Постанова

від 24.04.2024 по справі 191/977/23

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/4062/24 Справа № 191/977/23 Суддя у 1-й інстанції - Окладнікова О. І. Суддя у 2-й інстанції - Петешенкова М. Ю.

Категорія 19

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 квітня 2024 року м. Дніпро

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Дніпровського апеляційного суду у складі:

головуючого судді Петешенкової М.Ю.,

суддів Городничої В.С., Лопатіної М.Ю.,

при секретарі - Шавкун Л.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу

за апеляційною скаргою ОСОБА_1

на рішення Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 30 січня 2024 року

у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: Друга Синельниківська державна нотаріальна контора, Роздорська селищна рада Синельниківського району Дніпропетровської області, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, -

В С Т А Н О В И Л А:

У березні 2023 року ОСОБА_1 звернулась до суду із вищевказаним позовом посилаючись на те, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її дід ОСОБА_3 .

Будучи спадкоємцем за правом представлення, оскільки спадкує частку спадщини, яка належала б за законом її батькові ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , звернулася до Другої синельниківської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, однак, у нотаріальній конторі державний нотаріус повідомив їй, що не може видати свідоцтво про право на спадщину, оскільки із заявою про прийняття спадщини звернувся інший спадкоємець ОСОБА_2 на користь якого дідом був складений заповіт, за змістом якого заповів відповідачу 2 земельні ділянки, розташовані на території Старовишневецької сільської ради Синельниківського району Дніпропетровської області.

Відповідно до інформаційної довідки зі спадкового реєстру (заповіти/спадкові договори) за № 69941538, дізналася про те, що дід дійсно склав заповіт, посвідчений 23 липня 2021 року заступником голови з питань діяльності виконавчих органів Роздорської селищної Ради Синельниківського району Дніпропетровської області Домахіною Н.І, зареєстрований в реєстрі за №29 за номером у спадковому реєстрі 68061860.

Вважає, що заповіт складений від імені ОСОБА_3 від 23 липня 2021 року, посвідчений заступником голови з питань діяльності виконавчих органів Роздорської селищної Ради Синельниківського району Дніпропетровської області Домахіною Н.І., зареєстрований в реєстрі за №29, є нікчемним в силу частини 1 статті 1257 ЦК України та не може породжувати правових наслідків, оскільки станом на 23 липня 2021 року виконавчим комітетом Роздорської селищної Ради Синельниківського району Дніпропетровської області не було прийнято рішення, яке б надавало заступнику голови з питань діяльності виконавчих органів право на вчинення нотаріальних дій.

Відповідний правочин є нікчемним відповідно до закону з моменту його укладення на підставі частини 2 статті 215 ЦК України та частини 1 статті 1257 ЦК України, і оскільки до Спадкового реєстру має бути внесено відомості про документ, який скасовує чинність, або відомості про визнання заповіту недійсним - одним із наслідків недійсності нікчемного правочину буде скасування чинності заповіту.

Оскільки заповіт ОСОБА_3 , посвідчений 23 липня 2021 року заступником голови з питань діяльності виконавчих органів Роздорської селищної Ради Синельниківського району Дніпропетровської області Домахіна Н.І., та зареєстрований в реєстрі за № 29, з порушенням вимог щодо його посвідчення, варто дійти висновку про нікчемність цього заповіту із дати його вчинення, тобто з 23 липня 2021 року та є таким, що за його умовами юридичні наслідки не настають.

З огляду на вказане, необхідно застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину щодо позбавлення ОСОБА_2 права на спадкування за заповітом майна після її діда ОСОБА_3 .

Рішенням Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 30 січня 2024 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано відсутністю правових підстав для визнання заповіту нікчемним, оскільки оспорюваний заповіт посвідчено заступником головиз питаньдіяльності виконавчихорганів Роздорськоїселищної РадиСинельниківського районуДніпропетровської області ОСОБА_5 -посадовою особоюоргану місцевогосамоврядування,яка мала право посвідчувати заповіт в населеному пункті, де немає нотаріуса. Заповіт відповідає вимогам щодо його форми та змісту й саме Розпорядження №121-а від 19 листопада 2020 року не оскаржувалось, є діючим, а оцінка його законності не є предметом розгляду даної цивільної справи.

Не погодившись з таким рішенням суду, ОСОБА_1 звернулась з апеляційною скаргою в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов.

Апеляційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції не вірно з`ясовані обставини справи, судом взагалі не досліджувались докази наявні у матеріалах справи, та не було надано їм оцінку, на підставі чого було неправильно визначено відповідно обставини правовідносин. Вказує, що заступник голови Роздорської селищної ради Домахіна Н.І. не мала повноважень посвідчувати зазначений заповіт, оскільки вказаний орган місцевого самоврядування не приймав відповідних рішень про покладання на зазначену посадову особу цього органу функцій щодо вчинення нотаріальних дій на, що суд першої інстанції уваги не звернув та дійшов до помилкового висновку про відмову у задоволенні позову. Вказує, що нею обрано належний та ефективний спосіб захисту, застосування якого призводить до реального поновлення порушеного права.

Відзив на апеляційну скаргу до суду не надходив.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду без змін, з огляду на наступне.

Судом встановлено, що згідно із копією розпорядження голови виконкому Роздорської селищної ради Синельниківського району Дніпропетровської області №121-а від 19 листопада 2020 року було уповноважено ОСОБА_5 , заступника голови з питань діяльності виконавчих органів Роздорської селищної ради, як посадову особу органу місцевого самоврядування, вчиняти нотаріальні дії передбачені частиною першою статті 37 Закону України «Про нотаріат».

Відповідно до копії книги Реєстру для реєстрації нотаріальних дій органу місцевого самоврядування Роздорської селищної ради Синельниківського району Дніпропетровської області за 2021 рік 23 липня 2021 року було посвідчено заповіт ОСОБА_3 , АДРЕСА_1 , паспорт НОМЕР_1 , виданий органом 1257, 10 липня 2020 року. За вчинення нотаріальної дії сплачено державне мито в сумі 0,85 грн.

ОСОБА_3 , який народився ІНФОРМАЦІЯ_3 в місті Запоріжжя Запорізької області, мешкає за адресою: АДРЕСА_2 , ідентифікаційний номер НОМЕР_2 на випадок своєї смерті зробив таке розпорядження: усе його майно, що буде належати йому на день його смерті, де б воно не знаходилось і з чого б не складалось, а також все те, на що він за законом буде мати право, усі майнові права та обов`язки, які належать йому на час посвідчення заповіту, а також ті майнові права та обов`язки, які належатимуть йому на день смерті він заповів ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 . Заповіт складений 23 липня 2021 року в смт.Роздори Синельниківского району Дніпропетровської області, посвідчений ОСОБА_5 , заступником голови з питань діяльності виконавчих органів Роздорської селищної ради Синельниківського району Дніпропетровської області та зареєстрований в реєстрі № 29.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , помер в смт.Чаплине Синельниківського району Дніпропетровської області, що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_3 , виданого 14 вересня 2021 року виконавчим комітетом Роздорської селищної ради Синельниківського району Дніпропетровської області.

25 вересня 2021 року до Другої синельниківської державної нотаріальної контори від ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , надійшла заява про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_3 за заповітом.

11 січня 2022 року до Другої синельниківської державної нотаріальної контори від ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , надійшла заява про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_3 за законом.

Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України також визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення (можливого порушення), невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

З цією метою суд повинен з`ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права та можливість його захисту в обраний ним спосіб.

У Рішенні Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 ЦПК України (справа про охоронюваний законом інтерес) визначено поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається у ЦПК України та інших законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «права», яке треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально правовим засадам.

Статтями 1217, 1223 ЦК України передбачено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу (спадкоємці за законом першої-п`ятої черг). Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

Згідно зі статтями 1233-1235 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається. Заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин.

Частиною першою та другою статті 1257 ЦК України передбачено, що заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

Відповідно до частин першої-третьої статті 1247 ЦК України заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 цього Кодексу. Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 цього Кодексу.

Згідно із вимогами частини другої статті 1248 ЦК України нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним. Якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватися при свідках (стаття 1253 цього Кодексу).

Відповідно до статті 1251 ЦК України якщо у населеному пункті немає нотаріуса, заповіт, крім секретного може бути посвідчений уповноваженою на це посадовою особою відповідного органу місцевого самоуправління.

Відповідно до підпункту 5 пункту «б» частини першої статті 38 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (у редакції, що діяла на 15 вересня 2010 року) до відання виконавчих органів, зокрема, сільських рад, належали делеговані повноваження вчинення нотаріальних дій з питань, віднесених законом до їх відання.

Згідно положень статті 37 Закону України «Про нотаріат» (у редакції, що діяла на 15 вересня 2010 року) у населених пунктах, де немає нотаріусів, уповноважені на це посадові особи органу місцевого самоврядування вчиняють нотаріальні дії, зокрема, посвідчують заповіти (крім секретних).

У пункті 1.2. розділу I Порядку вчинення нотаріальних дій посадовими особами органів місцевого самоврядування, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 11 листопада 2011 року № 3306/5 зазначено, що нотаріальні дії вчиняють посадові особи, на яких за рішенням відповідного органу місцевого самоврядування покладено вчинення цих дій.

Пунктом 2.1. розділу II Порядку встановлено, що нотаріальні дії вчиняються в приміщенні органу місцевого самоврядування. В окремих випадках, коли громадянин не може з`явитися в зазначене приміщення, нотаріальні дії можуть бути вчинені поза вказаним приміщенням.

Згідно з пунктом 2.11. розділу II Порядку посвідчення заповітів, засвідчення вірності копій (фотокопій) документів і виписок з них, засвідчення справжності підпису на документах, видача дубліката посвідченого документа здійснюються шляхом вчинення посвідчувальних написів на відповідних документах, які підписуються посадовою особою органу місцевого самоврядування і скріплюються гербовою печаткою відповідного органу місцевого самоврядування.

Пункт 1.4 Розділу 2 Порядку встановлює, що заповіт має бути складений у письмовій формі, із зазначенням місця і часу складення заповіту, дати та місця народження заповідача та підписаний особисто заповідачем.

Посадова особа органу місцевого самоврядування посвідчує заповіт, який написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів.

Посадова особа органу місцевого самоврядування може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. У цьому разі заповіт має бути прочитаний уголос та підписаний заповідачем, про що ним зазначається у заповіті перед його підписом.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2021 року в справі №522/9893/17 (провадження № 14-173цс20), вказано, що «слід звернути увагу на вимогу частини першої статті 203 ЦК України, за якою зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Отже, звертає на себе увагу те, що тут йдеться, по-перше, про зміст правочину, а не про його форму та порядок посвідчення; по-друге, про невідповідність змісту не законам, а саме актам цивільного законодавства. При цьому вивчення змісту спірного заповіту та текстів судових рішень не дали жодних доводів для визначення актів цивільного законодавства, яким би суперечив зміст заповіту. Посилання на вимоги статті 13-1 Закону України «Про нотаріат», пункту 2 глави 1 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусом України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5, є недоречним виходячи з такого. По-перше, наведені нормативно-правові акти не є актами цивільного законодавства у розумінні статті 4, частини першої статті 203 ЦК України. По-друге, недотримання і порушення правових норм, що в них містяться, не може нести будь-яких негативних наслідків для особи, яка такого порушення не вчиняла, оскільки таке застосування норм права було б порушенням принципу розумності, добросовісності та справедливості (стаття 3 ЦК України). Порушення норм про необхідність додержуватися нотаріусом свого нотаріального округу може тягти відповідальність нотаріуса, передбачену законом, але не тягне нікчемність заповіту, посвідченого з таким порушенням. Адже правове регулювання порядку посвідчення нотаріусом правочинів лежить поза сферою ЦК України і не є матеріальним правом. Законодавство про нотаріат і нотаріальну діяльність не може чинити негативний вплив на матеріальне право - встановлювати підстави нікчемності правочину, якщо саме таких підстав для його нікчемності матеріальне право не містить».

З урахуванням викладеного, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду зазначив, що: 1) свобода заповіту охоплює особисте здійснення заповідачем права на заповіт шляхом вільного волевиявлення, яке, будучи належним чином вираженим, піддається правовій охороні і після смерті заповідача. Свобода заповіту як принцип спадкового права включає, серед інших елементів, також необхідність поваги до волі заповідача та обов`язковість її виконання; 2) на рівні Конституції України та закону не передбачено можливості Міністерства юстиції України можливості регулювати вимоги щодо форми і порядку посвідчення заповіту; 3) законодавець у ЦК України не передбачив такої підстави для кваліфікації заповіту, посвідченого секретарем сільської ради, нікчемним, як відсутність рішення виконавчого комітету сільської ради щодо покладання на цю посадову особу вчинення нотаріальних дій, так і відсутність вказівки в заповіті місця народження заповідача. Це не впливає на форму заповіту та порядок його посвідчення. Протилежна кваліфікація буде базуватися на мотивах розширеного розуміння вимог до форми і порядку його посвідчення і порушить принцип свободи заповіту, оскільки він піддається правовій охороні й після смерті заповідача.

Судом першої інстанції вірно встановлено, що заповіт вчинено 23 липня 2021 року ОСОБА_3 , заступником голови з питань діяльності виконавчих органів Роздорської селищної ради Синельниківського району Дніпропетровської області Домахіною Н.І., яка у передбаченому законом порядку була уповноважена на вчинення нотаріальних дій, зокрема, посвідчувати оспорюваний заповіт відповідно до розпорядження, що підтверджується у тому числі, листом Роздорської селищної ради Синельниківського району Дніпропетровської області. Отже, вказаний заповіт відповідає вимогам ЦК України щодо форми та порядку посвідчення, а тому підстави для його кваліфікації як нікчемного, відсутні.

Такі висновки викладені у постановах Верховного Суду у складі: колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 березня 2019 року у справі № 91/1528/15-ц (провадження № 61-23620св18), колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 березня 2020 року у справі № 303/5126/18 (провадження № 61-22263св19), колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 листопада 2021 року у справі № 680/289/18 (провадження № 61-5837св21), в яких зазначено про наявність у посадових осіб повноважень посвідчувати заповіт та, відповідно, про чинність заповітів, незважаючи на те, що виконавчі комітети рад не приймали рішень про покладення на таких посадових осіб цих органів функцій щодо вчинення нотаріальних дій.

Тлумачення частини першої статті 203 ЦК України свідчить про те, що під змістом правочину розуміється сукупність умов, викладених в ньому. Зміст правочину, в першу чергу, має відповідати вимогам актів цивільного законодавства, перелічених в статті 4 ЦК України. Втім більшість законодавчих актів носять комплексний характер, і в них поряд із приватно-правовими можуть міститися норми різноманітної галузевої приналежності. За такої ситуації необхідно вести мову про те, що зміст правочину має не суперечити вимогам, встановленим у приватно-правовій нормі, хоча б вона містилася в будь-якому нормативно-правовому акті, а не лише акті цивільного законодавства. Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах, що узгоджується з висновками викладеними у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2022 року у справі № 613/1436/17.

Натомість, нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний»,«є недійсним», що узгоджується з висновками викладеними у постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 січня 2019 року у справі № 759/2328/16. Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не «породжує» (змінює чи припиняє) цивільних прав та обов`язків.

Нікчемний правочин (частина друга статті 215 ЦК України) є недійсним вже в момент свого вчинення (ab initio), і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично (ipso iure). Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх (erga omnes). Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто, не зумовлює переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав ні для кого. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає, вказане узгоджується із постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 лютого 2023 року у справі № 359/12165/14-ц, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2023 року в справі № 398/1796/20.

Визнання недійсним нікчемного правочину чи встановлення нікчемності правочину не є належним способом захисту права чи інтересу. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

Викладені висновки узгоджуються з пунктами 53-54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц, пункти 69-70 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17.

Неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову в задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин (постанови Великої Палати Верховного Суду: від 29 вересня 2020 року у справі № 378/596/16-ц, провадження № 14-545цс19, від 15 вересня 2022 року у справі № 910/12525/20, провадження № 12-61гс21 (пункт 148)).

Суд першої інстанції врахував, що визнання недійсним нікчемного правочину чи встановлення нікчемності правочину не є належним способом захисту права, чи інтересу, встановивши, що підстави для кваліфікації заповіту як нікчемного відсутні, суд правильно відмови у задоволенні позовної вимоги про застосування наслідків нікчемності правочину.

З огляду на викладене та з урахуванням того, що відсутні правові підстави для визнання заповіту нікчемним, оскільки заповіт було посвідченно уповноваженою особою і він відповідає вимогам щодо його форми та змісту й саме Розпорядження №121-а від 19 листопада 2020 року не оскаржувалось, є діючим і не скасовано, а оцінка його законності не є предметом розгляду даної справи, суд першої інстанції дійшов до вірного висновку, з яким погоджується колегія суддів про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.

Колегія суддів звертає увагу, що завданням цивільного судочинства у контексті статті 2 Цивільного процесуального кодексу України є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних справ, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Виконання завдань цивільного судочинства залежить від встановлення судом у справі об`єктивної істини та правильного застосування норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції незаконно відмовив у задоволенні позову та не звернув уваги, що заступник голови з питань діяльності виконавчих органів Роздорської селищної ради Домахіна Н.І. не мала права вчиняти нотаріальні дії, а тому наявні підстави для визнання заповіту нікчемним, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки саме Розпорядження №121-а від 19 листопада 2020 року уповноважило ОСОБА_5 , як заступника голови з питань діяльності виконавчих органів Роздорської селищної ради, як посадову особу органу місцевого самоврядування, вчиняти нотаріальні дії, передбачені частиною 1 статті 37 Закону України «Про нотаріат» й вказане розпорядження не оскаржувалось, було діючим і не скасовано, а оцінка його законності не є предметом розгляду даної справи.

Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не в повній мірі встановив дійсні обставини справи та як наслідок дійшов до невірного висновку, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки жодних додаткових обґрунтувань чи нових доказів, що не були подані позивачем до суду першої інстанції, апеляційна скарга не містить.

Аргументи апеляційної скарги про те, що скаржником обрано належний та ефективний спосіб захисту, застосування якого призводить до реального поновлення порушеного права, є безпідставними, оскільки судом надано на ці доводи вичерпну відповідь та в свою чергу було в повному обсязі з`ясовано всі обставин, необхідні для вирішення спору у даній справі.

Інші доводи апеляційної скарги не спростовують правильність висновків суду першої інстанції, яким у повному обсязі з`ясовані права та обов`язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені та їм дана належна оцінка.

Отже, суд першої інстанції повно і всебічно дослідив і оцінив обставини у справі та правильно визначив характер спірних правовідносин і закон, який їх регулює та застосував норми права, які регулюють ці правовідносини, вирішив спір з урахуванням меж заявлених вимог та конкретних обставин справи на підставі наданих сторонами доказів з дотриманням норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до ст.89 ЦПК України виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному повному та об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Відповідно до рішення «Проніна проти України» № 63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року, п. 1 статті 6 Конвенції ( 995_004 ) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), №4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Таким чином, доводи апеляційної скарги суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

Будь-яких інших доказів, що спростовують правильність рішення суду в апеляційній скарзі не наведено, тому рішення суду слід залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Згідно із статтею 141 ЦПК України, судові витрати, у зв`язку з переглядом судового рішення, розподілу не підлягають.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 382, 384 ЦПК України, колегія суддів, -

П О С Т А Н О В И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 30 січня 2024 року - залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий: М.Ю. Петешенкова

Судді: В.С. Городнича

М.Ю. Лопатіна