Постанова

від 30.04.2024 по справі 163/2546/23

ВОЛИНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 163/2546/23 Головуючий у 1 інстанції: Шеремета С. А. Провадження № 22-ц/802/484/24 Доповідач: Данилюк В. А.

ВОЛИНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

30 квітня 2024 року місто Луцьк

Волинський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді Данилюк В. А.,

суддів Киці С. І., Шевчук Л. Я.,

секретаря Черняк О. В.,

з участю:

представника позивача ОСОБА_1 ,

представника відповідача ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до Головненської спеціальної школи «Центр освіти» Волинської обласної ради про поновлення на роботі та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, Волинська обласна рада, за апеляційною скаргою позивача ОСОБА_3 на рішення Любомльського районного суду Волинської області від 29 лютого 2024 року,

В С Т А Н О В И В:

Позивач ОСОБА_3 звернулась в суд з позовом до Головненської спеціальної школи «Центр освіти» Волинської обласної ради про поновлення на роботі та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, Волинська обласна рада, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу.

Вимоги позивачка обґрунтувала тим, що з 12 жовтня 2012 року вона працювала на посаді вихователя у Головненській спеціальній школі «Центр освіти» Волинської обласної ради.

Наказом відповідача в особі т.в.о. директора Наталії Максимук № 200-к від 10 жовтня 2023 року ОСОБА_3 звільнена із посади вихователя за прогул без поважних причин відповідно до пункту 4 статті 40 КЗпП України.

У наказі про звільнення зазначено, що позивачка була систематично відсутня на робочому місці 02.10.2023, 05.10.2023, 08.10.2023 без поважних причин, відсутність на робочому місці пояснила перебуванням за кордоном.

Таке звільнення позивач вважає необґрунтованим і незаконним.

Рішенням Любомльського районного суду Волинської області від 29 лютого 2024 року у задоволенні позову ОСОБА_3 до Головненської спеціальної школи «Центр освіти» Волинської обласної ради про поновлення на роботі та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, Волинська обласна рада відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням суду, позивачка ОСОБА_3 подала апеляційну скаргу, в якій зазначає, що рішення суду не відповідає нормам матеріального та процесуального права, є необґрунтованим, просить рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким вимоги позивача задовольнити у повному обсязі.

У відзиві на апеляційну скаргу Волинська обласна рада просить рішення суду залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

В судовому засідання представник позивача ОСОБА_1 апеляційну скаргу підтримав з підстав зазначених у ній. Представник відповідача ОСОБА_2 заперечила проти задоволення апеляційної скарги.

Від представника третьої особи Волинської обласної ради надійшла заява про розгляд справи у його відсутності.

Заслухавши пояснення представника позивача, який підтримав апеляційну скаргу, та представника відповідача, яка апеляційну скаргу заперечила, перевіривши законність та обґрунтованість рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, виходячи з наведених у цій постанові підстав.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги; суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відповідно до ч. 1 п. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Згідно ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення суду зазначеним вимогам відповідає.

Відмовляючи у задоволенні позову про поновлення на роботі та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, суд першої інстанції, врахувавши, що ОСОБА_3 не виконала належним чином покладених на неї обов`язків та допустила прогул, дійшов висновку, що звільнення здійснено у відповідності до діючого законодавства України, тому відсутні підстави для скасування наказу т.в.о. директора Головненської спеціальної школи «Центр освіти» Волинської обласної ради №200-к від 10.10.2023, а позовні вимоги про поновлення на посаді та зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за весь час вимушеного прогулу такими, що не підлягають задоволенню.

При цьому суд виходив з того, що при організації і влаштуванні свого особистого життя в умовах воєнного стану в обов`язковому порядку слід враховувати загальну економіку держави, відповідно і інтереси роботодавця, як окремої цеглинки такої економіки. Така ситуація зумовлює працівника, за відсутності домовленості з роботодавцем щодо відпустки без збереження заробітної плати понад 90 днів, визначитись із своїми пріоритетами і прийняти рішення продовжувати працювати або ж звільнитися, а не породжувати затримання за собою посади, яку може зайняти інший працівник і своєю працею вносити вклад в економіку і обороноздатність держави. Окремо суд також звернув увагу, що трудові відносини цієї справи здійснюються у Волинській області, в якій реалізація таких відносин в умовах воєнного стану фактично не є обтяжливою у порівнянні з іншими регіонами України.

Колегія суддів погоджується з такими висновками районного суду.

Судом та матеріалами справи встановлено, що12 жовтня 2012 року згідно із наказом №52/к від 12 жовтня 2012 року ОСОБА_3 призначена на посаду вихователя Головненської спеціальної загальноосвітньої школи-інтернат Любомльського району Волинської області, на даний час - Головненська спеціальна школа «Центр освіти» Волинської обласної ради.

На підставі заяв ОСОБА_3 від 10.10.2022, 23.11.2022, 12.04.2023, 18.07.2023, 09.08.2023, 31.08.2023 про надання відпустки без збереження заробітної плати останній було надано таку відпустку загальною тривалістю 155 днів, з них 60 днів у 2022 році та 95 у 2023 році.

14 вересня 2023 року ОСОБА_3 на ім`я т.в.о. директора Головненської спеціальної школи «Центр освіти» Волинської обласної ради надіслала чергову заяву про надання їй відпустки без збереження заробітної плати з 15.09.2023 до скасування воєнного стану відповідно до п.3 ст.12 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану».

Вищевказана заява т.в.о. директора Головненської спеціальної школи «Центр освіти» Волинської обласної ради погоджена не була та 20.09.2023 позивачу було надіслано лист за №01-25/436, в якому зазначено про відмову у наданні відпустки без збереження заробітної плати та про необхідність прибути для виконання своїх посадових обов`язків до 02.10.2023 року.

Разом з цим в листі від 20.09.2023 за №01-25/437 позивачу роз`яснено, що допущення працівником прогулу без поважних причин може стати підставою для прийняття роботодавцем рішення про звільнення такого працівника, а також запропоновано до 22.09.2023 року надати письмові пояснення щодо неявки на роботі з 14.09.2023 року.

25 вересня 2023 року ОСОБА_3 на вищевказаний лист надіслала пояснюючу записку, в якій вказала, що з`явитись на роботі не може, так як перебуває за кордоном через військову агресію рф проти України, та просить повторно розглянути її заяву про надання відпустки без збереження заробітної плати від 14.09.2023.

Відповідно до актів від 02.10.2023, 05.10.2023, 08.10.2023 ОСОБА_3 була відсутня на роботі протягом усього робочого дня відповідно.

Наказом № 200-к від 10 жовтня 2023 року ОСОБА_3 звільнено із посади вихователя за прогул без поважних причин на підставі п.4 ч.1 ст.40 КЗпП України.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Пунктом четвертим частини першої статті 40 КЗпП України передбачено, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадку прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.

При розгляді позовів про поновлення на роботі осіб, звільнених за п. 4 ч. 1 статті 40 КЗпП України, суди повинні виходити з того, що передбаченим цією нормою закону прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин.

Таким чином, у пункті 4 частини першої статті 40 КЗпП України встановлено право роботодавця обрати стягнення у вигляді звільнення як за скоєння одного прогулу, так і у разі, коли прогули мають тривалий характер. Для встановлення факту прогулу, тобто факту відсутності особи на робочому місці більше трьох годин протягом робочого дня без поважних причин, суду необхідно з`ясувати поважність причини такої відсутності. Поважними визнаються такі причини, які виключають вину працівника.

Обов`язок доведення вини працівника у порушенні трудової дисципліни на підприємстві покладено на роботодавця.

Статтею 36 Закону України «Про повну загальну середню освіту» передбачено, що управління закладом загальної середньої освіти здійснюють: засновник (засновники) або уповноважений ним (ними) орган; керівник закладу освіти; педагогічна рада; вищий колегіальний орган громадського самоврядування закладу освіти.

Частиною 3 статті 38 Закону України «Про повну загальну середню освіту» визначені права керівника закладу загальної середньої освіти, до яких належать: діяти від імені закладу без довіреності та представляти заклад у відносинах з іншими особами; підписувати документи з питань освітньої, фінансово-господарської та іншої діяльності закладу; приймати рішення щодо діяльності закладу в межах повноважень, визначених законодавством та строковим трудовим договором, у тому числі розпоряджатися в установленому порядку майном закладу та його коштами; призначати на посаду, переводити на іншу посаду та звільняти з посади працівників закладу освіти, визначати їхні посадові обов`язки, заохочувати та притягати до дисциплінарної відповідальності, а також вирішувати інші питання, пов`язані з трудовими відносинами, відповідно до вимог законодавства; визначати режим роботи закладу; ініціювати перед засновником або уповноваженим ним органом питання щодо створення або ліквідації структурних підрозділів; видавати відповідно до своєї компетенції накази і контролювати їх виконання; укладати угоди (договори, контракти) з фізичними та/або юридичними особами відповідно до своєї компетенції; звертатися до центрального органу виконавчої влади із забезпечення якості освіти із заявою щодо проведення позапланового інституційного аудиту, зовнішнього моніторингу якості освіти та/або громадської акредитації закладу; приймати рішення з інших питань діяльності закладу освіти.

Невиконання власником або уповноваженим ним органом обов`язку зажадати письмове пояснення від працівника та неодержання такого пояснення не є підставою для скасування дисциплінарного стягнення, якщо факт порушення трудової дисципліни підтверджений наданими суду доказами. Така позиція викладена в постанові Верховного Суду від 27.05.2020 у справі № 750/5598/17 та постанові Верховного Суду від 09.11.2021 у справі № 235/5659/20.

Статтею 47 КЗпП визначено, що власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 КЗпП.

Якщо працівник відсутній на роботі в день звільнення, то роботодавець у цей день надсилає працівникові поштове повідомлення (рекомендований лист з повідомленням про вручення) із вказівкою про необхідність з`явитися для отримання трудової книжки в установі. Пересилання трудової книжки поштою з доставкою на зазначену адресу допускається тільки за письмовою згодою працівника.

Вищевказані вимоги відповідачем були дотримані та позивачем не оспорюються.

Положення Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», який є спеціальним законом по відношенню до інших законів, які регулюють трудові правовідносини, а отже, керуючись принципом lex specialis derogat generali, має перевагу над загальними законами, надає роботодавцю право прийняти рішення про скасування призупинення дії трудового договору до припинення або скасування воєнного стану та не містить обмеження підстав та умов такого скасування.

Підставою звільнення позивача зазначено п.4 ч.1 ст.40 КЗпП України - тобто прогул (в тому числі відсутність на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.

Відсутність позивача на робочому місті 02, 05, 08 жовтня 2023 року протягом робочого дня підтверджена наданими відповідачем відповідними актами.

Позивачем не надано до суду належних та допустимих доказів на підтвердження поважності причин відсутності на робочому місті 02, 05, 08 жовтня 2023 року, крім того позивачем не заперечується факт її знаходження в цей час за межами України.

Позивачем не надано жодних доказів та не зазначено жодних обставин, які б свідчили, що після отримання позивачем листа 20 вересня 2023 року про необхідність приступити до роботи 02.10.2023 року, остання не змогла з`явитись з поважних причин. Такий час був достатній аби повернутися в Україну та приступити до виконання своїх трудових обов`язків, або ж прийняти рішення про звільнення через небажання повертатись.

З пояснюючої записки позивача вбачається, що позивач повідомляє про можливість її повернення до роботи лише після закінчення дії воєнного стану, тобто про прийняття рішення не повертатись до виконання своїх трудових обов`язків.

Право на відпустку без збереження заробітної плати в умовах воєнного стану не є абсолютним.

Так, відповідно до п.4 ст.12 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» у період дії воєнного стану роботодавець за заявою працівника, який виїхав за межі території України або набув статусу внутрішньо переміщеної особи, в обов`язковому порядку надає йому відпустку без збереження заробітної плати тривалістю, визначеною у заяві, але не більше 90 календарних днів, без зарахування часу перебування у відпустці до стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку, передбаченого пунктом 4 частини першої статті 9 Закону України «Про відпустки».

З матеріалів справи встановлено, що на підставі заяв ОСОБА_3 від 10.10.2022, 23.11.2022, 12.04.2023, 18.07.2023, 09.08.2023, 31.08.2023 про надання відпустки без збереження заробітної плати, останній було надано таку відпустку, загальною тривалістю 155 днів, з них 60 днів у 2022 році та 95 у 2023 році.

Отже, позивачем повністю реалізовано своє право на одержання в обов`язковому порядку без збереження заробітної плати відпустку тривалістю, визначеною у заяві, але не більше 90 календарних днів.

Згідно п.3 ст.12 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» протягом періоду дії воєнного стану роботодавець на прохання працівника може надавати йому відпустку без збереження заробітної плати без обмеження строку, встановленого частиною першою статті 26 Закону України «Про відпустки», без зарахування часу перебування у такій відпустці до стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку, передбаченого пунктом 4 частини першої статті 9 Закону України «Про відпустки».

Таким чином, надання відпустки без збереження заробітної плати і без обмеження строку є правом, а не обов`язком роботодавця.

Відповідно до ч. 2 ст. 1 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» на період дії воєнного стану вводяться обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина відповідно до статей 43, 44 Конституції України.

У період дії воєнного стану не застосовуються норми законодавства про працю у частині відносин, врегульованих цим Законом (ч. 3 ст. 1 зазначеного Закону).

Отже, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що відповідач, приймаючи наказ №200-к від 10.10.2023 про звільнення позивача з посади вихователя на підставі п.4 ч.1 ст.40 КЗпП України, діяв у відповідності до порядку, визначеного чинним законодавством України, на підставі та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Оцінюючи доводи сторін, суд враховує п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, який зазначає, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Таким чином, доводи апеляційної скарги зведені лише до незгоди з висновком суду першої інстанції без наведення будь-яких обставин, які б ставили під сумнів набутий судом висновок або свідчили б про невірну оцінку судом доказів, які надані сторонами та невірне застосування законодавства, яке регулює спірні правовідносини.

У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, серед іншого (пункти 32-41), звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; для цього потрібно логічно структурувати рішення і викласти його в чіткому стилі, доступному для кожного; судові рішення повинні, у принципі, бути обґрунтованим; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на аргументи сторін та доречні доводи, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

Зазначений Висновок також звертає увагу на те, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Так, у справі «Салов проти України» (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89) ЄСПЛ наголосив на тому, що згідно статті 6 Конвенції рішення судів достатнім чином містять мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя (рішення у справі «Hirvisaari v. Finland», заява № 49684/99; від 27 вересня 2001 р., пункт 30). Разом з тим, у рішенні звертається увага, що статтю 6 параграф 1 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення, може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи (рішення у справі «Ruiz Torija v. Spain», заява серія А № 303-А; від 09 грудня 1994 р.; пункт 29).

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції порушень матеріального та процесуального права при вирішенні справи, які є підставою для скасування рішення, не допустив, а наведені в скарзі доводи були предметом дослідження судом першої інстанції, правильність висновків суду не спростовують, внаслідок чого апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381, 383 ЦПК України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Любомльського районного суду Волинської області від 29 лютого 2024 року в даній справі залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 07 травня 2024 року.

Головуючий

Судді :