Постанова

від 11.12.2024 по справі 640/20803/20

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУДСправа № 640/20803/20 Суддя (судді) першої інстанції: Марич Є.В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 грудня 2024 року м. Київ

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого судді Штульман І.В.

суддів: Вівдиченко Т.Р.,

Черпака Ю.К.,

при секретарі судового засідання Коренко Ю.В.,

за участю: позивача ОСОБА_1 , а також Дякіної Аліни Юріївни, - представника відповідача Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), -

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) на рішення Київського окружного адміністративного суду від 01 травня 2024 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного територіального управління юстиції у Київській області, Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення, поновлення на посаді, стягнення коштів, -

В С Т А Н О В И В:

04 вересня 2020 року, через підсистему «Електронний суд», представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Соколовська Оксана Володимирівна звернулася в Окружний адміністративний суд міста Києва з позовною заявою до Головного територіального управління юстиції у Київській області, Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) про:

- визнання протиправним та скасування наказу №28/4 від 10 серпня 2020 року про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника управління - начальника відділу бухгалтерського обліку та звітності Управління фінансового та матеріально-технічного забезпечення Головного управління юстиції в Київській області у зв`язку з ліквідацією державного органу та припинення державної служби, відповідно до пункту 11 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу»;

- поновлення ОСОБА_2 на посаді заступника начальника управління - начальника відділу бухгалтерського обліку та звітності управління фінансового та матеріально-технічного забезпечення Головного територіального управління юстиції в Київській області з дня звільнення з посади, тобто з 10 серпня 2020 року;

- зобов`язання Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції, Головного територіального управління юстиції в Київській області перевести заступника начальника управління - начальника відділу бухгалтерського обліку та звітності управління фінансового та матеріально-технічного забезпечення ОСОБА_2 на вакантну рівнозначну посаду у Центральному міжрегіональному управлінні Міністерства юстиції (м. Київ) відповідно до категорії «Б» державного службовця;

- стягнення з Головного територіального управління юстиції у Київській області на користь ОСОБА_1 грошових коштів за час вимушеного прогулу;

- стягнення з Головного територіального управління юстиції у Київській області на користь ОСОБА_1 компенсації у зв`язку з порушенням строків виплати заробітної плати, вихідної допомоги, компенсації за невикористану відпустку;

- стягнення з Головного територіального управління юстиції у Київській області та Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції солідарно на користь ОСОБА_1 моральної шкоди у розмірі 1000000 (один мільйон) гривень.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 09 вересня 2020 року відкрито провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження, без повідомлення (виклику) сторін.

На виконання положень пункту 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України "Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду" від 13 грудня 2022 року №2825-ІХ, матеріали адміністративної справи №640/20803/20 29 травня 2023 року передані в Київський окружний адміністративний суд та протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями, справа розподілена судді Марич Є.В.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 14 червня 2023 року справу прийнято до провадження судді та вирішено здійснювати розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження, без повідомлення сторін, за наявними у справі матеріалами.

Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 01 травня 2024 року адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано наказ Головного територіального управління юстиції у Київській області від 10 серпня 2020 року №28/4 про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника управління - начальника відділу бухгалтерського обліку та звітності Управління фінансового та матеріально-технічного забезпечення Головного управління юстиції в Київській області у зв`язку з ліквідацією державного органу та припинення державної служби відповідно до пункту 11 частини першої статті 87 Закону України "Про державну службу". Зобов`язано Головне територіальне управління юстиції у Київській області поновити ОСОБА_2 на посаді заступника начальника управління - начальника відділу бухгалтерського обліку та звітності Управління фінансового та матеріально-технічного забезпечення Головного територіального управління юстиції в Київській області, з 11 серпня 2020 року. Стягнуто на користь ОСОБА_1 з Головного територіального управління юстиції у Київській області середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 1657316,29 гривень. Допущено до негайного виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді та стягнення на її користь середнього заробітку у межах суми стягнення за один місяць. У задоволенні решти позовних вимог - відмовлено.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що при ознайомленні 25 жовтня 2019 року позивача з попередженням про подальше звільнення їй не було запропоновано жодної посади у Центральному міжрегіональному управлінні Міністерства юстиції (м. Київ) і вона письмово не відмовлялась від посад у новоствореному управлінні, яке відповідно є правонаступником Головного територіального управління юстиції у Київській області. Зважаючи на протиправність оспорюваного наказу від 10 серпня 2020 року №28/4 та його скасування, ОСОБА_2 підлягає поновленню на тій посаді та у тому органі, з якого її було звільнено, а саме: на посаді заступника начальника Управління - начальника відділу бухгалтерського обліку та звітності Управління фінансового та матеріально-технічного забезпечення Головного територіального управління юстиції у Київській області з 11 серпня 2020 року. Судом першої інстанції зазначено, що відповідно до наявної в матеріалах справи довідки Головного територіального управління юстиції у Київській області середньоденна заробітна плата позивача складала 1750,07 гривень. Період вимушеного прогулу за період з 11 серпня 2020 року (наступний день після звільнення) по 01 травня 2024 року (день ухвалення судом першої інстанції рішення у справі) (з урахуванням частини шостої статті 6 Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану" становить 947 робочих днів. Отже, середній заробіток за час вимушеного прогулу становить 1657316,29 гривень, з яких відповідач відрахує загальнообов`язкові податки та збори.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Київ) (надалі - апелянт), посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, подало апеляційну скаргу, просить скасувати рішення Київського окружного адміністративного суду від 01 травня 2024 року та ухвалити нове, яким відмовити ОСОБА_1 у задоволенні її позовних вимог. Свої вимоги апелянт обґрунтовує тим, що суд першої інстанції прийшов до хибних висновків щодо реорганізації Головного територіального управління юстиції у Київській області та правонаступництва Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), оскільки останнє наділено значно ширшими повноваженнями, його діяльність поширюється не лише на Київську область, як зокрема Головного територіального управління юстиції у Київській області. Також, завдання і функції Головних територіальних управлінь юстиції визначені Положенням про Головне управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головні управління юстиції в областях, містах Києві та Севастополі та Положення про районні, районні у містах, міські (міст обласного значення), міськрайонні управління юстиції, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 14 лютого 2007 року №47/5. Разом з тим, новостворений орган діє на підставі Положення про міжрегіональні управління Міністерства юстиції України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 23 червня 2011 року №1707/5. На думку представника Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), основні завдання Головних територіальних управлінь юстиції відрізняються від основних завдань Міжрегіональних управлінь.

В судовому засіданні представник відповідача Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) підтримала апеляційну скаргу в повному обсязі та просила її задовольнити.

Позивач ОСОБА_1 заперечує проти апеляційної скарги Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) у повному обсязі з підстав, зазначених у письмовому відзиві на вказану скаргу, вважає рішення суду першої інстанції законним та обґрунтованим, наполягає на залишенні без змін рішення Київського окружного адміністративного суду від 01 травня 2024 року по справі 640/20803/20, яким вирішено стягнути на її користь кошти саме з Головного територіального управління юстиції у Київській області.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення позивача та представника Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), колегія суддів вважає за належне апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення Київського окружного адміністративного суду від 01 травня 2024 року - без змін, мотивуючи це слідуючим.

Судом першої інстанції правильно встановлено, що наказом Головного територіального управління юстиції у Київській області від 08 вересня 2016 року №1801/3 ОСОБА_1 призначено на посаду заступника начальника відділу матеріально-технічного забезпечення Управління фінансового та матеріально-технічного забезпечення Головного територіального управління юстиції у Київській області.

25 жовтня 2019 року ОСОБА_1 надано під розпис попередження про припинення державної служби та наступне звільнення з займаної посади на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 09 жовтня 2019 року №870 "Про деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції".

Наказом голови ліквідаційної комісії Головного територіального управління юстиції у Київській області від 24 грудня 2019 року №2105/4 ОСОБА_1 звільнено з 26 грудня 2019 року з посади заступника начальника Управління - начальника відділу бухгалтерського обліку та звітності Управління фінансового та матеріально-технічного забезпечення Головного територіального управління юстиції у Київській області, в порядку переведення, для подальшої роботи в Центральному міжрегіональному управлінні Міністерства юстиції (м. Київ). Підставою для видачі наказу про звільнення ОСОБА_1 стала її заява та лист Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) від 21 грудня 2019 року №352/1-19.

Не виконуючи наказ від 24 грудня 2019 року №2105/4, ОСОБА_1 продовжувала працювати на посаді заступника начальника Управління - начальника відділу бухгалтерського обліку та звітності Управління фінансового та матеріально-технічного забезпечення Головного територіального управління юстиції у Київській області.

В подальшому, наказом голови ліквідаційної комісії Головного територіального управління юстиції у Київській області від 10 серпня 2020 року №28/4 ОСОБА_1 звільнено з посади заступника начальника Управління - начальника відділу бухгалтерського обліку та звітності Управління фінансового та матеріально-технічного забезпечення Головного територіального управління юстиції у Київській області, у зв`язку з ліквідацією державного органу та припиненням державної служби, відповідно до пункту 11 статті 87 Закону України "Про державну службу" з 10 серпня 2020 року.

Вважаючи, що винесений головою ліквідаційної комісії Головного територіального управління юстиції у Київській області наказ №28/4 від 10 серпня 2020 року про звільнення є протиправним, представник позивача звернулася в суд з цим позовом.

За приписами частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 43 Конституції України встановлено: кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, та на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях визначає Закон України від 10 грудня 2015 року №889-VIII "Про державну службу" в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин (далі - Закон №889-VIII).

Згідно частин першої - третьої статті 5 Закону №889-VIII правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.

Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

Державний службовець - це громадянин України, який займає посаду державної служби в органі державної влади, іншому державному органі, його апараті (секретаріаті) (далі - державний орган), одержує заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, безпосередньо пов`язані з виконанням завдань і функцій такого державного органу, а також дотримується принципів державної служби (статті 1 Закону).

Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 51 Кодексу законів про працю (далі - КЗпП) України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Закон України "Про державну службу" є спеціальним законом з питань вступу, проходження та припинення державної служби.

В силу пункту 4 частини першої статті 83 Закону №889-VIII державна служба припиняється за ініціативою суб`єкта призначення (статті 87, 871 цього Закону).

Приписами частини першої статті 87 Закону №889-VIII визначено, що підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є: 1) скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу; 11) ліквідація державного органу; 2) встановлення невідповідності державного службовця займаній посаді протягом строку випробування; 3) отримання державним службовцем негативної оцінки за результатами оцінювання службової діяльності; 4) вчинення державним службовцем дисциплінарного проступку, який передбачає звільнення.

Оскільки стаття 87 цього Закону (в редакції, чинній на час прийняття наказу №2105/4 від 24 грудня 2019 року про звільнення позивача ОСОБА_1 ) не визначала порядок і процедуру припинення державної службу на підставі пункту 11 частини першої цієї статті (відповідні зміни були внесені Законом України від 14 січня 2020 року №440-IX), тому до спірних правовідносин, згідно приписів частини третьої статті 5 Закону України "Про державну службу" підлягали застосуванню положення КЗпП України.

Статтею 40 КЗпП України передбачено, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках: 1) змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації.

Звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці. Це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства, установи, організації.

Частиною першою статті 492 КЗпП України встановлено, що про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.

При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.

Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим, відповідно до статті 48 Закону України "Про зайнятість населення", власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників.

Предметом розгляду в цій справі є правомірність звільнення позивача ОСОБА_1 з посади заступника начальника Управління - начальника відділу бухгалтерського обліку та звітності Управління фінансового та матеріально-технічного забезпечення Головного територіального управління юстиції у Київській області, на підставі пункту 11 частини першої статті 87 Закону №889-VIII, у зв`язку з ліквідацією Головного територіального управління юстиції у Київській області.

Спірні правовідносини, які склались у цій справі, врегульовано Конституцією України, Законом №889-VIII у редакції, чинній на момент їх виникнення, та норми якого є спеціальними, а також КЗпП України у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це не йдеться у спеціальному законі.

Відповідно до статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Закріплення принципу незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів є гарантією безпеки людини і громадянина, довіри до держави.

Згідно з Рішенням Конституційного суду України у справі за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 58 Конституції України від 09 лютого 1999 року №1-рп/99 за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Таким чином, за загальним правилом норма права діє стосовно фактів і відносин, які виникли після набрання чинності цією нормою. Тобто до події, факту застосовується закон (інший нормативно-правовий акт), під час дії якого вони настали або мали місце.

Предметом спору у цій справі, що розглядається, є питання правомірності наказу Головного територіального управління юстиції у Київській області від 10 серпня 2020 року №28/4 "Про звільнення ОСОБА_1 " відповідно до пункту 11 частини першої статті 87 Закону №889-VIII.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України "Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції" від 09 жовтня 2019 року №870 ліквідовано як юридичні особи публічного права територіальні органи Міністерства юстиції за переліком згідно з додатком 1, зокрема, Головного територіального управління юстиції (далі - ГТУЮ) у Київській області.

Пунктом 2 цієї постанови утворено як юридичні особи публічного права міжрегіональні територіальні органи Міністерства юстиції за переліком згідно з додатком 2, зокрема, Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Київ).

У пункті 3 вказаної постанови зазначено, що територіальні органи Міністерства юстиції, які ліквідуються згідно з пунктом 1 цієї постанови, продовжують здійснювати повноваження та функції, покладені на зазначені органи, до завершення здійснення заходів, пов`язаних з утворенням міжрегіональних територіальних органів Міністерства юстиції; здійснення заходів, пов`язаних з ліквідацією територіальних органів згідно з пунктом 1 цієї постанови та утворенням міжрегіональних територіальних органів згідно з пунктом 2 цієї постанови, покладається на Міністерство юстиції; міжрегіональні територіальні органи Міністерства юстиції, що утворюються згідно з пунктом 2 цієї постанови, є правонаступниками територіальних органів Міністерства юстиції, які ліквідуються згідно з пунктом 1, зокрема, Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Київ) - Головного територіального управління юстиції у Київській області, Головного територіального управління юстиції у м. Києві, Головного територіального управління юстиції у Черкаській області.

З аналізу вищезазначених норм вбачається, що Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Київ) є правонаступником Головного територіального управління юстиції у Київській області, що спростовує доводи відповідача про ліквідацію цієї юридичної особи публічного права без правонаступництва.

Оскільки фактично відбулася реорганізація територіальних органів Міністерства юстиції України - Головного територіального управління юстиції у Київській області, Головного територіального управління юстиції у м. Києві, Головного територіального управління юстиції у Черкаській області як юридичних осіб публічного права шляхом злиття у Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Київ), а не їх ліквідація.

До правонаступника - новоствореної юридичної особи - Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) перейшли як функції та повноваження щодо реалізації державної політики у відповідних сферах, що виконувалися ГТУЮ у Київській області, так і майнові права та обов`язки цієї юридичної особи, що припиняється.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 26 травня 2021 року у справі №140/90/20.

Враховуючи правові висновки Верховного Суду з аналогічних спірних питань, колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду вважає, що фактично в ГТУЮ у Київській області відбулася не ліквідація, а реорганізація шляхом злиття, роботодавець зобов`язаний був дотриматися процедури вивільнення працівників у зв`язку з реорганізацією, визначеною законодавством про працю.

Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду зазначає, що Верховний Суд сформував правові висновки щодо застосування у подібних правовідносинах приписів статті 87 Закону №889-VIII зі змінами відповідно до Закону №117-IX, зокрема, у постанові від 20 вересня 2021 року у справі №340/221/20, які підлягають врахуванню у даній справі.

Верховний Суд у справі №340/221/20 зазначив, що Законом №117-ІХ були серед іншого виключені положення абзаців першого і другого частини третьої статті 87 Закону №889-VIII, які стосувалися застосування до державних службовців законодавства про працю та допускали звільнення з підстав скорочення чисельності або штату державних службовців лише в разі неможливості переведення державного службовця на іншу посаду чи його відмови від такого переведення.

У свою чергу, ретроспективний аналіз положень Закону №889-VІІІ дає підстави для висновку, що стаття 87 цього Закону до набрання чинності Законом №117-IX (до 25 вересня 2019 року) визначала як підставу для звільнення державного службовця (скорочення чисельності або штату державних службовців, ліквідація державного органу, реорганізація державного органу), так і особливості її застосування (у разі, коли відсутня можливість пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі) поряд із прямою вказівкою на застосування загальної процедури вивільнення працівників, установленої законодавством про працю.

Одночасно із набранням чинності Законом №117-IX набрав чинності Закон №113-IX, яким статтю 40 КЗпП України доповнено частиною п`ятою такого змісту: "Особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 421, частин першої, другої і третьої статті 492, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус".

Верховний Суд у справах №140/90/20, №260/261/20, №240/455/20 та №340/221/20, аналізуючи вищевказані законодавчі зміни, зазначив, що виключення зі статті 87 Закону №889-VІІІ бланкетної (відсилочної) норми щодо застосування законодавства про працю при визначенні процедури вивільнення державних службовців на підставі пунктів 1 і 11 частини першої цієї статті не вказує на заборону щодо його застосування, враховуючи приписи частини третьої статті 5 цього Закону та неврегульованість цим Законом відповідних правовідносин.

Приписи частини п`ятої статті 40 КЗпП України вказують лише на можливість врегулювання спеціальним законом особливостей застосування порядку звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом першим частини першої цієї статті.

Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду зазначає, що відносини публічної служби в основі своєї правової природи є наслідком реалізації не тільки права на участь в управлінні державними справами через забезпечення доступу до державної служби, визначеного статтею 38 Конституції України, але і права на працю, оскільки перебування особи на державній службі є однією із форм реалізації права на працю, закріпленого у статті 43 Конституції України, а тому за правовою позицією Верховного Суду України, сформованою у постанові від 06 листопада 2013 року у справі №21-389а13, до відносин публічної служби застосовуються норми трудового законодавства в частині неврегульованій спеціальним законодавством.

Усталеною є також судова практика субсидіарного застосування приписів КЗпП України у разі неврегульованості нормами спеціального законодавства правовідносин, з приводу яких виник спір, у значенні різновиду аналогії закону як засобу подолання прогалин спеціального законодавства.

Враховуючи відсутність у спеціальному законі норм, які б урегульовували особливості вивільнення державних службовців, зокрема, у разі реорганізації, ліквідації державного органу, на момент виникнення спірних правовідносин, незважаючи на виключення зі статті 87 Закону №889-VІІІ бланкетної (відсилочної) норми щодо застосування законодавства про працю при визначенні процедури вивільнення державних службовців на підставі пунктів 1 і 11 частини першої цієї статті, колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду вважає правильним висновки суду першої інстанції про необхідність застосування до спірних правовідносин положень КЗпП України на підставі частини третьої статті 5 Закону №889-VІІІ.

Додатковим підтвердженням аргументованості застосування законодавства про працю до спірних правовідносин, що виникли у період дії статті 87 Закону №889-VIII у редакції Закону №117-IX, є наступні зміни до цієї статті, внесені згідно із Законами України від 14 січня 2020 року №440-IX та від 23 лютого 2021 року №1285-IX, якими законодавець урегулював особливості процедури звільнення державних службовців на підставі пунктів 1 і 11 частини першої статті 87 Закону №889-VIII, зокрема, в частині строку попередження про наступне звільнення, пропозиції посад державної служби та визначення випадків застосування законодавства про працю.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений термін, а також терміновий трудовий договір до закінчення терміну його дії можуть бути розірвані власником або уповноваженим їм органом у разі змін в організації виробництва і праці, у тому числі ліквідації, реорганізації, скорочення чисельності або штату працівників.

Таким чином ліквідація відноситься до терміну "змін в організації виробництва і праці", що свідчить про поширення на спірні правовідносини положення частини третьої статті 492 КЗпП України відповідно до якої одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації.

Відповідно до пункту 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року №9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" при розгляді спорів про звільнення за пунктом 1 статті 40 КЗпП України суди зобов`язані з`ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 (два) місяці про наступне вивільнення.

Отже, встановлена законодавством можливість реорганізації державної установи (організації) не виключає, а включає зобов`язання роботодавця (держави) щодо працевлаштування працівників, які попереджаються про наступне звільнення, а саме з моменту виникнення обставин, які зумовлюють можливе вивільнення працівників.

Тобто, роботодавець зобов`язаний запропонувати всі вакансії, які відповідають зазначеним вимогам, що існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 16 вересня 2021 року у справі №440/413/20, від 11 червня 2020 року у справі №826/19187/16, а також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2018 року у справі №800/538/17 (П/9901/310/18).

Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду зазначає, що такий обов`язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору та охоплює вакантні посади, які з`явилися в установі протягом всього цього періоду і які існували на день звільнення.

Дана правова позиція міститься у постановах Верховного Суду від 16 вересня 2021 року у справі №440/413/20, від 27 травня 2020 року у справі №813/1715/16.

Судом першої інстанції правильно встановлено, що позивач перед звільненням обіймала посаду заступника начальника управління - начальника відділу бухгалтерського обліку та звітності Управління фінансового та матеріально-технічного забезпечення Головного територіального управління юстиції в Київській області.

25 жовтня 2019 року позивача ОСОБА_1 було попереджено про наступне звільнення у зв`язку з ліквідацією Головного територіального управління юстиції у Київській області (а.с.33 т.І).

Наказом від 10 серпня 2020 року №28/4 позивача звільнено із займаної посади у зв`язку з ліквідацією державного органу, проведеною на підставі постанови Кабінету Міністрів України "Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції" від 09 жовтня 2019 року №870. Підставами для прийняття оспорюваного наказу були також попередження ОСОБА_1 від 25 жовтня 2019 року та наказ Головного територіального управління юстиції у Київській області від 16 грудня 2019 року №1989/4 «Про виплату грошової компенсації ОСОБА_1 ». (а.с.35).

Враховуючи відсутність на момент попередження 25 жовтня 2019 року позивача ОСОБА_1 про припинення державної служби у спеціальному законі норм, які б урегульовували особливості звільнення державних службовців у разі реорганізації, ліквідації державного органу, незважаючи на виключення зі статті 87 Закону №889-VІІІ бланкетної (відсилочної) норми щодо застосування законодавства про працю при визначенні процедури вивільнення державних службовців на підставі пунктів 1 і 11 частини першої цієї статті, суд першої інстанції на підставі частини третьої статті 5 цього Закону дійшов обґрунтованого висновку про необхідність застосування до спірних правовідносин вищевказаних положень КЗпП України.

Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду зазначає, що за такого правового регулювання встановлена законодавством можливість реорганізації державної установи (організації) не виключає, а включає зобов`язання роботодавця (держави) щодо працевлаштування працівників, які попереджаються про наступне звільнення, а саме з моменту виникнення обставин, які зумовлюють можливе вивільнення працівників.

Тобто, роботодавець зобов`язаний запропонувати всі вакансії, які відповідають зазначеним вимогам, що існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.

Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду звертає увагу, що такий обов`язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору та охоплює вакантні посади, які з`явилися в установі протягом всього цього періоду і які існували на день звільнення.

За змістом частини п`ятої статті 22 і пункту 2 частини першої статті 41 Закону №889-VІІІ працевлаштування державного службовця у випадку реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації державного органу передбачає його переведення на рівнозначну або нижчу (за його згодою) посаду в державному органі, якому передаються повноваження та функції такого органу. Переведення у такому випадку відбувається за рішенням суб`єкта призначення або керівника державної служби в державному органі, з якого переводиться державний службовець, та суб`єкта призначення або керівника державної служби в державному органі, до якого переводиться державний службовець.

При проведенні заходів з припинення одних та одночасного утворення інших територіальних органів Міністерства юстиції України, відповідний територіальний орган Міністерства юстиції України як юридична особа публічного права, з якою позивач перебував у трудових відносинах, мав додержуватися установленого КЗпП України порядку вивільнення працівників, в основу якого покладено вимогу щодо сприяння збереження роботи працівників ліквідованої (реорганізованої) установи.

Поряд з тим, як правильно встановлено судом першої інстанції ГТУЮ у Київській області обмежилось виключно попередженням 25 жовтня 2019 року позивача про наступне звільнення і не вжило жодних заходів з метою працевлаштування ОСОБА_1 . Відповідачем не надано до суду доказів пропонування позивачу всіх наявних вакантних посад як станом на дату ознайомлення із попередженням про звільнення у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці, так і перед самим звільненням.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду погоджується з висновком суду першої інстанцій, що порушення відповідачем встановленого законом порядку звільнення позивача свідчить про незаконність такого звільнення, що в силу частин першої і другої статті 235 КЗпП України є підставою для поновлення її на попередній роботі з виплатою середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Враховуючи приписи частини першої статті 235 КЗпП України на орган, що розглядає трудовий спір, у разі з`ясування того, що звільнення працівника відбулось незаконно, покладається обов`язок поновлення такого працівника на попередній роботі. Закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту прав, ніж зазначений в частині першій статті 235 КЗпП України, а отже, установивши, що звільнення відбулося із порушенням установленого законом порядку, суд зобов`язаний поновити працівника на попередній роботі.

Отже, суд першої інстанції, поновляючи позивача на посаді заступника начальника управління - начальника відділу бухгалтерського обліку та звітності Управління фінансового та матеріально-технічного забезпечення Головного територіального управління юстиції в Київській області не допустив порушень норм законодавства.

Надаючи оцінку доводам апеляційної скарги Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) про неправильне обрахування судом першої інстанції розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу, що підлягає стягненню з останнього на користь ОСОБА_1 , колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду зазначає слідуюче.

Нормами частини другої статті 235 КЗпП України закріплено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Отже, виплата середнього заробітку проводиться за весь час вимушеного прогулу.

При цьому, законом не передбачено будь-яких підстав для зменшення його розміру за певних обставин.

Подібна правова позиція наведена у постановах Верховного Суду від 08 листопада 2024 року у справі № 340/222/20, від 24 вересня 2019 року у справі №826/16191/17, а також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі №826/808/16 (на які посилається ОСОБА_3 у своїй касаційній скарзі).

Середній заробіток працівника відповідно до статті 27 Закону України від 24 березня 1995 року №108/95-ВР «Про оплату праці» визначається за правилами, передбаченими Порядком №100, який застосовується у випадках вимушеного прогулу (підпункт «з» пункту 1 цього Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок № 100)).

Відповідно до абзацу третього пункту 2 розділу ІІ цього Порядку, середньомісячна заробітна плата за час вимушеного прогулу працівника обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана виплата, тобто дню звільнення працівника з роботи.

Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період (пункт 8 розділу IV Порядку № 100).

Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду зазначає, що вимушеним прогулом є час, упродовж якого працівник з вини роботодавця не виконував трудові функції та не отримував заробітну плату.

В матеріалах справи міститься видана ОСОБА_1 довідка про заробітну плату від 07 вересня 2020 року за №29 (а.с.64 т.І), підписана заступника голови ліквідаційної комісії з ліквідації Головного територіального управління юстиції у Київській області, в якій зазначено, що у червні 2020 року позивачу нараховано - 20272,66 гривень, у липні 2020 року - 86481,45 гривень та у серпні 2020 року - 41577,45 гривень.

Оскільки саме цю довідку №29 було видано належним відповідачем-1 менше чим через місяць після звільнення ОСОБА_1 то, на думку колегії суддів Шостого апеляційного адміністративного суду, суд першої інстанції правильно врахував саме її показники при обчисленні середнього заробітку за час вимушеного прогулу, а не довідку від 15 травня 2024 року №107 Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), представник якого під час апеляційного розгляду заявляв, що воно не є правонаступником Головного територіального управління юстиції у Київській області. До того ж, зазначена довідка №107, що надана відповідачем-2, не відповідає вимогам абзацу п`ятому пункту 2 Порядку №100 та не була предметом розгляду в суді першої інстанції.

Відповідно до наявної в матеріалах справи довідки №29 Головного територіального управління юстиції у Київській області середньоденна заробітна плата позивача складала 1750,07 грн.

У пункті 2.27 Інструкції про порядок ведення трудових книжок передбачено, що днем звільнення вважається останній день роботи.

Виходячи з цього, 10 серпня 2020 року був останнім оплачуваним робочим днем позивача, а відтак час вимушеного прогулу слід обраховувати з 11 серпня 2020 року.

Судом першої інстанції правильно визначено, що період вимушеного прогулу з 11 серпня 2020 року (наступний день після звільнення) по 01 травня 2024 (день ухвалення рішення у справі) (з урахуванням частини шостої статті 6 Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану" від 15 березня 2022 року №2136-IX) становить 947 робочих днів. Отже, середній заробіток за час вимушеного прогулу становить 1657316,29 грн, з яких відповідач відрахує загальнообов`язкові податки та збори.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 315 Кодексу адміністративного судочинства України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

За змістом частини першої статті 316 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Рішення Київського окружного адміністративного суду від 01 травня 2024 року ухвалене судом з додержанням норм права, на підставі обставин справи, які встановлювалися судами першої інстанції на протязі трьох років і восьми місяців, в тому числі з врахуванням вимог ОСОБА_1 про стягнення саме з Головного територіального управління юстиції у Київській області коштів за весь час її вимушеного прогулу. Доводи апеляційної скарги відповідача-2 висновки суду першої інстанції не спростовують, а тому суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.

Керуючись статтями 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,

ПОСТАНОВИВ :

Апеляційну скаргу Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) - залишити без задоволення.

Рішення Київського окружного адміністративного суду від 01 травня 2024 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку та строки, встановлені статтями 328-331 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя І.В. Штульман

Судді: Т.Р. Вівдиченко

Ю.К. Черпак

Повний текст постанови складено: 12 грудня 2024 року