Постанова

від 21.05.2024 по справі 203/731/21

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/4803/24 Справа № 203/731/21 Суддя у 1-й інстанції - Католікян М. О. Суддя у 2-й інстанції - Новікова Г. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 травня 2024 року Дніпровський апеляційний суд в складі колегії:

головуючого судді: Новікової Г.В.

суддів: Гапонова А.В., Никифоряка Л.П.

за участю секретаря Драгомерецької А.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпрі апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 адвокатаФедорець Є.Є. наухвалу Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 08 березня 2024 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 в інтересах малолітньої ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , третя особа адміністрація Новокодацького району Дніпровської міської ради, про визначення місця проживання дитини, за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , третя особа Центральна адміністрація Дніпровської міської ради, про визначення місця проживання дитини, -

В С Т А Н О В И В:

З березня 2021 року в провадженні Кіровського районного суду м. Дніпропетровська перебуває цивільна справа за позовом ОСОБА_1 в інтересах малолітньої ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , третя особа адміністрація Новокодацького району Дніпровської міської ради, про визначення місця проживання дитини, за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , третя особа Центральна адміністрація Дніпровської міської ради, про визначення місця проживання дитини. Предметом заявлених у справі позовів є визначення місця проживання малолітньої ОСОБА_2 ..

Ухвалою Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 08 березня 2024 року стягнуто із ОСОБА_1 на користь Державної судової адміністрації України штраф у сумі 6056,00 гривень.

В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу суду першої інстанції про стягнення з останньої штрафу. В обґрунтування посилається на порушення судом першої інстанції норм процесуального права, а також наголошує, що викладені в оскаржуваній ухвалі відомості не відповідають фактичним обставинам справи.

Зазначає, що ненадання відомостей на запит суду щодо місцезнаходження дитини не є зловживанням процесуальними правами позивача чи затягуванням розгляду справи, оскільки дії матері були направлені на захист інтересів дитини, яку неодноразово викрадали у неї сторони спору.

У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_3 просив відмовити в задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_1 у повному обсязі. Наголошував на безпідставності відмови позивача в наданні витребуваної судом інформації та зловживанням нею процесуальними правами з посиланням на документи, які станом на сьогодні не мають ніякої юридичної сили. На його думку ці обставини свідчать про затягування судового розгляду справи та ухилення від виконання обов`язків перед судом без поважної на то причини.

В судовезасідання з`явилисяпредставники ОСОБА_1 - адвокатиФедорець Є.Є.таТрофімов Д.Ю.,представник ОСОБА_3 -адвокатБровко О.О..Від представникаслужби усправах дітей Центральної адміністрації Дніпровської міської ради надійшла заява про слухання справи у його відсутність.

Відповідно до статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Перевіряючи законність і обґрунтованість судового рішення першої інстанції відповідно до вимог частини 1 статті 367 ЦПК України за наявними в ній доказами в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Застосовуючи до ОСОБА_1 заходи процесуального примусу у вигляді штрафу, суд першої інстанції виходив із того, що остання двічі умисно не виконала ухвалу суду щодо зобов`язання надати інформацію про місце перебування та навчання дитини.

Колегія суддів не погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.

В силу ст.13 розділу І «Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод», кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, при визначенні цивільних прав і обов`язків особи чи при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що пред`являється особі.

Ключовими принципами цієї статті є верховенство права та належне здійснення правосуддя. Ці принципи також є основоположними елементами права на справедливий суд.

Так, у справі Delcourt v. Belgium, Європейський суд з прав людини зазначив, що «у демократичному суспільстві у світлі розуміння Конвенції, право на справедливий суд посідає настільки значне місце, що обмежувальне тлумачення статті 6 не відповідало б меті та призначенню цього положення».

У справі Bellet у. France Європейський суд з прав людини зазначив, що «стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії які становлять втручання у її права».

Як свідчить позиція Європейського суду з прав людини у багатьох справах, основною складовою права на суд є право доступу, в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутись до суду для вирішення певного питання, і що з боку держави не повинні чинитись правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.

Відповідно п.п. 2, 6 ч. 2 ст. 43 ЦПК України до обов`язків учасників справи, зокрема, відноситься обов`язок сприяти своєчасному, всебічному, повному та об`єктивному встановленню всіх обставин справи, а також обов`язок виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки.

Згідно ч. 3 ст. 43 ЦПК України, у випадку невиконання учасником справи його обов`язків суд застосовує до такого учасника заходи процесуального примусу, передбачені цим Кодексом.

Згідно з ч.1 ст. 143 ЦПК України заходами процесуального примусу є процесуальні дії, що вчиняються судом у визначених цим Кодексом випадках з метою спонукання відповідних осіб до виконання встановлених у суді правил, добросовісного виконання процесуальних обов`язків, припинення зловживання правами та запобігання створенню протиправних перешкод у здійсненні судочинства.

Згідно п. 5 ч. 1ст. 144 ЦПК України заходами процесуального примусу є, зокрема, штраф.

Відповідно до п.1-3 ч.1 ст. 148 ЦПК України суд може постановити ухвалу про стягнення в дохід державного бюджету з відповідної особи штрафу у сумі від 0,3 до трьох розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб у випадку невиконання процесуальних обов`язків, зокрема, ухилення від вчинення дій, покладених судом на учасника судового процесу; зловживання процесуальними правами, вчинення дій або допущення бездіяльності з метою перешкоджання судочинству; неповідомлення суду про неможливість подати докази, витребувані судом, або неподання таких доказів без поважних причин.

Згідно ч. 2 ст. 148 ЦПК України, у випадку повторного чи систематичного невиконання процесуальних обов`язків, повторного чи неодноразового зловживання процесуальними правами, повторного чи систематичного неподання витребуваних судом доказів без поважних причин або без їх повідомлення, триваючого невиконання ухвали про забезпечення позову або доказів суд з урахуванням конкретних обставин стягує у дохід державного бюджету з відповідного учасника судового процесу або відповідної іншої особи штраф у сумі від одного до десяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

З аналізу наведених норм вбачається, що зловживанням правами можуть бути визнані дії учасника процесу, які формально хоча й передбачені серед його повноважень та прав, однак здійснюються ним не з метою досягнення передбаченого законом процесуального результату, а з метою затягування чи взагалі перешкоджання розгляду справи.

Саме цей критерій є основним для кваліфікації дій особи як зловживання правами.

З аналізу положень ч. 2 ст. 148 ЦПК України вбачається, що накладення штрафу у розмірі від одного до десяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб можливе лише у випадку повторного чи систематичного невиконання процесуальних обов`язків, повторного чи неодноразового зловживання процесуальними правами.

Як вбачається з матеріалів справи 19 січня 2024 року суд першої інстанції у судовому засіданні за участі представників ОСОБА_1 постановив ухвалу про зобов`язання останньої до 14.02.2024 року надати суду відомості щодо місця фактичного проживання та навчання малолітньої ОСОБА_2

14 лютого 2024 року представники ОСОБА_1 просили суд надати додатковий час для надання зазначеної інформації. У справі було оголошено перерву до 08.03.2024 року.

08.03.2024року ОСОБА_1 відмовилась надавати витребувану у неї інформацію, пославшись на те, що побоюється, що ОСОБА_3 чи його мати можуть викрасти дитину.

Колегія суддів з огляду на характер спірних правовідносин, підстави та предмет позову вважає недоречним з`ясування місця перебування дитини сторін спору на даній стадії. Також слід звернути увагу, що з огляду на викладені сторонами обставини з`ясування цього питання не буде сприяти найкращим інтересам дитини. Місце перебування дитини на даний момент не є доказом в справі, виходячи із заявлених позовних вимог, і не перешкоджає суду вирішити спір по суті в найкоротші терміни. Враховуючи наведене судом не вбачає факту зловживання позивачем своїми процесуальними правами та нехтування обов`язками. При відмові сторони виконати вимоги суду суд вправі дати відповідну оцінку цим діям і з урахуванням цього ухвалити рішення по суті спору.

У зв`язку з чим доводи апеляційної скарги в цій частині заслуговують на увагу.

У статті 17 Конвенції про захист прав людини і основних свобод, зловживання правом визначається як діяльність або дії, спрямовані на скасування прав і свобод, визнаних у конвенції, або на їх обмеження в більшому обсязі, ніж це передбачено нею.

Отже, в Цивільному процесуальному кодексі України наведено невичерпний перелік дій, які залежно від конкретних обставин суд може визнати зловживанням правами чи обов`язками. Конкретизовано лише те, що такі дії мають здійснювати протиправне перешкоджання у здійсненні судочинства.

Так, Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що національні суди мають організовувати судові провадження таким чином, щоб забезпечити їх ефективність та відсутність затримок (рішення від 02 грудня 2010 у справі "Шульга проти України"). При цьому запобігати неналежній і такій, що затягує справу, поведінці сторін у цивільному процесі завдання саме державних органів (рішення від 20 січня 2011 року у справі "Мусієнко проти України").

Поготів, заходи процесуального примусу не можна розглядати як вид відповідальності, а тим паче як покарання, оскільки вони покликані забезпечити виконання правил цивільного судочинства, а не покарати особу. Тобто вони повинні спонукати особу припинити протиправні дії, спрямовані особою на перешкоджання судочинства.

Враховуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції не звернув увагу на вище вказані обставини, предмет спору та норми закону, які його регулюють та дійшов помилкового висновку про застосування до позивача заходів процесуального примусу у вигляді штрафу.

За таких обставин колегія суддів вважає, що судом першої інстанції порушено норми процесуального права, та підстави для стягнення штрафу з ОСОБА_1 відсутні, оскільки, дії чи бездіяльність позивача не свідчать, що вони суперечать завданням цивільного судочинства, а обставин, які б вказували на те, що дії позивача, спрямовані на безпідставне затягування та перешкоджання розгляду справи по суті відсутні.

З урахуванням викладеного колегія суддів не вбачає правових підстав для накладення на позивача в порядку ст. 148 ЦПК України заходу процесуального примусу у вигляді штрафу.

Інші доводи апеляційної скарги та відзиву на апеляційну скаргу стосуються розгляду справи по суті спору та не впливають на вжиття судом заходів процесуального примусу.

Підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції, відповідно до вимог ст. 379 ЦПК України, є порушення норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.

З огляду на викладене колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити, ухвалу суду, з підстав визначених ст. 379 ЦПК України, скасувати.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 379, 381, 382 ЦПК України, апеляційний суд,-

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 адвоката Федорець Є.Є. задовольнити.

Ухвалу Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 08 березня 2024 року про застосування до ОСОБА_1 процесуального примусу у вигляді штрафу скасувати.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає.

Судді: