Постанова

від 27.05.2024 по справі 372/1837/22

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

справа № 372/1837/22 головуючий у суді І інстанції Проць Т.В.

провадження № 22-ц/824/147/2024 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Березовенко Р.В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 травня 2024 року м. Київ

Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:

головуючого судді - Березовенко Р.В.,

суддів: Лапчевської О.Ф., Мостової Г.І.,

з участю секретаря Щавлінського С.Р.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , поданою представником - адвокатом Клапчуком Федором Петровичем, на заочне рішення Обухівського районного суду Київської області від 18 травня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання права власності за правом спадкування та витребування майна з чужого незаконного володіння,-

В С Т А Н О В И В:

15 липня 2022 року представник позивача ОСОБА_2 - адвокат Кириленко Олександр Михайлович звернувся до Обухівського районного суду Київської області з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання за ним права власності за правом спадкування та витребування майна з чужого незаконного володіння, у якому просив:

- визнати за ОСОБА_2 право власності на квартиру АДРЕСА_1 за правом спадкування за заповітом;

- витребувати у ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1929108332116) та скасувати державну реєстрацію вказаної квартири, здійснену державним реєстратором - державним нотаріусом Обухівської районної державної нотаріальної контори Коваленко Ларисою Олексіївною за індексним номером 53829185 від 31 серпня 2020 року на підставі договору дарування №1-1553 від 31 серпня 2020 року.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що 20 березня 2017 року приватним нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу Гринько А.П. посвідчено заповіт, за яким ОСОБА_5 заповів ОСОБА_2 належне йому конкретно визначене майно.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер.

04 листопада 2019 року позивач звернувся до приватного нотаріуса Обухівського районного нотаріального округу Київської області Донченко В.Ю. зі заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_5 .

В процесі оформлення спадкових прав позивач дізнався про існування договору дарування від 04 квітня 2011 року, укладеного між спадкодавцем та ОСОБА_4 та посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Курковською Я.Л. за реєстровим №533.

З урахуванням фактичних обставин справи та фактів, встановлених рішеннями судів першої та апеляційної інстанції по справі №372/54/20, на переконання позивача вказаний договір не укладався сторонами та не посвідчувався приватним нотаріусом, а тому є нікчемним.

В подальшому, означений договір став підставою для реєстрації 03 жовтня 2019 року права власності за ОСОБА_4 з подальшим відчуженням шляхом укладення договору купівлі-продажу від 08 жовтня 2019 року на користь відповідача ОСОБА_3 та відчуженням шляхом укладення договору дарування від 31 серпня 2020 року на користь ОСОБА_1 .

Вважає, що нерухоме майно вибуло із володіння спадкодавця незаконно, у зв`язку з чим звернувся до суду.

Заочним рішенням Обухівського районного суду Київської області від 18 травня 2023 року позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено частково. Скасовано державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно квартиру АДРЕСА_1 , здійснену: державним реєстратором Броварської районної державної адміністрації Кисіль Ганною Василівною за індексним номером 48999255 від 03 жовтня 2019 року на підставі архівної довідки КП КОР «Західне бюро технічної інвентаризації», договір дарування 533 від 04 квітня 2011 року; приватним нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу Головкіною Яною Вікторівною за індексним номером 49072921 від 08 жовтня 2019 року на підставі договору купівлі-продажу №4763 від 08 жовтня 2019 року; державним нотаріусом Обухівської державної нотаріальної контори Коваленко Ларисою Олексіївною за індексним номером 53829185 від 31 серпня 2020 року на підставі договору дарування серія та номер 1-1553 від 31 серпня 2020 року. Витребувано із чужого незаконного володіння ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 . В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 судовий збір в розмірі 2 480 грн. з кожного.

Ухвалою Обухівського районного суду Київської області від 10 серпня 2023 року заяву представника відповідача ОСОБА_1 - ОСОБА_6 про перегляд заочного рішення Обухівського районного суду Київської області від 18 травня 2023 року по цивільній справі №372/1837/23 залишено без задоволення.

Не погодившись з заочним рішенням суду першої інстанції, представник ОСОБА_1 - адвокат Клапчук Федір Петрович, оскаржив його в загальному порядку та 05 вересня 2023 року подав до Київського апеляційного суду апеляційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, просив скасувати рішення Обухівського районного суду Київської області від 18 травня 2023 року та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову у повному обсязі.

Апелянт вказав на хибність висновків суду першої інстанції та неправильну оцінку наявним у справі доказам.

За змістом ЦК України будь-який правочин, в тому числі і договір дарування, є укладеним якщо воля (волевиявлення) сторін такого правочину на його укладання та, як наслідок, виникнення цивільних прав підтверджується письмовим договором підписаним сторонами.

У відповідача ОСОБА_1 наявний оригінал договору дарування квартири за адресою АДРЕСА_1 , посвідченого 04 квітня 2011 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Курковською Я.Л. за №533, який містить підпис ОСОБА_5 , що свідчить про волю (волевиявлення) останнього на його укладення.

Вважає, що з огляду на обраний позивачем спосіб захисту своїх прав та його аргументи на користь неукладеності спірного договору дарування, мають бути доведені належними та допустимими доказами, чого не зроблено.

Крім того, можливе недодержання нотаріусом вимог закону про вчинення нотаріальних дій не може мати будь-яких негативних наслідків для особи - сторони правочину, яка не припускалася порушення вимог закону.

Поряд з цим, за змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.

Спірна квартира вибула з власності ОСОБА_5 з його волі, а тому у позивача відсутні підстави для витребування майна у відповідача ОСОБА_1 на підставі статті 388 ЦК України.

Додатково зазначив, що відповідач ОСОБА_1 з березня 2022 року перебуває за межами України, про розгляд справи не знала та не могла з`явитись в судове засідання для надання пояснень.

Ухвалою Київського апеляційного суду від 14 листопада 2023 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , поданою представником - адвокатом Клапчуком Федором Петровичем, на заочне рішення Обухівського районного суду Київської області від 18 травня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання права власності за правом спадкування та витребування майна з чужого незаконного володіння, надано учасникам справи строк для подачі відзиву на апеляційну скаргу.

Ухвалою Київського апеляційного суду від 15 грудня 2023 року призначено справу до розгляду з повідомленням учасників справи.

У судовому засіданні представник ОСОБА_1 - адвокат Клапчук Федір Петрович вимоги апеляційної скарги підтримав та просив її задовольнити, скасувати рішення Обухівського районного суду Київської області від 18 травня 2023 року та постановити нове про відмову у задоволенні позовних вимог у повному.

У судовому засіданні представник ОСОБА_2 - адвокат Кириленко Олександр Михайлович заперечив проти задоволення апеляційної скарги, вважаючи рішення суду першої інстанції законним та обґрунтованим.

В судове засідання інші учасники справи не з`явилися, належним чином повідомлені про місце, час і дату розгляду справи в апеляційній інстанції, заяв та клопотань не надходило, однак їх неявка згідно вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи.

Заслухавши думку учасників справи, які прибули в судове засідання, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає апеляційну скаргу такою, що підлягає задоволенню частково з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджено, що 20 березня 2017 року ОСОБА_5 заповів ОСОБА_2 належне йому майно: квартиру АДРЕСА_1 ; нежиле приміщення по АДРЕСА_2 ; земельну ділянку площею 0,1000 га кадастровий номер 3223110100:01:028:0062 цільове призначення для комерційного використання, що розташована в м. Обухові; всі грошові кошти в т.ч. на банківських рахунках.

Заповіт посвідчений 20 березня 2017 року приватним нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу Гринько А.П. та зареєстрований в реєстрі за №246 і на час розгляду справи є чинним.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер у віці 53-х років, що підтверджується матеріалами спадкової справи №10/2019 та копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 , виданого 08 жовтня 2019 року Обухівським міськрайонним відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Київській області, актовий запис №312.

04 листопада 2019 року позивач ОСОБА_2 звернувся до приватного нотаріуса Обухівського районного нотаріального округу Київської області Донченко В.Ю. із заявою про прийняття спадщини, яка залишилась після смерті ОСОБА_5 .

При оформленні спадщини позивач дізнався про існування договору дарування квартири, посвідченого 04 квітня 2011 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Курковською Я.Л. за №533.

За умовами п. 1 договору дарування ОСОБА_5 подарував, а ОСОБА_4 прийняв у дар належну дарувальнику на праві приватної власності квартиру під номером АДРЕСА_3 .

03 жовтня 2019 року державним реєстратором Броварської районної державної адміністрації Київської області Кисіль Г.В. зареєстровано за ОСОБА_4 право власності на квартиру АДРЕСА_4 . Підставами для державної реєстрації стали: архівна довідка, серія та номер 727, видана 02 жовтня 2019 року, видавник Комунальне підприємство Київської обласної ради «Західне бюро технічної інвентаризації»; договір дарування квартири, серія та номер 533, виданий 04 квітня 2011 року, видавник приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Курковська Я.Л.

Крім того, згідно договору купівлі-продажу квартири серія та номер 4763, посвідченого 08 жовтня 2019 року приватним нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу Головкіною Я.В., ОСОБА_4 відчужив квартиру АДРЕСА_4 на користь ОСОБА_3 .

В подальшому, ОСОБА_3 відповідно до договору дарування серія та номер І-1553, посвідченого 31 серпня 2020 року державним нотаріусом Обухівської районної державної нотаріальної контори Коваленко Л.О., відчужила квартиру АДРЕСА_4 на користь ОСОБА_1 .

Згідно відповіді начальника Управління нотаріату центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції України №26815/5-22 від 29 вересня 2022 оглядом архівних документів приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Курковською Я.Л. встановлено відсутність примірнику договору дарування, посвідченого 04 квітня 2011 року за реєстровим номером №533.

Також, відповідно до рішення Вищої кваліфікаційної комісії нотаріату від 05 квітня 2021 року №3 та на підставі підпункту «і» пункту 2 частини першої статті 12 Закону України «Про нотаріат», свідоцтво про право на зайняття нотаріальною діяльністю, видане Міністерством юстиції України 28 липня 2008 року за №6997 на ім`я ОСОБА_7 анульовано згідно з наказом Міністерства юстиції України від 19 квітня 2021 року. Документи нотаріального діловодства та архіву приватного нотаріуса Обухівського районного нотаріального округу Головкіної Я.В. на зберігання до Київського обласного державного нотаріального архіву не передавались.

Згідно поданого суду представником позивача ОСОБА_8 висновку експерта ТОВ «Центр судових експертиз «Альтернатива» №10/23 за результатами проведення почеркознавчої експертизи від 08 лютого 2023 року, підпис від імені ОСОБА_5 , зображення якого міститься у рядку «Дарувальник» у графі «ПІДПИСИ:» у технічній копії Договору дарування квартири від 04 квітня 2011 року, що посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Курковською Я.І. та зареєстрований в реєстрі за №533, виконаний не ОСОБА_5 , а іншою особою з наслідуванням підпису ОСОБА_5 .

Вирішуючи спір суд першої інстанції виходив з того, що договір дарування від 04 квітня 2011 року є неукладеним, оскільки непідписаний ОСОБА_5 , а визнання його недійсним закон не потребує. Втручання у право власності ОСОБА_1 шляхом скасування державної реєстрації права власності на спірну квартиру повністю відповідає статті 1 Першого протоколу до Конвенції, оскільки по-перше, таке втручання ґрунтується на законі, бо відповідачі не довели в суді факт укладання договору дарування 04 квітня 2011 року і як наслідок не довели правомірність набуття ОСОБА_4 у власність квартири, по-друге, таке втручання здійснене в інтересах суспільства для захисту прав ОСОБА_2 , який є спадкоємцем за заповітом і прийняв спадщину після смерті ОСОБА_9 , і по-третє, є пропорційним, бо дотримано справедливої рівноваги між інтересами суспільства та правами відповідача. Оскільки перехід права власності на спірну квартиру до ОСОБА_4 , а в подальшому і до ОСОБА_3 та ОСОБА_1 відбувся неправомірно, суд першої інстанції вважав за доцільне задовольнити вимоги ОСОБА_2 про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, що відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призведе до ефективного захисту прав позивача.

Колегія суддів, перевіривши оскаржуване рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, не може погодитися в повній мірі з такими висновками суду першої інстанції, з наступних підстав.

Частиною 1 статті 4 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (ст. 5 ЦПК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

За ч. 1 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до ч. 1 ст. 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Стаття 204 ЦК України встановлює презумпцію правомірності правочину згідно якої правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно із частиною першою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта цієї ж статті).

Відповідно до законодавчого визначення, правочином є, перш за все, вольова дія суб`єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб`єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов`язки. Здійснення правочину законодавством може пов`язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов`язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб`єктів). У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети; породжуючи правовий наслідок, правочин - це завжди дії незалежних та рівноправних суб`єктів цивільного права.

Частиною третьою статті 203 ЦК України передбачено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання його недійсним у силу припису частини першої статті 215 ЦК України, а також із застосуванням спеціальних правил про правочини, вчинені з дефектом волевиявлення - під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини.

Як у частині першій статті 215 ЦК України, так і у статтях 229-233 ЦК України, йдеться про недійсність вчинених правочинів, тобто у випадках, коли існує зовнішній прояв волевиявлення учасника правочину, вчинений ним у належній формі (зокрема, шляхом вчинення підпису на паперовому носії), що, однак, не відповідає фактичній внутрішній волі цього учасника правочину.

У тому ж випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли.

За частиною першою статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Стаття 207 ЦК України встановлює загальні вимоги до письмової форми правочину. Так, на підставі частини першої цієї статті правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

Частиною ж другою цієї статті визначено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Отже, підпис є невід`ємним елементом, реквізитом письмової форми договору, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію.

Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України і відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).

Відповідно до роз`яснень, які містяться в п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», недійсним може бути визнано лише укладений договір.

Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду у постанові від 25 травня 2021 року в справі №522/9893/17 правочин, який не вчинено (договір, який не укладено) не підлягає визнанню недійсним. У випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення.

На переконання колегії суддів, надаючи оцінку договору дарування квартири, посвідченого 04 квітня 2011 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Курковською Я.Л., суд першої інстанції, з урахуванням висновку експерта №10/23 за результатами проведення почеркознавчої експертизи від 08 лютого 2023 року, дійшов правомірного висновку, що факт непідписання ОСОБА_5 договору свідчить про його неукладеність.

Доводи апелянта щодо недопустимості висновку експерта у зв`язку з анулюванням ліцензії експерта ОСОБА_10 спростовуються даними Реєстра атестованих експертів. На підставі рішення КП ЦЕКК при Міністерстві юстиції України №5 від 07 квітня 2021 року ОСОБА_10 видано свідоцтво №57-21/Д (проведення почеркознавчої та лінгвістичної експертиз). Свідоцтво анульовано експерту з 05 березня 2024 року, тому станом на 08 лютого 2023 року експерта мала право на проведення зазначеної експертизи.

Згідно ч. 3 ст. 12 та ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ст. 79, 80 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі №129/1033/13-ц зроблено висновок про те, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати так, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.

За таких обставин, сама лише наявність у апелянта оригіналу договору дарування квартири за адресою АДРЕСА_1 , посвідченого 04 квітня 2011 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Курковською Я.Л. за №533, не є належним та достатнім доказом його підписання ОСОБА_5 .

Відповідно до статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв`язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною. Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів. Правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін.

Реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв`язку з цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред`явлена тільки стороною недійсного правочину. Норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватися як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.

Разом з тим, відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно він особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України пов`язується з тим, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.

Так, згідно з частиною першою статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.

За загальним правилом якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; такий запис вноситься виключно у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Близькі за змістом висновки наведені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16 (провадження №14-208цс18, пункти 115, 116), від 7 листопада 2018 року у справі №488/5027/14-ц (провадження №14-256цс18, пункт 98), від 19 травня 2020 року у справі №916/1608/18 (провадження №12-135гс19, пункт 80) та ін.

Заперечуючи проти права ОСОБА_2 на витребування майна апелянт, окрім іншого, посилався на те, що позивач не є його власником, що не відповідає дійсності та спростовується наступним.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у свою чергу, мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним легітимній меті.

Стаття 41 Конституції України гарантує кожному право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

У статті 321 ЦК України закріплено конституційний принцип непорушності права власності. За частинами першою та другою цієї статті ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

За змістом частини першої статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Зміст права власності полягає у праві володіння, користування та розпорядження своїм майном (стаття 317 ЦК України).

Згідно з вимогами статті 319 ЦК України власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Він сам вирішує, що робити зі своїм майном, керуючись виключно власними інтересами, здійснюючи щодо цього майна будь-які дії, які не суперечать закону і не порушують прав інших осіб та інтересів суспільства. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов`язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Згідно з частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Підстави набуття права власності визначені у статті 328 ЦК України, згідно з якою право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Враховуючи, що відповідно до статті 328 ЦК України набуття права власності - це певний юридичний склад, з яким закон пов`язує виникнення в особи суб`єктивного права власності на певні об`єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб набуто право власності на спірний об`єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, передбаченому статтею 392 ЦК України.

Відповідно до ч. 1 ст. 1220 ЦК України спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою.

За ст. 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Статтею 1223 ЦК України визначено, що право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу.

За правилами ст. 1269 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини. Заява про прийняття спадщини подається спадкоємцем особисто.

Статтею 1270 ЦК України встановлений шестимісячний строк для прийняття спадщини, який починається з часу відкриття спадщини.

Позивач із заявою про прийняття спадщини після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 звернувся у встановлені законом строки.

Як зазначено в ст. 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Згідно з ч. 5 ст. 1268 ЦК України незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

Відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину (частина третя статті 1296 ЦК України).

Таким чином, спадкоємець, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, є її власником з часу її відкриття, а відсутність реєстрації права власності не зумовлює позбавлення особи прав користування та володіння належним їй на праві власності майном.

Якщо у складі спадщини, яку прийняв спадкоємець, є нерухоме майно, право розпорядження нерухомим майном виникає в нього з моменту державної реєстрації цього майна (ч. 2 ст. 1299 ЦК України).

При цьому, у відповідності до ст. 396 ЦК України, особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права відповідно до положень глави 29 ЦК України, в тому числі і на витребування цього майна.

Отже, ОСОБА_2 як спадкоємець, який прийняв у спадщину на спірну квартиру за заповітом після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 , має право витребувати це майно від добросовісного набувача з підстав, передбачених ст. 388 ЦК України, оскільки вона вибула з володіння спадкодавця поза волею останнього.

Подібні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду України від 23 січня 2013 року у справі №6-164цс12, постановах Верховного Суду від 15 вересня 2023 року у справі №203/4638/20, від 08 листопада 2023 року у справі №141/843/20.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 листопада 2021 року у справі №359/3373/16 зазначила, що власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача.

Критеріями пропорційності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.

Втручання держави у право власності повинне мати нормативну основу в національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.

Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.

Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач -внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року, заява №29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року, заява №43768/07)).

Розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи, дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі №488/6211/14-ц), а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням.

Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо.

Судом першої інстанції не встановлено та апеляційному суду відповідачем ОСОБА_1 не надано доказів на підтвердження того, що апелянт набула спірне майно за відплатним договором, є добросовісним набувачем та діяла добросовісно під час набуття спірного нерухомого майна у власність.

Отже, спірне нерухоме майно вибуло з володіння позивача поза його волею, а ОСОБА_1 не набула права власності на нього у спосіб та порядку, що визначені законом.

Встановивши, що спірна квартира вибула з володіння ОСОБА_2 поза його волею, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що вимога про витребування цього майна з володіння ОСОБА_1 на підставі статті 388 ЦК України, відповідає закону, а тому спірне майно підлягає витребуванню на користь позивача.

Посилання апелянта на преюдиційність обставин, встановлених постановою Київського апеляційного суду у справі №372/776/21 (провадження №22-ц/824/5253/2023) колегія суддів відхиляє, оскільки сторони та предмет розгляду справ є різним (оспорювався інший правочин та іншим спадкоємцем), доводи позовних вимог та мотиви їх відхилення судами є відмінними.

Разом з тим, однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо набуття, зміни або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно, об`єкт незавершеного будівництва, майбутній об`єкт нерухомості (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння суд витребовує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване в цьому реєстрі за відповідачем.

Вказане відповідає висновкам Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, викладеним у постанові від 19 липня 2023 року у справі №199/2313/21, які відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України підлягають врахуванню при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.

Отже, вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для відновлення порушеного права (постанова Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі №488/5027/14-ц).

На наведене суд першої інстанції увагу не звернув та помилково скасував державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно квартиру АДРЕСА_1 , здійснену: державним реєстратором Броварської районної державної адміністрації Кисіль Ганною Василівною за індексним номером 48999255 від 03 жовтня 2019 року на підставі архівної довідки КП КОР «Західне бюро технічної інвентаризації», договір дарування 533 від 04 квітня 2011 року; приватним нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу Головкіною Яною Вікторівною за індексним номером 49072921 від 08 жовтня 2019 року на підставі договору купівлі-продажу №4763 від 08 жовтня 2019 року; а також державним нотаріусом Обухівської державної нотаріальної контори Коваленко Ларисою Олексіївною за індексним номером 53829185 від 31 серпня 2020 року на підставі договору дарування серія та номер 1-1553 від 31 серпня 2020 року.

Інші доводи апеляційної скарги також не дають правових підстав для встановлення неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права та не спростовують висновків суду.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

За приписами ч. 4 ст. 376 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.

Зважаючи на те, що суд першої інстанцій повно встановив обставини у справі, але всупереч нормам матеріального права та сталій практиці Верховного Суду помилково скасував державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно, чим вийшов за межі позовних вимог, колегія суддів вважає за необхідне змінити рішення місцевого суду, виклавши його мотивувальну та резолютивну частини у редакції цієї постанови.

В іншій частині судове рішення підлягає залишенню без змін, оскільки доводи апеляційної скарги не спростовують правильність висновків судів першої інстанцій і не дають підстав вважати, що судом порушено норми матеріального чи процесуального права.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, Київський апеляційний суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником - адвокатом Клапчуком Федором Петровичем, на заочне рішення Обухівського районного суду Київської області від 18 травня 2023 року - задовольнити частково.

Заочне рішення Обухівського районного суду Київської області від 18 травня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання права власності за правом спадкування та витребування майна з чужого незаконного володіння - змінити, виклавши його мотивувальну частину у редакції цієї постанови, а резолютивну частину в такій редакції:

«Позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання права власності за правом спадкування та витребування майна з чужого незаконного володіння - задовольнити частково.

Витребувати з володіння ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 .

В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 судовий збір в розмірі 2 480 грн. з кожного.»

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках, передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України.

Повний текст постанови складено 28 травня 2024 року.

Головуючий: Р.В. Березовенко

Судді: О.Ф. Лапчевська

Г.І. Мостова