Постанова

від 16.05.2024 по справі 756/9312/23

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Головуючий у суді першої інстанції: Шролик І.С.

Єдиний унікальний номер справи № 756/9312/23

Апеляційне провадження № 22-ц/824/6438/2023

ПОСТАНОВА

Іменем України

16 травня 2024 року м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді Мережко М.В.,

суддів: Поліщук Н.В., Соколової В.В.,

розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою товариства з обмеженою відповідальністю «Житлобуд-1», в інтересах якого діє адвокат Пархоменко Ірина Сергіївна, на рішення Оболонського районного суду м. Києва від 29 листопада 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Житлобуд-1» про стягнення нарахованої, але не виплаченої заробітної плати, компенсації за невикористану відпустку, вихідної допомоги та середнього заробітку за весь час затримки,

встановив:

У липні 2023 року позивачка ОСОБА_1 звернулась до суду із вказаним позовом.

В обґрунтування своїх вимог зазначала, що відповідно до рішення учасників товариства з 14 липня 1998 року призначена на посаду директора ТОВ «Житлобуд-1». Протоколом загальних зборів учасників від 17 січня 2023 року звільнена із займаної посади на підставі ч. 3 ст. 99 ЦК України, з дати нотаріального посвідчення протоколу загальних зборів, тобто з 14 березня 2023 року. Позивачка не була присутня під час нотаріального посвідчення, тому про своє звільнення дізналась лише 29 березня 2023 року з інтернет-ресурсу. Копію протоколу загальних зборів отримала лише 30 березня 2023 року. Підприємством 31 березня 2023 року видано довідку № 129 відповідно до якої, позивачу до виплати належало: заробітна плата за березень 2023 року, компенсація за невикористану відпустку та вихідна допомога, які в день звільнення роботодавцем виплачена не була. Крім того, позивачка покликаючись на 117 КЗпП України, вважає що стягненню підлягає середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні.

З метою врегулювання спірного питання 19 травня 2023 року звернулась із заявою про виплату належних сум, проте кошти не отримала, наполягала на задоволенні позову.

Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 29 листопада 2023 року позов ОСОБА_1 до ТОВ «Житлобуд-1» про стягнення нарахованої, але не виплаченої заробітної плати, компенсації за невикористану відпустку, вихідної допомоги та середнього заробітку за весь час затримки, - задоволено частково.

Стягнуто з ТОВ«Житлобуд-1» на користь ОСОБА_1 нараховану, але не виплачену заробітну плату за березень 2023 року в розмірі 7 958,35 грн, компенсацію за невикористану відпустку в розмірі 26 457,60 грн, вихідну допомогу в розмірі 117 075,24 грн, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 15 березня 2023 року по 24 листопада 2023 року в розмірі 40 000 грн.

Стягнуто з ТОВ «Житлобуд-1» на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору в розмірі 1073,60 грн та витрати на правничу допомогу в розмірі 7 000 грн.

Не погоджуючись із таким рішенням суду першої інстанції відповідач ТОВ «Житлобуд-1» подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неврахування судом обставин, що мають значення для вирішення справи, порушення норм матеріального та процесуального права, просить рішення Оболонського районного суду м. Києва від 29 листопада 2023 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 .

Апеляційну скаргу обґрунтовує тим, що в даному спорі судом безпідставно застосовано до спірних правовідносин положення ст. 44 КЗпП України щодо обов'язку виплати вихідної допомоги у розмірі не менше ніж шестимісячний середній заробіток у разі припинення трудового договору з підстав, визначених у п. 5 ч. 1 ст. 41 КЗпП України (розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця у випадку припинення повноважень посадових осіб).

Звертає увагу, що у зв'язку з відсутністю рішення учасників товариства про призначення умов оплати праці директора товариства, забезпечення гарантій працівника на оплату праці може бути тільки в межах мінімальної заробітної плати, яка встановлена законом і саме від розміру мінімальної заробітної плати слід виходити при визначенні всіх видів виплат при звільненні, компенсації за невикористану відпустку.

Стверджує, що суд безпідставно задовольнив позовні вимоги в частині стягнення на користь позивачки вихідної допомоги в розмірі шестимісячного середнього заробітку сумою 117 075,24 грн.

У відзиві на апеляційну скаргу представник позивачки - адвокат Стадний Д.С. стверджує, що заявлені обставини є необґрунтованими, апеляційна скарга має надуманий характер та не ґрунтується на нормах чинного законодавства.

Зазначає, що посилання представника відповідача на відсутність узгодженого розміру заробітку керівнику учасниками товариства є безпідставними, оскільки відповідачем не було надано до матеріалів справи іншого, затвердженого учасниками товариства, розміру посадового окладу директора. А той факт, що за 25 років перебування позивачки на посаді директора ТОВ «Житолобуд-1», учасники товариства не прийняли рішення про встановлення розміру окладу директора, не позбавляє позивачку права отримувати заробітну плату відповідно до вимог законодавства та кваліфікаційного рівня.

Просить апеляційну скаргу залишити без задоволення , а рішення Оболонського районного суду м. Києва від 29 листопада 2023 року без змін.

За правилами ч.1 ст.369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

Як вбачається зі змісту позовної заяви, предметом позову є стягнення нарахованої, але не виплаченої заробітної плати, компенсації за невикористану відпустку, вихідної допомоги та середнього заробітку за весь час затримкиу загальному розмірі 191 491,19 гривень.

За таких обставин апеляційний розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження, відповідно до приписів ч.13 ст.7 ЦПК України, якою передбачено, що розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно зі ст.81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст.13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Із записів, що містяться в трудовій книжці позивачки судом встановлено, що наказом № 4 від 31 січня 2002 року ОСОБА_1 прийнята на посаду директора в ТОВ «Житлобуд-1» на постійній основі. Протоколом загальних зборів від 17 січня 2023 року звільнена з посади директора 14 березня 2023 року, згідно п. 5 ст. 41 КЗпП України.

Протоколом № 2/2022 загальних зборів учасників ТОВ «Житлобуд-1» від 17 січня 2023 року вирішено звільнити з посади директора товариства ОСОБА_1 на підставі п. 3 ст. 99 ЦК України та п. 5 ст. 40 ЗУ «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» з дати нотаріального підписання Протоколу загальних зборів учасників Товариства. Протокол загальних зборів підписаний приватним нотаріусом КМНО Бадаховим Ю.Н. 14 березня 2023 року.

Згідно з довідкою № 129 від 31 березня 2023 року виданої головним бухгалтером ОСОБА_2 ОСОБА_1 , позивачка працювала на посаді директора з 14 липня 1998 року по 14 березня 2023 року. За березень 2023 року нарахована заробітна плата 7958,35 грн, компенсація за невикористану відпустку 26457,60 грн.

З дослідженого штатного розпису ТОВ «Житлобуд-1», затвердженого наказом № 1 від 03 січня 2023 року встановлено, що посадовий оклад директора складає 18 200 грн.

З витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань від 05 липня 2023 року, Статуту ТОВ «Житлобуд-1» зареєстровано 14 липня 1998 року. Засновниками є ОСОБА_1 - 33 %, ПрАТ «Кастеліум Інвест» - 31 %, ПП «Творча майстерня Престиж» - 20 %, ОСОБА_3 - 16 %.

З реєстраційної карти суб`єкта підприємницької діяльності - юридичної особи, встановлено, що реєстрацію 14 липня 1998 року ТОВ «Житлобуд-1» здійснювала ОСОБА_1 , в подальшому внесено зміни до складу засновників.

Згідно з витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань від 14 листопада 2023 року, Статуту ТОВ «Сервіс Житлобуд-1» зареєстровано 15 червня 2020 року єдиним засновником - учасником товариства ОСОБА_1 . Рішенням № 1 засновника про створення ТОВ «Сервіс «Житлобуд-1» від 11 червня 2020 року, прийнято письмове рішення одноосібного учасника (засновника) створити ТОВ «Сервіс Житлобуд-1». Виконавчим органом управління - директором товариства призначено ОСОБА_1 .

За Актом приймання-передачі документів ОСОБА_2 10 серпня 2023 року передала, а ОСОБА_4 прийняв первинну бухгалтерську документацію за 2022-2023 роки. Зокрема, серед іншого розрахункову відомість за лютий 2023 року За Актом приймання-передачі документів від 10 квітня 2023 року головний бухгалтер ОСОБА_2 передала ОСОБА_5 первинну бухгалтерську документацію.

Судом досліджений наказ ТОВ «Житлобуд-1» № 03 від 28 лютого 2023 року, в якому зазначені суми нарахувань по виплаті матеріальної допомоги, відпускних та премій за лютий 2023 року, серед іншого ОСОБА_1 виплачено премію за збільшення обсягу робіт в сумі 14 500 грн.

Пізніше, 19 травня 2023 року ОСОБА_1 звернулась до директора ТОВ «Житлобуд-1» із заявою про виплату заборгованості по заробітній плати за березень 2023 року.

Спір між сторонами виник з приводу права позивачки на отримання нарахованої, але невиплаченої при звільненні заробітної плати за березень 2023 року, компенсації за невикористану відпуску, вихідної допомоги та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Відповідно до ч. 1 ст. 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Згідно з ч. 1 ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Статтею 117 КЗпП України передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника.

Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що передбачений частиною 1 статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум.

Така правова позиція викладена у Постанові Верховного Суду України 29 січня 2014 року в справі № 6-144ц13.

Невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.

Пунктом 32 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» № 9 від 06 листопада 1992 року передбачено, що у випадках стягнення на користь працівника середнього заробітку за час вимушеного прогулу в зв`язку з незаконним звільненням або переведенням, відстороненням від роботи невиконанням рішення про поновлення на роботі, затримкою видачі трудової книжки або розрахунку він визначається за загальними правилами обчислення середнього заробітку, виходячи з заробітку за останні два календарні місяці роботи. Для працівників, які пропрацювали на даному підприємстві (в установі, організації) менш двох місяців, обчислення проводиться з розрахунку середнього заробітку за фактично відпрацьований час.

Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність заборгованості ТОВ «Житлобуд-1» перед ОСОБА_1 по заробітній платі та виплаті компенсації за невикористану відпустку.

Відповідно пункту 6 Протоколу загальних зборів учасників Товариства від 17 січня 2023 року підставою для звільнення ОСОБА_1 з посади директора вказано ч. 3 ст. 99 ЦК України, що відповідає п. 5 ч. 1 ст. 41 КЗпП України, як додаткової підстави для розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця.

Відповідно до положення ст. 44 КЗпП України, у разі припинення трудового договору з підстав, зазначених у пункті 5 частини першої статті 41 КЗпП України працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше ніж шестимісячний середній заробіток.

Отже, суд першої інстанції прийшов до правильного висновку, що при звільненні позивачу мала бути виплачена вихідна допомога у розмірі шестимісячного середнього заробітку.

Доводи апелянта про відсутність у позивача права на отримання вихідної допомоги через перебування на керівній посаді іншого підприємства, колегія суддів відхиляє, оскільки відсутнє законодавче обмеження на право отримання вихідної допомоги, через працевлаштування керівником іншого підприємства.

Згідно з абзацом 3 пункту 2 Порядку № 100 для виплати вихідної допомоги середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, які передували події, з якою пов`язана відповідна виплата.

Постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (в редакції чинній на час розгляду справи) визначено, що при обчисленні середньої заробітної плати враховуються всі суми нарахованої заробітної плати згідно із законодавством та умовами трудового договору, крім визначених у пункті 4 цього Порядку. Суми нарахованої заробітної плати, крім премій (в тому числі за місяць) та інших заохочувальних виплат за підсумками роботи за певний період, враховуються у тому місяці, за який вони нараховані, та у розмірах, в яких вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо, за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт.

Премії (в тому числі за місяць) та інші заохочувальні виплати за підсумками роботи за певний період під час обчислення середньої заробітної плати враховуються в заробіток періоду, який відповідає кількості місяців, за які вони нараховані, починаючи з місяця, в якому вони нараховані. Для цього до заробітку відповідних місяців розрахункового періоду додається частина, яка визначається діленням суми премії або іншої заохочувальної виплати за підсумками роботи за певний період на кількість відпрацьованих робочих днів періоду, за який вони нараховані, та множенням на кількість відпрацьованих робочих днів відповідного місяця, що припадає на розрахунковий період. Якщо період, за який нараховано премію чи іншу заохочувальну виплату, працівником відпрацьовано частково, під час обчислення середньої заробітної плати враховується сума у розмірі не більше фактично нарахованої суми премії чи іншої заохочувальної виплати.

Суд першої інстанції визначив розмір середньоденного заробітку у сумі 661,45 грн, з урахуванням заробітної плати позивача за два місяці по 18304,20 грн із додаванням частки премії за два місяці по 1208,34 грн з діленням на кількість днів у січні-лютому 2023 року (за два повні місяці, що передували звільненню), з чим погоджується і апеляційний суд.

Вихідна допомога за шість місяців буде становити 117075,24 грн. з врахуванням середньомісячний заробіток 19512,54 (18304,20+1208,34), який підлягає стягненню з відповідача на користь позивачки на підставі положення ст. 44 КЗпП.

Згідно ст. 117 КЗпП України, в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що передбачений частиною 1 статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

Отже, не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Конституційний Суд України в Рішенні від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_6 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв`язку з положеннями статей 117, 237-1 цього Кодексу роз`яснив, що за статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Згідно з п. 20 Постанови Пленуму ВСУ № 13 від 24.12.1999 року «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, - наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі ст. 117 КЗпП стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при не проведенні його до розгляду справи - по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини.

Колегія суддів вважає доведеним факт несвоєчасної виплати позивачці заробітної плати та компенсації за невикористану відпустку, й вихідної допомоги, що підтверджено матеріалами справи.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 січня 2021 року в справі № 760/2881/19 (провадження № 61-1096св20) вказано, що «у випадках стягнення на користь працівника середнього заробітку за час вимушеного прогулу в зв`язку з незаконним звільненням або переведенням, відстороненням від роботи - невиконанням рішення про поновлення на роботі, затримкою видачі трудової книжки або розрахунку він визначається за загальними правилами обчислення середнього заробітку, виходячи із заробітку за останні два календарні місяці роботи. При цьому враховуються положення Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок № 100). Згідно з абзацом 3 пункту 2 Порядку № 100 середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, які передували події, з якою пов`язана відповідна виплата. Абзацом другим пункту 8 вказаного Порядку встановлено, що середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді».

Позивачка звільнена з роботи 14 березня 2023 року, в день її звільнення роботодавцем не проведений остаточний розрахунок.

Період, за який позивачка просить суд стягнути середній заробіток, за не проведення розрахунку при звільненні становить 175 робочих днів (з 15 березня 2023 року по дату ухвалення судового рішення 24 листопада 2023 року). Оскільки середньоденний заробіток позивачки 661,45 грн, розмір середнього заробітку за затримку розрахунку при звільнені складає 115 753,75 грн.

Середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою, а є спеціальним видом відповідальності роботодавця за порушення трудових прав працівника.

Пунктом 6 частини першої статті 3 ЦК України передбачено, що загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.

У трудових правовідносинах працівник має діяти добросовісно, реалізуючи його права, що вимагає, зокрема частина третя статті 13 ЦК України, не допускаючи дії, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена ст. 117 КЗпП України відповідальність.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

Однак встановлений ст. 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.

У своїй постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц Велика Палата Верховного Суду зазначила, якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов`язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов`язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків.

З огляду на наведені мотиви Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого ст. 117 КЗпП України.

При цьому Велика Палата Верховного Суду сформулювала перелік обставин, які повинен ураховувати суд, вирішуючи питання про зменшення розміру відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до ст. 117 ЦПК України. Такими обставинами є: 1) розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; 2) період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; 3) ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; 4) інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про часткове задоволення позовних вимог, та стягнення з відповідача на користь позивачки нараховану, але не виплачену заробітну плату за березень 2023 року в розмірі 7958,35 грн, компенсацію за невикористану відпустку в розмірі 26457,60 грн, вихідну допомогу - 117075, 24 грн., середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 15 березня 2023 року по 24 листопада 2023 року в розмірі 40000 грн.

Інші доводи апеляційної скарги зводяться до незгоди із ухваленим судовим рішенням, не спростовують висновків суду першої інстанції та не можуть бути підставою для скасування рішення.

З урахуванням викладеного, колегія суддів вважає, що вказане рішення є законним та обґрунтованим, ухваленим на підставі норм матеріального та процесуального права, тому підстави для його скасування відсутні.

У відзиві на апеляційну скаргу позивачка, крім іншого, просить суд стягнути на її користь судові витрати.

Частиною 8 ст. 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

Відповідно до положень ст. 133 ЦПК України, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.

Судові витрати на правничу допомогу це фактично понесені стороною і документально підтверджені витрати, пов`язані з наданням цій стороні правової допомоги адвокатом або іншим спеціалістом в галузі права при вирішенні цивільної справи в розумному розмірі з урахуванням витраченого адвокатом часу.

Згідно з ч. 1 ст. 137 ЦПК України, витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката несуть сторони.

Частиною 3 цієї статті передбачено, що за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат, учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Відповідно до ч. 1-4 ст. 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.

У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Як вбачається з аналізу наведених правових норм, документально підтверджені судові витрати підлягають компенсації стороні, на користь якої ухвалене рішення, за рахунок іншої сторони. При цьому, склад та розміри витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги, документи, що свідчать про оплату обґрунтованого гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку.

Даний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 21 березня 2018 року у справі № 815/4300/17, від 11 квітня 2018 року у справі № 814/698/16.

Згідно з п. 2 ч. 2 ст. 141 ЦПК України, інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються, у разі відмови в позові - на позивача.

На підтвердження розміру понесених ОСОБА_1 витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, в матеріалах справи містяться: договір про надання правничої допомоги від 10 липня 2023 року; додаток №1 від 10 липня 2023 року до Договору; Акт №1 прийому передачі наданих послуг до Договору 22 квітня 2024 року.

Відповідно до роз`яснень, що містяться в п.48 постанови №10 Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2014 року «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» витрати на правову допомогу мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

Враховуючи те, що в матеріалах справи містяться документально підтверджені витрати позивачки ОСОБА_1 на правову допомогу на загальну суму 5 000,00 гривень, суд доходить висновку про наявність підстав для стягнення вказаних витрат із відповідача на користь позивачки.

З урахуванням викладеного, колегія суддів вважає, що вказане рішення є законним та обґрунтованим, ухваленим на підставі норм матеріального та процесуального права, тому підстави для його скасування відсутні.

Керуючись ст.ст. 369, 374, 375, 382, 383, 384 України, апеляційний суд,

постановив:

Апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Житлобуд-1», в інтересах якого діє адвокат Пархоменко Ірина Сергіївназалишити без задоволення.

Рішення Оболонського районного суду м. Києва від 29 листопада 2023 рокузалишити без змін.

Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю «Житлобуд-1» на користь ОСОБА_1 витрати на правову допомогу у розмірі 5 000, 00 гривень.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та, відповідно до п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України, оскарженню не підлягає.

Головуючий: М.В. Мережко

Судді: Н.В. Поліщук

В.В. Соколова