Постанова

від 15.05.2024 по справі 756/9101/19

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 756/9101/19 Головуючий у суді І інстанції Шевчук А.В.

Провадження № 22-ц/824/7779/2024 Доповідач у суді ІІ інстанції Голуб С.А.

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

15 травня 2024 року м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Голуб С.А.,

суддів: Слюсар Т.А., Таргоній Д.О.,

за участю секретаря судового засідання - Гаврилко Д.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 29 листопада 2023 року у справі за позовом Оболонської окружної прокуратури міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради до ОСОБА_1, товариства з обмеженою відповідальністю «БММ РЕНТ» про визнання недійсним правочину, витребування майна та скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на нерухоме майно,

в с т а н о в и в:

У липні 2019 року Київська місцева прокуратура № 5, найменування якої в подальшому було змінено на Оболонську окружну прокуратуру м. Києва, звернулася до суду з позовом в інтересах держави в особі Київської міської ради до ОСОБА_1., ТОВ «БММ РЕНТ», в якому з урахуванням уточнених позовних вимог просила:

- визнати недійсним правочин, оформлений актом приймання-передачі від 04 березня 2019 року, укладений від імені ОСОБА_3. на користь ТОВ «БММ РЕНТ», відповідно до якого 13 березня 2019 року здійснено реєстрацію права власності ТОВ «БММ РЕНТ» на квартиру АДРЕСА_1;

- скасувати державну реєстрацію права власності ТОВ «БММ РЕНТ», оформлену записом, вчиненим 13 березня 2019 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бригідою В.О. за № 30666507 про право власності на квартиру АДРЕСА_1;

- витребувати у ОСОБА_1. на користь територіальної громади м. Києва в особі Київської міської ради квартиру АДРЕСА_1, площею 45,33 кв. м;

- скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_1. оформлену записом, вчиненим 22 березня 2019 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бригідою В.О. за № 30833689 про право власності на квартиру АДРЕСА_1;

- стягнути судові витрати з відповідачів на користь прокуратури м. Києва.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 04 квітня 2019 року директором КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Оболонського району м. Києва» Сагайдак Л.Г. було подано до Київської місцевої прокуратури № 5 заяву про те, що під час інвентаризації квартир комунальної власності виявлено, що внаслідок шахрайських дій невстановлених осіб зареєстровано право власності на квартиру АДРЕСА_1, яка відноситься до комунальної власності територіальної громади м. Києва.

Київською місцевою прокуратурою № 5 під час здійснення нагляду за додержанням законності під час проведення досудового розслідування у кримінальному провадженні № 42019101050000088 від 05 квітня 2019 року встановлено факт незаконного вибуття з комунальної власності зазначеної вище квартири.

За твердженнями прокурора, на підставі рішення виконавчого комітету Подольської районної Ради народних депутатів м. Києва від 31 січня 1972 року № 70 громадянці ОСОБА_3., 1917 року народження, із сім'єю у складі 3 осіб (вона, чоловік - ОСОБА_2., 1915 року народження, син - ОСОБА_3., 1947 року народження) був виданий ордер на зайняття спірної квартири.

Згідно з інформацією з поквартальної картки на зазначену квартиру вказані особи зняті з реєстрації у зв'язку зі смертю. ОСОБА_2., 1947 року народження, знятий з реєстрації 26 березня 2019 року на підставі актового запису про смерть від 14 листопада 2017 року № 17713, виданого відділом державної реєстрації смерті Головного територіального управління юстиції у м. Києві.

Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 13 березня 2019 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бригідою В.О. здійснено реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ТОВ «БММ РЕНТ» на підставі свідоцтва про право власності, серія та номер: НОМЕР_1, виданого 20 жовтня 1999 року Відділом приватизації Мінської районної у м. Києві державної адміністрації та акту приймання-передачі нерухомого майна, серія та номер: б/н, виданого 04 березня 2019 року ОСОБА_3 (запис про право власності № 30666507, рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 45926114 від 13 березня 2019 року).

Однак, відповідно до листа Оболонської районної у м. Києві державної адміністрації від 29 травня 2019 року № 104-4790 органом приватизації державного житлового фонду Оболонського району м. Києва не видавалося свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1, розпорядження Мінської районної у м. Києві державної адміністрації від 20 жовтня 1999 року № НОМЕР_1 також не видавалося, а розпорядження № НОМЕР_1 зареєстровано саме від 11 травня 1999 року і не стосується набуття права власності на спірну квартиру ОСОБА_3

Відповідно до копії свідоцтва на право власності на квартиру на ім'я ОСОБА_2., що в подальшому стало підставою для реєстрації права власності на спірну квартиру за ТОВ «БММ РЕНТ», зазначено, що спірна квартира зареєстрована на праві власності і записана у реєстрову книгу КП КМР «КМ БТІ» за № 2552 від 28 жовтня 1999 року.

При цьому, згідно з листом Комунального підприємства Київської міської ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації» від 27 травня 2019 року № 062/14-7777 (И-2019) квартира АДРЕСА_1 на праві власності не реєструвалася. Крім того, за інформацією комунального підприємства, в реєстровій книзі за № 2552 від 28 жовтня 1999 року проведена реєстрація на інший об'єкт нерухомого майна.

За наведених обставин прокурор вважав, що свідоцтво про право власності від 20 жовтня 1999 року, на підставі якого здійснено державну реєстрацію права власності на спірну квартиру, насправді ОСОБА_3. не видавалось та не могло бути видане, отже є нікчемним.

Крім того, акт прийому-передачі від 04 березня 2019 року, на підставі якого в подальшому зареєстровано право власності на спірну квартиру за ТОВ «БММ РЕНТ», також не міг бути виданий ОСОБА_3, оскільки останній помер у 2017 році і за життя не приватизував спірне нерухоме майно. Натомість ТОВ «БММ РЕНТ» було створено 07 березня 2019 року, тобто після видання вказаного акту приймання-передачі від 04 березня 2019 року, що також свідчить про неправомірність реєстрації права власності на спірну квартиру.

Таким чином ОСОБА_2. не був законним власником квартири АДРЕСА_1, а тому не міг розпорядитися цим майном шляхом передачі його у власність ТОВ «БММ РЕНТ» на підставі акту приймання-передачі від 04 березня 2019 року б/н.

Оскільки цей акт ОСОБА_3 насправді не вчинявся, але став підставою для реєстрації права власності на спірну квартиру за ТОВ «БММ РЕНТ», то, на думку прокурора, вказаний правочин підлягає визнанню недійсним.

На підставі договору купівлі-продажу від 22 березня 2019 року реєстровий № 152, укладеного між ТОВ «БММ РЕНТ» та ОСОБА_1., приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бригідою В.О. здійснено реєстрацію права власності на спірну квартиру за ОСОБА_1. (рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 46105581 від 22 березня 2019 року).

З огляду на те, що державну реєстрацію права власності на спірну квартиру проведено без достатніх правових підстав, а вказаним нерухомим майном ТОВ «БММ РЕНТ» заволоділо незаконно, за твердженням прокурора є потреба у витребуванні вказаного нерухомого майна у ОСОБА_1. на користь Київської міської ради як розпорядника майна територіальної громади м. Києва, що є його єдиним власником, а також скасування державної реєстрації права власності останнього набувача на спірну квартиру.

Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 29 листопада 2023 року позов задоволено.

Визнано недійсним правочин, оформлений актом приймання-передачі від 04 березня 2019 року, укладений від імені ОСОБА_2. на користь ТОВ «БММ РЕНТ», відповідно до якого 13 березня 2019 року здійснено реєстрацію права власності ТОВ «БММ РЕНТ» на квартиру АДРЕСА_1.

Скасовано державну реєстрацію права власності ТОВ «БММ РЕНТ», оформлену записом, вчиненим 13 березня 2019 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бригідою В.О. за № 30666507, про право власності на квартиру АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1784584380380).

Витребувано у ОСОБА_1. на користь територіальної громади м. Києва в особі Київської міської ради квартиру АДРЕСА_1, площею 45,33 кв. м, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1784584380380.

Скасовано державну реєстрацію права власності ОСОБА_1. оформлену записом, вчиненим 22 березня 2019 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бригідою В.О. за № 30833689, про право власності на квартиру АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1784584380380).

Стягнуто з ОСОБА_1. та ТОВ «БММ РЕНТ» по 9 001,05 грн з кожного в рахунок сплаченої суми судових витрат на користь Оболонської окружної прокуратури м. Києва.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що ОСОБА_2. не був законним власником спірного майна - квартири АДРЕСА_1, свідоцтво про право власності, видане на ім'я ОСОБА_2. є нікчемним, а отже він не міг розпорядитися цим майном шляхом передачі його у власність ТОВ «БММ РЕНТ» на підставі акту приймання-передачі від 04 березня 2019 року, тому правочин, оформлений цим актом прийому-передачі, є недійсним. Отже, проведені на підставі цих фіктивних документів реєстраційні дії є незаконними, що порушують права територіальної громади на спірне майно. Враховуючи, що державну реєстрацію права власності на квартиру проведено на підставі зазначених документів, тобто без достатніх правових підстав, а вказаним нерухомим майном ТОВ «БММ РЕНТ» заволоділо незаконно, наявні підстави для витребування вказаного нерухомого майна у ОСОБА_1. на користь територіальної громади м. Києва в особі Київської міської ради.

Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, відповідач ОСОБА_1. в особі представника - адвоката Демченка С.П. оскаржив його в апеляційному порядку та посилаючись неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального й порушення норм процесуального права, просить його скасувати та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позову Оболонської окружної прокуратури м. Києва відмовити.

В обґрунтування апеляційної скарги вказує, що він та його представник - адвокат Демченко С.П. не були повідомлені про дату та час слухання справи, без внесення даних, повідомлень і викликів в ЄСІТС до електронного кабінету представника, який зареєстрований в підсистемі «Електронний суд» з початку 2021 року та є її активним користувачем.

Звертає увагу, що певний час з 2019 по 2020 рік Оболонським районним судом м. Києва здійснювались виклики, в тому числі за допомогою смс-повідомлень на адресу представника відповідача, однак в 2022, 2023 роках судом були проігноровані норми ЦПК України і про дату та час слухання справи його представник дізнався випадково з реєстру призначених судових засідань. Незважаючи на наявність у районного суду даних про поштову та офіційну електронну адресу представника відповідача - адвоката Демченка С.П., суд першої інстанції проігнорував вимоги закону щодо належного повідомлення сторони цивільного спору та не надсилав ніяких викликів чи повідомлень адвокату.

ОСОБА_1. вважає, що він є неналежним відповідачем у справі, оскільки являється особою, яка постраждала від злочину, фактично потерпілим. Належним відповідачем у справі є особа, яка вчинила злочин, внаслідок якого йому була нанесена шкода у розмірі 30 тисяч доларів США у вигляді вартості квартири, яку він сплатив при оформленні договору купівлі-продажу у нотаріуса.

Також суд не взяв до уваги релевантну практику Верховного Суду щодо захисту прав добросовісного набувача, відповідно до якої добросовісний набувач не може нести відповідальність через порушення третіх осіб, які були вчинені в межах процедур, призначених для запобігання шахрайству при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Втрата добросовісним набувачем свого статусу суперечить статті 388 ЦК України та призводить до позбавлення його майна, що змушує добросовісного набувача самостійно шукати способи відшкодування своїх втрат. Це, на погляд суду, є неприпустимим, оскільки покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар, про що йдеться, зокрема, в пункті 6.53 постанови ВП ВС від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19.

Крім того, ні прокурор, ні суд не залучили до розгляду вказаної цивільної справи третьою особою орган опіки та піклування, оскільки у випадку задоволення позовної заяви прокуратури малолітній ОСОБА_4. залишається без житла, тобто його житлові умови погіршуються. Оскаржуване рішення також порушує право власності його дружини - ОСОБА_5., як спільного власника квартири.

У відзиві на апеляційну скаргу заступник керівника Оболонської окружної прокуратури м. Києва просить вказану апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, посилаючись на те, що доводи відповідача є безпідставними, оскільки суд першої інстанції забезпечив повний та всебічний розгляд справи, надав належну оцінку наявним доказам та обставинам справи, ухвалив законне й обґрунтоване рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Щодо доводів апеляційної скарги про неповідомлення ОСОБА_1. та його представника про призначене судове засідання, зазначає, що направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу сторони є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, а у даному випадку, суду. Близька за змістом правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі № 800/547/17 (П/9901/87/18), постановах Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 913/879/17, від 21 травня 2020 року у справі № 10/249-10/19, від 15 червня 2020 року у справі № 24/260-23/52-6.

Сторона відповідача не проявляла особливу старанність у захисті своїх інтересів і не вживала необхідних заходів для ознайомлення з рухом провадження у справі, хоча про необхідність їх вжиття звернуто увагу ЄСПЛ та Верховним Судом. Водночас, ОСОБА_1. з 2019 року після відкриття провадження у вказаній справі був обізнаний про її розгляд Оболонським районним судом м. Києва, отримавши копію позовної заяви прокурора із додатками. Про обізнаність ОСОБА_1. щодо розгляду справи судом також підтверджено у апеляційній скарзі.

Крім того, за час розгляду справи з липня 2019 року до листопада 2023 року, тобто протягом більше 4 років, ОСОБА_1. жодного разу не був присутній під час судових засідань, хоча був належним чином повідомлений про час і місце розгляду справи. Про обізнаність відповідача та його представника про триваючий розгляд вказаної справи також свідчать заяви адвоката Демченка С.П. до суду з метою відкладення розгляду справи на інші дати.

Водночас, ані ОСОБА_1., ані його представник за час розгляду справи не скористалися правом на подачу відзиву на позовну заяву, а також із заявами щодо поновлення строку для його подання до суду не звертались, що також свідчить про відсутність аргументів та доказів на спростування позиції прокурора у позовній заяві.

Також прокурор не погоджується із доводами апеляційної скарги щодо неналежності обраного способу захисту та неправильності застосування судом норм матеріального права. Зазначає, що задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. Матеріалами даної справи підтверджується, що квартира вибула з власності територіальної громади м. Києва поза волею власника, а тому порушене право позивача підлягає захисту шляхом витребування спірної квартири на підставі частини першої статті 388 ЦК України з незаконного володіння останнього набувача - ОСОБА_1., що призведе до ефективного захисту порушених прав позивача та практичній реалізації судового рішення.

Задоволення позову прокурора є пропорційним меті захисту прав власників, враховуючи, зокрема те, що вимоги закону до відчуження комунального майна були або мали бути відомими ТОВ «БММ РЕНТ». Ці вимоги є чіткими та доступними, а їхня дія - передбачуваною.

Вважає доводи апеляційної скарги про те, що добросовісний набувач не повинен перевіряти історію придбання нерухомості, є безпідставними та необґрунтованими.

Посилання відповідача на те, що суд своїм рішенням нібито позбавив прав малолітнього ОСОБА_4., а також порушив право власності ОСОБА_5., як співвласника квартири, не заслуговують на увагу, адже малолітній ОСОБА_4. майнових прав щодо спірної квартири не має, окрім права користування. На час укладення договору купівлі-продажу між ОСОБА_1. та ТОВ «БММ РЕНТ» у квартирі не був зареєстрований, натомість через 14 днів після укладення правочину був зареєстрований за місцем реєстрації батька - ОСОБА_1. Оскаржуваний правочин не може зменшувати або обмежувати права дитини, яка зареєстрована у спірній квартирі. Тому доводи апеляційної скарги про порушення судом житлових прав малолітньої дитини ОСОБА_4. є неприйнятними, оскільки в цій справі не йдеться про позбавлення житлових прав дитини на спірну квартиру, а вирішуються вимоги щодо захисту права власності територіальної громади міста Києва на це нерухоме майно, яке порушене. Крім того, права ОСОБА_5. не порушуються, оскільки захищаються тим з подружжя, який уклав договір і є відповідачем у справі.

У своєму відзиві на апеляційну скаргу Київська міська рада просить апеляційну скаргу відповідача залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, посилаючись на його законність та обґрунтованість.

В судовому засіданні суду апеляційної інстанції представник ОСОБА_1. - адвокат Демченко С.П. підтримав апеляційну скаргу та викладені в ній аргументи, просив її задовольнити.

Прокурор Вакулюк Д.С. в судовому засіданні заперечувала проти задоволення апеляційної скарги, просила залишити рішення суду першої інстанції без змін.

Київська міська рада та ТОВ «БММ РЕНТ» явку своїх уповноважених представників в судове засідання не забезпечили, про дату, час та місце розгляду справи повідомлялася у встановленому законом порядку, причини неявки до апеляційного суду не повідомили, тому колегія суддів дійшла висновку, що їх неявка відповідно до вимог частини другої статті 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду апеляційної скарги.

При цьому суд апеляційної інстанції врахував, що направлена ТОВ «БММ РЕНТ» за його офіційною зареєстрованою адресою: АДРЕСА_1, судова повістка повернулась без вручення за відсутності адресата за вказаною адресою. З метою дотримання права сторони бути повідомленим про призначене судове засідання було перевірено місцезнаходження ТОВ «БММ РЕНТ» шляхом надсилання запиту через підсистеми ЕСІТС «Електронний суд» до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. Із наданої на запит відповіді № 588764 від 13 травня 2024 року вбачається, що місцезнаходженням ТОВ «БММ РЕНТ» є квартира АДРЕСА_1.

Відповідно до пункту 1 частини сьомої, пункту 3 частини сьомої статті 128 ЦПК України у разі ненадання учасниками справи інформації щодо їх адреси судова повістка надсилається юридичним особам та фізичним особам-підприємцям - за адресою місцезнаходження (місця проживання), що зазначена в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань. Днем вручення судової повістки є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.

Оскільки судова повістка апеляційним судом надсилалась юридичній особі - ТОВ «БММ РЕНТ» на адресу його місцезнаходження, що зазначена в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, однак повернулась без вручення внаслідок його відсутності за вказаною адресою, отже в силу вимог статті 128 ЦПК судова повістка вважається врученою 13 квітня 2024 року.

Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення учасників справи в судовому засіданні, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також заперечень відзивів на неї, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід частково задовольнити з таких підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що на підставі рішення виконавчого комітету Подольської районної Ради народних депутатів м. Києва від 31 січня 1972 року № 70 ОСОБА_3., 1917 року народження, із сім'єю у складі 3 осіб (вона, чоловік - ОСОБА_2., 1915 року народження, син - ОСОБА_3., 1947 року народження) видано ордер на зайняття квартири АДРЕСА_1.

Згідно з інформацією з поквартальної картки на спірну квартиру вказані особи зняті з реєстрації у зв'язку зі смертю, а саме ОСОБА_2. знятий з реєстрації 26 березня 2019 року на підставі актового запису про смерть від 14 листопада 2017 року № 17713, виданого відділом державної реєстрації смерті Головного територіального управління юстиції у м. Києві.

13 березня 2019 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бригідою В.О. здійснено реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ТОВ «БММ РЕНТ» на підставі свідоцтва про право власності, серія та номер: НОМЕР_1, виданого 20 жовтня 1999 року Відділом приватизації Мінської районної в м. Києві державної адміністрації та акту приймання-передачі нерухомого майна, серія та номер: б/н, виданого 04 березня 2019 року ОСОБА_3 (запис про право власності № 30666507, рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 45926114 від 13 березня 2019 року).

На підставі договору купівлі-продажу від 22 березня 2019 року реєстровий № 152, укладеного між ТОВ «БММ РЕНТ» та ОСОБА_1., приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бригідою В.О. здійснено реєстрацію права власності на спірну квартиру за вказаною адресою за ОСОБА_1. (рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 46105581 від 22 березня 2019 року).

Відповідно до листа Оболонської районної у м. Києві державної адміністрації від 29 травня 2019 року № 104-4790 свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1 органом приватизації державного житлового фонду Оболонського району м. Києва не видавалося. Крім того, за вказаною інформацією розпорядження Мінської районної у м. Києві державної адміністрації від 20 жовтня 1999 року № НОМЕР_1 не видавалося, а розпорядження Мінської районної державної адміністрації м. Києва № НОМЕР_1 зареєстровано від 11 травня 1999 року та не стосується набуття права власності на спірну квартиру ОСОБА_3

Згідно копії свідоцтва на право власності на квартиру на ім'я ОСОБА_2., що стало підставою для реєстрації права власності на спірну квартиру за ТОВ «БММ РЕНТ», на вказаному документі зазначено, що спірна квартира зареєстрована на праві власності і записана у реєстрову книгу КП КМР «КМ БТІ» за № 2552 від 28 жовтня 1999 року.

Водночас згідно з листом Комунального підприємства Київської міської ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації» від 27 травня 2019 року № 062/14-7777 (И-2019) квартира АДРЕСА_1 на праві власності не реєструвалася. Крім того, за інформацією комунального підприємства в реєстровій книзі за № 2552 від 28 жовтня 1999 року проведена реєстрація на інший об'єкт нерухомого майна.

Відповідно до статей 55, 124 Конституції України та статті 4 ЦПК України кожна особа має право у встановленому законом порядку звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.

Право на звернення до суду (право на захист у процесуальному розумінні) гарантується Конституцією та законами України, у тому числі статтями 15, 16 ЦК України та статтями 4, 5, 19 ЦПК України і може бути реалізоване, зокрема, коли особа вважає, що її право або право особи в інтересах якої вона звертається до суду порушено.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

За загальним правилом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.

Відтак, об'єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Спір у даній справі виник щодо квартири АДРЕСА_1. Прокурор в інтересах держави в особі Київської міської ради, як неволодіючого власника майна, пред'явив позов до ОСОБА_1., ТОВ «БММ РЕНТ», як титульних власників цього майна, про визнання правочину недійсним, витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, а також скасування державної реєстрації права власності на нього.

Судом встановлено, що спірна квартира знаходиться у багатоповерховому будинку та її первинними наймачами на підставі ордеру з 1972 року були ОСОБА_3., 1917 р. н., ОСОБА_2., 1915 р. н., та ОСОБА_3., 1947 р. н. Тобто, квартира не перебувала у власності вказаних осіб, а вони користувались нею на підставі договору найму.

У статті 328 ЦК України передбачено, що право власності на нерухоме майно набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до частин першої та другої статті 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Державна реєстрація прав на нерухомість є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов'язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом.

Державна реєстрація це не підстава набуття права власності на нерухоме майно, а засвідчення державою вже набутого права власності, яке виникло, зокрема, на підставі правочину, при цьому факт реєстрації права власності на нерухоме майно є лише елементом юридичного складу, який тягне виникнення речового права, а не є підставою його набуття. Сама по собі реєстрація права не є підставою виникнення права власності, оскільки такої підстави закон не передбачає.

Законодавець визначив, що до інших правових наслідків, окрім офіційного визнання і підтвердження державою відповідних юридичних фактів, встановлюючи презумпцію правильності зареєстрованих відомостей з реєстру для третіх осіб, застосування норм Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» не призводить. Державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним з юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для виникнення права власності, а самостійного значення щодо підстав виникнення права власності не має.

Таким чином, системний аналіз наведених положень законодавчих актів дозволяє стверджувати, що державна реєстрація визначає лише момент, після якого виникає право власності, за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення права власності.

Таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 07 квітня 2020 року у справі № 916/2791/13 (провадження № 12-115гс19).

Так, частиною першою статті 345 ЦК України передбачено, що фізична або юридична особа може набути право власності у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності.

Згідно із частиною третьою статті 9 ЖК УРСР громадяни мають право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду, житлових приміщень у гуртожитках, які перебувають у власності територіальних громад, або придбання їх у житлових кооперативах, на біржових торгах, шляхом індивідуального житлового будівництва чи одержання у власність на інших підставах, передбачених законом.

Правові основи приватизації державного житлового фонду, його подальше використання і утримання визначається Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду», відповідно до статті 8 якого передача квартир у власність громадян здійснюється на підставі рішень відповідних органів приватизації. Передача квартир у власність громадян оформляється свідоцтвом про право власності на квартиру, яке реєструється в органах приватизації і не потребує нотаріального посвідчення.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» приватизація державного житлового фонду (далі - приватизація) - це відчуження квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках, призначених для проживання сімей та одиноких осіб, кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України.

Отже, для виникнення права приватної власності на вказану вище квартиру вона підлягала приватизації її користувачами.

Рішенням Київської міської ради від 02 грудня 2010 року № 284/5096 «Про питання комунальної власності територіальної громади міста Києва» затверджений перелік об'єктів права комунальної власності територіальної громади м. Києва згідно з додатками 1-10 до цього рішення. В додатку № 5 зазначений жилий будинок АДРЕСА_1.

Відповідно до листа Оболонської районної в м. Києві державної адміністрації від 17 квітня 2019 року на ім'я прокурора Київської місцевої прокуратури № 5, згідно з розпорядженням виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 10 грудня 2010 року № 1112 «Про питання організації управління районами в місті Києві» житловий будинок АДРЕСА_1 належить до комунальної власності територіальної громади м. Києва (в межах неприватизованого житла), є у віданні Оболонської районної в м. Києві державної адміністрації та знаходиться в управлінні (на балансі) КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Оболонського району м. Києва» згідно з розпорядженням Оболонської районної в м. Києві державної адміністрації від 31 січня 2015 року № 41 «Про деякі питання комунального майна територіальної громади міста Києва, що віднесене до сфери управління Оболонської районної в м. Києві державної адміністрації».

В силу приписів статей 317, 319 ЦК України розпоряджатись майном має право його власник.

Відповідно до частини п'ятої статті 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.

Частиною п'ятою статті 60 цього Закону визначено, що органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності.

Враховуючи, що спірна квартира є комунальною власністю, правомочності щодо володіння, користування та розпорядження ним можуть здійснюватися від імені та в інтересах територіальної громади столиці районною радою (у разі їх утворення) або Київською міською радою.

Тобто спірне нерухоме майно могло бути відчужене виключно у разі наявності волевиявлення відповідної територіальної громади, оформленого у вигляді рішення ради, яке відповідає вимогам законодавства.

У справі, яка переглядається, встановлено, що свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1 органом приватизації державного житлового фонду Оболонського району м. Києва не видавалося і відповідне рішення з цього приводу не приймалося.

Отже, встановивши, що ОСОБА_3. не був законним власником спірної квартири АДРЕСА_1, оскільки уповноважений орган приватизації житла не приймав рішення про передачу у його приватну власність цієї квартири, свідоцтво про право власності не видавалось і державна реєстрація права власності не проводилась, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що ОСОБА_3. не мав необхідного обсягу правомочностей власника розпорядитися цим майном шляхом передачі його у власність ТОВ «БММ РЕНТ» на підставі акту приймання-передачі від 04 березня 2019 року, тому проведені на підставі цих документів реєстраційні дії є незаконними і такими, що порушують права територіальної громади на спірне майно.

Відповідно до інформації із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно підставою для реєстрації права власності ТОВ «БММ РЕНТ» на квартиру було, зокрема, свідоцтво про право власності серія та номер НОМЕР_1, видане 29 січня 2019 року відділом приватизації Мінської районної в м. Києві державної адміністрації, та акт приймання-передачі нерухомого майна, виданий 04 березня 2019 року, громадянином України ОСОБА_3 та ТОВ «БММ РЕНТ».

Колегія суддів звертає увагу, що в даній інформації зазначено, що свідоцтво про право власності серія та номер НОМЕР_1, видане ОСОБА_3. 29 січня 2019 року, а не 20 жовтня 1999 року, як зазначав прокурор, посилаючись на матеріали реєстраційної справи. Отже, запис в Реєстрі права власності на нерухоме майно в частині підстав виникнення права власності у ТОВ «БММ РЕНТ» не відповідає матеріалам реєстраційної справи.

Із відповіді з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань судом встановлено, що ТОВ «БММ РЕНТ» (код за ЄДРПОУ 42871251) було зареєстроване 07 березня 2019 року, його засновниками є ОСОБА_3 (АДРЕСА_1) та ОСОБА_6. (АДРЕСА_2). ОСОБА_6. являється керівником товариства з 07 березня 2019 року.

Разом із тим, ОСОБА_3. помер у 2017 році, отже він не міг передати цю квартиру як засновник в статутний фонд ТОВ «БММ РЕНТ».

Отже із встановлених судом першої інстанції обставин вбачається, що спірна квартира перебувала у комунальній власності територіальної громади м. Києва, останній наймач квартири ОСОБА_3. помер у 2017 році не приватизувавши квартиру і в 2019 році на підставі підроблених документів ця квартира від імені ОСОБА_3. була відчужена.

За таких обставин суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що квартира вибула із комунальної власності поза волею власника - територіальної громади м. Києва, отже порушене право територіальної громади в особі Київської міської ради підлягає захисту.

Статтею 330 ЦК України встановлено, що в разі, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване у нього.

Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно, серед іншого вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

У відповідності до статті 396 ЦК України особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу.

Таким чином, у відповідності до вимог статей 330, 387, 388, 396 ЦК України право власності на нерухоме майно, яке було відчужено поза волею власника не набувається добросовісним набувачем, оскільки це майно може бути у нього витребуване. Право власності дійсного власника в такому випадку презюмується і не припиняється із втратою ним цього майна.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду України від 11 лютого 2015 року у справі № 6-1цс15 та від 16 квітня 2014 року у справі № 6-146цс13.

Лише за наявності волевиявлення органу місцевого самоврядування, оформленого рішенням, можливе розпорядження спірним нерухомим майном.

Отже, у випадку якщо майно вибуло з володіння законного власника поза його волею, останній може розраховувати на повернення такого майна, незважаючи на добросовісність та відплатність його набуття сторонніми особами, і має право звернутися до суду з позовом про витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційним позовом).

Оскільки відсутність спрямованого на відчуження майна рішення органу місцевого самоврядування означає, що власник волю на відчуження спірного майна (приватизацію) не виявляв, в суду були наявні всі підстави для витребування спірної квартири на користь територіальної громади м. Києва в особі Київради відповідно пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України.

Аналогічну позицію викладено у постанові Верховного Суду від 23 грудня 2020 року у справі № 755/174/18.

При цьому згідно із пунктами 146, 152, 153, постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі №359/3373/16-ц (провадження №14-2цс21) набуття особою володіння нерухомим майном полягає у внесенні запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за цією особою. Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення) з цієї особи нерухомого майна. Рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. Рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень є підставою для внесення відомостей про речові права, обтяження речових прав до Державного реєстру прав (записів до Державного реєстру прав). З відображенням таких відомостей (записів) у Державному реєстрі прав рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень вичерпує свою дію. Отже, вимога про скасування такого рішення після внесення на його підставі відповідних відомостей (записів) до Державного реєстру прав не відповідає належному способу захисту. Пред`явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права.

У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункти 85, 86), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19, пункт 38), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (провадження № 12-148гс19, пункт 34), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункт 74), 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21, пункт 148) та інших.

Належним відповідачем за позовом про витребування нерухомого майна є особа, за якою зареєстроване право власності на таке майно.

Отже, вимога про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.

Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18) та від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20).

З огляду на те, що спірна квартира вибула з комунальної власності територіальної громади м. Києва в особі Київської міської ради поза її волею, пред'явлення прокурором позову до кінцевого набувача права на квартиру, яким є ОСОБА_1.,про її витребування на підставі статей 387, 388, 396 ЦК України відповідає вимогам закону.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції в тому, що спірна квартира АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1784584380380) має бути витребувана у ОСОБА_1. на користь територіальної громади м. Києва в особі Київської міської ради.

У разі задоволення віндикаційного позову рішення суду про витребування майна забезпечуватиме ефективне відновлення порушених прав власника, оскільки таке судове рішення є підставою для державної реєстрації права власності, тому задоволення вимог щодо про визнання недійсним правочину та скасування державної реєстрації права власності на спірну квартиру не є потрібним для захисту порушених прав позивача.

Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19, пункт 63), від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.13), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19, пункт 98).

Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові. Такий висновок сформульований, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20), від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20).

Розглядаючи даний спір, суд першої інстанції не врахував, що позовні вимоги в частині визнання недійсним правочину, оформленого актом приймання-передачі від 04 березня 2019 року, укладеним від імені ОСОБА_2. на користь ТОВ «БММ РЕНТ», та скасування державної реєстрації права власності на квартиру АДРЕСА_1 ТОВ «БММ РЕНТ» і ОСОБА_1., які незаконно набули це право, не підлягали до задоволення з підстав обрання прокурором неефективного способу захисту прав.

Доводи апеляційної скарги про неможливість витребування майна з огляду на положення частини першої статті 388 ЦК України щодо добросовісності ОСОБА_1. при укладенні договору купівлі-продажу квартири є необґрунтованими.

Так, однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Згідно із частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Обидві сторони правочину, починаючи зі стадії, яка передує його вчиненню, мають поводитися правомірно, зокрема добросовісно (близькі за змістом висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 688/2908/16-ц (пункт 37), від 20 липня 2022 року у справі № 923/196/20 (пункт 40)).

Важливо також перевірити добросовісність насамперед набувача цього майна, у тому числі те, чи знав або міг знати такий набувач про недобросовісну поведінку продавця. Вказане має значення для застосування як критерію законності втручання держави у право набувача на мирне володіння майном, так і критерію пропорційності такого втручання легітимній меті останнього.

Відповідно до роз'яснень, що містить пункт 25 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» від 07 лютого 2014 року № 5, набувач визнається добросовісним, якщо при вчиненні правочину він не знав і не міг знати про відсутність у продавця прав на відчуження майна, наприклад, вжив усіх розумних заходів, виявив обережність та обачність для з'ясування правомочностей продавця на відчуження майна. При цьому в діях набувача не повинно бути і необережної форми вини, оскільки він не лише не усвідомлював і не бажав, а й не допускав можливості настання будь-яких несприятливих наслідків для власника.

Отже, не може вважатися добросовісною особа, яка придбаває майно на підставі правочину, якщо вона знала чи могла знати про існування обтяжень речових прав на це майно або про наявність на нього речових прав третіх осіб, а також знала чи могла знати про набуття нею майна всупереч закону (близькі за змістом висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункт 61)).

Окрім того, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (провадження № 12-44гс20) зазначила, що при вирішенні спорів щодо прав на нерухоме майно потрібно враховувати наявність чи відсутність обставин, які можуть свідчити про недобросовісність набувача майна, придбаного з порушенням закону, оскільки від цього може залежати, зокрема, чинність чи припинення іпотеки. Тому у справі за належною вимогою суд має врахувати наявність/відсутність обставин, які можуть свідчити про недобросовісність набувача майна, придбаного на аукціоні за відсутності в Державному реєстрі іпотек відомостей про обтяження.

Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).

Як вбачається з матеріалів справи, перед укладанням договору купівлі-продажу спірної квартири від 22 березня 2019 року відповідач ОСОБА_1. мав можливість ознайомитися із наявною інформацією в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, а також іншою інформацією, що знаходиться у відкритому доступі, щоб врахувати обставини набуття ТОВ «БММ РЕНТ» прав щодо спірної квартири, зокрема, що квартира перебуває у володінні продавця ТОВ «БММ РЕНТ» короткий проміжок часу - з 07 березня 2019 року, в тому числі на підставі свідоцтва про право власності № НОМЕР_1, виданого 29 січня 2019 року відділом приватизації Мінської районної в м. Києві державної адміністрації, яка була ще 01 серпня 2001 року ліквідована розпорядженням Київської міської державної адміністрації № 1625 «Про утворення районних у місті Києві державних адміністрацій», акту приймання-передачі нерухомого майна від 04 березня 2019 року, укладеним (підписаним) ОСОБА_3, який помер ще у 2017 році, та ТОВ «БММ РЕНТ», яке було створено тільки 07 березня 2019 року, продається за демпінговою ціною, а в ній зареєстрований ОСОБА_3., який помер у 2017 році, проте є засновником ТОВ «БММ РЕНТ», яке зареєстроване 07 березня 2019 року, що мало б викликати сумнів у покупця, який проявивши розумну обачність, міг самостійно чи з допомогою фахівців ознайомитись зі змістом документів стосовно квартири і дізнатися, що ОСОБА_3. і ТОВ «БММ РЕНТ» не мали правових підстав для набуття права власності на квартиру комунальної форми власності, а тому і не мали права її відчужувати.

Як покупець спірного нерухомого майна, ОСОБА_1.повинен був розуміти ризики, які несе, придбаваючи квартиру за погодженою з продавцем вартістю, та пересвідчитися у відсутності прав інших осіб на квартиру, яку він купує, з урахуванням наведених вище обставини, відомості про які були наявні в Державних реєстрах в період укладення договору купівлі-продажу квартири від 22 березня 2019 року і вказана інформація була у вільному доступі.

Тобто, розсудливий та обачний покупець, купуючи цінне нерухоме майно у м. Києві, у даній ситуації не міг покладатись виключно на добросовісні наміри продавця чи інформацію від нотаріуса, а враховуючи обставини даної справи, мав би вжити усіх доступних та розумно передбачуваних заходів з метою гарантування безспірності правочину та уникнення майбутніх ризиків щодо правового статусу придбаного майна.

Проте, з матеріалів справи вбачається, що відповідач таких заходів не вжив та придбав майно, не поцікавившись про стан взаємовідносин між Київською міською радою, ОСОБА_3 і ТОВ «БММ РЕНТ» щодо вибуття квартири з комунальної власності та її внесення до статутного фонду цього товариства.

Більш того, під час тривалого розгляду справи у суді першої інстанції ОСОБА_1.відзиву на позовну заяву не подавав і взагалі не висловлював своїх заперечень стосовно визнання його добросовісним набувачем спірного майна.

Доводи апеляційної скарги про те, що витребування майна призведе до безоплатного позбавлення права власності ОСОБА_1., як добросовісного набувача, є неспроможними, оскільки відповідач може захистити своє право на отримання сплачених ним за договором купівлі-продажу грошових коштів шляхом пред`явлення відповідного позову до продавця ТОВ «БММ РЕНТ».

Відповідач не зазначив, в чому саме полягає порушення справедливого балансу між сторонами та який надмірний тягар виникне у нею внаслідок витребування майна, що належить позивачу.

У постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц (провадження № 14-190цс20) Велика Палата Верховного Суду вказала, що «розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (постанова Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц), а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо».

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ стаття 1 Першого протоколу до Конвенції застосовується з огляду на такі принципи: 1) у першому реченні першого абзацу закладається принцип мирного володіння майном, який має загальний характер; 2) принцип, викладений у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; 3) закріплений у другому абзаці принцип визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна у загальних інтересах. Другу та третю норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168).

Критеріями пропорційності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.

Втручання держави у право власності повинне мати нормативну основу в національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.

Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.

Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач - внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява №29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).

Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І, навпаки, встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

Будь-які приписи, зокрема і приписи Конвенції, необхідно застосовувати з урахуванням обставин кожної конкретної справи, оцінюючи поведінку обох сторін спору, а не лише органів державної влади та місцевого самоврядування (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження №14-208цс18, пункт 100)). Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна із чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України). Вказаний спосіб захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного позову (стаття 338 ЦК України).

Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.

Якщо законом установлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом (частина п`ята статті 12 ЦК України).

За змістом частини першої статті 661 ЦК України у разі вилучення за рішенням суду товару у покупця на користь третьої особи на підставах, що виникли до продажу товару, продавець має відшкодувати покупцеві завдані йому збитки, якщо покупець не знав або не міг знати про наявність цих підстав.

Колегія суддів в оцінці доводів апеляційної скарги ОСОБА_1.щодо наявності непропорційного втручання у його право на мирне володіння майном та заперечень Оболонської окружної прокуратури м. Києва і Київської міської ради стосовно негативних наслідків при відмові у віндикаційному позові, дійшла висновку, що витребування спірної квартири у відповідача не порушуватиме принцип пропорційності втручання у право мирного володіння майном, оскільки публічний інтерес позивача у поверненні комунального майна, яке вибуло з власності поза його волею, переважає приватний інтерес кінцевого набувача у збереженні за ним права на спірну квартиру і менш обтяжливого засобу забезпечення захисту та поновлення прав Київської міської ради у цій справі немає, а ОСОБА_1., як кінцевий набувач, із власності якого витребовується нерухоме майно, не позбавлений можливості відновити свої права на підставі частини першої статті 661 ЦК України, пред`явивши вимогу до особи, в якої він придбав квартиру, про відшкодування збитків, проте територіальна громада м. Києва такого права позбавлена.

Крім того, суд встановив, що уже з 05 квітня 2019 року за заявою директора КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Оболонського району м. Києва» Сагайдак Л.Г. здійснюється кримінальне провадження № 42019101050000088 щодо незаконного заволодіння квартирою АДРЕСА_1, яка належить комунальної власності, що свідчить про відсутність підстав для висновку про зволікання реагування уповноваженого органу на виявлені обставини протиправних дій щодо незаконного заволодіння майном.

З огляду на характер спірних правовідносин та встановлені обставини справи, у даному випадку не вбачається невідповідності заходу втручання держави у право власності відповідача критеріям правомірного втручання у право особи на мирне володіння майном, сформованим у практиці ЄСПЛ. Задоволення позову та витребування у відповідача спірної квартири, яка вибула з володіння позивача поза його волею, не призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а відповідатиме справедливому балансу інтересів сторін.

Висновок суду першої інстанції про задоволення позовних вимог про витребування майна з чужого незаконного володіння по суті не суперечить загальним принципам і критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, закладеним у статті 1 Першого протоколу до Конвенції та висновкам Верховного Суду України у зазначеній частині, викладеним в постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14.

Посилання ОСОБА_1.на порушення судом першої інстанції прав його малолітнього сина - ОСОБА_4., який проживає та зареєстрований у спірній квартирі, не може бути підставою для відмови у витребуванні майна з чужого незаконного володіння з огляду на те, що відповідно до вимог статей, 29 405 ЦК України, статті 18 Закону України «Про охорону дитинства» діти набувають прав на користування житлом лише у разі набуття такого права батьками або законними представниками.

Відповідно до частини четвертої статті 19 СК України при розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, виселення дитини, зняття дитини з реєстрації місця проживання, визнання дитини такою, що втратила право користування житловим приміщенням, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов'язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою.

Таких вимог у справі, яка переглядається, не заявлено.

Ураховуючи наведене, судом першої інстанції не порушено прав малолітнього ОСОБА_4.

Аргументи апеляційної скарги про те, що при ухваленні оскаржуваного рішення судом порушено також право власності дружини відповідача - ОСОБА_5., як співвласника квартири, не заслуговують на увагу, як безпідставні.

Згідно із статтею 60 Сімейного кодексу України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Право подружжя на розпорядження майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя врегульовано в статті 65 СК України. Дружина, чоловік розпоряджуються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.

Законодавець у вказаній нормі передбачив як загальне правило так звану презумпцію згоди одного з подружжя на укладення другим з подружжя договорів щодо спільного майна, за винятком тих, що потребують обов'язкового нотаріального посвідчення (частина третя статті 65 СК України).

Права одного з подружжя, який надавав тільки згоду на відчуження спільного майна, але не був стороною договору, у разі розгляду справи про визнання договору відчуження (дарування, міни, купівлі-продажу) майна недійсним і позовних вимог до нього не пред'явлено, не порушуються, оскільки ці права захищаються тим з подружжя, який уклав договір, і є відповідачем у справі.

Таким чином, рішенням суду першої інстанції про витребування у ОСОБА_1. на користь територіальної громади м. Києва в особі Київської міської ради квартири АДРЕСА_1 питання про права та інтереси дружини відповідача не вирішувалися, а тому підстави для скасування цього рішення з наведених підстав відсутні.

Аналогічний висновок викладений Верховним Судом у постанові від 15 вересня 2021 року у справі № 754/4108/18 (провадження № 61-14888св20).

Оцінюючи доводи апеляційної скарги про неповідомлення ОСОБА_1. та його представника про призначене судове засідання у справі, отже порушення прав відповідача на участь у судовому засіданні і на користування правовою допомогою, колегія суддів виходить з такого.

Згідно з частинами першою статті 223 ЦПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Згідно з частинами третьою, шостою статті 128 ЦПК України судові виклики здійснюються судовими повістками про виклик.

Судова повістка, а у випадках, встановлених цим Кодексом, разом з копіями відповідних документів надсилається на офіційну електронну адресу відповідного учасника справи, у випадку наявності у нього офіційної електронної адреси або разом із розпискою рекомендованим листом з повідомленням про вручення у випадку, якщо така адреса відсутня, або через кур`єрів за адресою, зазначеною стороною чи іншим учасником справи.

Відповідно до частини восьмої статті 128 ЦПК України днем вручення судової повістки є: 1) день вручення судової повістки під розписку; 2) день отримання судом повідомлення про доставлення судової повістки на офіційну електронну адресу особи; 3) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду; 4) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси. Якщо повістку надіслано на офіційну електронну адресу пізніше 17 години, повістка вважається врученою у робочий день, наступний за днем її відправлення, незалежно від надходження до суду повідомлення про її доставлення.

Таким чином, згідно пункту 3 частини восьмої статті 128 ЦПК України судова повістка вважається врученою в день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, що узгоджується з висновками, викладеними в постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 752/11896/17 (провадження № 14-507цс18) та від 12 лютого 2019 року у справі № 906/142/18 (провадження № 12-233гс18).

Як вбачається з матеріалів справи, судові повістки про виклик до суду на 29 листопада 2023 року направлялись відповідачам на адресу: АДРЕСА_1. Саме ця адреса була зазначена в позовній заяві прокурора та інших процесуальних документах у справі.

ОСОБА_1. зареєстрований за вказаною адресою і ця ж адреса є офіційним місцезнаходженням юридичної особи - ТОВ «БММ РЕНТ» відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.

Судові повістки про виклик в судове засідання, призначене на 29 листопада 2023 року, повернулися до суду першої інстанції з відмітками «адресат відсутній за вказаною адресою».

Незважаючи на те, що 21 червня 2023 року ОСОБА_1 отримував попередню судову повістку за вищевказаною адресою, він не повідомляв суд про зміну адреси місця його проживання (перебування, знаходження), що є його процесуальним обов`язком (частина перша статті 131 ЦПК України).

З огляду на викладене, правильним є висновок суду першої інстанції про наявність підстав для розгляду справи без участі відповідача, який вважається таким, що належним чином повідомлений про дату, час і місце розгляду справи.

Доводи апеляційної скарги щодо того, що судова повістка не була направлена саме на електронну адресу представника відповідача - адвоката Демченка С.П. не ґрунтуються на вимогах процесуального законодавства, оскільки надсилання судових повісток на адресу представників сторін є правом, а не обов'язком суду.

З урахуванням вищенаведеного, доводи апеляційної скарги не спростовують правильність висновків суду першої інстанцій в частині витребування майна з чужого незаконного володінняі не дають підстав вважати, що районним судом порушено норми процесуального права та/або неправильно застосовано норми матеріального права, які передбачені статтею 376 ЦПК України, як обов'язкові підстави для скасування рішення суду.

Згідно із пунктом 2 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Відповідно до частини першої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

За таких обставин рішення суду першої інстанції про задоволення позову Оболонської окружної прокуратури м. Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради в частині визнання недійсним правочину та скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_1. і ТОВ «БММ РЕНТ» на спірну квартиру ухвалене з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи та з порушенням норм матеріального і процесуального права, а відтак відповідно до вимог статті 376 ЦПК України підлягає скасуванню з ухваленням в цій частині нового судового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

В частині задоволених позовних вимог прокуратурипро витребування у ОСОБА_1. на користь територіальної громади м. Києва в особі Київської міської ради квартири АДРЕСА_1 рішення суду першої інстанції необхідно залишити без змін на підставі положень статті 375 ЦПК України, оскільки воно ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За змістом підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України у постанові суду апеляційної інстанції має бути зазначено про новийрозподіл судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, у випадку скасування або зміни судового рішення; та розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України.

Відтак, розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи в суді першої інстанції та її переглядом, зокрема, у суді апеляційної інстанції, має здійснити той суд, який ухвалює остаточне рішення у справі, враховуючи загальні правила розподілу судових витрат.

Аналогічної позиції дотримується і Велика Палата Верховного Суду (див. постанови від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц (провадження № 14-515цс19), від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19)).

Як роз'яснив Пленум Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ України у пункті 36 постанови № 10 від 17 жовтня 2014 року «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» вимога пропорційності присудження судових витрат при частковому задоволенні позову застосовується незалежно від того, за якою ставкою сплачено судовий збір.

Виходячи з наведеного, із ОСОБА_1. пропорційно до розміру задоволених позовних вимог стягуються документально підтверджені судові витрати, понесені Оболонською окружною прокуратурою м. Києва у даній справі, а саме 12 239,10 грн сплаченого судового збору за подання позовної заяви, тоді як пропорційно до розміру задоволених вимог апеляційної скарги із Оболонської окружної прокуратури м. Києва на користь ОСОБА_1. підлягає стягненню 8 644,50 грн сплаченого судового збору за подання апеляційної скарги.

За частиною десятою статті 141 ЦПК України при частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов'язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов'язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат.

З урахуванням зазначених положень процесуального закону та обставин даної справи, колегія суддів вважає за можливе остаточно стягнути з відповідача на користь позивача різницю в понесених судових витратах по сплаті судового збору у розмірі 3 594,60 грн.

Керуючись статтями 367 - 369, 372, 374, 376, 381 - 384 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Оболонського районного суду міста Києва від 29 листопада 2023 року у даній справі в частині задоволених позовних вимог про визнання недійсним правочину, оформленого актом приймання-передачі від 04 березня 2019 року,та скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_1 і товариства з обмеженою відповідальністю «БММ РЕНТ» на квартиру АДРЕСА_1 скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення, яким у задоволенні позову Оболонської окружної прокуратури міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради відмовити.

В іншій частині, а саме про витребування у ОСОБА_1 на користь територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради квартири АДРЕСА_1, площею 45,33 кв. м, рішення Оболонського районного суду міста Києва від 29 листопада 2023 року залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь Оболонської окружної прокуратури міста Києва 3 594,60 грн понесених судових витрат по сплаті судового збору.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня її проголошення до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 21 травня 2024 року.

Головуючий С.А. Голуб

Судді: Т.А. Слюсар

Д.О. Таргоній