Ухвала

від 13.05.2024 по справі 910/19114/19

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

УХВАЛА

м. Київ

13.05.2024Справа № 910/19114/19

Суддя Н.Плотницька, розглянувши справу

за позовомТовариства з обмеженою відповідальністю "ФК Гамбит"доАкціонерного товариства комерційний банк "Приватбанк"провизнання недійсним договоруПредставники сторінвід позивачане з`явилисьвід відповідачаТрембач О.С.Встановив:

28.12.2019 до Господарського суду міста Києва надійшла позовна заява Товариства з обмеженою відповідальністю "ФК Гамбит" з вимогами до Акціонерного товариства комерційний банк "Приватбанк" про визнання недійсним договору про придбання акцій № 12/2016 від 20.12.2016 та акт приймання-передавання за договором про придбання акцій від 20.12.2016, укладений між Публічним акціонерним товариством комерційний банк "Приватбанк" від імені якого діяв Фонд гарантування вкладів фізичних осіб в особі уповноваженої особи Фонду на тимчасову адміністрацію у Акціонерного товариства комерційний банк "Приватбанк" Славкіної М.А. та Товариством з обмеженою відповідальністю "ФК Гамбит", від імені якого діяв Шевченко А.М., уповноважена особа Фонду на тимчасову адміністрацію у Публічного акціонерного товариства комерційний банк "Приватбанк"

Свої позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що договір про придбання акцій № 7/2016 від 20.12.2016 та договір купівлі-продажу акцій банку № БВ-744/16/13010-05/131 від 21.12.2016 порушують право власності позивача, оскільки направлені на незаконне заволодіння його майна, відтак, мають бути визнанні недійсними.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 08.01.2020 відкрито провадження у справі № 910/19114/19, справу постановлено розглядати за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 10.02.2020.

06.02.2020 до відділу діловодства Господарського суду міста Києва від позивача надійшло клопотання про зупинення провадження у справі.

07.02.2020 до відділу діловодства Господарського суду міста Києва від позивача надійшло клопотання про долучення документів до матеріалів справи.

У підготовчому засіданні 10.02.2020 оголошено перерву до 13.03.2020.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 10.02.2020 суд викликав відповідача у підготовче засідання на 13.03.2020.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 13.03.2020 зупинено провадження у справі № 910/19114/19 до набрання законної сили судовим рішенням у справі № 826/7438/17, що розглядається Окружним адміністративний судом міста Києва

11.04.2024 до Господарського суду міста Києва від відповідача надійшло клопотання про поновлення провадження у справі № 910/19114/19.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 15.04.2024 поновлено провадження у справі, підготовче засідання призначено на 13.05.2024.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 23.04.2024 виправлено допущену в пункті 2 резолютивної частини ухвали Господарського суду міста Києва від 15.04.2024 по справі № 910/19114/19 описку.

26.04.2024 до Господарського суду міста Києва від відповідача надійшла заява про ознайомлення з матеріалами справи.

06.05.2024 до Господарського суду міста Києва від відповідача надійшло клопотання про закриття провадження у справі.

07.05.2024 до Господарського суду міста Києва від відповідача надійшло клопотання про залучення до участі у справі третіх осіб.

09.05.2024 до Господарського суду міста Києва від відповідача надійшли письмові пояснення щодо позовної заяви.

Представник позивача в судове засідання 13.05.2024 не з`явився, про поважні причини неявки суд не повідомив, хоча про дату, час та місце проведення судового засідання був повідомлений належним чином.

В судове засідання 13.05.2024 з`явився представник відповідача.

В судовому засіданні 13.05.2024 судом розглянуто клопотання Акціонерного товариства "Комерційний банк "ПриватБанк" про закриття провадження у справі відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених в постанові від 15.02.2023 у подібній справі - справі №910/18214/19.

Так, в постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.02.2023 у справі №910/18214/19 досліджувалось питання правомірності закриття провадження у справі на підставі пункту 7 розділу II Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення механізмів регулювання банківської діяльності" від 13.05.2020 №590-ІХ (надалі - Закон №590-ІХ).

Відповідно до пункту7 розділу II Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення механізмів регулювання банківської діяльності" від 13.05.2020 №590-ІХ судові провадження в господарських справах за позовом учасника та/або колишнього учасника банку про захист прав або інтересів, які були порушені внаслідок виведення банку з ринку на підставі протиправного (незаконного) індивідуального акта Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Міністерства фінансів України, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, рішення Кабінету Міністрів України, судовий розгляд яких станом на день набрання чинності цим Законом не завершений у судах першої, апеляційної або касаційної інстанцій шляхом ухвалення рішення (ухвали, постанови), у разі невідповідності обраних позивачем способів захисту вимогам частин третьої, четвертої статті 5 Господарського процесуального кодексу України підлягають закриттю у відповідній частині судом, який розглядає справу.

Судом враховано, що провадження у даній справі було зупинено до набрання рішенням у справі Окружного адміністративного суду міста Києва №826/7626/17 законної сили і фактично у суду відсутні підстави для висновку про настання такої події.

В той же час, згідно з пунктом 7 частини 2 статті 129 Конституції України однією із основних засад судочинства є розумні строки розгляду справи судом.

Частиною 7 статті 56 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" визначено, що суддя зобов`язаний справедливо, безсторонньо та своєчасно розглядати і вирішувати судові справи відповідно до закону з дотриманням засад і правил судочинства.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

З урахуванням практики Європейського суду з прав людини критеріями розумних строків у цивільних справах є: правова та фактична складність справи; поведінка заявника, а також інших осіб, які беруть участь у справі, інших учасників процесу; поведінка органів державної влади (насамперед суду); характер процесу та його значення для заявника (рішення у справах "Федіна проти України" від 02.09.2010, "Смірнова проти України" від 08.11.2005, "Матіка проти Румунії" від 02.11.2006, "Літоселітіс проти Греції" від 05.02.2004 тощо).

Тобто, розумність строків розгляду справи визначається індивідуально в кожному провадженні, виходячи із конкретних його обставин, в той час як саме на суд покладається обов`язок дотримання таких строків.

Також, поряд з дотриманням строків розгляду справи на суд покладається обов`язок ефективного справедливого розгляду, що досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважають важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути "почуті", тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обов`язок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами (Рішення ЄСПЛ від 19.04.1993 у справі "Краска проти Швейцарії").

У рішеннях ЄСПЛ від 26.10.1984 у справі "Де Куббер проти Бельгії" та від 28.10.1998 у справі "Кастілло Альгар проти Іспанії" наголошується на тому, що правосуддя має не тільки чинитися, також має бути видно, що воно чиниться. На кону стоїть довіра, яку в демократичному суспільстві суди повинні вселяти у громадськість. Якщо помилка національного суду щодо питань права або факту є настільки очевидною, що її можна кваліфікувати як "явну помилку" (тобто помилку, якої б не міг припуститися розумний суд) вона може порушити справедливість провадження (рішення ЄСПЛ від 15.11.2007 у справі "Хамідов проти Росії").

Рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом передбачає єдиний правовий режим, який забезпечує реалізацію їхніх процесуальних прав.

В даному випадку, ігнорування доводів сторін щодо цього спору в контексті висновків Великої Палати Верховного Суду у справі №910/18214/19 та проявлення невиправданого надмірного формалізму щодо підстав для поновлення провадження у справі і буде вважатись не дотриманням зазначених принципів і неврахуванням зазначених висновків ЄСПЛ. При цьому, важливим є факт ліквідації Окружного адміністративного суду міста Києва, що, безумовно, в силу положень Закону України "Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду" відкладає розгляд адміністративної справи №826/7626/17 на невизначений час.

На переконання суду, в контексті викладеного та враховуючи межі процесуального законодавства, в даному випадку поновлення провадження у даній справі надасть сторонам можливості своєчасно бути "почутими" стосовно вирішальних для результату провадження у даній справі висновків, а також забезпечить дотримання основоположних засад та принципів судочинства.

Відповідно до пукнту 8 частини 1 ст.2 Закону України "Про акціонерні товариства" корпоративні права - сукупність майнових і немайнових прав акціонера власника акцій товариства, які випливають з права власності на акції, що включають право на участь в управлінні акціонерним товариством, отримання дивідендів та активів акціонерного товариства у разі його ліквідації відповідно до закону, а також інші права та правомочності, передбачені законом чи статутними документами.

Згідно зі статтею 4 Закону України "Про акціонерні товариства" акціонерами можуть бути фізичні і юридичні особи, а статтею 25 цього Закону визначені права акціонера за кожною простою акцією, зокрема на участь в управлінні акціонерним товариством, отримання дивідендів, отримання в разі ліквідації товариства частини його майна або вартості частини майна товариства, отримання інформації про господарську діяльність товариства.

13.12.2016 комісія Національного банку України (НБУ) з питань визначення пов`язаних із банками осіб та перевірки операцій банків з такими особами прийняла рішення №105 "Про визначення осіб пов`язаними з ПАТ "КБ "Приватбанк", яким визнала Товариство з обмеженою відповідальністю "ФК Гамбит" пов`язаною з Публічним акціонерним товариством "Комерційного банку "Приватбанк" особою.

18.12.2016 правлінням Національного Банку України прийнято рішення № 498-рш/БТ "Про віднесення Публічного акціонерного товариства Комерційного банку "Приватбанк" до категорії неплатоспроможних" та № 499-рш/БТ "Про надання пропозиції Кабінету Міністрів України щодо виведення неплатоспроможного банку з ринку за участю держави", яким запропоновано Кабінету Міністрів України розглянути виведення неплатоспроможного Публічного акціонерного товариства "Комерційного банку "Приватбанк" з ринку у спосіб, визначений пунктом 5 частиною 2 статті 39 Закону №4452-VI, а саме шляхом продажу банку інвесторові в особі держави та серед іншого, визначено мінімальну потребу в капіталізації Публічного акціонерного товариства "Комерційного банку Приватбанк" на суму 116,8 млрд грн.

20.12.2016 Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (Фонд) прийняв рішення №2887 "Про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку Публічного акціонерного товариства "Комерційного банку "Приватбанк", яким погодив умови договорів про придбання акцій додаткової емісії від імені пов`язаних осіб неплатоспроможного банку та визначив повноважних осіб для забезпечення укладання оспорюваного договору.

20.12.2016 між Публічного акціонерного товариства "Комерційного банку "Приватбанк" (емітент), від імені якого діяв Фонд в особі своєї уповноваженої особи на тимчасову адміністрацію у банку Славкіної М.А., яка діяла на підставі рішення виконавчої дирекції Фонду від 20.12.2016 № 2887, та позивачем (набувач), від імені якого діяв Шевченко А.М. - уповноважена особа Фонду на тимчасову адміністрацію банку, якій делеговано повноваження на підписання цього договору на підставі рішення виконавчої дирекції Фонду від 20.12.2016 №2887 та в порядку статті 41-1 Закону №4452-VI, укладено договір №12/2016 про придбання акцій, згідно умов якого емітент зобовязується передати набувачеві, а набувач зобов`язується придбати в емітента в обмін на грошові зобов`язання емітента (банку) перед набувачем (позивачем) акції додаткової емісії емітента, а саме 24 007 простих іменних акцій загальною вартістю 6 721 960 грн, про що складено акт приймання-передачі за договором від 20.12.2016.

До матеріалів справи долучена виписка про стан рахунку в цінних паперах на 20.12.2016, згідно якої позивачу належало 24 007 акцій Публічного акціонерного товариства "Комерційного банку "Приватбанк" (найменування змінене на Акціонерне товариство Комерційний банк "Приватбанк").

20.12.2016 Фонд прийняв рішення № 2893 "Про погодження умов продажу неплатоспроможного банку Публічного акціонерного товариства "Комерційного банку "Приватбанк" (далі - рішення Фонду №2893), яким погоджено умови продажу неплатоспроможного банку державі та надано уповноваженій особі Фонду Шевченку А.М. повноваження на підписання та укладення договору купівлі-продажу цінних паперів.

21.12.2016 на виконання рішення Фонду №2893 уповноваженою особою Фонду Шевченком А.М. від імені всіх власників акцій ПАТ "КБ "Приватбанк" укладено з державою договір купівлі-продажу акцій банку №БВ-744/16/13010-05/131, згідно з яким держава в особі Міністерства фінансів України придбала 100% акцій Публічного акціонерного товариства "Комерційного банку "Приватбанк" в усіх його акціонерів у складі пакета за ціною одна гривня. Відповідно до цього договору належні позивачу акції у статутному капіталі Публічного акціонерного товариства "Комерційного банку "Приватбанк" було відчужено державі.

Отже, судом встановлено, що у грудні 2016 року на підставі рішень правління Національного Банку України, виконавчої дирекції Фонду та постанови Кабінету Міністрів України здійснено заходи щодо виведення неплатоспроможного Публічного акціонерного товариства "Комерційного банку "Приватбанк" з ринку в порядку, визначеному пунктом 5 частиною 2 статті 39, статтями 41, 41-1 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (надалі - Закон №4452-VI), шляхом його продажу інвестору в особі держави з одночасним збільшенням статутного капіталу банку, зокрема за рахунок додаткової емісії акцій банку в обмін на грошові зобов`язання банку перед позивачем (як пов`язаною з банком особою) за вкладами.

Звертаючись до господарського суду з позовом, що розглядається, позивач зазначив про незаконне позбавлення його права власності на грошові кошти, розміщені на рахунках у відповідача. Позивач набув у власність пакет акцій відповідача на підставі укладеного Фондом від його імені спірного договору у процедурі після визнання банку неплатоспроможним. Тобто доводи позивача про недійсність правочину з відчуження належних йому акцій банку у процедурі неплатоспроможності та щодо незаконності придбання від його імені посадовою особою Фонду акцій банку за рахунок коштів, що належали позивачу та перебували на його рахунках, були нерозривно пов`язані з незаконністю дій Фонду. В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач посилався на порушення вчиненням відповідачами оспорюваних правочинів про придбання акцій його прав власності.

Відповідно до частини 1 статті 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частини 1 статті 5 Господарського процесуального кодексу України).

Зі змісту статей 15, 16 Цивільного кодексу України вбачається, що кожна особа має право на захист її особистого немайнового або майнового права чи інтересу в суді.

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Способи захисту цивільного права чи інтересу - це закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16 (пункт 5.5). Тобто це дії, спрямовані на запобігання порушенню або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 у справі №310/11024/15-ц (п.14) та від 01.04.2020 у справі №610/1030/18 (пункт 40).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорювання. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорювання та спричиненим цими діяннями наслідкам. Такі висновки сформульовані, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі №338/180/17 (п.57), від 11.09.2018 у справі №905/1926/16 (п.40), від 30.01.2019 у справі №569/17272/15-ц, від 01.10.2019 у справі №910/3907/18 та від 09.02.2021 у справі №381/622/17 (п.14).

Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок щодо нього, суди мають враховувати його ефективність. Це означає, що вимога про захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, а також забезпечувати поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Установлені законом матеріально-правові способи захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Конвенція), відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту.

У пункті145 рішення від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства", заява № 22414/93, ЄСПЛ виснував, що зазначена норма Конвенції гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені у правовій системі тієї чи іншої країни. Отже, ефективний засіб правового захисту в розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення саме порушеного права особи, яка звернулася за судовим захистом. Натомість застосування судом неефективного способу захисту створює лише видимість захисту права особи, в той час як насправді таке право залишається незахищеним, що не відповідає статті 13 Конвенції.

Позивач, стверджуючи про порушення його прав та законних інтересів виведенням Публічного акціонерного товариства "Комерційного банку "Приватбанк" з ринку як неплатоспроможного шляхом продажу належних йому акцій банку інвестору в особі держави з одночасним збільшенням статутного капіталу банку, зокрема за рахунок додаткової емісії акцій банку в обмін на грошові зобов`язання банку перед позивачем (як пов`язаною з банком особою), обрав спосіб захисту у вигляді визнання недійсними вчинених відповідачами у грудні 2016 року правочинів щодо придбання від його імені уповноваженою особою Фонду акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку та відчуження усіх належних йому акцій на користь держави у складі 100% пакета акцій банку-боржника задля відновлення фінансового стану неплатоспроможного банку у визначеній спеціальним законом процедурі.

Спірні правочини вчинено на виконання рішень правління Національного банку України, виконавчої дирекції Фонду та постанови Кабінету Міністрів України про віднесення Публічного акціонерного товариства "Комерційного банку "Приватбанк" до категорії неплатоспроможних, виведення цього банку з ринку, запровадження тимчасової адміністрації у банку, а також погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку від імені пов`язаних із банком осіб, які прийнято в порядку статей 39, 41, 41-1 Закону №4452-VI. Отже, ці рішення уповноважених державою органів були підставами для укладення оспорюваних позивачем правочинів.

Директивою Європейського Парламенту і Ради (ЄС) 2014/59/ЄС від 15.05.2014 "Про основні положення щодо фінансового оздоровлення та виведення з ринку неплатоспроможних банків та інвестиційних фірм" (Директива 2014/59/ЄС) процедура "бейл-ін" (англ. "bail-in tool") визначена як один зі способів оздоровлення неплатоспроможного банку його інвестором. Така процедура передбачає списання незабезпечених вимог кредиторів та/або їх конвертацію у частку у статутному капіталі банку (наприклад, акції), внаслідок чого зменшується загальна сума зобов`язань кредитної установи, що розширює можливості її фінансового оздоровлення. Відповідно до статті 57 Директиви 2014/59/ЄС держави-члени можуть за умови дотримання національного корпоративного законодавства брати участь у рекапіталізації установи або суб`єкта, зазначених у пунктах "b", "c", "d" статті 1(1) цієї Директиви, шляхом надання їм капіталу в обмін на такі інструменти відповідно до вимог Регламенту (ЄС) №575/2013. Параграфом 5 ст.66 Директиви 2014/59/ЄС визначено, що держави-члени повинні забезпечити, щоб кредитори, яких стосується виконання повноважень на списання або конверсію відповідно до параграфа 4, не мали права оскаржувати зменшення основної суми інструменту чи зобов`язання або у відповідних випадках його конверсію згідно з будь-якими положеннями законодавства держави-члена. А згідно зі статті 85 цієї Директиви визначено порядок оскарження рішень про вжиття заходів із запобігання кризі, який, зокрема, врегульовує, що держави-члени повинні забезпечити, щоб кожна особа, якої стосується рішення про вжиття заходу з управління кризою, мала право на оскарження такого рішення. До права на оскарження застосовуються такі положення: подання апеляційної скарги автоматично не призупиняє дію оскаржуваного рішення; рішення органу із врегулювання підлягає негайному виконанню і є підставою для спростовної презумпції, що призупинення його виконання суперечило б інтересам суспільства. Для захисту інтересів осіб, які діють добросовісно і які придбали акції та інші активи, права або зобов`язання установи, яка підлягає врегулюванню, скасування рішення органу із врегулювання не впливає на адміністративні дії або транзакції, які здійснив орган із врегулювання на підставі скасованого рішення. У такому випадку засоби правового захисту у зв`язку із неправомірним рішенням або дією органів із врегулювання обмежуються компенсацією збитків, яких зазнав заявник у результаті рішення або дії.

Законом України від 16.09.2014 №1678-VІІ "Про ратифікацію угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони" Україна прийняла на себе зобов`язання, передбачені цією Угодою. Відповідно до розділу V "Економічне та галузеве співробітництво" глави 13 "Законодавство про заснування та діяльність компаній, корпоративне управління, бухгалтерський облік та аудит" зазначеної Угоди Україна прийняла на себе зобов`язання щодо поступового наближення до правил та рекомендацій ЄС із питань корпоративного управління відповідно до міжнародних стандартів, захисту прав акціонерів, кредиторів та інших заінтересованих сторін відповідно до вимог ЄС у цій сфері згідно з Додатками ХХХІVХХХVІ до цієї Угоди (стаття 387 Угоди).

Також, Законом України від 18.03.2004 №1629-ІV "Про загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу" затверджено загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу та визначено пріоритетні сфери адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, зокрема законодавство про компанії та банківське право.

За приписами статті 249 Договору про заснування Європейського економічного співтовариства від 25.03.1957 директива Європейського Парламенту та Ради є обов`язковою для кожної держави-члена, якій її адресовано, щодо результатів, що їх треба досягти, однак вона залишає національній владі цілковиту свободу вибирати форму та засоби досягнення цих результатів.

В Україні процедура викупу інвестором акцій неплатоспроможного банку ("bail-in"), яка регламентована Директивою 2014/59/ЄС, імплементована Законом України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" у редакції чинній з 10.11.2018. Так, спеціальна процедура виведення неплатоспроможного банку з ринку за участю держави як інвестора відповідно до статті 41-1 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" запроваджується як виняток для того, щоб не допустити вкрай негативних наслідків як для банківської системи, так і для економіки країни в цілому. З цією метою держава інвестує кошти у неплатоспроможний банк за рахунок державного бюджету, витрачаючи значні ресурси. Така процедура є коштовною альтернативою ліквідації банку та передбачає досягнення суспільно значущого ефекту і не має на меті ані збагачення певних кредиторів, ані їх позбавлення того, що вони отримали б у процедурі ліквідації банку.

Регламентована законодавцем процедура участі держави у відновленні платоспроможності банку у спосіб, визначений пунктом 4 або 5 частини 2 статті 39 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", передбачала прийняття КМУ рішення за пропозицією НБУ, в якій має зазначатися спосіб виведення банку з ринку за участю держави, розрахунки мінімальної потреби у капіталі з урахуванням можливості обміну необтяжених грошових зобов`язань банку перед пов`язаними особами на акції додаткової емісії (частини 3 статті 41-1 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб"; тут і далі в редакції, чинній на час вчинення оспорюваних правочинів).

Також, законодавцем передбачено обов`язок Фонду в день отримання рішення КМУ про участь держави у виведенні неплатоспроможного банку з ринку відповідно до пункту 5 частини 2 статті 39 цього Закону вжити заходів до додаткової емісії акцій банку, яка проводиться без відповідного скликання загальних зборів акціонерів, а укладення договорів купівлі-продажу акцій від імені пов`язаних осіб банку здійснюється уповноваженою особою Фонду без погодження з такими особами відповідно до затвердженого Фондом плану врегулювання. З дня затвердження плану врегулювання Фонд відповідно до закону набуває права розпоряджатися акціями (паями) банку від імені будь-якої особи, яка є учасником банку, без необхідності додаткового оформлення повноважень на продаж акцій (паїв), а учаснику банку забороняється розпоряджатися акціями (паями) банку у будь-який спосіб (частини 3 статті 41 та частин 4, 6 статті 41-1 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб").

Разом з тим, із процедури "bail-in" виключено кредиторів юридичних та фізичних осіб, які не пов`язані з банком, але лише в межах їх коштів за поточними та депозитними рахунками, а також кредиторів, якщо грошові зобов`язання перед ними є обтяженими, незалежно від їх пов`язаності із банком. Такі кредитори в разі виведення неплатоспроможного банку з ринку за участю інвестора-держави можуть отримати завдяки державним інвестиціям більше, ніж вони отримали б у процедурі ліквідації банку (частини 6 статті 41-1 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб"). Метою виключення із процедури "бейл-ін" першої категорії кредиторів є відновлення довіри до банку з боку непов`язаних із банком кредиторів, без чого здатність банку надалі здійснювати свою діяльність є сумнівною, а другої захист добровільних заставодержателів прав вимоги пов`язаних осіб.

Процедура "бейл-ін" не спрямована на покарання кредиторів, до яких вона застосовується, а має на меті фінансове оздоровлення банку за рахунок списання вимог кредиторів, які є пов`язаними з банком особами, та/або їх конвертацію в акції. Застосування цієї процедури означає, що законодавець вирішив, що такі категорії кредиторів не отримають задоволення своїх вимог за рахунок інвестицій з державного бюджету.

Так, відповідно до частини 6 статті 41-1 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" фонд продає акції неплатоспроможного банку Мінфіну в повному обсязі за одну гривню лише у випадку, якщо капітал банку за результатами формування резервів та обміну зобов`язань на акції додаткової емісії банку залишається від`ємним чи нульовим (тобто коли такі акції не мають жодної цінності).

Отже, на вимоги пов`язаних із неплатоспроможним банком осіб (зокрема, і позивача) про визнання недійсними правочинів, укладених від їхнього імені, поширюється дія спеціальних норм матеріального права, передбачених статтями 39, 40, 41, 41-1 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", які були чинними на момент учинення правочинів у процедурі придбання державою акцій неплатоспроможного банку, яка за правом Європейського Союзу визначена як "bail-in tool".

Спеціальним Законом України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" передбачено обмеження способів захисту учасника неплатоспроможного банку з метою недопущення реституційних наслідків для інвестора та його майнової відповідальності перед попереднім власником акцій неплатоспроможного банку. Так, відповідно до частини 6 статті 41 цього Закону після укладення договору купівлі-продажу акцій неплатоспроможного банку та їх передачі інвестору інвестор не може бути позбавлений права власності на придбані ним акції банку, та такі акції не можуть бути витребувані в нього на користь попереднього власника; попередній власник акцій банку не має права вимагати від інвестора відшкодування будь-яких збитків, понесених у результаті придбання інвестором акцій банку, з підстав недійсності, скасування або визнання протиправними будь-яких рішень, правочинів або інших дій, прийнятих або вчинених у процесі визнання банку неплатоспроможним та виведення його з ринку. Отже, на час укладення спірних правочинів нормами матеріального права вже було обмежено права колишніх власників (акціонерів) неплатоспроможного банку щодо можливості повернення їм акцій неплатоспроможного банку та на відшкодування попереднім власникам збитків інвестором, яким у спірному випадку виступила держава, з підстав недійсності, скасування або визнання протиправними будь-яких рішень, правочинів або інших дій, вчинених у процедурі виведення неплатоспроможного банку з ринку.

Таке регулювання прийнято Україною з метою адаптації законодавства до корпоративного та банківського права Європейського Союзу відповідно до зобов`язань за міжнародними договорами України, воно узгоджується зі статей 85 Директиви 2014/59/ЄС та має певні особливості процедури застосування в національному праві, що допускається цими міжнародними договорами. Так, відповідно до цієї статті Директиви 2014/59/ЄС скасування рішення відповідного органу не повинне впливати на подальші акти чи правочини, які базувалися на такому рішенні; способи захисту від помилкового рішення чи дії обмежуються компенсацією майнових втрат позивача. Зазначений підхід базується на тому, що у процедурі виведення банку з ринку відбуваються настільки радикальні зміни як у структурі статутного капіталу, так і в майні банку (в тому числі внаслідок його докапіталізації), що навіть у разі порушення закону під час таких процедур повернення постраждалих осіб у попередній стан є неможливим, унаслідок чого як спосіб захисту порушених майнових прав може застосовуватися лише відшкодування збитків.

Зазначені законодавчі гарантії прав інвестора зумовлювали те, що оспорювання в судовому порядку дійсності договору купівлі-продажу акцій, навіть у випадку констатації судом певних порушень при його укладенні, не призвело б до відновлення стану, що існував до його укладення. Тобто оскарження до суду договору купівлі-продажу акцій, укладеного у процедурі "бейл-ін", не може бути підставою для застосування наслідків недійсності правочину (договору). А тому відповідна позовна вимога в разі її задоволення судом не призведе до відновлення становища, яке існувало до порушення. Отже, така вимога є неефективним способом захисту інтересів акціонера неплатоспроможного банку незалежно від того, чи були законними рішення компетентних органів про виведення неплатоспроможного банку з ринку шляхом обміну його акцій на зобов`язання інвестора.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції, яка є частиною національного законодавства, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном; ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права; проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

ЄСПЛ тлумачить поняття "майно" (possessions) набагато ширше, ніж поняття "майно" розуміється у праві України, як і в цілому у праві держав континентальної системи права. У контексті ст.1 Першого протоколу до Конвенції під "possessions" розуміється не тільки наявне майно (existing possessions), але й ціла низка інтересів економічного характеру (активів (assets)). Поряд з іншим рухомим та нерухомим майном під захист статті 1 Першого протоколу до Конвенції підпадають корпоративні права, зокрема, акції (і не лише в частині їх вартості, а й у частині прав щодо контролю над підприємством, які вони надають власнику), патенти, ліцензії, професійна клієнтура ("добре імя"), матеріальна компенсація, присуджена судовим рішенням, право на пенсію та інші виплати (див. mutatis mutandis справи "Ятрідіс проти Греції" (Iatridis v. Greece), заява №31107/96, рішення ЄСПЛ від 25.03.1999, §54; "Беєлер проти Італії" (Beyeler v. Italy), заява №33202/96, рішення ЄСПЛ від 05.01.2000, §100; "Броньовский проти Польщі" (Broniowski v. Poland), заява №31443/96, рішення ЄСПЛ від 22.06.2004, §129; "Гратзінгер та Гратзінгерова проти Чеської Республіки" (Gratzinger and Gratzingerova v. Czech Republic), заява №39794/98, рішення ЄСПЛ від 10.07.2002, §69; "Прессос компанія Навєра А.О." та інші проти Бельгії" (Pressos Compania Naviera S.A. and оthers v. Belgium), заява №17849/91, рішення ЄСПЛ від 20.11.1995).

Закріплений у першому реченні статті 1 Першого протоколу до Конвенції принцип мирного володіння майном є загальним щодо всіх видів майна. Умови позбавлення особи власності передбачено у другому та третьому реченнях цієї статті: таке втручання має бути передбачено законом і відбуватися в інтересах суспільства (для забезпечення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, сплати податків та іншого) з дотриманням "справедливого балансу" між вимогами таких інтересів та вимогами захисту відповідного конвенційного права.

Надання уповноваженій особі Фонду відповідно до пункту 5 частини 2 статті 39 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" повноважень на вжиття заходів з додаткової емісії акцій неплатоспроможного банку без відповідного скликання загальних зборів акціонерів та щодо укладення договорів купівлі-продажу акцій від імені пов`язаних з банком осіб без погодження з такими особами відповідно до затвердженого Фондом плану врегулювання було передбачено законом. Отже, таке обмеження прав акціонерів, яке було доступним, чітким і передбачуваним, зокрема для позивача, відповідало критерію законності в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Це обмеження було спрямоване на забезпечення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів у збереженні платоспроможності відповідача 1 як банку, який займав значне місце на ринку фінансових послуг, і ліквідація якого могла потягнути істотні негативні наслідки фінансової нестабільності в державі. З огляду на відсутність інших юридичних засобів збереження такої стабільності, які би відповідали європейським вимогам, і за наявності гарантій для акціонерів у разі завдання їм збитків отримати відповідне відшкодування, застосовані обмеження є пропорційними зазначеній легітимній меті. Тобто, суд не вбачає порушення справедливого балансу між вищевказаним суспільним інтересом у втручанні у право власності позивача шляхом придбання акцій неплатоспроможного банку в обмін на грошові зобов`язання останнього перед позивачем і викупу державою цих акцій, позаяк законом передбачено можливість компенсації шкоди акціонеру, якщо він у відповідному судовому процесі підтвердить добросовісність своїх дій у правовідносинах із неплатоспроможним банком і порушення своїх прав та законних інтересів.

У ліквідаційній процедурі неплатоспроможного банку заінтересовані особи (кредитори) включаються до дев`ятої черги. Суд бере до уваги те, що позовні вимоги обґрунтовано виключно з посиланням на незаконність дій уповноважених осіб Фонду щодо вчинення правочинів, без погодження з позивачем. Отже, позивачем оспорюються правочини, укладені на підставі рішень НБУ, Фонду, КМУ, і які були підставою для укладення відповідних договорів, що має наслідком застосування спеціальних норм, передбачених частиною 6 статті 41 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", щодо обмеження способів захисту прав попереднього власника акцій неплатоспроможного банку, які в подальшому було конкретизовано частинами 3 і 4 статті 5 Господарського процесуального кодексу України у редакції Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення механізмів регулювання банківської діяльності".

На момент звернення з позовом про визнання недійсними договорів купівлі-продажу акцій Публічного акціонерного товариства "Комерційного банку "Приватбанк", укладених у процедурі виведення цього банку з ринку як неплатоспроможного, було здійснено обмін грошових вимог позивача до банку на акції додаткової емісії банку у процедурі "бейл-ін", а 100% акцій ПАТ "КБ "Приватбанк" продано інвестору державі в особі Міністерству фінансів України в порядку статті 41-1 Закону №4452-VI. Тобто всі процедури, обумовлені підготовкою і передачею банку новому акціонеру (державі) та відновленням його платоспроможності, були завершені.

Відтак, провадження в цій справі за позовними вимогами про недійсність правочинів із придбання позивачем акцій додаткової емісії неплатоспроможного Публічного акціонерного товариства "Комерційного банку "Приватбанк" та про відчуження на користь держави належної йому частки у складі 100% акцій неплатоспроможного банку не здатне поновити прав позивача як колишнього учасника (акціонера) і пов`язаної з банком особи, оскільки як з огляду на правову природу спірних правовідносин, так і в силу частини 6 статті 41 Закону №4452-VI відновлення становища, яке існувало до вчинення оспорюваних правочинів у процедурі виведення неплатоспроможного банку з ринку як наслідок недійсності правочинів не є можливим незалежно від встановлення/невстановлення судом певних порушень при вчиненні таких правочинів. Єдиним ефективним способом захисту позивача може бути відшкодування йому у грошовій формі завданої шкоди.

Отже, позивачем обрано неефективний спосіб захисту прав у розумінні ст.13 Конвенції та частини 6 статті 41 Закону №4452-VI, який не забезпечить поновлення порушених прав, за захистом яких він звернуся до суду.

Щодо темпорального застосування Закону №590-IX до спірних правовідносин та підстав для закриття провадження у справі з урахуванням приписів цього Закону суд зазначає наступне.

Встановлення способів захисту порушеного права є інститутом матеріального права. Положення статті 5 "Способи судового захисту" Господарського процесуального кодексу України є нормами матеріального права незважаючи на їх розміщення у процесуальному кодексі.

На дату звернення акціонера неплатоспроможного банку з даним позовом, діяв Господарський процесуальний кодекс України в редакції зі змінами, внесеними Законом України від 20.09.2019 №132-IX, чинним з 16.11.2019. Диспозиція статті 5 "Способи судового захисту" Господарського процесуального кодексу України в зазначеній редакції не передбачала обмежень щодо вибору колишнім учасником неплатоспроможного банку способу захисту його прав у господарському суді, порушення яких він пов`язує зі здійсненням процедури виведення неплатоспроможного банку з ринку. Однак такі обмеження існували відповідно до частини 6 статті 41 Закону №4452-VI, тобто в іншому законі, положення якого були матеріально-правовими. Ці обмеження були доступними, чіткими та передбачуваними для позивача. Подальше внесення змін до Господарського процесуального кодексу України та доповнення статті 5 новими частинами 3 та 4 на цей висновок не впливають.

Статтею 16 Цивільного кодексу України передбачено необмежений перелік способів захисту особою своїх цивільних прав та інтересів, а також зазначено, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом, але тільки у визначених законом випадках. Отже, цивільним законодавством допускається обрання судом такого способу захисту, який передбачений, зокрема, законом та є ефективним, виходячи із предмета спору. Термін "встановлений законом" означає не лише те, що спосіб захисту названий у законі, але й те, що цей спосіб визначений для захисту права чи інтересу від конкретного правопорушення.

Разом із тим, 23.05.2020 набрав чинності Закон №590-IX, п.5 розділу I якого внесено зміни у статті 5 Господарського процесуального кодексу України та доповнено її частинами 3 і 4 такого змісту:

"3. Єдиним способом захисту прав осіб, які є (були) учасниками банку і права та інтереси яких були порушені внаслідок виведення неплатоспроможного банку з ринку або ліквідації банку на підставі протиправного (незаконного) індивідуального акта Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Міністерства фінансів України, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, рішення Кабінету Міністрів України, є відшкодування завданої шкоди у грошовій формі.

4. Визнання протиправним (незаконним) індивідуального акта/рішення, зазначеного у частині третій цієї статті, не може бути підставою для застосування способів захисту у вигляді визнання недійсними, нечинними, протиправними та скасування будь-яких рішень, правочинів або інших дій/визнання протиправною бездіяльності, прийнятих, вчинених або допущених у процедурі виведення неплатоспроможного банку з ринку/ліквідації банку".

Як вбачається з пояснювальної записки до проекту зазначеного Закону, такі зміни мають за мету встановити рівновагу між приватними інтересами вкладників банків і суспільними інтересами у процедурах виведення неплатоспроможних банків з ринку / їх ліквідації, що є реалізацією принципу пропорційності як складової верховенства права. У разі скасування рішення щодо виведення банку з ринку становище такого банку, яке існувало до прийняття рішення компетентним органом, не повинно відновлюватись, а засоби правового захисту мають обмежуватись компенсацією у разі, якщо власники банку зазнали шкоди (як це передбачено законодавством США, Сполученого Королівства, Республіки Молдови, Литовської Республіки). Дослідження міжнародного досвіду регулювання таких правовідносин свідчить про відсутність у законодавстві інших країн підстав і механізмів повернення на ринок банку, щодо якого почалась процедура ліквідації.

Відтак передбачена частиною 6 статтею 41 Закону №4452-VI заборона щодо витребування в інвестора придбаних ним акцій банку на користь їх попереднього власника, яка діяла з 12.08.2015 та на час розгляду спору у цій справі, у контексті застосування гарантій статті 6 Конвенції є легітимним цивільно-правовим обмеженням способів захисту акціонерами банків їх прав та інтересів у процедурі виведення з ринку неплатоспроможного банку (у розумінні норм матеріального права), яка має застосовуватися як спеціальна щодо загальних способів захисту норма права. Така норма введена на захист публічного інтересу в забезпеченні стабільності фінансової системи та положень щодо добросовісності інвестора банку в силу закону (частина10 статті 39 Закону №4452-VІ). Отже, законодавець встановив межі захисту суб`єктивного права учасника банку, імперативно визначивши, які способи захисту можуть бути застосовані у разі порушення права особи під час процедури виведення з ринку неплатоспроможного банку і які способи захисту не можуть бути застосовані.

Внесені Законом №590-IX зміни до Господарського процесуального кодексу України, які набрали чинності 23.05.2020, фактично не змінили цього матеріально-правового регулювання.

Отже, з прийняттям Закону №590-IX не було змінено матеріально-правове регулювання в частині способів захисту прав особи, яка постраждала внаслідок порушень закону у процедурі виведення банку з ринку (відновлення його платоспроможності). Як на момент виникнення спірних правовідносин (грудень 2016 року), так і на цей час єдиним способом захисту від таких порушень є стягнення збитків. Тому питання темпорального застосування Закону №590-IX у частині належного способу захисту не виникає.

Рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування за умови його невідповідності закону не тягне тих наслідків, на які воно спрямоване (постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2019 у справі №911/3681/17 (провадження №12-79гс19, п.39), від 15.10.2019 у справі №911/3749/17 (провадження 12-95гс19, п.6.27), від 22.01.2020 у справі №910/1809/18 (провадження 12-148гс19, п.35), від 01.02.2020 у справі №922/614/19 (провадження 12-157гс19, п.52). Тому під час розгляду справи, в якій на вирішення спору може вплинути оцінка рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування, як законного або протиправного (наприклад, у спорі про відшкодування шкоди, у спорі за віндикаційним позовом тощо), не допускається відмова у позові з тих мотивів, що рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування не визнане судом недійсним або що таке рішення не оскаржене, відповідна позовна вимога не предявлена. Під час розгляду такого спору слід виходити з принципу jura novit curia "суд знає закони" (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі №587/430/16-ц (провадження №14-104цс19, п.50), від 04.12.2019 у справі №917/1739/17 (провадження №12-161гс19, п.84), від 11.09.2019 у справі №487/10132/14-ц (провадження №14-364цс19, п.101) та інші). Тому суд незалежно від того, оскаржене відповідне рішення чи ні, має самостійно дати правову оцінку рішенню органу державної влади чи місцевого самоврядування та викласти її в мотивувальній частині судового рішення (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі №359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21, п.109).

Тому частина 3 статті 5 Господарського процесуального кодексу України, яка визначає єдиний спосіб захисту прав, підлягає застосуванню незалежно від того, чи було визнано протиправним (незаконним) індивідуальний акт/рішення, зазначений у цій частині. Більше того, частиною 4 статті 5 Господарського процесуального кодексу України вказує на те, що визнання протиправним (незаконним) індивідуального акта/рішення, зазначеного в частини 3 статті 5 Господарського процесуального кодексу України, є неналежним способом захисту прав особи, яка вважає їх порушеними таким актом, і не є підставою для застосування інших способів захисту, ніж відшкодування завданої шкоди.

У контексті застосування процесуальних норм, які було новелізовано із прийняттям Закону №590-IX, зокрема п.7 розділу ІІ цього Закону, необхідно враховувати положення частини 3 статті 3 Господарського процесуального кодексу України, якою визначено, що судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії (однією із яких є закриття провадження у справі), розгляду і вирішення справи.

Зазначене відповідає припису частини 1 статті 58 Конституції України, згідно з яким закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Так, у рішенні від 09.02.1999 №1-рп/99 (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) Конституційний Суд України виснував, що в регулюванні суспільних відносин застосовуються різні способи дії в часі нормативно-правових актів; перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися, зокрема, негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма). За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце (абзаци 1 та 2 п.2 мотивувальної частини зазначеного рішення).

За загальним правилом, відомим, зокрема із загальної теорії права, закони та інші нормативно-правові акти (їхні окремі приписи) мають пряму дію в часі, тобто регулюють (1) відносини, що виникли після набрання чинності, а також (2) відносини, які виникли до набрання чинності та продовжують існувати на час набрання чинності (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 03.11.2021 у справі №9901/378/20 (п.п.29-30), від 08.09.2021 у справі №9901/315/20 (п.40). Відтак, помилковим є висновок про те, що приписи частин 3, 4 статті 5 Господарського процесуального кодексу України у редакції Закону №590-IX поширюють свою дію тільки на ті правовідносини, які виникли після набрання чинності цим Законом. Застосування на час розгляду справи в суді передбачених спеціальним Законом №590-IX процесуальних приписів про закриття провадження у справі, відкритого до набрання чинності цим законом, відповідає загальним правилам застосування закону в часі відповідно до статті 58 Конституції України.

За змістом пункту 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №590-IX законодавчі та інші нормативно-правові акти, прийняті до дня набрання чинності цим Законом, застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону. Отже, за темпоральним критерієм законодавець застосував принцип прямої дії положень Закону №590-IX у часі тобто перехід до регулювання згідно із Законом №590-IX здійснюється негайно з дня набрання ним чинності 23.05.2020, а раніше прийняті законодавчі акти не застосовуються в частинах, що суперечать цьому Закону.

Відповідно до пункту 7 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 590-IX судові провадження в господарських справах за позовом учасника та/або колишнього учасника банку про захист прав або інтересів, які були порушені внаслідок виведення банку з ринку на підставі протиправного (незаконного) індивідуального акта Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Міністерства фінансів України, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, рішення Кабінету Міністрів України, судовий розгляд яких станом на день набрання чинності цим Законом не завершений у судах першої, апеляційної або касаційної інстанцій шляхом ухвалення рішення (ухвали, постанови), у разі невідповідності обраних позивачем способів захисту вимогам частин третьої, четвертої статті 5 Господарського процесуального кодексу України підлягають закриттю у відповідній частині судом, який розглядає справу.

Таке національне регулювання узгоджується із процедурою, передбаченою ст.85 Директиви 2014/59/ЄС, яка імплементована Україною на виконання міжнародних зобов`язань.

Зазначена спеціальна норма про закриття провадження у справі є процесуальною та оперативною, виходячи з дії нормативних актів у часі, встановлює, яку процесуальну дію має вчинити суд у разі, якщо позивач обрав неналежний спосіб захисту у процедурі виведення банку з ринку. Отже, ця норма має застосовуватися разом з відповідною нормою закону як цілісний регулятор на час учинення відповідної процесуальної дії, а не на час виникнення спірних правовідносин (чи на час звернення позивача до суду). Відтак норми перехідних положень закону як такі, що застосовуються до обмеженого кола правовідносин, які виникли і продовжуються на момент набрання чинності відповідним законом, вичерпують свою дію внаслідок їх застосування. Після закриття провадження у справах, про які законодавцем зазначено в п.7 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №590-IX, буде відсутній предмет регулювання припису цього пункту.

Господарський процесуальний кодекс України не містить такої підстави для закриття провадження у справі, як обрання позивачем неналежного способу захисту. Тому за загальним правилом, якщо обраний позивачем спосіб захисту передбачений законом, але є неналежним саме у справі, яка розглядається, то це не є підставою для закриття провадження, а є самостійною підставою для відмови в позові. Такий висновок сформульований, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (п.6.21), від 02.02.2021 у справі №925/642/19 (п.52) та від 22.06.2021 у справі №200/606/18 (п.76).

Разом з тим, законом можуть передбачатися винятки з такого загального правила. Застосування процесуального припису п.7 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №590-IX до правовідносин, спір стосовно яких перебуває на розгляді господарського суду, і судове провадження не завершено прийняттям остаточного рішення на дату набрання чинності цим Законом, не суперечить положенням статті 6 Конвенції. Воно забезпечує однакові процесуальні наслідки розгляду спорів за позовами учасників (акціонерів) неплатоспроможного банку як тих, що звернулися до суду до набрання чинності змінами до статті 5 Господарського процесуального кодексу України, і їх спір не завершено розглядом у суді, так і тих, що звернулися після набрання чинності Законом №590-ІХ, реалізуючи принцип рівності перед законом і судом, визначений статтею 7 Господарського процесуального кодексу України.

Законодавство України не обмежує повноваження парламенту встановити підстави для закриття провадження у справі в іншому законі, ніж процесуальний кодекс. Зокрема, законодавством України передбачено винятки підстави для закриття (припинення) провадження у справі на стадії її розгляду по суті, які врегульовані не Господарським процесуальним кодексом України, а іншими законами, а саме пунктом 1-1 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Кодексу України з процедур банкрутства, частиною 2 статті 1 Закону України від 13.04.2017 № 2021-VIII "Про відновлення платоспроможності вуглевидобувних підприємств", частиною 5 статті 12 Закону України від 18.01.2018 №2269-VIII "Про приватизацію державного і комунального майна". Відтак, механізм закриття провадження у справі, який передбачений п.7 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 590-IX на виконання міжнародних договорів України, не суперечить Господарському процесуальному кодексу України, узгоджується із законотворчою практикою, є доступним, чітким і зрозумілим для учасників справи.

Спеціальна норма встановлює правила, які підлягають застосуванню у певних випадках, визначених такою нормою, а загальна норма встановлює правила, які підлягають застосуванню у всіх випадках, крім тих, на які поширюється гіпотеза спеціальної норми. Тому загальна та спеціальна норми не суперечать одна одній, а встановлюють системне законодавче регулювання. У цій справі підлягає застосуванню спеціальна процесуальна норма пункту 7 розділу ІІ Закону №590-ІХ.

Аналогічні висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.02.2023 у справі № 910/18214/19.

З огляду на таке правове регулювання особливостей судової процедури розгляду спорів, пов`язаних із виведенням неплатоспроможного банку з ринку, суд дійшов висновку про закриття провадження у даній справі на підставі пункту 7 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 590-IX.

При цьому, приписи Закону №590-IX, які підлягають застосуванню у справі № 910/19114/19, мають пряму дію в часі, не тягнуть відмову у задоволенні позову та не позбавляють позивача ефективного способу захисту його прав і законних інтересів (можливості звернутися з позовом про відшкодування у грошовій формі завданої шкоди).

Керуючись статтями 5, 231, 232, 234 Господарського процесуального кодексу України, та пункту 7 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення механізмів регулювання банківської діяльності", суд

ПОСТАНОВИВ:

Закрити провадження у справі № 910/19114/19 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ФК Гамбит" до Акціонерного товариства комерційний банк "Приватбанк" про визнання недійсним договору.

Відповідно до частини 2 статті 235 Господарського процесуального кодексу України ухвали, постановлені судом поза межами судового засідання або в судовому засіданні у разі неявки всіх учасників справи, розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, набирають законної сили з моменту їх підписання суддею (суддями).

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів, а на ухвалу суду - протягом десяти днів з дня його (її) проголошення. Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду; ухвали суду - якщо апеляційна скарга подана протягом десяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду (частина 1, 2 статті 256 Господарського процесуального кодексу України).

Суддя Н.Плотницька