Ухвала

від 13.05.2024 по справі 758/13317/16-ц

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Ухвала

Іменем України

13 травня 2024 року

м. Київ

справа № 758/13317/16-ц

провадження № 61-6549ск24

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Крата В. І. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощокова Є. В., розглянув касаційну скаргу акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк», яка підписана представником Тузовою Владиславою Олександрівною, на рішення Подільського районного суду міста Києва від 09 жовтня 2023 року у складі судді Захарчук С. С., та постанову Київського апеляційного суду від 02 квітня 2024 року у складі колегії суддів: Сушко Л. П., Гаращенка Д. Р., Олійника В. І., у справі за позовом ОСОБА_1 до акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк», третя особа - товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фінілон», про розірвання договору банківського вкладу та стягнення коштів,

ВСТАНОВИВ:

У листопаді 2016 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк»; банк), третя особа - товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фінілон» (далі - ТОВ «ФК «Фінілон»), про розірвання договору банківського вкладу та стягнення коштів.

Позов мотивований тим, що 21 жовтня 2013 року між ОСОБА_1 та банком укладено договір № SAMDN25000738732835 вклад «Стандарт на 12 місяців», відповідно до умов якого він передав відповідачу кошти у розмірі 25 619,00 дол. США для їх розміщення на депозитному вкладі під 8,5 % річних строком на 365 днів.

23 жовтня 2014 року позивач звернувся до банку з вимогою надати інформацію по депозитному рахунку та видати йому кошти, на що отримав відмову.

06 липня 2016 року позивач направив банку заяву про розірвання договору, в якій просив перерахувати кошти вкладу у розмірі 25 000 дол. США та нараховані за термін дії договору проценти на його валютний рахунок.

ОСОБА_1 , з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог, просив:

розірвати договір вкладу від 21 жовтня 2013 року № SAMDN25000738732835 «Стандарт на 12 місяців»;

стягнути з банку на його користь 26 894,17 дол. США основного боргу та нарахованих відсотків, пеню за період із 12 липня 2016 року до 27 листопада 2020 року у розмірі 36 699 595,90 грн, що еквівалентно 1 290 113,33 дол. США, та 3 % річних за період із 11 липня 2016 року до 27 листопада 2020 року у розмірі 100 546,83 грн.

Рішенням Подільського районного суду міста Києва від 09 жовтня 2023 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 02 квітня 2024 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 суму вкладу за договором вкладу від 21 жовтня 2013 року № SAMDN25000738732835 в розмірі 26 894,17 дол. США. Стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 3 % річних у розмірі 100 546,83 грн за період із 11 липня 2016 року до 27 листопада 2020 року. У задоволенні інших позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:

у договорі вкладу передбачене право вкладника достроково розірвати договір. 06 липня 2016 року ОСОБА_1 звернувся з вимогою про повернення банківського вкладу, тобто договір банківського вкладу вважається розірваним на письмову вимогу вкладника, а тому вимога про розірвання договору вкладу задоволенню не підлягає;

заперечуючи проти позову, банк вказував, що мало місце переведення боргу, в тому числі й за вкладом позивача, на рахунки нового боржника ТОВ «ФК «Фінілон», про що на офіційному сайті у відповідному розділі Умов та Правил АТ КБ «ПриватБанк» було розміщене повідомлення від 30 січня 2015 року, у якому встановлювався строк для клієнтів для подання письмових заперечень (незгоди) щодо такого переведення боргу до 15 лютого 2015 року. Відповідач вважав, що отримав мовчазну згоду позивача на переведення боргу банку на рахунок ТОВ «ФК «Фінілон», а тому відповідачем у справі повинно бути останнє, а не АТ КБ «ПриватБанк». Позивач заперечував, що був обізнаний про переведення боргу. Суд відхилив аргумент банку про те, що він не є належним відповідачем, оскільки він не надав належних доказів на підтвердження згоди позивача на переведення боргу за договором № SAMDN25000738732835 вкладу «Стандарт на 12 місяців» від 21 жовтня 2013 року. Договір про переведення боргу від 17 листопада 2014 року, укладений між АТ КБ «ПриватБанк» до ТОВ «ФК «Фінілон», є таким, що не породив правових наслідків для кредитора ОСОБА_1 , тобто не відбулося переведення боргу;

оскільки на вимогу ОСОБА_1 банк не повернув суму банківського вкладу, суд дійшов висновку про наявність підстав для стягнення з АТ КБ «ПриватБанк» на користь позивача 25 619,00 дол. США банківського вкладу;

датою розірвання договору є 06 липня 2016 року, тому з банку необхідно стягнути проценти за договором вкладу за період із 14 березня 2014 року до 21 жовтня 2014 року у розмірі 1 270,28 дол. США;

договірні відносини між сторонами припинені з 06 липня 2016 року на підставі поданої вкладником заяви, що свідчить про те, що на спірні правовідносини не поширюється Закон України «Про захист прав споживачів», тобто пеня не нараховується;

оскільки договір банківського вкладу є розірваним з 06 липня 2016 року, інтереси позивача забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання, а тому з відповідача на користь позивача підлягають стягненню 3 % річних у розмірі 100 546,83 грн за період із 11 липня 2016 року до 27 листопада 2020 року.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що:

АТ КБ «ПриватБанк» не виконало розпорядження клієнта з видачі належних йому за договором банківського рахунку сум, що свідчить про невиконання банком своїх зобов`язань щодо повернення коштів, тому висновок суду першої інстанції про стягнення суми вкладів, відсотків за договором та 3 % річних обґрунтований;

доводи апеляційної скарги про те, що АТ КБ «ПриватБанк» є неналежним відповідачем у справі, оскільки 17 листопада 2014 року між ним та ТОВ «ФК «Фінілон» укладений договір, за умовами якого останнє стало боржником за договором банківського рахунку, необґрунтовані, оскільки відповідно до статті 520 ЦК України боржник у зобов`язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора, якщо інше не передбачено законом. Позивач не надавав згоди на переведення боргу від АТ «КБ «ПриватБанк» до ТОВ «ФК «Фінілон» за договором депозитного вкладу, а тому відповідно до статті 520 ЦК України договір про переведення боргу від 17 листопада 2014 року, укладений між банком і ТОВ «ФК «Фінілон» шляхом використання принципу мовчазної згоди вкладників банку, не створює правових наслідків для позивача.

01 травня 2024 року АТ КБ «ПриватБанк» засобами поштового зв`язку подало до Верховного Суду касаційну скаргу, яка підписана представником Тузовою В. О. , на рішення Подільського районного суду міста Києва від 09 жовтня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 02 квітня 2024 року, у якій просить:

оскаржені судові рішення у частині задоволених позовних вимог скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог;

вирішити питання про розподіл судових витрат.

Касаційна скарга мотивована тим, що у матеріалах справи наявні докази, які підтверджують факт переведення боргу за договором банківського вкладу від 21 жовтня 2013 року. Зокрема, це - договір від 17 листопада 2014 року, укладений між АТ КБ «ПриватБанк» та ТОВ «ФК «Фінілон», відповідно до умов якого грошові кошти позивача, які обліковувалися на депозитному рахунку, були переведені на рахунки ТОВ «ФК «Фінілон». Цей договір є чинним, а тому підлягає обов`язковому виконанню. 30 січня 2015 року на офіційному сайті АТ КБ «ПриватБанк» було розміщене оголошення про те, що до 15 лютого 2015 року кредитори Кримської філії ПриватБанк повинні подати (надіслати) письмові заперечення щодо переведення боргу на ТОВ «ФК «Фінілон». Отримання банком мовчазної згоди від позивача як кредитора шляхом невисловлення ним незгоди є підтвердженням позитивного відношення кредитора до укладеного правочину. Суди попередніх інстанцій не врахували, що саме ТОВ «ФК «Фінілон» є особою, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги позивача. Це свідчить про те, що банк не є належним відповідачем, тому відсутні підстави для задоволення позову.

Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: застосування апеляційним судом в оскаржуваному рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 06 жовтня 2021 року у справі № 263/11275/18, від 10 березня 2021 року у справі № 607/11746/17, від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17, від 07 жовтня 2020 року у справі № 705/3876/18, від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц, від 23 грудня 2021 року у справі № 910/13/21. АТ КБ «ПриватБанк» у касаційній скарзі зазначає, що суди не врахували, що банк з 17 листопада 2014 року не несе зобов`язань за договором банківського вкладу, який є предметом спору, а новим боржником за договором є ТОВ «ФК «Фінілон». Банк надав суду належні та допустимі докази на підтвердження обставини відносно отримання згоди вкладника (позивача) на переведення боргу за його договором, який є предметом спору, на ТОВ «ФК «Фінілон».

У відкритті касаційного провадження слід відмовити з таких мотивів.

Суди встановили, що 21 жовтня 2013 року між ОСОБА_1 та АТ КБ «ПриватБанк» було укладено договір № SAMDN25000738732835 вклад «Стандарт на 12 місяців», відповідно до умов якого ОСОБА_1 передав АТ КБ «ПриватБанк» грошові кошти для розміщення на депозитному вкладі. Вклад оформлюється на 365 днів до 21 жовтня 2014 року включно; банк відкриває особистий рахунок № НОМЕР_1 , на який зараховується вклад; процентна ставка на суму вкладу становить 8,5 % річних.

У договорі № SAMDN25000738732835 передбачено, що:

у клієнта і банку є право достроково розірвати даний договір, повідомивши за 2 банківські дні до дня розірвання договору. Якщо клієнт вимагає закрити договір «на вимогу», то обов`язки банку щодо вкладу припиняються, а вклад повертається клієнту (пункт 9);

при поверненні вкладу без зниження відсоткової ставки клієнту повертається сума вкладу і в повному обсязі виплачуються відсотки, нараховані відповідно до умов цього договору за фактичний строк користування вкладом (пункт 14);

Відповідно до розрахунку банку станом на 14 березня 2014 року залишок вкладу становить 25 619,11 дол. США.

06 липня 2016 року ОСОБА_1 звернувся до банку з заявою про розірвання договору у зв`язку з порушенням АТ КБ «ПриватБанк» умов договору вкладу від 21 жовтня 2013 року та просив перерахувати кошти вкладу у розмірі 25 000 дол. США та нараховані за термін дії договору проценти на його валютний рахунок.

Вимоги ОСОБА_1 про повернення суми вкладу банком не були виконані.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21)).

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року всправі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21)).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

Як свідчить тлумачення статті 526 ЦК України цивільне законодавство містить загальні умови виконання зобов`язання, що полягають у його виконанні належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Це правило є універсальним і підлягає застосуванню як до виконання договірних, так і недоговірних зобов`язань. Недотримання умов виконання призводить до порушення зобов`язання.

Боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (стаття 625 ЦК України).

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 липня 2021 року в справі № 759/24061/19 (провадження № 61-8593св21)).

У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.

Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі) (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 21 грудня 2021 року в справі № 148/2112/19 (провадження № 61-18061св20)).

В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).

Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 червня 2021 року в справі № 761/12692/17 (провадження № 61-37390свп18)).

Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2022 року в справі № 613/1436/17 (провадження № 61-17583св20)).

Наявність підстав для визнання договору недійсним має встановлюватися судом на момент його укладення. Тобто, недійсність договору має існувати в момент його укладення, а не в результаті невиконання чи неналежного виконання зобов`язань, що виникли на підставі укладеного договору. Невиконання чи неналежне виконання зобов`язань, що виникли на підставі оспорюваного договору, не є підставою для його визнання недійсним (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 червня 2020 року в справі № 177/1942/16-ц (провадження № 61-2276св19)).

Тлумачення частини першої статті 203 ЦК України свідчить, що під змістом правочину розуміється сукупність умов, викладених в ньому. Зміст правочину, в першу чергу, має відповідати вимогам актів цивільного законодавства, перелічених в статті 4 ЦК України. Втім більшість законодавчих актів носять комплексний характер, і в них поряд із приватно-правовими можуть міститися норми різноманітної галузевої приналежності. За такої ситуації необхідно вести мову про те, що зміст правочину має не суперечити вимогам, встановленим у приватно-правовій нормі, хоча б вона містилася в будь-якому нормативно-правовому акті, а не лише акті цивільного законодавства. Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2022 року в справі № 613/1436/17 (провадження № 61-17583св20)).

Натомість нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним» (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 січня 2019 року у справі № 759/2328/16 (провадження № 61-5800зпв18)). Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не «породжує» (змінює чи припиняє) цивільних прав та обов`язків.

Нікчемний правочин (частина друга статті 215 ЦК України) є недійсним вже в момент свого вчинення (ab initio), і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично (ipso iure). Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх (erga omnes). Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто, не зумовлює переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав ні для кого. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 лютого 2023 у справі № 359/12165/14-ц (провадження № 61-13417св21), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2023 року в справі № 398/1796/20 (провадження № 61-432сво22)).

Визнання недійсним нікчемного правочину чи встановлення нікчемності правочину не є належним способом захисту права чи інтересу. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину (див. пункти 53 - 54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц (провадження № 14-90цс19), пункти 69 - 70 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18)).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 квітня 2023 року в справі № 199/3152/20 (провадження № 14-224цс21) зазначено, що:

«відповідно до статті 520 ЦК України боржник у зобов`язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора, якщо інше не передбачено законом. Оскільки ні ОСОБА_1 , ні ОСОБА_2 не надавали згоди на переведення боргу від АТ «КБ «ПриватБанк» до ТОВ «ФК «Фінілон» за договорами депозитних вкладів відповідно до статті 520 ЦК України, договір про переведення боргу від 17 листопада 2014 року, укладений між Банком та ТОВ «ФК «Фінілон» шляхом використання принципу мовчазної згоди вкладників банку, не створює правових наслідків для позивачів. За таких обставин суди першої та апеляційної інстанцій зробили правильний висновок, що саме АТ «КБ «ПриватБанк», а не ТОВ «ФК «Фінілон» є належним відповідачем у справі».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 січня 2022 року в справі № 757/34314/18-ц (провадження № 61-7121св21) зазначено, що: «доводи касаційної скарги про те, що АТ КБ «ПриватБанк» є неналежним відповідачем у справі, оскільки 17 листопада 2014 року між ним та ТОВ «ФК «Фінілон» укладений договір, за умовами якого товариство стало боржником за договором банківського вкладу, є безпідставними, оскільки відповідно до статті 520 ЦК України боржник у зобов`язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора, якщо інше не передбачено законом. Банк не надав належних та допустимих доказів на підтвердження того, що ОСОБА_1 надала згоду на переведення боргу на ТОВ «ФК «Фінілон», а тому саме АТ КБ «ПриватБанк» є боржником за договором банківського вкладу та належним відповідачем у справі, що узгоджується із висновками, викладеними у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 20 січня 2021 року у справі № 729/887/19 (провадження 61-14093св20), від 20 жовтня 2021 року у справі № 201/8704/19 (провадження № 61-16655ск21) та від 17 листопада 2021 року у справі № 755/17323/19 (провадження № 61-436св21) у подібних правовідносинах».

Боржник у зобов`язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора, якщо інше не передбачено законом (стаття 520 ЦК України).

Законодавець встановлює обмеження на заміну боржника у зобов`язанні поза волею кредитора. Такий підхід має на меті убезпечити кредитора від непередбачуваного та неочікуваного ризику невиконання зобов`язання внаслідок заміни особи боржника. Необхідність отримання згоди кредитора на переведення боргу зумовлена тим, що особа боржника завжди має істотне значення для кредитора. При вступі в договірні відносини, кредитор розраховував на отримання виконання з огляду на якості конкретного боржника (здатність виконати обов`язок, платоспроможність, наявність у боржника майна тощо). Як свідчить тлумачення статей 520, 521 ЦК України при заміні боржника первісний боржник вибуває із зобов`язання і замінюється новим боржником. Для породження переведенням боргу правових наслідків необхідним є існування двох складових: по-перше, вчинення договору (двостороннього правочину) між новим та первісним боржниками, причому такий правочин має вчинятися у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання; по-друге, надання кредитором згоди на переведення боргу. Відсутність згоди кредитора на переведення боргу не зумовлює нікчемності договору про переведення боргу між новим та первісним боржниками. Відсутність згоди кредитора на переведення боргу свідчить, що договір про переведення боргу між новим та первісним боржниками не породив правових наслідків для кредитора, тобто не відбулося переведення боргу (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 квітня 2022 року в справі № 321/1260/19 (провадження № 61-1297св22), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 03 липня 2023 року в справі № 175/4639/19 (провадження № 61-11582сво21)).

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

У статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду) (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18)).

Згідно статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном.

Поняття «майно» в першій частині статті 1 Першого протоколу має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Певні інші права та інтереси, що складають активи, наприклад, борги, можуть також вважатися «майновими правами» і, відповідно, «майном» у розумінні цього положення (SUK v. UKRAINE, № 10972/05, § 22, ЄСПЛ, від 10 березня 2011 року).

Стосовно банківських вкладів Європейський суд з прав людини вважає, що вони беззаперечно становлять «майно», яке належить заявникам згідно зі статтею 1 Протоколу №1 і не заперечується, що заявники можуть забрати ці кошти разом з відповідними процентами, якщо забажають (GAYDUK AND OTHERS v. UKRAINE, № 45526/99, 46099/99, 47088/99, 47176/99, 47177/99, 48018/99, 48043/99, 48071/99, 48580/99, 48624/99, 49426/99, 50354/99, 51934/99, 51938/99, 53423/99, 53424/99, 54120/00, 54124/00, 54136/00, 55542/00, 56019/00, ЄСПЛ, від 2 липня 2002 року).

Боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (стаття 625 ЦК України).

У статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18)).

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).

Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Суди встановили, що: АТ КБ «ПриватБанк» свої зобов`язання не виконало та кошти не повернуло, чим порушило свої грошові зобов`язання; АТ КБ «ПриватБанк» не довело, що договір про переведення боргу було укладено зі згоди вкладника - ОСОБА_1 , а тому саме АТ КБ «ПриватБанк», а не ТОВ «ФК «Фінілон», є належним відповідачем у справі.

За таких обставин суди зробили обґрунтований висновок про часткове задоволення позовних вимог до банку.

Посилання на висновки, зроблені у постановах Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17, від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц, необґрунтовані, оскільки не свідчить про те, що апеляційний суд застосував норму права без урахування указаних висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах. Посилання на висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 06 жовтня 2021 року у справі № 263/11275/18, від 10 березня 2021 року у справі № 607/11746/17, від 07 жовтня 2020 року у справі № 705/3876/18, від 23 грудня 2021 року у справі № 910/13/21 необґрунтовані, оскільки вони зроблені за інших фактичних обставин.

Європейський суд з прав людини зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду, як касаційного суду, процедура, яка застосовується у Верховному Суді може бути більш формальною (LEVAGES PRESTATIONS SERVICES v. FRANCE, № 21920/93, § 45, ЄСПЛ, від 23 жовтня 1996 року; BRUALLA GOMEZ DE LA TORRE v. SPAIN, № 26737/95, § 37, 38, ЄСПЛ, від 19 грудня 1997 року).

Аналіз змісту касаційної скарги та оскаржених судових рішень свідчить, що касаційна скарга є необґрунтованою, оскільки Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку.

У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах) (пункт 5 частини другої статті 394 ЦПК України).

Керуючись статтями 260, 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

УХВАЛИВ:

Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк», яка підписана представником Тузовою Владиславою Олександрівною, на рішення Подільського районного суду міста Києва від 09 жовтня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 02 квітня 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк», третя особа - товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фінілон», про розірвання договору банківського вкладу та стягнення коштів.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.

Судді: В. І. Крат

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков