Постанова

від 01.05.2024 по справі 760/3934/22

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Апеляційне провадження Доповідач - Кулікова С.В.

№ 22-ц/824/7829/2024

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ Справа № 760/3924/22

01 травня 2024 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді - Кулікової С.В.

суддів - Музичко С.Г.

- Болотова Є.В.

при секретарі - Кіпрік Х.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві справу за апеляційноюскаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «К2000» на рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 16 січня 2024 року, ухваленого під головуванням судді Українця В.В., у цивільній справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «К2000» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про виселення, зняття з реєстраційного обліку,-

в с т а н о в и в:

У лютому 2022 року ТОВ «К2000» звернулося в суд з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про виселення, зняття з реєстраційного обліку.

Позов мотивовано тим, що 06 лютого 2020 року між ТОВ «К2000» та ТОВ «СІГ М» (позичальник) був укладений кредитний договір № 0202/02, відповідно до якого ТОВ «К2000» було надано ТОВ «СІГ М» в кредит 1 000 000 гривень.

В забезпечення виконання зобов`язання, 06 лютого 2020 року між ТОВ «К2000» (іпотекодержатель) та ОСОБА_1 (іпотекодавець) було укладено договір іпотеки, предметом якого є квартира АДРЕСА_1 .

ТОВ «СІГ М» не виконало свої зобов`язання за кредитним договором, у зв`язку з чим ТОВ «К2000» почало в позасудовому порядку задовольняти вимоги кредитора за рахунок іпотечного майна.

ТОВ «К2000» направило вимоги про необхідність погашення заборгованості та бажання іпотекодержателя задовольнити свої вимоги за рахунок іпотечного майна шляхом реєстрації права власності на зазначену квартиру від 10 серпня 2021 року та від 15 вересня 2021 року на адреси ТОВ «СІГ М», ТОВ «ЕМТОРГЮА» (поручитель за договором поруки № 1205/20-П від 12 травня 2020 року) та ОСОБА_1 .

Зазначені вимоги повернулись на адресу позивача з відміткою «за закінченням терміну зберігання».

На даний час ТОВ «К2000» є власником квартири АДРЕСА_1 .

На підставі договору іпотеки від 06 лютого 2020 року право власності на квартиру АДРЕСА_1 було перереєстровано на ТОВ «К2000» 15 листопада 2021 року.

З Витягу з Реєстру територіальної громади м. Києва про зареєстрованих осіб у житловому приміщенні вбачається, що у спірній квартирі зареєстровані відповідачі - ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

У зв`язку зі зміною власника квартири, відповідачі втратили право користування нею.

На момент укладання договору іпотеки від 06 лютого 2020 року та на момент виникнення заборгованості у ТОВ «СІГ М» (15 травня 2020 року) ОСОБА_1 мав інше житлове приміщення, а саме садовий будинок за адресою: АДРЕСА_2 . Зазначений будинок належав ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право власності від 15 березня 2012 року.

Разом з тим, ОСОБА_1 продав зазначений будинок на підставі договору купівлі-продажу будинку від 11 серпня 2020 року.

Зазначає, що ОСОБА_1 після виникнення загрози відчуження квартири на користь ТОВ «К2000» з його можливим виселенням, продав своє інше житло, тобто такими умисними діями створив підстави для унеможливлення свого примусового виселення з іпотечної квартири. Вважає, що такі дії є зловживанням цивільними правами на шкоду кредитору.

Посилаючись на наведене, позивач просив суд виселити ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого постійного жилого приміщення із зняттям їх з реєстрації.

Рішенням Солом'янського районного суду міста Києва від 16 січня 2024 року відмовлено в задоволенні позову ТОВ «К2000» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про виселення, зняття з реєстраційного обліку.

Не погоджуючись з таким рішення суду, ТОВ «К2000» звернулося з апеляційною скаргою, в якій просило скасувати рішення суду та ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити.

Апеляційна скарга мотивована тим, що рішення суду ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права. Зазначало, що справа повинна бути вирішена з урахуванням «Балансу вірогідностей». Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри. Вважало, що сукупність наведених обставин давало суду підстави для висновку, що ОСОБА_1 при продажі свого іншого житла діяв недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду позивачу, оскільки такі дії вчинялися саме з метою створення обставин уникнення можливості виселення його із квартири, на яку може бути звернуто стягнення за невиконання зобов'язань по кредитному договору.

В судовому засіданні представник ТОВ «К2000» - Заведій В.І. підтримав доводи апеляційної скарги та просив її задовольнити.

Заслухавши доповідь судді Кулікової С.В., пояснення представника позивача, дослідивши матеріали справи, перевіривши рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.

З матеріалів справи вбачається, що 6 лютого 2020 року між ТОВ «К2000» та ТОВ «СІГ М» (позичальник) був укладений кредитний договір № 0202/02, відповідно до якого ТОВ «К2000» було надано ТОВ «СІГ М» в кредит 1000000 гривень.

У забезпечення виконання зобов`язання 06 лютого 2020 року між ТОВ «К2000» (іпотекодержатель) та ОСОБА_1 (іпотекодавець) було укладено договір іпотеки, предметом якого є квартира АДРЕСА_1 .

З позову вбачається, що ТОВ «СІГ М» не виконало свої зобов`язання за кредитним договором.

ТОВ «К2000» направило вимоги про необхідність погашення заборгованості та бажання іпотекодержателя задовольнити свої вимоги за рахунок іпотечного майна шляхом реєстрації права власності на зазначену квартиру від 10 серпня 2021 року та від 15 вересня 2021 року на адреси ТОВ «СІГ М», ТОВ «ЕМТОРГЮА» (поручитель за договором поруки № 1205/20-П від 12 травня 2020 року) та ОСОБА_1 (іпотекодавець).

Зазначені вимоги повернулись на адресу позивача з відміткою «за закінченням терміну зберігання».

На підставі договору іпотеки від 06 лютого 2020 року право власності на квартиру АДРЕСА_1 було перереєстровано на ТОВ «К2000» 15 листопада 2021 року.

З Витягу з Реєстру територіальної громади м. Києва про зареєстрованих осіб у житловому приміщенні вбачається, що у спірній квартирі зареєстровані відповідачі - ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

ТОВ «К2000» посилається на те, що право власності ОСОБА_1 на квартиру припинилося в результаті звернення стягнення на майно. У такому разі припинилося також і його право на користування спірною квартирою разом з зареєстрованими в ній особами. Користування відповідачами без належних правових підстав квартирою, порушує право власності позивача як нового власника.

Також, з позову вбачається, що на момент укладання договору іпотеки від 06 лютого 2020 року та на момент виникнення заборгованості у ТОВ «СІГ М» (15 травня 2020 року) ОСОБА_1 мав інше житлове приміщення, а саме садовий будинок за адресою: АДРЕСА_2 . Разом з тим, ОСОБА_1 продав зазначений будинок на підставі договору купівлі-продажу будинку від 11 серпня 2020 року.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що квартира АДРЕСА_1 придбана не за кредитні кошти, а була приватною власністю іпотекодавця, тому відсутні підстави для виселення відповідачів без надання іншого житлового приміщення.

Такий висновок суду грунтується на нормах матеріального та процесуального права.

Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ у справі «Маккенн проти Сполученого Королівства» від 13 травня 2008 року, пункт 50, «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року).

Концепція житла за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановлених у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому чи є «житлом» місце конкретного проживання, що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві».

Згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає потребу сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності - дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Поняття «майно» в першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та не залежить від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

У рішенні від 07 липня 2011 року у справі «Сєрков проти України» (заява № 39766/05), яке набуло статусу остаточного 07 жовтня 2011 року, ЄСПЛ зазначив, що пункт 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом уведення в дію «законів».

Таким законом є стаття 109 ЖК України, яка містить правило про неможливість виселення громадян без надання іншого житлового приміщення.

Відповідно до частини першої зазначеної статті виселення із займаного житлового приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.

Громадянам, яких виселяють із житлових приміщень, одночасно надається інше постійне житлове приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на житлові приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне житлове приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду (частина друга статті 109 ЖК України).

У частині третій наведеної статті деталізується порядок виселення осіб, які проживають у переданому в іпотеку житловому приміщенні після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на житло шляхом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін (у договірному порядку) без звернення до суду. У такому випадку після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передане в іпотеку житло всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя добровільно звільнити приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк.

Якщо громадяни не звільняють житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

У цьому випадку частина третя статті 109 ЖК України відсилає до частини другої цієї статті, у якій зазначається про потребу надання громадянам, яких виселяють із житлових приміщень, іншого постійного житлового приміщення (за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на житлові приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку), із зазначенням такого постійного житлового приміщення в рішенні суду.

Тобто порядок звернення стягнення на предмет іпотеки (шляхом позасудового врегулювання чи в судовому порядку) не впливає на встановлені законом гарантії надання іншого житлового приміщення при вирішенні судом спору про виселення з іпотечного майна, передбачені частиною другою статті 109 ЖК України. Визначальним у цьому випадку є встановлення, за які кошти придбано іпотечне майно - за рахунок чи не за рахунок кредитних коштів.

Загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення, передбачене частиною другою статті 109 ЖК України, стосується не тільки випадків виселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку, а й у разі виселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, коли мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, тобто не досягнуто згоди щодо виселення між новим власником і попереднім власником чи наймачами житлового приміщення.

Це передбачено й у частині першій статті 109 ЖК України, у якій зазначено, що виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.

Отже, у разі, якщо іпотечне майно набуто не за кредитні кошти і на нього звертається стягнення та якщо мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, то виселення цих осіб повинне відбуватися на підставі рішення суду в порядку статті 40 Закону № 898-IV та частин першої-третьої статті 109 ЖК України, тобто з наданням іншого постійного житлового приміщення.

Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення при зверненні стягнення на житлове приміщення, що було придбане особою за рахунок кредиту (позики), повернення якого забезпечене іпотекою відповідного житлового приміщення. У цьому випадку виселення громадян проводиться у порядку, передбаченому частиною четвертою статті 109 ЖК України, тобто з наданням цим особам житлових приміщень з фондів житла для тимчасового проживання відповідно до статті 132-2 цього Кодексу.

Такі висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 22 березня 2023 року у справі № 361/4481/19 (провадження № 14-109цс22).

У справі, яка переглядається, суд першої інстанціїправильно виходив із відсутності підстав для виселення відповідачів із квартири без надання іншого постійного житлового приміщення, оскільки матеріали справи не містять доказів того, що ця квартира була придбана відповідачем ОСОБА_1 за рахунок кредитних коштів.

Суд правильно зазначив, що позивач не довів та не надав належних доказів про наявність у власності відповідачівіншого житла та не спростував, що відповідачі використовують спірне житло, яке є іпотечним майном, як місце постійного проживання.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржуване судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи апеляційної скарги цих висновків не спростовують.

Враховуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що відсутні підстави для скасування рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 16 січня 2024 року та задоволення апеляційної скарги.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України , апеляційний суд,-

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «К2000» - залишити без задоволення.

Рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 16 січня 2024 року - залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня її проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішеннязазначений строк обчислюється з дня складення повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено 07 травня 2024 року.

Головуючий: Судді: