Постанова

від 14.05.2024 по справі 676/6897/21

ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 травня 2024 року

м. Хмельницький

Справа № 676/6897/21

Провадження № 22-ц/4820/921/24

Хмельницький апеляційний суд у складі

колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

Янчук Т.О. (суддя-доповідач),

Корніюк А.П., ЯрмолюкаО.І.,

секретаря: Шевчук Ю.Г.,

учасники справи: апелянт ОСОБА_1 та її представник адвокат Цвігун Т.С.,

представник позивача адвокат Терещенко В.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Кам`янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 17 січня 2024 року (суддя Бондар О.О.) за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , Обслуговуючого кооперативу «Житлово-будівельний кооператив «ДОЗОР-2013», третя особа: Управління державної реєстрації Кам`янець-Подільської міської ради про визнання недійсним договору та довідки з одночасним припиненням права власності, визнання квартири спільною сумісною власністю та поділ майна подружжя,

в с т а н о в и в :

У листопаді 2021 року ОСОБА_2 звернувся в суд із позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , Обслуговуючого кооперативу «Житлово-будівельний кооператив «ДОЗОР-2013» (далі ЖБК«ДОЗОР-2013»), третя особа: Управління державної реєстрації Кам`янець-Подільської міської ради про визнання договору недійсним з одночасним припиненням права власності, визнання квартири спільною сумісною власністю та поділ майна подружжя.

В обґрунтування позовних вимог зазначив, що у період із 01.06.2013 року по 09.11.2021 року позивач та ОСОБА_3 перебували у зареєстрованому шлюбі, від якого мають сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

За час перебування у шлюбі, 06.05.2016 між ОСОБА_3 як пайовиком та ЖБК«ДОЗОР-2013» було укладено договір №21 на пайову участь у будівництві квартири АДРЕСА_1 , на виконання умов якого ОСОБА_2 та ОСОБА_3 06.05.2016 та 12.05.2016 внесли 299325грн. Після завершення будівництва подружжям було проведено ремонт квартири, на який позивачем було витрачено приблизно 70000грн. У період з червня 2019 року по червень 2021 року подружжя проживало разом у вказаній квартирі, але право власності не оформляли.

З метою приховати спільне майно подружжя, за заявою ОСОБА_3 та без згоди позивача, 27.08.2021 між ЖБК«ДОЗОР-2013» та ОСОБА_1 був укладений аналогічний попередньому договір №21 про пайову участь у будівництві квартири АДРЕСА_1 , яким було змінено пайовика з ОСОБА_3 на ОСОБА_1 , видано довідку №4 від 30.08.2021 ОСОБА_1 про членство її в кооперативі та внесення пайового внеску в повному обсязі. 13 вересня 2021 здійснено реєстрацію права власності на спірну квартиру за ОСОБА_1 .

На думку позивача, оскільки паєнагромадження на будівництво квартири було внесене за час їх з ОСОБА_3 подружнього життя та за рахунок спільних коштів, воно є спільною власністю подружжя, так само як і квартира в цілому.

Спірний договір №21 від 27.08.2021 та довідка №4 від 30.08.2021 видані на підставі заяви ОСОБА_3 , ОСОБА_1 під час перебування ОСОБА_3 у шлюбі із позивачем та без отримання його згоди на відчуження майнових прав, отже такий договір та довідка є незаконними, оформленими з порушенням норм матеріального права.

Із урахуванням заяви про збільшення позовних вимог, позивач просив суд:

1) визнати недійсним договір №21 на пайову участь у будівництві житлового будинку від 27.08.2021, укладений між ЖБК«ДОЗОР-2013» та ОСОБА_1 на будівництво квартири за номером АДРЕСА_1 на поверсі № НОМЕР_1 , загальною площею 39,4 кв.м;

2) визнати недійсною довідку №4 про членство особи в кооперативі та внесення таким членом кооперативу пайового внеску в повному обсязі від 30.08.2021, виданої ЖБК«ДОЗОР-2013» з одночасним припиненням права власності ОСОБА_1 на квартиру за номером АДРЕСА_1 ;

3) визнати квартиру за номером АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ;

4) залишити квартиру за номером АДРЕСА_1 у спільній частковій власності ОСОБА_2 та ОСОБА_3 та визнати ідеальні частки в розмірі 1/2 частини квартири за ОСОБА_2 та 1/2 частини квартири за ОСОБА_3 .

Рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 17 січня 2024 року позов задоволено частково.

Визнано недійсним договір №21 на пайову участь в будівництві житлового будинку від 27 серпня 2021 року, укладеним між ЖБК«ДОЗОР-2013» та ОСОБА_1 на будівництво квартири за номером АДРЕСА_1 на поверсі № НОМЕР_1 , загальною площею 39,4кв.м. з одночасним припиненням права власності ОСОБА_1 на квартиру за номером АДРЕСА_1 .

Визнано квартиру за номером АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

Визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частини квартири за номером АДРЕСА_1 , залишено у власності ОСОБА_3 1/2 частини квартири за номером АДРЕСА_1 .

В задоволенні позову ОСОБА_2 про визнання недійсною довідки №4 про членство особи в кооперативі та внесення таким членом кооперативу пайового внеску в повному обсязі від 30 серпня 2021 року, виданою ЖБК«ДОЗОР-2013» відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ЖБК«ДОЗОР-2013» на користь ОСОБА_2 судовий збір в сумі 908грн. з кожного відповідача.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь держави судовий збір в сумі 908грн.

Суд керувався тим, що договір №21 від 16 травня 2016 року та сума паєнагромадження на квартиру АДРЕСА_1 був укладений та внесені пайові внески в повному обсязі ОСОБА_3 та ОСОБА_2 у період їх спільного проживання у шлюбі, а тому належить їм на праві спільної сумісної власності. Відповідачами належними та допустимими доказами не спростовано презумпцію спільного майна подружжя.

Оскільки договір №21 від 27 серпня 2021 року укладений між ОСОБА_1 та обслуговуючим кооперативом «ЖБК «Дозор-2013» без згоди другого подружжя ОСОБА_2 , тому такий правочин є недійним.

З урахуванням рівності часток подружжя, суд здійснив поділ спірної квартири, визнавши за ОСОБА_2 право власності на 1/2 спірного нерухомого майна, залишивши у власності ОСОБА_3 на праві власності теж 1/2 частку спірної квартири.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить рішення суду першої інстанції змінити та в частині задоволених позовних вимог відмовити повністю.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначено, що пайові внески на будівництво квартири ОСОБА_2 та ОСОБА_3 сплатили, в тому числі із коштів, які були надані їм ОСОБА_1 та її чоловіком в борг, в сумі 5700дол.США, що підтвердили в судовому засіданні свідки ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 . Судом дані обставини були встановлені неправильно. Поза увагою суду залишись не тільки придбання майна під час шлюбу, але й джерело доходів, яке дало можливість подружжю придбати дане майно. На думку апелянта, судом при постановленні рішення не в повному об`ємі досліджено докази що стосуються джерела походження грошових коштів, які в подальшому були сплачені ОСОБА_3 як пайовий внесок в будівництво житлового будинку. Також вважає необґрунтованими висновки суду щодо її недобросовісності при укладенні спірного договору, оскільки усім сторонам було достеменно відомо що половина грошових коштів на сплату пайового внеску була надана апелянтом та її чоловіком у позику, а грошові кошти ОСОБА_2 та ОСОБА_3 станом на червень 2021 року вирішили повернути саме оформленням права власності на дану квартиру на апелянтку. Зазначає, що судом при постановленні рішення не було взято до уваги ухвалу від 16.06.2023 року відповідно до якої було закрито провадження в частині позовних вимог щодо визнання недійсним договору з одночасним припиненням права власності, визнання спільною сумісною власністю квартири, залишення квартири у спільній частковій власності та визнанні часток по 1/2 за ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 вважає рішення суду першої інстанції законним, постановленим із врахуванням положень Сімейного кодексу України, Цивільного кодексу України, апеляційну скаргу необґрунтованою, а тому просить рішення суду залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

В судовому засіданні апелянтка ОСОБА_1 та її представник адвокат Цвігун Т.С. підтримали доводи апеляційної скарги, просили її задовольнити.

Представник позивача адвокат Терещенко Д.М. в судовому засіданні заперечувала проти доводів апеляційної скарги, просила її відхилити.

Відповідачі ОСОБА_3 та ЖБК «ДОЗОР-2013» в судове засідання не з`явилися, про час та місце розгляду справи повідомлені належним чином.

Третя особа, Управління державної реєстрації Кам`янець-Подільської міської ради, в судове засідання не з`явилася, про час та місце розгляду справи повідомлена належним чином. Надійшла заява про розгляд справи без участі їх представника.

Заслухавши доповідача, пояснення учасників судового засідання, дослідивши матеріали справи в межах доводів апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до вимог п.3,4 ч.1 ст.376 ЦПК України підставою для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно вимог частини 1 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Рішення суду в частині відмови у визнанні недійсною довідки №4 про членство особи в кооперативі та внесення таким членом кооперативу пайового внеску в повному обсязі від 30.08.2021, виданою ЖБК«ДОЗОР-2013» апелянтом не оскаржується, а отже апеляційним судом в цій частині не переглядається.

Судом встановлено, що у період з 01.06.2013 по 09.11.2021 ОСОБА_2 і ОСОБА_3 перебували в шлюбі, який рішенням Кам`янець-Подільського міськрайонного суду від 09 листопада 2021 року між ними розірвано.

Під час перебування у шлюбі 06 травня 2016 року між ОСОБА_3 , як пайовиком, та «ЖБК«ДОЗОР-2013» було укладено договір №21 на пайову участь в будівництві житлового будинку, відповідно до умов якого «ЖБК«ДОЗОР-2013» зобов`язався організувати та провести будівництво житлового будинку за адресою АДРЕСА_2 , а ОСОБА_3 зобов`язалася сплатити внески в розмірі 299325грн. Кооператив в свою чергу закріплював за пайовиком квартиру за номером АДРЕСА_1 на поверсі № НОМЕР_1 , загальною площею 39,0кв.м.

Згідно з квитанцією до прибуткового касового ордера ЖБК «ДОЗОР-2013» №50 від 06.05.2016 року ОСОБА_3 був здійснений внесок на будівництво квартири АДРЕСА_1 в розмірі 5000грн., квитанцією до прибуткового касового ордера ЖБК «ДОЗОР-2013» №53 від 12.05.2016 року ОСОБА_3 був здійснений внесок на будівництво квартири АДРЕСА_1 в розмірі 294325 грн.

25 серпня 2021 року ОСОБА_3 звернулась до ЖБК «ДОЗОР-2013» із заявою, в якій просила сплачені внески у розмірі 299325грн. на будівництво квартири АДРЕСА_1 перерахувати на ОСОБА_1 та переоформити договір на інвестування на неї, ОСОБА_1 .

На виконання даної заяви 27 серпня 2021 року між ЖБК «ДОЗОР-2013» та ОСОБА_1 був укладений договір №21 на пайову участь в будівництві житлового будинку, а саме квартири за номером АДРЕСА_1 на поверсі № НОМЕР_1 , загальною площею 39,4кв.м.

Протокол про прийняття в членство кооперативу ОСОБА_1 відсутній.

З копії технічного паспорта на квартиру за номером АДРЕСА_1 вбачається, що дана квартира є однокімнатною, розташована на четвертому поверсі і має один вхід, тобто є неподільною річчю.

Також із технічного паспорту вбачається, житловий будинок був завершений будівництвом в 2017 році, під час перебування ОСОБА_2 і ОСОБА_3 в шлюбі. Право власності на спірне нерухоме майно за жодним із подружжя зареєстроване не було.

Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до частини першої статті 61 СК України об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

В силу пункту 1 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним до шлюбу.

За загальним правилом усе майно, яке набуте подружжям за час перебування у шлюбі, є його спільною сумісною власністю.

Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Для визнання спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Норми чинного законодавства визначають презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними за час шлюбу. Водночас, указана презумпція може бути спростована, тобто один із подружжя вправі заперечити поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Зібрані докази вказують на те, що за час проживання ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у шлюбі, 06 травня 2016 року між ОСОБА_3 , як пайовиком, та «ЖБК «ДОЗОР-2013» було укладено договір №21 на пайову участь в будівництві житлового будинку, відповідно до умов якого «ЖБК «ДОЗОР-2013» зобов`язався організувати та провести будівництво житлового будинку за адресою АДРЕСА_2 , а ОСОБА_3 зобов`язалася сплатити внески в розмірі 299325 грн. Кооператив в свою чергу закріплював за пайовиком квартиру за номером АДРЕСА_1 на поверсі № НОМЕР_1 , загальною площею 39,0 кв.м. За квитанцією до прибуткового касового ордера ЖБК «ДОЗОР-2013» №50 від 06.05.2016 року ОСОБА_3 був здійснений внесок на будівництво квартири АДРЕСА_1 в розмірі 5000 грн., квитанцією до прибуткового касового ордера ЖБК «ДОЗОР-2013» №53 від 12.05.2016 року ОСОБА_3 був здійснений внесок на будівництво квартири АДРЕСА_1 в розмірі 294325грн. Тобто пайовий внесок було сплачено в повному обсязі. Житловий будинок по АДРЕСА_2 був закінчений будівництвом та прийнятий в експлуатацію в 2017 році. Отже, суд першої інстанції правомірно керувався тим, що квартира за номером АДРЕСА_3 , загальною площею 39,0 кв.м. належить ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на праві спільної сумісної власності. Належні та допустимі докази, які б спростували презумпцію спільного майна подружжя матеріали не містять, Апелянтом теж таких доказів не надано суду.

Доводи апеляційної скарги не спростовують указаного висновку суду.

Статтею 63 СК України встановлено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя за взаємною згодою. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

Із положень частини першої статті 69 СК України слідує, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

В силу частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Аналогічні положення закріплені у статті 372 Цивільного кодексу України.

Згідно зі статтею 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України.

Аналіз указаних норм права дає підстави для висновку, що розпорядження спільним майном подружжя повинно здійснюватися за їх спільною згодою. Подружжя має право на поділ спільного майна незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу такого майна частки сторін є рівними.

Зібрані у справі докази достовірно вказують, що 25 серпня 2021 року ОСОБА_3 звернулась до ЖБК «ДОЗОР-2013» із заявою, в якій просила сплачені внески у розмірі 299325 грн. на будівництво квартири АДРЕСА_1 перерахувати на ОСОБА_1 та переоформити договір на інвестування на неї, ОСОБА_1 .

На виконання даної заяви, укладений 27 серпня 2021 року договір №21 між ЖБК «ДОЗОР-2013» та ОСОБА_1 на пайову участь в будівництві житлового будинку, а саме квартири за номером АДРЕСА_1 на поверсі № НОМЕР_1 , загальною площею 39,4 кв.м, є недійсним, оскільки відсутня згода другого подружжя, стосовно укладення такого договору.

Поділ неподільної речі, яка відноситься до спільної сумісної власності подружжя, можливий у спосіб присудження цієї речі по 1/2 частці кожному із них.

Докази які містяться в матеріалах справи достовірно вказують на те, що квартира за номером АДРЕСА_1 набута ОСОБА_2 та ОСОБА_3 за час проживання ними у шлюбі, належала їм на праві спільної сумісної власності подружжя та підлягає поділу між ними в рівних частках.

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі Конвенція) встановлено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Одними із способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання права (пункт 1 частини другої статті 16 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

За змістом статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Аналіз указаних норм права дає підстави для висновку, що право на звернення до суду гарантується чинним законодавством і може бути реалізоване, зокрема, коли особа вважає, що її право порушується, не визнається або оспорюється. Суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені права чи інтереси цієї особи, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) у справі Chahal v. the United Kingdom (заява №22414/93, пункт 145, рішення від 15 листопада 1996 року) вказав, що стаття 13 Конвенції гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, передбачених Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати особі такі способи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції та надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань (див. рішення у справі Vilvarajah and Others v. the United Kingdom; заяви №№13163/87, 13164/87, 13165/87, 13447/87, 13448/87 52854/99, пункт 122, від 30 жовтня 1991 року).

Також ЄСПЛ неодноразово зазначав (справа Afanasyev v. Ukraine, заява №38722/02, пункт 75, рішення від 5 квітня 2005 року), що стаття 13 Конвенції гарантує доступність на національному рівні засобу захисту, здатного втілити в життя сутність прав та свобод за Конвенцією, у якому б вигляді вони не забезпечувались у національній правовій системі. Таким чином, стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування, хоча держави-учасники мають певну свободу розсуду щодо способу, у який вони виконують свої зобов`язання за цим положенням Конвенції. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається статтею 13, має бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (див. рішення у справі Aydin v. Turkey від 25 вересня 1997 року п. 103 та рішення у справі Kaya v. Turkey від 19 лютого 1998 року, пункт 106).

Отже, застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має бути об`єктивно виправданим та обґрунтованим. Це означає, що: застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб`єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципам верховенства права та процесуальної економії, зокрема не повинно спонукати позивача знову звертатися за захистом до суду. Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію.

Саме таку правову позицію висловила Велика Палата Верховного Суду в постанові від 21 вересня 2022 року (справа №908/976/19), яка згідно з частиною четвертою статті 263 ЦПК України має враховуватися судами при застосуванні норм права.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 січня 2024 року у справі №523/14489/15-ц виснувала, що при розгляді справ про поділ спільного сумісного майна подружжя (жінки та чоловіка, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі) встановлення обсягу спільно нажитого майна є передусім питаннями доведення відповідних обставин, спростування чи неспростування презумпції спільної сумісної власності, які суд вирішує в мотивувальній частині свого рішення. Більше того, відповідне судове рішення лише підтверджує наявність режиму спільного сумісного майна, і для такого підтвердження заявлення вимоги про визнання певних об`єктів спільним сумісним майном та, як наслідок, зазначення в резолютивній частині судового рішення про таке визнання не є необхідним. Ефективним способом захисту за таких умов є саме вирішення вимоги про поділ спільного сумісного майна (пункт 70).

Отже, заявлені ОСОБА_2 вимоги про визнання майна спільною сумісною власністю не є ефективним способом захисту порушеного права, а тому в цій частині позов не підлягає задоволенню.

При вирішенні спору суд першої інстанції не дотримався норм матеріального та процесуального права, внаслідок чого ухвалене ним рішення про визнання квартири АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_8 та ОСОБА_3 не може залишатися в силі.

У цій частині вимог у позові ОСОБА_2 слід відмовити.

В решті рішення суду першої інстанції ґрунтується на повно і всебічно досліджених обставинах справи та ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а тому підстав для його скасування в межах доводів апеляційної скарги не вбачається.

Доводи апеляційної скарги в частині порушення норм процесуального права не є обов`язковою підставою для скасування рішення суду.

Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

Вирішуючи питання про зміну розподілу судових витрат, суд апеляційної інстанції враховує положення статті 141 ЦПК України, згідно якої судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову на відповідача; у разі відмови в позові на позивача; у разі часткового задоволення позову на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Оскільки впозові ОСОБА_2 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя відмовлено, то з нього на користь ОСОБА_1 слід присудити 1362 грн. судового збору за подання апеляційної скарги (908?150%).

Керуючись ст.ст. 374, 376, 382, 384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд,-

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Кам`янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 17 січня 2024 року скасувати в частині задоволення позову про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та в задоволенні позову в цій частині відмовити.

В решті рішення залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір за подання апеляційної скарги в розмірі 1362грн.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 20 травня 2024 року.

Судді: Т.О. Янчук

А.П. Корніюк

О.І. Ярмолюк