Рішення

від 27.03.2024 по справі 756/10151/21-ц

ПЕЧЕРСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА

печерський районний суд міста києва

Справа № 756/10151/21-ц

пр. 2-2317/24

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 березня 2024 року Печерський районний суд м. Києва в складі:

головуючого судді Ільєвої Т.Г.,

при секретарі Ємець Д.О.,

за участю:

представника позивача - Острянка Б.І. ,

представника відповідача ОСОБА_2 - Шевченка Д.В. ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Суран» до Закритого акціонерного товариства «Гарцинія», ОСОБА_4 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Огріком Лайд», ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Корольова Михайла Андрійовича, Державного підприємства «Сетам», ОСОБА_2 , за участю третьої особи приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Войтовського Валентина Сергійовича, який не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів - ОСОБА_4 та ТОВ «ОГРІКОМ ЛАЙД», третьої особи приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Коротюк Оксани Вікторівни, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - ЗАТ «ГАРЦИНІЯ», третьої особи приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Лігуна Андрія Івановича, який не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - ОСОБА_2 , третьої особи приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Литвиної Лесі Олексіївни, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів - ОСОБА_5 , ОСОБА_6 про визнання недійсними договорів, скасування рішень, та визнання результатів електронних торгів недійсними, витребування майна, -

В С Т А Н О В И В :

У липні 2021 року позивач звернувся до Оболонського районного суду м. Києва з позовною заявою до Закритого акціонерного товариства «Гарцинія», ОСОБА_4 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Огріком Лайд», ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Литвиної Лесі Олексіївни, приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Войтовського Валентина Сергіївна, приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Коротюк Оксани Вікторівни, приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Лігуна Андрія Івановича, приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Корольова Михайла Андрійовича, Державного підприємства «Сетам», ОСОБА_2 про визнання недійсними договорів, скасування рішень, та визнання результатів електронних торгів недійсними.

12.07.2021 ухвалою Оболонського районного суду м. Києва вказану справу направлено за підсудністю до Печерського районного суду м. Києва.

23.09.2021 до суду надійшла вищевказана позовна заява, яка була передана судді Ільєвій Т.Г. 27.09.2021, для вирішення питання про відкриття провадження.

Мотивуючи позові вимоги товариство вказує, що земельна ділянка вибула із власності Товариства з обмеженою відповідальністю «Суран» проти його волі та підтверджує вказані обставинами вироком Печерського районного суду міста Києва від 25.03.2019р. по справі №757/30516/17-к, яким при вирішенні питання щодо речових доказів земельну ділянку було залишено ТОВ «Суран» за належністю. Товариство наголошує, що ОСОБА_2 здійснював оскарження вказаного вироку, однак апеляційна скарга ухвалою Київського апеляційного суду 12.11.2019 року по справі №757/30516/17-к була залишена без задоволення. ТОВ «Суран» акцентує увагу, що за результатом вибуття земельної ділянки із власності неодноразово змінювався власник останньої, а особи, які вважалися власниками, згідно наданих пояснень в межах кримінального провадження №12016100060007137 вказували, що ніколи не були знайомі між особою, реальними та дійсними власниками ділянки ніколи, не були та не проводили ніяких грошових розрахунків між собою. Позивач вказує, що аукціон з продажу земельної ділянки проведений з грубим порушеням норм чинного законодавства, оскільки земельна ділянка була арештована ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 27.01.2017 року по справі №757/62437/16-к, якою було накладено арешт на земельну ділянку із забороною відчужувати та розпоряджатися останньою.

27.05.2022 ухвалою суду було відкрито провадження та призначено справу до розгляду в порядку загального позовного провадження.

15.08.2022 ОСОБА_2 подав відзив на позовну заяву, в задоволенні якої просив відмовити повністю, мотивуючи безпідставністю позовних вимог, що не відповідають фактичним обставинам.

28.11.2022 приватним виконавцем виконавчого округу міста Києва Корольовим Михайлом Андрійовичем подано відзив на позовну заяву, в задоволенні якої просив відмовити.

18.01.2023 ухвалою суду було зупинено провадження, у зв`язку з необхідністю виконання доручення щодо вручення судових документів Закритому акціонерному товариству «Гарцинія».

26.01.2023 приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Лігун А.І. подав відзив на позовну заяву, в задоволенні якої просив відмовити.

06.06.2023 ухвалою суду було відновлено провадження у справі.

02.10.2023 до суду надійшла заява відповідача ОСОБА_2 про застосування строків позовної давності.

05.12.2023 до суду надійшов відзив приватного нотаріуса Литвиної Л.О. на позовну заяву, в задоволенні якої просила відмовити.

07.12.2023 до суду надійшла заява позивача про визнання поважними причин пропуску строку позовної давності.

15.02.2024 судом прийнято заяву про зміну предмету позову, згідно якої позивачем заявлені наступні позовні вимоги про:

-визнання протиправним та скасувати рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Литвин Лесі Миколаївни про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №30073281 від 15.06.2016 року про реєстрацію права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 8000000000:82:104:0006 за ОСОБА_5 ;

-визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки №1666 від 15.06.2016 року, укладеного між ОСОБА_5 (реєстраційний номер ОКПП НОМЕР_1 ) та ОСОБА_6 (реєстраційний номер ОКПП НОМЕР_2 );

-визнання протиправним та скасування рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Литвин Лесі Миколаївни про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №30073989 від 15.06.2016 року про реєстрацію права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 8000000000:82:104:0006 за ОСОБА_6 ;

-визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки №1956 від 06.07.2016 року, укладеного між ОСОБА_6 (реєстраційний номер ОКПП НОМЕР_2 ) та ОСОБА_4 (реєстраційний номер ОКПП НОМЕР_3 );

-визнання протиправним та скасування рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Войтовського Валентина Сергійовича про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №30346405 від 06.07.2016 року про реєстрацію права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 8000000000:82:104:0006 за ОСОБА_4 ;

-визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки №100 від 23.01.2017р., укладеного між ОСОБА_4 (реєстраційний номер ОКПП НОМЕР_3 ) та Закритим акціонерним товариством «ГАРЦИНІЯ» (ідентифікаційний код у Литовській Республіці: 303124230);

-визнання протиправним та скасування рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Коротюк Оксани Вікторівни про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №33530100 від 24.01.2017 року про реєстрацію права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 8000000000:82:104:0006 за Закритим акціонерним товариством «ГАРЦИНІЯ»;

-визнання недійсним договору іпотеки №2152 від 25.07.2016 року, що укладений між ОСОБА_4 (реєстраційний номер ОКПП НОМЕР_3 ) та Товариством з обмеженою відповідальністю «ОГРІКОМ ЛАЙД» (ідентифікаційний код 40159135);

-визнання протиправним та скасування рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Войтовського Валентина Сергійовича про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №30624590 від 25.07.2016 року про реєстрацію іпотеки на земельну ділянку з кадастровим номером 8000000000:82:104:0006;

-визнання недійсним договору про заміну іпотекодавця №101 від 23.01.2017 р. в договорі іпотеки №2152 від 25.07.2016 року, що укладений між Закритим акціонерним товариством «ГАРЦИНІЯ» (ідентифікаційний код у Литовській Республіці: 303124230) та Товариством з обмеженою відповідальністю «ОГРІКОМ ЛАЙД» (ідентифікаційний код 40159135);

-визнання протиправним та скасування рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Коротюк Оксани Вікторівни про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №33530771 від 24.01.2017 року про реєстрацію змін до іпотеки на земельну ділянку з кадастровим номером 8000000000:82:104:0006;

-визнання недійсними електронних торгів з реалізації земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:82:104:0006, які відбулись 20.12.2018 р., результати яких оформлені Протоколом проведення електронних торгів №377182;

-визнання протиправним та скасування рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Лігун Андрій Іванович про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №44890035 від 28.12.2018 року про реєстрацію права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 8000000000:82:104:0006 за ОСОБА_2 ;

-зобов`язання уповноважених органів державної реєстрації прав власності на нерухоме майно внести відповідні зміни до державних реєстрів;

-витребування від ОСОБА_2 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «СУРАН» земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:82:104:0006.

В заяві Товариство акцентує увагу, що ОСОБА_2 є недобросовісним набувачем та власником земельної ділянки.

15.02.2024 ухвалою суду було змінено процесуальний статус приватних нотаріусів Київського міського нотаріального округу Литвиної Лесі Олексіївни, Войтовського Валентина Сергійовича , Коротюк Оксани Вікторівни , Лігуна Андрія Івановича , шляхом залучення їх до участі у справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору.

15.02.2024 ухвалою суду закінчено підготовче провадження у справі та призначено справу до розгляду по суті у відкритому судовому засіданні.

26.03.2024 до суду надійшло клопотання представника ОСОБА_2 про повернення до розгляду справи в підготовче провадження, в задоволенні якого 26.03.2024 в судовому засіданні було відмовлено.

В судовому засіданні представник позивача - адвокат Острянко Б.І. підтримав позовні вимоги, наполягав на їх задоволенні, посилаючись на обставини викладені по суті позову.

Представник відповідача - адвокат Шевченко Д.В. заперечував щодо задоволення позовних вимог, посилаючись на обставини викладені у заявах по суті справи.

Відповідачі ЗАТ «Гарцинія», ОСОБА_4 , ТОВ «Огріком Лайд», ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , приватний виконавець виконавчого округу міста Києва Корольов М.А., ДП «Сетам» та треті особи ПВ Київського міського нотаріального округу Войтовський В.С., ПВ Київського міського нотаріального округу Коротюк О.В., ПВ Київського міського нотаріального округу Лігун А.І. та ПВ Київського міського нотаріального округу Литвина Л.О. в судове засідання не з`явилися, про час та місце розгляду справи повідомлялися належним чином.

Суд, на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин справи, на які позивач послався як на підставу своїх вимог, що викладені у позовній заяві та підтверджені доданими до неї доказами, які були досліджені судом, враховуючи надані заперечення відповідача, на засадах верховенства права, відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права, прийшов до висновку про можливість ухвалення по справі рішення.

Частиною 1 статті 4 Цивільного процесуального кодексу України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно з частиною першою статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. При цьому, зі змісту ст.ст. 55, 124 Конституції України та ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод випливає, що кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.

За загальним правилом статей 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес у один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція), кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Вказані принципи знайшли своє втілення і в нормах цивільного процесуального законодавства, а саме ст. ст. 2, 12, 13 ЦК України.

Конституцією України (ст. 41) та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналася 17.07.97 відповідно до Закону № 475/97-ВР від 17.07.97 «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд учиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Суд, на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин цієї справи, на які позивач послався як на підставу своїх вимог, що викладені у позовній заяві та підтверджені доданими до неї доказами, які були досліджені судом, за відсутності заперечень відповідача, на засадах верховенства права, відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права, прийшов до висновку про можливість постановлення по справі рішення та задоволення позовних вимог.

Судовим розглядом встановлено, що 12.12.2012, на підставі Договору купівлі-продажу позивачем було набуло право власності на земельну ділянку площею 0,1 га, кадастровий номер 8000000000:82:104:0006, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , РНОНМ: 95332080000.

03.06.2016 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Литвиною Л.О., на підставі рішення Київського районного суду м. Донецька №257/93/14-ц2/257/184/2014 від 22.01.2014, було припинено право власності ТОВ «Суран» на вказану земельну ділянку та зареєстровано право власності за ОСОБА_5 .

Матеріалами справи підтверджується, що Рішення Київського районного суду міста Донецька від 22.01.2014 по справі №257/93/14-ц - підроблене, зокрема відповіддю ТУ ДСА України в Донецькій області №07-1198-16 від 29.08.2016, відповіддю Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області №5/225/2016 від 18.08.2016, відповіддю ДСА України №10-588/17 від 24.01.2017р. Окрім того, судом враховано показання відповідача ОСОБА_5 , надані в межах кримінального провадження №12016100060007137, згідно яких останній наголосив, що ніколи не звертався до Київського районного суду м.Донецька щодо стягнення заборгованості із Позивача, оскільки позики не надавав.

15.06.2016 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Литвиною Л.О. на підставі Договору купівлі-продажу від 15.06.2016р. було припинено право власності ОСОБА_5 на спірну земельну ділянку та зареєстроване право власності за ОСОБА_6

06.07.2016 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Войтовським В.С. посвідчено Договір купівлі-продажу від 06.07.2016р., яким припинено право власності ОСОБА_6 на спірну земельну ділянку та зареєстровано право власності за ОСОБА_4

25.07.2016 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Войтовським В.С. було посвідчено Договір іпотеки, згідно якого зареєстровано право іпотеки щодо Земельної ділянки за Товариством з обмеженою відповідальністю «Огріком лайд».

23.01.2017 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Коротюк ОВ. було посвідчено між ОСОБА_4 та Закритим акціонерним товариством «Гарцинія» Договір купівлі-продажу, на підставі якого за останнім було зареєстровано право власності на Земельну ділянку.

23.01.2017, за результатом укладення Договору про заміну іпотекодавця, в Договорі іпотеки від 25.07.2016р. було змінено іпотекодавця на Закрите акціонерне товариство «Гарцинія».

20.12.2018, за результатом реалізації земельної ділянки на публічному аукціоні ДП «Сетам» в межах виконавчого провадження по виконанню судового рішення Ковпаківського районного суду міста Суми від 20.09.2018 по справі №592/11095/18, переможцем визнано ОСОБА_2

28.12.2018 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Лігун А.І. на підставі Свідоцтва про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів від 28.12.2018р., зареєстровано право власності на спірну земельну ділянку за ОСОБА_2 .

Одночасно з тим, судом враховано, що 27.01.2017 ухвалою Печерського районного суду міста Києва по справі №757/62437/16-к було накладено арешт на спірну земельну ділянку та заборонено відчужувати і розпоряджатися останньою. Арешт зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 31.01.2017р. за номером запису про обтяження 18810776, що підтверджується долученою до справи інформаційною довідкою.

25.03.2019 вироком Печерського районного суду міста Києва по справі №757/30516/17-к, залишеним в силі ухвалою Київського апеляційного суду від 12.11.2019 та ухвалою Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 14.02.2020р. було визнано ОСОБА_5 винним у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 4 ст. 190, ч. 4 ст. 358 КК України.

Окрім того, суд приймає до уваги, що вказаними судовими рішеннями було надано належну правову оцінку протиправності вибуття земельної ділянки із власності позивача проти його волі та, як наслідок, при вирішенні долі речових доказів спірна земельна ділянка була залишена ТОВ «Суран» за належністю.

Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Статтею 13 ЦПК України передбачено, що збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (ч. 2 ст. 12 ЦПК). Натомість роль суду зводиться до керування ходом судового процесу; роз`яснення у випадку необхідності учасникам судового процесу їхніх процесуальних прав та обов`язків, наслідків вчинення або невчинення процесуальних дій, сприяння учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених ЦПК (п.п. 1, 3, 4 ч. 5 ст. 12 ЦПК).

Відповідно до п. 2. ч. 1 ст. 43 ЦПК України, учасники справи мають право подавати докази, яке у взаємозв`язку з положеннями ст. 44 повинно використовуватись добросовісно, а не всупереч завданню судочинства. Відповідно до п. 2 та 4 ч. 2 ст. 43 ЦПК України, учасники справи зобов`язані подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази.

Законодавцем визначено, а саме ч. 1 ст.79 ЦПК України, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Стаття 76 ЦПК України передбачає, що доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Згідно з ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях, а відповідно до ч. 2 ст. 78 цього ж Кодексу обставини справи, які за законом мають бути підтверджені засобами доказування, не можуть бути підтверджені іншими засобами доказування.

Відповідно до ст. 95 ЦПК України, письмовими доказами є будь-які документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Частиною другою статті 77 ЦПК України визначено, що предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до частини першої статті 80 ЦПК України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до ч.1 ст. 60 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 1 ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Частиною 4 ст. 82 ЦПК України визначено, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Отже, обставини вибуття земельної ділянки із власності позивача проти його волі та в наслідку вчинення кримінального правопорушення, що підтверджено вироком Печерського районного суду міста Києва від 25.03.2019 по справі №757/30516/17-к не підлягають доказуванню, відповідно до ч. 4 ст. 82 ЦПК України.

Відповідно до ст. 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до ч. 1 ст. 202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Стаття 203 ЦК України визначає загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, серед яких: 1) міст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; 2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 5) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно статті 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

У відповідності до ст. 216 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.

Тлумачення статей 215, 216 ЦК України свідчить, що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину.

У постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 520/10060/16-ц зроблено висновок про те, що «визнаючи недійсним договір, головною умовою, яку повинні встановити суди, є наявність порушення прав і законних інтересів особи, яка оспорює цей договір».

Статтями 317, 319 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

Статтею 655 ЦК України передбачено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Матеріалами справи підтверджується, що ТОВ «Суран» набуло 12.12.2012р., на підставі Договору купівлі-продажу, земельну ділянку та не укладало щодо відчуження останньої правочинів із будь-якими особами, які володіли земельною ділянкою за результатом протиправного вибуття із власності позивача.

Таким чином, матеріалами справи підтверджується, що спірними правочинами порушено права і законні інтереси позивача.

За змістом статті 658 ЦК України, право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару. Якщо продавець товару не є його власником, покупець набуває право власності лише у випадку, якщо власник не має права вимагати його повернення.

Набуття права власності - це певний юридичний склад, з яким закон пов`язує виникнення в особи суб`єктивного права власності на певні об`єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен установити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об`єкт.

Судом враховано встановлені обставини під час судового розгляду кримінального провадження №757/30516/17-к, а саме показання ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , в яких останні наголосили, що діяли при укладенні спірних правочинів за вказівками невстановлених слідством осіб та не мали наміру настання правових наслідків обумовлених ними - набуття права власності на земельну ділянку ставати, останні ніколи не передавали та не отримували грошових коштів за результатом укладення оскаржуваних договорів купівлі-продажу земельної ділянки, які укладались в стислий проміжок часу, а саме: 03.06.2016, 15.06.2016, 06.07.2016, 23.01.2017, що в сукупності свідчить про їх недійсність.

Положення ст. 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами правочину за ним, не повинні здійснюватися, а створені обов`язки та наслідки не підлягають виконанню.

Щодо визнання недійсними договору іпотеки №2152 від 25.07.2016 року та договору про заміну іпотекодавця №101 від 23.01.2017 р. в договорі іпотеки №2152 від 25.07.2016 року суд наголошує, що в силу приписів Закону України «Про іпотеку» виключно власник може передати об`єкт нерухомого майна, якими у зв`язку із визнанням недійсними договорів купівлі-продажу земельної ділянки від 03.06.2016, 15.06.2016, 06.07.2016 та 23.01.2017 ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_4 та ЗАТ «Гарцинія» не являються, у зв`язку з чим вказаний договір іпотеки та договір про внесення змін до останнього підлягають визнанню недійсними, як похідна вимога.

Згідно зі ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань», державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

На підставі ч. 4 ст. 18 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» державній реєстрації підлягають виключно заявлені речові права на нерухоме майно та їх обтяження, за умови їх відповідності законодавству і поданим/отриманим документам. Виходячи з припису ст. 22 Закону про державну реєстрацію документи, що подаються для державної реєстрації прав, повинні відповідати вимогам, встановленим цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.

Крім того, відповідно до ст. 27 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» права власності та інших речових прав проводиться на підставі, зокрема, укладеного в установленому законом порядку договору, предметом якого є нерухоме майно, речові права на яке підлягають державній реєстрації чи його дубліката.

Положеннями ст. 182 ЦК України також передбачена обов`язкова державна реєстрація права власності на нерухомі речі, його виникнення, перехід та припинення. Порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість та підстави відмови в ній встановлюються законом.

Законом передбачено, що зареєстрованим в державному реєстрі може бути тільки дійсне право, та, як наслідок, у зв`язку із визнанням недійсними оскаржуваних договорів купівлі продажу та іпотеки (враховуючи договір про внесення змін), позовні вимоги щодо визнання протиправними та скасування рішень приватних нотаріусів: 1) Київського міського нотаріального округу Литвин Л.М. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №30073281 від 15.06.2016 (про реєстрацію права власності на земельну ділянку); 2) Київського міського нотаріального округу Литвин Л.М. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №30073989 від 15.06.2016 (про реєстрацію права власності на земельну ділянку); 3) Київського міського нотаріального округу Войтовського В.С. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №30346405 від 06.07.2016 (про реєстрацію права власності на земельну ділянку; 4) Київського міського нотаріального округу Коротюк О.В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №33530100 від 24.01.2017 року (про реєстрацію права власності на земельну ділянку) підлягають задоволенню.

Правова природа процедури реалізації майна на електронних торгах полягає в продажу майна, тобто в забезпеченні переходу права власності на майно боржника, на яке звернено стягнення, до покупця - учасника електронних торгів, та складанні за результатами їх проведення акта про проведення електронних торгів, що передбачено пунктом 8 розділу X Порядку реалізації арештованого майна (Наказ Міністерства юстиції України №2831/5 від 29.09.2016 р.), та вказано, що акт про проведені електронні торги є документом, що підтверджує виникнення права власності на придбане майно у випадках, визначених законодавством. Тобто, вказаний акт є оформленням договірних відносин купівлі-продажу майна на прилюдних торгах, а отже, є різновидом договору купівлі-продажу, за яким власником відчужуваного майна є боржник, а продавцями, які мають право примусового продажу такого майна, є державна виконавча служба та організатор електронних торгів. Покупцем відповідно є переможець електронних торгів.

Верховний суд у складі Великої палати (Постанова № 910/856/17 від 05.06.2018 р.) зазначав про те, що оскарження результатів прилюдних аукціонів з примусової реалізації майна боржника, в залежності від суб`єктної складової правочину, відбувається у цивільному або господарському судочинстві із залученням всіх сторін цього правочину та до даних правовідносин застосовується зокрема норми цивільного законодавства щодо недійсності правочинів.

Враховуючи, що ЗАТ «Гарцинія» було набуто земельну ділянку незаконним способом, що підтверджується попередніми висновками та матеріалами справи, результати аукціону, за результатом якого було набуто право власності ОСОБА_2 на спірну ділянку підлягають скасуванню, як такі що порушують вимоги чинного законодавства.

Також, ЦК України передбачає засади захисту права власності. Зокрема, ст. 387 ЦК України передбачено право власника витребувати майно із чужого незаконного володіння. Відповідно до статті 330 ЦК України, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Пунктом 3 ч. 1 ст. 388 ЦК України передбачено, що в разі придбання майна за відплатним договором у особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у випадку, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Частиною 2 ст.388 ЦК України містить заборону витребування майна від добросовісного набувача, якщо це майно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень, тобто з дотриманням вимог закону при виконанні судових рішень.

Віндикаційний позов - це вимога про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння. Тобто позов неволодіючого власника до володіючого невласника. Віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника: (а) фізично - фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо; (б) «юридично» - юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього зареєстровано за іншим суб`єктом (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 липня 2020 року в справі № 752/13695/18 (провадження № 61-6415св19).

Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України. Задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника (див., зокрема постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18)).

Судове рішення про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 199/8324/19 (провадження № 14-212цс21)).

Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник, з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України, може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18).

Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (див. принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю у пункті 89 постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц). Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Цей припис слід розуміти так, що рішення суду про витребування з незаконного володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. На підставі такого рішення суду для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем, не потрібно окремо скасовувати запис про державну реєстрацію права власності за відповідачем. Відтак, пред`явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18).

Відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду, якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту є віндикаційний позов, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права. Задоволення віндикаційного позову є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Водночас такий запис вноситься виключно в разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою (див. пункти 84, 85 постанови Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц (провадження № 14-93цс20).

Власник має право витребувати майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України), незалежно від того, чи заволоділа ця особа незаконно спірним майном сама, чи придбала його у особи, яка не мала права відчужувати це майно. При цьому, стаття 400 ЦК України вказує на обов`язок недобросовісного володільця негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності або інше право відповідно до договору або закону, або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем цього обов`язку заінтересована особа має право пред`явити позов про витребування цього майна. Разом з тим стаття 330 ЦК України передбачає можливість добросовісному набувачеві набути право власності на майно, відчужене особою, яка не мала на це права, як самостійну підставу набуття права власності (та водночас, передбачену законом підставу для припинення права власності попереднього власника відповідно до приписів статті 346 ЦК України). Так, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване в нього. Стаття 388 ЦК України містить сукупність підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Так, відповідно до частини першої вказаної норми якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Тобто, можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно) (див.: постанова Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (провадження № 12-35гс21).

У відзиві на позовну заяву ОСОБА_2 наголошує, що набув спірну земельну ділянку за результатом придбання на публічному аукціоні ДП «Сетам», який відбувся у порядку, встановленому для виконання судових рішень, тобто з дотриманням вимог закону, при виконанні судових рішень, у зв`язку з чим він є добросовісним та в задоволенні вказаної позовної вимоги слід відмовити.

Однак, суд не погоджується із вказаним та вважає, що заявлена позовна вимога підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Як вказано попередньо, майно реалізоване в порядку, встановленому для виконання судових рішень, тобто з дотриманням вимог закону при виконанні судових рішень, в силу ч.2 ст.388 ЦК України, не може бути витребуване виключно від добросовісного набувача.

Незаконним володільцем може бути і добросовісний, і недобросовісний набувач. Добросовісним набувачем є особа, яка не знала і не могла знати про те, що майно придбане в особи, яка не мала права його відчужувати. Недобросовісний набувач, навпаки, на момент здійснення угоди про відчуження спірного майна знав або міг знати, що річ відчужується особою, якій вона не належить і яка на її відчуження не має права. Слід зазначити, що від недобросовісного набувача майно може бути витребувано в будь-якому випадку. Від добросовісного - лише в передбачених законом випадках, а саме відповідно до ст.388 ЦК України.

Вирішуючи питання про можливість витребування від відповідача майна, зокрема, про наявність або відсутність підстав для застосування статті 388 ЦК України, слід враховувати висновки Великої Палати Верховного Суду щодо необхідності оцінювати добросовісність поведінки насамперед зареєстрованого володільця нерухомого майна (див., зокрема, постанови від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц (пункт 51), від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (пункти 38-39, 57), від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (пункти 46.1-46.2), а також висновок про те, що не може вважатися добросовісною особа, яка знала чи могла знати про порушення порядку реалізації майна або знала чи могла знати про набуття нею майна всупереч закону (див., зокрема, постанови від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункт 61), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 211), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 55), від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19 (пункт 5.66))

Велика Палата Верховного Суду в Постанові від 04.07.2023 в справі №233/4365/18 наголосила, що придбання майна на публічних торгах не є запорукою добросовісності набувача. Тому питання про добросовісність чи недобросовісність покупця, який набув майно на торгах, слід оцінювати у кожному конкретному випадку окремо.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15.06.2021 у справі №916/585/18 (916/1051/20) зазначила, що власник, з дотриманням вимог ст.387 і 388 ЦК України, може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. При цьому, зазначені норми є загальними, стосуються майна в цілому, тобто регулюють правовідносини щодо і рухомого, і нерухомого майна.

Можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі ст.388 ЦК України залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння.

У спорах про витребування майна, суд має встановити обставини незаконного вибуття майна у власника на підставі наданих сторонами належних, допустимих і достатніх доказів (Постанова Верховного Суду від 15.02.2022р. у справі № 911/3034/15 (911/3692/20)). Тобто можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно) (Постанова Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2021р. у справі № 925/1351/19).

Суд звертає увагу, що добросовісним набувачем є особа, яка не знала і не могла знати про те, що майно придбане в особи, яка не мала права його відчужувати. Недобросовісний набувач навпаки на момент здійснення угоди про відчуження спірного майна знав або міг знати, що річ відчужується особою, якій вона не належить і яка на її відчуження не має права. Від недобросовісного набувача майно може бути витребувано в будь-якому випадку. Таким чином, у спорі між особою, яка вважає себе власником спірного майна, та особою, яка вважає себе законним володільцем (користувачем) спірного майна, сторонами спору є особи, які претендують на спірне майно, а суду для правильного вирішення спору слід з`ясувати та перевірити передусім правові підстави, відповідно до яких виникло та існує речове право на майно (Постанова Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі №910/73/17).

Відповідно до ст.330 ЦК України передбачено, що якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до ст.388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

У силу принципу Nemo plus iures transferre potest quam ipse habet («Ніхто не може передати більше прав, ніж має сам»), у даному випадку не виникає право власності й у майбутніх набувачів.

Матеріалами справи підтверджується та позивачем належним чином доведено, що спірна земельна ділянка вибула із власності та володіння позивача проти його волі, а особи які здійснювали наступні відчуження останньої не мали на це права (в т.ч. на укладення оскаржуваного договору іпотеки і договору про заміну іпотекодавця).

Окрім того, суд звертає увагу, що необхідною умовою добросовісності набувача є відсутність в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відомостей про обтяження цього нерухомого майна, і в такому разі набувач презюмується добросовісним. Водночас така презумпція може бути спростована, якщо буде доведено, що набувач знав чи за всіма обставинами справи мав знати про наявність прав інших осіб або обтяжень, відомості про які не були відображені в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. У такому випадку набувач є недобросовісним і не набуває права на нерухоме майно.

Велика Палата Верховного Суду, виснувала в підпункті 7.14 Постанови від 15.06.2021р. у справі №922/2416/17, що відомості Реєстру вважаються правильними, доки не доведено протилежне (підпункт 6.30 Постанови Великої Палати Верховного Суду від 02.07.2019р. у справі №48/340). Однією із загальних засад цивільного законодавства є добросовісність (п.6 ч.1 ст.3 ЦК України). Відповідно до п.1 ч.1 ст.3 Закону про реєстрацію речових прав до загальних засад державної реєстрації прав належить гарантування державою об`єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження. Тому, суд має оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна (пункт 51 Постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 669/927/16-ц).

Відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду вирішення спору про витребування нерухомого майна з чужого володіння враховується, зокрема, добросовісність або недобросовісність набувача спірного майна. Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21.09.2022р. у справі № 908/976/19 (пункти 5.60, 5.61) зазначила таке: «5.60. Якщо спірне майно є об`єктом нерухомості, то для визначення добросовісності його набувача, крім приписів ЦК України, слід застосовувати спеціальну норму пункту 1 частини першої статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", відповідно до якої державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (див. близькі за змістом висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (пункти 37), від 2 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (пункт 6.45), від 06 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 53)). Отже, якщо добросовісна особа, тобто та, яка не знала та не могла знати про існування обтяжень речових прав на це майно або про наявність на нього речових прав третіх осіб, придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, то вона вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. 5.61. Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не могла знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень. Такі висновки сформульовано в постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (пункти 37, 38), від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (пункти 46.1, 46.2), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункти 7.15, 7.16), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 54)».

У Постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2023р. в справі №233/4365/18 вказано, що:

«45. Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Добросовісність набувача майна має значення для застосування як критерію законності втручання держави у право набувача на мирне володіння майном, так і критерію пропорційності такого втручання легітимній меті останнього. Якщо особа витребовує нерухоме майно, то для визначення добросовісності його набувача, крім приписів ЦК України, слід застосовувати припис пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відповідно до якого державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (див. близькі за змістом висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (пункти 37), від 2 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (пункт 6.45), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 53)). 46. Вирішуючи питання про можливість витребування від відповідача майна, зокрема про наявність або відсутність підстав для застосування статті 388 ЦК України, слід враховувати висновки Великої Палати Верховного Суду щодо необхідності оцінювати добросовісність поведінки насамперед зареєстрованого володільця нерухомого майна (див., зокрема, постанови від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц (пункт 51), від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (пункти 38-39, 57), від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (пункти 46.1-46.2), а також висновок про те, що не може вважатися добросовісною особа, яка знала чи могла знати про порушення порядку реалізації майна або знала чи могла знати про набуття нею майна всупереч закону (див., зокрема, постанови від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункт 61), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 211), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 55), від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19 (пункт 5.66)). 47. Отже, якщо нерухоме майно придбаває добросовісна особа, тобто та, яка не знала та не могла знати про існування обтяжень речових прав на це майно або про наявність на нього речових прав третіх осіб, вона може покладатися на відомості Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. За відсутності у цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень і відсутності даних про те, що набувач майна знав або міг знати про існування таких прав чи обтяжень, цей набувач, добросовісно покладаючись на відомості зазначеного реєстру, набуває відповідне право на нерухоме майно, вільне від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень (див. близькі за змістом висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (пункт 38), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункти 7.15, 7.16), від 2 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (пункт 6.46), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 54))».

Верховний Суд у Постанові від 12.02.2020 по справі № 761/17142/15-ц зробив висновок, що набувач не може бути визнаний добросовісним, якщо на момент вчинення правочину з набуття майна право власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно було зареєстроване не за відчужувачем або у цьому реєстрі був запис про судовий спір відносно цього майна (обтяження). Водночас запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про право власності відчужувача не є безспірним доказом добросовісності набувача.

Відповідно до п.25 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» від 07.02.2014р, №5, набувач визнається добросовісним, якщо при вчиненні правочину він не знав і не міг знати про відсутність у продавця прав на відчуження майна, наприклад, вжив усіх розумних заходів, виявив обережність та обачність для з`ясування правомочностей продавця на відчуження майна. При цьому в діях набувача не повинно бути і необережної форми вини, оскільки він не лише не усвідомлював і не бажав, а й не допускав можливості настання будь-яких несприятливих наслідків для власника. Власник має право спростувати заперечення набувача про його добросовісність, довівши, що під час вчинення правочину набувач повинен був засумніватися у праві відчужувача на відчуження майна.

Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі про те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача й є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна (див. пункти 28, 29 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16 (провадження № 12-122гс18).

Судовим розглядом встановлено, що в описовій частині лоту було вказано інформацію щодо арешту нерухомого майна «№18810776, ухвала суду, серія та номер: 575/62437/16-к, 24.01.2017, видавник: Печерський райсуд м.Києва». Інформація щодо вищевказаного арешту була зареєстрована в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, що підтверджується долученою до позовної заяви інформаційною довідкою.

Висловлена у відзиві позиція ОСОБА_2 щодо пріоритетності зареєстрованого права іпотеки над зареєстрованим обтяженням у формі арешту має пріоритетне значення, у зв`язку з чим останній вважає, що були відсутні перепони для реалізації спірної земельної ділянки на публічному аукціоні, протирічать фактичним обставинам справи та суд звертає увагу, що відповідно до заявленої позовної вимоги та правовідносин які є предметом дослідження, оцінці підлягає саме добросовісність ОСОБА_2 , тобто обізнаність чи можливості обізнаності щодо наявності перешкод до вчинення правочину, в тому числі про те, що продавець не мав права відчужувати майно.

Із ухвали Печерського районного суду міста Києва від 31.05.2017 по справі №757/30516/17-к вбачається, що в мотивувальній частині останньої вказані всі обставини протиправного вибуття земельної ділянки із власності позивача.

Таким чином, матеріалами справи підтверджується, що ОСОБА_2 був належним чином обізнаним про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі про те, що спірна земельна ділянка вибула проти волі позивача із його володіння та власності і щодо даних обставин здійснюється кримінальне провадження, а в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зареєстроване відповідне обтяження. Окрім того, представником ОСОБА_2 не заперечувався факт обізнаності останнього щодо обтяження вказаної земельної ділянки та наявності арешту із забороною розпорядження майном і можливості виникнення сумнівів щодо законності вказаного публічного аукціону.

Суд враховує, що ОСОБА_2 , за результатом придбання майна на публічному аукціоні, здійснював оскарження Вироку Печерського районного суд міста Києва від 25.03.2019р. по справі №757/30516/17-к, яким земельну ділянку було залишено за належністю за позивачем, однак ухвалою Київського апеляційного суду від 12.11.2019р. по справі №757/30516/17-к, в задоволенні апеляційної скарги останнього було відмовлено.

За встановлених обставин, суд приходить до висновку, що позовна вимога про витребування від ОСОБА_2 земельної ділянки на користь ТОВ «Суран» підлягає задоволенню.

Окрім того, ОСОБА_2 звернувся із заявою про застосування строків позовної давності, згідно якої вказує на необхідність застосування строку позовної давності до заявлених ТОВ «Суран» позовних вимог та обізнаністю останнього про факт неправомірного вибуття земельної ділянки із власності з листопада 2016р.

Відповідно до ч.4 ст.267 ЦК України, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав-учасників Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу (пункт 570 рішення ЄСПЛ від 20 вересня 2011 року у справі «Юкос проти Росії», пункт 51 рішення ЄСПЛ від 22 жовтня 1996 року у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»).

У розумінні ст.256 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно статті 257 ЦК України, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Разом з тим, приписами ч. 5 ст. 267 ЦК України передбачено, що у разі якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Під час судового розгляду встановлено, що позивачем не заперечується, що останньому стало відомо про вибуття із його власності земельної ділянки в жовтні 2016 року та вказуються підстави поважності причин пропуску позовної давності.

Верховний Суд у п. 79 Постанови від 13.10.2021 у справі №914/687/20 зазначав, що за змістом ч. 1 ст. 261 ЦК позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом ч.5 ст.267 ЦК України, позивач має право отримати судовий захист у разі визнання судом поважними причин пропуску позовної давності. При цьому саме на позивача покладений обов`язок доказування тієї обставини, що строк звернення до суду був пропущений ним з поважних причин (постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2019 у справі №911/3681/17 (пункти 61, 62), від 19.11.2019 у справі №911/3680/17 (пункти 5.43, 5.44) та у справі №911/3677/17 (пункти 6.43, 6.44), від 29.06.2021 у справі №904/3405/19 (п.118).

Позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Позовна давність виконує кілька завдань, у тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть відбутися у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу.

ЄСПЛ наголошував, що механізм застосування позовної давності повинен бути достатньо гнучким, тобто, як правило, він мусить допускати можливість зупинення, переривання та поновлення строку позовної давності, а також корелювати із суб`єктивним фактором, а саме - обізнаністю потенційного позивача про факт порушення його права (пункти 62, 66 рішення у справі "Фінікарідов проти Кіпру" - Phinikaridou v. Cyprus від 20.12.2007 заява №23890/02).

Чинне законодавство не наводить переліку причин, які можуть бути визнані поважними для захисту порушеного права, у випадку подання позову з пропуском позовної давності.

Верховний Суд у Постанові від 18.07.2018р. у справі №908/1846/17 зазначив наступне: «ЦК у ст.267 передбачає можливість визнання судом поважними причини пропуску позовної давності, якщо для цього є обґрунтовані підстави. Вирішення питання щодо визнання поважними причини пропуску позовної давності перебуває в межах дискреційних повноважень судів, однак, такі повноваження не є необмеженими, тому від судів вимагається вказувати підстави для визнання їх поважними. Разом з тим, якщо пропуск позовної давності має місце зі спливом значного періоду часу та за підстав, які не видаються переконливими, рішення про визнання поважними причини пропуску позовної давності може порушити принцип юридичної визначеності. Питання щодо поважності цих причин, тобто наявності обставин, які з об`єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується господарським судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини».

Вирішуючи питання про поважність причин пропуску позовної давності, необхідно враховувати, що поважними визнаються лише ті обставини, які є об`єктивно непереборними і пов`язані з дійсними труднощами для вчинення процесуальних дій у встановлений строк (Постанова Верховного Суду від 06.10.2021р. у справі №359/4206/19).

До висновку про поважність причин пропуску позовної давності можна дійти лише після дослідження усіх фактичних обставин та оцінки доказів у кожній конкретній справі. При цьому, поважними причинами при пропущенні позовної давності є такі обставини, які роблять своєчасне пред`явлення позову неможливим або утрудненим (п.29 Постанови Верховного Суду від 17.06.2020р. у справі №916/1689/17).

Верховний Суд неодноразово зазначав, що перебування справи у провадженні судових органів, вчинення в ній передбачених законом дій, на думку добросовісного розсудливого спостерігача, виключає необхідність вчинення процесуальних дій, спрямованих на припинення цього процесу, а саме подачі інших позовів, заяв про закриття провадження у справі тощо (постанови Верховного Суду у складі колегії суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 15.05.2020 у справі №922/1467/19, Верховного Суду від 29.06.2021 у справі №904/3405/19).

Суд має право надати особі (визнати право на) судовий захист порушеного права за сукупності таких умов: особа (позивач) навела поважні, на її думку, причини пропуску позовної давності при зверненні до суду за захистом порушеного права, вказавши на конкретні обставини, які об`єктивно перешкоджали їй звернутися за захистом порушеного права у межах позовної давності, та надала суду докази, що підтверджують існування цих обставин; суд за результатами оцінки доказів, наданих на підтвердження цих обставин, встановив їх існування та дійшов висновку про їх об`єктивний характер і, відповідно, про існування поважних причин пропуску позовної давності при зверненні позивача за захистом порушеного права.

За відсутності будь-якої з наведених умов суд не має права визнавати існування поважних причин пропуску позовної давності у спірних правовідносинах, надавати у зв`язку з цим особі (позивачу) судовий захист порушеного права та задовольняти відповідні вимоги.

Вирішуючи питання щодо поважності причин пропуску позовної давності у спірних правовідносинах, суд з огляду на положення ст.13 ЦК України («Межі здійснення цивільних прав») має враховувати добросовісність поведінки як позивача (заявника), так і відповідача протягом усього періоду з моменту виникнення права на захист порушеного права (права на позов) і до моменту звернення з позовом, зважаючи на характер спірних правовідносин між сторонами, особливості їх нормативного регулювання: надані сторонам права та покладені на них обов`язки тощо.

Справедливість, добросовісність та розумність є загальними засадами господарського та цивільного законодавства.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 10.04.2019р. у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18) зазначив, що «добросовісність» - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) базується ще на римській максимі - non concedit venire contra factum proprium (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них».

Виходячи з існування вольового критерію, у цивільних правовідносинах прийнято вважати, що кожен учасник діє добросовісно, як добрий господар, який є виваженим, передбачливим і розсудливим під час прийняття юридично значимих рішень та обранні варіанта власної поведінки.

Виходячи із аналізу правових норм, закріплених у ЦК України, поняття «добросовісність» ототожнюється із поняттям «безвинність» і навпаки, «недобросовісність» із «виною». Такий висновок випливає із того, що за діяння, якими заподіяно шкоду внаслідок недобросовісної поведінки, може наступати відповідальність, а оскільки обов`язковим елементом настання відповідальності за загальним правилом є вина, то такі діяння є винними (постанова Верховного Суду від 16.01.2019р. у справі № 521/17654/15-ц ).

Розглядаючи поняття розумності як принципу здійснення суб`єктивних цивільних прав потрібно враховувати, що розумною є поведінка особи, яка діє у межах, не заборонених їй договором або актами цивільного законодавства (постанова Верховного Суду від 16.01.2019р. у справі № 521/17654/15-ц).

Справедливість є однією з основних засад права та вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню. У сфері реалізації права справедливість проявляється, зокрема у рівності всіх перед законом (абз. 3 та 4 п. 4.1 Рішення Конституційного Суду України від 02.11.2004р. № 15-рп/2004).

Згідно ст. 13 ЦК України визначено межі здійснення цивільних прав, а саме: 1) цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства; 2) при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині; 3) не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах; 4) при здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства; 5) не допускаються використання цивільних прав з метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція; 6) разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою - п`ятою цієї статті, суд може зобов`язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом.

Згідно ч. 3 ст. 16 ЦК України передбачено, що суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень ч. 2 - 5 ст. 13 ЦК України.

Добросовісність при реалізації прав і повноважень включає в себе неприпустимість зловживання правом, означає, що здійснення прав та свобод людини не повинно порушувати права та свободи інших осіб.

Поведінка є такою, що суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, якщо вона не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона правовідносин розумно покладалася на ці заяви чи попередню поведінку.

Під зловживанням правом у аспекті п.3 ст. 35 Конвенції Європейський суд з прав людини розуміє у звичайному значенні, прийнятому загальною теорією права, зокрема, факт, що володілець права здійснює його поза призначенням упереджено (рішення у справі «Mirolubovs and Others v. Latvia» від 15.09.2009 року (заява № 798/05)).

Сутність зловживання правом полягає у вчиненні уповноваженою особою дій, які складають зміст відповідного суб`єктивного цивільного права, недобросовісно, в тому числі всупереч меті такого права.

Категорія «зловживання правом» свідчить про те, що вона стосується саме здійснення суб`єктивних цивільних прав, а не виконання обов`язків. Обов`язковою умовою кваліфікації дій особи як зловживання правом є встановлення факту вчинення дій, спрямованих на здійснення належного відповідній особі суб`єктивного цивільного права.

Заборона зловживання правом за суттю випливає з якості рівнозваженості, закладеної такою засадою, як юридична рівність учасників цивільних правовідносин. Ця формула виражає втілення в цивільному праві принципів пропорційності, еквівалентності, справедливості під час реалізації суб`єктивних цивільних прав і виконання юридичних обов`язків.

Здійснення суб`єктивних цивільних прав повинно відбуватися суто відповідно до принципів правомірності здійснення суб`єктивних цивільних прав, автономії волі, принципів розумності і добросовісності. Дотримання цих принципів є обов`язковим для застосування при здійсненні усіх, без винятку, суб`єктивних цивільних прав.

Дослідження питання про здійснення особою належного їй суб`єктивного матеріального права відповідно до його мети безпосередньо пов`язане з аналізом фактичних дій суб`єкта на предмет дотримання вимоги добросовісності.

Під час судового розгляду встановлено, що поведінка ТОВ «Суран» є добросовісною та відповідає передбаченим законодавцем правовим механізмам захисту порушених прав.

За встановлених обставини та відповідних тому правових норм, суд вважає поважними причини пропуску ТОВ «Суран» строку позовної давності для звернення до суду за захистом прав та законних інтересів з позовною заявою по справі №766/10151/21-ц та надає судовий захист порушеному праву, шляхом поновлення строку на звернення до суду з даним позовом.

Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа «Серявін та інші проти України» рішення ЄСПЛ від 10 лютого 2010 року )» (Постанови КЦС ВС від 07.10.2020 року у справі № 465/3586/17, від 08.10.2020 у справі № 712/22134/12, від 05.10.2020 у справі № 347/637/18, від 27.10.2020 у справі №243/11349/18).

На основі повно та всебічно з`ясованих обставин справи, підтверджених доказами, дослідженими в судовому засіданні, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин, та правові норми, які підлягають застосуванню, суд приходить до висновку про задоволення позовних вимог.

При поданні позовної заяви позивачем сплачено судовий збір в розмірі 12405 гривень, що є судовими витратами.

Відповідно ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, а відтак судовий збір слід стягнути в рівних частинах з Закритого акціонерного товариства «Гарцинія», ОСОБА_4 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Огріком Лайд», ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Корольова Михайла Андрійовича, Державного підприємства «Сетам», ОСОБА_2 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «СУРАН» судовий збір в розмірі 121 780 (сто двадцять одну тисячу сімсот вісімдесят) гривень 00 копійок.

Усі інші пояснення сторін, їх докази і аргументи не спростовують висновків суду, зазначених в цьому судовому рішенні, їх дослідження та оцінка судом не надало можливості встановити обставини, які б були підставою для ухвалення будь-якого іншого судового рішення.

Так, відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.

Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 41, 55, 61, 129 Конституції України, ст.ст. 2, 12, 13, 15, 16, 182, 202, 203, 204, 215, 216, 256, 261, 257, 267, 317,319, 328, 330, 346, 387, 388, 400, 655, 658, ЦК України, Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань», ст.ст. 1-23, 43,44, 60, 76-81, 82, 89, 95, 141, 258-259, 263-265, 268, 352, 354, 355 ЦПК України, -

В И Р І Ш И В :

Поновити Товариству з обмеженою відповідальністю «Суран» строк звернення до суду з даним позовом.

Позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Суран» до Закритого акціонерного товариства «Гарцинія», ОСОБА_4 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Огріком Лайд», ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Корольова Михайла Андрійовича, Державного підприємства «Сетам», ОСОБА_2 , за участю третьої особи приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Войтовського Валентина Сергійовича, який не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів - ОСОБА_4 та ТОВ «ОГРІКОМ ЛАЙД», третьої особи приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Коротюк Оксани Вікторівни, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - ЗАТ «ГАРЦИНІЯ», третьої особи приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Лігуна Андрія Івановича, який не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - ОСОБА_2 , про визнання недійсними договорів, скасування рішень, та визнання результатів електронних торгів недійсними, витребування майна - задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Литвина Леся Миколаївна про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №30073281 від 15.06.2016 року про реєстрацію права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 8000000000:82:104:0006 за ОСОБА_5 .

Визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки №1666 від 15.06.2016 р., укладений між ОСОБА_5 (реєстраційний номер ОКПП НОМЕР_1 ) та ОСОБА_6 (реєстраційний номер ОКПП НОМЕР_2 ).

Визнати протиправним та скасувати рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Литвина Леся Миколаївна про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №30073989 від 15.06.2016 року про реєстрацію права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 8000000000:82:104:0006 за ОСОБА_6 .

Визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки №1956 від 06.07.2016 р., укладений між ОСОБА_6 (реєстраційний номер ОКПП НОМЕР_2 ) та ОСОБА_4 (реєстраційний номер ОКПП НОМЕР_3 ).

Визнати протиправним та скасувати рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Войтовський Валентин Сергійович про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №30346405 від 06.07.2016 року про реєстрацію права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 8000000000:82:104:0006 за ОСОБА_4 .

Визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки №100 від 23.01.2017р., укладений між ОСОБА_4 (реєстраційний номер ОКПП НОМЕР_3 ) та Закрите акціонерне товариство «ГАРЦИНІЯ» (ідентифікаційний код у Литовській Республіці: 303124230).

Визнати протиправним та скасувати рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Коротюк Оксана Вікторівна про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №33530100 від 24.01.2017 року про реєстрацію права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 8000000000:82:104:0006 за Закритим акціонерним товариством «ГАРЦИНІЯ».

Визнати недійсним договір іпотеки №2152 від 25.07.2016 року, що укладений між ОСОБА_4 (реєстраційний номер ОКПП НОМЕР_3 ) та Товариством з обмеженою відповідальністю «ОГРІКОМ ЛАЙД» (ідентифікаційний код 40159135).

Визнати протиправним та скасувати рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Войтовський Валентин Сергійович про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №30624590 від 25.07.2016 року про реєстрацію іпотеки на земельну ділянку з кадастровим номером 8000000000:82:104:0006.

Визнати недійсним договір про заміну іпотекодавця №101 від 23.01.2017 р. в договорі іпотеки №2152 від 25.07.2016 року, що укладений між Закритим акціонерним товариством «ГАРЦИНІЯ» (ідентифікаційний код у Литовській Республіці: 303124230) та Товариством з обмеженою відповідальністю «ОГРІКОМ ЛАЙД» (ідентифікаційний код 40159135).

Визнати протиправним та скасувати рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Коротюк Оксана Вікторівна про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №33530771 від 24.01.2017 року про реєстрацію змін до іпотеки на земельну ділянку з кадастровим номером 8000000000:82:104:0006.

Визнати недійсними електронні торги з реалізації земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:82:104:0006, які відбулись 20.12.2018 р., результати яких оформлені Протоколом проведення електронних торгів №377182.

Визнати протиправним та скасувати рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Лігун Андрій Іванович про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №44890035 від 28.12.2018 року про реєстрацію права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 8000000000:82:104:0006 за ОСОБА_2 .

Зобов`язати уповноважені органи державної реєстрації прав власності на нерухоме майно внести відповідні зміни до державних реєстрів.

Витребувати від ОСОБА_2 (РНОКПП: НОМЕР_4 , адреса місця реєстрації: АДРЕСА_2 ) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «СУРАН» (ідентифікаційний код юридичної особи: 38148391, місцезнаходження юридичної особи: Україна, 03151, місто Київ, ВУЛИЦЯ УШИНСЬКОГО, будинок 40) земельну ділянку площею 0,1 га, кадастровий номер 8000000000:82:104:0006, що знаходиться за адресою: місто Київ, Печерський район, провулок Землянський, 12 (дванадцять), РНОНМ: 95332080000.

Стягнути в рівних частинах з Закритого акціонерного товариства «Гарцинія», ОСОБА_4 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Огріком Лайд», ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Корольова Михайла Андрійовича, Державного підприємства «Сетам», ОСОБА_2 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «СУРАН» судовий збір в розмірі 121 780 (сто двадцять одну тисячу сімсот вісімдесят) гривень 00 копійок.

Позивач: ТОВАРИСТВО З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ «СУРАН», код ЄДРПОУ (електронний кабінет) 38148391, місце знаходження: Україна, 03151, місто Київ, ВУЛИЦЯ УШИНСЬКОГО, будинок 40.

Відповідач 1 : ЗАКРИТЕ АКЦІОНЕРНЕ ТОВАРИСТВО «ГАРЦИНІЯ», Ідентифікаційний код у Литовській Республіці: 303124230, місцезнаходження: Литовська Республіка, м. Вільнюс, вул. Гедрайчу 2-7, інші засоби зв`язку не відомі.

Відповідач 2: ОСОБА_10 , ІПН НОМЕР_3 , паспорт серії НОМЕР_5 , виданий 24.09.2003 Фастівським МРВ ГУ МВС України в Київській області зареєстрований за адресою: АДРЕСА_3 , інші засоби зв`язку не відомі.

Відповідач 3 : ТОВАРИСТВО З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ «ОГРІКОМ ЛАЙД», код ЄДРПОУ: 40159135, місцезнаходження: 04214, м. Київ, вулиця Північна, будинок 6, літера А1, інші засоби зв`язку не відомі.

Відповідач 4: ОСОБА_11 , паспорт серії НОМЕР_6 , виданий 20.12.2014 Дзержинським МС ГУ ДМС України в Донецькій області, зареєстрований за адресою: АДРЕСА_4 , інші засоби зв`язку не відомі.

Відповідач 5 : ОСОБА_12 , ІПН НОМЕР_2 , паспорт серії НОМЕР_7 , виданий 21.07.2009 Комінтернівським РВ ГУ МВС України в Одеській області, зареєстрований за адресою: АДРЕСА_5 . інші засоби зв`язку не відомі.

Відповідач 6: ПРИВАТНИЙ ВИКОНАВЕЦЬ ВИКОНАВЧОГО ОКРУГУ МІСТА КИЄВА КОРОЛЬОВ МИХАЙЛО АНДРІЙОВИЧ, місцезнаходження: 01001, м. Київ, вулиця Костельна, 7, офіс 4 тел.: НОМЕР_8 , НОМЕР_9 .

Відповідач 7: ДЕРЖАВНЕ ПІДПРИЄМСТВО «СЕТАМ», код ЄДРПОУ: 39958500, місцезнаходження: 01001, м. Київ, вул. Стрілецька, б. 4-6 тел.: (044) 278-27-27, НОМЕР_10 .

Відповідач 8: ОСОБА_13 , ІПН НОМЕР_4 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_6 , тел. НОМЕР_11 .

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог: ПРИВАТНИЙ НОТАРІУС КИЇВСЬКОГО МІСЬКОГО НОТАРІАЛЬНОГО ОКРУГУ ЛИТВИНА ЛЕСЯ ОЛЕКСІЇВНА, місцезнаходження: 04050, м. Київ, вул. Січових Стрільців, буд.77, кім.№311,313 тел.: НОМЕР_12 .

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог: ПРИВАТНИЙ НОТАРІУС КИЇВСЬКОГО МІСЬКОГО НОТАРІАЛЬНОГО ОКРУГУ ВОЙТОВСЬКИЙ ВАЛЕНТИН СЕРГІЙОВИЧ, місцезнаходження: АДРЕСА_7 , тел.: НОМЕР_13 , 278-48-06

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог: ПРИВАТНИЙ НОТАРІУС КИЇВСЬКОГО МІСЬКОГО НОТАРІАЛЬНОГО ОКРУГУ КОРОТЮК ОКСАНА ВІКТОРІВНА, місцезнаходження: 04212, м. Київ, вул. Зої Гайдай, буд. 5 тел.: НОМЕР_14 ; НОМЕР_15 .

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог: ПРИВАТНИЙ НОТАРІУС КИЇВСЬКОГО МІСЬКОГО НОТАРІАЛЬНОГО ОКРУГУ ЛІГУН АНДРІЙ ІВАНОВИЧ, місцезнаходження: 01054, м.Київ, вул. Олеся Гончара, буд. 35, нежитл. прим. гр. прим. №85 (в літ. "Б") тел.: НОМЕР_16 .

Рішення суду може бути оскаржене шляхом подання до Київського апеляційного суду апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст судового рішення складено та підписано 05 квітня 2024 року.

Суддя Тетяна ІЛЬЄВА