Постанова

від 26.03.2024 по справі 522/10087/23

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Номер провадження: 22-ц/813/3347/24

Справа № 522/10087/23

Головуючий у першій інстанції Домусчі Л.В.

Доповідач Таварткіладзе О. М.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26.03.2024 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Таварткіладзе О.М.,

суддів: Заїкіна А.П., Погорєлової С.О.,

за участю секретаря судового засідання: Трофименка О.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 19 жовтня 2023 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: Служба у справах дітей Одеської обласної державної адміністрації, орган опіки та піклування Приморської районної адміністрації Одеської міської ради, Міністерство Юстиції України, про визнання незаконним утримання дітей, зобов`язання повернути дітей, -

В С Т А Н О В И В:

У травні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до Приморського районного суду м. Одеси з позовом до ОСОБА_2 , треті особи: Служба у справах дітей Одеської обласної державної адміністрації, Міністерство Юстиції України, про визнання незаконним утримання дітей, зобов`язання повернути дітей.

Позов обґрунтовано тим, що, 28.08.2007 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено шлюб, зареєстрований Другим відділом реєстрації актів цивільного стану Приморського районного управління юстиції м. Одеси, актовий запис № 424. Від шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 мають двох малолітніх дітей: ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) та ОСОБА_4 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ). У подальшому, 31.08.2016 року - Солом`янським районним судом шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було розірвано. На початку березня 2022 року ОСОБА_2 разом з дітьми виїхала з України до Канади на підставі нотаріальної згоди ОСОБА_1 , яка була надана з 24.02.2022 року по 24.02.2023 року, однак до теперішнього часу дітей повернуто не було. Такі дії відповідачки позивач вважає протиправними та зазначає, що до 24.02.2022 року діти проживали разом з ним, тож дітей має бути повернуто до їх постійного місця проживання.

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 19 жовтня 2023 року у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з таким рішенням суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення Приморського районного суду м. Одеси від 19 жовтня 2023 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким вимоги позивача задовольнити у повному обсязі, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права.

Заслухавши суддю-доповідача, доводи апеляційної скарги та відзиву на неї, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення в межах позовної заяви та доводів апеляційної скарги, судова колегія вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення на таких підставах.

Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Відповідно до ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Згідно ст. 263 ЦПК України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права, з дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог або заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні.

Рішення суду першої інстанції зазначеним вимогам відповідає.

Відмовляючи у позові, суд першої інстанції виходив з того, що обставини та підстави, на які посилається позивач у своєму позові, не знайшли свого належного підтвердження за розглядом справи і, крім того, були спростовані відповідачем.

Такий висновок суду першої інстанції відповідає встановленим у справі обставинам та заснований на законі.

Судом встановлено, що:

- 28.08.2007 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено шлюб, зареєстрований Другим відділом реєстрації актів цивільного стану Приморського районного управління юстиції м. Одеси, актовий запис № 424;

- від шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 мають двох малолітніх дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_2 ;

- батьки дітей є громадянами України, таким чином їх діти також є громадянами України. Також зазначене підтверджується і довідкою Генерального консульства України в м. Едмонтон (Канада) про знаходження дітей на обліку (а.с.18);

- 31.08.2016 року - Солом`янським районним судом міста Києва шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було розірвано;

- рішенням Виконавчого комітету Олександрійської міської ради Кіровоградської області від 24 жовтня 2019 року № 668 про визначення місця проживання дітей, місце проживання дітей - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , було визначено за місцем проживання матері - ОСОБА_2 ;

- 24 лютого 2022 року, у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, ОСОБА_1 видав ОСОБА_2 згоду на тимчасовий виїзд малолітніх дітей за кордон з України до Канади, Молдови, Румунії, Республіки Польщі, Угорщини, Словаччини та у зворотному напрямку до 24 лютого 2023 року;

- 27 лютого 2022 року ОСОБА_2 виїхала з дітьми з України та 1 березня 2022 в`їхала до Канади, що підтверджується відповіддю Консула Генерального консульства України в Едмонтоні.

На момент вивезення ОСОБА_2 дітей за кордон з України до Канади діяла Постанова Кабінетів Міністрів № 57 від 27 січня 1995 року (редакція від 28 лютого 2022 року) «Про затвердження Правил перетинання державного кордону громадянами України» (далі Постанова № 57), за якої згідно п. 3 виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, здійснювався за згодою обох батьків (усиновлювачів) (далі-батьки) та в їх супроводі або в супроводі осіб, уповноважених ними, які на момент виїзду з України досягли 18-річного віку, у тому числі в супроводі членів екіпажу повітряного судна, на якому вони прямують.

Крім того, судом встановлено, що Приморським районним судом м. Одеси розглядалась цивільна справа за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_6 , ОСОБА_2 , третя особа без самостійних вимог на предмет спору - орган опіки та піклування Приморської районної адміністрації Одеської міської ради, про відібрання дитини та повернення її батьку, та було постановлено рішення суду від 13.07.2021 року, яким було відмовлено у задоволенні позову (справа № 522/17805/20), яке набуло законної сили 13.08.2021 року. При цьому в межах розгляду даної справи у судовому засіданні 27.05.2021 року малолітній ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , виявив негативне ставлення до батька, вказав на факт невиконання Позивачем своїх батьківських обов`язків, що виявлялось в байдужості батька до фізичного та психологічного стану дитини. Суд не вбачав в діях відповідачів порушень батьківських обов`язків, ухилення від їх виконання та піклування за дитиною.

Колегія суддів виходить з наступного.

Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом принципу верховенства права.

Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру (стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).

У частині першій статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Статтею 51 Конституції України визначено, що сім`я, дитинство, материнствоі батьківство охороняються державою.

Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, непрацездатних членів сім`ї (стаття 7 СК України).

Відповідно до частини першої статті 160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків.

Статтею 161 СК України передбачено, що якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення.

При розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, виселення дитини, зняття дитини з реєстрації місця проживання, визнання дитини такою, що втратила право користування житловим приміщенням, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов`язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою. Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини (частини четверта та шоста статті 19 СК України).

Сімейні спори, які стосуються інтересів дітей та їх батьків, необхідно розглядати з урахуванням принципів правового статусу дитини, які закріплені у Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року (зі змінами, схваленими резолюцією 50/155 Генеральної Асамблеї Організації Об`єднаних Націй від 21 грудня 1995 року), зокрема, при ухваленні всіх рішень, що стосуються дітей, їх найкращі інтереси мають першорядне значення і повинні повністю й ефективно дотримуватися, держава має позитивні зобов`язання щодо дітей, щоб будь-які вжиті заходи ніколи не шкодили їхньому здоров`ю та розвитку (забезпечує у максимально можливій мірі безпечне життя і здоровий розвиток дитини).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц вказала, що положення Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року, про те, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (стаття 3), узгоджуються з нормами Конституції України та законів України, тому саме її норми зобов`язані враховувати усі суди України, розглядаючи справи, які стосуються прав дітей.

У Європейській конвенції про здійснення прав дітей від 25 січня 1996 року, ратифікованої Законом України від 03 серпня 2006 року № 69-V, зазначено, що предметом цієї Конвенції є у найвищих інтересах дітей - підтримка їхніх прав, надання дітям процесуальних прав та сприяння здійсненню ними цих прав шляхом забезпечення становища, при якому діти особисто або через інших осіб чи органи поінформовані та допущені до участі в розгляді судовим органом справ, що їх стосуються. Для цілей цієї Конвенції розгляд судовим органом справ, що стосуються дітей, визнається розглядом сімейних справ, зокрема тих, що пов`язані зі здійсненням батьками своєї відповідальності, наприклад стосовно місця проживання дітей і доступу до них.

Рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання. Похідний характер означає відсутність пріоритету інтересів батьків над інтересами дитини та переважність права захисту прав дитини, а тому у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об`єктивних обставин кожної конкретної справи, а вже тільки потім - права батьків.

Подібний висновок Верховний Суд зробив у постанові від 23 грудня 2020 року у справі № 712/11527/17.

Вирішуючи питання про визначення місця проживання дитини, слід враховувати об`єктивні та наявні у справі докази, зокрема обстеження умов проживання, характеристики психоемоційного стану дитини, поведінки батьків щодо дитини та висновок органу опіки та піклування. Проте найважливішим у цій категорії справ є внутрішнє переконання суду, яке має ґрунтуватися на повній та всебічній оцінці всіх обставин в їх сукупності, оскільки не можна піддавати формалізму долю дитини, яка через те, що батьки не змогли зберегти відносини або домовитися, не повинна бути позбавлена щасливого та спокійного дитинства.

Колегія суддів зауважує, що сім`я є цінною для розвитку дитини, і коли вона руйнується, батьки, які почали проживати окремо, мають віднайти способи захистити дитину і забезпечити те, що їй потрібно, щоб дитина зростала у благополучній атмосфері, повноцінно розвивалася та не зазнавала негативного впливу. Ситуація, в якій батьки не в змозі віднайти такі способи за взаємним погодженням, потребує втручання органів державної влади, зокрема суду, з метою забезпечення належних стосунків між дитиною й батьками, які є фундаментальними для благополуччя дитини. Діти потребують уваги, підтримки і любові обох батьків та є найбільш вразливою стороною в ході будь-яких сімейних конфліктів. Судам слід пам`ятати, що основним суб`єктом, на якого має вплив ухвалене рішення у сімейних спорах цієї категорії, є саме дитина.

У спорах про визначення місця проживання дитини суди мають крізь призму врахування найкращих інтересів дитини встановити та надати належну правову оцінку всім обставинам справи, які мають значення для правильного вирішення спору, враховуючи при цьому сталі соціальні зв`язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов`язком батьків діяти в її інтересах.

До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема:

- особисті якості батьків (моральні якості матері та батька як вихователів. Моральними якостями, які можуть негативно вплинути на виховання дитини, є, зокрема, зловживання спиртними напоями, наркотичними речовинами, перебування на диспансерному нагляді, притягнення до кримінальної чи адміністративної відповідальності);

- відносини, які існують між кожним із батьків і дитиною (встановлення повного чи часткового виконання батьківських обов`язків, наявність причин що впливають на виконання батьківських обов`язків; встановлення, чи враховують мати/батько інтереси дитини, чи є взаєморозуміння між кожним із батьків і дитиною);

- можливість створення дитині належних умов для виховання і розвитку (наявність самостійного доходу, належних житлових умов у кожного із батьків);

- стан здоров`я дитини (наявність хвороб у дитини, що потребують посиленого догляду, наявність у батьків навичок щодо надання первинної медичної допомоги);

- стан безпеки дитини (можливість створення дитині безпечних умов для життя та розвитку) тощо.

Указане тлумачення статті 161 СК України при розгляді категорії справ, що стосуються надчутливої сфери правовідносин (оскільки йдеться не просто про спір між позивачем і відповідачем, а про долю дитини), є сталим та однозначним у практиці Верховного Суду (див. постанови від 14 лютого 2019 року в справі № 377/128/18, від 15 квітня 2020 року у справі № 761/35714/16-ц, від 23 жовтня 2021 року у справі № 127/17427/20, від 08 вересня 2023 року у справі № 639/3862/20, від 28 вересня 2023 року у справі № 944/5191/19).

Крім того, першочерговим завданням держави є забезпечення безпеки і права на життя дитини, що проголошено статтею 6 Конвенції про права дитини, а тому, розглядаючи справи про визначення місця проживання дитини з урахуванням особливостей, спричинених введенням в Україні воєнного стану, вирішуючи спори, що стосуються прав та інтересів дитини, судове рішення має бути спрямованим на забезпечення її безпеки і права на життя (див. постанови Верховного Суду від 09 лютого 2023 року у справі № 753/572/20, від 24 травня 2023 року у справі № 127/9377/21, від 14 червня 2023 року у справі № 760/31518/21).

У справі, що переглядається, суд першої інстанції встановив, що у період з 28.08.2007 року до 31.08.2016 року сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, під час якого народились ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Звертаючись у травні 2023 року до суду до ОСОБА_2 з позовом про визнання незаконним утримання та зобов`язання повернути дітей, ОСОБА_1 посилався на те, що після початку повномасштабної військової агресії Російської Федерації проти України, він видав ОСОБА_2 згоду на тимчасовий виїзд малолітніх дітей за кордон з України до Канади, Молдови, Румунії, Республіки Польщі, Угорщини, Словаччини та у зворотному напрямку до 24 лютого 2023 року і 27 лютого 2022 року ОСОБА_2 виїхала з дітьми з України та 1 березня 2022 року в`їхала до Канади, що підтверджується відповіддю Консула Генерального консульства України в Едмонтоні. Проте після 24.02.2023 року ОСОБА_2 дітей в Україну не повернула і продовжує їх утримання в Канаді понад того строку, на який позивач надав їй згоду.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що при розгляді справи щодо визнання незаконним утримання та зобов`язання повернути дітей, суд має виходити перш за все з інтересів самих дітей, враховуючи при цьому сталі соціальні зв`язки, місце навчання, психологічний стан, безпеку.

Суд вірно встановив, що позивач, як батько дітей, враховуючи факт початку повномасштабної військової агресії Російської Федерації проти України 24.02.2022 року, сам надав згоду на вивезення дітей за межі України строком на один рік.

Тому висновок суду, що вивезення матір`ю дітей за межі України відбулось зі згоди їхнього батька, тобто на законних підставах, є вірним і таким, що відповідає встановленим у справі обставинам і заснований на законі.

Разом з тим, надання позивачем згоди на вивезення дітей за межі України було обумовлено початком повномасштабної військової агресії Російської Федерації проти України 24.02.2022 року і пов`язано з забезпеченням безпеки життю та здоров`ю дітей.

На даний час повномасштабна військова агресія проти України триває, обстріли міст та селищ України крилатими та балістичними ракетами, а також бойовими дронами і керованими авіабомбами продовжуються, жертви серед мирного населення, включаючи дітей, множаться.

Колегія суддів виходячи з наведеного вважає, що поки в Україні триває війна, продовжуться обстріли її міст та селищ, на її території немає жодного безпечного з воєнної точки зору місця, що є достатньою підставою для застосування підпункту «b» п. 1 ст. 13 Гаазької конвенції 1980 року, який унеможливлює повернення дитини до країни місця постійного проживання, якщо повернення загрожує їй заподіянням фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку.

Враховуючи наведене, висновок суду про відмову у позові ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання незаконним утримання дітей, зобов`язання повернути дітей відповідає обставинам справи та є правильним.

Доводи апеляційної скарги зведені лише до незгоди з висновком районного суду без наведення будь-яких обставин, які б ставили під сумнів набутий судом висновок або свідчили б про невірну оцінку судом доказів, які надані сторонами та невірне застосування законодавства, яке регулює спірні правовідносини.

У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, серед іншого (пункти 32-41), звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; для цього потрібно логічно структурувати рішення і викласти його в чіткому стилі, доступному для кожного; судові рішення повинні, у принципі, бути обґрунтованим; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на аргументи сторін та доречні доводи, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

Зазначений Висновок також звертає увагу на те, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).

Таким чином, апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381, 383 ЦПК України, апеляційний суд -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 19 жовтня 2023 року - залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складення повного тексту постанови.

Повний текст постанови складений: 22.04.2024 року.

Головуючий: О.М. Таварткіладзе

Судді: А.П. Заїкін

С.О. Погорєлова