Постанова

від 07.10.2024 по справі 910/19114/19

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"07" жовтня 2024 р. Справа№ 910/19114/19

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Пономаренка Є.Ю.

суддів: Кропивної Л.В.

Руденко М.А.

при секретарі судового засідання Рижій А.В.,

за участю представників:

від позивача - Пелепецький В.Д.,

від відповідача - Трембач О.С.,

розглянувши апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ФК ГАМБИТ" на ухвалу Господарського суду міста Києва від 13.05.2024 про закриття провадження у справі №910/19114/19 (суддя Н. Плотницька) за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ФК Гамбит" до Акціонерного товариства комерційний банк "Приватбанк" про визнання недійсним договору.

ВСТАНОВИВ наступне.

28.12.2019 до Господарського суду міста Києва надійшла позовна заява Товариства з обмеженою відповідальністю "ФК Гамбит" з вимогами до Акціонерного товариства комерційний банк "Приватбанк" про визнання недійсним договору про придбання акцій № 12/2016 від 20.12.2016 та акту приймання-передавання за договором про придбання акцій від 20.12.2016, укладеного між Публічним акціонерним товариством комерційний банк "Приватбанк" від імені якого діяв Фонд гарантування вкладів фізичних осіб в особі уповноваженої особи Фонду на тимчасову адміністрацію у Акціонерного товариства комерційний банк "Приватбанк" Славкіної М.А. та Товариством з обмеженою відповідальністю "ФК Гамбит", від імені якого діяв Шевченко А.М., уповноважена особа Фонду на тимчасову адміністрацію у Публічного акціонерного товариства комерційний банк "Приватбанк"

Свої позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що договір про придбання акцій № 12/2016 від 20.12.2016 та договір купівлі-продажу акцій банку № БВ-744/16/13010-05/131 від 21.12.2016 порушують право власності позивача, оскільки направлені на незаконне заволодіння його майна, відтак, мають бути визнанні недійсними.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 13.05.2024 провадження у справі №910/19114/19 закрито.

Приймаючи вказану ухвалу місцевий господарський суд виходив з наступного:

позивач обрав неефективний спосіб захисту прав у розумінні статті 13 Конвенції та частини шостої статті 41 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", оскільки спірний договір був укладений у спеціальній процедурі викупу інвестором (у даному випадку - державою) акцій неплатоспроможного банку (процедура "bail-in tool") відповідно до статті 41-1 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", наявні в матеріалах справи докази свідчать про наявність ознак пов`язаності позивача з Банком за кодом типу пов`язаної з банком особи № 528 за ознаками, що імперативно визначені у частині першій статті 52 Закону України "Про банки і банківську діяльність", а у статтях 39, 40, 41, 41-1 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" як спеціальних нормах матеріального права передбачені обмеження на застосування реституційних наслідків для інвестора (у даному випадку - держави) та його майнової відповідальності перед попереднім власником акцій неплатоспроможного банку, а відтак задоволення судом вимоги про визнання недійсним правочину купівлі-продажу акцій, укладеного у процедурі "bail-in", не є підставою для застосування наслідків недійсності правочину (договору), не призведе до відновлення становища, яке існувало до порушення, та не поновить права позивача як кредитора (вкладника) / колишнього учасника (акціонера) Банку. Єдиним ефективним способом захисту позивача є відшкодування йому у грошовій формі завданої шкоди, що підтверджується положеннями частин третьої та четвертої статті 5 Господарського процесуального кодексу України;

- провадження у справі підлягає закриттю на підставі пункту 7 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення механізмів регулювання банківської діяльності" № 590-ІХ, в якому закріплена спеціальна, процесуальна та оперативна норма про закриття провадження у разі, якщо позивач обрав неналежний спосіб захисту у процедурі виведення банку з ринку і ця норма має застосовуватися разом з відповідною нормою закону як цілісний регулятор на час учинення відповідної процесуальної дії, а не на час виникнення спірних правовідносин (чи на час звернення позивача до суду).

Не погодившись з прийнятою ухвалою, позивач звернувся до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати вказану ухвалу суду та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт посилається на те, що даний спір спрямований на захист прав позивача, як кредитора банку, а тому будь - які обмеження щодо судових спорів, пов`язаних з захистом прав акціонерів банку не можуть бути застосовані.

Також, скаржник вказує, що оскільки провадження у даній справі порушено до моменту набрання чинності Законом України "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення механізмів регулювання банківської діяльності" від 13.05.2020, його положення не підлягають застосуванню да даних правовідносин.

В судовому засіданні представник апелянта - позивача у справі підтримав вимоги апеляційної скарги та просив їх задовольнити.

Представник відповідача в судовому засіданні проти апеляційної скарги заперечив та просив залишити ухвалу суду першої інстанції без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Згідно з ч. 1 ст. 270 Господарського процесуального кодексу України у суді апеляційної інстанції справи переглядаються за правилами розгляду справ у порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням особливостей, передбачених у Главі 1 Розділу ІV.

Відповідно до ч. 1 ст. 271 Господарського процесуального кодексу України апеляційні скарги на ухвали суду першої інстанції розглядаються в порядку, передбаченому для розгляду апеляційних скарг на рішення суду першої інстанції з урахуванням особливостей, визначених цією статтею.

Частинами 1 та 2 ст. 269 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваної ухвали, дійшла до висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а оскаржувана ухвала місцевого господарського суду не підлягає зміні або скасуванню, з наступних підстав.

13.12.2016 комісія Національного банку України (НБУ) з питань визначення пов`язаних із банками осіб та перевірки операцій банків з такими особами прийняла рішення №105 "Про визначення осіб пов`язаними з ПАТ "КБ "Приватбанк", яким визнала Товариство з обмеженою відповідальністю "ФК Гамбит" пов`язаною з Публічним акціонерним товариством "Комерційного банку "Приватбанк" особою.

18.12.2016 правлінням Національного Банку України прийнято рішення №498-рш/БТ "Про віднесення Публічного акціонерного товариства Комерційного банку "Приватбанк" до категорії неплатоспроможних" та № 499-рш/БТ "Про надання пропозиції Кабінету Міністрів України щодо виведення неплатоспроможного банку з ринку за участю держави", яким запропоновано Кабінету Міністрів України розглянути виведення неплатоспроможного Публічного акціонерного товариства "Комерційного банку "Приватбанк" з ринку у спосіб, визначений пунктом 5 частиною 2 статті 39 Закону №4452-VI, а саме шляхом продажу банку інвесторові в особі держави та серед іншого, визначено мінімальну потребу в капіталізації Публічного акціонерного товариства "Комерційного банку Приватбанк" на суму 116,8 млрд грн.

20.12.2016 Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (Фонд) прийняв рішення №2887 "Про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку Публічного акціонерного товариства "Комерційного банку "Приватбанк", яким погодив умови договорів про придбання акцій додаткової емісії від імені пов`язаних осіб неплатоспроможного банку та визначив повноважних осіб для забезпечення укладання оспорюваного договору.

20.12.2016 між Публічного акціонерного товариства "Комерційного банку "Приватбанк" (емітент), від імені якого діяв Фонд в особі своєї уповноваженої особи на тимчасову адміністрацію у банку Славкіної М.А., яка діяла на підставі рішення виконавчої дирекції Фонду від 20.12.2016 № 2887, та позивачем (набувач), від імені якого діяв Шевченко А.М. - уповноважена особа Фонду на тимчасову адміністрацію банку, якій делеговано повноваження на підписання цього договору на підставі рішення виконавчої дирекції Фонду від 20.12.2016 №2887 та в порядку статті 41-1 Закону №4452-VI, укладено договір №12/2016 про придбання акцій, згідно умов якого емітент зобов`язується передати набувачеві, а набувач зобов`язується придбати в емітента в обмін на грошові зобов`язання емітента (банку) перед набувачем (позивачем) акції додаткової емісії емітента, а саме 24 007 простих іменних акцій загальною вартістю 6 721 960 грн, про що складено акт приймання-передачі за договором від 20.12.2016.

До матеріалів справи долучена виписка про стан рахунку в цінних паперах на 20.12.2016, згідно якої позивачу належало 24 007 акцій Публічного акціонерного товариства "Комерційного банку "Приватбанк" (найменування змінене на Акціонерне товариство Комерційний банк "Приватбанк").

20.12.2016 Фонд прийняв рішення № 2893 "Про погодження умов продажу неплатоспроможного банку Публічного акціонерного товариства "Комерційного банку "Приватбанк" (далі - рішення Фонду №2893), яким погоджено умови продажу неплатоспроможного банку державі та надано уповноваженій особі Фонду Шевченку А.М. повноваження на підписання та укладення договору купівлі-продажу цінних паперів.

21.12.2016 на виконання рішення Фонду №2893 уповноваженою особою Фонду Шевченком А.М. від імені всіх власників акцій ПАТ "КБ "Приватбанк" укладено з державою договір купівлі-продажу акцій банку №БВ-744/16/13010-05/131, згідно з яким держава в особі Міністерства фінансів України придбала 100% акцій Публічного акціонерного товариства "Комерційного банку "Приватбанк" в усіх його акціонерів у складі пакета за ціною одна гривня. Відповідно до цього договору належні позивачу акції у статутному капіталі Публічного акціонерного товариства "Комерційного банку "Приватбанк" було відчужено державі.

Отже, судом встановлено, що у грудні 2016 року на підставі рішень правління Національного Банку України, виконавчої дирекції Фонду та постанови Кабінету Міністрів України здійснено заходи щодо виведення неплатоспроможного Публічного акціонерного товариства "Комерційного банку "Приватбанк" з ринку в порядку, визначеному пунктом 5 частиною 2 статті 39, статтями 41, 41-1 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (надалі - Закон №4452-VI), шляхом його продажу інвестору в особі держави з одночасним збільшенням статутного капіталу банку, зокрема за рахунок додаткової емісії акцій банку в обмін на грошові зобов`язання банку перед позивачем (як пов`язаною з банком особою) за вкладами.

Звертаючись до господарського суду з позовом, що розглядається, позивач зазначив про незаконне позбавлення його права власності на грошові кошти, розміщені на рахунках у відповідача.

Як вже було вказано, суд першої інстанції закрив провадження у даній справі на підставі пункту 7 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 590-IX.

Колегія суддів погоджується з висновками місцевого господарського суду, викладеними в оскаржуваній ухвалі, з огляду на наступне.

За змістом статей 15, 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист її особистого немайнового або майнового права чи інтересу в суді.

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Способи захисту цивільного права чи інтересу - це закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (пункт 5.5)). Тобто це дії, спрямовані на запобігання порушенню або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункт 14) та від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (пункт 40)).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорювання. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорювання та спричиненим цими діяннями наслідкам. Такі висновки сформульовані, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 01 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18 та від 09 лютого 2021 року у справі № 381/622/17 (пункт 14).

Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок щодо нього, суди мають враховувати його ефективність. Це означає, що вимога про захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, а також забезпечувати поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Установлені законом матеріально-правові способи захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту.

Предметом спору у цій справі є вимоги про визнання недійсним договору про придбання акцій № 12/2016 від 20.12.2016 та акту приймання-передавання за договором про придбання акцій від 20.12.2016.

Так, спірний договір про придбання акцій від 20 грудня 2016 року № 12/2016 був укладений між Публічним акціонерним товариством Комерційним банком "ПриватБанк" (як емітентом), від імені якого діяв Фонд гарантування вкладів фізичних осіб в особі уповноваженої особи Фонду на тимчасову адміністрацію у Публічному акціонерному товаристві Комерційному банку "ПриватБанк" Славкіної М. А., та позивачем (як набувачем), від імені якого діяла уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на тимчасову адміністрацію у Публічному акціонерному товаристві Комерційному банку "ПриватБанк" Шевченко А. М., якому були делеговані повноваження на підписання цього договору відповідно до рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2887.

Спірний договір був укладений на виконання (на підставі) рішень Правління Національного банку України, виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб та постанови Кабінету Міністрів України про віднесення Акціонерного товариства Комерційного банку "Приватбанк" до категорії неплатоспроможних, виведення Банку з ринку, запровадження тимчасової адміністрації у Банку, а також погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного Банку від імені пов`язаних із Банком осіб, які були прийняті в порядку статей 39, 40, 41, 41-1 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".

Колегія суддів зазначає, що положення Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", зокрема і положення зазначених статей, містять норми, що стосуються процедури виведення неплатоспроможного банку з ринку шляхом його продажу інвестору, у тому числі державі як інвестору. Така процедура узгоджується з процедурою «бейл-ін» (англ. - «bail-in tool»), передбаченою Директивою Європейського Парламенту і Ради (ЄС) 2014/59/ЄС від 15 травня 2014 року "Про основні положення щодо фінансового оздоровлення та виведення з ринку неплатоспроможних банків та інвестиційних фірм" (далі - Директива 2014/59/ЄС). Згідно з цією Директивою процедура "бейл-ін" визначена як один зі способів оздоровлення неплатоспроможного банку його інвестором та передбачає списання незабезпечених вимог кредиторів та / або їх конвертацію у частку у статутному капіталі банку (наприклад, акції), внаслідок чого зменшується загальна сума зобов`язань кредитної установи, що розширює можливості її фінансового оздоровлення.

Згідно зі статтею 57 Директиви 2014/59/ЄС держави-члени можуть, за умови дотримання національного корпоративного законодавства, брати участь у рекапіталізації установи або суб`єкта, зазначених у пунктах "b", "c", "d" ст.1(1) цієї Директиви, шляхом надання їм капіталу в обмін на такі інструменти відповідно до вимог Регламенту (ЄС) №575/2013.

Параграфом 5 статті 66 Директиви 2014/59/ЄС визначено, що держави-члени повинні забезпечити, щоб кредитори, яких стосується виконання повноважень на списання або конверсію відповідно до параграфу 4, не мали права оскаржувати зменшення основної суми інструменту чи зобов`язання або у відповідних випадках його конверсію згідно з будь-якими положеннями законодавства держави-члена.

У статті 85 цієї Директиви визначений порядок оскарження рішень про вжиття заходів із запобігання кризі, який, зокрема, врегульовує, що держави-члени повинні забезпечити, щоб кожна особа, якої стосується рішення про вжиття заходу з управління кризою, мала право на оскарження такого рішення. До права на оскарження застосовуються такі положення: подання апеляційної скарги автоматично не призупиняє дію оскаржуваного рішення; рішення органу із врегулювання підлягає негайному виконанню і є підставою для спростовної презумпції, що призупинення його виконання суперечило б інтересам суспільства. Для захисту інтересів осіб, які діють добросовісно і які придбали акції та інші активи, права або зобов`язання установи, яка підлягає врегулюванню, скасування рішення органу із врегулювання не впливає на адміністративні дії або транзакції, які здійснив орган із врегулювання на підставі скасованого рішення. У такому випадку засоби правового захисту у зв`язку із неправомірним рішенням або дією органів із врегулювання обмежуються компенсацією збитків, яких зазнав заявник у результаті рішення або дії.

Законом України "Про ратифікацію Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони" Україна прийняла на себе зобов`язання, передбачені цією Угодою. Відповідно до розділу V "Економічне та галузеве співробітництво" гл.13 "Законодавство про заснування та діяльність компаній, корпоративне управління, бухгалтерський облік та аудит" зазначеної Угоди Україна прийняла на себе зобов`язання щодо поступового наближення до правил та рекомендацій Європейського Союзу із питань корпоративного управління відповідно до міжнародних стандартів, захисту прав акціонерів, кредиторів та інших заінтересованих сторін, відповідно до вимог Європейського Союзу у цій сфері згідно з додатками ХХХІV-ХХХVІ до цієї Угоди (стаття 387 Угоди).

Також, Закон України "Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу" затвердив Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу та визначив пріоритетні сфери адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, зокрема, законодавство про компанії та банківське право.

За змістом статті 249 Договору про заснування Європейського економічного співтовариства від 25 березня 1957 року директива Європейського Парламенту та Ради є обов`язковою для кожної держави-члена, якій її адресовано щодо результатів, що їх треба досягти, однак вона залишає національній владі цілковиту свободу вибирати форму та засоби досягнення цих результатів.

У національному законодавстві України процедура викупу інвестором акцій неплатоспроможного банку ("bail-in"), яка регламентована Директивою 2014/59/ЄС, знайшла своє відображення у Законі України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".

Спеціальна процедура виведення неплатоспроможного банку з ринку за участю держави як інвестора діяла станом на дату укладення спірного у цій справі договору та була передбачена статтею 41-1 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб". Ця процедура була запроваджена законодавцем як виняток для того, щоб не допустити вкрай негативних наслідків як для банківської системи, так і для економіки країни в цілому. З цією метою держава інвестує кошти у неплатоспроможний банк за рахунок державного бюджету, витрачаючи значні ресурси. Така процедура є коштовною альтернативою ліквідації банку та передбачає досягнення суспільно значущого ефекту і не має на меті ані збагачення певних кредиторів, ані їх позбавлення того, що вони отримали б у процедурі ліквідації банку.

Регламентована законодавцем процедура участі держави у відновленні платоспроможності банку у спосіб, визначений пунктом 4 або пунктом 5 частини другої статті 39 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", передбачала прийняття Кабінетом Міністрів України відповідного рішення за пропозицією Національного банку України, в якій має зазначатися спосіб виведення банку з ринку за участю держави, розрахунки мінімальної потреби у капіталі, з урахуванням можливості обміну необтяжених грошових зобов`язань банку перед пов`язаними особами на акції додаткової емісії (частина третя статті 41-1 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" тут і далі по тексту - в редакції, чинній станом на час вчинення спірного договору).

Також, законодавець передбачив обов`язок Фонду в день отримання рішення Кабінету Міністрів України про участь держави у виведенні неплатоспроможного банку з ринку відповідно до пункту 5 частини другої статті 39 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" вжити заходів до додаткової емісії акцій банку, яка проводиться без відповідного скликання загальних зборів акціонерів, а укладення договорів купівлі-продажу акцій від імені пов`язаних осіб банку здійснюється уповноваженою особою Фонду без погодження з такими особами, відповідно до затвердженого Фондом плану врегулювання. З дня затвердження плану врегулювання Фонд, відповідно до закону, набуває права розпоряджатися акціями (паями) банку від імені будь-якої особи, яка є учасником банку, без необхідності додаткового оформлення повноважень на продаж акцій (паїв), а учаснику банку забороняється розпоряджатися акціями (паями) банку у будь-який спосіб (частина третя статті 41 та частини четверта, шоста статті 41-1 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб").

Отже, надання уповноваженій особі Фонду відповідно пункту 5 частини другої статті 39 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" повноважень на вжиття заходів з додаткової емісії акцій неплатоспроможного банку без відповідного скликання загальних зборів акціонерів та щодо укладення договорів купівлі-продажу акцій від імені пов`язаних з банком осіб без погодження з такими особами відповідно до затвердженого Фондом плану врегулювання було передбачено законом.

У той же час, з процедури "bail-in" виключено кредиторів - юридичних та фізичних осіб, - які не пов`язані з банком, але лише в межах їх коштів за поточними та депозитними рахунками, а також кредиторів, якщо грошові зобов`язання перед ними є обтяженими, незалежно від їх пов`язаності із банком. Такі кредитори, в разі виведення неплатоспроможного банку з ринку за участю інвестора-держави, можуть отримати завдяки державним інвестиціям більше, ніж вони отримали б у процедурі ліквідації банку (частина шоста статті 41-1 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб").

Метою виключення із процедури "bail-in" першої категорії кредиторів є відновлення довіри до банку з боку непов`язаних з банком кредиторів, без чого здатність банку надалі здійснювати свою діяльність є сумнівною, а другої - захист добровільних заставодержателів прав вимоги пов`язаних осіб.

Процедура "bail-in" не спрямована на покарання кредиторів, до яких вона застосовується, а має на меті фінансове оздоровлення банку за рахунок списання вимог кредиторів, які є пов`язаними з банком особами, та / або їх конвертацію в акції. Застосування цієї процедури означає, що законодавець вирішив, що такі категорії кредиторів не отримають задоволення своїх вимог за рахунок інвестицій з державного бюджету.

Згідно з частиною шостою статті 41-1 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" Фонд продає акції неплатоспроможного банку Мінфіну в повному обсязі за одну гривню лише у випадку, якщо капітал банку за результатами формування резервів та обміну зобов`язань на акції додаткової емісії банку залишається від`ємним чи нульовим (тобто коли такі акції не мають жодної цінності).

З огляду на викладене, положення статей 39, 40, 41, 41-1 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" є спеціальними нормами матеріального права, що регулюють правовідносини, які виникають між учасниками процедури придбання державою акцій неплатоспроможного банку, яка за правом Європейського Союзу визначена як "bail-in tool", зокрема правовідносини щодо укладення у цій процедури правочинів з пов`язаними з неплатоспроможним банком особами від їхнього імені

Отже, спірний у цій справі договір (договір про придбання акцій № 12/2016 від 20 грудня 2016 року) є договором, що був укладений у зазначеній спеціальній процедурі виведення неплатоспроможного банку з ринку за участю держави як інвестора, був укладений з позивачем як з пов`язаною з неплатоспроможним банком (Акціонерним товариством "КБ "ПриватБанк") особою, яка за наслідком укладення такого договору стала власником акцій неплатоспроможного бану та набула статусу акціонера банку. Позивач у цій справі звернувся до суду з позовом про визнання недійсним зазначеного договору після того, як між усіма власниками акцій Публічного акціонерного товариства Комерційного банка "ПриватБанк", у тому числі і позивачем у цій справі, та державою як інвестором, був укладений договір купівлі-продажу акцій неплатоспроможного банку № БВ-744/16/13010-05/131 від 21 грудня 2016 року та усі акції банку були передані інвестору. Тобто позивач звернувся до суду з вимогами про визнання недійсним договору про придбання акцій № 12/2016 від 20 грудня 2016 року, акту приймання-передачі акцій саме як колишній власник акцій неплатоспроможного банку (Акціонерного товариства "КБ "ПриватБанк") та колишній учасник цього банку.

Спеціальний Закон України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" передбачає обмеження способів захисту учасника неплатоспроможного банку з метою недопущення реституційних наслідків для інвестора та його майнової відповідальності перед попереднім власником акцій неплатоспроможного банку.

Згідно з частиною шостою статті 41 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (у редакції, чинній станом на дату укладення спірного у цій справі договору) після укладення договору купівлі-продажу акцій неплатоспроможного банку та їх передачі інвестору, інвестор не може бути позбавлений права власності на придбані ним акції банку, та такі акції не можуть бути витребувані в нього на користь попереднього власника; попередній власник акцій банку не має права вимагати від інвестора відшкодування будь-яких збитків, понесених у результаті придбання інвестором акцій банку, з підстав недійсності, скасування або визнання протиправними будь-яких рішень, правочинів або інших дій, прийнятих або вчинених у процесі визнання банку неплатоспроможним та виведення його з ринку.

Отже, зазначена норма матеріального права передбачала обмеження прав колишніх власників (акціонерів) неплатоспроможного банку щодо можливості повернення їм акцій неплатоспроможного банку та відшкодування їм (попереднім власникам) збитків інвестором, яким у спірному випадку виступила держава, з підстав недійсності, скасування або визнання протиправними будь-яких рішень, правочинів або інших дій, вчинених у процедурі виведення неплатоспроможного банку з ринку.

Таке регулювання Україна прийняла з метою адаптації законодавства до корпоративного та банківського права Європейського Союзу, відповідно до зобов`язань за міжнародними договорами України. Це узгоджується зі статтею 85 Директиви 2014/59/ЄС та має певні особливості процедури застосування в національному праві, що допускається цими міжнародними договорами.

Так, відповідно до цієї статті Директиви 2014/59/ЄС, скасування рішення відповідного органу не повинне впливати на подальші акти чи правочини, які базувалися на такому рішенні; способи захисту від помилкового рішення чи дії обмежуються компенсацією майнових втрат позивача.

Зазначений підхід базується на тому, що у процедурі виведення банку з ринку відбуваються настільки радикальні зміни як у структурі статутного капіталу, так і в майні банку (в тому числі внаслідок його докапіталізації), що навіть у разі порушення закону під час таких процедур повернення постраждалих осіб у попередній стан є неможливим, внаслідок чого як спосіб захисту порушених майнових прав може застосовуватися лише відшкодування збитків.

Зазначені законодавчі гарантії прав інвестора зумовлювали те, що оспорювання в судовому порядку дійсності договору купівлі-продажу акцій, навіть у випадку констатації судом певних порушень при його укладенні, не призвело б до відновлення стану, що існував до його укладення. Тобто оскарження до суду договору купівлі-продажу акцій, укладеного у процедурі "bail-in", не може бути підставою для застосування наслідків недійсності правочину (договору). А тому відповідна позовна вимога (про визнання недійсним договору придбання акцій в процедурі "bail-in", укладеного з пов`язаною з неплатоспроможним банком особою) у разі її задоволення судом не призведе до відновлення становища, яке існувало до порушення. Отже, така вимога є неефективним способом захисту інтересів акціонера неплатоспроможного банку незалежно від того, чи були законними рішення компетентних органів про виведення неплатоспроможного банку з ринку шляхом обміну його акцій на зобов`язання інвестора.

Вирішення питання про те, чи порушені права та законні інтереси позивача, суд може вирішити тільки у спорі за належною позовною вимогою - про відшкодування завданої шкоди у грошовій формі.

Такі висновки Верховного Суду щодо застосування частини шостою статті 41 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (у редакції, чинній станом на 20 грудня 2016 року - дату укладення спірного у цій справі договору) викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 лютого 2023 року у справі № 910/18214/19, а також у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28 червня 2023 року у справі №910/19005/19 та від 25.04.2024 у справі № 910/18072/21.

Позивач у цій справі звернувся до господарського суду з позовом у грудні 2019 року. Станом на дату звернення позивача з позовом у цій справі про визнання недійсним договору про придбання акцій від 20 грудня 2016 року № 12/2016, укладеного у процедурі виведення Акціонерного товариства "КБ "ПриватБанк" з ринку як неплатоспроможного за участю держави, вже був здійснений обмін грошових вимог позивача до Банку на акції додаткової емісії Банку, а 100% акцій неплатоспроможного банку були продані інвестору - державі в особі Мінфіну в порядку, передбаченому статтею 41-1 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", тобто були завершені усі процедури, обумовлені підготовкою і передачею неплатоспроможного банку новому акціонеру (державі) та відновленням його платоспроможності.

Крім того, на дату звернення акціонера неплатоспроможного банку з даним позовом, діяв Господарський процесуальний кодекс України в редакції зі змінами, внесеними Законом України від 20.09.2019 №132-IX, чинним з 16.11.2019. Диспозиція статті 5 "Способи судового захисту" Господарського процесуального кодексу України в зазначеній редакції не передбачала обмежень щодо вибору колишнім учасником неплатоспроможного банку способу захисту його прав у господарському суді, порушення яких він пов`язує зі здійсненням процедури виведення неплатоспроможного банку з ринку. Однак такі обмеження існували відповідно до частини 6 статті 41 Закону №4452-VI, тобто в іншому законі, положення якого були матеріально-правовими. Ці обмеження були доступними, чіткими та передбачуваними для позивача. Подальше внесення змін до Господарського процесуального кодексу України та доповнення статті 5 новими частинами 3 та 4 на цей висновок не впливають.

Статтею 16 Цивільного кодексу України передбачено необмежений перелік способів захисту особою своїх цивільних прав та інтересів, а також зазначено, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом, але тільки у визначених законом випадках. Отже, цивільним законодавством допускається обрання судом такого способу захисту, який передбачений, зокрема, законом та є ефективним, виходячи із предмета спору. Термін "встановлений законом" означає не лише те, що спосіб захисту названий у законі, але й те, що цей спосіб визначений для захисту права чи інтересу від конкретного правопорушення.

Разом із тим, 23.05.2020 набрав чинності Закон №590-IX, п.5 розділу I якого внесено зміни у статті 5 Господарського процесуального кодексу України.

За цим законом стаття 5 Господарського процесуального кодексу України була доповнена частинами третьою і четвертою, згідно з якими єдиним способом захисту прав осіб, які є (були) учасниками банку і права та інтереси яких були порушені внаслідок виведення неплатоспроможного банку з ринку або ліквідації банку на підставі протиправного (незаконного) індивідуального акта Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Міністерства фінансів України, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, рішення Кабінету Міністрів України, є відшкодування завданої шкоди у грошовій формі. Визнання протиправним (незаконним) індивідуального акта/рішення, зазначеного у частині третій цієї статті, не може бути підставою для застосування способів захисту у вигляді визнання недійсними, нечинними, протиправними та скасування будь-яких рішень, правочинів або інших дій/визнання протиправною бездіяльності, прийнятих, вчинених або допущених у процедурі виведення неплатоспроможного банку з ринку/ліквідації банку.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 лютого 2023 року у справі №910/18214/19 звернула увагу на те, що встановлення способів захисту порушеного права є інститутом матеріального права. Положення, закріплені у статті 5 "Способи судового захисту" Господарського процесуального кодексу України, є нормами матеріального права, незважаючи на їх розміщення у процесуальному кодексі.

З огляду на викладене Суд зазначає про те, що передбачена частиною шостою статті 41 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" заборона щодо витребування в інвестора придбаних ним акцій банку на користь їх попереднього власника, яка діяла з 12 серпня 2015 року та діє на час розгляду спору у цій справі, у контексті застосування гарантій статті 6 Конвенції є легітимним цивільно-правовим обмеженням способів захисту акціонерами банків їх прав та інтересів у процедурі виведення з ринку неплатоспроможного банку (у розумінні норм матеріального права), яка має застосовуватися як спеціальна щодо загальних способів захисту норма права. Така норма введена на захист публічного інтересу в забезпеченні стабільності фінансової системи та положень щодо добросовісності інвестора банку в силу закону (частини десятої статті 39 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб").

При цьому, частина третя статті 5 Господарського процесуального кодексу України стосується способів захисту прав осіб, які є (були) учасниками банку і права та інтереси яких були порушені внаслідок виведення неплатоспроможного банку з ринку або ліквідації банку. Ця норма визначає єдиний спосіб захисту для таких осіб у вигляді відшкодування шкоди у грошовій формі та підлягає застосуванню незалежно від того, чи було визнано протиправним (незаконним) індивідуальний акт / рішення, зазначений у цій частині. Більше того, частина четверта статті 5 Господарського процесуального кодексу України вказує на те, що визнання протиправним (незаконним) індивідуального акта / рішення, зазначеного в частині третій статті 5 Господарського процесуального кодексу України, є неналежним способом захисту прав особи, яка вважає їх порушеними таким актом, і не є підставою для застосування інших способів захисту, ніж відшкодування завданої шкоди.

Отже, законодавець встановив межі захисту суб`єктивного права учасника банку, імперативно визначивши, які способи захисту можуть бути застосовані у разі порушення права особи під час процедури виведення з ринку неплатоспроможного банку і які способи захисту не можуть бути застосовані. Як на момент виникнення спірних правовідносин (грудень 2016 року), так і на цей час єдиним способом захисту від таких порушень є стягнення збитків.

Такі висновки Верховного Суду щодо застосування частини шостою статті 41 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (у редакції, чинній станом на 20 грудня 2016 року - дату укладення спірного у цій справі договору), частин третьої та четвертої статті 5 Господарського процесуального кодексу України викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 лютого 2023 року у справі № 910/18214/19, а також у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28 червня 2023 року у справі №910/19005/19.

Встановивши ці обставини та врахувавши зазначені вище висновки Верховного Суду, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 лютого 2023 року у справі № 910/18214/19, а також у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28 червня 2023 року у справі №910/19005/19, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що позивач обрав неефективний спосіб захисту прав у розумінні статті 13 Конвенції та частини шостої статті 41 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", оскільки у спеціальних нормах матеріального права (статтях 39, 40, 41, 41-1 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб") передбачені обмеження на застосування реституційних наслідків для інвестора (у даному випадку - держави) та його майнової відповідальності перед попереднім власником акцій неплатоспроможного банку, а відтак задоволення судом вимоги про визнання недійсним договору придбання акцій в процедурі "bail-in", укладеного з пов`язаною з неплатоспроможним банком особою, не є підставою для застосування наслідків недійсності правочину (договору), не призведе до відновлення становища, яке існувало до порушення, та не поновить права позивача як кредитора (вкладника) / колишнього учасника (акціонера) Банку. Єдиним ефективним способом захисту позивача є відшкодування йому у грошовій формі завданої шкоди, що узгоджується з положеннями частин третьої та четвертої статті 5 Господарського процесуального кодексу України.

Відповідно до пункту 7 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення механізмів регулювання банківської діяльності" № 590-IX судові провадження в господарських справах за позовом учасника та/або колишнього учасника банку про захист прав або інтересів, які були порушені внаслідок виведення банку з ринку на підставі протиправного (незаконного) індивідуального акта НБУ, Фонду, Мінфіну, НКЦПФР, рішення КМУ, судовий розгляд яких станом на день набрання чинності цим Законом не завершений у судах першої, апеляційної або касаційної інстанцій шляхом ухвалення рішення (ухвали, постанови), у разі невідповідності обраних позивачем способів захисту вимогам частин третьої, четвертої статті 5 ГПК України підлягають закриттю у відповідній частині судом, який розглядає справу.

Відповідно до висновку Верховного Суду, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 лютого 2023 року у справі № 910/18214/19, зазначена норма (пункт 7 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення механізмів регулювання банківської діяльності" №590-IX) є спеціальною нормою про закриття провадження у справі, є процесуальною та оперативною, виходячи з дії нормативних актів у часі, встановлює, яку процесуальну дію має вчинити суд у разі, якщо позивач обрав неналежний спосіб захисту у процедурі виведення банку з ринку. Отже, ця норма має застосовуватися разом з відповідною нормою закону як цілісний регулятор на час учинення відповідної процесуальної дії, а не на час виникнення спірних правовідносин (чи на час звернення позивача до суду). Відтак норми перехідних положень закону як такі, що застосовуються до обмеженого кола правовідносин, які виникли і продовжуються на момент набрання чинності відповідним законом, вичерпують свою дію внаслідок їх застосування. Після закриття провадження у справах, про які законодавцем зазначено в пункті 7 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №590-IX, буде відсутній предмет регулювання припису цього пункту.

Господарський процесуальний кодекс України не містить такої підстави для закриття провадження у справі, як обрання позивачем неналежного способу захисту. Тому за загальним правилом, якщо обраний позивачем спосіб захисту передбачений законом, але є неналежним саме у справі, яка розглядається, то це не є підставою для закриття провадження, а є самостійною підставою для відмови в позові. Такий висновок сформульований, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (пункт 6.21), від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (пункт 52) та від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункт 76).

Разом з тим, законом можуть передбачатися винятки з такого загального правила. Застосування процесуального припису пункту 7 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 590-IX до правовідносин, спір стосовно яких перебуває на розгляді господарського суду, і судове провадження не завершено прийняттям остаточного рішення на дату набрання чинності цим Законом, не суперечить положенням статті 6 Конвенції. Воно забезпечує однакові процесуальні наслідки розгляду спорів за позовами учасників (акціонерів) неплатоспроможного банку як тих, що звернулися до суду до набрання чинності змінами до статті 5 Господарського процесуального кодексу України і їх спір не завершено розглядом у суді, так і тих, що звернулися після набрання чинності Законом № 590-ІХ, реалізуючи принцип рівності перед законом і судом, визначений статтею 7 Господарського процесуального кодексу України.

Законодавство України не обмежує повноваження парламенту встановити підстави для закриття провадження у справі в іншому законі, ніж процесуальний кодекс. Зокрема, законодавством України передбачено винятки підстави для закриття (припинення) провадження у справі на стадії її розгляду по суті, які врегульовані не нормами Господарського процесуального кодексу України, а іншими законами, а саме: пунктом 1-1 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Кодексу України з процедур банкрутства, частиною другою статті 1 Закону України від 13 квітня 2017 року № 2021-VIII "Про відновлення платоспроможності вуглевидобувних підприємств", частиною п`ятою статті 12 Закону України від 18 січня 2018 року № 2269-VIII "Про приватизацію державного і комунального майна". Відтак, механізм закриття провадження у справі, передбачений пунктом 7 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №590-IX на виконання міжнародних договорів України, не суперечить Господарському процесуальному кодексу України, узгоджується із законотворчою практикою, є доступним, чітким і зрозумілим для учасників справи.

З огляду на правове регулювання особливостей судової процедури розгляду спорів, пов`язаних з виведенням неплатоспроможного банку з ринку, враховуючи висновки Верховного Суду, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 лютого 2023 року у справі № 910/18214/19 та постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28 червня 2023 року у справі №910/19005/19 та від 25.04.2024 у справі № 910/18072/21, Суд вважає правильним висновок місцевого господарського суду про закриття провадження у цій справі на підставі спеціальної процесуальної норми, закріпленої у пункті 7 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 590-IX.

Доводи скаржника наведених висновків не спростовують.

Таким чином, з урахуванням всіх обставин справи в їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку про те, що оскаржувана ухвала місцевого господарського суду прийнята з дотриманням норм матеріального і процесуального права, у зв`язку з чим, правові підстави для задоволення апеляційної скарги відсутні.

Оскільки, у задоволенні апеляційної скарги відмовлено, відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за її подання покладаються на позивача (апелянта).

Керуючись ст.ст. 240, 269, 275, 281 - 284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ФК ГАМБИТ" залишити без задоволення, а ухвалу Господарського суду міста Києва від 13.05.2024 про закриття провадження у справі №910/19114/19 - без змін.

2. Судові витрати зі сплати судового збору за подачу апеляційної скарги покласти на її заявника - позивача у справі.

3. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду протягом двадцяти днів з дня складання її повного тексту.

Повний текст постанови складено: 28.10.2024 року.

Головуючий суддя Є.Ю. Пономаренко

Судді Л.В. Кропивна

М.А. Руденко