Постанова

від 22.04.2024 по справі 465/1858/23

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 465/1858/23 Головуючий у 1 інстанції: Рудакова Д. І.

Провадження № 22-ц/811/29/24 Доповідач в 2-й інстанції: Шеремета Н. О.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 квітня 2024 року Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого: Шеремети Н.О.

суддів: Ванівського О.М., Цяцяка Р.П.

секретаря: Цьони С.Ю.

з участю: ОСОБА_1 ,

представника ОСОБА_2 ОСОБА_3 ,

представника Управління майном спільної власності Львівської

обласної ради Буюклі В.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Личаківського районного суду м. Львова від 12 грудня 2023 року, -

ВСТАНОВИВ:

у березні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , Управління майном спільної власності Львівської обласної ради, директора Комунального некомерційного підприємства Львівської обласної ради «Львівський регіональний фтизіопульмонологічний клінічний лікувально-діагностичний центр» Рака Любомира Михайловича про стягнення середньої заробітної плати, моральної шкоди та зобов`язання провести розрахунок та сплатити компенсацію за невиплачену заробітну плату.

В обгрунтування позовних вимог покликається на те, що перебувала у трудових відносинах з Комунальним закладом Львівської обласної ради «Львівський обласний протитуберкульозний диспансер», працюючи більше двадцяти одного року на посаді лікаря-пульмонолога. Рішенням Львівської обласної ради № 874 від 10 вересня 2019 року «Про організацію фтизіатричної служби у Львівській області» припинено Комунальний заклад Львівської обласної ради «Львівський обласний протитуберкульозний диспансер» шляхом приєднання його до Комунального некомерційного підприємства Львівської обласної ради «Львівський регіональний фтизіопульмонологічний клінічний лікувально-діагностичний центр». На виконання вищезазначеного рішення Львівської обласної ради Управлінням майном спільної власності Львівської обласної ради видано наказ № 93-З від 25 вересня 2019 року, яким, серед іншого, наказано директору Комунального закладу Львівської обласної ради «Львівський обласний протитуберкульозний диспансер» ОСОБА_2 попередити працівників про наступне звільнення. Наказом Комунального закладу Львівської обласної ради «Львівський обласний протитуберкульозний диспансер» № 69-В від 30 червня 2020 року «Про припинення Комунального закладу Львівської обласної ради «Львівський обласний протитуберкульозний диспансер» звільнено працівників Комунального закладу Львівської обласної ради «Львівський обласний протитуберкульозний диспансер», в тому числі і її, згідно з ч. 1 ст. 40 КЗпП України. Виданим директором Комунального закладу Львівської обласної ради «Львівський обласний протитуберкульозний диспансер» Кваснієм Романом Антоновичем наказом № 69-В від 30 червня 2020 року, всупереч рішенню Львівської обласної ради № 874 від 10 вересня 2019 року, протитуберкульозний диспансер фактично ліквідовано, а не приєднано. Зазначає, що у випадку припинення юридичної особи шляхом приєднання не допускається скорочення штату, а трудові відносини мали бути врегульовані згідно з ч. 3 ст. 36 КЗпП України, якою передбачено, що у разі реорганізації підприємства шляхом приєднання дія трудового договору працівника продовжується, а на підприємстві, що стало правонаступником приєднаного закладу необхідно внести зміни і доповнення до штатного розпису, однак директор Комунального некомерційного підприємства Львівської обласної ради «Львівський регіональний фтизіопульмонологічний клінічний лікувально-діагностичний центр» ОСОБА_4 не видав відповідний наказ щодо внесення змін до штатного розпису. Неправомірними діями відповідачів її позбавлено права працевлаштування на умовах безстрокового трудового договору на відповідну посаду у Комунальному некомерційномупідприємстві Львівськоїобласної ради«Львівський регіональнийфтизіопульмонологічний клінічнийлікувально-діагностичнийцентр»,відтак увідповідачів виникласолідарна виназа допущеніпорушення приїї звільненні,а отжеі солідарнавідповідальність. Покликається на те, що Верховний Суд у справі № 465/3919/20 встановив незаконність звільнення працівників Комунального закладу Львівської обласної ради «Львівський обласний протитуберкульозний диспансер», в тому числі і її. Однак відповідачі не виконали рішення суду та не поновили її на роботі, відтак з них підлягає стягненню середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 496413,61 грн., враховуючи, що середньомісячна заробітна плата становить 16827,58 грн. Крім того, оскільки виплата заробітної плати затримується на один і більше календарний місяць, роботодавець зобов`язаний виплатити працівникам компенсацію втрати частини заробітної плати у зв`язку із знеціненням грошей у вигляді встановленого індексу інфляції. В результаті незаконного звільнення в неї стався нервовий зрив, який має стійкий характер та потребує значних зусиль для реабілітації нервового стану, а за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин, яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, на власника або уповноваженого ним органу незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності покладається обов`язок з відшкодування моральної шкоди, яку вона оцінює в подвійному розмірі від суми заборгованої заробітної плати.

З наведених підстав просить:

-стягнути солідарно з відповідачів кошти в розмірі 709871,62 грн. середньої заробітної плати, несплачені в результаті вимушеного прогулу;

-стягнути солідарно з відповідачів моральну шкоду в подвійному розмірі від суми заборгованої заробітної плати, а саме 992827,22 грн.;

-зобов`язати відповідачів провести розрахунок та сплатити солідарно компенсацію за невиплачену заробітну плату.

Рішенням Личаківськогорайонного судум.Львова від12грудня 2023рокувідмовлено в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Управління майном спільної власності Львівської обласної ради, директора комунального некомерційного підприємства Львівської обласної ради «Львівський регіональний фтизіопульмонологічний клінічний лікувально-діагностичний центр» Рака Любомира Михайловича про стягнення середньої заробітної плати, компенсації заробітної плати, моральної шкоди.

В задоволенні заяви представника відповідача ОСОБА_3 про стягнення витрат на професійну правничу допомогу - відмовлено.

Рішення суду оскаржила ОСОБА_1 ,в апеляційній скарзі покликається на те, що рішення суду є незаконним та необґрунтованим, ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, з невідповідністю висновків суду обставинам справи.

Апелянт стверджує, що незаконність звільнення працівників Комунального закладу Львівської обласної ради «Львівський обласний протитуберкульозний диспансер» встановлена Верховним Судом у справі №465/3919/20, а висновки суду першої інстанції про залишення Верховним Судом в силі постанови Львівського апеляційного суду від 13 вересня 2022 року, а не рішення Франківського районного суду м. Львова від 04 листопада 2021 року у справі №465/3919/20, є помилковими, оскільки Верховний Суд встановив законність рішення саме суду першої інстанції, в якій досліджувався факт незаконного звільнення працівників, а Львівський апеляційний суд не може бути судом першої інстанції у справах з таким предметом позову. Вважає, що звільнення працівників Комунального закладу Львівської обласної ради «Львівський обласний протитуберкульозний диспансер», в тому числі і її, на підставі ч. 1 ст. 40 КЗпП України згідно з наказом № 69-В від 30 червня 2020 року, є незаконним та не відповідає рішенню Львівської обласної ради № 874 від 10 вересня 2019 року «Про організацію фтизіатричної служби у Львівській області», оскільки у разі реорганізації підприємства, установи, організації шляхом приєднання, дія трудового договору працівника продовжується. Покликається на те, що Конституцією України громадянам гарантується захист від незаконного звільнення, що полягає у праві працівників не бути звільненими без поважних причин для такого звільнення, пов`язаних з їхньою працездатністю чи поведінкою або поточними потребами підприємства, установи чи організації, а також у праві працівників, звільнених без поважної причини, на належну компенсацію або іншу відповідну допомогу. З наведених підстав просить рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення ОСОБА_1 на підтримання доводів апеляційної скарги, заперечення представника ОСОБА_2 ОСОБА_3 , представника Управління майном спільної власності Львівської обласної ради Буюклі В.О. щодо задоволення апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обгрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з огляду на таке.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно зі ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Частина 3 ст. 3 ЦПК України передбачає, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. (ч.1 ст. 13 ЦПК України).

Частина 3 ст. 12 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно ч.1 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно з положеннями ч. ч. 1-4 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Частина 1 ст. 81 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом, а відповідно до ч.6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.(ч.1 ст. 89 ЦПК України).

Відмовляючи взадоволенні позовнихвимог ОСОБА_1 ,суд першоїінстанції виходивз того,що позивачкоюна підставіналежних тадопустимих доказівне доведенонезаконність їїзвільнення,оскільки постановоюЛьвівського апеляційногосуду від13.09.2022року скасованорішення Франківського районного суду м. Львова від 04.11.2021 року та відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до голови Вільної первинної профспілки комунального закладу Львівської обласної ради «Львівський обласний протитуберкульозний диспансер» про визнання протиправним наказу №69-В від 30.06.2020 року «Про припинення комунального закладу Львівської обласної ради «Львівський обласний протитуберкульозний диспансер», а відтак позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу, моральної шкоди та зобов`язання провести розрахунок та сплатити компенсацію за невиплачену заробітну плату не підлягають до задоволення.

Колегія суддів погоджується з висновками суду з огляду на таке.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, 10 вересня 2019 року, Львівською обласною радою прийнято рішення №874 «Про реорганізацію фтизіатричної служби у Львівській області», яким вирішено припинити комунальний заклад Львівської обласної ради «Львівський обласний протитуберкульозний диспансер», шляхом приєднання до комунального некомерційного підприємства Львівської обласної ради «Львівський регіональний фтизіопульмонологічний клінічний лікувально-діагностичний центр», яке є правонаступником майна, прав та обов`язків припиненого комунального закладу.

На виконання рішення Львівської обласної ради №874 від 10 вересня 2019 року Управлінням майном спільної власності Львівської обласної ради видано наказ №93-3 від 25 вересня 2019 року, згідно якого директору комунального закладу Львівської обласної ради «Львівський обласний протитуберкульозний диспансер» (Р. Квасній) наказано попередити усіх працівників закладу про наступне вивільнення відповідно до пункту 1 статті 40 та статті 49-2 КЗпП України та створити комісію з припинення названого комунального закладу.

В подальшому, Управлінням майном спільної власності Львівської обласної ради було видано новий наказ №80-3 від 18 березня 2020 року «Про затвердження нового персонального складу комісії з припинення комунального закладу Львівської обласної ради «Львівський обласний протитуберкульозний диспансер».

На виконання рішення Львівської обласної ради №874 від 10 вересня 2019 року «Про реорганізацію фтизіатричної служби у Львівській області» та наказу Управління майном спільної власності Львівської обласної ради №80-3 від 18.03.2020 року «Про комісію з припинення комунального закладу Львівської обласної ради «Львівський обласний протитуберкульозний диспансер», директором комунального закладу Львівської обласної ради «Львівський обласний протитуберкульозний диспансер» Кваснієм Р. А. було видано наказ №69-В від 30 червня 2020 року «Про припинення комунального закладу Львівської обласної ради «Львівський обласний протитуберкульозний диспансер»» згідно з п.1.1 якого наказано видати накази про вивільнення 174 працівників відповідно до п.1 статті 40 КЗпП України у зв`язку з скороченням штату працівників з 01 липня 2020 року.

Також матеріалами справи встановлено, що в липні 2020 року ОСОБА_1 зверталася з позовом до суду до ОСОБА_2 - директора Комунального закладу ЛОР «Львівський протитуберкульозний диспансер», Львівської обласної ради, Управління майном спільної власності Львівської обласної ради, Департаменту охорони здоров`я Львівської обласної державної адміністрації, директора комунального некомерційного підприємства Львівської обласної ради «Львівський регіональний фтизіопульмонологічний клінічний лікувально-діагностичний центр» Рака Любомира Михайловича, Львівської обласної державної адміністрації про скасування Наказу № 69-В від 30.06.2020 року.

Рішенням Франківського районного суду м.Львова від 04 листопада 2021 року позов ОСОБА_1 задоволено частково, наказ № 69-В від 30 червня 2020 року «Про припинення комунального закладу ЛОР «Львівський обласний протитуберкульозний диспансер», виданий 30.06.2020 року директором ОСОБА_2 в частині пункту 1.1. - видачі наказів про вивільнення 174 (ста сімдесяти чотирьох) працівників відповідно п.1 ст.40 КЗпП України в зв`язку з скороченням штату працівників з 01.07.2020 року, визнано протиправним та скасовано. В решті позовних вимог відмовлено за недоведеністю таких.

Постановою Львівського апеляційного суду від 13 вересня 2022 року вищевказане рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Ухвалою Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 у справі за її позовом про скасування наказу № 69-В від 30.06.2020 року відмовлено з підстав того, що касаційна скарга ОСОБА_1 є необґрунтованою, а наведені у скарзі доводи не дають підстав для висновку про незаконність постанови суду апеляційної інстанції, що спростовує доводи апелянта , яка, вважаючи оскаржуване рішення суду незаконним, покликається на те, що Верховний Суд ухвалою від 14.12.2022 року, остаточно встановив незаконність звільнення працівників КЗ ЛОР «Львівський обласний протитуберкульозний диспансер».

Оскільки постанова Львівського апеляційного суду від 13 вересня 2022 року, є чинною, то чинним є і наказ № 69-В від 30 червня 2020 року «Про припинення комунального закладу ЛОР «Львівський обласний протитуберкульозний диспансер», виданий 30.06.2020 року директором ОСОБА_2 в частині пункту 1.1. - видачі наказів про вивільнення 174 (ста сімдесяти чотирьох) працівників відповідно п.1 ст.40 КЗпП України в зв`язку з скороченням штату працівників з 01.07.2020 року.

Позовні вимоги позивачка обґрунтовує незаконністю звільнення її з роботи.

Відповідно до ч.1 статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає спір. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Тобто, середній заробіток за час вимушеного прогулу підлягає стягненню у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, при тому працівник повинен бути поновлений на попередній роботі.

Разом з тим, в матеріалах справи відсутнє рішення відповідного органу чи рішення суду, яке б набрало законної сили, про визнання незаконним звільнення з роботи ОСОБА_1 , поновлення її на посаді, чого апелянт не заперечувала в суді апеляційної інстанції, а відтак підставним та обгрунтованими є висновки суду першої інстанції про відсутність передбачених законом підстав для стягнення на її користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу та компенсації, яку позивачка просила нарахувати та стягнути за період невиплати їй заробітної плати після звільнення, суму індексації заробітної плати та компенсації втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати, які, на думку апелянта, підлягали до нарахування до 14 грудня 2022 року.

Пред`являючи таку вимогу, позивачка, всупереч вимогам ст. 81 ЦПК України, не надала суду належних та допустимих доказів на підтвердження невиплати їй заробітної плати до її звільнення з роботи, а щодо компенсації на заробітну плату після її звільнення і до постановлення Верховним Судом ухвали від 14 грудня 2022 року, то така їй не виплачувалася і не могла виплачуватися, так як позивачка не працювала.

Нарахування компенсації на середній заробіток за час вимушеного прогулу чинним законодавством не передбачено, а окрім цього, суд дійшов висновку про відмову ОСОБА_1 у стягненні середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Стягнення компенсації моральної шкоди позивачка обґрунтовує порушенням її прав у трудових відносинах.

Відповідно до положень ст. 237-1 КЗпП України відшкодування роботодавцем моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством.

У п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» роз`яснено, що відповідно до ст. 237-1 КЗпП України за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконне звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров`я умовах тощо), яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов`язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.

Колегія суддів погоджується з судом першої інстанції, який, дійшовши висновку про відсутність порушення трудових прав позивачки, відмовив у задоволенні позовних вимог про відшкодування моральної шкоди.

Доводами апеляційної скарги ОСОБА_1 є те, що вона не погоджується зі звільненням її з посади, а також те, що судом першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення суду не враховано рішення Франківського районного суду м. Львова від 04 листопада 2021 року, яким встановлено незаконність звільнення.

Однак такі доводи апелянта спростовуються ухвалою Верховного Суду від 14 грудня 2022 року, якою відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Львівського апеляційного суду від 13 вересня 2022 року, якою скасовано рішення Франківського районного суду м. Львова від 04 листопада 2021 року.

А відтак рішення Франківського районного суду м. Львова від 04 листопада 2021 року не є чинним, що спростовує зазначені доводи апелянта.

Інші доводи апеляційної скарги, які зводяться до незгоди з її звільненням з посади, не спростовують правильних висновків суду першої інстанції, які достатньо обґрунтовані, оскільки незаконність звільнення ОСОБА_1 не є предметом даного спору.

Європейський суд з прав людини вказує на те, що «пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод зобов`язує суди давати вмотивування своїх рішень, хоч це не може сприйматись, як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо вмотивування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, може бути визначено лише у світлі конкретних обставин справи» (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» («Pronina v. Ukraine») від 18 липня 2006 року, заява № 63566/00, § 23).

Відповідно до п.1 ч.1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Стаття 375 ЦПК України передбачає, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки оскаржуване рішення суду ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, апеляційна скарга не підлягає до задоволення.

Керуючись ст.ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 375, 381-384 ЦПК України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Личаківського районного суду м. Львова від 12 грудня 2023 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Повна постанова складена 24.04.2024 року.

Головуючий: Н.О. Шеремета

Судді: О.М. Ванівський

Р.П. Цяцяк