Постанова

від 29.04.2024 по справі 483/961/22

МИКОЛАЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

29.04.24

22-ц/812/604/24

Справа №483/961/22

Провадження № 22-ц/812/604/24

Доповідач в апеляційній інстанції Яворська Ж.М.

П О С Т А Н О В А

Іменем України

23 квітня 2024 року м. Миколаїв

Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ

головуючого - Яворської Ж.М.,

суддів: Базовкіної Т.М., Царюк Л.М.,

із секретарем судового засідання - Травкіною В.Р.,

за участі представників відповідачів - ОСОБА_1 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження в режимі відеоконференції

апеляційну скаргу

Державного спеціалізованого господарського підприємства «Ліси України»

на рішення Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області від 16 лютого 2024року, ухвалене у приміщенні цього ж суду головуючим суддею Рак Л.М., повний текст складено 21 лютого 2024 року, у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до Чорноморської сільської ради об`єднаної територіальної громади Миколаївського району Миколаївської області, Державного спеціалізованого господарського підприємства «Ліси України», Державного агентства лісових ресурсів України про визнання недійсним державного акту на право постійного користування землею

В С Т А Н О В И В:

15 листопада 2022 року ОСОБА_2 через свого представника ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до Чорноморської сільської ради об`єднаної територіальної громади Миколаївського району Миколаївської області, Державного підприємства «Корсунь-Шевченківське лісове господарство», Державного агентства лісових ресурсів України про визнання недійсним державного акту на право постійного користування землею.

Обґрунтовуючи позовні вимоги вказувала, що ОСОБА_2 на підставі договорів дарування від 29 травня та 10 червня 2015 року належить 24/100 частки у праві спільної часткової власності на базу відпочинку «Лісовик», а саме: житловий будинок літ.Б-1,бесідка З, споруда №6, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 .

Рішенням Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області від 24 червня 2021 року у справі № 483/490/19 проведено реальний розподіл вказаної вище бази відпочинку «Лісовик» та у власність ОСОБА_2 , співвласника з ідеальною часткою 24/100, виділено в натурі приміщення бази відпочинку « ІНФОРМАЦІЯ_1 », що розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , за варіантом № 1 висновку судової будівельно-технічної експертизи від 12 березня 2021 року № 125-010, згідно з Додатком № 1, а саме: в житловому будинку «Б-1»: приміщення 1-1 коридор, площею 11,5 м2, приміщення 1-2 коридор, площею 4,6 м2, приміщення 1-3 коридор, площею 6,9 м2, приміщення 1-4 житлова, площею 15,7 м2, приміщення 1-5житлова, площею 10,6 м2, приміщення 1-6 житлова, площею 10,6 м2, приміщення 1-7 житлова, площею 15,7 м2, усього загальною площею 75,6 м2, інвентарною вартістю 131777 грн. Надвірні споруди: водяний колодязь літ. №6, бесідка літ. З. За рішенням суду реальна частка ОСОБА_2 становить 22/100, що на 2/100 менше від ідеальної частки, і є цілою часткою.

Рішенням виконавчого комітету Чорноморської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області № 123 від 25 листопада 2021 року, житловому будинку, що належить ОСОБА_2 було присвоєно адресу: АДРЕСА_2 .

У листопаді 2022 року він звернувся із заявою до Чорноморської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для розташування та обслуговування вказаного житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_2 , на яку він одержав відмову у зв`язку із тим, що належний йому будинок з господарськими будівлями та спорудами розташований на земельній ділянці площею 0,2270 га, наданій в постійне користування Корсунь-Шевченківському державному лісовому господарству, що посвідчується державним актом на право постійного користування землею серії МК, який зареєстрований в книзі записів державних актів на право постійного користування землею за № 105 від 28 грудня 2001 року.

Тобто, з 2015 року співвласником майна, що розташоване на земельній ділянці площею 0,2270 га є не тільки Державне агентство лісових ресурсів України, а також ОСОБА_2 , проте у вказаний вище Державний акт на право постійного користування землею від 28 грудня 2001 року жодні зміни не вносилися.

Посилаючись на те, що спірний державний акт не відповідає вимогам закону, не посвідчує реально наявне у господарства речове право на землю, та, що сам землекористувач не дотримався вимог закону щодо внесення змін до державного акту, а позивач позбавлений можливості іншим способом отримати дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки під належним йому житловим будинком, просив визнати недійсним державний акт на право постійного користування землею серії МК від 28 грудня 2001 року, що зареєстрований в книзі записів державних актів на право постійного користування землею за № 105 на право постійного користування землею Корсунь-Шевченківському державному лісогосподарському підприємству площею 0,2270 га для розміщення бази відпочинку «Лісовик».

Ухвалою Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області від 19 квітня 2023року до участі у справі залучено правонаступника Державного підприємства «Корсунь-Шевченківське лісове господарство» на Державне підприємства « Ліси України».

Рішенням Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області від 16 лютого 2024року позов задоволено.

Визнано недійсним державний акт на право постійного користування землею серії МК, який зареєстровано в книзі записів державних актів на право постійного користування землею за № 105 від 28 грудня 2001 року, виданий Чорноморською сільською радою народних депутатів Очакіського району Миколаївської області на право постійного користування землею Корсунь-Шевченківському державному лісогосподарському підприємству відповідно до рішення 20 сесії 23 скликання Чорноморської сільської ради народних депутатів від 20 грудня 2001 року № 8, площею 0,2270 га для розміщення бази відпочинку «Лісовик». Судові витрати покладено на позивача.

Ухвалюючи рішення суд дійшов висновку, що спірним державним актом порушуються права позивача, щодо отримання у власність або користування земельної ділянки для обслуговування належного йому житлового будинку, а тому позов ОСОБА_2 є обґрунтованим та таким, що підлягає задоволенню.

Щодо застосування до позовних вимог ОСОБА_2 строку позовної давності на якому наголошував представник відповідача суд зазначив, що рішенням Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області від 24 червня 2021 року в цивільній справі №483/490/19 було припинено право спільної часткової власності ОСОБА_2 та Державного агентства лісових ресурсів України на базу відпочинку «Лісовик» та проведено її реальний поділ. 14 листопада 2022 року позивач отримав відмову сільської ради у наданні дозволу на розробку проекту щодо відведення земельної ділянки у власність, тобто позивачу з цього часу стало відомо про порушення його прав. З цим позовом ОСОБА_2 звернувся до суду 15 листопада 2022 року, тобто в передбачений ст. 257 ЦК України строк, а тому строк для звернення з даним позовом до суду ним не пропущений.

Не погодившись з рішенням суду ДП «Ліси України» оскаржило його до апеляційного суду та посилаючись на те, що рішення суду першої інстанції ухвалено з грубим порушенням норм матеріального та процесуального права, суд неповно встановив обставини справи, його висновки не відповідають фактичним обставинам справи та наданим сторонами доказам, просили про його скасування та ухвалення нового судового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначають, що у позові слід було відмовити по суті, за його необґрунтованістю та недоведеністю, оскільки відмова у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для розташування та обслуговування вказаного вище житлового будинку позивача у зв`язку із тим, що належний йому будинок розташований на земельній ділянці площею 0,2270 га, яка надана в постійне користування Корсунь-Шевченківському державному лісогосподарському підприємству, що посвідчується державним актом на право постійного користування землею серії МК, який зареєстровано в книзі записів державних актів на право постійного користування землею за № 105 від 28 грудня 2001 року не може бути підставою для визнання недійсним цього державного акту.

Вважають, що позивач вибрав невірний спосіб захисту свого права, а суд на цю обставину не звернув уваги й не надав правової оцінки.

На думку апелянта, що не може бути об`єктом правового захисту право, якого не існує (яке не виникло), оскільки на момент набуття та оформлення ДП права користування земельною ділянкою площею 0,2270 га для розміщення бази відпочинку «Лісовик», позивач жодних прав щодо цієї земельної ділянки не мав, наявності таких прав не довів. А тому про порушення цивільних (земельних) прав позивача йтися не може, а його міркування, про обставини щодо оформлення права на землю не можна визнати обґрунтованими та доведеними, що мають правового значення і за встановлених у справі обставин, тягти наслідки позбавлення ДП права користування земельною ділянкою або обмежити в цьому праві.

Крім того, на їх переконання позивач пропустив позовну давність для своїх вимог про визнання недійсним державного акту на право постійного користування землею та не довів поважної причин її пропущення.

Тому, вирішуючи питання щодо строків позовної давності суд безпідставно не взяв до уваги, що позивачу стало відомо про порушене право у травні 2015 року, а саме з часу укладення договору дарування від 29 травня 2015 року, за яким вона набула право спільної часткової власності на базу відпочинку «Лісовик».

Отже, суд не мав передбачених законом підстав для задоволення необґрунтованого, бездоказового позову та позбавлення їх права постійного користування землею відповідно до Державного акту серії МК, який зареєстровано в книзі записів державних актів на право постійного користування землею за № 105 від 28 грудня 2001 року, виданий Чорноморською сільською радою народних депутатів Очаківського району Миколаївської області.

Правомірність набуття ними права постійного користування землею належним процесуальним порядком у справі, що розглядається, не спростована.

У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_2 - ОСОБА_3 посилаючись на те, що суд першої інстанції не припустився порушень ні норм матеріального, ні норм процесуального права, обраний позивачем спосіб захисту порушеного права є належним, просила залишити оскаржуване рішення суду без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Правом на подачу відзиву відповідачі Чорноморська сільська рада об`єднаної територіальної громади Миколаївського району Миколаївської області, Державне агентство лісових ресурсів України не скористалися.

Від представника відповідача ДП «Ліси України»- Воронецького Р.А. надійшло клопотання про відкладення розгляду справи, у зв`язку з його участю у суді господарської юрисдикції.

Ухвалою суду у задоволені клопотання про відкладення розгляду справи відмовлено з огляду на те, що причини неявки представника не є поважними, а наявні в матеріалах справи докази є достатніми для розгляду справи за його відсутності.

У судовому засіданні представник відповідача Державного агентства лісових ресурсів України апеляційну скаргу визнав, не заперечував проти її задоволення.

Позивача та представник позивача у судове засідання не з`явилися, просили слухати справу за їх відсутності, про що зазначили у відзиві на апеляційну скаргу.

Відповідач Чорноморська сільська рада об`єднаної територіальної громади Миколаївського району Миколаївської області про дату, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином.

З огляду на викладене та приписи частини 2 статті 372 ЦПК України справу розглянуто за відсутності осіб, які не з`явилися у судове засідання.

Заслухавши доповідь судді - доповідача, представника відповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню.

Зі змісту статті 367 ЦПК України вбачається, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до положень статті 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із вимогами частини 1 статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Таким вимогам закону оскаржуване рішення суду першої інстанції в повній мірі не відповідає.

Як вбачається із матеріалів справи та встановлено судом, що Чорноморською сільською радою Очаківського району Миколаївської області 28 грудня 2001 року Корсунь-Шевченківському державному лісогосподарському підприємству на підставі рішення 20 сесії 23 скликання Чорноморської сільської ради від 20 грудня 2001 року №8 було видано Державний акт на право постійного користування землею площею 0.2270 га в межах згідно з планом землекористування, для розміщення бази відпочинку «Лісовик».

Вказаний Державний акт серія МК без номеру, було зареєстровано в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за №105 ( т.1 а.с.22-23).

На підставі договорів дарування від 29 травня та 10 червня 2015 року ОСОБА_2 на праві спільної часткової власності належить 24/100 частки бази відпочинку «Лісовик», що розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Згідно змісту договорів дарування у конкретному користуванні дарувальників по 24/200 часток кожного, знаходився: житловий будинок Б-1, загальною площею 75,60 кв.м., бесідка З, споруда №6 (т. 1 а.с.24,25).

Співвласником 76/100 частини зазначеної бази відпочинку є відповідач Державне агентство лісових ресурсів України.

З 25 липня 2018 року належна відповідачу частка перебуває на праві господарського відання у державного підприємства «Корсунь-Шевченківське лісове господарство».

Вказана база відпочинку має наступний опис: житловий будинок АДРЕСА_3 , санвузол Г.-1, будинок охорони Д-1, вагончик Е-1, бесідка Ж, бесідка З, бесідка І, споруди №6,7,8,9,10,11.

Відповідно до витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку сформованого 13 лютого 2019 року, земельній ділянці площею 0.2270 га, яка знаходиться за адресою АДРЕСА_1 присвоєно кадастровий номер 4825184800:04:001:0003; цільове призначення земельної ділянки - 07.01 для будівництва та обслуговування об`єктів рекреаційного призначення; категорія земель - землі рекреаційного призначення, форма власності-державна власність; власником є ДП «Корсунь-Шевченківське лісове господарство»( т.1 а.с.13-15).

Рішенням Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області від 24 червня 2021 року цивільній справі №483/490/19, яке постановою Миколаївського апеляційного суду від 11 жовтня 2021 року залишено без змін, проведено реальний поділ бази відпочинку «Лісовик», що розташована за адресою АДРЕСА_1 . Виділено у власність ОСОБА_2 , співвласнику з ідеальною часткою 24/100, в натурі приміщення бази відпочинку «Лісовик», розташовані за вказаною вище адресою за варіантом № 1 висновку судової будівельно-технічної експертизи від 12 березня 2021 року № 125-010, згідно з Додатком № 1, а саме: в житловому будинку «Б-1»: приміщення 1-1 коридор, площею 11,5 м2, приміщення 1-2 коридор, площею 4,6 м2, приміщення 1-3 коридор, площею 6,9 м2, приміщення 1-4 житлова, площею 15,7 м2, приміщення 1-5житлова, площею 10,6 м2, приміщення 1-6 житлова, площею 10,6 м2, приміщення 1-7 житлова, площею 15,7 м2, усього загальною площею 75,6 м2, інвентарною вартістю 131777 грн. та надвірні споруди: водяний колодязь літ. №6, бесідка літ. З. Усього інвентарною вартістю 138667 грн. За рішенням суду реальна частка ОСОБА_2 становить 22/100, що на 2/100 менше від ідеальної частки, і є цілою часткою (т.1 а.с. 10-12).

Рішенням виконавчого комітету Чорноморської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області № 123 від 25 листопада 2021 року, житловому будинку літ. Б-1, загальною площею 75,7 кв.м., житловою площею 52.5 кв.м., бесідка літ.З, водяний колодязь №6, що належить ОСОБА_2 , на підставі вказаного вище рішення, присвоєно адресу: АДРЕСА_2 (т.1а.с. 27).

20 жовтня 2022 року КП «ММБТІ» було виготовлено технічний паспорт на будинок садибного типу за адресою: АДРЕСА_2 на ім`я позивача (т.1 а.с. 17-21).

24 жовтня 2022 року ОСОБА_2 зареєстрував за собою право власності на вказаний житловий будинок, що підтверджується Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності (запис 48268892) № 313591537 від 28 жовтня 2022 року (т.1 а.с. 16).

Як вбачається з листа Чорноморської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області № 1092/04.03 від 14 листопада 2022 року ОСОБА_2 відмовлено у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для розташування та обслуговування вказаного вище житлового будинку у зв`язку із тим, що належний йому будинок розташований на земельній ділянці площею 0,2270 га, яка надана в постійне користування Корсунь-Шевченківському державному лісогосподарському підприємству, що посвідчується державним актом на право постійного користування землею cepiя МК, який зареєстровано в книзі записів державних актів на право постійного користування землею за № 105 від 28 грудня 2001 року (т.1 а.с. 26).

Звертаючись досуду зцим позовомпозивач зазначав,що з2015року співвласникоммайна, що розташоване на земельній ділянці площею 0,2270 га є не тільки Державне агентство лісових ресурсів України, а також він. Оскільки землекористувач не дотримався вимог закону щодо внесення змін до Державного акту, він позбавлений можливості іншим способом отримати дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки під належним йому житловим будинком.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із обґрунтованості заявлених позивачем вимог, оскільки вважав, що спірним Державним актом на право постійного користування землею порушуються його права.

При цьому послався на правовий висновок викладений в Постанові Верховного СудуУкраїни від24квітня 2013року в справі № 6-14цс13.

Колегія суддів не погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на таке.

Корсунь-Шевченківським державним лісогосподарським підприємством оскаржуваний державний акт на право користування земельною ділянкою було видано 29 грудня 2001 року, а відтак порядок надання земельної ділянки у користування регулювався нормами Земельного кодексу УРСР, 1990 року, який втратив чинність з 01 січня 2002 року на підставі Кодексу N 2768-III (2768-14) від 25.10.2001.

Зважаючи на таке, наявність підстав для визнання Державного акту на право постійного користування землею недійсним має встановлюватися судом на момент його видачі, а спір про визнання його недійсність має вирішуватися на підставі норм, які були чинними в момент його вчинення, тобтоЦК УРСР(у редакції, чинній на момент видачі Державного акту). Отже, суд завжди встановлює обставини, з якими може пов`язуватися недійсність правочину, станом на минуле.

Позивач у позові як на підстави визнання недійним Державного акту посилається на наказ Держкомзему України від 15.04.93 N 28 "Про затвердження Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на землю і право постійного користування землею, договорів на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди)", зареєстрований в Міністерстві юстиції України від 23.04.93 N 31, та який втратив чинність на підставі наказу Держкомзему N 43 від 04.05.99, тобто ще задовго до видачі оспорюваного Державного акту.

Відповідно до висновків тлумачення змісту статті 58 Конституції України, викладеними у рішеннях Конституційного Суду України від 13.05.1997 № 1-зп, від 9.02.1999 № 1-рп/99, від 5.04.2001 № 3-рп/2001, від 13.03.2012 № 6-рп/2012, закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акту в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акту не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.

Зважаючи на викладене, вказана Інструкція не може бути застосована до цих спірних правовідносин і слугувати підставою для визнання недійсним Державного акту на право користування землею.

Інших доводів щодо невідповідності Державного акту на право користування землею вимогам земельного та цивільного законодавства закону щодо його форми та порядку отримання, на дату його видачі, які б могли бути підставою для задоволення таких вимог, позовна заява не містить.

За пунктом 4 частини 1 статті 2 ЗК України, від 18 грудня 1990 року, відповідно до цільового призначення всі землі України поділяються, в тому числі, і на землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення.

За приписами статті 3 ЗК України власність на землю в Україні має такі форми: державну, колективну, приватну. Усі форми власності є рівноправними.

Розпоряджаються землею Ради народних депутатів, які в межах своєї компетенції передають землі у власність або надають у користування та вилучають їх.

Відповідно до абзацу 3 частини 4 статті 4 цього Кодексу, не можуть передаватись у колективну та приватну власність, в тому числі, і землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення.

Отже нормами ЗК України від 18 грудня 1990 року не передбачалося передачу у приватну власність землі рекреаційного призначення, якою є спірна земельна ділянка.

Частинами 1,2 стаття 7 цього Кодексу передбачено, що користування землею може бути постійним або тимчасовим.

Постійним визнається землекористування без заздалегідь установленого строку.

Порядок надання земельних ділянок у користування визначено статтею 19 цього Кодексу

Надання земельних ділянок здійснюється за проектами відведення цих ділянок. Розробку проектів відведення земельних ділянок, перенесення їх меж у натуру (на місцевість) і виготовлення документів, що посвідчують право користування землею, здійснюють державні та інші землевпорядні організації. Замовниками виконання вказаних робіт є відповідні місцеві Ради народних депутатів, підприємства, установи і організації (ч. 7, 8, 9ст. 19 ЗК України від 18.12.1990 року).

Відповідно до частини1 статті 23 ЗК України 1990 року, право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів.

На час видачі Державного акту на право постійного користування землею порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право приватної власності на землю, право колективної власності на землю, право власності на землю і право постійного користування землею, договорів на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди) та договорів оренди землі було врегульовано однойменною Інструкцією яка затверджена наказом Державного комітету України по земельних ресурсах від 4 травня 1999року N 43.

Вказаний наказ втратив чинністьзгідно знаказом Міністерствааграрної політикита продовольстваУкраїни від3липня 2013року N404,тобто донабуття позивачем права власності на належну йому частини нерухомого майна.

Земельні відносини, які формуються з приводу переходу земельних прав при набутті майнових прав на об`єкти нерухомості, розташовані на конкретній земельній ділянці, регламентуються нормами ЗК України, з послідуючими змінами, від 25 жовтня 2001 року, який набув чинності з 01 січня 2002 року, зокрема, статтею 120 цього Кодексу.

Частина друга статті 120ЗК України (у редакції, що діяла на момент набуття позивачем права власності на будівлі та споруди) будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача", тобто, передбачає автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі або споруди.

Отже, частина 2 статті 120ЗК передбачала перехід права на земельну ділянку в разі набуття права власності на об`єкт нерухомості, що відображає принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, який передбачений також статтею 377 ЦК України.

Однак, передбачений законодавцем принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, який діяв на момент набуття позивачем права власності на будівлі та споруди, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , не визначено законодавцем у нормах, які регулюють перехід прав на земельну ділянку при переході права власності на споруду, яка на ній розташована, якщо такий об`єкт нерухомого майна знаходиться на земельній ділянці, що перебуває на праві постійного користування.

Це було зумовлено тим, що право постійного користування земельними ділянками характеризується обмеженим суб`єктно-об`єктним складом: об`єктом права власності можуть бути лише земельні ділянки державної або комунальної організації, що належать до державної та комунальної власності (статті 92 ЗК України).

Стаття 92ЗК України обмежує коло осіб (суб`єктів), які можуть бути постійними користувачами земельних ділянок, з аналізу якої вбачається, що громадяни (фізичні особи) не можуть набувати права постійного користування земельними ділянками.

Статті 140,141 та 142ЗК України (у редакції, яка діяла на момент набуття позивачем права власності на будівлі та споруди, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 не містили відповідних підстав та механізму переходу прав на земельну ділянку поза волевиявленням попереднього власника чи користувача земельної ділянки.

Із системного аналізу змісту статей 92, 140, 141 142 ЗК України (у редакції, яка діяла на момент виникнення спірних правовідносин) убачається, що при переході права власності на будівлі чи споруди до власника - юридичної особи приватного права чи фізичної особи, право на таку земельну ділянку до нового власника не переходить.

Разом з тим, частиною 13 статті 120ЗК України передбачено, що у разі набуття права власності на об`єкт нерухомого майна (жилий будинок (крім багатоквартирного), іншу будівлю або споруду, єдиний майновий комплекс), об`єкт незавершеного будівництва, розміщений на земельній ділянці, що перебуває у постійному користуванні, особами, які не можуть набувати земельну ділянку на такому праві, вони набувають таку земельну ділянку із земель державної або комунальної власності у власність або оренду. Набувач права власності на такий об`єкт зобов`язаний протягом 30 днів з дня державної реєстрації права власності на такий об`єкт звернутися до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу йому у власність або оренду земельної ділянки, на якій розміщений такий об`єкт, що належить йому на праві власності, у порядку, передбаченому статтями 118,123 або128цього Кодексу.

Тобто, до позивача, який набув право власності на будівлі та споруди, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_2 , не перейшло право постійного користування земельною ділянкою з кадастровим номером 4825184800:04:001:0003, яка перебувала у постійному користуванні ДП «Ліси України» на підставі Державного акту на право постійного користування землею, серії МК без номеру від 28 грудня 2001 року.

Статтею 125ЗК України визначено, що право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту реєстрації цих прав.

Згідно зі статтею 126ЗК України право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України"Продержавну реєстраціюречових правна нерухомемайно таїх обтяжень" .

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 4Закону України"Продержавну реєстраціюречових правна нерухомемайно таїх обтяжень" державнійреєстрації прав підлягають речові права на нерухоме майно, похідні від права власності - право постійного користування та право оренди (суборенди) земельної ділянки. За результатами розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав заявнику видається рішення державного реєстратора та витяг з Державного реєстру прав про проведену державну реєстрацію прав в електронній та (за бажанням заявника) в паперовій формі.

Верховний Суд, розглядаючи спори у подібних правовідносинах, у своїх постановах неодноразово звертав увагу на те, що перехід майнових прав до іншої особи зумовлює перехід до неї і прав на ту частину земельної ділянки, на якій безпосередньо розташований нерухомості межах земельної ділянки, якою користувався попередній власник нерухомого майна, набуває право вимагати оформлення на своє ім`я документів на користування всією земельною ділянкою на умовах і в обсязі, які були встановлені для попереднього землекористувача - власника об`єкта нерухомості, або частиною земельної ділянки, яка необхідна для обслуговування розташованого на ній об`єкта нерухомості.

З набуттям права власності на нерухоме майно, яке розташоване на земельній ділянці, до нових власників в силу положень статей 120ЗК України та 377 ЦК України переходить право власності на цю земельну ділянку, якщо у попереднього власника майна ця земельна ділянка була у користуванні чи у власності. У випадку, якщо попередній власник не оформив право власності або користування земельною ділянкою, то до нового власника нерухомого майна речове право на таку земельну ділянку автоматично не переходить.

Аналогічні висновки викладені Верховним Судом у постановах від 04 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16 (провадження № 12-143гс18).

Зокрема, згідно правового висновку викладеного у постанові Верховного Суду від 19 травня 2020 року по справі № 127/10011/18 (провадження № 61-13977св19) набуттям позивачами права власності на комплекс будівель та споруд, які розташовані на спірній земельній ділянці, до них, як до нових власників цього нерухомого майна, в силу положень статей 120ЗК України та 377 ЦК України, не перейшло право власності на спірну земельну ділянку так як продавець на момент укладення договору купівлі - продажу не мав права власності на цю земельну ділянку". У пункті 30 постанови Верховного Суду від 01.10.2020 у справі №922/3475/19 зазначено, що за відсутності встановлених судами обставин щодо наявності у попереднього власника нерухомого майна належним чином оформленого речового права щодо спірної земельної ділянки Верховний Суд погоджується з доводами скаржника щодо неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду щодо застосування частини другої статті 120 ЗК України,а самев частинівисновків щодоавтоматичного переходудо відповідачамайнових правволодіння ікористування земельною ділянкою.

Враховуючи зазначене Верховний Суд приходить до висновку про те, що у порядку ст.120ЗК України до нового власника нерухомого майна автоматично переходить лише те майнове (речове) право на земельну ділянку, яке було належним чином оформлене попереднім власником об`єкта нерухомості, який відчужується, тобто, оформлено відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".

Як убачаєтеся з письмових доказів по справі, земельна ділянка з кадастровим номером 4825184800:04:001:0003 належала на праві постійного користування на підставі Державного акту від 28 грудня 2001 року Корсунь-Шевченківському державному лісогосподарському підприємству, правонаступником якого є ДП «Ліси України». Водночас, особи, які подарували ОСОБА_2 належні їм частки нерухомого майна ( бази відпочинку) ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , не було належним чином оформлено (переоформлено) право постійного користування спірною земельною ділянкою, що в силу ст.120 ЗК України виключає можливість автоматичного переходу до позивача, як нового власника об`єкту нерухомості.

Отже, вказані норми свідчать про те, що позивач, набувши у власність вказаний житловий будинок, не позбавлений можливості вирішити у встановленому законом порядку питання щодо виділення йому земельної ділянки, на якій розташований зазначене нерухоме майно.

Проте, постійний користувач земельної ділянки ДП «Ліси України» заперечує таке право позивача.

Згідно зістаттею 13Конституції України земля є об`єктом права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цієюКонституцією.

Відповідно до частини другої статті 19Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно достатті 5 ЦПК України, який встановлює порядок здійснення судочинства у господарських судах (ст. 1 ЦПК України) здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспорюваного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання чи оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Така позиція відповідає усталеній практиці Великої Палати Верховного Суду.

Кожна особа має право на захист її особистого немайнового або майнового права чи інтересу в суді (ст. 15-16 ЦК України). Шляхом вчинення провадження у справах суд здійснює захист осіб, права й охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються. Розпорядження своїм правом на захист є приписом цивільного законодавства і полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.

Способи захисту цивільного права чи інтересу - це закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16, пункт 5.5). Тобто, це дії, спрямовані на запобігання порушенню або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 у справі № 310/11024/15-ц (пункт 14) та від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18 (пункт 40)).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорювання. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорювання та спричиненим цими діяннями наслідкам (постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (пункт 57) та від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (пункт 40)).

Способи захисту порушених прав та інтересів законодавець передбачив статтею ст.16 ЦК України.

Згідно зі ст.152ЗК України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, зокрема, шляхом визнання прав, визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, а також застосування інших, передбачених законом, способів, у тому числі шляхом поновлення порушених прав юридичних і фізичних осіб, що виникають у результаті рішень, дій чи бездіяльності органів або посадових осіб місцевого самоврядування, в судовому порядку. Відповідно до частин другої, третьої цієї ж статті землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Відповідно до ч. 1 ст.155ЗК України у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акту, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.

Статтею 21ЦК України визначено, що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Відповідно до ч. 1ст.393цього Кодексу правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується.

Аналіз наведених правових норм підтверджує, що особа, законний інтерес або право якої порушено, може скористатися способом захисту, який прямо передбачено нормою цивільного права.

Апеляційним судом зважено на те, що при зверненні до суду позивач посилався на те, що належний йому житловий будинок знаходиться на земельній ділянці, яка на підставі Державного акту про право постійного користування належить відповідачеві ДП «Ліси України», який як землекористувач не вніс зміни до Державного акту, і таке перешкоджає йому отримати дозвіл на розробку проектної документації.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що власник земельної ділянки може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку (постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц (пункт 143), від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (пункт 99), від 07.04.2020 року у справі № 372/1684/14-ц (пункт 46)).

Таким чином, процесуальним законом судам загальної юрисдикції надано право здійснювати захист порушених прав і законних інтересів у земельних правовідносинах іншими, ніж передбачено у статті 152 ЗК України, способами захисту виходячи із їх ефективності.

Отже, у спорах щодо захисту прав на землю у визначенні предмета позову, як способу захисту права та законного інтересу, слід враховувати положення спеціальної нормистатті 152 ЗК України, а також частини 1 та 2статті 5 ЦПК України.

З аналізу наведених норм частини 2статті 5 ЦПК Українислід дійти висновку, що порушення прав на земельну ділянку чи законного інтересу підлягають судовому захисту і у спосіб, хоча й не передбачений законом, але який є ефективним способом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання чи оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Така позиція відповідає усталеній практиці Великої Палати Верховного Суду.

З огляду на обставини справи, заявлена позивачем позовна вимога про визнання недійсним державного акту на право постійного користування землею, у разі її задоволення, не призведе до відновлення порушеного права чи захисту його інтересів та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, не відбудеться нівелювання негативних наслідків і позивач не набуде користування чи розпорядження конкретним матеріальним благом - земельною ділянкою. Заявлений позов не є ефективним способом захисту прав позивача.

Посилання у позові на те, що частина земельної ділянки на яку претендує позивач та яка перебуває у постійному користуванні ДП «Ліси України», чим доводить порушення його прав на отримання земельної ділянки у власність, колегія суддів до уваги не бере. Подані докази не спростовують того факту, що державний акт видано у відповідності до діючого на час його видачі законодавства, а позивач, набув у власність нерухоме майно житловий будинок у 2015 році, то таке не дає підстав для висновку про порушення оскаржуваним державним актом будь-якихправ таохоронюваних закономінтересів як власника нерухомого майна.

Положеннямистатті 59Закону України«Про органимісцевого самоврядування» визначено, що рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень.

Рішення ради приймається на її пленарному засіданні після обговорення більшістю депутатів від загального складу ради, крім випадків, передбачених цим Законом. При встановленні результатів голосування до загального складу сільської, селищної, міської ради включається сільський, селищний, міський голова, якщо він бере участь у пленарному засіданні ради, і враховується його голос.

Отже, обов`язковим є прийняття відповідним органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування за наслідками розгляду поданого клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою вмотивованого рішення про надання дозволу або відмову у його наданні із наведенням усіх підстав такої відмови.

В межах цієї справи позивач звернувся до відповідача Чорноморської сільської ради Миколаївського району Миколаївської області із відповідною заявою, за наслідками розгляду якої суб`єкт владних повноважень мав би прийняти відповідне управлінське рішення, в той час, як останній протиправно цього не зробив.

Колегія суддів зазначає, що відсутність належним чином оформленого рішення про надання дозволу на розробку проекту землеустрою чи відмову у його наданні, свідчить про те, що уповноважений орган не прийняв жодного рішення з числа тих, які він повинен був ухвалити за законом.

Отже, на думку колегії суддів питання уповноваженим органом вирішене не у встановленомузакономпорядку.

Звертаючись до Чорноморської сільської ради позивач мав правомірні очікування щодо затвердження проекту відведення земельної ділянки та отримання її у власність чи користування, проте отримана не у встановленому законом порядку відмова, не можуть бути підставою для визнання спірного державного акту недійним.

За такого, способом захисту, необхідним для поновлення прав позивача, є саме розгляд належним чином органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування питання щодо надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки із прийняттям відповідного владного рішення.

З огляду на наведені висновки є обґрунтованими доводи апелянта про відсутність підстав для задоволення позову. На думку колегії суддів, позивач обрав неналежний спосіб захисту його права власності на належне йому нерухоме майно, а обрання неналежного способу захисту порушеного права є самостійною підставою для відмови в позові. Суд першої інстанцій неправильно застосував норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, та безпідставно задовольнили вимогу про визнання недійним державного акту на право постійного користування землею.

Стосовно заяви ДП «Ліси України» про застосування позовної давності, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Частинами 4, 5 статті 267 ЦК України передбачено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Початок перебігу позовної давності визначається відповідно до правил статті 261 ЦК України. За загальним правилом, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Колегія суддів приходить до висновку, що із фактичних обставин справи вбачається, що спірні відносини виникли між учасниками справи у зв`язку з тим, що суб`єкт владних повноважень не прийняв жодного рішення з числа тих, які він повинен був ухвалити за законом під час розгляду заяви позивача про надання дозволу на розробку проекту землеустрою чи відмову у його наданні.

З огляду на таке, колегія суддів не вважає, що обрання позивачем неналежного способу захисту права є підставою оцінювати наявність чи відсутність у позивача поважних причин пропуску позовної давності до заявлених ним вимог.

Пунктом 2 частини 1 статті 374 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частина 1, 2 статті 376 ЦПК України).

За таких обставин, враховуючи вищевикладене, через неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, на підставі пункту 4 частини 1 статті 376 ЦПК України рішення суду першої інстанції в частині стягнення штрафу підлягає скасуванню з ухваленням в цій частині нового рішення про відмову у задоволені цих вимог, це ж рішення в частині стягнення коштів та розподілу судових витрат слід змінити.

Отже, рішення суду відповідно до пунктів 2,4 частини 1 статті 376 ЦПК України підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволені позову ОСОБА_2 .

Відповідно до положень статті 141 ЦПК України на користь ДП «Ліси України» підлягає стягненню з ОСОБА_2 3028 грн.00 коп. судового збору сплаченого за подання апеляційної скарги.

Керуючись ст. ст. 367, 374, 376, 381, 382 ЦПК України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Державного спеціалізованого господарського підприємства «Ліси України» задовольнити.

Рішення Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області від 16 лютого 2024року скасувати та ухвалити нове судове рішення.

У задоволенні позову ОСОБА_2 до Чорноморської сільської ради об`єднаної територіальної громади Миколаївського району Миколаївської області, Державного спеціалізованого господарського підприємства «Ліси України», Державного агентства лісових ресурсів України про визнання недійсним державного акту на право постійного користування землею - відмовити.

Стягнути з ОСОБА_2 (ІНН НОМЕР_1 ) на користь Державного спеціалізованого господарського підприємства «Ліси України» (код ЄДРПОУ 44768034) 3028 (три тисячі двадцять вісім) грн.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення у випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України.

Головуючий Ж.М. Яворська

Судді Т.М. Базовкіна

Л.М. Царюк

Повний текстпостанови складено29квітня 2024 року.