Постанова

від 21.05.2024 по справі 922/4069/23

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 травня 2024 року

м. Київ

cправа № 922/4069/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Жайворонок Т. Є. - головуючого, Булгакової І. В., Колос І. Б.,

за участю:

секретаря судового засідання - Іщука В. В.,

представників:

позивача: Товариства з обмеженою відповідальністю

«Інженерно-технологічний центр "Технополіс"» - Жукова Д. О.,

відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю «НПП Флайтех» -

Камінської М. І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Інженерно-технологічний центр "Технополіс"»

на постанову Східного апеляційного господарського суду від 27.02.2024

(колегія суддів: Крестьянінов О. О. (головуючий), Фоміна В. О., Шевель О. В.)

у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю

«Інженерно-технологічний центр "Технополіс"»

до Товариства з обмеженою відповідальністю «НПП Флайтех»

про витребування майна,

УСТАНОВИВ:

У вересні 2023 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Інженерно-технологічний центр "Технополіс"» (далі - позивач, ТОВ ІТЦ «Технополіс») подало до господарського суду позов, в якому просило витребувати від Товариства з обмеженою відповідальністю «НПП Флайтех» (далі - відповідача, ТОВ «НПП Флайтех») та повернути позивачу за рахунок відповідача токарний оброблюваний центр Emcoturn S 65 з системою керування Siemens 828D (далі - верстат, обладнання, устаткування). Стягнути з відповідача на користь позивача витрати зі сплати судового збору та 41 700,00 грн витрат на професійну правничу допомогу.

Позов обґрунтовано порушенням відповідачем умов договору поставки від 28.03.2019 № 1903-01 (далі - договір поставки) в частині повної та своєчасної оплати за отримане обладнання, що відповідно до п. 9.4 цього договору надає позивачу право вимагати повернення від відповідача поставленого устаткування, власником якого є позивач. Матеріально-правовою підставою визначено, зокрема ст.ст. 655, 692, 694, 697 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Рішенням Господарського суду Харківської області від 19.12.2023 позов задоволено повністю. Стягнуто з відповідача на користь позивача 44 152,74 грн судового збору та 41 700,00 грн витрат на професійну правничу допомогу.

Висновки суду першої інстанції мотивовані тим, що станом на момент звернення позивача до суду відповідач свої зобов`язання за договором поставки в частині повної та своєчасної оплати за отримане обладнання не виконав, чим порушив права та інтереси позивача, які підлягають відновленню в наведений в позові спосіб.

Постановою Східного апеляційного господарського суду від 27.02.2024 рішення суду першої інстанції скасовано, прийнято нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Постанова апеляційного суду обґрунтована тим, що застосований позивачем спосіб захисту порушеного права передбачений законом, однак не є таким, що відповідає принципам розумності, добросовісності та справедливості, та не свідчить про дотримання балансу інтересів сторін, оскільки за встановлених обставин часткового виконання відповідачем умов договору позивач може захистити своє порушене право шляхом стягнення з відповідача недоплаченої суми грошових коштів. Окрім того, на думку суду, не є добросовісними посилання позивача на п. 9.4 договору поставки як на підставу позовних вимог.

У поданій касаційній скарзі ТОВ ІТЦ «Технополіс», посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального права, а також наявність підстави касаційного оскарження за п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, просило скасувати постанову апеляційного господарського суду, а рішення суду першої інстанції залишити в силі.

Також у касаційній скарзі позивач заявив клопотання про стягнення з відповідача витрат на професійну правничу допомогу у суді касаційної інстанції у розмірі 43 200,00 грн з наведенням обґрунтування та доданими доказами.

Аргументуючи наявність підстави касаційного оскарження за п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, позивач вказав, що судом апеляційної інстанції при перегляді рішення місцевого господарського суду не було враховано правових висновків: Верховного Суду України у постанові від 06.06.2012 у справі № 6-46цс12; Верховного Суду у постановах від 16.10.2018 у справі № 910/23976/16, від 17.02.2022 у справі № 927/481/21 (в касаційній скарзі вказано № 927/481/22, що, очевидно, є опискою), від 18.08.2023 у справі № 927/211/22, від 30.10.2023 у справі № 910/16754/21, від 01.11.2023 у справі № 915/1031/21, від 14.02.2024 у справі № 911/94/23, щодо застосування ч. 4 ст. 692, ч. 4 ст. 694 ЦК України у подібних правовідносинах.

Верховний Суд ухвалою від 21.03.2024 відкрив касаційне провадження у справі з підстави, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України.

До Верховного Суду надійшли:

05.04.2024 - відзив на касаційну скаргу, в якому ТОВ «НПП Флайтех» заперечило проти доводів касаційної скарги, просило залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного господарського суду - без змін.

Також заперечило проти заявленого позивачем до стягнення розміру витрат на професійну правничу допомогу в сумі 43 200,00 грн, зазначивши про неспівмірність такого розміру із виконаною адвокатом позивача роботою, часом, витраченим на її виконання та обсягом наданих послуг, оскільки послуги з аналізу оскаржуваної постанови апеляційного суду на предмет підстав скасування рішення суду першої інстанції, пошук та аналіз актуальних правової висновків Верховного Суду щодо застосування ст.ст. 692, 694, 697 ЦК України з метою виконання «касаційних фільтрів» та сама підготовка касаційної скарги не є складними діями для адвоката позивача, для їх виконання не потрібно витрачати зазначений адвокатом час і проводити аналіз великої кількості нормативно-правових актів, що виключає їх складність, а відповідно, і розмір заявлених вимог на правову допомогу.

12.04.2024 - додаткові письмові пояснення, в яких позивач просив при розгляді справи врахувати правові висновки Верховного Суду у постанові від 15.02.2024 у справі № 910/5282/23.

Верховний Суд ухвалою від 18.04.2024 відклав розгляд справи на 21.05.2024, оскільки у зв`язку з технічними проблемами та неможливістю встановлення відеозв`язку з представником відповідача, який перебуває поза межами Суду у м. Харкові, цей представник не зміг взяти участь у судовому засіданні 18.04.2024.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи, врахувавши заперечення у відзиві на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов таких висновків.

Суди попередніх інстанцій встановили, що 28.03.2019 між позивачем (постачальник) та відповідачем (покупець) укладено договір поставки № 1903-01, відповідно до п. 1.1 якого постачальник зобов`язується передати покупцю у встановлений строк устаткування, вказане у специфікації № 1 (додаток № 1), що є невід`ємною частиною договору, а покупець зобов`язується прийняти устаткування та оплатити в порядку, встановленому цим договором.

У договорі поставки сторони погодили, зокрема, такі умови:

на дату укладення загальна сума договору орієнтовно складає 2 943 516,00 грн (далі - з ПДВ), що складає еквівалент 95 880,00 Євро, який розрахований за комерційним курсом купівлі Євро, встановленого ПАТ «ПУМБ» станом на 28.03.2018 (1 Євро = 30,70 грн) (п. 2.1);

у зв`язку з 100% імпортною складовою устаткування еквівалент ціни в Євро протягом усього строку дії цього договору зміні не підлягає. Будь-яка зміна ціни оформлюється сторонами шляхом укладення додаткової угоди до договору (п. 2.2);

для визначення курсу гривні до Євро, сторони використовують інформацію про курс валют, вказаний на сайті ПАТ «ПУМБ» (п. 2.4);

форма оплати - попередня оплата та наступні платежі (п. 3.2);

оплата здійснюється шляхом перерахування грошових коштів на поточний рахунок постачальника поетапно наступним чином: оплата в розмірі 900 000,00 грн здійснюється покупцем протягом 10 банківських днів від дати підписання договору (підп. 3.3.1 п. 3.3);

600 000,00 грн - не пізніше 15.05.2019; 300 000,00 грн - не пізніше 31.05.2019; 210 000,00 грн - не пізніше 30.06.2019; 210 000,00 грн - не пізніше 31.07.2019; 210 000,00 грн - не пізніше 31.08.2019; 210 000,00 грн - не пізніше 30.09.2019; 210 000,00 грн - не пізніше 31.10.2019; наступні 93 516,00 грн - не пізніше 30.11.2019 (пп. 3.3.2- 3.3.9 п. 3.3);

у зв`язку з тим, що на момент здійснення платежів курс гривні до Євро відрізнятиметься від курсу гривні до Євро, встановленого ПАТ «ПУМБ» на дату підписання договору, загальна сума договору підлягає коригуванню додатковою угодою протягом 10 банківських днів після отримання оплати згідно з підп. 3.3.9 п. 3.3 (п. 3.4);

датою оплати вважається дата зарахування грошових коштів на розрахунковий рахунок постачальника (п. 3.5);

обладнання, вказане у специфікації № 1 повинно бути поставлене у комплекті протягом 7 календарних днів з моменту підписання договору (п. 4.2);

право власності на обладнання переходить від постачальника до покупця з моменту повної оплати суми договору. Датою поставки обладнання є дата оформлення видаткової накладної (п. 7.5);

у разі невиконання підп. 3.3.1 п. 3.3 протягом 5 (п`яти) календарних днів замовник зобов`язується за свій рахунок повернути на склад покупця обладнання, зазначене у специфікації № 1 цього договору в повному комплекті та технічно справним на підставі акта огляду представником постачальника, з наступною сплатою штрафу в розмірі 15 % від вартості договору (п. 9.4);

у випадку невиконання або неналежного виконання зобов`язань за договором сторони несуть відповідальність відповідно до чинного законодавства України і умов договору (п. 9.6);

договір набуває чинності з моменту його підписання і діє до виконання обов`язків за ним, але не пізніше 31.12.2019, а в частині розрахунків і гарантійних зобов`язань - до повного його виконання (п. 12.1).

Згідно з додатком № 1 договору (специфікація № 1) предметом поставки є токарний оброблюваний центр Emcoturn S 65 з системою керування Siemens 828D вартістю 2 943 516,00 грн, що станом на 28.03.2018 становить 95 880,00 Євро. У додатку № 2 сторони визначили технічні характеристики предмета поставки.

На виконання умов договору:

03.04.2019 позивач поставив відповідачу обумовлене договором обладнання, що підтверджується видатковою накладною № РН-0353 та товарно-транспортною накладною № РРН-0353, а 05.04.2019 сторони підписали акт про виконання позивачем пусконалагоджувальних робіт;

у період з квітня 2019 року по грудень 2021 року відповідач провів оплати за поставлене обладнання на суму 2 217 100,40 грн, тобто частково, що підтверджується актом взаємних розрахунків і не заперечується сторонами (позивач вказує про це у позовній заяві, а відповідач - в апеляційній скарзі).

У березні, травні, липні та вересні 2020 року позивач звертався засобами телефонного зв`язку до відповідача з вимогами про сплату коштів чи повернення верстата, після чого відповідачем проведено часткові оплати за обладнання, однак не у повному обсязі.

09.11.2020 позивач звернувся до відповідача з вимогою про сплату решти суми заборгованості або повернення обладнання з огляду на умови п. 9.4 договору, а також вказав на заборону його експлуатації відповідно до п. 7.5 договору поставки. Ця вимога отримана відповідачем 16.11.2020.

12.01.2021 (датою зазначено 12.01.2020, що, очевидно, є опискою, враховуючи її зміст та факт складання після попередньої вимоги) позивач у вимозі просив відповідача повернути поставлене устаткування відповідно до п. 9.4 договору у зв`язку з несплатою решти суми боргу. Вказана вимога отримана відповідачем 19.01.2021.

Станом на час розгляду справи судами попередніх інстанцій залишок суми боргу відповідач не сплатив, спірне устаткування, право власності на яке за умовами договору залишається за позивачем до моменту повного розрахунку, не повернув, що стало причиною звернення до суду.

Отже, між сторонами у справі склалися правовідносини щодо продажу товару в кредит з розстроченням платежу.

У ч. 1 ст. 300 ГПК України вказано, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Предметом касаційного розгляду є законність та обґрунтованість оскаржуваної постанови апеляційного суду щодо вирішення позовних вимог про витребування від відповідача та повернення позивачу спірного обладнання в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Мотивуючи підставу касаційного оскарження за п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, позивач вказує на те, що під час прийняття оскаржуваної постанови суд апеляційної інстанції застосував ч. 4 ст. 692, ч. 4 ст. 694 ЦК України без врахування висновків щодо застосування цих норм права у подібних правовідносинах, викладених у відповідних постановах Верховного Суду України та Верховного Суду.

У наведених позивачем для порівняння постановах Верховного Суду України та Верховного Суду предметом розгляду були вимоги:

у справі № 6-42цс12 - про розірвання договорів купівлі-продажу нерухомого майна та, як наслідок, повернення цього майна від фізичної особи-покупця до фізичної особи-продавця. У цій справі Верховний Суд України вирішував питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційної інстанції положень ч. 1, 2 ст. 651, ч. 1, 2 ст. 692, ст. 695 ЦК України у правовідносинах сторін щодо розірвання договору купівлі-продажу, укладеного з розстроченням платежу. За висновками Верховного Суду України, якщо покупець не виконує свого обов`язку щодо оплати переданого йому товару в установлений договором купівлі-продажу строк, продавець набуває право вимоги такої оплати відповідно до ч. 3 ст. 692 ЦК України або розірвання договору з підстав, передбачених ч. 1, 2 ст. 651 ЦК України, тому касаційним судом при вирішення спору безпідставно не застосовано до спірних правовідносин в частині розірвання договору положення ч. 1, 2 ст. 651 ЦК України;

у справі № 927/481/21 - про витребування з володіння компанії на користь фізичної особи частки у відповідному розмірі у статутному капіталі с.-г. підприємства. Залишаючи без змін постанову апеляційного суду про відмову у позові, Верховний Суд погодився із висновками цього суду про те, що до спірних правовідносин не застосовуються положення ч. 4 ст. 694 ЦК України, оскільки з урахуванням встановлених обставин до спірних правовідносин слід застосувати ст. 613 ЦК України;

у справі № 927/211/22 - про стягнення заборгованості за договором купівлі-продажу, 3% річних та інфляційних втрат. Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду вирішував питання застосування до спірних правовідносин ст.ст. 538, 693, 697 ЦК України. Залишаючи без змін судові рішення про задоволення позову, Суд вказав, зокрема, на обрання позивачем (продавцем) належного способу захисту при зверненні до суду з позовом про стягнення з відповідача (покупця) суми попередньої оплати за встановлених обставин порушення останнім зобов`язань з попередньої оплати товару при виконанні продавцем договору в частині передачі товару покупцю;

у справі № 910/16754/21 - про розірвання договору купівлі-продажу, визнання недійсними договору дарування (як фраудаторного правочину) та двох актів прийому-передачі, витребування частини частки у статутному капіталі товариства з чужого незаконного володіння фізичної особи на користь іншої фізичної особи та скасування відповідних реєстраційних дій. Верховний Суд вирішував питання застосування до спірних правовідносин ст.ст. 203, 215, 653, 692, 694 ЦК України. Скасовуючи судові рішення про задоволення позову та направляючи справу на новий розгляд, Суд визнав необґрунтованими висновки судів про наявність підстав для витребування частини частки у статутному капіталі товариства, однак з огляду на передчасність висновків про фраудаторність та недійсність договору дарування. Водночас за висновками Суду до спірних правовідносин в частині повернення товару (частки) не застосовуються положення ч. 4 ст. 694 ЦК України, враховуючи встановлені обставини відсутності на момент розірвання договору купівлі-продажу у власності покупця товару (частки);

у справі № 915/1031/21 - про стягнення з фізичної особи частки у статутному капіталі товариства у відповідному розмірі. Верховний Суд вирішував питання застосування ч. 4 ст. 694 ЦК України до правовідносин, які виникли з договору купівлі-продажу корпоративних прав з відстроченням платежу;

у справі № 911/94/23 - про визнання недійсним одностороннього правочину (заяви про зарахування зустрічних однорідних вимог) відповідно до ст.ст. 203, 215 ЦК України і, як наслідок, припинення зобов`язання зарахуванням за ст. 601 ЦК України. Верховний Суд не погодився з висновками судів про однорідність та безспірність зустрічних вимог, однак погодився із ключовим висновком суду апеляційної інстанції щодо необхідності дотримання сторонами умов договору, зокрема, щодо порядку припинення невиконаного зобов`язання й після закінчення строку дії договору, що стало підставою залишення постанови апеляційного суду про задоволення позову без змін.

Отже, судові рішення Верховного Суду України та Верховного Суду у вказаних вище справах прийняті: в одних випадках - за різного правового регулювання, в інших - за суттєво інших фактичних обставин, що формують зміст правовідносин у цих справах, за іншими доказами, поданими сторонами на їх підтвердження та оціненими судами, тобто зазначені вище справи і справа, яка розглядається, є відмінними за істотними правовими ознаками, що свідчить про неподібність правовідносин у них, насамперед, за змістовим критерієм.

Предметом розгляду у справі, яка розглядається, є вимога позивача, як власника рухомого майна, про витребування від відповідача спірного обладнання через порушення відповідачем договірних зобов`язань щодо повної оплати за отримане устаткування, які виникли з договору про продаж товару в кредит з розстроченням платежу.

Згідно з ч. 1 ст. 692 ЦК України покупець зобов`язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Якщо покупець не виконує свого обов`язку щодо оплати переданого йому товару в установлений договором купівлі-продажу (поставки) строк, то продавець набуває право вимоги такої оплати відповідно до ч. 3 ст. 692 ЦК України з урахуванням ч. 5 ст. 694 цього Кодексу (нарахування процентів на прострочену суму).

У ч. 4 ст. 694 ЦК України передбачено право продавця вимагати повернення товару, проданого у кредит та неоплаченого покупцем, реалізація якого можлива лише за наслідками припинення зобов`язань сторін договору у спосіб: розірвання договору за наявності правових підстав, у тому числі, у судовому порядку; відмови продавця від договору, якщо право такої відмови передбачене договором або законом.

Тобто повернення майна (товару) є наслідком припинення зобов`язання сторін за відповідним договором і сторони мають право вимагати виконаного ними за зобов`язанням лише після його припинення. Інший підхід до розуміння права продавця вимагати повернути товар, не відповідає положенням чинного законодавства та створює правову невизначеність у відносинах сторін за договором купівлі-продажу (поставки) майна (товару), зокрема, щодо прав/обов`язків відносно оплати товару, періоду нарахування неустойки за порушення зобов`язання та її стягнення, тощо, які продовжують існувати у зв`язку з тим, що договір не припинився.

Отже, продавець майна (товару) в кредит має право на пред`явлення двох альтернативних вимог - стягнення з відповідача грошових коштів, які не були сплачені ним, або повернення майна (товару) у зв`язку з неналежним виконанням покупцем своїх обов`язків з оплати цього майна (товару) на підставі ч. 4 ст. 694 ЦК України за обставин припинення зобов`язання.

Разом з тим відповідно до ч. 3 ст. 695 ЦК України до договору про продаж товару в кредит з умовою про розстрочення платежу застосовуються положення ч. 3, 5 та 6 ст. 694 ЦК України. Приписи ч. 4 ст. 694 ЦК України до названих правовідносин не застосовуються.

Такі правовідносини у частині повернення майна регулюються положеннями ч. 2 ст. 695 ЦК України, відповідно до якої якщо покупець не здійснив у встановлений договором строк чергового платежу за проданий з розстроченням платежу і переданий йому товар, продавець має право відмовитися від договору і вимагати повернення проданого товару.

Вказана норма ст. 695 ЦК України встановлює більш конкретне, ніж ч. 4 ст. 694 ЦК України правило про те, що прострочення покупцем будь-якого чергового платежу дає продавцю право одночасно, або в розумний строк пред`явити вимогу про повернення переданого товару, однак за наслідками припинення зобов`язання сторін шляхом відмови продавця від договору.

Наведене узгоджується з правовою позицією Верховного Суду у справі № 910/23976/16, на яку посилається позивач в касаційній скарзі, отже підтвердилась підстава касаційного оскарження постанови апеляційного суду за п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України.

Відповідно до ч. 3 ст. 651 ЦК України у разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим.

Односторонню відмову від чинного договору в тих випадках, коли вона допускається законом або договором, слід кваліфікувати як односторонній правочин, оскільки вона є волевиявленням особи, спеціально спрямованим на припинення цивільних прав та обов`язків.

Відмова від договору як односторонній правочин, з огляду на підстави такої відмови, є способом захисту порушених прав сторони договору, яка не може досягнути цілей договору через порушення його умов другою стороною. Відмова від договору вважається такою, що відбулася, якщо одна сторона направила другій стороні відповідну заяву (лист, повідомлення тощо), надавши суду докази такого направлення та отримання її іншою стороною.

Отже, право продавця вимагати повернення товару на підставі ч. 2 ст. 695 ЦК України реалізується за наслідками відмови його від договору, якщо право такої відмови передбачене договором або законом і таку відмову було вчинено у належний спосіб.

Вирішуючи питання про правомірність застосування до правовідносин сторін приписів ч. 2 ст. 695 ЦК України, суди на підставі оцінки наявних в матеріалах справи доказів повинні встановити обставини щодо стану дії договору, тобто, чи відмовився продавець від договору, та щодо права вимагати повернення товару.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у позові, апеляційний суд виходив з того, що позивач не відмовився від договору поставки в судовому порядку або за згодою сторін цей договір не було розірвано чи визнано недійсним, тому дійшов висновку, що вимоги про повернення спірного обладнання відповідно до ч. 4 ст. 694 ЦК України є безпідставними.

Проте, суд апеляційної інстанції не врахував, що слід розмежовувати випадки, коли у сторони за договором виникає право пред`являти в судовому порядку вимогу про розірвання договору чи визнання його недійсним або коли сторони можуть погодити розірвання договору і випадки, коли сторона може в односторонньому порядку відмовитись від договору.

Положення ч. 2 ст. 695 ЦК України, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин з огляду на правову природу договору від 28.03.2019, прямо встановлюють право продавця відмовитись від договору і вимагати повернення проданого, якщо покупець не здійснив у встановлений строк чергового платежу за проданий з розстрочення платежу і переданий йому товар, при цьому стороні не потрібно звертатися до суду для визнання правомірності відмови, сам факт відмови призводить до повного припинення зобов`язання.

Вказуючи на те, що позивач не відмовився від договору в односторонньому порядку, апеляційний суд залишив поза увагою листи-вимоги від 09.11.2020 та від 12.01.2021 позивача про повернення спірного верстата і не врахував, що право відмови від договору у позивача виникло на підставі закону (ч. 2 ст. 695 ЦК України).

Висновки апеляційного суду, що умова п. 9.4 договору не має відношення до відповідача є помилковими, оскільки вказаний пункт стосується відповідача як покупця, виходячи з правил тлумачення змісту договору поставки, зокрема, шляхом порівняння різних частин правочину як між собою, так і зі змістом правочину в цілому, попри те, що у цьому пункті передбачено наслідки невиконання підп. 3.3.1 п. 3.3 договору для «замовника».

Не врахував апеляційний суд і того, що невиконання відповідачем підп. 3.3.1 п. 3.3 договору та в подальшому добровільне невчинення дій відповідачем щодо повернення спірного обладнання, як це передбачено п. 9.4 договору, зумовлювало виникнення у позивача права вимагати повернення поставленого, відмовившись таким чином від договору.

Враховуючи зміст п. 12.1 договору, позивач мав право розраховувати на отримання оплати за поставлене устаткування задля досягнення цілей договору, в іншому випадку - міг відмовитись від договору і вимагати повернення спірного устаткування, тому безпідставним є посилання апеляційного суду на те, що факт отримання позивачем коштів за спірне обладнання після 30.12.2019 свідчить про зацікавленість позивача у договорі не для задоволення легітимних інтересів, а з метою збагачення.

Залишивши поза увагою встановлені судом першої інстанції обставини щодо спонукання позивачем відповідача до виконання договору в частині повного розрахунку в позасудовому порядку (зокрема, шляхом телефонних переговорів), не вимагаючи у той же час повернення устаткування за порушення строків оплати, апеляційний суд безпідставно вважав, що позивач чинить недобросовісно по відношенню до контрагента при зверненні до суду з позовом із посиланням на п. 9.4 договору.

Окрім того, колегія суддів не погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про те, що застосування позивачем заявленого способу захисту при наявній альтернативі щодо стягнення недоплаченої суми грошових коштів є таким, що не відповідає принципам розумності, добросовісності та справедливості, та не буде свідчити про дотримання балансу інтересів сторін. За встановлених обставин, як пред`явлення позову про стягнення заборгованості за договором, так і подання позову про повернення спірного устаткування, мають на меті захист порушеного права позивача.

Також Суд вважає безпідставним посилання апеляційного суду на те, що внаслідок задоволення позову позивач отримає не тільки товар загальною вартістю 2 943 516, 00 грн, а в його розпорядженні також залишаться раніше отримані кошти в сумі 2 217 100,40 грн, оскільки за встановлених вище обставин позивач має право вимагати повернення належного йому обладнання, що не позбавляє відповідача права звернутися до позивача про повернення коштів.

Наведене свідчить про помилковість висновків суду апеляційної інстанції про відмову у задоволенні позову.

Натомість, суд першої інстанції, встановивши на підставі оцінки відповідно до ст. 86 ГПК України наявних в матеріалах справи доказів, що позивач є власником спірного устаткування, надіславши вимоги від 09.11.2020 та від 12.01.2021, відмовився від договору, а відповідач порушив умови договору, не провівши повної та своєчасної оплати за отриманий верстат, порушив права й інтереси позивача як власника, не повернувши верстат на вимогу, загалом дійшов правильних висновків про наявність: у позивача - суб`єктивного цивільного права вимагати повернення спірного устаткування, яке підлягає захисту в судовому порядку, у відповідача - обов`язку щодо повернення отриманого.

Разом з тим місцевий господарський суд помилково застосував до спірних правовідносин норми ч. 4 ст. 694, ч. 2 ст. 697 ЦК України, на які посилався позивач у позовній заяві, замість ч. 2 ст. 695 цього Кодексу, яка регулює правовідносини з продажу товару в кредит з розстроченням платежу.

За приписами п. 3 ч. 1 ст. 237 ГПК України при ухвалені рішення саме суд, а не позивач, вирішує, яку правову норму належить застосувати до спірних правовідносин.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу судів, що відповідно до принципу jura novit curia («суд знає закони») неправильна юридична кваліфікація сторонами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм (постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2019 у справі № 265/6582/16-ц, від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц).

У постанові від 25.06.2019 у справі № 924/1473/15 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що суд, з`ясувавши у розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини (п. 7.43).

Господарський суд при постановленні судового рішення керується не лише тими законодавчими та / або нормативно-правовими актами, на які посилаються сторони та інші учасники процесу, а й тими, на які вони не посилалися, але якими регулюються спірні правовідносини у конкретній справі (якщо це не змінює матеріально-правових підстав позову).

Отже, за встановлених обставин відмови позивача від договору за вимогами від 09.11.2020 та від 12.01.2021 відповідач зобов`язаний повернути спірне устаткування на підставі ч. 2 ст. 695 ЦК України за вимогою позивача, як власника.

Таким чином, з урахуванням того, що суд першої інстанції загалом дійшов правильного висновку про задоволення позову та повернення спірного верстата, рішення суду першої інстанцій слід залишити в силі з урахуванням мотивів, викладених у цій постанові.

У контексті доводів касаційної скарги Суд відхиляє посилання позивача на неправильне застосування судом апеляційної інстанції положень ч. 4 ст. 692 ЦК України при розгляді справи, оскільки зі змісту оскаржуваної постанови не вбачається застосування апеляційним судом цієї норми права до спірних правовідносин. Окрім того, Велика Палата Верховного Суду у постанові 08.09.2020 у справі № 916/667/18 вказала, що ч. 4 ст. 692 ЦК України підлягає застосуванню до правовідносин сторін лише у випадку, коли покупець відмовився і прийняти, і оплатити товар, а судами попередніх інстанцій у справі, яка розглядається, встановлено обставини як прийняття відповідачем спірного устаткування, так і здійснення ним часткової оплати його вартості.

Відповідно до ст. 312 ГПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

З огляду на викладене постанову суду апеляційної інстанції про відмову у задоволенні позову належить скасувати як таку, що прийнята з неправильним застосуванням норм матеріального та порушенням норм процесуального права, а рішення суду першої інстанції про задоволення позову - залишити в силі з урахуванням мотивів, наведених у цій постанові, у зв`язку з чим касаційна скарга позивача підлягає задоволенню.

Судовий збір в сумі 70 644,38 грн за подання касаційної скарги позивача в порядку ст. 129 ГПК України покладається на відповідача, розмір якого розраховується з урахуванням положень ст. 4 Закону України «Про судовий збір» щодо пониження сплаченого позивачем розміру ставки судового збору за подання касаційної скарги в електронній формі на коефіцієнт 0,8.

Вбачається, що за подання касаційної скарги позивач сплатив судовий збір у більшому розмірі (88 305,48 грн), що може бути підставою для звернення до суду з заявою про відшкодування з Державного бюджету надміру сплаченого судового збору. Сума різниці (17 661,10 грн) не підлягає відшкодуванню за рахунок відповідача.

Щодо відшкодування судових витрат на надання професійної правничої допомоги, заявлених позивачем, колегія суддів зазначає таке.

Згідно ст. 123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.

У ч. 1-3 ст. 126 ГПК України зазначено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. Ці витрати підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи разом з іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає опис робіт, виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

За змістом ч. 4 ст. 126 ГПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт; часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт; обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Вирішуючи заяву сторони судового процесу про компенсацію понесених нею витрат на професійну правничу допомогу, суду належить дослідити та оцінити додані заявником до заяви документи на предмет належності, допустимості та достовірності відображеної у них інформації. Зокрема, чи відповідають зазначені у документах відомості щодо характеру та обсягу правничої допомоги, наданої адвокатом, документам, наявним у судовій справі. Чи не вчиняв адвокат під час розгляду справи дій, які призвели до затягування розгляду справи, зокрема, але не виключно, чи не подавав явно необґрунтованих заяв і клопотань. Чи не включено у документи інформацію щодо витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, які не підтверджені належними доказами. Та навпаки, якими доказами підтверджується заявлена до відшкодування сума, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги.

Тобто, нормами процесуального законодавства передбачено такі основні критерії визначення та розподілу судових витрат, як їх дійсність, обґрунтованість, розумність і співмірність відповідно до ціни позову, з урахуванням складності та значення справи для сторін.

У разі недотримання вимог ч. 4 ст. 126 ГПК України суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (ч. 5, 6 ст. 126 ГПК України).

Отже, у розумінні положень ч. 5 ст. 126 ГПК України зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.

З огляду на наведені норми права розмір судових витрат на професійну правничу допомогу адвоката, пов`язаних з підготовкою до розгляду справи у судовому засіданні, має бути доведений та документально обґрунтований відповідно до ст. 74 ГПК України.

Позивач у касаційній скарзі зазначив, що поніс судові витрати в розмірі 43 200,00 грн, що є витратами на надання професійної правничої допомоги.

На виконання п. 2 ч. 8 ст. 129 ГПК України позивач надав: звіт (акт) від 11.03.2024 № 14 про надання правничої допомоги на підставі договору від 30.10.2020 № 17 у період з 07.03.2024 по 11.03.2024 із зазначенням витраченого адвокатом загального часу - 720 хв (12 год 00 хв), вартості однієї години роботи адвоката - 3 600,00 грн, та загальної вартості послуг - 43 200,00 грн; ордер адвоката Жукова Д. О. на надання правничої (правової) допомоги, в тому числі, у Верховному Суді від 14.08.2023 серії АІ № 1441613.

За змістом опису робіт зазначеного звіту (акта) від 11.03.2024 № 14, складеного на виконання договору від 30.10.2020 № 17, який наявний в матеріалах справи, адвокат надав такі послуги: аналіз постанови Східного апеляційного господарського суду на предмет підстав скасування рішення Господарського суду Харківської області - 1 800,00 грн (3 600 грн * 0,5 год); пошук та аналіз актуальних правових висновків Верховного Суду щодо застосування ст.ст. 692, 694, 697 ЦК України з метою виконання «касаційних фільтрів» - 5 700,00 грн (3 600,00 грн * 1,5 год); підготовка касаційної скарги - 28 500,00 грн (3 600,00 грн * 8 год); авансування участі в судових засіданнях (проїзд до суду, очікування засідання та участь в ньому) - 7 200,00 грн (3 600,00 грн * 2 год).

Положення абз. 2 ч. 2 ст. 126 ГПК України розрізняють витрати сторони на професійну правничу допомогу адвоката та витрати сторони, понесені у зв`язку з компенсацією витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги.

При цьому, витрати на проїзд адвоката до суду є сумою, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, та встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Подібні висновки Верховного Суду викладені у постановах від 03.10.2019 у справі № 908/1654/18 та від 21.01.2021 у справі № 922/3812/19.

Верховний Суд зазначає про те, що умовою для розподілу витрат сторони, понесених на компенсацію витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, є факт понесення таких витрат стороною спору.

Відповідно до висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 23.09.2021 у справі № 904/1907/15 для розподілу витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги (витрати на проїзд, проживання, поштові послуги тощо), необхідною умовою згідно з положеннями п. 2 ч. 2 ст. 126 ГПК України, якою регламентовано порядок компенсації, є надання відповідних доказів, які підтверджують здійснення таких витрат.

Доказів понесення позивачем при здійсненні касаційного провадження у цій справі витрат на компенсацію транспортних витрат його адвоката не надано, отже, факт понесення таких витрат позивачем не доведений, з огляду на що правові підстави для задоволення заяви у цій частині відсутні.

Також згідно з ухвали Суду від 18.04.2024 вбачається, що розгляд справи було відкладено на 21.05.2024 о 16 год. 00 хв. З протоколу судового засідання в режимі відеоконференції, яке відбулось 21.05.2024, слідує, що розгляд справи розпочався вчасно та тривав 43 хв., тому зазначення в акті від 11.03.2024 № 14 затраченого адвокатом часу 2 год. на очікування засідання та участь у ньому не підтвердилися.

За змістом ч. 4 ст. 129 ГПК України судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються, зокрема, у разі задоволення позову - на відповідача.

Враховуючи викладене, Верховний Суд вважає, що заявлений позивачем до відшкодування розмір витрат на правничу допомогу підлягає зменшенню до 40 000,00 грн, а заява позивача про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу за рахунок відповідача - частковому задоволенню.

Стосовно заперечень відповідача проти розміру наданої правничої допомоги, яка стосується аналізу оскаржуваної постанови апеляційного суду, пошуку та аналізу правових позицій Верховного Суду з метою оскарження судового рішення з підстав п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, підготовки касаційної скарги, колегія суддів зазначає, що позивач та його адвокат погодили відповідний розмір витрат в акті від 11.03.2024 № 14, складений на виконання договору, а втручання суду у договірні відносини між адвокатом та його клієнтом у частині визначення розміру правничої допомоги або зменшення розміру на підставі положень ч. 4 ст. 126 ГПК України можливе лише за умови обґрунтованості та наявності доказів на підтвердження невідповідності таких витрат фактично наданим послугам. В іншому випадку, таке втручання суперечитиме принципу свободи договору, закріпленому в положеннях ст. 627 ЦК України, принципу pacta sunt servanda та принципу захисту права працівника або іншої особи на оплату та своєчасність оплати за виконану працю, закріпленому у ст. 43 Конституції України (постанова Верховного Суду від 20.11.2020 у справі № 910/13071/19).

Керуючись статтями 129, 300, 301, 308, 312, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Інженерно-технологічний центр "Технополіс"» задовольнити.

2. Постанову Східного апеляційного господарського суду від 27.02.2024 у справі № 922/4069/23 скасувати.

3. Рішення Господарського суду Харківської області від 19.12.2023 у справі № 922/4069/23 залишити в силі.

4. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «НПП Флайтех» (61017, м. Харків, пров. Сіриківський, буд. 1-А, код ЄДРПО 41195441) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Інженерно-технологічний центр "Технополіс"» (02090, м. Київ, вул. Володимира Сосюри, буд. 7, код ЄДРПО 37395837) 70 644 (сімдесят тисяч шістсот сорок чотири) грн 38 коп. судового збору за розгляд справи в суді касаційної інстанції та 40 000 (сорок тисяч) грн 00 коп. витрат на професійну правничу допомогу.

5. Видачу наказу доручити Господарському суду Харківської області.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Т. Є. Жайворонок

Судді: І. В. Булгакова

І. Б. Колос