Постанова

від 03.04.2024 по справі 907/383/22

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 квітня 2024 року

м. Київ

cправа № 907/383/22

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Берднік І.С. - головуючого, Зуєва В.А., Міщенка І.С.,

секретар судового засідання - Корнієнко О.В.,

за участю представників:

Офісу Генерального прокурора - Костюк О.В.,

Закарпатської обласної ради - не з`явився,

Комунальної установи «Управління спільною власністю територіальних громад» Закарпатської обласної ради - не з`явився,

Комунального некомерційного підприємства «Солотвинська обласна алергологічна лікарня» Закарпатської обласної ради - не з`явився,

Солотвинської селищної ради

Тячівського району Закарпатської області - не з`явився,

Фізичної особи-підприємця Колотухи Івана Олексійовича - особисто,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Першого заступника керівника Львівської обласної прокуратури

на постанову Західного апеляційного господарського суду від 18.01.2024 (у складі колегії суддів: Орищин Г.В. (головуючий), Галушко Н.А., Желік М.Б.)

та рішення Господарського суду Закарпатської області від 28.06.2023 (суддя Андрейчук Л.В.)

у справі № 907/383/22

за позовом Керівника Тячівської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Закарпатської обласної ради, Комунальної установи «Управління спільною власністю територіальних громад» Закарпатської обласної ради, Комунального некомерційного підприємства «Солотвинська обласна алергологічна лікарня» Закарпатської обласної ради

до Солотвинської селищної ради Тячівського району Закарпатської області, Фізичної особи-підприємця Колотухи Івана Олексійовича

про визнання недійсним і скасування рішень селищної ради та визнання недійсним договору оренди земельної ділянки,

ВСТАНОВИВ:

У червні 2022 року Керівник Тячівської окружної прокуратури (далі - прокурор) звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Закарпатської обласної ради, Комунальної установи «Управління спільною власністю територіальних громад» Закарпатської обласної ради (далі - КУ «Управління спільною власністю територіальних громад»), Комунального некомерційного підприємства «Солотвинська обласна алергологічна лікарня» Закарпатської обласної ради (далі - КНП «Солотвинська обласна алергологічна лікарня») до Солотвинської селищної ради Тячівського району Закарпатської області (далі - Солотвинська селищна рада), Фізичної особи-підприємця Колотухи Івана Олексійовича (далі - ФОП Колотуха І.О.), у якому просив визнати недійсними та скасувати рішення Солотвинської селищної ради від 24.04.2020 № 722 «Про надання дозволу на розробку проекту землеустрою на умовах оренди», від 24.09.2020 № 789 «Про затвердження проекту землеустрою на умовах оренди» та визнати недійсним договір оренди земельної ділянки, укладений 15.10.2020 між Солотвинською селищною радою та Фізичною особою-підприємцем (далі - ФОП) Колотухою І.О.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що рішення Солотвинської селищної ради від 24.04.2020 № 722, від 24.09.2020 № 789 та укладений договір оренди земельної ділянки від 15.10.2020 суперечать законодавству, оскільки в оренду ФОП Колотусі І.О. передано земельну ділянку, яка накладається на земельну ділянку, що відповідно до державного акта на право постійного користування землею серії І-ЗК № 000346 від 27.03.1998 знаходиться в постійному користуванні КНП «Солотвинська обласна алергологічна лікарня», відповідне право якого щодо зазначеної земельної ділянки в установленому законом порядку не припинено.

Рішенням Господарського суду Закарпатської області від 28.06.2023, залишеним без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від 18.01.2024, провадження у справі в частині позовних вимог прокурора щодо визнання недійсним рішенням 29 сесії VII скликання Солотвинської селищної ради «Про надання дозволу на розробку проекту землеустрою на умовах оренди» від 24.04.2020 № 722 закрито. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, у лютому 2024 року Перший заступник керівника Львівської обласної прокуратури подав касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права та наявність випадків, передбачених пунктами 1, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК), просить скасувати постановлені у справі судові рішення, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 22.02.2024 відкрито касаційне провадження у справі № 907/383/22 за касаційною скаргою Першого заступника керівника Львівської обласної прокуратури з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини 2 статті 287 ГПК, та призначено касаційну скаргу до розгляду у відкритому судовому засіданні на 03.04.2024.

ФОП Колотуха І.О. у відзиві на касаційну скаргу зазначив про правильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права при вирішенні спору, тому просив залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржені судові рішення без змін.

Закарпатська обласна рада, КУ «Управління спільною власністю територіальних громад», КНП «Солотвинська обласна алергологічна лікарня», Солотвинська селищна рада Тячівського району Закарпатської області в судове засідання своїх представників не направили.

Відповідно до частини 1 статті 301 ГПК у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням положень статті 300 цього Кодексу.

Наслідки неявки в судове засідання учасника справи визначено у статті 202 ГПК.

Так, за змістом частини 1, пункту 1 частини 2 статті 202 ГПК неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею. Суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку з підстав, зокрема неявки в судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про направлення йому ухвали з повідомленням про дату, час і місце судового засідання.

За змістом статті 43 ГПК учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами, зловживання процесуальними правами не допускається.

Явка в судове засідання представників сторін - це право, а не обов`язок сторони, і відповідно до положень статті 202 ГПК справа, за умови належного повідомлення сторони про дату, час і місце судового засідання, може розглядатися без їх участі, якщо нез`явлення цих представників не перешкоджає розгляду справи по суті.

Ураховуючи положення статті 202 ГПК, наявність відомостей про направлення учасникам справи ухвал з повідомленням про дату, час і місце судового засідання, що підтверджено матеріалами справи, відсутність заяв учасників справи щодо розгляду справи, у тому числі, клопотань про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, також те, що явка учасників справи не визнавалася судом обов`язковою, а участь у засіданні суду є правом, а не обов`язком сторони, Верховний Суд дійшов висновку про можливість розгляду касаційної скарги по суті за відсутності зазначених представників учасників справи.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення прокурора та ФОП Колотухи І.О., дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та заперечення проти неї, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд дійшов таких висновків.

Суди першої та апеляційної інстанцій установили, що 24.01.2020 згідно з актом приймання-передачі, затвердженим начальником КУ «Управління спільною власністю територіальних громад» Малик Ю., майно КНП «Солотвинська обласна алергологічна лікарня» передано в повному обсязі КУ «Управління спільною власністю територіальних громад», у тому числі майно (база відпочинку) на вул. Озерній, 29 у смт Солотвино Тячівського району Закарпатської області.

31.01.2020 між КУ «Управління спільною власністю територіальних громад» і ФОП Колотухою І.О. (орендар) укладено договір № 03-13-01/97 оренди приміщень, частини будівель, споруд та іншого окремого індивідуально визначеного майна об`єктів, що належать до спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст області, відповідно до умов якого орендар отримав у строкове платне користування окремі нежитлові приміщення загальною площею 220,6 кв. м, що складаються з будинків відпочинку літ. Е1, площею 158,8 кв. м , літ. Д1, Є1, Ж1, З1 кожний площею 13,3 кв. м, вбиральні літ. Г1 площею 8,6 кв. м, розташовані в АДРЕСА_1 .

Рішенням Солотвинської селищної ради від 24.04.2020 № 722 «Про надання дозволу на розробку проекту землеустрою на умовах оренди» ФОП Колотусі І. О. надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки на умовах оренди орієнтовною площею 1,0 га в АДРЕСА_1 для будівництва та обслуговування об`єктів рекреаційного призначення під орендованим нерухомим майном.

Рішенням Солотвинської селищної ради від 24.09.2020 № 789 «Про затвердження проекту землеустрою на умовах оренди» затверджено проект землеустрою та передано в оренду ФОП Колотусі І. О. земельну ділянку площею 0,9006 га.

На виконання рішення селищної ради 15.10.2020 між Солотвинською селищною радою та ФОП Колотухою І. О. укладено договір оренди земельної ділянки з кадастровим номером 2124455900:02:003:1328 площею 0,9006 га строком на 25 років та підписано акт приймання-передачі земельної ділянки.

Прокурор звернувся до суду з позовом про визнання недійсними та скасування рішень Солотвинської селищної ради від 24.04.2020 № 722 «Про надання дозволу на розробку проекту землеустрою на умовах оренди», від 24.09.2020 № 789 «Про затвердження проекту землеустрою на умовах оренди» та визнання недійсним договору оренди земельної ділянки, укладеного 15.10.2020 між Солотвинською селищною радою та ФОП Колотухою І.О., обґрунтувавши вимоги тим, що ці рішення та договір не відповідають вимогам закону, оскільки передана в оренду земельна ділянка накладається на земельну ділянку, що перебуває в постійному користуванні КНП «Солотвинська обласна алергологічна лікарня» на підставі державного акта на право постійного користування землею від 27.03.1998 серії І-ЗК № 000346 і це право лікарні у встановленому законом порядку не припинено, згода землекористувача на вилучення цієї земельної ділянки чи добровільна відмова від землекористування відсутня.

Суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, закрив провадження у справі в частині вимог прокурора про визнання недійсним рішенням Солотвинської селищної ради від 24.04.2020 № 722 «Про надання дозволу на розробку проекту землеустрою на умовах оренди», а в задоволенні решти позовних вимог відмовив та мотивував таке рішення тим, що прокурором не доведено, що накладання спірних земельних ділянок мало місце станом на момент затвердження проєкту землеустрою 24.09.2020 та підписання оспорюваного договору оренди земельної ділянки 15 жовтня 2020 року; склад позивачів є неналежним і їх права не є порушеними; рішення про надання дозволу на розробку проекту землеустрою є стадією процесу отримання права власності чи користування на земельну ділянку; правовідносини, пов`язані з прийняттям та реалізацією такого рішення, не підпадають під визначення приватноправових, оскільки не породжують особистих майнових прав та зобов`язань осіб, тому спір щодо рішення про надання дозволу на розробку проекту землеустрою є публічно-правовим і не підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.

У поданій касаційній сказі прокурор посилається на те, що судами при вирішенні спору неправильно застосовано положення статей 92, 116, 123, 124, 141 Земельного кодексу України (далі -ЗК) без урахування висновків Верховного Суду щодо застосування цих норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах від 05.11.2019 у справі № 906/392/18, від 17.04.2018 у справі № 924/689/17; судами порушено положення статей 2, 7, 13, 15, 73-74, 76-79, 86, 237 ГПК без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц, від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11 2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17, від 25.06.2020 у справі № 924/233/18, від 19.01.2022 у справі № 902/418/20, від 27.01.2022 у справі № 917/996/20, від 19.06.2019 у справі № 910/4055/18, від 16.04.2019 у справі № 925/2301/14, від 03.12.2021 у справі № 910/12764/20, від 28.12.2021 у справі № 911/1101/21, від 15.07.2021 у справі № 904/1604/19, від 07.02.2024 у справі № 311/2297/21; судами порушено статті 73, 86, 98, 99, 104 ГПК без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 12.02.2020 у справі № 910/21067/17, від 15.06.2021 у справі № 916/2479/17, від 05.10.2023 у справі № 911/1981/20; судами попередніх інстанцій не досліджено зібрані у справі докази (технічний звіт на виконання топографо-геодезичних робіт по виготовленню технічної документації, висновок Тячівського підприємства технічної інвентаризації від 22.02.2021 № 09/17 та ін.), що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до частин 1, 2 статті 300 ГПК, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

У частині 1 статті 301 ГПК передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням положень статті 300 цього Кодексу.

Верховний Суд, переглянувши судові рішення в межах, передбачених статтею 300 ГПК, виходить із такого.

Статтею 15 ЦК передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина 1 статті 16 ЦК).

Зазначені норми матеріального права визначають об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Отже, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права.

Разом із тим у статті 4 ГПК визначено, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (частина 2).

Право на звернення до господарського суду в установленому ГПК порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом (частина 1 статті 4 ГПК).

З огляду на положення статті 4 ГПК, статей 15, 16 ЦК підставою для захисту цивільного права чи охоронюваного законом інтересу є його порушення, невизнання чи оспорення.

Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом.

Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Під ефективним способом необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Відповідно до статті 14 ГПК суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 2) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 3) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах.

Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право позивача підлягає захисту обраним ним способом.

Водночас, питання належності та ефективності обраного позивачем способу захисту порушеного права або законного інтересу підлягає вирішенню судами після повного встановлення усіх фактичних обставин справи, а також після з`ясування того, чи існує у позивача право або законний інтерес та чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем (близька за змістом правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 17.06.2020 у справі № 922/2529/19).

Задоволення судом позову можливе лише за умови доведення позивачем обставин щодо наявності у нього відповідного права (охоронюваного законом інтересу), а також порушення (невизнання, оспорення) цього права відповідачами з урахуванням належно обраного способу судового захисту.

Частиною 2 статті 2 ЦК передбачено, що одним із учасників цивільних відносин є держава Україна, яка згідно зі статтями 167, 170 ЦК набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом, та діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.

Позов у справі, що розглядається, подано прокурором на захист державних інтересів в особі, зокрема Закарпатської обласної ради, яка фактично є органом управління КУ «Управління спільною власністю територіальних громад» та КНП «Солотвинська обласна алергологічна лікарня», оскільки порушуються права постійного користувача спірною земельною ділянкою, тобто підставою такого позову стало порушення інтересів держави та необхідності відновлення встановленого законодавством порядку дотримання передачі земельних ділянок у користування та забезпечення права на землю держави, раціонального використання та охорони земель.

Статтею 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За змістом частини 2 статті 16 ЦК, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб є одним із способів захисту цивільних прав та інтересів.

Відповідно до частини 1 статті 21 ЦК суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Отже, підставами для визнання недійсним акта (рішення) є невідповідність його вимогам законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт, порушення у зв`язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів позивача у справі.

За змістом статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу.

Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю (частина 1 статті 216 ЦК).

Таким чином, відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорювання правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.

Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин (такий правовий висновок наведено, зокрема у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.11.2019 у справі № 918/204/18).

У постанові об`єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 16.10.2020 у справі № 910/12787/17 викладено правову позицію, за змістом якої під час вирішення спору про визнання недійсним оспорюваного правочину необхідно застосовувати загальні положення статей 3, 15, 16 ЦК, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права; судом повинно вирішуватися питання про спростування презумпції правомірності правочину та має бути встановлено не лише наявність підстав, з якими закон пов`язує визнання правочину недійсним, але й чи було порушене цивільне право або інтерес особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право (інтерес) порушене та в чому полягає порушення.

Прокурор у позовній заяві доводить, що Солотвинська селищна рада незаконно розпорядилася спірною земельною ділянкою, надавши її в оренду ФОП Колотусі І.О. за оспорюваним договором оренди, оскільки в оренду передано земельну ділянку, яка накладається на земельну ділянку, що відповідно до державного акта на право постійного користування землею знаходиться в постійному користуванні КНП «Солотвинська обласна алергологічна лікарня» Закарпатської обласної ради, відповідне право якого щодо зазначеної земельної ділянки в установленому законом порядку не припинено, чим порушуються права законного землекористувача цієї земельної ділянки.

Відповідно до статті 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону, а у статті 13 Конституції України серед іншого визначено, що земля та водні ресурси, які знаходяться в межах території України, є об`єктами права власності Українського народу, від імені якого відповідні права здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування у визначених межах.

Згідно з частиною першою статті 144 Конституції України, органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов`язковими до виконання на відповідній території.

За змістом частини 1 статті 12 ЗК (у редакції на час виникнення спірних правовідносин) до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить, зокрема, розпорядження землями територіальних громад; передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу; надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу; вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.

Відповідно до частини 2 статті 116 ЗК набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

У частині 1 статті 122 ЗК передбачено, що сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

За змістом частини 1 статті 124 ЗК передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки.

Разом із тим відповідно до частини 1 статті 92 ЗК право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.

Стаття 22 ЗК від 18.12.1990 № 561-XII (чинного на час видачі державного акта) встановлювала, що право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право.

Право постійного користування земельною ділянкою, набуте особою у встановленому законодавством порядку, відповідно до законодавства, що діяло на момент набуття права постійного користування, не втрачається та не підлягає обов`язковій заміні (такий висновок наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.11.2019 у справі № 906/392/18, висновками у якій прокурором обґрунтовано підставу касаційного оскарження судових рішень, передбачену пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК).

Відповідно до статті 141 ЗК (у редакції на час виникнення спірних правовідносин) підставами припинення права користування земельною ділянкою є: а) добровільна відмова від права користування земельною ділянкою; б) вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом; в) припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій; г) використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; ґ) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; д) систематична несплата земельного податку або орендної плати; е) набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці; є) використання земельної ділянки у спосіб, що суперечить вимогам охорони культурної спадщини; ж) передача приватному партнеру, концесіонеру нерухомого майна, розміщеного на земельній ділянці, що перебуває в користуванні державного або комунального підприємства та є об`єктом державно-приватного партнерства або об`єктом концесії.

За приписами статті 152 ЗК держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом, зокрема, визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, визнання угоди недійсною.

Отже, право постійного землекористування є безстроковим і може бути припинене лише з підстав, передбачених статтею 141 ЗК, перелік яких є вичерпним. Дії органів державної влади та місцевого самоврядування, спрямовані на позбавлення суб`єкта права користування земельною ділянкою після державної реєстрації такого права поза межами підстав, визначених у статті 141 названого Кодексу, є такими, що порушують право користування земельною ділянкою (такий висновок наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.11.2019 у справі № 906/392/18, висновками у якій прокурором обґрунтовано підставу касаційного оскарження судових рішень, передбачену пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК).

У справі, що розглядається, прокурор, обґрунтовуючи позовні вимоги, протягом усього часу розгляду справи як в суді першої інстанції, так і в суді апеляційної інстанції посилався на обставини, зокрема, того:

- що право постійного користування КНП «Солотвинська обласна алергологічна лікарня» Закарпатської обласної ради на земельну ділянку комунальної власності посвідчено державним актом на право постійного користування землею від 27.03.1998 серії І-ЗК № 000346 та не припинилося, тому відповідно до положень статті 79-1 ЗК, пункту 10 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про Державний земельний кадастр» земельна ділянка площею 14,83 га (в межах якої сформовано спірну земельну ділянку з кадастровим номером 2124455900:02:003:1328 площею 0,9006 га), вважається сформованою з дати видачі державного акта в межах згідно з планом користування;

- будь-які підстави припинення права користування КНП «Солотвинська обласна алергологічна лікарня» Закарпатської обласної ради відповідно до закону, у тому числі шляхом добровільної відмови, відсутні;

- на час розгляду цієї справи (№ 907/383/22) судовим рішенням у справі № 907/153/21 визнано незаконним та скасовано пункт 1 рішення Солотвинської селищної ради від 24.09.2020 № 788 «Про припинення права користування земельною ділянкою», яким вирішено припинити право постійного користування КНП «Солотвинська обласна алергологічна лікарня» Закарпатської обласної ради землями площею 14,83 га (державний акт серії І-ЗЛ № 000346 від 27.03.1998);

- докази, надані на підтвердження факту накладення спірної земельної ділянки на земельну ділянку, що перебуває в постійному користуванні КНП «Солотвинська обласна алергологічна лікарня» Закарпатської обласної ради згідно з державним актом, підтверджують обґрунтування позову, зокрема: технічний звіт на виконання топографо-геодезичних робіт по виготовленню технічної документації (адреса земельної ділянки: Закарпатська обл., Тячівський р-н, смт Солотвино, вул. Добролюбова (зарічна), 22, який містить графічні матеріали, відповідно до яких земельна ділянка з кадастровим номером 2124455900:02:003:1328 площею 0,9006 га сформована у межах земельної ділянки 14,83 га, що перебуває в постійному користуванні КНП «Солотвинська обласна алергологічна лікарня» Закарпатської обласної ради; у висновку Тячівського підприємства технічної інвентаризації від 22.02.2021 № 09/17 наведено інформацію про те, що земельна ділянка з кадастровим номером 2124455900:02:003:1328 входить до земель КНП «Солотвинська обласна алергологічна лікарня» Закарпатської обласної ради згідно з державним актом та ін.

У справі, що розглядається, суди першої та апеляційної інстанцій, обмежившись посланням на недоведеність прокурором тих обставин, якими обґрунтовано позовні вимоги, зокрема накладання наданої в оренду за оспорюваними рішенням ради та договором оренди земельної ділянки на земельну ділянку, що знаходиться в постійному користуванні КНП «Солотвинська обласна алергологічна лікарня» Закарпатської обласної ради, чим порушено права держави щодо порядку розпорядження земельними ділянками комунальної власності, залишили поза увагою положення статей 236, 237, 267, 270, 282 ГПК щодо обов`язку, визначеного процесуальним законом, стосовно повного і всебічного з`ясування обставин, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

При цьому, поклавши в основу судового рішення про відмову в задоволенні позову ту обставину, що єдиним допустимим та належним доказом, який може підтвердити або спростувати факт накладання спірних земельних ділянок, є судова земельно-технічна експертиза, ані суд першої інстанції, ані суд апеляційної інстанції не врахували зазначені доводи прокурора та не надали будь-якої оцінки поданим на їх підтвердження наведеним вище доказам щодо невідповідності вимогам законодавства оспорюваних рішень і договору оренди та порушення відповідних прав держави як на момент виникнення спірних правовідносин, так і на момент звернення до суду із цим позовом, а у зв`язку із цим не встановили наявність/відсутність визначених законом підстав на час виникнення спірних правовідносин для визнання недійсними цих рішень і договору, якими обґрунтовано позовні вимоги, не дослідили подані прокурором докази на предмет встановлення правового режиму спірної земельної ділянки з огляду на положення статті 92 ЗК, а відтак не з`ясували та не надали відповідної правової оцінки обставинам дотримання порядку та законності передачі в оренду спірної земельної ділянки.

При цьому поза увагою судів попередніх інстанцій залишилися ті обставини, що відповідно до статті 104 ГПК висновок для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом з іншими доказами за правилами, встановленими статтею 86 цього Кодексу.

Суди попередніх інстанцій, пославшись в судових рішень на те, що за заявою керівника Комунальної установи «Управління спільною власністю територіальних громад» Закарпатської обласної ради Малик Ю. Л. від 05.01.2021 сформовано земельну ділянку площею 5,2547га, в смт Солотвино, вул. Добролюбова/Зарічна, 22, для обслуговування будівель закладів охорони здоров`я, що, за висновками судів, свідчить про відсутність будь-яких спорів щодо земельних питань між КУ «Управління спільною власністю територіальних громад» та Солотвинською селищною радою, у судових рішеннях не навели обґрунтування, які саме обставини в контексті предмета і підстав заявленого позову підтверджуються цим доказом.

Крім того, акцентуючи увагу на обставинах припинення права постійного користування КНП «Солотвинська обласна алергологічна лікарня» Закарпатської обласної ради землями площею 14,83 га згідно з рішенням Солотвинської селищної ради від 24.09.2020 № 788 «Про припинення права користування земельною ділянкою», суди попередніх інстанцій не надали будь-якої оцінки тим обставинам, що на момент вирішення справи № 907/383/22 судовим рішенням у справі № 907/153/21 визнано незаконним та скасовано пункт 1 рішення Солотвинської селищної ради від 24.09.2020 № 788 «Про припинення права користування земельною ділянкою».

Водночас суд касаційної інстанції вважає за необхідне зазначити, що визначальним принципом господарського судочинства є змагальність сторін.

Відповідно до частин 1-4 статті 13 ГПК судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Також, одним із принципів господарського судочинства є принцип диспозитивності, який відповідно до статті 14 ГПК полягає в тому, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Принцип змагальності не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою кожну обставину, про яку стверджує сторона. Відповідну обставину треба доказувати так, щоби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування певного факту з урахуванням досліджених доказів видається вірогіднішим, аніж протилежний (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц (пункт 81), від 16.11.2021 у справі № 904/2104/19 (пункт 9.58), від 14.12.2022 у справі № 477/2330/18 (пункт 102), Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18 (пункти 41, 43).

Обов`язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи. Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, якими суд має керуватися при вирішення справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою (такі висновки наведено у постанові Верховного Суду від 22.04.2021 у справі № 904/1017/20).

Так, відповідно до статті 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять у предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

За статтею 79 ГПК наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Щодо стандартів доказування, передбачених процесуальним законом, Велика Палата Верховного Суду зазначала, що покладений на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність передбачає, що висновки суду можуть будуватися на умовиводах про те, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

Кожна із сторін судового спору самостійно визначає докази, які, на її думку, належним чином підтверджують або спростовують заявлені позовні вимоги. Суд з дотриманням вимог щодо всебічного, повного, об`єктивного та безпосереднього дослідження наявних у справі доказів визначає певну сукупність доказів, з урахуванням їх вірогідності та взаємного зв`язку, які, за його внутрішнім переконанням, дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, що входять до предмета доказування. Сторона судового спору, яка не погоджується з доводами опонента, має їх спростовувати шляхом подання відповідних доказів, наведення аргументів, надання пояснень тощо. Інакше принцип змагальності, задекларований у статті 13 ГПК, втрачає сенс (такі висновки наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.06.2023 у справі № 916/3027/21).

Водночас за положеннями частини 2 статті 9 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суд створює такі умови, за яких кожному учаснику судового процесу гарантується рівність у реалізації наданих процесуальних прав та у виконанні процесуальних обов`язків, визначених процесуальним законом.

Отже, у справі, що розглядається, суди першої та апеляційної інстанцій за обставин належної оцінки наявних у матеріалах справи доказів, мали процесуальну можливість встановити з вірогідністю належність спірної земельної ділянки на час виникнення спірних правовідносин, і в залежності від встановленого вирішити спір відповідно до закону.

Суд касаційної інстанції, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, вважає, що підстави касаційного оскарження судових рішень, передбачені пунктами 1, 4 частини 2 статті 287 ГПК, знайшла своє підтвердження під час розгляду справи.

Відповідно до статті 236 ГПК судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

За змістом частини 1 статті 237 ГПК при ухваленні рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин.

У зв`язку з наведеним, постановлені у справі судові рішення зазначеним вимогам процесуального закону не відповідають, оскільки суди не дослідили належним чином зібрані у справі докази та не встановили пов`язані з ними обставини, що входили до предмета доказування, отже, рішення судів першої та апеляційної інстанцій не можна визнати законними і обґрунтованими.

З огляду на те, що судами попередніх інстанцій при вирішенні справи було порушено норми процесуального права щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, ці суди дійшли передчасного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову прокурора за наведених у судових рішеннях обставин.

Порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення цієї справи, та які не можуть бути усунуті Верховним Судом самостійно в силу меж розгляду справи судом касаційної інстанції (стаття 300 ГПК).

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 308 ГПК суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

Переглянувши у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, дійшов висновку, що наведені вище обставини щодо дослідження та оцінки в сукупності доказів, які є в матеріалах справи, згідно з пунктом 1 частини 3 статті 310 ГПК є підставою для скасування оскаржуваних судових рішень в та передачі справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

За результатами нового розгляду справи має бути вирішено й питання розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 310, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Першого заступника керівника Львівської обласної прокуратури задовольнити.

2. Постанову Західного апеляційного господарського суду від 18.01.2024 та рішення Господарського суду Закарпатської області від 28.06.2023 у справі № 907/383/22 скасувати.

3. Справу № 907/383/22 передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя І.С. Берднік

Судді: В.А. Зуєв

І.С. Міщенко