Рішення

від 31.05.2024 по справі 927/285/24

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЧЕРНІГІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

РІШЕННЯ

Іменем України

31 травня 2024 року м. Чернігівсправа № 927/285/24

Господарський суд Чернігівської області у складі судді Шморгуна В. В., розглянувши матеріали справи у порядку спрощеного позовного провадження

За позовом: Заступника керівника Чернігівської обласної прокуратури,

вул. Князя Чорного, 9, м. Чернігів, 14000, в інтересах держави в особі

позивача: Міністерства освіти і науки України,

код ЄДРПОУ 38621185, просп. Берестейський, 10, м. Київ, 01135

до відповідача-1: Регіонального відділення Фонду державного майна України по Київській, Черкаській та Чернігівській областях,

код ЄДРПОУ 43173325, просп. Голосіївський, 50, м. Київ, 03039

до відповідача-2: Фізичної особи-підприємця Юкова Владислава Івановича,

ІПН НОМЕР_1 , АДРЕСА_1

до відповідача-3: Чернігівського професійного ліцею залізничного транспорту,

код ЄДРПОУ 02548860, вул. Реміснича, 56, м. Чернігів, 14000

Предмет спору: про визнання недійсним договору оренди державного майна, зобов`язання повернути нежитлове приміщення,

ПРЕДСТАВНИКИ СТОРІН:

не викликались,

ВСТАНОВИВ:

Заступник керівника Чернігівської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Міністерства освіти і науки України звернувся до суду з позовом до Регіонального відділення Фонду державного майна України по Київській, Черкаській та Чернігівській областях, Фізичної особи-підприємця Юкова Владислава Івановича та Чернігівського професійного ліцею залізничного транспорту, у якому прокурор просить суд:

- визнати недійсним договір оренди індивідуально визначеного (нерухомого) майна, що належить до державної власності, №50-10 від 12.04.2010, укладений між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Чернігівській області, правонаступником якого є Регіональне відділення Фонду державного майна України по Київській, Черкаській та Чернігівській областях, та Фізичною особою-підприємцем Юковим Владиславом Івановичем, погоджений Чернігівським професійним ліцеєм залізничного транспорту, з урахуванням змін, внесених Угодами від 12.04.2010 та 12.04.2013, а також Договорами від 27.05.2016, 27.10.2017 та 02.05.2019 про внесення змін до Договору оренди нерухомого майна, що належить до державної власності від 12.04.2010 №50-10.

- зобов`язати Фізичну особу-підприємця Юкова Владислава Івановича повернути Чернігівському професійному ліцею залізничного транспорту за актом приймання-передачі про повернення державного нерухомого майна нежитлові приміщення площею 194,3 кв.м в підвалі будівлі навчального корпусу, розташованого за адресою: м. Чернігів, вул. Реміснича, 56.

Процесуальні дії у справі.

28.03.2024 прокурор подав до суду клопотання про розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи.

Ухвалою суду від 01.04.2024 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі; ухвалено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та зобов`язано Чернігівський професійний ліцей залізничного транспорту у триденний строк зареєструвати свій електронний кабінет в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі відповідно до ч. 6 ст. 6 ГПК України, а також попереджено його про процесуальні наслідки такої нереєстрації.

Також ухвалою суду від 01.04.2024 встановлено відповідачам п`ятиденний строк з дня отримання ухвали для подання до суду та іншим учасникам справи у разі наявності заперечень проти розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, заяви із обґрунтуванням своїх заперечень щодо такого розгляду та встановлено учасникам справи строки для подання заяв по суті, зокрема, відповідачам п`ятнадцятиденний строк з дня отримання ухвали для подання до суду та іншим учасникам справи відзиву на позов з доданими до нього документами.

Відповідно до довідки про доставку електронного листа, поштових повідомлень про вручення ухвалу суду від 01.04.2024 відповідач-1 отримав 01.04.2024, відповідач-2 05.04.2024, а відповідач-3 03.04.2024.

Отже, останнім днем строку для подання відповідачем-1 заперечень проти розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження є 08.04.2024, відповідачем-2 10.04.2024, а відповідачем-3 08.04.2024.

Заперечень проти розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження у встановлений строк до суду не надходило.

Останнім днем строку для подання відповідачем-1 відзиву на позов є 16.04.2024, відповідачем-2 22.04.2024, а відповідачем-3 18.04.2024.

16.04.2024 від відповідача-1 через підсистему «Електронний суд» до суду надійшов відзив на позовну заяву з доданими до нього документами, у тому числі доказами їх направлення іншим учасникам справи.

16.04.2024 від відповідача-2 до суду надійшов відзив на позовну заяву з доданими до нього документами, у тому числі доказами їх направлення іншим учасникам справи.

18.04.2024 відповідач-3 подав до суду відзив на позовну заяву з доданими до нього документами, у тому числі доказами їх направлення іншим учасникам справи.

24.04.2024 прокурор подав до суду відповідь на відзив відповідача-3 з доказами її направлення іншим учасникам справи.

Ухвалою суду від 23.04.2024 стягнуто з відповідача-3 в дохід державного бюджету штраф у розмірі 15 140,00 грн.

Ухвалою суду від 24.04.2024 відзив Чернігівського професійного ліцею залізничного транспорту на позов з доданими до нього документами та відповідь на цей відзив повернуті заявникам без розгляду.

22.04.2024 та 29.04.2024 прокурор направив до суду відповіді на відзиви відповідачів-1, -2 з доданими до них документами, у тому числі доказами їх направлення іншим учасникам справи.

08.05.2024 представник відповідача-2 через підсистему «Електронний суд» подав до суду заперечення з доказами їх направлення іншим учасникам справи.

Суд долучив до матеріалів справи відзиви відповідачів-1, -2 на позов, відповіді прокурора на ці відзиви та заперечення відповідача-2 з доданими до них документами, як такі, що подані у порядку та строк, встановлені ГПК України та судом, а спір вирішується з їх урахуванням.

Відповідно до ч. 5, 7 ст. 252 Господарського процесуального кодексу України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої із сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін. Клопотання про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням сторін відповідач має подати в строк для подання відзиву, а позивач - разом з позовом або не пізніше п`яти днів з дня отримання відзиву.

Клопотань про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін до суду не надходило.

Згідно з ч. 2 ст. 252 Господарського процесуального кодексу України розгляд справи по суті в порядку спрощеного провадження починається через тридцять днів з дня відкриття провадження у справі, якщо судове засідання не проводиться.

Відповідно до ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України у разі неявки всіх учасників справи у судове засідання, яким завершується розгляд справи, розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.

Короткий зміст позовних вимог та узагальнені доводи учасників справи.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що оспорюваний договір укладений з порушенням вимог законодавства, зокрема, положень Закону України «Про освіту», оскільки спірні нежитлові приміщення площею 194,3 кв. м в підвалі будівлі навчального корпусу, що перебуває на балансі Чернігівського професійного ліцею залізничного транспорту, передано в оренду відповідачу-2 для здійснення торгівлі непродовольчими товарами зі складу, тобто не за (освітнім) призначенням. Отже, за висновком прокурора, наявні обставини для визнання недійсним такого договору на підставі статей 203, 215 Цивільного кодексу України та повернення об`єкта оренди його балансоутримувачу.

Відповідач-1 заперечує проти позовних вимог та просить відмовити у їх задоволенні з таких підстав:

- редакція Закону України «Про освіту» на момент укладення оспорюваного договору не містить конкретного визначення, яке використання об`єкта може кваліфікуватися як таке, що буде суперечити призначенню;

- сторонами договору оренди було дотримано процедуру, визначену законодавством для укладення договору оренди державного нерухомого майна;

- між відповідачем-2 та відповідачем-3 укладено договір про співробітництво, предметом якого є становлення взаємного співробітництва по використанню накопиченого практичного досвіду ФОП Юков В.І. для підготовки висококваліфікованих кадрів шляхом надання консультацій з питань технологій виконання робіт у будівельній галузі із застосуванням практичних напрацювань ФОП Юкова В.І. для працівників будівельної індустрії, учнів ПТНЗ, викладачів і майстрів виробничого навчання навчальних закладів;

- прокурор звернувся до суду із цим позовом із пропуском строку позовної давності, що є підставою для відмови у задоволенні позову.

Відповідач-2 заперечує проти позовних вимог та просить відмовити у їх задоволенні з таких підстав:

- протягом 2012-2024 років відповідач-2 організовував проходження виробничої практики здобувачами освіти ліцею на підставі укладених договорів на навчально-виробничу практику; діяльність відповідача-2 в орендованому приміщення безпосередньо пов`язана з наданням послуг, які не можуть бути забезпечені безпосередньо закладами освіти, та пов`язані із забезпеченням освітнього процесу;

- орендоване приміщення ніколи не використовувалось, не використовується та не планується до використання освітнім закладом в освітньому процесі;

- задоволення позову призведе до критеріїв сумісності заходу втручання у право на мирне володінні майном та порушить справедливий баланс між інтересами держави, пов`язаними із цим втручанням, та інтересами особи, яка зазнає такого втручання ФОП Юкова В. І., що є несумісним із вказаними гарантіями ст. 1 Першого протоколу до Конвенції;

- у прокурора відсутні підстави для представництва інтересів держави, що свідчить про подання позову особою, яка не має процесуальної дієздатності і є підставою для залишення позову без розгляду;

- у даному позові держава поєднує в собі дві процесуальні сторони як позивача в особі Міністерства, так і відповідача-1 в особі Регіонального відділення;

- прокурор звернувся до суду із цим позовом майже через 14 років, тобто із пропуском строку позовної давності, що є наслідком безумовної відмови у задоволенні позову.

У відповідях на відзиви прокурор наполягає на укладенні оспорюваного договору з порушенням вимог законодавства, зокрема, положень Закону України «Про освіту», а спірне приміщення використовується не за освітнім призначенням. Прокурор зазначив, що позовні вимоги фактично пред`явлено до відповідача-2, який використовує об`єкт оренди, а Регіональне відділення Фонду державного майна України по Київській, Черкаській та Чернігівській областях залучено відповідачем-1 як сторону оспорюваного договору. Щодо строку позовної давності прокурор вважає, що цей строк не сплив, оскільки позивач не володів інформацією щодо фактично укладеного договору оренди, його умов, що вбачається зі змісту листа від 29.11.2023, а вимога про повернення майна спрямована на усунення порушень власника (негаторний позов) та може бути заявлена упродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця майна.

Відповідач-2 у своїх запереченнях щодо доводів прокурора зазначив:

- доводи прокурора про те, що відповідач-2 в орендованому приміщені веде виключно торгову діяльність, яка не пов`язана з освітнім процесом, не відповідає дійсності та спростовується наданими доказами;

- позивач ще з 2010 року був не тільки обізнаний про наявність договірних відносин з відповідачем-2, але й надав дозвіл на укладення та продовження дії даного договору. Оскільки між сторонами з 2010 року існують договірні відносини, а прокурор просить визнати недійсним саме договір оренди, то даний позов не є негаторним, а тому до спірних правовідносин застосовуються загально-правові засобі захисту, до яких встановлюється загальна позовна давність тривалістю у три роки;

- Регіональне відділення Фонду державного майна України по Київській, Черкаській та Чернігівській областях є особою, до якої пред`явлено позовну вимогу. Тобто прокурором подано позов в інтересах держави в особі державного органу Міністерство освіти і науки України до іншого державного органу - Регіонального відділення Фонду державного майна України по Київській, Черкаській та Чернігівській областях, що є взаємовиключними обставинами. Зазначений як відповідач 3 - Чернігівський професійний ліцей залізничного транспорту взагалі не є стороною оспорюваного договору, а тому позовні вимоги до нього також відсутні.

Обставини, які є предметом доказування у справі. Докази, якими сторони підтверджують або спростовують наявність кожної обставини, яка є предметом доказування у справі.

Фізична особа-підприємець Юков Владислав Іванович звернувся до Регіонального відділення Фонду державного майна України по Чернігівській області, правонаступником якого є Регіональне відділення Фонду державного майна України по Київській, Черкаській та Чернігівській областях (далі Регіональне відділення), із заявою від 19.01.2010, у якій просив надати в оренду нежитлове підвальне приміщення навчального корпусу загальною площею 214 кв. м, що розташоване за адресою: м. Чернігів, вул. Комсомольська, 56 та знаходиться на балансі Чернігівського професійного ліцею залізничного транспорту (далі Ліцей) для здійснення торгівлі зі складу сантехвиробами терміном на 3 роки (т.1 а.с. 50).

У листі від 25.01.2010 №06-08/13 Ліцей повідомив Регіональне відділення про те, що він не заперечує проти передачі в оренду приміщення загальною площею 214 кв. м, яке розташоване за адресою: м. Чернігів, вул. Комсомольська, 56 (т. 1 а.с. 51).

На засіданні Спеціальної комісії Міністерства освіти і науки України (далі Міністерство), за зверненням Регіонального відділення, прийнято рішення (протокол №2 від 09.03.2010) про надання дозволу на передачу в оренду в установленому порядку частини підвального приміщення навчального корпусу (м. Чернігів, вул. Комсомольська, 56) загальною площею 214 кв. м, що перебуває на балансі Ліцею, терміном до трьох років (лист Міністерства від 19.03.2010 №1/11-2124) (т. 1 а.с. 52).

12.04.2010 між Регіональним відділенням (далі Орендодавець) і ФОП Юковим В. І. (далі - Орендар) укладено договір оренди індивідуально визначеного (нерухомого) майна, що належить до державної власності, №50-10 (далі Договір оренди) (т. 1 а.с. 45-47).

Відповідно до п. 1.1 Договору оренди Орендодавець передає, а Орендар приймає у строкове платне користування без права приватизації, передачі в суборенду, переходу права власності третім особам державне окреме індивідуально визначене (нерухоме) майно - нежитлові приміщення, що розташовані в підвалі будівлі навчального корпусу, площею 214,0 кв. м, розміщене за адресою: м. Чернігів, вул. Комсомольська, 56, яке перебуває на балансі Ліцею (далі Балансоутримувач).

У п. 1.2 Договору оренди визначено, що майно передається в оренду для здійснення торгівлі непродовольчими товарами зі складу.

Орендар вступає у строкове платне користування Майном у термін, указаний у Договорі, але не раніше дати підписання сторонами цього Договору та акта приймання-передавання Майна (п. 2.1 Договору оренди).

Цей договір укладено строком на 2 роки 364 дні, що діє з 12.04.2010 до 10.04.2013 (п. 10.1 Договору оренди).

За умовами п. 10.9 Договору у разі припинення або розірвання цього договору Майно протягом трьох робочих днів повертається Орендарем Балансоутримувачу.

Вказане нежитлове приміщення було передано в оренду відповідачу-2 на підставі акта приймання-передачі від 12.04.2010, який підписаний Орендодавцем та Орендарем і погоджений Балансоутримувачем (т. 1 а. с. 49).

ФОП Юков В. І. звернувся до Регіонального відділення із заявою від 24.01.2013 про продовження терміну дії Договору оренди на 2 роки 364 дні (т. 1 а.с. 56).

12.04.2013 між Орендодавцем та Орендарем укладено угоду до Договору оренди, у п. 1 якої зазначено вважати продовженим Договір оренди строком на 2 роки 364 дні: з 11.04.2013 до 08.04.2016. Вказана угода погоджена Балансоутримувачем (т. 1 а.с. 54).

ФОП Юков В. І. звернувся до Регіонального відділення із заявою від 14.03.2016 про продовження терміну дії Договору оренди на 2 роки 364 дні для здійснення торгівлі непродовольчими товарами зі складу та зменшення орендованої площі на 19,7 кв. м (т. 1 а.с. 61).

У листі від 21.03.2016 №01-08/168 Ліцей повідомив Регіональне відділення про те, що він не заперечує проти продовження орендних відносин з ФОП Юковим В.І. (т. 1 а.с. 62).

Відповідний дозвіл на продовження Договору оренди терміном до 3-х років та зменшення орендованої площі на 19,7 кв. м. був наданий Міністерством (лист №1/11-5438 від 21.04.2016) на підставі звернення Регіонального відділення від 23.03.2016 №07-04-00854 (т. 1 а.с. 63).

27.05.2016 між Орендодавцем та Орендарем укладено договір про внесення змін до Договору оренди, відповідно до п. 1, 2.1 якого продовжено Договір оренди терміном на 2 роки 364 дні: з 09.04.2016 до 07.04.2019; виключено зі складу об`єкта оренди нежитлові приміщення площею 19,7 кв. м (т. 1 а.с. 57-58). Вказаний договір погоджено Балансоутримувачем.

На підставі акта приймання-передачі від 27.05.2016 Орендар передав, а Балансоутримувач прийняв нежитлові приміщення площею 19,7 кв. м в підвалі будівлі навчального корпусу, що перебуває на балансі Ліцею (т. 1 а.с. 60).

ФОП Юков В. І. звернувся до Регіонального відділення із заявою від 17.01.2019 про продовження терміну дії Договору оренди нежитлових приміщень площею 194,3 кв. м на 2 роки 364 дні для здійснення торгівлі непродовольчими товарами зі складу (т. 1 а.с. 67).

У листі від 30.01.2019 №01-08/49 Ліцей повідомив Регіональне відділення про те, що він не заперечує проти продовження орендних відносин з ФОП Юковим В.І. (т. 1 а.с. 68).

Відповідний дозвіл на продовження Договору оренди терміном до 3-х років для здійснення торгівлі непродовольчими товарами зі складу був наданий Міністерством (лист №1/11-2134 від 01.03.2019) на підставі звернення Регіонального відділення від 21.01.2018 №07-04-00237 (т. 1 а.с. 76).

02.05.2019 між Орендодавцем та Орендарем укладено договір про внесення змін до Договору оренди, у п. 1 якого зазначено вважати продовженим Договір оренди терміном на 2 роки 364 дні: з 08.04.2019 до 06.04.2022; п. 10.10 викладено у новій редакції « 10.10 У разі припинення або розірвання цього Договору Майно протягом трьох робочих днів Орендар повертає Балансоутримувачу (або юридичній особі, яку вкаже Орендодавець) (т. 1 а.с. 65-66) Вказаний договір погоджено Балансоутримувачем.

На підставі звернення Ліцею, Міністерство, враховуючи пропозиції Комісії з майнових питань підприємств, установ та організацій, що належить до сфери управління Міністерства освіти і науки України (протокол №1 від 28.01.2022), надало дозвіл на продовження терміну дії Договору оренди з метою розміщення торговельних об`єктів з продажу непродовольчих товарів строком до 5-ти років (лист №1/11-2134 від 01.03.2019) (т. 1 а.с. 76).

Відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, видами економічної діяльності ФОП Юкова В. І. є: 47.52 роздрібна торгівля залізними виробами, будівельними матеріалами та санітарно-технічними виробами в спеціалізованих магазинах (основний); 43.21 електромонтажні роботи; 43.22 монтаж водопровідних мереж, систем опалення та кондиціювання; 46.73 оптова торгівля деревиною, будівельними матеріалами та санітарно-технічним обладнанням; 46.74 - оптова торгівля залізними виробами, водопровідним і опалювальним устаткуванням і приладдям до нього; 47.91 - роздрібна торгівля, що здійснюється фірмами поштового замовлення або через мережу Інтернет; 33.12 - ремонт і технічне обслуговування машин і устаткування промислового призначення; 33.20 - установлення та монтаж машин і устаткування.

Згідно зі свідоцтвом про право власності від 07.10.2015 власником приміщення 3-х поверхового навчального корпусу, розташованого за адресою: м. Чернігів, вул. Комсомольська, 56, є держава в особі Міністерства освіти і науки України.

У п. 7.9 Статуту Чернігівського професійного ліцею залізничного транспорту зазначено, що майно професійного ліцею, у тому числі: навчально-виробничі, побутові, культурно-освітні, оздоровчі, спортивні будівлі та споруди, комунікації, обладнання, засоби навчання, транспортні засоби та інші об`єкти є об`єктами державної власності, що закріплюються за професійним ліцеєм на праві оперативного управління. Функції управління майном, яке закріплюється за професійним ліцеєм, здійснює Міністерство освіти і науки України.

Відповідач-2 зазначив, що в орендованому приміщенні він надав освітньому закладу з проходження виробничої практики здобувачами освіти з електромонтажних робіт, монтажу водопровідних систем, систем опалення та кондиціювання, ремонту сантехнічного обладнання, на підтвердження чого надав укладені з Ліцеєм договори про навчально-виробничу практику від 07.05.2012 (термін виробничої практики з 10.05.2012 по 19.06.2012; кількість учнів - 3), від 29.01.2015 (термін виробничої практики з 02.02.2015 по 27.03.2015; кількість учнів - 2); від 09.04.2015 (термін виробничої практики з 15.04.2015 по 28.05.2015; кількість учнів - 1); від 12.04.2016 (термін виробничої практики з 20.04.2016 по 02.07.2016; кількість учнів - 2); від 12.03.2018 (термін виробничої практики з 19.03.2018 по 21.06.2018; кількість учнів - 1); від 17.10.2018 (термін виробничої практики з 23.10.2018 по 18.03.2019; кількість учнів - 2); від 01.09.2022 (термін виробничої практики з 01.09.2022 по 17.10.2022; кількість учнів - 1); від 01.09.2023 (термін виробничої практики з 01.09.2023 по 17.10.2023; кількість учнів 2); від 18.10.2023 (термін виробничої практики з 01.09.2024 по 30.06.202_; кількість учнів 10); від 14.02.2024 (термін виробничої практики з 14.02.2024 по 24.05.2024; кількість учнів 1); від 01.03.2024 (термін виробничої практики з 14.03.2024 по 17.04.2024; кількість учнів 2).

09.01.2024 між відповідачем-2 та відповідачем-3 укладено договір про співробітництво, предметом якого є становлення взаємного співробітництва з використання накопиченого практичного досвіду ФОП Юкова В. І. для підготовки висококваліфікованих кадрів шляхом надання консультацій з питань технологій виконання робіт у будівельній галузі із застосуванням практичних напрацювань ФОП Юкова В. І. для працівників будівельної індустрії, учнів ПТНЗ, викладачів і майстрів виробничого навчання навчальних закладів.

Оцінка суду.

Щодо підстав представництва інтересів держави прокурором в даній справі.

Статтею 1 Закону України «Про прокуратуру» встановлено, що прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту, зокрема, загальних інтересів суспільства та держави.

Відповідно до ч. 3, 4 ст. 53 Господарського процесуального кодексу України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу.

Європейський Суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово звертав увагу на участь прокурора в суді на боці однієї зі сторін як обставину, що може впливати на дотримання принципу рівності сторін. Оскільки прокурор або посадова особа з аналогічними функціями, пропонуючи задовольнити або відхилити скаргу, стає противником або союзником сторін у справі, його участь може викликати в однієї зі сторін відчуття нерівності (рішення у справі «Ф.В. проти Франції» (F.W. v. France) від 31.03.2005, заява 61517/00, пункт 27).

Водночас, існує категорія справ, де підтримка прокурора не порушує справедливого балансу. Так, у справі «Менчинська проти Російської Федерації» (рішення від 15.01.2009, заява № 42454/02, пункт 35) ЄСПЛ висловив таку позицію (у неофіційному перекладі):

«Сторонами цивільного провадження виступають позивач і відповідач, яким надаються рівні права, в тому числі право на юридичну допомогу. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави».

При цьому ЄСПЛ уникає абстрактного підходу до розгляду питання про участь прокурора у цивільному провадженні. Розглядаючи кожен випадок окремо Суд вирішує - наскільки участь прокурора у розгляді справи відповідала принципу рівноправності сторін.

У Рекомендаціях Парламентської Асамблеї Ради Європи від 27.05.2003 № 1604 (2003) «Про роль прокуратури в демократичному суспільстві, заснованому на верховенстві закону» щодо функцій органів прокуратури, які не відносяться до сфери кримінального права, передбачено важливість забезпечити, щоб повноваження і функції прокурорів обмежувалися сферою переслідування осіб, винних у скоєнні кримінальних правопорушень, і вирішення загальних завдань щодо захисту інтересів держави через систему відправлення кримінального правосуддя, а для виконання будь-яких інших функцій були засновані окремі, належним чином розміщені і ефективні органи.

Враховуючи викладене, з урахуванням ролі прокуратури в демократичному суспільстві та необхідності дотримання справедливого балансу у питанні рівноправності сторін судового провадження, зміст п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України, щодо підстав представництва прокурора інтересів держави в судах, не може тлумачитися розширено.

Відтак прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією із засад правосуддя (п. 3 ч. 2 ст. 129 Конституції України).

Положення п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України відсилає до спеціального закону, яким мають бути визначені виключні випадки та порядок представництва прокурором інтересів держави в суді. Таким законом є Закон України «Про прокуратуру».

Відповідно до ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини.

Отже, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї норми є поняття «інтерес держави».

У Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08.04.1999 № 3-рп/99 Конституційний Суд України, з`ясовуючи поняття «інтереси держави» висловив позицію про те, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо (п. 3 мотивувальної частини).

Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств.

З урахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Наведене Конституційним Судом України розуміння поняття «інтереси держави» має самостійне значення і може застосовуватися для тлумачення цього ж поняття, вжитого у ст. 131-1 Конституції України та ст. 23 Закону України «Про прокуратуру».

Таким чином, «інтереси держави» охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному конкретному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація «інтересів держави», особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно (аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 806/1000/17, від 26.07.2018 у справі № 926/1111/15, від 08.02.2019 у справі № 915/20/18).

Відповідно до ч. 3 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу.

Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні компетентні органи, а не прокурор. Прокурор не повинен вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати компетентний орган, який може і бажає захищати інтереси держави.

У Рішенні від 05 червня 2019 року № 4-р(II)/2019 Конституційний Суд України вказав, що Конституцією України встановлено вичерпний перелік повноважень прокуратури, визначено характер її діяльності і в такий спосіб передбачено її існування і стабільність функціонування; наведене гарантує неможливість зміни основного цільового призначення вказаного органу, дублювання його повноважень/функцій іншими державними органами, адже протилежне може призвести до зміни конституційно визначеного механізму здійснення державної влади її окремими органами або вплинути на обсяг їхніх конституційних повноважень.

Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно.

Прокурор, звертаючись до суду з позовом, повинен обґрунтувати та довести бездіяльність компетентного органу.

Згідно з ч. 4, 7 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень. У разі встановлення ознак адміністративного чи кримінального правопорушення прокурор зобов`язаний здійснити передбачені законом дії щодо порушення відповідного провадження.

Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.

Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

Частина четверта статті 23 Закону України «Про прокуратуру» передбачає, що наявність підстав для представництва може бути оскаржена суб`єктом владних повноважень. Таке оскарження означає право на спростування учасниками процесу обставин, на які посилається прокурор у позовній заяві, поданій в інтересах держави в особі компетентного органу, для обґрунтування підстав для представництва.

Такі правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі 912/2385/18.

Як вбачається з матеріалів позовної заяви, останню прокурором подано в особі Міністерства освіти і науки України у зв`язку із невиконанням ним своїх обов`язків щодо захисту інтересів держави у суді.

Прокурор вважає, що інтереси держави у даному випадку полягають у незаконному , нецільовому використанні приміщення освітнього закладу, загрозі збереження його матеріально-технічної бази, а також забезпечення належних умов для навчання, фізичного, психічного, соціального, духовного та інтелектуального розвитку здобувачів освіти, їх соціально-психологічної адаптації та активної життєдіяльності.

Щодо підстав представництва інтересів держави в особі Міністерства освіти і науки України.

Відповідно до п. 1 Положення про Міністерство освіти і науки України, затвердженого Постановою КМУ від 16.10.2014 №630 (далі Положення) МОН є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сферах освіти і науки, наукової, науково-технічної діяльності, інноваційної діяльності в зазначених сферах, трансферу (передачі) технологій, а також забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері здійснення державного нагляду (контролю) за діяльністю закладів освіти, підприємств, установ та організацій, які надають послуги у сфері освіти або провадять іншу діяльність, пов`язану з наданням таких послуг, незалежно від їх підпорядкування і форми власності.

МОН відповідно до покладених на нього завдань здійснює управління об`єктами державної власності, що належать до сфери його управління (п.п. 89 п. 4 Положення).

Згідно з п. 1.1 Статуту Чернігівського професійного ліцею залізничного транспорту ліцей є підпорядкованим Міністерству освіти і науки України державним професійно-технічним закладом другого атестаційного рівня, що забезпечує реалізацію права громадян на здобуття професійно-технічної та повної загальної середньої освіти.

Функції управління майном, яке закріплюється за професійним ліцеєм, здійснює Міністерство освіти і науки України (п. 7.9 Статуту).

Отже, Міністерство освіти і науки України є компетентним державним органом - суб`єктом управління спірними нежитловими приміщеннями державного навчального закладу.

З матеріалів справи вбачається, що прокурор звертався до Міністерства освіти і науки з листом від 16.11.2023 №24-1369ВИХ-23, у якому повідомив про виявлені порушення законодавства при укладенні спірного договору оренди, а також просив повідомити чи будуть Міністерством вживатись заходи щодо захисту інтересів держави в суді.

Тобто прокурором було повідомлено позивача про виявлені порушення та необхідність вжиття заходів представницького характеру для захисту законних інтересів держави.

У листі від 29.11.2023 №1/18915-23 Міністерство повідомило, що не є розпорядником інформації щодо фактично укладених договорів між балансоутримувачами, Регіональними відділеннями Фонду державного майна України та орендарями, а як уповноважений орган надає пропозиції щодо погодження або відмови на укладення, продовження, внесення змін до таких договорів та повідомляє балансоутримувача про прийняте рішення. Також Міністерство зазначило, що ним було надано дозвіл щодо продовження Договору оренду строком до 3-х років та повідомило листами від 01.03.2019, від 04.02.2022 Регіональне відділення; у разі виявлення ознак можливого вчинення протиправних дій посадовими особами, Міністерство просило вжити заходів, спрямованих на захист інтересів держави та недопущення втрати державного майна.

Підставою реалізації прокурором представницьких функцій стала усвідомлена пасивна поведінка позивача як органу, який здійснює управління спірним майном, і у разі виявлення порушень законодавства має право звернутись до суду щодо захисту порушених інтересів, однак цього не зробив і не збирався робити.

У порядку ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор повідомив позивача про намір подати позов в інтересах держави в особі Міністерства освіти і науки України про визнання недійсним спірного договору та про зобов`язання звільнити орендоване приміщення.

За таких обставин у їх сукупності, суд дійшов висновку про доведення з боку прокурора бездіяльності Міністерства освіти і науки України, як підстави для звернення органу прокуратури до суду за захистом інтересів держави та про наявність підстав для звернення прокурора з цим позовом до суду, а відтак доводи відповідача-2 про відсутність таких підстав відхиляються судом.

Щодо визнання недійсним Договору оренди.

Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до ч. 1 ст. 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Частина 1 ст. 638 Цивільного кодексу України встановлює, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Згідно з ч. 1 ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Статтею 215 Цивільного кодексу України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього кодексу.

За змістом статті 215 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненим правочином.

У розумінні наведених норм оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи про визнання правочину недійсним спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину враховуються загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене та в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулося.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин (такий правовий висновок викладено в пункті 54 постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17).

Організаційні відносини, пов`язані з передачею в оренду майна державних підприємств, установ та організацій, підприємств, заснованих на майні, що належить Автономній Республіці Крим або перебуває у комунальній власності (далі - підприємства), їх структурних підрозділів та іншого окремого індивідуально визначеного майна, що перебуває в державній та комунальній власності; урегульовано Законом України «Про оренду державного та комунального майна» (тут і далі, чинного на момент укладення оспорюваного договору).

Згідно зі статтею 5 вказаного Закону орендодавцями є, зокрема, Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва - щодо цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого майна, а також майна, що не увійшло до статутного (складеного) капіталу господарських товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації), що є державною власністю, крім майна, що належить до майнового комплексу Національної академії наук України та галузевих академій наук, а також майна, що належить вищим навчальним закладам та/або науковим установам, що надається в оренду науковим паркам та їхнім партнерам.

Відповідно до ч. 1-4 ст. 9 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» фізичні та юридичні особи, які бажають укласти договір оренди, направляють заяву, проект договору оренди, а також інші документи згідно з переліком, що визначається Фондом державного майна України (далі - матеріали), відповідному орендодавцеві, зазначеному у статті 5 цього Закону.

У разі надходження до орендодавця заяви про оренду цілісного майнового комплексу підприємства, його структурного підрозділу, нерухомого майна, а також майна, що не увійшло до статутного (складеного) капіталу господарських товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації), орендодавець за умови відсутності заборони на передачу майна в оренду у п`ятиденний строк після дати реєстрації заяви надсилає копії матеріалів органу, уповноваженому управляти відповідним майном.

Орган, уповноважений управляти державним майном, розглядає подані йому матеріали і протягом п`ятнадцяти днів після їх надходження надсилає орендодавцеві висновки про умови договору оренди або про відмову в укладенні договору оренди.

Орендодавець протягом п`яти днів після закінчення терміну погодження умов договору оренди з органом, уповноваженим управляти відповідним майном, і органом Антимонопольного комітету України, а у випадках, коли заява про оренду майна не потребує узгодження (щодо оренди окремого індивідуально визначеного майна, крім нерухомого), протягом п`ятнадцяти днів після дати її реєстрації дає згоду або відмовляє в укладенні договору оренди майна і повідомляє про це заявника.

Відповідно до ч. 1 ст. 17, ч. 1 ст. 18 Закону України «Про професійну (професійно-технічну) освіту» заклад професійної (професійно-технічної) освіти - це заклад освіти, що забезпечує реалізацію потреб громадян у професійній (професійно-технічній) освіті, оволодінні робітничими професіями, спеціальностями, кваліфікацією відповідно до їх інтересів, здібностей, стану здоров`я. До закладів професійної (професійно-технічної) освіти належить, зокрема, професійний ліцей відповідного профілю.

Згідно зі ст. 6 Закону України «Про професійну (професійно-технічну) освіту» до органів управління професійною (професійно-технічною) освітою належать:

центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері освіти і науки;

центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері освіти і науки;

центральні органи виконавчої влади, яким підпорядковані заклади професійної (професійно-технічної) освіти;

Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації, а також створені ними структурні підрозділи з питань професійної (професійно-технічної) освіти (місцеві органи управління професійною (професійно-технічною) освітою).

Відповідно до Положення про Міністерство освіти і науки України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 630 від 16.10.2014, Міністерство освіти і науки України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сферах освіти і науки, наукової, науково-технічної діяльності, інноваційної діяльності в зазначених сферах, трансферу (передачі) технологій, а також забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері здійснення державного нагляду (контролю) за діяльністю закладів освіти, підприємств, установ та організацій, які надають послуги у сфері освіти або провадять іншу діяльність, пов`язану з наданням таких послуг, незалежно від їх підпорядкування і форми власності; здійснює управління об`єктами державної власності, що належать до сфери його управління.

Як встановив суд, відповідач-2 звернувся до відповідача-1 з заявою щодо надання в оренду спірного нерухомого майна, яке перебуває на балансі у відповідача-3, для здійснення торгівлі зі складу сантехвиробами. Зі свого боку відповідач-1 як орендодавець спірного нерухомого майна звернувся до Міністерства освіти і науки України як органу, уповноваженого управляти цим майном, для надання відповідних висновків щодо укладення договору оренди. Міністерство надало дозвіл на передачу в оренду спірного державного майна терміном до трьох років.

12.04.2010 між відповідачем-1 та відповідачем-2 укладено договір оренди індивідуально визначеного (нерухомого) майна, що належить до державної власності, №50-10, за умовами якого відповідачу-2 надано у строкове платне користування без права приватизації, передачі в суборенду, переходу права власності третім особам державне окреме індивідуально визначене (нерухоме) майно - нежитлові приміщення, що розташовані в підвалі будівлі навчального корпусу, площею 214,0 кв. м, розміщене за адресою: м. Чернігів, вул. Комсомольська, 56, яке перебуває на балансі Ліцею, для здійснення торгівлі непродовольчими товарами зі складу.

Відповідно до договору про внесення змін до Договору оренди від 27.05.2016 виключено зі складу об`єкта оренди нежитлові приміщення площею 19,7 кв. м, а отже площа спірного орендованого майна становить 194,3 кв. м.

У п. 10.1 Договору оренди визначено термін його дії до 12.04.2010, який надалі двічі продовжувався, востаннє був продовженим до 06.04.2022 на підставі Договору про внесення змін від 02.05.2019.

До закінчення терміну дії Договору оренди були вчинені певні дії щодо його продовження, у тому числі отримано дозвіл від Міністерства, однак аукціону щодо продажу права продовження договору оренди спірного нежитлового приміщення проведено не було та відповідного правочину між сторонами не укладено.

Разом з тим, 27.05.2022 Кабінетом Міністрів України прийнято Постанову № 634 «Про особливості оренди державного та комунального майна у період воєнного стану».

Відповідно до пункту 5 зазначеної постанови Кабінету Міністрів України договори оренди державного та комунального майна, строк дії яких завершується у період воєнного стану, вважаються продовженими на період дії воєнного стану та протягом чотирьох місяців з дати припинення чи скасування воєнного стану, крім випадку, коли балансоутримувач з урахуванням законодавства, статуту або положення балансоутримувача про погодження уповноваженим органом управління, до сфери управління якого належить балансоутримувач, за 30 календарних днів до дати закінчення договору оренди повідомив орендодавцю та орендарю про непродовження договору оренди з підстав, визначених статтею 19 Закону. Норма щодо продовження договору, встановлена цим пунктом, не застосовується до договорів, щодо яких рішення про їх продовження прийнято на аукціоні і аукціон оголошено до дати набрання чинності цією постановою. Для продовження договору оренди на строк, передбачений цим пунктом, заява орендаря та окреме рішення орендодавця не вимагаються.

У разі коли граничний строк для подання заяви про продовження договору оренди припадає на період воєнного стану, цей строк продовжується на строк воєнного стану та три місяці з дати його припинення чи скасування (абзац 6 пункту 5 Постанови КМУ № 634 від 27.05.2022).

Правовий аналіз наведених нормативних приписів вказаної Постанови дає підстави для висновку, що автоматичне продовження договорів оренди державного та комунального майна, строк дії яких закінчується під час дії воєнного стану, починається з 24.02.2022, за таких умов:

- строк дії відповідних договорів завершується у період воєнного стану;

- відсутнє повідомлення балансоутримувача, з урахуванням законодавства, статуту або положення балансоутримувача про погодження уповноваженим органом управління, направленого за 30 календарних днів до дати закінчення договору оренди, орендодавцю та орендарю про непродовження договору оренди з підстав, визначених статтею 19 Закону України «Про оренду державного та комунального майна».

- рішення про продовження договорів оренди не прийнято на аукціоні, який оголошено до дати набрання чинності цією постановою.

Отже, вказаними положеннями нормативно-правового акта, який набув чинності 01.06.2022, на орендодавця державного та комунального майна покладено обов`язок забезпечити продовження та припинення договорів оренди відповідно до пункту 5 цієї Постанови, починаючи з 24.02.2022. Тобто має місце надання зворотної сили нормативно-правовому акту в часі (ретроактивна дія) шляхом прямої вказівки про це в такому нормативно-правовому акті, і такий темпоральний прояв не суперечить принципу, вираженому в статті 58 Конституції України, оскільки ретроактивна дія вказаної Постанови уточнює початкові наміри законодавця забезпечити правову визначеність орендаря в умовах воєнного стану, який запроваджено в Україні з 24.02.2022.

Враховуючи те, що термін дії спірного Договору оренди закінчився 06.04.2022, тобто у період дії воєнного стану, відсутність відповідних повідомлень про непродовження договору оренди з підстав, визначених статтею 19 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», спірний Договір оренди вважається продовженим, починаючи з 24.02.2022 на період дії воєнного стану та протягом чотирьох місяців з дати припинення чи скасування воєнного стану, в силу імперативних приписів пунктів 5, 16 цієї Постанови, без заяви орендаря та окремого рішення орендодавця.

Відповідно до частини 2 статті 18 та частини 1 статті 63 Закону України «Про освіту» (туті і далі, в редакції, чинній на момент укладення Договору оренди) навчальні заклади, засновані на загальнодержавній або комунальній власності, мають статус державного навчального закладу. Матеріально-технічна база навчальних закладів та установ, організацій, підприємств системи освіти включає будівлі, споруди, землю, комунікації, обладнання, транспортні засоби, службове житло та інші цінності. Майно навчальних закладів та установ, організацій, підприємств системи освіти належить їм на правах, визначених чинним законодавством.

Частинами 2 і 3 статті 49 Закону України «Про професійну (професійно-технічну) освіту» (в редакції, чинній на час укладення оспорюваного договору) передбачено, що об`єкти права власності, закріплені засновником за державним професійно-технічним навчальним закладом або установою професійно-технічної освіти, перебувають в їх користуванні.

Навчальні заклади та установи професійно-технічної освіти несуть відповідальність перед засновником за збереження та використання за призначенням закріпленого за ними майна. Контроль за використанням цього майна здійснюється засновником.

Об`єкт освіти - це не тільки навчальний заклад, а й будівлі, споруди, землі, комунікації, обладнання та інші цінності підприємств системи освіти (аналогічний висновок викладено в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 25.07.2018 у справі № 906/143/17, від 10.10.2018 у справі № 917/1934/17).

Згідно з імперативними положеннями частини 5 статті 63 Закону України «Про освіту» об`єкти освіти і науки, що фінансуються з бюджету, а також підрозділи, технологічно пов`язані з навчальним та науковим процесом, не підлягають приватизації, перепрофілюванню або використанню не за призначенням.

Пунктом 3.19 Державних санітарних правил і норм влаштування, утримання загальноосвітніх навчальних закладів та організації навчально-виховного процесу ДСанПіН 5.5.2.008-01, затверджених постановою Головного державного санітарного лікаря України від 14.08.2001 № 63, передбачено, що здача в оренду території, будівель, приміщень, обладнання підприємствам, установам, організаціям іншим юридичним та фізичним особам для використання, що не пов`язано з навчально-виховним процесом, не дозволяється.

Вирішальним в аспекті неухильного дотримання вимог зазначеної норми законодавець визначає обов`язкове використання об`єктів освіти і науки, що фінансуються з бюджету, за цільовим призначенням, тобто тісну пов`язаність з навчально-виховним процесом мети такого використання (в тому числі на умовах оренди). Невикористання певного приміщення навчальним закладом не свідчить про неприналежність цього приміщення до об`єкта освіти. Таким чином, за змістом положень частин 1, 4 статі 61, частини 5 статті 63 Закону України «Про освіту» нежитлові приміщення, які становлять матеріально-технічну базу об`єктів освіти, не можуть використовуватися не за освітнім призначенням, а можуть бути передані в оренду виключно для діяльності, пов`язаної з навчально-виховним чи навчально-виробничим процесом. При цьому саме по собі невикористання навчальним закладом приміщень для навчального процесу не надає права передавати їх в оренду з іншою метою, ніж пов`язаною з освітньою діяльністю самого навчального закладу, а недостатнє фінансування державного чи комунального навчального закладу також не є підставою для використання об`єктів освіти для цілей, не пов`язаних з освітньою діяльністю.

Такі правові висновки викладені у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16.02.2024 у справі №917/1173/22.

При цьому, на час укладення договору про внесення змін до Договору оренди від 02.05.2019 положення Закону України «Про освіту» у редакції, чинній на час укладення оспорюваного Договору оренди, втратили чинність у зв`язку із прийняттям нового Закону України «Про освіту».

Так, за змістом частини першої статті 79 Закону України «Про освіту» (тут і далі у редакції, чинній на час укладення договору про внесення змін від 02.05.2019) джерелами фінансування суб`єктів освітньої діяльності відповідно до законодавства можуть, зокрема, бути: доходи від реалізації продукції навчально-виробничих майстерень, підприємств, цехів і господарств, від надання в оренду приміщень, споруд, обладнання.

Відповідно до частини першої статті 80 Закону України «Про освіту» до майна закладів освіти та установ, організацій, підприємств системи освіти належать, зокрема нерухоме та рухоме майно, включаючи будівлі, споруди, земельні ділянки, комунікації, обладнання, транспортні засоби, службове житло тощо. Майно закладів освіти та установ, організацій, підприємств системи освіти належить їм на правах, визначених законодавством.

У частині четвертій статті 80 Закону України «Про освіту» визначено, що об`єкти та майно державних і комунальних закладів освіти не підлягають приватизації чи використанню не за освітнім призначенням, крім надання в оренду з метою надання послуг, які не можуть бути забезпечені безпосередньо закладами освіти, пов`язаних із забезпеченням освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу, з урахуванням визначення органом управління можливості користування державним нерухомим майном відповідно до законодавства.

Отже, чинний на момент укладення договору про внесення змін до Договору оренди від 02.05.2019 Закон України «Про освіту» також містив положення, якими було імперативно передбачено заборону використання майна державних та комунальних закладів освіти не за освітнім призначенням. Надання в оренду майна закладів освіти, як виняток, передбачалося лише з метою надання послуг, які не можуть бути забезпечені безпосередньо закладами освіти, пов`язаних із забезпеченням освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу.

Такий висновок викладено у постанові Верховним Судом від 14.02.2024 у справі № 910/14998/22.

З матеріалів справи вбачається, що спірне орендоване приміщення, яке знаходиться на балансі Чернігівського професійного ліцею залізничного транспорту та яке є об`єктом освіти, передавалося у строкове платне користування для здійснення орендарем торгівлі непродовольчими товарами зі складу, тобто для господарської діяльності останнього, і жодним чином не може вважатися використанням його за цільовим призначенням, що суперечить ст. 63 Закону України «Про освіту».

Невикористання відповідачем-3 спірного приміщення не надає права передачі цих приміщень в оренду не за визначеним чинним законодавством цільовим призначенням навчального закладу, а відповідно до профілю власної виробничої діяльності, з метою торгівлі непродовольчими товарами зі складу.

При цьому суд відхиляє доводи відповідача-2 про здійснення у спірному приміщенні діяльності із забезпечення освітнього процесу, яка полягає у організації проходження виробничої практики здобувачами освіти ліцею на підставі укладених договорів на навчально-виробничу практику, оскільки само по собі надання учням обладнаного робочого місця або навчально-виробничої ділянки для проходження виробничого навчання та виробничої практики відповідно до укладених із навчальним закладом договорів про навчально- виробничу практику, не означає використання приміщень державного закладу освіти виключно за освітнім призначенням.

Тим більше, перший договір про навчально-виробничу практику був укладений з Ліцеєм 07.05.2012, тобто лише через 2 роки після укладення Договору оренди, а організація відповідачем-2 проходження виробничої практики здобувачами освіти Ліцею мала місце навіть не кожного року, тобто носила не систематичний характер, а також тривала короткий період часу.

Враховуючи вищевикладене, суд доходить висновку, що при укладенні спірного договору порушено норми ч. 5 ст. 63 Закону України «Про освіту», оскільки спірне приміщення використовувалось не за визначеним чинним законодавством цільовим призначенням навчального закладу, а з метою господарської діяльності відповідача-2, пов`язаної з торгівлею непродовольчими товарами зі складу.

Отже, зважаючи на викладене та наведені положення законодавства, суд доходить висновку про укладення оспорюваного договору оренди з порушенням вимог закону, що є підставою для визнання його недійсним відповідно до положень статей 203, 215 Цивільного кодексу України.

Щодо визначення відповідачами у справі Чернігівського професійного ліцею залізничного транспорту та Регіонального відділення Фонду державного майна України по Київській, Черкаській та Чернігівській областях суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Відповідно до ст. 14 ГПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у статті 4 цього Кодексу, зокрема, фізичні і юридичні особи (частина перша статті 45 ГПК України).

Згідно з вимогами до форми та змісту позовної заяви вона повинна, зокрема, містити ім`я (найменування) відповідача як сторони у справі, а також зміст позовних вимог (пункти 2, 4 частини третьої статті 162 ГПК України).

Отже, визначення відповідачів, предмета і підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (правова позиція Великої Палати Верховного Суду, викладена в постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц, провадження № 14-61цс18, пункт 41).

Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що поняття «сторона у спорі» може не бути тотожним за змістом поняттю «сторона у процесі»: сторонами в процесі є такі її учасники, як позивач і відповідач; тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута чи має бути звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача. Такі висновки сформульовані у постановах від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункт 70), від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (провадження № 14-376цс18, пункт 66), від 07 липня 2020 року у справі № 712/8916/17 (провадження № 14-448цс19, пункт 27), від 09 лютого 2021 року у справі № 635/4741/17 (провадження № 14-46цс20, пункт 33.2). Отже, належним відповідачем є особа, яка є суб`єктом матеріального правовідношення, тобто особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги, захистивши порушене право чи інтерес позивача.

В силу положень ст. 215, 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути пред`явлена однією зі сторін правочину або заінтересованою особою, права яких були порушені укладенням спірного правочину.

Відповідно до ч. 1 ст. 53 ГПК України у випадках, встановлених законом, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи можуть звертатися до суду в інтересах інших осіб, державних чи суспільних інтересах та брати участь у цих справах.

Отже, крім учасників правочину (сторін за договором), позивачем у справі може бути в передбачених законом випадках - прокурор, державний та інший орган, а також будь-яке підприємство, установа, організація, фізична особа, чиї права та охоронювані законом інтереси порушує цей правочин.

Таким чином, у справі за позовом заінтересованої особи про визнання недійсним договору як відповідачі мають залучатись всі сторони правочину, а тому належними відповідачами є сторони оспорюваного договору, а не одна із них. Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 26.09.2023 у справі № 910/2392/22, від 12.09.2023 у справі № 914/198/23, від 29.08.2023 у справі № 912/1550/22.

Прокурор визначив позивачами у справі, зокрема, орендодавця та балансоутримувача.

Обґрунтовуючи підстави для визначення відповідачем Чернігівського професійного ліцею залізничного транспорту, прокурор зазначив, що він є стороною оспорюваного договору оренди, має певні права та обов`язки за цим договором та на підставі акта приймання-передачі передав спірне майно орендарю, а відтак вважає, що Ліцей має виступати співвідповідачем у цій справі.

Відповідно до ч. 2 ст. 10 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» (у редакції, чинній на момент укладення Договору оренди) укладений сторонами договір оренди в частині істотних умов повинен відповідати типовому договору оренди відповідного майна. Типові договори оренди державного майна розробляє і затверджує Фонд державного майна України, типові договори оренди майна, що належить Автономній Республіці Крим або перебуває у комунальній власності, затверджують відповідно Верховна Рада Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування.

Наказом Фонду державного майна України від 23.08.2000 № 1774 затверджено Типовий договір оренди індивідуально визначеного майна (нерухомого та іншого майна), що належить до державної власності (далі Типовий договір).

У преамбулі Типового договору визначено, що сторонами цього договору є Орендодавець та Орендар.

Зі змісту Договору оренди вбачається, що він сформований на підставі Типового договору та був укладений між двома сторонами - Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Чернігівській області (Орендодавцем) та ФОП Юковим В. І. (Орендарем).

На підставі акта приймання-передачі саме Орендодавець, а не Балансоутримувач, передав в оренду ФОП Юкову В. І. спірне майно.

Погодження Балансоутримувачем Договору оренди та акта приймання-передачі майна не робить його автоматично стороною цього правочину.

Отже, суд погоджується з доводами відповідача-2, що Чернігівський професійний ліцей залізничного транспорту не є стороною оспорюваного правочину, а відтак він не може бути відповідачем у цій справі.

У постанові від 05.10.2022 у справі № 922/1830/19 Велика Палата Верховного Суду констатувала таке: «у разі якщо держава вступає у цивільні (господарські) правовідносини, вона має цивільну правоздатність на рівні з іншими учасниками цивільних правовідносин. Держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, зокрема, у цивільних (господарських) відносинах розглядається як поведінка держави у цих відносинах. Тому у відносинах, у які вступає держава (зокрема, цивільних, господарських), органи, через які діє держава, не мають власних прав і обов`язків, але наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних відносинах (пункти 6.21, 6.22 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі № 5023/10655/11, пункти 4.19, 4.20 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2019 у справі № 915/478/18).

Крім того, Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що і в судовому процесі, зокрема в цивільному, держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах (пункт 35 постанови від 27.02.2019, справа № 761/3884/18). Такий же висновок справедливий щодо господарського процесу.

Отже, під час розгляду спору в суді фактичною стороною у справі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певний орган.

Законодавство передбачає два випадки представництва прокурором у суді законних інтересів держави у разі їх порушення або загрози порушення: захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; відсутній орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту інтересів держави.

Водночас в обох цих випадках прокурор здійснює представництво держави, яка і є фактичною стороною у справі».

Суд враховує, що у цій справі прокурор пред`явив вимоги про визнання недійсним Договору оренди та зобов`язання повернути майно, подавши позов в інтересах МОН України, тобто фактичним позивачем у цій справі є держава. Разом з тим, цей позов звернений до Регіонального відділення Фонду державного майна України по Київській, Черкаській та Чернігівській областях і відповідачем за ним також є держава, отже, в частині вимог, звернених до РВ ФДМУ по Київській, Черкаській та Чернігівській областях, є позовом держави до неї самої.

Водночас за змістом статті 45 ГПК України позивач і відповідач не можуть збігатись, бо у суб`єкта права не може бути спору з самим собою. Отже, позивач і відповідач не можуть збігатися, оскільки такий збіг унеможливлює наявність спору (пункт 7.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.10.2022 у справі № 922/1830/19). За загальним правилом один орган державної влади не може звертатися з позовом до іншого органу, бо це означатиме позов держави до неї самої (пункт 35 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.11.2019 у справі № 826/3115/17).

Тому вимоги в цій справі щодо захисту прав та інтересів держави у спірних правовідносинах фактично спрямовані до ФОП Юкова В. І., який, як встановив суд, використовує приміщення професійно-технічного навчального закладу не за його цільовим призначенням усупереч законодавчій забороні.

Такі правові висновки відповідають висновкам, викладеним у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16.02.2024 у справі №917/1173/22.

Щодо застосування позовної давності до позовної вимоги про визнання недійсним Договору оренди.

Відповідач-2 заявив про застосування у цій справі наслідків спливу строку позовної давності.

Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

За загальним правилом перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина 1 статті 261 ЦК України).

Відповідно до частин 3, 4 статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово висновувала, що позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи, тобто суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. В разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатися про це порушення) чинники. Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами «довідалася» та «могла довідатися» в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 74 ГПК України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Такі правові висновки викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, від 28.11.2018 у справі № 504/2864/13-ц, від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц, від 26.11.2019 у справі № 914/3224/16, від 29.06.2021 у справі № 904/3405/19, а також у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 24.11.2021 у справі № 910/248/20.

При цьому в постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі № 907/50/16 зазначено, що можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04.12.2018 у справі № 910/18560/16 виснувала про те, що: «якщо у передбачених законом випадках у разі порушення або загрози порушення інтересів держави з позовом до суду звертається прокурор від імені органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, позовну давність слід обчислювати з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах (близький за змістом висновок викладений у постановах Верховного Суду України від 12.04.2017 у справі № 6-1852цс16 і Великої Палати Верховного Суду від 22.05.2018 у справі № 369/6892/15-ц та у справі № 469/1203/15-ц). Однак застосування положень про позовну давність та відмова в позові з цієї підстави здійснюється в разі, коли суд попередньо встановив наявність порушеного права, на захист якого подано позов, та обґрунтованість і доведеність позовних вимог».

В обґрунтування своєї заяви про застосування позовної давності відповідач-2 зазначив, що позивач ще з 2010 року був не тільки обізнаний про наявність договірних відносин з відповідачем-2, але й надав дозвіл на укладення та продовження дії даного договору.

Заперечуючи щодо пропуску строку позовної давності, прокурор вказав, що у листі від 29.11.2013 №1/18915-23 позивач зазначив, що він не є розпорядником інформації щодо фактично укладених договорів між балансоутримувачами, Регіональними відділеннями Фонду державного майна України та орендарями, а як уповноважений орган надає пропозиції щодо погодження або відмови на укладення, продовження, внесення змін до таких договорів та повідомляє балансоутримувача про прийняте рішення.

На думку прокурора, вказане свідчить, що Міністерство не володіло інформацією щодо фактично укладеного договору оренди, його умов, у зв`язку з чим не було проінформовано про порушення своїх прав як власника даного майна.

Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 16.02.2024 у справі №917/1173/22 зазначила, що об`єктивно перебіг позовної давності за вимогою заінтересованої особи (уповноваженого державного органу) про визнання недійсним оспорюваного договору оренди, стороною якого позивач не є, не може розпочинатися раніше, ніж з дня укладення договору, незважаючи на попереднє надання такою особою згоди (дозволу) на вчинення такого правочину, оскільки очевидним є те, що до моменту укладення договір є таким, що ще не відбувся, а тому й право позивача до вказаного моменту не може вважатися порушеним у розумінні частини 1 статті 261 ЦК України (див. підпункт 1.3 пункту 1 цієї постанови).

Разом з тим, навіть незважаючи на те, що Міністерство могло не знати про укладення Договору оренди в той же день, проте достеменно знаючи про планування цього, контролюючи діяльність підпорядкованого об`єкта з метою усунення допущених порушень його використання (тобто про ті обставини, що й стали підставою звернення до суду в його собі) реально могло довідатись про фактичне укладення Договору оренди, тим паче протягом трьох років (у строк позовної давності).

Отже, в даному випадку підлягає застосуванню судом саме такий критерій як «можливість довідатися» державним органом про факт порушення права.

Крім того, слід враховувати й те, що позивач за результатами опрацювання звернення Регіонального відділення від 23.03.2016 №07-04-00854, враховуючи пропозиції Комісії з майнових питань підприємств, установ та організацій, що належить до сфери управління Міністерства освіти і науки України (протокол №8 від 21.04.2016), надав дозвіл №1/11-5438 від 21.04.2016 на продовження терміну дії договору оренди від 12.04.2010 №50-10, укладеного з ФОП Юковим В. І., а також на зменшення орендованої площі.

Таким чином, суд доходить висновку, що надавши 21.04.2016 дозвіл на продовження терміну дії оспорюваного договору оренди та зменшення орендованої площі, Міністерство вже й фактично було обізнано про укладення спірного правочину та фактично було ознайомлено з його умовами.

Отже, суд відхиляє доводи прокурора про те, що позивачу не було відомо про укладений Договір оренди та його умови (до отримання від прокурора листа про виявлені порушення законодавства при укладенні Договору оренди).

Таким чином, про порушення своїх прав Міністерство реально могло дізнатися ще у 2010 році, тобто строк позовної давності спливав щонайменше у 2013 році, проте без будь-яких сумнівів 21.04.2016 і трирічний строк чого сплив 22.04.2019.

Прокурор звернувся до суду із цим позовом 22.03.2024, тобто з пропуском строку позовної давності.

За приписами ч. 3-5 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Прокурор не навів та не довів поважності причин пропуску строку позовної давності.

Враховуючи вищевикладене, суд відмовляє у задоволенні позовної вимоги про визнання Договору оренди недійсним у зв`язку з пропуском строку позовної давності на звернення до суду.

Щодо зобов`язання відповідача-2 повернути спірні нежитлові приміщення балансоутримувачу.

Відповідно до частини 1 статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

У пунктах 66, 67, 69 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20.07.2022 у справі № 923/196/20 викладено такі висновки:

«За змістом абзацу першого частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює для сторін тих прав та обов`язків, які зумовлені його вчиненням, а породжує лише передбачені законом наслідки, пов`язані з його недійсністю. Одним із таких наслідків є реституція. Вона спрямована на відновлення status quo у фактичному та правовому становищі сторін, яке існувало до вчинення недійсного правочину, шляхом нівелювання юридичного значення будь-яких дій, які сторони вчинили на виконання цього правочину. Тому кожна сторона зобов`язана повернути іншій у натурі все, що вона одержала на виконання недійсного правочину (абзац другий частини першої статті 216 ЦК України).

За недійсності правочину взаємне повернення сторонами одержаного за ним (двостороння реституція) є юридичним обов`язком, що виникає із закону та юридичного факту недійсності правочину. Таке поновлення сторін у попередньому становищі може застосовуватися лише тоді, коли майно, передане за відповідним правочином, залишається у його сторони. У разі неможливості здійснити реституцію у натурі, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, сторони зобов`язані відшкодувати вартість того, що одержали, за цінами, які існують на момент відшкодування (абзац другий частини першої статті 216 ЦК України).

Отже, ЦК України визначає такі загальні юридичні наслідки недійсності правочину: (1) основний - двостороння реституція - повернення сторін недійсного правочину до попереднього стану, тобто становища, яке існувало до його вчинення (абзац другий частини першої статті 216 ЦК України); (2) додатковий - відшкодування збитків і моральної шкоди винною стороною на користь другої сторони недійсного правочину та третьої особи, якщо їх завдано у зв`язку із вчиненням такого правочину (частина друга статті 216 цього Кодексу)».

Прокурор вважає, що заявлений ним позов в частині зобов`язання відповідача-2 повернути спірне майно є негаторним позовом, на який не поширюється позовна давність.

Суд зазначає, що залежно від характеру посягання на права власника і змісту захисту, який надається власнику, виділяються речово-правові та зобов`язально-правові засоби захисту права власності.

Речові засоби захисту права власності та інших речових прав покликані захищати ці права від безпосереднього неправомірного впливу будь-яких осіб. До речово-правових позовів належать: вимоги до незаконного володільця про витребування майна (віндикаційний позов); вимоги власника щодо усунення порушень права власності, які не пов`язані з володінням (негаторний позов); вимоги власника про визнання права власності.

Зобов`язально-правові позови базуються, як правило, на договорах, але можуть ґрунтуватися і на недоговірних зобов`язаннях.

Предметом негаторного позову є вимога власника до третіх осіб про усунення порушень його права власності, що перешкоджають йому належним чином користуватися та розпоряджатися цим майном тим чи іншим способом. Підставою для звернення з негаторним позовом є вчинення третьою особою перешкод власнику в реалізації ним повноважень розпорядження або (та) користування належним йому майном. Однією з умов подання негаторного позову є триваючий характер правопорушення і наявність його в момент подання позову. Характерною ознакою негаторного позову є протиправне чинення перешкод власникові у реалізації ним повноважень розпорядження або (та) користування належним йому майном.

Позивачем за негаторним позовом може бути власник або титульний володілець, у якого перебуває річ і щодо якої відповідач ускладнює здійснення повноважень користування або розпорядження, а відповідачем - лише та особа, яка перешкоджає позивачеві у здійсненні його законного права користування чи розпорядження річчю (подібний правовий висновок викладено, зокрема у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.04.2019 у справі № 924/1220/17, а також постанові Верховного Суду від 27.10.2021 у справі № 916/1769/20).

Крім того, умовами для задоволення негаторного позову є сукупність таких обставин: майно знаходиться у власника або титульного володільця; інша особа заважає користуванню, розпорядженню цим майном; для створення таких перешкод немає правомірних підстав (припису закону, договору між власником та іншою особою тощо); у позові має бути чітко та конкретно визначено дії, які повинен здійснити відповідач для усунення порушень права власника (володільця) (такий висновок наведено у постановах Верховного Суду від 27.05.2020 у справі № 910/1310/19, від 27.10.2021 у справі №916/1769/20, від 07.06.2023 у справі №904/1270/22).

Суд надає захист позивачу у формі припинення дій, що порушують право, або відновлення становища, що існувало до порушення права. Позивач самостійно визначає спосіб, у який він вбачає можливим усунути зазначені порушення.

За загальним правилом речово-правові способи захисту прав особи застосовуються тоді, коли сторони не пов`язані зобов`язально-правовими відносинами, що визначають їх зміст та правову природу.

За умовами п. 10.10 Договору оренди у разі припинення або розірвання цього Договору майно протягом трьох робочих днів Орендар повертає Балансоутримувачу (або юридичній особі, яку вкаже Орендодавець).

Тобто наслідком визнання недійсним Договору оренди є повернення Орендарем спірного майна Балансоутримувачу (або юридичній особі, яку вкаже Орендодавець).

У позовній заяві прокурор просить повернути спірне майно саме Балансоутримувачу, як це передбачено умовами Договору оренди, а не іншій особі, зокрема власнику такого майна державі в особі Міністерства.

Отже, визначений прокурором спосіб захисту не підпадає під висновки Верховного Суду про негаторний позов, оскільки спрямований не на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володінням майном, а у розумінні частини 1 статті 173 ГПК України є похідною вимогою, тобто застосуванням наслідків недійсності оспорюваного Договору оренди - повернення орендарем одержаного на виконання такого правочину.

У даному випадку зазначення цього позову як негаторного, на думку суду, направлено лише на уникнення застосування позовної давності як до триваючого правопорушення.

Таким чином, помилковими є доводи прокурора про те, що позов про зобов`язання повернути спірні нежитлові приміщення Балансоутримувачу є негаторним.

Крім того, суд зазначає, що задоволення позовної вимоги про зобов`язання орендаря повернути спірне приміщення (у разі як обрання зобов`язально-правового способу захисту, так і речово-правового захисту) об`єктивно унеможливлюється в разі відмови в задоволенні позовної вимоги про визнання недійсним договору оренди чи відсутності інших підстав припинення вказаного договору.

У зв`язку з тим, що суд відмовив у задоволенні позовної вимоги про визнання спірного договору недійсним, похідна позовна вимога про зобов`язання відповідача-2 повернути спірне приміщення балансоутримувачу також задоволенню не підлягає.

Висновки суду.

Доказами у справі, відповідно до ч. 1 ст. 73 Господарського процесуального кодексу України, є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Згідно зі ст. 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування.

Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Відповідно до ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Інші докази та пояснення учасників справи судом до уваги не приймаються, оскільки не спростовують вищевикладені висновки суду.

За змістом п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень та висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішеннях у справах «Трофимчук проти України», «Серявін та інші проти України» обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Судом було вжито усіх заходів для забезпечення реалізації сторонами своїх процесуальних прав та з`ясовано усі питання, винесені на його розгляд.

За наведених у їх сукупності обставин, суд дійшов висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню.

Щодо судових витрат.

Оскільки у позові відмовлено, судові витрати, понесені прокурором, стягненню з відповідача-2 не підлягають.

Керуючись ст. 42, 73-80, 86, 129, 165, 233, 236-238, 240, 241, 252 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позову відмовити повністю.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. Апеляційна скарга на рішення суду подається до Північного апеляційного господарського суду у строки, визначені ст. 256 Господарського процесуального кодексу України.

Веб-адреса Єдиного державного реєстру судових рішень: http://reyestr.court.gov.ua/.

Суддя В. В. Шморгун