деталізації, за відсутності визначених процесуальним законом чітких критеріїв оцінки, може призвести до порушення принципу верховенства права.

У додатковій постанові Верховного Суду від 08 вересня 2021 року у справі №206/6537/19 (провадження № 61-5486св21) зазначено, що попри волю сторін договору визначати розмір гонорару адвоката, суд не позбавлений права оцінювати заявлену до відшкодування вартість правничої допомоги на підставі критеріїв співмірності, визначених частиною четвертою статті 137 ЦПК України.

Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір обґрунтованим. Відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Аналогічні висновки щодо підтвердження витрат, пов`язаних з оплатою професійної правничої допомоги, зроблені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі №826/1216/16, додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі №755/9215/15-ц, постанові Верховного Суду від 02 грудня 2020 року у справі №742/2585/19.

Враховуючи критерій реальності адвокатських витрат, характер виконаної адвокатом роботи, а також критерій розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи, керуючись принципами справедливості та верховенства права, колегія суддів дійшла висновку, що судові витрати на надання професійної правничої допомоги в розмірі 7000, 00 грн у даному випадку є завищеними, оскільки не є співмірним із складністю справи, часом витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт та обсягу наданих ним послуг, а тому їх розмір має бути зменшений.

Таким чином, колегія суддів дійшла висновку про часткове задоволення заяви про стягнення із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 понесених судових витрат на професійну правничу допомогу під час перегляду справи в суді апеляційної інстанції в розмірі 1500, 00 грн.

За наведених обставин, рішення суду першої інстанції містить належну мотивовану оцінку аргументам учасників справи, що відповідає нормам матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, та вимогам статті 263 ЦПК України щодо законності та обґрунтованості судового рішення, тому доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 є безпідставними.

Наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду першої інстанції та не дають підстав вважати, що судом першої інстанції порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначено в апеляційній скарзі.

Аналізуючи обсяг дослідження доводів заявника та їх відображення в судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків суду, колегія суддів виходить з того, що у справі, яка переглядається, надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують висновків суду першої інстанції.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а судове рішення без змін.

Судові витрати залишити за сторонами, оскільки судом апеляційної інстанції рішення суду першої інстанції залишено без змін, тому питання перерозподілу судових витрат не вирішується апеляційним судом. З цих самих підстав колегія суддів відмовляє у задоволенні заяви представника ОСОБА_1 - ОСОБА_7 про стягнення з відповідача 2825, 66 грн витрат на правову допомогу надану в суді апеляційної інстанції.

Керуючись статтями 268, 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Заочне рішення Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 16 лютого 2024 року залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 1500,00 грн витрат на правову допомогу надану в суді апеляційної інстанції.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Дата складання повного судового рішення 18 квітня 2024 року.

Головуючий

Судді