Постанова

від 14.05.2024 по справі 906/1145/23

ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

33601 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 травня 2024 року Справа №906/1145/23

Північно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії:

Головуючий суддя Мельник О.В.

суддя Гудак А.В.

суддя Петухов М.Г.

секретар судового засідання Стафійчук К.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Житомирського обласного благодійного фонду "Данко" на рішення Господарського суду Житомирської області від 04.03.2024 (суддя Прядко О.В., повний текст рішення складено 12.03.2024)

за позовом Міністерства юстиції України

до Житомирського обласного благодійного фонду "Данко"

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Комуністична партія України

про визнання недійсним договору дарування та скасування державної реєстрації прав

за участю представників:

позивача - Романюк Я.І.,

відповідача - не з`явився.

третьої особи - не з`явився,

ВСТАНОВИВ:

Рішенням Господарського суду Житомирської області від 04.03.2024 позов задоволено. Визнано недійсним договір дарування квартири, укладений 16.07.2015. Скасовано державну реєстрацію прав Житомирського обласного благодійного фонду "Данко" на нерухоме майно реєстраційний номер - 681235518250. Стягнуто з Житомирського обласного благодійного фонду "Данко" на користь Міністерства юстиції України витрати зі сплати судового збору у розмірі 6710,00 грн.

В обґрунтування свого рішення суд першої інстанції, зокрема, вказав, що саме на Міністерство юстиції України покладені повноваження щодо вжиття заходів з розшуку майна Комуністичної партії України, а тому Мін`юст є заінтересованою особою у спірних правовідносинах та відповідно належним позивачем у даній справі, оскільки звернення до суду з даним позовом спрямоване на повернення майна у власність Комуністичної партії України з метою подальшого його передання у власність держави.

Враховуючи, що спірний договір укладено у період після відкриття провадження у справі про заборону діяльності комуністичної партії, приймаючи до уваги той факт, що згідно з відомостями Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань керівником та одним із засновників Житомирського обласного благодійного фонду "Данко", який є набувачем спірного майна згідно договору дарування від 16.07.2015 №25, є Тимошенко Микола Михайлович, який на момент укладення спірного договору був обраний членом керівних органів Комуністичної партії України, а також зважаючи на те, що місцезнаходження Радомишльської районної партійної організації Комуністичної партії України, до припинення її діяльності 23.02.2022, співпадає з місцезнаходженням спірного майна, суд дійшов висновку, що договір дарування від 16.07.2015 містить ознаки фіктивного та фраудаторного правочину, а тому підлягає визнанню недійсним.

Крім того, зважаючи, що в силу ст.216 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю, вимога позивача про скасування державної реєстрації прав Житомирського обласного благодійного фонду "Данко" на нерухоме майно, яка є похідною вимогою від основної, також підлягає задоволенню.

Щодо застосування до позовних вимог строку позовної давності, господарський суд з урахуванням набрання чинності 27.07.2022 рішення Восьмого апеляційного адміністративного суду у справі №826/9751/14, яким заборонено діяльність Комуністичної партії України, та відповідно виникнення у позивача обов`язку щодо моніторингу реєстраційних дій щодо відчуження вказаною партією об`єктів нерухомості, дійшов висновку, що позивач звернувся з позовом в межах строків позовної давності, передбачених ст.257 ЦК України, а тому заява відповідача про відмову в позові з підстав пропуску строку позовної давності не підлягає задоволенню.

Не погоджуючись з винесеним рішенням, відповідач звернувся з апеляційною скаргою до Північно-західного апеляційного господарського суду, в якій просить оскаржуване рішення скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову.

Апелянт, зокрема, вказує на відсутність будь-якого порушеного права та інтересу в результаті укладення оспорюваного договору Міністерства юстиції України, а також на відсутність повноважень Міністерства юстиції України на звернення до суду із відповідним позовом, оскільки вважає, що належним позивачем у даній справі є Фонд державного майна України.

Також звертає увагу, що заборона політичної партії станом на момент укладення оспорюваного договору не передбачала своїм наслідком передання майна, коштів або інших активів партії у власність держави, а такий правовий наслідок для партії, діяльність якої заборонена судом, встановлений лише прийняттям Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо заборони політичних партій" №2243-IX від 03.05.2022 року.

Відтак, відсутність правових наслідків у вигляді передачі майна політичної партії у власність держави, значний проміжок часу між поданням такого позову та укладенням оспорюваного правочину знівельовує правовий і причинно-наслідковий зв`язок між поданням такого позову про заборону діяльності комуністичної партії у 2014 році і укладенням оспорюваного правочину у 2015 році саме з метою уникнення конфіскації майна партії у зв`язку із забороною її діяльності. Жодних доказів того, що, укладаючи договір 16.07.2015 року, сторони договору знали, допускали або повинні були допускати, що у випадку потенційної заборони партії її майно буде передане державі, та саме з цією ціллю відчужили його, діючи з метою спричинення шкоди кредиторам, позивачем не було надано, а є лише припущенням.

Скаржник, посилаючись на вимоги ст.1 Першого протоколу до Конвенції, зазначає, що оскільки втручання держави в мирне володіння майном повинне ґрунтуватись на законі, саме лише припущення позивача, без належного доказового підтвердження, про укладення оскаржуваного договору з іншою ціллю, ніж дарування, а саме, з метою уникнення передання майна державі внаслідок заборони партії, на шкоду кредиторам, не може бути підставою для визнання недійсним договору від 16.07.2015 року.

Водночас, апелянт вказує на сплив позовної давності для звернення позивача до суду із вимогою про визнання договору дарування недійсним, оскільки оспорюваний договір укладено ще у 2015 році, а тому з моменту державної реєстрації права власності на квартиру розпочинає перебіг трирічний строк, передбачений ст.257 ЦК України. Позовні вимоги заявлені із значним пропуском строку позовної давності, що суттєво порушує принцип правової визначеності.

У відповідності до ст.263 ГПК України позивач подав відзив на апеляційну скаргу, у якому вказує, що на Міністерство юстиції України покладені повноваження щодо вжиття заходів по розшуку майна Комуністичної партії України, її обласних, міських, районних організацій, первинних осередків та інших структурних утворень тому Мін`юст є заінтересованою особою у спірних правовідносинах, оскільки звернення до суду із даним позовом спрямоване на повернення майна у власність Комуністичної партії України з метою подальшого його передання у власність держави. Вказане свідчить, що Міністерство юстиції України є належним позивачем у справі, а відповідні твердження відповідача про не порушені права Мін`юсту та те, що належним позивачем повинен бути саме Фонд державного майна є необґрунтованими та безпідставними.

Позивач також вважає, що укладення спірного договору спрямовано не на реальне настання наслідків договору дарування, а має на меті уникнення передачі майна у державну власність, оскільки комуністична партія відчужила майно після пред`явлення до неї позову про заборону діяльності; майно відчужене на підставі безвідплатного договору; майно відчужене на користь юридичної особи, керівником якої на момент відчуження спірного майна був член керівних органів Радомишльської районної постійної організації Комуністичної партії України, тобто член партії та керівник підпорядкованої організації партії.

При цьому, зазначає, що позивач звернувся з позовом в межах строків позовноі? давності, оскільки обов`язок щодо моніторингу реєстраційних дій щодо відчуження Комуністичною партією Украі?ни об`єктів нерухомості виник у позивача лише 27.07.2022, тобто після набрання законної сили рішення Восьмого апеляційного адміністративного суду у справі №826/9751/14, яким заборонено діяльність Комуністичної партії України.

Відтак, вважає, що суд першої інстанції приймаючи рішення від 04.03.2024, дійшов вірного висновку щодо наявності в оспорюваному правочині ознак фіктивності та фраудаторності, та, як наслідок, прийняв законне та обґрунтоване рішення, доводи апелянта є необґрунтованими та безпідставними, а тому апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

У судове засідання, що відбулося 14.05.2024 року, відповідач та третя особа не забезпечили явку повноважних представників, хоча належним чином повідомлялись про дату, час та місце розгляду справи (т.2, а.с.94-99). Натомість, від відповідача надійшло клопотання про відкладення розгляду справи.

В обґрунтування свого клопотання представник апелянта вказує про неможливість участі в судовому засіданні у даній справі, у зв`язку з його зайнятістю 14.05.2024 о 14:45 год. в іншому судовому засіданні у Києво-Святошинському районному суді Київської області у справі №369/13452/21 (т.2, а.с.122-126).

Розглядаючи подане клопотання, колегія суддів зазначає, що за змістом ч.1 ст.202 ГПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час та місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Відповідно до п.2 ч.2 ст.202 ГПК України суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку, зокрема, з підстав першої неявки в судове засідання учасника справи, якого повідомлено про дату час і місце судового засідання, якщо він повідомив про причини неявки, які судом визнано поважними.

Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Колегія суддів звертає увагу, що відповідач, який був заздалегідь повідомлений та обізнаний про розгляд даної справи саме 14.05.2024 року, скориставшись своїм правом, передбаченим ст.197 ГПК України, на участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції, 10.04.2024 подав відповідне клопотання (т.2, а.с.100-101), яке було задоволено ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 15.04.2024. При цьому, будь-яких застережень чи заперечень щодо дати та часу судового засідання у даній справі та наявності призначеного іншого судового засідання на вказану дату та час у відповідному клопотанні викладено не було.

Разом з тим, 13.05.2024 року, апелянтом подано клопотання про відкладення розгляду даної справи.

Оцінюючи вчинення апелянтом вказаних процесуальних дій, суд апеляційної інстанції вважає, що така поведінка відповідача є суперечливою, непослідовною і недобросовісною, оскільки не відповідає попереднім заявам сторони та свідчить про порушення принципу добросовісності, визначеного п.6 ст.3 ЦК України, та концепції "заборони суперечливої поведінки" (venire contra factum proprium), "чесної ділової практики".

Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" визначено, що суди при розгляді справ застосовують Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

У п.35 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії" ("Alimentaria Sanders S.A. v. Spain") від 07.07.1989 вказано, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується обов`язок добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження.

З огляду на вказане, враховуючи, що явка учасників справи в судове засідання обов`язковою не визнавалася, а також приймаючи до уваги, що правова позиція відповідача викладена в апеляційній скарзі і про її зміну апелянт будь-яких заяв або клопотань не подавав, зважаючи на суперечливу та непослідовну поведінку апелянта при вчиненні процесуальних дій у даній справі, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення клопотання про відкладення розгляду справи та відповідно можливість розгляду апеляційної скарги за відсутності представника відповідача за наявними у справі матеріалами.

Відповідно до ч. 1, 4 ст.269 ГПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Розглянувши апеляційну скаргу в межах вимог та доводів наведених в них, відзив на апеляційну скаргу, вивчивши матеріали справи, наявні в ній докази, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення місцевим господарським судом, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції при винесенні оскаржуваного рішення норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Північно-західного апеляційного господарського суду дійшла наступного висновку.

Як вірно встановлено судом першої інстанції, 11.07.2014 Окружним адміністративним судом м. Києва відкрито провадження в справі №826/9751/14, за позовом Міністерства юстиції України та Державної реєстраційної служби України до Комуністичної партії України про заборону діяльності політичної партії, у зв`язку з порушенням ст.5 Закону України "Про політичні партії в Україні" (чинної на час звернення з відповідним позовом).

Рішенням Восьмого апеляційного адміністративного суду від 05.07.2022 у справі №826/9751/14 задоволено вказаний позов. Заборонено діяльність Комуністичної партії України. Передано майно, кошти та інші активи Комуністичної партії України, її обласних, міських, районних організацій, первинних осередків та інших структурних утворень у власність держави.

07.11.2022 Міністерством юстиції України видано наказ від №4964/5 "Про затвердження переліку майна, коштів та інших активів забороненої судом Комуністичної партії України (код ЄДРПОУ 00049147), її обласних, міських, районних організацій, первинних осередків та інших структурних утворень, що передається у власність держави".

За наслідками опрацювання відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно Мін`юстом встановлено, що після відкриття провадження в адміністративній справі про заборону діяльності Комуністичної партії України, останньою безоплатно відчужено квартиру АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 681235518250 на підставі договору дарування від 16.07.2015 року, укладеного між Радомишльською районною партійною організацією Комуністичнї партії України та Житомирським обласним благодійним фондом "Данко" (т.1, а.с.12-13).

Пунктом 2 договору передбачено, що документом, що підтверджує право власності дарувальника на відчужуване майно є договір дарування квартири, посвідчений приватним нотаріусом Радомишльського районного нотаріального округу Житомирської області 25.11.2003 за р/н - 2647.

Відповідно до п.4 договору, сторони оцінюють цей дар у сумі 133000,00 грн.

Дарувальник свідчить, зокрема, що від обдаровуваного не приховано обставин, які мають істотне значення; предмет договору під забороною (арештом) та у заставі, в податковій заставі не перебуває; до укладення цього договору квартира іншим особам не відчужена, як внесок до статутного капіталу юридичних осіб не передана; обтяжень, а також будь-яких прав у третіх осіб щодо квартири немає (п.6 договору).

Згідно з п.8 договору, сторони підтверджують, що умови договору зрозумілі і відповідають реальній домовленості сторін; договір не приховує іншого правочину і спрямований на реальне настання наслідків, які обумовлені у ньому, таким чином він не несе характеру фіктивного або удаваного та не є зловмисним.

У відповідності до п.10 право власності у обдаровуваного на дарунок виникає з моменту прийняття дарунку та державної реєстрації цього договору. Обдаровуваний (в особі представника) свідчить, що дарунок приймає. Прийняттям дарунку вважатиметься одержання обдаровуваним (в особі представника) оригінального примірника цього договору після його нотаріального посвідчення.

Договір дарування посвідчено приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Кулінічем Р.В. та зареєстровано в реєстрі за №25.

Міністерство юстиції України, вважаючи, що договір дарування від 16.07.2015 є фіктивним, оскільки сторони при його укладанні знали заздалегідь, що він не буде виконаний, а його укладання спрямовано не на реальне настання наслідків договору дарування, а має на меті уникнення передачі майна у державну власність, звернулось з позовом до суду про визнання недійсним вказаного договору та скасування державної реєстрації прав Житомирського обласного благодійного фонду "Данко" на нерухоме майно, яке є предметом договору.

Аналізуючи встановлені обставини справи та надаючи їм оцінку в процесі апеляційного перегляду справи по суті заявлених позовних вимог, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Відповідно до ст.15, ч. 1 ст.16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства, звернувшись до суду за їх захистом.

Згідно з ч.2 ст.16 ЦК України, ч.2 ст.20 Господарського кодексу України (далі - ГК України) одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання правочину недійсним.

За положеннями ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені положеннями ст. 203 ЦК України, а саме зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

У силу приписів ст.215 ЦК України недодержання особою при вчиненні правочину наведених вимог є правовою підставою для визнання його недійсним у судовому порядку.

Відповідно до ч.3 ст.215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

У розумінні приписів наведених норм оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину. Вимоги заінтересованої особи про визнання правочину недійсним спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи також може полягати в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала (перебували) у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

Отже, реалізовуючи право на судовий захист і звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним правочину, позивач зобов`язаний довести (підтвердити) в установленому законом порядку, яким чином оспорюваний ним договір порушує (зачіпає) його права та законні інтереси, а суд, у свою чергу, - перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує такі свої вимоги, і залежно від встановленого вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача.

При цьому, колегія суддів зауважує, що під час вирішення спору про визнання недійсним оспорюваного правочину необхідно застосовувати загальні положення ст.3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, а й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно сталося.

У даній справі з позовом звернулось Міністерство юстиції України, яке не є стороною оспорюваного правочину.

Отже, за змістом ст.15, 16, 215 ЦК України визнанню правочину недійсним має передувати встановлення судом наявності порушення прав позивача, а в разі відсутності такого порушення в позові має бути відмовлено.

Як вбачається з рішення Восьмого апеляційного адміністративного суду від 05.07.2022 у справі №826/9751/14, яке набрало законної сили 27.07.2022, діяльність Комуністичної партії України заборонено. Передано майно, кошти та інші активи Комуністичної партії України, її обласних, міських, районних організацій, первинних осередків та інших структурних утворень у власність держави.

За змістом ч.2, 4 ст.21 Закону України "Про політичні партії в Україні", заборона діяльності політичної партії тягне за собою припинення діяльності політичної партії, розпуск її керівних органів, обласних, міських, районних організацій і первинних осередків та інших структурних утворень, передбачених статутом партії, припинення членства в політичній партії, а також прийняття центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику в сфері державної реєстрації (легалізації) об`єднань громадян, інших громадських формувань, та його територіальними органами рішень про припинення політичної партії та її структурних утворень відповідно.

У разі заборони судом політичної партії майно, кошти та інші активи політичної партії, її обласних, міських, районних організацій, первинних осередків та інших структурних утворень переходять у власність держави, про що зазначається в рішенні суду. Перехід такого майна, коштів та інших активів у власність держави забезпечує центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику в сфері державної реєстрації (легалізації) об`єднань громадян, інших громадських формувань, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Згідно з п.2, 3 Порядку переходу у власність держави майна, коштів та інших активів забороненої судом політичної партії, її обласних, міських, районних організацій, первинних осередків та інших структурних утворень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12.08.2022 №896 (далі - Порядок) після набрання законної сили рішенням суду про заборону політичної партії, у резолютивній частині якого зазначено про передачу майна політичної партії у власність держави (далі - рішення суду), Мін`юст вживає заходів до розшуку майна політичної партії, зокрема, за відомостями єдиних та державних реєстрів, держателем яких є Мін`юст.

За результатами заходів із розшуку майна політичної партії Мін`юст складає та затверджує перелік майна політичної партії, переданого у власність держави. У разі виявлення майна політичної партії після затвердження переліку майна Мін`юст невідкладно вносить до нього відповідні зміни.

Враховуючи, що саме на Міністерство юстиції України покладені повноваження щодо вжиття заходів по розшуку майна Комуністичної партії України, тому Мін`юст є заінтересованою особою у спірних правовідносинах, оскільки звернення до суду із даним позовом спрямоване на повернення майна у власність Комуністичної партії України з метою подальшого його передання у власність держави.

З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку, що Міністерство юстиції України є належним позивачем у справі та наділене повноваженнями на звернення до суду із даним позовом, а тому доводи апеляційної скарги щодо відсутності порушеного права Мін`юсту, а також відсутності його повноважень на звернення до суду із відповідним позовом не заслуговують на увагу.

Позивач, звертаючись до суду із позовом, вказує, що оспорюваний договір є фіктивним, оскільки він спрямований не на реальне настання наслідків договору дарування, а має на меті уникнення передачі майна у державну власність.

Натомість, апелянт вважає, що оспорюваний договір дарування не відповідає жодній із ознак фіктивності правочину, оскільки зобов`язання сторін за вказаним договором виконані, зміст оспорюваного договору відповідає намірам учасників правочину.

Оцінюючи вказані доводи сторін щодо фіктивності та фраудаторності договору дарування, колегія суддів враховує наступне.

Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (п.6 ч.1 ст.3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Тобто цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, яка відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість.

Частиною 3 ст. 13 ЦК України визначено, що не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Формулювання "зловживання правом" необхідно розуміти як суперечність, оскільки якщо особа користується власним правом, то його дія дозволена, а якщо вона не дозволена, то саме тому відбувається вихід за межі свого права та дію без права. Сутність зловживання правом полягає у вчиненні уповноваженою особою дій, які складають зміст відповідного суб`єктивного цивільного права, недобросовісно, в тому числі всупереч меті такого права.

Тож учасники цивільних відносин при здійсненні своїх прав зобов`язані діяти добросовісно, утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб; не допускаються дії, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. На цих засадах мають ґрунтуватися і договірні відносини.

Правочини, які укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Правочин не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення.

Статтею 234 ЦК України визначено, що фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Відповідно до ст.717 ЦК України, за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Колегія суддів зауважує, що оскільки договір дарування є безоплатним, тобто не має очевидної економічної мети, то суд при вирішенні питання щодо фіктивності договору має з`ясовувати дійсні мотиви, через які особа поручається за боржника перед кредитором і чи є такі мотиви легітимними.

Договір, який укладений з метою уникнути виконання договору та зобов`язання зі сплати боргу, є зловживанням правом на укладання договору та розпорядження власністю, оскільки унеможливлює виконання зобов`язання і завдає шкоди кредитору. Такий договір може вважатися фраудаторним та може бути визнаний недійсним за позовом особи, право якої порушено, тобто кредитора.

Фраудаторні угоди - це угоди, що завдали шкоди боржнику (як приклад, угода з метою виведення майна). Мета такого правочину в момент його укладання є прихованою, але проявляється через дії або бездіяльність, що вчиняються боржником як до, так і після настання строку виконання зобов`язання цілеспрямовано на ухилення від виконання обов`язку.

Фраудаторним правочином може бути як оплатний (договір купівлі-продажу), так і безоплатний договір (договір дарування), а також може бути як односторонній, так і двосторонній чи багатосторонній правочин.

Формулювання критеріїв фраудаторності правочину залежить від того, який правочин на шкоду кредитору використовує боржник для уникнення задоволення їх вимог. Такими критеріями, зокрема, але не виключно, можуть бути: - момент вчинення оплатного відчуження майна або дарування (вчинення правочину в підозрілий період, упродовж 3-х років до порушення провадження у справі про банкрутство, після відкриття провадження судової справи, відмови в забезпеченні позову і до першого судового засіданні у справі, тощо); - контрагент, з яким боржник вчинив оспорювані договори (родичі боржника, пов`язані або афілійовані юридичні особи); - щодо оплатних цивільно-правових договорів важливе значення має ціна (ринкова, неринкова ціна), і цей критерій має враховуватися.

Особа, яка є боржником перед своїми контрагентами, повинна утримуватися від дій, які безпідставно або сумнівно зменшують розмір її активів. Угоди, що укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову і фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Угода, що укладається "про людське око", таким критеріям відповідати не може.

Вчинення власником майна правочину з розпорядження належного йому майна з метою унеможливити задоволення вимоги іншої особи - стягувача за рахунок майна цього власника може бути кваліфіковане як зловживання правом власності, оскільки власник використовує правомочність розпорядження майном на шкоду майновим інтересам кредитора (висновок, викладений у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07.12.2018 у справі № 910/7547/17).

Отже, фраудаторним може виявитися будь-який правочин, що здійснюється між учасниками господарських правовідносин, який укладений на шкоду кредиторам. Такий правочин може бути визнаний недійсним на підставі п.6 ч.1 ст.3 ЦК України як такий, що вчинений всупереч принципу добросовісності, та ч.3, 6 ст.13 ЦК України з підстав недопустимості зловживання правом, на відміну від визнання недійсним фіктивного правочину лише на підставі ст.234 ЦК України.

Як вбачається із ч.2 ст. 21 Закону України "Про політичні партії в Україні" (далі - у редакції, яка діяла на момент відкриття провадження у справі №826/9751/14), було встановлено, що заборона діяльності політичної партії тягне за собою припинення діяльності політичної партії, розпуск керівних органів, обласних, міських, районних організацій політичних партій, її первинних осередків та інших структурних утворень, передбачених статутом партії, припинення членства в політичній партії.

Згідно з ст. 23 Закону України "Про політичні партії в Україні", політичні партії припиняють свою діяльність шляхом реорганізації чи ліквідації (саморозпуску) або в разі заборони її діяльності чи анулювання реєстраційного свідоцтва в порядку, встановленому цим та іншими законами України. Рішення про реорганізацію чи саморозпуск приймається з`їздом (конференцією) політичної партії відповідно до статуту політичної партії. Одночасно з прийняттям такого рішення з`їзд (конференція) політичної партії приймає рішення про використання майна та коштів політичної партії на статутні чи благодійні цілі.

Отже, станом на момент укладення оскаржуваного договору та після відкриття провадження у справі №826/9751/14 Закон України "Про політичні партії в Україні" не містив норм, які б регулювали порядок використання майна та коштів політичної партії, діяльність якої заборонена.

При цьому, апеляційний суд враховує, що ч. 3-4 ст. 105 ЦК України (у редакції, яка діяла на момент відкриття провадження у справі №826/9751/14), визначено, що суд або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, відповідно до цього кодексу призначають комісію з припинення юридичної особи (комісію з реорганізації, ліквідаційну комісію), голову комісії або ліквідатора та встановлюють порядок і строк заявлення кредиторами своїх вимог до юридичної особи, що припиняється.

До комісії з припинення юридичної особи (комісії з реорганізації, ліквідаційної комісії) або ліквідатора з моменту призначення переходять повноваження щодо управління справами юридичної особи. Голова комісії, її члени або ліквідатор юридичної особи представляють її у відносинах з третіми особами та виступають у суді від імені юридичної особи, яка припиняється.

За положеннями ч. 1-2 ст.110 ЦК України (у редакції, яка діяла на момент відкриття провадження у справі №826/9751/14), юридична особа ліквідується, зокрема, за рішенням суду про ліквідацію юридичної особи через допущені при її створенні порушення, які не можна усунути, за позовом учасника юридичної особи або відповідного органу державної влади; за рішенням суду про ліквідацію юридичної особи в інших випадках, встановлених законом, - за позовом відповідного органу державної влади.

Якщо з позовом про ліквідацію юридичної особи звернувся орган державної влади, ліквідатором може бути призначений цей орган, якщо він наділений відповідними повноваженнями.

Частиною 12 ст.111 ЦК України (у редакції, яка діяла на момент відкриття провадження у справі №826/9751/14), було передбачено, що майно юридичної особи, що залишилося після задоволення вимог кредиторів (у тому числі за податками, зборами, єдиним внеском на загальнообов`язкове державне соціальне страхування та іншими коштами, що належить сплатити до державного або місцевого бюджету, Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування), передається учасникам юридичної особи, якщо інше не встановлено установчими документами юридичної особи або законом.

У той же час, суд апеляційної інстанції звертає увагу, що за нормами Закону України "Про політичні партії" заборона діяльності політичної партії тягне за собою припинення діяльності політичної партії, розпуск керівних органів, обласних, міських, районних організацій політичних партій, її первинних осередків та інших структурних утворень, передбачених статутом партії, припинення членства в політичній партії.

Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що станом на момент укладення оскаржуваного договору сторони могли передбачати, що у разі ухвалення рішення про заборону діяльності партії відбудеться припинення її діяльності, розпуск керівних органів та її обласних організацій, відповідно, керівні органи будуть позбавлені можливості вільно розпоряджатися своїм майном, а управління справами забороненої політичної партії перейде до ліквідатора (ліквідаційної комісії), майно юридичної особи, що залишилося після задоволення вимог кредиторів, не буде передано учасникам юридичної особи, оскільки членство в політичній партії припинено.

Оцінюючи доводи апелянта щодо відсутності критерію пов`язаності сторін спірного договору дарування як однієї з підстав для визнання його недійсним, апеляційний суд враховує наступне.

Як вірно встановлено судом першої інстанції, керівником та одним із засновників Житомирського обласного благодійного фонду "Данко", який є набувачем спірного майна згідно договору дарування №25 від 16.07.2015, є Тимошенко Микола Михайлович, що підтверджується інформацією з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (т.1, а.с.142).

Водночас, відповідно до наявних у справі копій витягу з протоколу 42 з`їзду Комуністичної партії України, постанови 42 з`їзду Комуністичної партії України від 22.06.2008, витягу з протоколу першого організаційного Пленуму Центрального Комітету Комуністичної партії України від 22.06.2008, постанови 44 з`їзду Комуністичної партії України від 19.06.2011, витягу з протоколу 44 з`їзду Комуністичної партії України від 19.06.2011, на момент укладення спірного договору ОСОБА_1 був обраний членом керівних органів Комуністичної партії України (т.1, а.с.105-110, 115-120, 124-133, 138).

При цьому, будь-яких доказів в спростування вказаної інформації відповідачем суду не надано та заперечень не висловлено.

Також із матеріалів справи вбачається, що місцезнаходження Радомишльської районної партійної організації Комуністичної партії України, до припинення її діяльності 23.02.2022 (т. 1, а.с.143), співпадає з місцезнаходженням спірного майна, що додатково свідчить про відсутність мотивів укладати безоплатний договір про його відчуження на користь третьої особи, окрім мотиву уникнення можливості переходу права власності на майно політичної партії в разі заборони її діяльності судом.

Відтак, колегія суддів вважає, що вказані обставини свідчать про пов`язаність сторін правочину та спільну реалізацію ними волевиявлення на свідоме зловживання правом на шкоду іншій особі, оскільки діючи недобросовісно та зловживаючи правами на шкоду позивачу, як кредитору, мали спільний умисел на використання правочину з укладання договору дарування виключно з метою уникнення звернення стягнення на майно Комуністичної партії України, внаслідок заборони діяльності партії за рішенням суду, що спростовує відповідні доводи апеляційної скарги.

Крім того, варто зауважити, що спірний договір дарування між сторонами укладено 16.07.2015 року, тобто після відкриття 11.07.2014 провадження у адміністративній справі №826/9751/14 про заборону діяльності Комуністичної партії України та на підставі безвідплатного договору, що додатково свідчить про відсутність мотивів укладати договір про його відчуження на користь третьої особи, окрім мотиву на уникнення можливості переходу права власності на майно політичної партії в разі заборони її діяльності судом.

Отже, враховуючи викладене, апеляційний суд дійшов висновку, що укладений між Радомишльською районною партійною організацією Комуністичної партії України та Житомирським обласним благодійним фондом "Данко" договір дарування від 16.07.2015 містить ознаки фіктивного та фраудаторного правочину, тобто є таким, який укладено на шкоду кредиторам, та укладений з порушенням вимог п.6 ч.1 ст.3 ЦК України і ч.3, 6 ст.13 ЦК України, оскільки вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом, а тому наявні правові підстави для визнання його недійсним з моменту укладення спірного договору дарування від 16.07.2015 та відповідно задоволення вказаної позовної вимоги.

Враховуючи задоволення позовної вимоги в частині визнання договору недійсним, приймаючи до уваги, що в силу ст.216 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю, вимога позивача про скасування державної реєстрації прав Житомирського обласного благодійного фонду "Данко" на нерухоме майно (квартира), яка є похідною вимогою від основної, також підлягає до задоволенню.

Водночас, надаючи оцінку наявності чи відсутності правових підстав для застосування строку позовної давності при розгляді даного спору згідно заяви відповідача (т.2, а.с.31-32), колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ст. 256 ЦК України).

Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (ст.257 ЦК України).

Відповідно до положень ст.256, 261 ЦК України позовна давніть є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звернутися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

При цьому, як у випадку пред`явлення позову особою, право якої порушено, так і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою особою, відлік позовної давності обчислюється з того моменту, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.

Частиною 1 ст.261 ЦК України передбачено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Отже, перебіг строку позовної давності пов`язаний не з моментом відповідного порушення прав особи, а з моментом, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові від 26.11.2019 у справі №914/3224/16.

Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники.

Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами "довідалася" та "могла довідатися" у ст. 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Європейський суд з прав людини у справі "Фінікарідов проти Кіпру" зазначив, що механізм застосування позовної давності повинен корелювати із суб`єктивним фактором, а саме обізнаністю потенційного позивача про факт порушення його права.

У справі "Богдель проти Литви" ЄСПЛ підтримав позицію Верховного Суду Литви про те, що позовна давність починається із дня, коли відповідний орган "здобув достатні докази для того, щоб довести, що публічний інтерес було порушено".

Судом враховується, що 27.07.2022 рішення Восьмого апеляційного адміністративного суду у справі №826/9751/14, яким заборонено діяльність Комуністичної партії України набрало законної сили, і саме з цієї дати у позивача виник обов`язок щодо моніторингу реєстраційних дій щодо відчуження Комуністичною партією України об`єктів нерухомості у період з 11.07.2014 дня відкриття провадження у справі.

Позивач звернувся до суду з даним позовом про визнання недійсним договору, скасування державної реєстрації прав - 06.09.2023, що підтверджується відбитком штемпеля АТ "Укрпошта" на поштовому конверті (т.1, а.с.147).

Відтак, колегія суддів вважає, що Міністерство юстиції України, діючи в межах своїх повноважень та вживаючи заходів з розшуку майна політичної партії, могло дізнатись про його наявність, тільки після набрання рішенням Восьмого апеляційного адміністративного суду від 05.07.2022 у справі №826/9751/14 законної сили та затвердження Порядку переходу у власність держави майна, коштів та інших активів забороненої судом політичної партії, її обласних, міських, районних організацій, первинних осередків та інших структурних утворень - не раніше 27.07.2022.

Враховуючи, що позивач звернувся з даним позовом до суду 06.09.2023, апеляційний суд дійшов висновку, що Мін`юст не пропустив строк звернення до суду з даним позовом та звернувся з позовом в межах строку позовної давності визначеного ст.257 ЦК України, а відтак заява відповідача про застосування строків позовної давності не підлягає до задоволення, про що суд першої дійшов вірного висновку.

Оцінюючи доводи апеляційної скарги щодо недотримання принципів правомірного втручання у право мирного володіння спірним нерухомим майном, апеляційний суд вважає за необхідне вказати таке.

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (ст.1 Першого протоколу до Конвенції).

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три окремі норми: 1) виражається у першому реченні першого абзацу, закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер; 2) викладена у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; 3) закріплена у другому абзаці та визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна у загальних інтересах. Другу та третю норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "East/West Alliance Limited" проти України" від 23.01.2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168).

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:

втручання держави у право мирного володіння майном повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними;

якщо можливість втручання у право мирного володіння майном передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.

Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

Апеляційний суд звертає увагу на те, що можливість втручання у право власності шляхом визнання недійсними правочинів передбачена у ЦК України. Підстави для такого визнання є доступними, чіткими, а наслідки їхнього застосування - передбачуваними для сторін правочинів.

Аналізуючи обставини даної справи, та враховуючи висновки суду щодо наявності ознак фіктивності та фраудаторності (на шкоду кредиторам) спірного договору дарування, колегія суддів вважає, що сторони при укладенні вказаного правочину порушили принцип добросовісності та недопустимості зловживання правом, оскільки мали на меті приховування справжніх намірів правочину та заздалегідь знали, що такий договір не буде виконаний та має інші цілі, ніж передбачені цим договором, тобто між учасниками договору умисно укладено фіктивний правочин.

За таких обставин, суд апеляційної інстанції не вбачає підстав вважати апелянта добросовісним набувачем, а право Мін`юсту на здійснення заходів щодо розшуку майна забороненої Комуністичної партії України та повернення майна у власність Комуністичної партії України з метою подальшого його передання у власність держави, з огляду на встановлені у цій справі обставини, гарантоване чинним законодавством України та не порушує критерію пропорційності втручання у мирне володіння майном, що спростовує відповідні доводи апеляційної скарги.

За змістом ч.1 ст.14 ГПК України, суд розглядає справу не інакше як, зокрема, на підставі доказів поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до ст.74, 76 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування.

У силу приписів ч.1 ст.276 ГПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Отже, зазначені в апеляційній скарзі доводи не знайшли свого підтвердження під час перегляду оскаржуваного рішення судом апеляційної інстанції, апелянт не подав жодних належних та допустимих доказів на підтвердження власних доводів, які могли б бути прийняті та досліджені судом апеляційної інстанції в розумінні ст.73, 76-79, 86 ГПК України.

Судова колегія вважає, що суд першої інстанції на підставі сукупності досліджених доказів повно з`ясував обставини справи і дав їм правильну юридичну оцінку. Порушень чи неправильного застосування норм матеріального чи процесуального права при розгляді спору судом першої інстанції, судовою колегією не встановлено, тому мотиви, з яких подана апеляційна скарга не можуть бути підставою для скасування прийнятого у справі рішення, а наведені в ній доводи ґрунтуються на помилковому тлумаченні скаржником норм матеріального та процесуального права та зводяться до переоцінки встановлених судом першої інстанції обставин справи.

Оскільки відсутні підстави для скасування рішення суду першої інстанції, судовий збір за подачу апеляційної скарги покладається на скаржника згідно ст.129 ГПК України.

Керуючись ст.269, 270, 273, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Північно-західний апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

Рішення Господарського суду Житомирської області від 04.03.2024 у справі №906/1145/23 залишити без змін, апеляційну скаргу Житомирського обласного благодійного фонду "Данко" - без задоволення.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строк, передбачений ст.286-291 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови складений "16" травня 2024 р.

Головуючий суддя Мельник О.В.

Суддя Гудак А.В.

Суддя Петухов М.Г.