Постанова

від 17.04.2024 по справі 916/3288/23

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 квітня 2024 рокум. ОдесаСправа № 916/3288/23Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

Головуючого судді: Таран С.В.,

Суддів: Богатиря К.В., Поліщук Л.В.,

при секретарі судового засідання: Колцун В.В.,

за участю представників:

від Департаменту комунальної власності Одеської міської ради участі не брали,

від Громадської організації "Одеське товариство пенсіонерів" Матковський Ю.І.,

розглянувши апеляційну скаргу Громадської організації "Одеське товариство пенсіонерів"

на рішення Господарського суду Одеської області від 28.12.2023, прийняте суддею Сулімовською М.Б., м. Одеса, повний текст складено 08.01.2024,

у справі №916/3288/23

за позовом: Департаменту комунальної власності Одеської міської ради

до відповідача: Громадської організації "Одеське товариство пенсіонерів"

про усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення

ВСТАНОВИВ:

У липні 2023 Департамент комунальної власності Одеської міської ради звернувся з позовом до Громадської організації "Одеське товариство пенсіонерів", в якому просив усунути перешкоди у користуванні шляхом виселення відповідача з нежитлових приміщень першого поверху №502 загальною площею 35,7 кв.м, що розташовані за адресою: м. Одеса, вул. Базарна, 29, на користь позивача.

Позовні вимоги обґрунтовані неправомірними діями відповідача, який за відсутності правових підстав користується майном комунальної власності нежитловими приміщеннями першого поверху №502 загальною площею 35,7 кв.м, що розташовані за адресою: м. Одеса, вул. Базарна, 29.

За вказаною позовною заявою місцевим господарським судом 14.08.2023 відкрито провадження у справі №916/3288/23.

Рішенням Господарського суду Одеської області від 28.12.2023 у справі №916/3288/23 (суддя Сулімовська М.Б.) позов задоволено; усунуто перешкоди у користуванні шляхом виселення Громадської організації "Одеське товариство пенсіонерів" з нежитлових приміщень першого поверху №502 загальною площею 35,7 кв.м., що розташовані за адресою: м. Одеса, вул. Базарна, 29, на користь Департаменту комунальної власності Одеської міської ради; стягнуто з Громадської організації "Одеське товариство пенсіонерів" на користь Департаменту комунальної власності Одеської міської ради 2684 грн судового збору.

Судове рішення мотивоване відсутністю правових підстав для користування Громадською організацією "Одеське товариство пенсіонерів" вищенаведеними нежитловими приміщеннями першого поверху, які належать територіальній громаді міста Одеси на праві комунальної власності.

Не погодившись з прийнятим рішенням, Громадська організація "Одеське товариство пенсіонерів" звернулася з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Одеської області від 28.12.2023 у справі №916/3288/23 та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити у повному обсязі.

Зокрема, в апеляційній скарзі скаржник наголошує на упереджених діях суду першої інстанції, які полягають у тому, що місцевий господарський суд, відкривши провадження у даній справі 14.08.2023, в порушення вимог частини п`ятої статті 176, статей 180, 182, 183, 209, 242 Господарського процесуального кодексу України, повідомив Громадську організацію "Одеське товариство пенсіонерів" про існування відповідного судового розгляду лише 22.10.2023, чим позбавив відповідача будь-яких процесуальних прав, та в подальшому, приймаючи до уваги виключно позицію позивача, безпідставно не залучив до матеріалів справи надані відповідачем докази, не задовольнив клопотання відповідача про залучення третьої особи та повернув зустрічний позов Громадської організації "Одеське товариство пенсіонерів". Крім того, за твердженням скаржника, при прийнятті оскаржуваного рішення Господарський суд Одеської області необґрунтовано не врахував практику суду касаційної інстанції, а також те, що Департамент комунальної власності Одеської міської ради, не маючи жодних правових підстав, під час дії у державі воєнного стану намагається повернути спірні нежитлові приміщення шляхом виселення Центру соціальної допомоги біженцям та переселенцям.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 14.02.2024 за вказаною апеляційною скаргою відкрито апеляційне провадження; встановлено строк для подання відзиву на апеляційну скаргу, а також будь-яких заяв чи клопотань з процесуальних питань до 29.02.2024.

В подальшому ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 04.03.2024 призначено справу №916/3288/23 до розгляду на 17.04.2024 о 10:00.

У судовому засіданні 17.04.2024 представник Громадської організації "Одеське товариство пенсіонерів" апеляційну скаргу підтримав; представник Департаменту комунальної власності Одеської міської ради участі не брав, хоча був належним чином сповіщений про дату, час та місце його проведення, що підтверджується матеріалами оскарження ухвали (а.с.182), при цьому позивачем було подано заяву б/н від 17.04.2024 (вх.№342/24/Д2 від 17.04.2024) про розгляд даної справи без його участі.

Департамент комунальної власності Одеської міської ради своїм правом згідно з частиною першою статті 263 Господарського процесуального кодексу України не скористався, відзив на апеляційну скаргу не надав, що в силу частини третьої статті 263 Господарського процесуального кодексу не перешкоджає перегляду оскаржуваного рішення суду першої інстанції.

За умовами частин першої, другої статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Заслухавши пояснення представника апелянта, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності застосування Господарським судом Одеської області норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла наступних висновків.

З матеріалів справи вбачається, що територіальній громаді міста Одеси в особі Одеської міської ради на праві комунальної власності належать нежитлові приміщення першого поверху, розташовані за адресою: м. Одеса, вул. Базарна, 29, що підтверджується свідоцтвом про право власності серії САС №430217 від 19.10.2009, виданим Виконавчим комітетом Одеської міської ради, та витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно №28627244 від 11.01.2011.

21.10.2004 між Приморською райадміністрацією м. Одеси ("Орендодавець") та Громадською організацією "Одеське товариство пенсіонерів" ("Орендар") укладено договір оренди нежитлового приміщення №503/ж/7 (далі договір №503/ж/7 від 21.10.2004), відповідно до пункту 1.1 якого Орендодавець передає, а Орендар приймає в строкове платне користування нежитлове приміщення першого поверху загальною площею 39,1 кв.м за адресою: м. Одеса, вул. Базарна, 29 з метою розміщення центру активного довголіття.

Цей договір діє з 21.10.2004 до 19.10.2005 (пункт 1.2 договору №503/ж/7 від 21.10.2004).

В силу пункту 3.4 договору №503/ж/7 від 21.10.2004 Орендодавець зобов`язується передати Орендарю в оренду приміщення згідно з пунктом 1.1 цього договору за актом приймання-передачі, який підписується обома сторонами.

Пунктом 4.7 договору №503/ж/7 від 21.10.2004 передбачено, що після закінчення строку дії договору чи у випадку його дострокового розірвання Орендар зобов`язаний у 15-денний термін передати Орендодавцю приміщення за актом у належному стані не гіршому, ніж на момент передачі його в оренду, та відшкодувати Орендодавцеві збитки у разі погіршення стану або втрати (повної або часткової) об`єкта оренди.

За умовами пункту 7.1 договору №503/ж/7 від 21.10.2004 питання, не врегульовані цим договором, вирішуються відповідно до чинного законодавства.

Положеннями пункту 7.5 договору №503/ж/7 від 21.10.2004 визначено, що зміна або розірвання договору можуть мати місце за погодженням сторін.

Відповідно до пунктів 7.8, 7.9 договору №503/ж/7 від 21.10.2004 реорганізація Орендодавця не є підставою для зміни умов або припинення дії цього договору. Дія договору оренди припиняється, зокрема, внаслідок закінчення строку, на який його було укладено.

Згідно з пунктом 7.13 договору №503/ж/7 від 21.10.2004 передача приміщення в оренду не спричиняє передачу Орендарю права власності на це приміщення. Власником орендованого приміщення залишається територіальна громада міста Одеси.

Додатком до договору №503/ж/7 від 21.10.2004 є підписаний сторонами без зауважень розрахунок орендної плати.

В подальшому до договору №503/ж/7 від 21.10.2004 було укладено низку додаткових погоджень та додаткових договорів, зокрема, додаткове погодження б/н від 02.04.2007, на підставі якого змінено назву Орендодавця за договором №503/ж/7 від 21.10.2004 на Представництво по управлінню комунальною власністю Одеської міської ради (найменування якого в подальшому було змінено на Департамент комунальної власності Одеської міської ради) та присвоєно даному договору оренди новий номер №26/7, а також додатковий договір №8 від 11.03.2020, згідно з яким продовжено строк дії договору оренди на 1 рік (з 01.01.2020 до 31.12.2020).

26.10.2021 на підставі акту приймання-передачі б/н, підписаного сторонам без зауважень, відповідач повернув Департаменту комунальної власності Одеської міської ради об`єкт оренди за договором №503/ж/7 від 21.10.2004, а саме: нежитлове приміщення першого поверху загальною площею 35,7 кв.м, розташоване за адресою: м. Одеса, вул. Базарна, 29.

11.08.2022 працівниками Комунальної установи "Муніципальна служба комунальної власності Одеської міської ради" проведено обстеження нежитлового приміщення першого поверху загальною площею 35,7 кв.м, розташованого за адресою: м. Одеса, вул. Базарна, 29, за результатами якого складено відповідний акт обстеження б/н від 11.08.2022, в якому зафіксовано, що на момент огляду зазначене приміщення, яке перебувало в орендному користуванні відповідача, використовуються останнім під пункт розподілу гуманітарної допомоги населенню м. Одеси, продуктових наборів та гарячих обідів.

Предметом спору у даній справі є вимога Департаменту комунальної власності Одеської міської ради про усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення Громадської організації "Одеське товариство пенсіонерів" з нежитлових приміщень першого поверху №502 загальною площею 35,7 кв.м, розташованих за адресою: м. Одеса, вул. Базарна, 29.

Задовольняючи позов, місцевий господарський суд послався на відсутність правових підстав для користування Громадською організацією "Одеське товариство пенсіонерів" вищенаведеними нежитловими приміщеннями, які належать територіальній громаді міста Одеси на праві комунальної власності.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позову з огляду на наступне.

Стаття 15 Цивільного кодексу України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Під порушенням слід розуміти такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Вказаний вище підхід є загальним і може застосовуватись при розгляді будь-яких категорій спорів, оскільки не доведеність порушення прав, за захистом яких було пред`явлено позов у будь-якому випадку є підставою для відмови у його задоволенні.

Таким чином, у розумінні закону, суб`єктивне право на захист це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду (частина перша статті 16 Цивільного кодексу України).

Наведена позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Водночас позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи, і в залежності від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту, при цьому застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Чинне законодавство визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язано із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Отже, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права.

Крім того, суди мають виходити із того, що обраний позивачем спосіб захист цивільних прав має бути не тільки ефективним, а й відповідати правовій природі тих правовідносин, що виникли між сторонами, та має бути спрямований на захист порушеного права.

Враховуючи вищевикладене, виходячи із приписів статті 4 Господарського процесуального кодексу України, статей 15, 16 Цивільного кодексу України, можливість задоволення позовних вимог перебуває у залежності від наявності (доведеності) наступної сукупності умов: наявність у позивача певного суб`єктивного права або інтересу, порушення такого суб`єктивного права (інтересу) з боку відповідача та належність (адекватність встановленому порушенню) обраного способу судового захисту. Відсутність (недоведеність) будь-якого з означених елементів унеможливлює задоволення позовних вимог.

В силу статті 41 Конституції України держава гарантує належне забезпечення захисту права власності на нерухоме майно.

Частиною першою статті 318 Цивільного кодексу України передбачено, що суб`єктами права власності є Український народ та інші учасники цивільних відносин, визначені статтею 2 цього Кодексу.

Учасниками цивільних відносин є: держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб`єкти публічного права (частина друга статті 2 Цивільного кодексу України).

Згідно з приписами статті 316 Цивільного кодексу України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

За умовами статті 319 Цивільного кодексу України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Статтею 321 Цивільного кодексу України визначено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до статті 327 Цивільного кодексу України у комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.

Статтею 391 Цивільного кодексу України унормовано, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

У розумінні приписів наведеної норми право власності може бути також порушене без безпосереднього вилучення майна у власника. Власник у цьому випадку має право вимагати захисту свого права і від особи, яка перешкоджає його користуванню та розпорядженню своїм майном, тобто може звертатися до суду з негаторним позовом.

Характерною ознакою негаторного позову є протиправне вчинення третьою особою перешкод власнику в реалізації ним повноважень розпорядження та користування належним йому майном.

Позивачем за негаторним позовом може бути власник або титульний володілець, у якого знаходиться річ і щодо якої відповідач ускладнює здійснення повноважень користування або розпорядження, а відповідачем лише та особа, яка перешкоджає позивачу в здійсненні його законного права користування чи розпорядження річчю.

Предмет негаторного позову становитиме вимога володіючого майном власника до третіх осіб про усунення порушень його права власності, що перешкоджають йому належним чином користуватися, розпоряджатися цим майном тим чи іншим способом (зокрема, шляхом виселення з неправомірно займаних нежитлових приміщень власника). Підставою негаторного позову слугують посилання позивача на належне йому право користування і розпорядження майном, а також факти, що підтверджують протиправні дії відповідача у створенні позивачу перешкод щодо здійснення ним цих правомочностей.

Передбачений статтею 391 Цивільного кодексу України спосіб захисту усунення перешкод у здійсненні власником прав користування та розпорядження своїм майном підлягає застосуванню у тих випадках, коли між позивачем, який є власником або титульним володільцем майна, і відповідачем, який користується спірним майном, не існує договірних відносин щодо цього майна і майно перебуває у користуванні відповідача не на підставі договору, укладеного з позивачем.

Отже, для задоволення вимог позивача необхідно встановити факт об`єктивно існуючих перешкод у здійсненні власником або титульним володільцем своїх правомочностей, оскільки речове право має захищатися лише при доведенні самого факту порушення. Другою умовою застосування негаторного позову має бути відсутність між позивачем і відповідачем договірних відносин, адже в разі наявності таких відносин власник або титульний володілець здійснює захист порушеного права власності зобов`язально-правовими засобами.

Аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду від 21.08.2018 у справі №910/19865/17.

Колегія суддів враховує, що нежитлові приміщення першого поверху №502, розташовані за адресою: м. Одеса, вул. Базарна, 29, належать на праві комунальної власності територіальній громаді м. Одеси, про що свідчать наявні у матеріалах справи копії свідоцтва про право власності серії САС №430217 від 19.10.2009 та витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно №28627244 від 11.01.2011. При цьому згідно з пунктами 2.1, 2.4 Положення про Департамент комунальної власності Одеської міської ради, затвердженого рішенням Одеської міської ради №137-VIII від 17.03.2021, позивач забезпечує реалізацію місцевої політики у сфері управління, ефективного використання та збереження майна комунальної власності територіальної громади м. Одеси, у зв`язку з чим здійснює претензійно-правову роботу з питань, пов`язаних з реалізацією повноважень у сфері управління об`єктами комунальної власності.

Зазначеним спростовуються доводи апелянта про те, що позивач не має жодних прав щодо спірних нежитлових приміщень першого поверху.

Як вбачається з матеріалів справи, між сторонами існували зобов`язальні (орендні) правовідносини на підставі договору №503/ж/7 від 21.10.2004, об`єктом оренди за яким виступали нежитлові приміщення першого поверху загальною площею 35,7 кв.м, розташовані за адресою: м. Одеса, вул. Базарна, 29.

Відповідно до частин першої, другої статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочин.

Згідно з приписами статті 509 Цивільного кодексу України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку; зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу, у тому числі і з договорів.

Частиною першою статті 173 Господарського кодексу України встановлено, що господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених Господарським кодексом України, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

Господарські зобов`язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать (стаття 174 Господарського кодексу України).

В силу частин першої, четвертої статті 179 Господарського кодексу України майново-господарські зобов`язання, які виникають між суб`єктами господарювання або між суб`єктами господарювання і негосподарюючими суб`єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов`язаннями. При укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору, зокрема, на основі вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству.

Відповідно до частини першої статті 193 Господарського кодексу України та статті 526 Цивільного кодексу України зобов`язання мають виконуватися належним чином відповідно до умов закону, інших правових актів, договору, а за відсутністю таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Частиною сьомою статті 179 Господарського кодексу України унормовано, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

За умовами частини першої статті 627 Цивільного кодексу України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 626 Цивільного кодексу України).

Згідно з частиною першою статті 283 Господарського кодексу України за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності.

В силу частини шостої статті 283 Господарського кодексу України до відносин оренди застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Частиною першою статті 759 Цивільного кодексу України передбачено, що за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

За умовами частини першої статті 193 Господарського кодексу України та статті 526 Цивільного кодексу України зобов`язання мають виконуватися належним чином відповідно до умов закону, інших правових актів, договору, а за відсутністю таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

В силу статті 530 Цивільного кодексу України зобов`язання повинні виконуватись в установлений законом або договором строк.

Відповідно до статті 631 Цивільного кодексу України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов`язки відповідно до договору. Договір набирає чинності з моменту його укладення. Сторони можуть встановити, що умови договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до його укладення. Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору.

Частиною першою статті 763 Цивільного кодексу України передбачено, що договір найму укладається на строк, встановлений договором.

Згідно з частиною другою статті 291 Господарського кодексу України договір оренди припиняється, зокрема, у разі закінчення строку, на який його було укладено.

Частиною четвертою статті 284 Господарського кодексу України унормовано, що строк договору оренди визначається за погодженням сторін. У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення строку дії договору він вважається продовженим на такий самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором.

Якщо наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку договору найму, то, за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором (стаття 764 Цивільного кодексу України).

У частині другій статті 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" №2269-XII від 10.04.1992, який був чинним станом на момент укладення між сторонами договору оренди, визначено, що у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення терміну дії договору він вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені договором.

Системний аналіз вищевикладених приписів законодавства дозволяє зробити висновок, що для продовження дії договору оренди необхідна наявність таких юридичних фактів: продовження користування орендарем орендованим майном та відсутність своєчасного письмового повідомлення однієї зі сторін договору про припинення або зміну умов договору.

Правове регулювання процедури припинення орендних правовідносин спрямовано на досягнення справедливого балансу між правом орендодавця володіти, користуватися та розпоряджатися майном на власний розсуд і правом орендаря очікувати на стабільність та незмінність його майнового становища. У контексті наведених вище норм настання наслідків у вигляді припинення чи продовження договору є пов`язаним з дотриманням сторонами орендних правовідносин добросовісної та послідовної поведінки, обумовленої змістом укладеного договору, положеннями господарського законодавства, а також усталеними звичаями ділового обороту та документообігу.

Колегія суддів вбачає, що у пункті 1.2 договору №503/ж/7 від 21.10.2004 визначено строк його дії з 21.10.2004 до 19.10.2005, при цьому з метою пролонгації орендних правовідносин за вказаним договором було підписано низку додаткових погоджень та додаткових договорів, у зв`язку з чим строк дії даного договору оренди було неодноразово продовжено, зокрема, в останній раз до 31.12.2020 (на підставі додаткового договору №8 від 11.03.2020).

03.10.2019 Верховною Радою України було прийнято Закон України "Про оренду державного та комунального майна" №157-ІХ, у пункті 1 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" якого було передбачено, що цей Закон набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування, та вводиться в дію з 01.02.2020 (за виключенням окремих зазначених норм).

Водночас згідно з пунктом 5 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про оренду державного та комунального майна" №157-ІХ від 03.10.2019 з дня введення в дію цього Закону було визнано таким, що втратив чинність, Закон України "Про оренду державного та комунального майна" №2269-XII від 10.04.1992.

Закон України "Про оренду державного та комунального майна" №157-ІХ від 03.10.2019 опублікований в офіційному друкованому виданні "Голос України" 26.12.2019, набрав чинності 27.12.2019 і введений в дію з 01.02.2020, а відтак саме з цієї дати підлягають застосуванню його приписи (за винятком окремих норм, наведених у розділі "Прикінцеві та перехідні положення").

За загальним правилом, якщо прийнятим нормативним актом порівняно з попереднім змінюється правове регулювання відносин в тій чи іншій сфері, то нові норми застосовуються з дати набрання ними чинності, якщо інше не визначено в самому нормативному акті (частина перша статті 5 Цивільного кодексу України).

Відповідно до пункту 2 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про оренду державного та комунального майна" №157-ІХ від 03.10.2019 договори оренди державного або комунального майна, укладені до набрання чинності цим Законом, продовжуються в порядку, передбаченому законодавством, яке діяло до дати набрання чинності цим Законом, до дати, яка наступить раніше: набрання чинності рішенням Кабінету Міністрів України чи рішенням представницького органу місцевого самоврядування (щодо договорів оренди комунального майна, розташованого в межах відповідної територіальної громади), передбаченим абзацом 5 частини другої статті 18 цього Закону, або 01.07.2020. Після настання однієї з дат, яка відповідно до цього пункту наступить раніше, але у будь-якому випадку не раніше дня введення в дію цього Закону, договори оренди продовжуються в порядку, визначеному цим Законом. Договори оренди державного та комунального майна, укладені до набрання чинності цим Законом, зберігають свою чинність та продовжують діяти до моменту закінчення строку, на який вони були укладені.

Отже, порядок продовження договорів оренди державного та комунального майна, який діяв до 31.01.2020 та був передбачений Законом України "Про оренду державного та комунального майна" №2269-XII від 10.04.1992 (втратив чинність 31.01.2020), може бути застосовано до процедури продовження тих договорів, строк дії яких закінчився до 01.07.2020 включно, а щодо інших договорів оренди державного та комунального майна (строк дії яких закінчився після 01.07.2020) в силу вимог абзацу 3 пункту 2 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про оренду державного та комунального майна" №157-ІХ від 03.10.2019 має застосовуватися порядок продовження, визначений цим Законом.

Саме такий сталий правовий висновок Верховного Суду викладено в постановах від 19.07.2022 у справі №924/852/21 та від 09.11.2021 у справі №908/2637/20.

Враховуючи викладене, беручи до уваги те, що, як зазначалося вище, строк дії укладеного між сторонами договору №503/ж/7 від 21.10.2004 було продовжено до 31.12.2020, тобто останній не закінчився 01.07.2020, правовідносини щодо його подальшої пролонгації регламентовані Законом України "Про оренду державного та комунального майна" №157-ІХ від 03.10.2019.

Згідно з частиною першою статті 18 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" №157-ІХ від 03.10.2019 продовження договорів оренди здійснюється за результатами проведення аукціону, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.

Без проведення аукціону можуть бути продовжені договори, які: укладені та продовжуються вперше, за умови, якщо строк оренди за такими договорами становить п`ять років або менше; укладені без проведення аукціону з установами, організаціями, передбаченими частиною першою статті 15 цього Закону; укладені без проведення аукціону з підприємствами, установами, організаціями, передбаченими частиною другою статті 15 цього Закону відповідно до вимог статті 15 цього Закону, крім випадків, передбачених абзацами одинадцятим та дванадцятим частини другої статті 15 цього Закону; укладені з підприємствами, установами, організаціями, що надають соціально важливі послуги населенню, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України, додатковий перелік яких може бути визначений представницькими органами місцевого самоврядування згідно із законодавством (частина друга статті 18 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" №157-ІХ від 03.10.2019).

В силу частини третьої статті 18 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" №157-ІХ від 03.10.2019 договори оренди можуть бути продовжені на той самий строк, на який вони були укладені, на підставі заяви орендаря про продовження договору, поданої орендодавцю не пізніше ніж за три місяці до закінчення строку дії договору оренди.

Механізм передачі в оренду державного та комунального майна, включаючи особливості передачі його в оренду відповідно до положень Закону України "Про оренду державного та комунального майна", регламентований Порядком передачі в оренду державного та комунального майна, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України №483 від 03.06.2020 (далі Порядок).

Відповідно до пункту 134 Порядку продовження договорів оренди здійснюється за результатами проведення аукціону або без проведення аукціону в передбачених Законом України "Про оренду державного та комунального майна" випадках.

За умовами пункту 143 Порядку орендар, що має намір продовжити договір оренди, що підлягає продовженню за результатами проведення аукціону, звертається до орендодавця із заявою про продовження договору оренди не пізніше ніж за три місяці до закінчення строку дії договору оренди. Якщо орендар не подав заяву про продовження договору оренди у зазначений строк, то орендодавець не пізніше ніж за один місяць до закінчення строку дії договору оренди повідомляє орендаря про те, що договір оренди підлягає припиненню на підставі закінчення строку, на який його було укладено, у зв`язку з тим, що орендар не подав відповідну заяву у визначений Законом строк, та повідомляє про необхідність звільнення орендованого приміщення і підписання акта приймання-передачі (повернення з оренди) орендованого майна.

Докази своєчасного звернення Громадської організації "Одеське товариство пенсіонерів" до Департаменту комунальної власності Одеської міської ради з відповідною заявою щодо продовження договору №503/ж/7 від 21.10.2004 у матеріалах справи відсутні.

Таким чином, як обґрунтовано зазначив в оскаржуваному рішенні суд першої інстанції, договір №503/ж/7 від 21.10.2004 припинився 31.12.2020 у зв`язку зі спливом строку, на який він був укладений (з урахуванням минулих пролонгацій).

Правові наслідки припинення договору оренди визначаються відповідно до умов регулювання договору найму Цивільним кодексом України (частина четверта статті 291 Господарського кодексу України).

Відповідно до частини першої статті 785 Цивільного кодексу України у разі припинення договору найму наймач зобов`язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.

Згідно з частиною другою статті 795 Цивільного кодексу України повернення наймачем предмета договору найму оформляється відповідним документом (актом), який підписується сторонами договору.

Колегія суддів вбачає, що нежитлові приміщення першого поверху загальною площею 35,7 кв.м, розташовані за адресою: м. Одеса, вул. Базарна, 29, було повернуто позивачу 26.10.2021, про що свідчить відповідний акт приймання-передачі від 26.10.2021, який підписаний сторонами без зауважень.

Між тим, в подальшому Громадська організація "Одеське товариство пенсіонерів" знову отримала доступ до вищенаведених нежитлових приміщень підвалу та зайняла останні, що підтверджується актом обстеження б/н від 11.08.2022 та не заперечується відповідачем.

Крім того, про факт зайняття Громадською організацією "Одеське товариство пенсіонерів" спірних приміщень підвалу свідчить сама правова позиція відповідача, який в обґрунтування своїх доводів щодо наявності підстав для продовження користування спірним майном посилається на пролонгацію раніше укладеного з позивачем договору №503/ж/7 від 21.10.2004 відповідно до постанови Кабінету Міністрів України №634 від 27.05.2022 "Про особливості оренди державного та комунального майна у період воєнного стану". Однак, вказані посилання апелянта є безпідставними, оскільки, як зазначалося вище, строк дії договору №503/ж/7 від 21.10.2004 сплив ще до введення в Україні воєнного стану, у зв`язку з чим дана постанова не може бути застосована до договірних орендних відносин сторін, які перестали існувати внаслідок припинення зазначеного договору оренди.

Частиною першою статті 73 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

В силу частини першої статті 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Відповідно до частини першої статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Обов`язок із доказування необхідно розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, в господарському процесі є складовою обов`язку сприяти всебічному, повному та об`єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема, подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує.

Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом (стаття 14 Господарського процесуального кодексу України).

Колегія суддів наголошує на тому, що рішення суду не може ґрунтуватися на припущеннях та містити неточності у встановленні обставин, які мають вирішальне значення для правильного вирішення спору, натомість висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки мають бути вичерпними, відповідати дійсності і підтверджуватися достовірними доказами.

Аналогічна правова позиція об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду викладена в постанові від 05.06.2020 у справі №920/528/19.

Ретельно дослідивши матеріали справи, апеляційний господарський суд зазначає, що скаржником до місцевого господарського суду не подано жодного доказу на підтвердження наявності у нього будь-якої правової підстави для зайняття спірних нежитлових приміщень першого поверху.

Посилання Громадської організації "Одеське товариство пенсіонерів" на рішення Одеської міської ради №234-VIII від 28.04.2021 "Про встановлення орендної плати суб`єктам, які мають право на отримання в оренду майна комунальної власності без проведення аукціону" судом апеляційної інстанції до уваги не приймаються, оскільки саме по собі вказане рішення за відсутності у матеріалах справи доказів його реалізації (зокрема, шляхом укладення між сторонами нового договору оренди замість припиненого договору №503/ж/7 від 21.10.2004) не свідчить про правомірність користування відповідачем нежитловими приміщеннями першого поверху №502 загальною площею 35,7 кв.м, що розташовані за адресою: м. Одеса, вул. Базарна, 29.

Отже, враховуючи, що договір №503/ж/7 від 21.10.2004 припинив свою дію у зв`язку з закінченням терміну, на який він був укладений, що свідчить про відсутність на теперішній час між сторонами договірних орендних правовідносин, беручи до уваги відсутність у матеріалах справи будь-яких доказів пролонгації договірних відносин, що існували між сторонами до 31.12.2020, або доказів укладення нового договору на право користування спірним нерухомим майном, а також з огляду на те, що інших належних та допустимих доказів наявності правових підстав використання спірного майна відповідачем до суду не подано, що, в свою чергу, є підставою для застосування правової конструкції, передбаченої статті 391 Цивільного кодексу України, Південно-західний апеляційний господарський суд погоджується з висновком місцевого господарського суду про задоволення позову.

Твердження апелянта про упередженість дій суду першої інстанції та порушення ним норм процесуального права колегією суддів оцінюються критично, оскільки з матеріалів справи вбачається, що підготовче засідання у даній справі було закрито ухвалою місцевого господарського суду від 23.11.2023, тобто через місяць після отримання судом від відповідача клопотання про повернення позовної заяви, що ніяким чином не обмежувало Громадську організацію "Одеське товариство пенсіонерів" у реалізації своїх прав в межах здійснення підготовчого провадження.

Посилання апелянта на постанови Верховного Суду від 18.07.2018 у справі №758/824/17, від 03.04.2019 у справі №909//68/18 та №757/37126/18 від 17.08.2022 є необґрунтованими, оскільки обставини і правовідносини у вказаних справах взагалі не є релевантними до спору, який розглядається у справі №916/3288/23.

Стосовно доводів Громадської організації "Одеське товариство пенсіонерів" про недотримання Департаментом комунальної власності Одеської міської ради порядку досудового врегулювання спору суд апеляційної інстанції зазначає наступне.

Досудове врегулювання господарських спорів це дії, спрямовані на вирішення спорів між учасниками господарських відносин із приводу порушених майнових прав і законних інтересів, що застосовується до судової процедури.

Саме така права позиція Верховного Суду викладена в постанові від 13.12.2019 у справі №908/2405/18.

Вказаний добровільний порядок врегулювання спору реалізується у формі претензійного провадження, в яке суд не втручається, оскільки останнє не є стадією господарського процесу. Сторони вживають заходів для досудового врегулювання спору за домовленістю між собою або у випадках, коли такі заходи є обов`язковими згідно із законом. Особи, які порушили права і законні інтереси інших осіб, зобов`язані поновити їх, не чекаючи пред`явлення претензії чи позову.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України №15-рп/2002 від 09.07.2002 можливість судового захисту не може бути поставлена законом, іншими нормативно-правовими актами у залежність від використання суб`єктом правовідносин інших засобів правового захисту, у тому числі досудового врегулювання спору, при цьому обов`язкове досудове врегулювання спорів, яке виключає можливість прийняття позовної заяви до розгляду і здійснення за нею правосуддя, порушує право особи на судовий захист. Отже, обрання певного засобу правового захисту, у тому числі і досудового врегулювання спору, є правом, а не обов`язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує.

За таких обставин, з огляду на те, що стосовно правовідносин, які склалися між сторонами у даній справі та є спірними, чинним законодавством України не встановлений обов`язковий порядок досудового врегулювання спору, апеляційний господарський суд зазначає, що позивач має право на звернення до суду з позовом незалежно від вжиття або невжиття ним заходів досудового врегулювання спору, чим спростовуються твердження апелянта про передчасність судового розгляду цієї справи.

В силу приписів статті 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним та обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Перевіривши відповідно до статті 270 Господарського процесуального кодексу України юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення у рішенні місцевого господарського суду, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції об`єктивно розглянув у судовому процесі обставини справи в їх сукупності; дослідив подані сторонами в обґрунтування своїх вимог та заперечень докази; правильно застосував матеріальний закон, що регулює спірні правовідносини, врахував положення статей 76-79 Господарського процесуального кодексу України, у зв`язку із чим дійшов правильного висновку про наявність підстав для задоволення позову.

У викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах (правова позиція Верховного Суду від 28.05.2020 у справі №909/636/16).

Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Європейський суд з прав людини у рішенні в справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

У справі "Трофимчук проти України" Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.

Доводи скаржника не спростовують висновків суду першої інстанції; твердження апелянта про порушення Господарським судом Одеської області норм права при ухваленні рішення від 28.12.2023 у справі №916/3288/23 не знайшли свого підтвердження, у зв`язку з чим підстав для зміни чи скасування оскаржуваного судового акту колегія суддів не вбачає.

Відповідно до вимог статті 129 Господарського процесуального кодексу України витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на апелянта.

Керуючись статтями 129, 232, 233, 236, 240, 269, 270, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Південно-західний апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Громадської організації "Одеське товариство пенсіонерів" залишити без задоволення, рішення Господарського суду Одеської області від 28.12.2023 у справі №916/3288/23 без змін.

Витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги покласти на Громадську організацію "Одеське товариство пенсіонерів".

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку у строк, який обчислюється відповідно до статті 288 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови складено та підписано 18.04.2024.

Головуючий суддяС.В. Таран

СуддяК.В. Богатир

СуддяЛ.В. Поліщук