Постанова

від 25.12.2024 по справі 163/2546/23

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 грудня 2024 року

м. Київ

справа № 163/2546/23

провадження № 61-8437св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

Тітова М. Ю. (суддя-доповідач), Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Головненська спеціальна школа «Центр освіти» Волинської обласної ради,

третя особа - Волинська обласна рада,

провівши в порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Любомльського районного суду Волинської області від 29 лютого 2024 року в складі судді Шеремети С. А. та постанову Волинського апеляційного суду від 30 квітня 2024 року в складі колегії суддів: Данилюк В. А., Киці С. І., Шевчук Л. Я.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Головненської спеціальної школи «Центр освіти» Волинської обласної ради (далі - Головненська спеціальна школа), у якому просила поновити її на посаді вихователя у Головненській спеціальній школі та стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу.

На обґрунтування позовних вимог зазначала, що з жовтня 2012 року працювала на посаді вихователя у Головненській сільській школі.

Наказом відповідача № 200-к від 10 жовтня 2023 року її звільнено з роботи за прогул без поважних причин, а саме відсутність на робочому місці 02, 05, 08 жовтня 2023 року.

Вважала звільнення незаконним. 14 вересня 2023 року, у зв`язку з вимушеним виїздом за кордон через триваючу збройну агресію російської федерації, вона подала відповідачу заяву про надання відпустки без збереження заробітної плати з 15 вересня 2023 року до скасування воєнного стану. Проте відповідач без будь-яких пояснень не погодив їй відпустку, чим порушив її права та вимоги трудового законодавства.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Любомльського районного суду Волинської області від 29 лютого 2024 року, залишеним без змін постановою Волинського апеляційного суду від 30 квітня 2024 року, у позові відмовлено.

Суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, виходив з того, що звільнення позивача з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України, проведено з дотриманням вимог закону. Позивач не надала суду належних та допустимих доказів на підтвердження поважності причин відсутності на робочому місті 02, 05, 08 жовтня 2023 року.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги

У червні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права(пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України), просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції й передати справу на новий розгляду до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди неповно з`ясували обставини, які мають значення для правильного вирішення справи.

Не врахували, що вона ще з початку запровадження воєнного стану на території України виїхала з двома неповнолітніми дітьми за кордоном. До вересня 2023 року відповідач надавав їй за її заявами відпустки без збереження заробітної плати. Перебуваючи за кордоном, вона не знала про внесень змін до законодавства щодо обмеження строку надання такої відпустки й відповідач їй з цього приводу жодних роз`яснень не надав.

Крім того, суди не надали правової оцінки тій обставині, що при звільненні відповідач не провів з нею повний розрахунок.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 24 липня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з суду першої інстанції.

03 квітня 2024 року справа № 163/2546/23 надійшла до Верховного Суду.

Відповідач подав до Верховного суду відзив на касаційну скаргу, у якому просить залишити її без задоволення.

Позиція Верховного Суду

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Фактичні обставини, встановлені судами

З 12 жовтня 2012 року ОСОБА_1 працювала на посаді вихователяв Головненській спеціальній школі.

На підставі заяв ОСОБА_1 від 10 жовтня 2022 року, 23 листопада 2022 року, 12 квітня 2023 року, 18 липня 2023 року, 09 серпня 2023 року, 31 серпня 2023 року про надання відпустки без збереження заробітної плати відповідач надав позивачу таку відпустку загальною тривалістю 155 днів, з них 60 днів у 2022 році та 95 днів у 2023 році.

14 вересня 2023 року ОСОБА_1 на ім`я т.в.о. директора Головненської спеціальної школи надіслала чергову заяву про надання їй відпустки без збереження заробітної плати з 15 вересня 2023 року до скасування воєнного стану відповідно до пункту 3 статті 12 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану».

20 вересня 2023 року відповідач надіслав позивачу лист №01-25/436, у якому повідомив про відмову в наданні відпустки без збереження заробітної плати та про необхідність прибути для виконання своїх посадових обов`язків до 02 жовтня 2023 року.

Разом з цим в листі позивачу роз`яснено, що допущення працівником прогулу без поважних причин може стати підставою для прийняття роботодавцем рішення про звільнення такого працівника, а також запропоновано до 22 вересня 2023 року надати письмові пояснення щодо неявки на роботі з 14 вересня 2023 року.

25 вересня 2023 року ОСОБА_1 надіслала відповідачу пояснюючу записку, у якій зазначила, що з`явитись на роботі не може, так як перебуває за кордоном через військову агресію російської федерації проти України, та просила повторно розглянути її заяву про надання відпустки без збереження заробітної плати від 14 вересня 2023 року.

Відповідно до актів від 02 жовтня 2023 року, від 05 жовтня 2023 року та від 08 жовтня 2023 року ОСОБА_1 була відсутня на роботі протягом усього робочого дня відповідно.

Наказом Головненської спеціальної школи № 200-к від 10 жовтня 2023 року ОСОБА_1 звільнено з посади вихователя за прогул без поважних причин на підставі пункту частини першої статті 40 КЗпП України.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Відповідно до положень статті 139 КЗпП України працівники зобов`язані працювати чесно і сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, додержуватися трудової і технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до майна власника, з яким укладено трудовий договір.

Статтею 147 КЗпП України передбачено, що за порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення: догана, звільнення.

Частиною третьою статті 149 КЗпП України визначено, що при обранні виду стягнення власник або уповноважений ним орган повинен враховувати ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу працівника.

За приписами пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.

При розгляді позовів про поновлення на роботі осіб, звільнених за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України, суди повинні виходити з того, що передбаченим цією нормою закону прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин.

Для встановлення факту прогулу, тобто факту відсутності особи на робочому місці більше трьох годин протягом робочого дня без поважних причин, суду необхідно з`ясувати поважність причини такої відсутності. Поважними визнаються такі причини, які виключають вину працівника.

Вичерпного переліку поважних причин відсутності на роботі в трудовому законодавстві України не існує, тому в кожному окремому випадку оцінка поважності причини відсутності на роботі надається виходячи з конкретних обставин.

Згідно зі статтею 12, частиною першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частиною першою статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Суди встановили, що 02, 05 та 08 жовтня 2023 року ОСОБА_1 була відсутня на роботі.

Позивач не заперечувала свою відсутність на роботі в ці дні. Однак зазначала, що була відсутня на роботі з поважних причин, а саме у зв`язку з вимушеним виїздом за кордон через збройну агресію російської федерації проти України, про що повідомила відповідача та написала йому заяву про надання відпустки без збереження заробітної плати, яку він безпідставно не задовольнив.

Статтею 2 Закону України «Про відпустки» передбачено, що право на відпустки мають громадяни України, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи.

Право на відпустки забезпечується, зокрема, гарантованим наданням відпустки визначеної тривалості із збереженням на її період місця роботи (посади), заробітної плати (допомоги) у випадках, передбачених цим Законом.

Порядок надання відпусток без збереження заробітної плати врегульований главою VI КЗпП України.

Згідно з частиною першою статті 26 КЗпП України (у редакції на час виникнення спірних правовідносин) за сімейними обставинами та з інших причин працівнику може надаватися відпустка без збереження заробітної плати на термін, обумовлений угодою між працівником та власником або уповноваженим ним органом, але не більше 15 календарних днів на рік.

Особливості надання відпустки в умовах воєнного стану визначені Законом України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану».

Відповідно до частин третьої та четвертої статті 12 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» (у редакції на час виникнення спірних правовідносин) протягом періоду дії воєнного стану роботодавець на прохання працівника може надавати йому відпустку без збереження заробітної плати без обмеження строку, встановленого частиною першою статті 26 Закону України «Про відпустки».

У період дії воєнного стану роботодавець за заявою працівника, який виїхав за межі території України або набув статусу внутрішньо переміщеної особи, в обов`язковому порядку надає йому відпустку без збереження заробітної плати тривалістю, визначеною у заяві, але не більше 90 календарних днів, без зарахування часу перебування у відпустці до стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку, передбаченого пунктом 4 частини першої статті 9 Закону України «Про відпустки».

Тобто, якщо працівник, який виїхав за межі території України, подав заяву про надання відпустки без збереження заробітної плати, роботодавець у період воєнного стану зобов`язаний надати йому таку відпустку на термін, який не перевищує 90 календарних днів. Надання відпустки тривалістю понад 90 календарних днів є правом роботодавця.

Відповідно до матеріалів справи (пояснень позивача від 25 вересня 2023 року, відмітки на її закордонному паспорті), ОСОБА_1 виїхала за межі території України 27 лютого 2022 року.

У цей період за заявами ОСОБА_1 відповідач неодноразово надавав їй відпустку без збереження заробітної плати. Загальна тривалість такої відпустки на час подання позивачем чергової заяви про надання відпустки без збереження заробітної плати (14 вересня 2023 року) становила 155 календарних днів, з яких у 2023 році - 95 днів.

Таким чином, оскільки з часу виїзду за межі території України позивач реалізувала своє право на одержання в обов`язковому порядку відпустки без збереження заробітної плати тривалістю до 90 календарних днів, обґрунтованим є висновок судів про відсутність у відповідача обов`язку надавати ОСОБА_1 відпустку без збереження заробітної плати за її заявою від 14 вересня 2023 року, оскільки надання такої відпустки було його правом.

Водночас установлено, що відповідач відмовив у наданні позивачу чергової відпустки без збереження заробітної плати, про що вона була належним чином повідомлена, як і про обов`язок прибути до 02 жовтня 2023 року для виконання своїх посадових обов`язків.

З огляду на викладене, оскільки жодних доказів на підтвердження поважності причин відсутності на робочому місті 02, 05, 08 жовтня 2023 року ОСОБА_1 не надала, враховуючи, що сам по собі факт введення воєнного стану не є поважною причиною невиходу працівника на роботу, а порушень норм законодавства при відмові в наданні позивачу відпустки не встановлено, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, зробив правильний висновок про те, що звільнення позивача з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України, проведено з дотриманням вимог закону.

Не заслуговують на увагу доводи позивача про те, що суди не надали оцінки обставинам щодо неповного проведення відповідачем розрахунку при звільненні, оскільки такі обставини не були підставою цього позову (про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу) й відповідних вимог про стягнення невиплачених при звільненні сум позивач не заявляла.

Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для скасування оскаржуваних судових рішень,оскільки зводяться до власного тлумачення заявником норм законодавства та необхідності переоцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов`язковими підставами для скасування судового рішення, касаційний суд не встановив.

Висновки за результатом розгляду касаційної скарги

Згідно з частиною третьою статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Переглянувши судові рішення в межах доводів та вимог касаційних скарг, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для їх скасування.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, немає підстав для нового розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Любомльського районного суду Волинської області від 29 лютого 2024 року та постанову Волинського апеляційного суду від 30 квітня 2024 рокузалишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: М. Ю. Тітов

А. Ю. Зайцев

Є. В. Коротенко