Постанова

від 17.04.2024 по справі 333/2670/22

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 квітня 2024 року

м. Київ

справа № 333/2670/22

провадження № 61-10854св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Гулька Б. І., Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Лелікова Сергія Олеговича на рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 14 лютого 2023 року, ухвалене у складі судді Дмитрієвої М. М., та постанову Запорізького апеляційного суду від 25 травня 2023 року, прийняту у складі колегії суддів: Трофимової Д. А., Бєлки В. Ю., Онищенка Е. А.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2022 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання недійсними договорів купівлі-продажу квартири, садового будинку та земельної ділянки.

Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що18 листопада 2019 року між нею та ОСОБА_2 укладено договори купівлі-продажу: квартири АДРЕСА_1 ; садового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_2 ; земельної ділянки, загальною площею 0,0600 га, кадастровий номер 2322188600:02:001:2503, розташованої за адресою: АДРЕСА_2 , посвідчені приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Тізенберг Д. Д. та зареєстровані в реєстрі.

Пунктами 2.1 кожного з цих договорів передбачено визначену вартість об`єкта нерухомості та те, що вона одержала від ОСОБА_2 кошти до підписання договорів.

Однак вона не мала наміру продавати власну нерухомість, а лише бажала, щоб ОСОБА_2 доглянула її до смерті. ОСОБА_2 , зі свого боку, не передавала коштів як плату за придбання, а фактично доглядала її, при цьому зазначене майно було передано в її володіння як подяка за її дії.

Проте з початком воєнних дій, в лютому 2022 року, ОСОБА_2 покинула Україну та не має намірів повертатися й, відповідно, не може здійснювати догляд за ОСОБА_1 відповідно до домовленості.

Можливості розірвати договори або вчинити угоди щодо поверненню майна від ОСОБА_2 до неї не має можливості внаслідок того, що сторони не можуть прибути в одне місце для посвідчення угоди, яка повинна бути оформлена нотаріально.

Оскільки вона є особою похилого віку, потребує сторонньої допомоги і, відповідно, єдине, що має - це зазначене нерухоме майно, в якому вона продовжує проживати та використовувати для власних потреб. При вчиненні оспорюваних правочинів вона помилялася щодо обставин, які мають істотне значення, її волевиявлення при вчиненні правочинів не було вільним і не відповідало внутрішній волі, що є підставою для визнання оспорюваних договорів купівлі-продажу недійсними на підставі частини першої статті 215 та частини першої статті 229 ЦК України.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просила суд:

- визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Тізенберг Д. Д., зареєстрований в реєстрі за № 2183, припинивши право власності ОСОБА_2 на квартиру (номер запису про право власності 34186622, дата державної реєстрації - 18 листопада 2019 року, державний реєстратор - Тізенберг Д. Д., приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу);

- визнати недійсним договір купівлі-продажу садового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Тізенберг Д. Д., зареєстрований в реєстрі за № 2184, припинивши право власності ОСОБА_2 на садовий будинок (номер запису про право власності 34187623, дата державної реєстрації - 18 листопада 2019 року, державний реєстратор - Тізенберг Д. Д., приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу);

- визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки, загальною площею 0,0600 га, кадастровий номер 2322188600:02:001:2503, розташованої за адресою: АДРЕСА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Тізенберг Д. Д., зареєстрований в реєстрі за № 2185, припинивши право власності ОСОБА_2 на земельну ділянку (номер запису про право власності 34188591, дата державної реєстрації - 18 листопада 2019 року, державний реєстратор - Тізенберг Д. Д., приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу).

Короткий зміст судових рішень судів попередніх інстанцій

Рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 14 лютого 2023 року, залишеним без змін постановою Запорізького апеляційного суду від 25 травня 2023 року, позов ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Залишаючи без задоволення позов, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив із того, що позивач не довела належними та допустимими доказами наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, та не довела наявність помилки щодо правової природи укладених з відповідачем договорів.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів

У липні 2023 року представник ОСОБА_1 - адвокат Леліков С. О. подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, просила суд скасувати рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 14 лютого 2023 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 25 травня 2023 року іухвалити нове судове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Лелікова С. О. мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій під час розгляду справи не врахували похилий вік ОСОБА_1 , стан її здоров`я та потреби у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі, наявність у неї спірного житла як єдиного, відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваними договорами купівлі-продажу та продовження її проживання в спірному житловому будинку після укладання договору купівлі-продажу.

Також суди попередніх інстанцій безпідставно не взяли до уваги визнання ОСОБА_2 позову, не обґрунтували у своїх рішеннях, які у зв`язку із цим права ОСОБА_2 будуть порушені.

Підставою касаційного оскарження рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 14 лютого 2023 року та постанови Запорізького апеляційного суду від 25 травня 2023 року заявник зазначає неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального й процесуального права, зокрема судами застосовано норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України від 16 березня 2016 року у справі № 6-93цс16, від 27 квітня 2016 року у справі № 6-372цс16 та постановах Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 461/4980/17 (провадження № 61-44057св18), від 01 жовтня 2020 року у справі № 585/2413/19 (провадження № 61-8097св20), від 14 липня 2021 року у справі № 552/7241/17 (провадження № 61-1142св20), від 30 серпня 2021 року у справі № 493/1677/17 (провадження № 61-6519св21).

Відзив на касаційну скаргу від ОСОБА_2 не надходив.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 25 липня 2023 року касаційну скаргу залишено без руху та надано строк для усунення недоліків касаційної скарги.

У серпні 2023 року заявниками у встановлений судом строк недоліки касаційної скарги усунуто.

Ухвалою Верховного Суду від 31 серпня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.

У вересні 2023 року до Верховного Суду надійшли матеріали справи.

Ухвалою Верховного Суду від 05 квітня 2024 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

18 листопада 2019 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу квартири, посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Тізенберг Д. Д., зареєстрований в реєстрі за № 2183, відповідно до умов якого ОСОБА_1 передає у власність ОСОБА_2 , а ОСОБА_2 приймає належну ОСОБА_1 квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 , і сплачує за неї визначену за домовленістю сторін грошову суму. Зазначена квартира, що відчужується, має загальну площу 34,85 кв. м, житлову площу 17,2 кв. м і належить ОСОБА_1 на праві особистої приватної власності на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого 09 листопада 2019 року державним нотаріусом Шостої запорізької державної нотаріальної контори Дмитрієвою Н. П., за реєстровим № 4-1422, та договору купівлі-продажу квартири, посвідченого 16 листопада 2019 року приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Тізенберг Д. Д., зареєстрованого в реєстрі за № 2180. За домовленістю сторін купівля-продаж здійснюється за 367 500,00 грн. Зазначену суму ОСОБА_1 одержала від ОСОБА_2 повністю до підписання договору, будь-яких матеріальних претензій, які б стосувалися розрахунку за продану квартиру, ОСОБА_1 до ОСОБА_2 не має. ОСОБА_1 своїм підписом під цим договором підтверджує факт розрахунку та укладення договору, та відсутність до ОСОБА_2 будь-яких претензій.

Крім того, 18 листопада 2019 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу садового будинку, посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Тізенберг Д. Д., зареєстрований в реєстрі за № 2184, за умовами якого ОСОБА_1 (продавець) передає у власність ОСОБА_2 (покупця), а покупець приймає належний продавцю садовий будинок, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 95,0 кв. м, житловою площею 37,7 кв. м, і сплачує за нього визначену домовленістю сторін грошову суму. Зазначений садовий будинок, що відчужується, належить продавцю на праві особистої приватної власності на підставі свідоцтва про право власності, індексний номер 2445922, виданого 15 квітня 2013 року реєстраційною службою Запорізького районного управління юстиції Запорізької області. За домовленістю сторін купівля-продаж здійснюється за 171 000,00 грн. Зазначену суму ОСОБА_1 (продавець) одержала від покупця повністю до підписання договору, будь-яких матеріальних претензій, які б стосувалися розрахунків за проданий садовий будинок, продавець до покупця не має. Продавець своїм підписом під цим договором підтверджує факт розрахунку та укладення договору та відсутність до покупця будь-яких претензій.

Також 18 листопада 2019 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Тізенберг Д. Д., зареєстрований в реєстрі за № 2185, згідно з яким ОСОБА_1 (продавець) передає у власність ОСОБА_2 (покупця), а покупець приймає належну продавцю земельну ділянку, загальною площею 0,0600 га, кадастровий номер 2322188600:02:001:2503, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 , надана для індивідуального садівництва. Відчужувана земельна ділянка належить продавцю на праві особистої приватної власності на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, виданого 14 листопада 2012 року державним нотаріусом Шостої запорізької державної нотаріальної контори за реєстраційним № 4-1155. За домовленістю сторін купівля-продаж здійснюється за 15 000,00 грн. Зазначену суму ОСОБА_1 (продавець) одержала від ОСОБА_2 (покупця) повністю до підписання договору, будь-яких матеріальних претензій, які б стосувалися розрахунків за продану земельну ділянку, до покупця не має. Продавець своїм підписом під договором підтверджує факт розрахунку та укладення договору та відсутність до покупця будь-яких претензій.

Відповідно до довідки голови правління Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «Щаслива оселя Новокузнецька» від 27 червня 2022 року, ОСОБА_1 з 18 листопада 2019 року до теперішнього часу проживає за адресою: АДРЕСА_3 .

Згідно з довідкою голови СТ «Войковець-1» від 27 червня 2022 року вих. № 45 ОСОБА_1 є членом СТ «Войковець-1» с. Ростуще Степненської сільської ради Запорізької області і має присадибну ділянку АДРЕСА_4 , площею 0,06 га.

Відповідно до інформації з Департаменту реєстраційних послуг від 29 червня 2022 року за адресою: АДРЕСА_3 , зареєстрована ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Крім того, з паспорту громадянина України серії НОМЕР_1 відомо, що ОСОБА_1 з 18 листопада 2019 року зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 .

До цього часу, з 13 травня 2008 року до 18 листопада 2019 року, ОСОБА_1 була зареєстрована за іншою адресою: АДРЕСА_5 .

У серпні 2022 року до Комунарського районного суду м. Запоріжжя від ОСОБА_2 надійшла заява про визнання позову до початку розгляду справи по суті на підставі статті 206 ЦПК України.

Також у лютому 2023 року до Комунарського районного суду м. Запоріжжя від ОСОБА_2 надійшла заява про визнання позову до початку розгляду справи по суті на підставі статті 206 ЦПК України.

У цій заяві ОСОБА_2 зазначає, що цією заявою вона також підтверджує факт переходу до неї права власності на нерухоме майно без реальної передачі грошових коштів.

Крім того, наголошує, що фактично домовленість між нею та ОСОБА_1 передбачала догляд за ОСОБА_1 , яка продовжувала проживати у спірній квартирі та користуватися садовим будинком разом із земельною ділянкою, тобто фактичне володіння та користування залишилось за ОСОБА_1 (а. с. 54, 55).

У квітні 2023 року до Запорізького апеляційного суду надійшла заява ОСОБА_2 про визнання позову та апеляційної скарги ОСОБА_1 , відповідно до якої ОСОБА_2 підтвердила факт того, що ОСОБА_1 , перебуваючи у пригніченому стані в післяопераційний період, потребувала догляду, її намір був матеріально мотивувати ОСОБА_2 у здійсненні догляду за ОСОБА_1 .

Зазначила, що договори купівлі-продажу оформлялися з мотивів скорочення витрат на податки. Після посвідчення договорів ОСОБА_2 не починала володіти й користуватися цим майном.

Повідомила, що після посвідчення договорів вона продовжувала доглядати ОСОБА_1 до часу свого виїзду з України. Наразі у зв`язку із перебуванням за кордоном вона не має можливості здійснювати догляд за ОСОБА_1 , тому має позицію щодо визнання позову з підстав того, що ОСОБА_1 під час укладання оскаржуваних договорів помилилася в їх формі (а. с. 133-135, 150, 151).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Лелікова С. О. не підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Статтею 400 ЦПК України встановлено межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Так, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Розглянувши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права в межах вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що оскаржувані судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій відповідають зазначеним вимогам цивільного процесуального законодавства України.

Як на підставу заявлених позовних вимог, ОСОБА_1 посилалася на те, що оспорювані нею договори купівлі-продажу вона уклала під впливом помилки, оскільки вважала, що укладає договір довічного утримання. Позовні вимоги обґрунтовувала тим, що на момент укладення оспорюваного правочину вона була людиною похилого віку, проживала одна та за станом здоров`я потребувала фізичної і фінансової допомоги.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно з пунктом 1 частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини.

За змістом частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (стаття 627 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Частиною першою статті 638 ЦК України передбачено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України).

З укладенням договору купівлі-продажу у кожної зі сторін виникають права та обов`язки, які становлять його зміст. Обов`язком продавця є передача майна у власність (у господарське відання або оперативне управління) покупця, а покупець набуває право вимагати передачі йому цього майна. У свою чергу, покупець зобов`язаний прийняти від продавця придбане майно і сплатити за нього обумовлену ціну, а продавець, відповідно, має право вимагати від покупця прийняти продане майно (якщо він у цьому заінтересований) і сплатити за нього належну грошову суму.

За договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов`язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно (стаття 744 ЦК України).

У справі, яка переглядається в касаційному порядку, встановлено, що 18 листопада 2019 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено три договори купівлі-продажу: квартири, садового будинку та земельної ділянки, в кожному з яких зазначено, що ОСОБА_1 (продавець) передає у власність ОСОБА_2 (покупця), а покупець приймає належне продавцю нерухоме майно (квартиру, садовий будинок, земельну ділянку) і сплачує за нього визначену домовленістю сторін грошову суму.

Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Статтею 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства, особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, правочин має вчинятися у формі, встановленій законом, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Згідно зі статтею 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відповідно до частин першої, третьої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недотримання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою, шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Частиною першою статті 216 ЦПК України визначено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Згідно зі статтею 229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

Під помилкою слід розуміти неправильне сприйняття особою фактичних обставин, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна було б вважати, що правочин не був би вчинений. Для визнання правочину недійсним, як такого, що укладений під впливом помилки, необхідно, щоб помилка мала істотне значення. Під помилкою, що має істотне значення, ЦК України розуміє, в тому числі і помилку в характері (природі) правочину, прав та обов`язків сторін.

У пункті 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними» роз`яснено, що відповідно до статей 229-233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Не є помилкою щодо якості речі неможливість її використання або виникнення труднощів у її використанні, що сталося після виконання хоча б однією зі сторін зобов`язань, які виникли з правочину, і не пов`язане з поведінкою іншої сторони правочину. Не має правового значення помилка щодо розрахунку одержання користі від вчиненого правочину. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

У постанові Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 759/17065/14-ц (провадження № 61-2779св18) зроблено висновок щодо застосування статті 229 ЦК України та вказано, що «під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов`язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу)».

У постанові Верховного Суду від 01 грудня 2022 року у справі № 335/15805/17 (провадження № 61-7595св22) зазначено, що «тлумачення статті 229 ЦК України дозволяє стверджувати, що: під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов`язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення; під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу); помилка, яка істотним чином впливає на формування волі сторони правочину, повинна існувати на момент його вчинення. Схематично вплив обставин, які мають істотне значення можливо відобразити таким чином: «немає істотної помилки - відсутнє вчинення правочину». Незнання закону не включено до переліку помилок, яким надається істотне значення. Це по суті є відображенням ще римського принципу ignorantia juris nocet (з лат. - незнання закону шкодить); поза віднесенням до обставин, які можуть бути розцінені як такі, що мають істотне значення, знаходиться мотив правочину. Мотив правочину - це стимул його вчинення і дозволяє встановити, чому саме особа вчинює правочин. Тому мотив, за яким вчинено правочин, правового значення не має. Хоча й законодавець і вказує на допустимість надання мотиву правочину значення істотної помилки у випадках, встановлених у законі. Проте таких випадків на рівні норми закону законодавець не передбачив».

Тлумачення статті 229 ЦК України свідчить, що формально коло осіб, які можуть звернутися до суду з позовом про визнання правочину недійсним як вчиненого внаслідок помилки, у статті 229 ЦК України не обмежується. Проте уявлення про справжню волю може існувати тільки в особи, яка помилялася, а зовнішньому сприйняттю це може бути взагалі недоступно. Тому тільки особа, яка помилялася, і може ставити під сумнів неправильне формування волі за наявності помилки та оспорювати на цій підставі вчинений нею правочин.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19) зроблено висновок, що «недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим».

У постанові Верховного суду від 22 березня 2023 року у справі № 676/5578/19 (провадження № 61-8302св21) зазначено, що «Відповідно до частини першої статті 229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, установлених законом.

Правочини, вчинені внаслідок помилки належать до категорії правочинів, в яких внутрішня воля співпадає з волевиявленням та дійсно спрямована на досягнення мети правочину, але формування такої волі відбулося під впливом обставин, які спотворили справжню волю особи. Помилка - це неправильне сприйняття особою фактичних обставин, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна було б вважати, що правочин не був би вчинений. Для визнання правочину недійсним як укладеного під впливом помилки необхідно, щоб помилка мала істотне значення. Під помилкою, що має істотне значення, розуміється помилка щодо, зокрема, природи правочину, прав та обов`язків сторін.

Вирішуючи справу та відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив з недоведеності того, що, укладаючи договір купівлі-продажу належної позивачам квартири, вони помилилися щодо обставин, які мають істотне значення, зокрема, щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, не розуміючи, що укладають договір купівлі-продажу, а не договір довічного утримання.

Також суди вказували на ненадання позивачами належних і допустимих доказів на підтвердження того, що їх волевиявлення під час укладення договору купівлі-продажу не було вільним і не відповідало їх внутрішній волі».

Із матеріалів справи, яка переглядається в касаційному порядку, випливає, що ОСОБА_2 визнала позов, при цьому визнання позову пояснила тим, що перебуває за кордоном, в зв`язку з чим не має можливості здійснювати догляд за ОСОБА_1 , тому має позицію щодо визнання позову з підстав того, що ОСОБА_1 під час укладання оскаржуваних договорів помилилася в їх формі (а. с. 133-135, 150, 151).

Однак таке визнання позову не підтверджує доводи позивачки про те, що договори були укладені позивачкою під впливом помилки, оскільки з позицій обох сторін чітко вбачається, що вони розуміли, що укладають саме договір купівлі-продажу, а не договір довічного утримання, не помилялись щодо природи правочину, правильно сприймали його зміст, розуміли його значення та наслідки.

Відповідно до частин першої та четвертої статті 206 ЦПК України позивач може відмовитися від позову, а відповідач - визнати позов на будь-якій стадії провадження у справі, зазначивши про це в заяві по суті справи або в окремій письмовій заяві. У разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.

Отже, визнання позову відповідачем може бути підставою для задоволення позову за сукупності умов: визнання усіма учасниками справи обставин, що мають значення для вирішення спору та не підлягають доказуванню відповідно до частини першої статті 82 ЦПК України; відсутності в суду обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин; якщо таке визнання відповідачем позову не суперечить закону та/або не порушує права, свободи чи інтереси інших осіб.

Ураховуючи викладене, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції про те, що позивач не довела належними та допустимими доказами наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, та не довела наявність помилки щодо правової природи укладених з відповідачем договорів, а визнання відповідачем позову не спростовує зазначене.

Подібних висновків дійшов Верховний Суд, про що, зокрема зазначив у постанові від 22 березня 2023 року у справі № 676/5578/19 (провадження № 61-8302св21).

Отже, суди першої та апеляційної інстанцій дослідили всі наявні у справі докази у їх сукупності та співставленні, надали їм належну оцінку, правильно визначили характер спірних правовідносин і норми права, які підлягали застосуванню до цих правовідносин, і дійшли обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову.

Висновки судів першої та апеляційної інстанцій, з урахуванням встановлених у цій справі обставин, не суперечать висновкам Верховного Суду, на які містяться посилання в касаційній скарзі.

Доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18)).

Висновок за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і підстави для задоволення касаційної скарги відсутні.

Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, то відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України в такому разі розподіл судових витрат не проводиться.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Лелікова Сергія Олеговича залишити без задоволення.

Рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 14 лютого 2023 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 25 травня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник Судді: І. Ю. Гулейков Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець