Рішення

від 01.05.2024 по справі 640/20803/20

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

01 травня 2024 року справа №640/20803/20

Суддя Київського окружного адміністративного суду Марич Є.В., розглянувши порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного територіального управління юстиції у Київській області, Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) про про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення, поновлення на посаді, стягнення коштів,

в с т а н о в и в:

До Окружного адміністративного суду міста Києва 03 лютого 2021 року звернулась ОСОБА_1 (далі позивач, ОСОБА_1 ) з позовом до Головного територіального управління юстиції у Київській області (далі відповідач 1), Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) (далі відповідач 2), в якому, з урахуванням заяви про збільшення розміру позовних вимог, просила:

- визнати протиправним та скасувати наказ №28/4 від 10 серпня 2020 року про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника управління - начальника відділу бухгалтерського обліку та звітності Управління фінансового та матеріально-технічного забезпечення Головного управління юстиції в Київській області у зв`язку з ліквідацією державного органу та припинення державної служби, відповідно до п. 11 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу»;

- поновити на посаді заступника начальника управління - начальника відділу бухгалтерського обліку та звітності управління фінансового та матеріально-технічного забезпечення Головного територіального управління юстиції в Київській області ОСОБА_2 з дня звільнення з посади, тобто з 10 серпня 2020 року;

- зобов`язати Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції, Головне територіальне управління юстиції в Київській області перевести заступника начальника управління - начальника відділу бухгалтерського обліку та звітності управління фінансового та матеріально-технічного забезпечення ОСОБА_2 на вакантну рівнозначну посаду Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) відповідно до категорії «Б» державного службовця ОСОБА_1 ;

- стягнути з Головного територіального управління юстиції у Київській області на користь ОСОБА_1 грошові кошти за час вимушеного прогулу;

- стягнути з Головного територіального управління юстиції у Київській області на користь ОСОБА_1 компенсацію у зв`язку з порушенням строків виплати заробітної плати, вихідної допомоги, компенсації невикористаної відпустки;

- стягнути з Головного територіального управління юстиції у Київській області та Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції солідарно на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 1000000 (один мільйон) гривень.

В обґрунтування позовних вимог позивач вказує, що новостворене Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Київ) є правонаступником ліквідованого Головного територіального управління юстиції у Київській області, що вказує на наявність підстав для переведення працівників ліквідованого Головного територіального управління юстиції у Київській області до Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ). Позивач вказує, що за змістом положень частини 3 статті 87 Закону України «Про державну службу» процедура вивільнення державних службовців на підставі пункту1 частини 1 цієї статті визначається законодавством про працю. У зв`язку з чим, відповідачі були зобов`язані запропонувати позивачу іншу роботу у новоствореному органі, чого зроблено не було та призвело до незаконного звільнення із займаної посади. Окрім того, позивач вказав, що внаслідок звільнення з посади зазнав фізичних та психологічних страждань та просить стягнути з відповідачів моральну шкоду, а також компенсацію у зв`язку з порушенням строків виплати заробітної плати, вихідної допомоги, компенсації невикористаної відпустки.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 09.09.2020 відкрито провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Законом України від 13.12.2022 №2825-IX «Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду», який набрав чинності 15.12.2022 ліквідовано Окружний адміністративний суд міста Києва, утворено Київський міський окружний адміністративний суд із місцезнаходженням у місті Києві.

Згідно з пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» вказаного Закону установлено, що з дня набрання чинності цим Законом Окружний адміністративний суд міста Києва припиняє здійснення правосуддя; до початку роботи Київського міського окружного адміністративного суду справи, підсудні окружному адміністративному суду, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ, розглядаються та вирішуються Київським окружним адміністративним судом.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями справу передано на розгляд судді Київського окружного адміністративного суду Маричу Є.В.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду прийнято адміністративну справу до провадження та призначено до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Представником Головного територіального управління юстиції у Київській області подано відзив на позовну заяву, в якому заперечував проти позову та зазначив, що при видачі оскаржуваного наказу відповідач діяв відповідно до норм Закону України «Про державну службу», оскільки позивача попереджено про наступне вивільнення у зв`язку із ліквідацією державного органу, при звільненні позивачу виплачено компенсацію за невикористану відпустку та вихідну допомогу. При цьому, представник відповідача 1 наголошує, що ліквідація державного органу як підстава припинення державної служби не містить будь-яких додаткових умов припинення державної служби та є самостійною підставою та достатньою для її припинення.

Представником Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) подано відзив на позовну заяву, в якому заперечував проти задоволення позовних вимог та вказав, що оскаржуваний наказ прийнято у зв`язку із ліквідацією Головного територіального управління юстиції у Київській області, що є достатньою підставою для звільнення з державної служби, просив відмовити у задоволенні позову повністю.

Представником позивача подано до суду 24.06.2021 заяву про збільшення позовних вимог, однак вона судом не прийнята до розгляду, оскільки подана з порушенням ч.1 ст.47 КАС України.

Розглянувши документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.

Наказом Головного територіального управління юстиції у Київській області від 08.09.2016 №1801/3 ОСОБА_1 призначено на посаду заступника начальника відділу матеріально-технічного забезпечення Управління фінансового та матеріально-технічного забезпечення Головного територіального управління юстиції у Київській області.

25 жовтня 2019 року ОСОБА_1 надано під розпис попередження про припинення державної служби та наступне звільнення з займаної посади на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 09 жовтня 2019 року №870 «Про деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції».

Наказом голови ліквідаційної комісії Головного територіального управління юстиції у Київській області від 24.12.2019 №2105/4 ОСОБА_1 звільнено з 26 грудня 2019 року з посади заступника начальника Управління - начальника відділу бухгалтерського обліку та звітності Управління фінансового та матеріально-технічного забезпечення Головного територіального управління юстиції у Київській області в порядку переведення для подальшої роботи в Центральному міжрегіональному управлінні Міністерства юстиції (м. Київ). Підставою для видачі наказу про звільнення ОСОБА_1 стала заява ОСОБА_1 та лист Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) від 21.12.2019 №352/1-19.

Не виконуючи наказ від 24.12.2019 №2105/4, ОСОБА_1 продовжувала працювати на посаді заступника начальника Управління - начальника відділу бухгалтерського обліку та звітності Управління фінансового та матеріально-технічного забезпечення Головного територіального управління юстиції у Київській області.

В подальшому, наказом голови ліквідаційної комісії Головного територіального управління юстиції у Київській області від 10.08.2020 №28/4 ОСОБА_1 звільнено з посади заступника начальника Управління - начальника відділу бухгалтерського обліку та звітності Управління фінансового та матеріально-технічного забезпечення Головного територіального управління юстиції у Київській області у зв`язку з ліквідацією державного органу та припиненням державної служби відповідно до пункту 1-1 статті 87 Закону України «Про державну службу» з 10.08.2020.

Позивач, вважаючи зазначений наказ про звільнення з посади протиправним та таким, що порушує його права та охоронювані законом інтереси, звернувся з даним позовом до суду.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд зазначає наступне.

Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях визначає Закон України від 10 грудня 2015 року № 889-VIII «Про державну службу», в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин (далі також Закон № 889-VIII).

Згідно частини 1-3 статті 5 Закону № 889-VIII правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.

Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

Державний службовець - це громадянин України, який займає посаду державної служби в органі державної влади, іншому державному органі, його апараті (секретаріаті) (далі - державний орган), одержує заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, безпосередньо пов`язані з виконанням завдань і функцій такого державного органу, а також дотримується принципів державної служби (ст. 1 Закону).

Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Закон України «Про державну службу» є спеціальним законом з питань вступу, проходження та припинення державної служби.

В силу пункту 4 частини першої статті 83 Закону № 889-VIII державна служба припиняється за ініціативою суб`єкта призначення (статті 87, 87-1 цього Закону).

Приписами частини першої статті 87 Закону № 889-VIII визначено, що підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є:

1) скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу;

1-1) ліквідація державного органу;

2) встановлення невідповідності державного службовця займаній посаді протягом строку випробування;

3) отримання державним службовцем негативної оцінки за результатами оцінювання службової діяльності;

4) вчинення державним службовцем дисциплінарного проступку, який передбачає звільнення.

Оскільки стаття 87 цього Закону, станом на час виникнення спірних правовідносин, не визначала порядок і процедуру припинення державної службу на підставі пункту 1-1 частини першої цієї статті (відповідні зміни були внесені Законом України від 14 січня 2020 р. № 440-IX), тому до спірних правовідносин, згідно приписів частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу» підлягають застосованою положення Кодексу законів про працю України.

Відповідно до статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках: 1) змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації.

При цьому, звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці. Це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства, установи, організації.

Згідно з частиною першою статті 49-2 Кодексу законів про працю України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством. Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України «Про зайнятість населення», власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників.

Верховний Суд у постановах від 26 травня 2021 року у справах № 140/90/20, № 260/261/20, від 17 червня 2021 року у справі № 240/455/20 та від 20 вересня 2021 року у справі № 340/221/20, які підлягають врахуванню у цьому апеляційному провадженні, сформував правові висновки щодо застосування у подібних правовідносинах приписів статті 87 Закону № 889-VIII зі змінами відповідно до Закону № 117-IX.

Суд зазначив, що Законом № 117-ІХ були серед іншого виключені положення абзаців першого і другого частини третьої статті 87 Закону № 889-VIII, які стосувалися застосування до державних службовців законодавства про працю та допускали звільнення з підстав скорочення чисельності або штату державних службовців лише в разі неможливості переведення державного службовця на іншу посаду чи його відмови від такого переведення.

Ретроспективний аналіз положень Закону № 889-VІІІ дає підстави для висновку, що стаття 87 цього Закону до набрання чинності Законом №117-IX (до 25 вересня 2019 року) визначала як підставу для звільнення державного службовця (скорочення чисельності або штату державних службовців, ліквідація державного органу, реорганізація державного органу), так і особливості її застосування (у разі, коли відсутня можливість пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі) поряд із прямою вказівкою на застосування загальної процедури вивільнення працівників, установленої законодавством про працю.

Одночасно із набранням чинності Законом № 117-IX набрав чинності Закон № 113-IX, яким статтю 40 КЗпП України доповнено частиною п`ятою такого змісту: «Особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус».

Верховний Суд у справах № 140/90/20, № 260/261/20, № 240/455/20 та №340/221/20, аналізуючи вищевказані законодавчі зміни, зазначив, що виключення зі статті 87 Закону № 889-VІІІ бланкетної (відсилочної) норми щодо застосування законодавства про працю при визначенні процедури вивільнення державних службовців на підставі пунктів 1 і 1-1 частини першої цієї статті не вказує на заборону щодо його застосування, враховуючи приписи частини третьої статті 5 цього Закону та неврегульованість цим Законом відповідних правовідносин.

Приписи частини п`ятої статті 40 КЗпП України вказують лише на можливість врегулювання спеціальним законом особливостей застосування порядку звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом першим частини першої цієї статті.

Суд зазначає, що за правовою позицією Верховного Суду України, сформованою у постанові від 06 листопада 2013 року у справі № 21-389а13, до відносин публічної служби застосовуються норми трудового законодавства в частині неврегульованій спеціальним законодавством.

Усталеною є також судова практика субсидіарного застосування приписів КЗпП України у разі неврегульованості нормами спеціального законодавства правовідносин, з приводу яких виник спір, у значенні різновиду аналогії закону як засобу подолання прогалин спеціального законодавства.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений термін, а також терміновий трудовий договір до закінчення терміну його дії можуть бути розірвані власником або уповноваженим їм органом у разі змін в організації виробництва і праці, у тому числі ліквідації, реорганізації, скорочення чисельності або штату працівників.

Ліквідація відноситься до терміну «змін в організації виробництва і праці», що свідчить про поширення на спірні правовідносини положення частини третьої статті 49-2 КЗпП України, відповідно до якої одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації.

Згідно пункту 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» при розгляді спорів про звільнення за пунктом 1 статті 40 КЗпП України суди зобов`язані з`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення.

Таким чином, встановлена законодавством можливість реорганізації державної установи (організації) не виключає, а включає зобов`язання роботодавця (держави) щодо працевлаштування працівників, які попереджаються про наступне звільнення, а саме з моменту виникнення обставин, які зумовлюють можливе вивільнення працівників.

Тобто, роботодавець зобов`язаний запропонувати всі вакансії, які відповідають зазначеним вимогам, що існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 16 вересня 2021 року у справі №440/413/20, від 11 червня 2020 року у справі №826/19187/16, від 31 березня 2020 року у справі №826/6148/16, від 09 жовтня 2019 року у справі №821/595/16, а також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2018 року у справі № 800/538/17 (П/9901/310/18).

При цьому, такий обов`язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору та охоплює вакантні посади, які з`явилися в установі протягом всього цього періоду і які існували на день звільнення (подібні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 16 вересня 2021 року у справі №440/413/20, від 25 липня 2019 року у справі №807/3588/14 та від 27 травня 2020 року у справі № 813/1715/16).

Верховний Суд України у своїх постановах неодноразово висловлював правову позицію, згідно з якою ліквідація юридичної особи публічного права має місце у випадку, якщо в розпорядчому акті органу державної влади або органу місцевого самоврядування наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої особи. У разі ж покладення виконання завдань і функцій ліквідованого органу на інший орган мова йде фактично про його реорганізацію. Таким чином, встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) установи, що ліквідується, не виключає, а передбачає зобов`язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи.

У постанові від 01 квітня 2015 року по справі №6-40цс15 Верховний Суд України сформулював правову позицію, згідно з якою власник є таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації і досвіду.

Судом встановлено, що постановою Кабінету Міністрів України від 09.10.2019 № 870 «Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції» прийнято рішення ліквідувати як юридичні особи публічного права територіальні органи Міністерства юстиції за переліком згідно з додатком 1 (п. 1 Постанови); утворено як юридичні особи публічного права міжрегіональні територіальні органи Міністерства юстиції за переліком згідно з додатком 2 (п. 2 Постанови), зокрема Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Київ).

До Переліку територіальних органів Мін`юсту, що ліквідуються (додаток № 1) до постанови, включено Головне територіальне управління юстиції у Київській області.

На виконання постанови Кабінету Міністрів України від 09.10.2019 № 870 наказом Міністерства юстиції України від 16.10.2019 № 3173/5 «Про утворення міжрегіональних територіальних органів Міністерства юстиції України» ліквідовані як юридичні особи публічного права територіальні органи Міністерства юстиції згідно з переліком (додаток № 1) Головне територіальне управління юстиції у Київській області, і утворені як юридичні особи публічного права міжрегіональні територіальні органи Міністерства юстиції згідно з переліком (додаток № 2) Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Київ).

Пунктом 4 наказу затверджено список голів ліквідаційних комісій з ліквідації головних територіальних управлінь юстиції.

Підпунктами 7-8 пункту 5 наказу голів ліквідаційних комісій головних територіальних управлінь юстиції зобов`язано, зокрема, забезпечити письмове персональне попередження працівників не пізніше ніж за два місяці до їх звільнення, про що повідомити Департамент персоналу Міністерства юстиції України до 01 листопада 2019 року, надати первинним профспілковим організаціям інформацію про звільнення працівників у зв`язку з ліквідацією територіальних органів Міністерства юстиції.

До Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань 18.10.2019 внесений запис про перебування Головного територіального управління юстиції у Київській області в стані припинення.

29.10.2019 проведено державну реєстрацію Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), як юридичної особи, про що в Єдиний державний реєстр юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань внесений запис 12241020000092481.

Таким чином, з дня утворення Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) до нього перейшли повноваження та функції відповідача 1.

Положенням про міжрегіональні управління Міністерства юстиції України, що затверджено наказом Міністерства юстиції України від 23 червня 2011 року № 1707/5, (зареєстроване в Міністерстві юстиції України 23 червня 2011 року за № 759/19497), встановлено повноваження відповідача 2.

Згідно з наказом Міністерства юстиції України від 23.10.2019 № 3228/5 у тексті Положення слова «Головне територіальне управління юстиції» в усіх відмінках і числах замінено словами «міжрегіональне управління» у відповідних відмінках і числах.

З огляду на викладене, суд зазначає, що при проведенні заходів з припинення одних та одночасного утворення інших своїх територіальних органів (реорганізації) Міністерство юстиції України було зобов`язане додержуватися встановленого КЗпП України порядку звільнення працівників з цієї підстави, в основу якого покладено вимогу щодо працевлаштування працівників реорганізованої (ліквідованої) установи.

Тобто, в даному випадку відбулася не ліквідація, а реорганізація юридичної особи публічного права, та відповідач був зобов`язаний запропонувати позивачу роботу в новоствореній установі.

Як встановлено судом, станом на час виникнення спірних правовідносин, ОСОБА_1 працювала на посаді заступника начальника Управління - начальника відділу бухгалтерського обліку та звітності Управління фінансового та матеріально-технічного забезпечення Головного територіального управління юстиції у Київській області.

25 жовтня 2019 року ОСОБА_1 надано під розпис попередження про припинення державної служби та наступне звільнення з займаної посади на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 09 жовтня 2019 року №870 «Про деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції».

Наказом голови ліквідаційної комісії Головного територіального управління юстиції у Київській області від 24.12.2019 №2105/4 ОСОБА_1 звільнено з 26 грудня 2019 року з посади заступника начальника Управління - начальника відділу бухгалтерського обліку та звітності Управління фінансового та матеріально-технічного забезпечення Головного територіального управління юстиції у Київській області в порядку переведення для подальшої роботи в Центральному міжрегіональному управлінні Міністерства юстиції (м. Київ). Підставою для видачі наказу про звільнення ОСОБА_1 стала заява ОСОБА_1 та лист Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) від 21.12.2019 №352/1-19.

Не виконуючи наказ від 24.12.2019 №2105/4, ОСОБА_1 продовжувала працювати на посаді заступника начальника Управління - начальника відділу бухгалтерського обліку та звітності Управління фінансового та матеріально-технічного забезпечення Головного територіального управління юстиції у Київській області, що підтверджується, зокрема, наказом від 17.07.2020 №4/5 про надання відпустки ОСОБА_1 , виданим головою ліквідаційної комісії. На підставі цього наказу від 17.07.2020 №4/5 позивачу була надана невикористана частина щорічної відпустки тривалістю 10 календарних днів та 11 календарних днів з 20 липня по 09 серпня 2020 року.

В подальшому, наказом голови ліквідаційної комісії Головного територіального управління юстиції у Київській області від 10.08.2020 №28/4 позивача звільнено з займаної посади у зв`язку з ліквідацією державного органу та припиненням державної служби відповідно до пункту 1-1 статті 87 Закону України «Про державну службу».

Таким чином, як встановлено судом, що не спростовано відповідачами, останніми не запропоновано позивачу жодної вакансії, незважаючи на те, що з моменту попередження про наступне звільнення і до фактичного її звільнення у Центральному міжрегіональному управлінні Міністерства юстиції (м. Київ) - правонаступника Головного територіального управління юстиції у Київській області були наявні вакантні посади.

При цьому, як уже зазначалось вище, в даному випадку відбулася не ліквідація, а реорганізація юридичної особи публічного права, у якій проходила державну службу позивач. Відтак, відповідач був зобов`язаний запропонувати позивачу роботу в новоствореній установі, але такий обов`язок не виконав, що у сукупності з викладеним свідчить про протиправність наказу про звільнення з займаної посади позивача.

Натомість, відповідачем 1 не надано доказів неможливості переведення позивача на ту саму посаду, на якій вона працювала у новоствореному підрозділі. Таким чином, відповідач 1 не виконав свого обов`язку щодо працевлаштування позивача при реальній можливості його здійснення.

Доводи відповідача 1, що Головне територіальне управління юстиції у Київській області було ліквідовано, а не реорганізовано, і що роботодавець мав право, а не обов`язок запропонувати позивачу посаду в іншому органі, суд відхиляє з огляду на вищевикладене.

Твердження відповідачів про те, що до спірних правовідносин слід застосовувати норми спеціального Закону України «Про державну службу», а не Кодексу законів про працю України, і що статті 49-2 Кодексу законів про працю України в цьому випадку не застосовується, суд вважає необґрунтованими, оскільки, як зазначалося раніше, загальні норми трудового законодавства можуть та мають бути застосовані до правовідносин, які не врегульовані спеціальними нормами.

У цьому випадку, спеціальний Закон України «Про державну службу» не містить гарантій права на працю у разі ліквідації/реорганізації установи (органу) і скорочення відповідних посад державної служби, не передбачає механізму реалізації приписів статті 119 Кодексу законів про працю України і незастосування таких норм у контексті виниклих спірних правовідносин фактично призводить до порушення конституційного права на працю, регламентованого статті 43 Конституції України.

Таким чином, оскільки при ознайомленні 25.10.2019 позивача з попередженням про подальше звільнення, їй не було запропоновано жодної посади у Центральному міжрегіональному управлінні Міністерства юстиції (м. Київ), яке відповідно є правонаступником Головного територіального управління юстиції у Київській області, а позивач письмово не відмовлялась від будь-яких запропонованих посад, суд дійшов висновку, що оскаржуваний наказ від 10.08.2020 №28/4 є протиправним і підлягає скасуванню.

Згідно з частиною першою статті 235 Кодексу законів про працю України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Зазначена норма права вказує на те, що суд, встановивши факт звільнення без законної на те підстави, зобов`язаний поновити працівника на раніше займаній посаді.

Зважаючи на висновок суду про протиправність оскаржуваного наказу та його скасування, позивач підлягає поновленню на тій посаді та у тому органі, з якого його було звільнено, а саме - на посаді заступника начальника Управління - начальника відділу бухгалтерського обліку та звітності Управління фінансового та матеріально-технічного забезпечення Головного територіального управління юстиції у Київській області з 11.08.2020.

За правилами частини 2 статті 235 Кодексу законів про працю України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Згідно з статті 27 Закону України «Про оплату праці» порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до пункту 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок) обчислення середньої заробітної плати для оплати часу відпусток або для виплати компенсації за невикористані відпустки проводиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата. Якщо протягом останніх двох календарних місяців, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата, працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.

За правилами пункту 5 розділу IV Порядку №100 нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Відповідно до пункту 8 розділу IV Порядку №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні 2 календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, установленим із дотриманням вимог законодавства.

Пунктом 3 розділу ІІІ Порядку №100 визначено, що при обчисленні середньої заробітної плати враховуються всі суми нарахованої заробітної плати згідно із законодавством та умовами трудового договору, крім визначених у пункті 4 цього Порядку.

Відповідно до наявної в матеріалах справи довідки Головного територіального управління юстиції у Київській області середньоденна заробітна плата позивача склала 1750,07 грн.

Період вимушеного прогулу за період з 11.08.2020 (наступний день після звільнення) по 01.05.2024 (день ухвалення рішення у справі) (з урахуванням частини шостої статті 6 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» від 15.03.2022 № 2136-IX) становить 947 робочих днів.

Отже, середній заробіток за час вимушеного прогулу становить 1 657 316,29 грн, з яких відповідач відрахує загальнообов`язкові податки та збори.

Крім того, відповідно до пунктів 2, 3 частини першої статті 371 КАС України негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць; поновлення на посаді у відносинах публічної служби.

Щодо позовних вимог в частині зобов`язання Головне територіальне управління юстиції в Київській області перевести заступника начальника управління - начальника відділу бухгалтерського обліку та звітності управління фінансового та матеріально-технічного забезпечення позивача на вакантну рівнозначну посаду Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) відповідно до категорії «Б» державного службовця, суд зазначає наступне.

У разі зміни внутрішньої (організаційної) структури установи (ліквідації одного структурного підрозділу із створенням або без створення іншого структурного підрозділу, змін в найменуванні установи, підрозділу або посади тощо) незаконно звільнений працівник підлягає поновленню на тій посаді, яку він обіймав на момент звільнення, після чого роботодавець зобов`язаний вчинити дії щодо працевлаштування такого працівника з урахуванням змін, що відбулися.

Зазначений позивачем спосіб захисту порушеного права може викликати новий спір з приводу визначення «рівнозначної» посади та відповідного структурного підрозділу, де така посада передбачена.

Рішення суду має бути якомога повним, зрозумілим та чітким. Чіткість рішення передбачає, зокрема, чіткість вжитих у судовому рішенні термінів та їх співвідношення з поняттями, які вони позначають. Судове рішення не повинно містити положень, які б ускладнювали чи унеможливлювали його виконання.

З урахуванням наведеного, суд не вбачає підстав для задоволення позову у цій частині.

Щодо позовних вимог в частині стягнення з Головного територіального управління юстиції у Київській області на користь ОСОБА_1 компенсацію у зв`язку з порушенням строків виплати заробітної плати, вихідної допомоги, компенсації невикористаної відпустки, то суд вважає що відсутні підстави для їх задоволення, оскільки в матеріалах справи відсутні належні і допустимі докази, які підтверджували б вказані доводи позивача.

Суд зазначає, що зі змісту оскаржуваного наказу голови ліквідаційної комісії Головного територіального управління юстиції у Київській області від 10.08.2020 №28/4 вбачається, що останнім наказано Управлінню фінансового та матеріально-технічного забезпечення виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористану додаткову оплачувану відпустку за стаж роботи в державних органах понад 05 років за 2020 рік у кількості 13 календарних днів, а також виплатити ОСОБА_1 вихідну допомогу у розмірі двох середньомісячних заробітних плат.

Як зазначив відповідач 1, при звільненні з позивачем було проведено повний розрахунок.

В той час, у матеріалах справи відсутні докази щодо наявності заборгованості по вказаним виплатам перед позивачем.

Отже, позовні вимоги в цій частині є необґрунтованими та задоволенню не підлягають.

Щодо позовних вимог в частині стягнення моральної шкоди, то суд зазначає, що відповідно до статті 1167 Цивільного кодексу України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Згідно з положеннями статті 23 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування.

Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.

Суд звертає увагу на відсутність причинно-наслідкового зв`язку між неправомірними діями відповідача 1 та погіршенням стану здоров`я особи, яку було незаконно звільнено, тому позовна вимога про стягнення моральної шкоди у вказаному позивачем розмірі є необґрунтованою та не підлягає задоволенню.

Згідно з частиною першою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно зі статтею 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідно до частини першої статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

На підставі вищевикладеного, проаналізувавши норми законодавства та надавши оцінку наявним доказам у справі, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.

Щодо вимоги про стягнення витрат на професійну правничу допомогу, суд зазначає наступне.

Відповідно до статті 132 КАС України, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) сторін та їхніх представників, що пов`язані із прибуттям до суду; 3) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; 4) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 5) пов`язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.

Відповідно до статті 134 КАС України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вказаних вимог, суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

При цьому, при визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченому адвокатом часу, об`єму наданих послуг, ціні позову та (або) значенню справи.

Як вбачається з матеріалів справи, між ОСОБА_1 та Адвокатським бюро «Оксани Соколовської» укладено договір про надання правової допомоги від 31.08.2020 №31/08/20-02, в ході виконання якого сторонами складено акт приймання-передачі наданих послуг від 17.06.2021 року, відповідно до якого позивачем отримано такі послуги:

1. Надання усних та письмових консультацій Клієнту з питань судових перспективи щодо публічно-правового спору з Головним територіальним управління юстиції в Київській області та Центральним міжрегіональним управлінням Міністерства юстиції (м.Київ). Вартість послуги становить 15 000,00 грн;

2. Складання та подання позовної заяви про визнання дій протиправними, зобов`язання вчинити дії, поновлення на роботі, стягнення коштів за час вимушеного прогулу, стягнення моральної шкоди. Вартість послуги становить 30 000 грн;

3. Підготовка та подання адвокатських запитів щодо отримання документів та інформації в інтересах Клієнта. Вартість послуги становить 5 000,00 грн;

4. Ознайомлення з матеріалами справи та доказами, якими обґрунтовують відповідачі у справі №640/20803/20 свої заперечення на позовну заяву, викладену у відзивах на позов. Вартість послуги становить 10 000,00 грн;

5. Підготовка та подання до Окружного адміністративного суду м. Києва відповіді на відзив на позовну заяву в інтересах Клієнта у справі №640/20803/20. Вартість послуги становить 8 000,00 грн;

6. Підготовка та подання до Окружного адміністративного суду м. Києва заяви про уточнення позовних вимог Клієнта у справі №640/20803/20. Вартість послуги становить 10 000,00 грн;

7. Проведення розрахунку ціни позову та сум, що підлягають компенсації на користь Клієнта. Вартість послуги становить 7 000,00 грн.

Загальна вартість наданих послуг згідно з цим актом склала 85 000,00 грн.

Також представником позивача подано ордер №1045597 від 31.08.2020, свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю.

Пунктом 3.2 рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 року № 23-рп/2009, передбачено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб`єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб`єктами права.

Таким чином, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Ті ж самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі ст. 41 Конвенції.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «East/West Alliance Limited» проти України», оцінюючи вимогу заявника щодо здійснення компенсації витрат у розмірі 10% від суми справедливої сатисфакції, виходив з того, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі «Ботацці проти Італії» (Bottazzi v. Italy), № 34884/97).

У пункті 269 Рішення цієї справи Суд зазначив, що угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд - у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов`язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов`язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою (див. вищезазначене рішення щодо справедливої сатисфакції у справі «Іатрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece), п. 55 з подальшими посиланнями).

Проаналізувавши подані документи, суд зазначає, що суми понесених витрат на правничу допомогу є очевидно неспівмірними зі складністю наданих адвокатом обсягом послуг, часом, витраченим адвокатом на надання відповідних послуг, оскільки не наведено достатнього обґрунтування щодо витраченого часу та значної вартості наданих послуг.

Так, в матеріалах справи відсутні докази щодо підтвердження наданих адвокатом таких послуг як підготовка та подання адвокатських запитів щодо отримання документів та інформації в інтересах клієнта; подання відповіді на відзив на позовну заяву в інтересах клієнта.

Послуги з підготовки та подання до суду заяви про збільшення позовних вимог; проведення розрахунку ціни позову та сум, що підлягають компенсації на користь клієнта, викладені у заяві, яка подана до суду 24.06.2021 з порушенням строків, встановлених ч.1 ст.47 КАС України та не взята судом до уваги.

Оплата послуги щодо ознайомлення з матеріалами справи в сумі 10000 грн є неспівмірною із зазначеною послугою.

Крім того, за умовами договору про надання правової допомоги від 31.08.2020 №31/08/20-02 правова допомога, яка надається Бюро клієнту згідно даного договору надається за плату.

Гонорар Бюро визначається додатковою угодою до цього Договору.

Розмір, порядок, обчислення і внесення фактичних видатків, пов`язаних з виконанням доручення клієнта, визначеного цим договором, сплачується на підставі банківських платіжних документів.

Ні позивачем, ні його представником не надано суду укладеної додаткової угоди до Договору від 31.08.2020 №31/08/20-02 про визначення гонорару, а також не надано належних доказів, які підтверджують сплату витрат на правову (правничу) допомогу.

Втім, слід звернути увагу, що умовами Договору від 31.08.2020 №31/08/20-02 не передбачено порядок і строк сплати гонорару.

Суд зазначає, що на підтвердження складу та розміру витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16.

Отже, ненадання документального підтвердження оплати позивачем правничих послуг позбавляє можливості суду встановити критерії реальності витрат на професійну допомогу (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерієм розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та суті виконаних послуг.

Враховуючи вищевикладене в сукупності, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для стягнення на користь позивача витрат на правничу допомогу.

Керуючись ст.ст. 2, 9, 72-77, 90, 139, 241-246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

в и р і ш и в:

1. Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Головного територіального управління юстиції у Київській області (02002, м. Київ, вул. Є.Сверстюка, 15, код ЄДРПОУ 34481907), Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) (01001, м. Київ, пров. Музейний, 2-д, код ЄДРПОУ 43315602) про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення, поновлення на посаді, стягнення коштів, - задовольнити частково.

2. Визнати протиправним та скасувати наказ Головного територіального управління юстиції у Київській області (02002, м. Київ, вул. Є.Сверстюка, 15, код ЄДРПОУ 34481907) від 10.08.2020р. №28/4 про звільнення ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) з посади заступника начальника управління - начальника відділу бухгалтерського обліку та звітності Управління фінансового та матеріально-технічного забезпечення Головного управління юстиції в Київській області у зв`язку з ліквідацією державного органу та припинення державної служби відповідно до п.1-1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу».

3. Зобов`язати Головне територіального управління юстиції у Київській області (02002, м. Київ, вул. Є.Сверстюка, 15, код ЄДРПОУ 34481907) поновити ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на посаді заступника начальника управління - начальника відділу бухгалтерського обліку та звітності Управління фінансового та матеріально-технічного забезпечення Головного територіального управління юстиції в Київській області, з 11.08.2020р.

4. Стягнути на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) з Головного територіального управління юстиції у Київській області (07700, Київська область, м. Яготин, вул. Щорса, буд. 55, РНОКПП 2823816386) середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 1657316,29 грн. (один мільйон шістсот п`ятдесят сім тисяч триста шістнадцять гривень, двадцять дев`ять копійок).

5. Допустити до негайного виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на посаді та стягнення на її користь середнього заробітку у межах суми стягнення за один місяць.

6. У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

7. Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Суддя Марич Є.В.