Постанова

від 29.05.2024 по справі 201/3582/22

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 травня 2024 року

м. Київ

справа № 201/3582/22

провадження № 61-17075 св 23

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач),

суддів: Гулейкова І. Ю., Гулька Б. І., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_2 ,

представник ОСОБА_2 - адвокат Маркова Юліана Володимирівна,

третя особа - Друга кам`янська державна нотаріальна контора Дніпропетровської області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Маркової Юліани Володимирівни, на постанову Дніпровського апеляційного суду від 31 жовтня

2023 року у складі колегії суддів: Гапонова А. В., Новікової Г. В., Никифоряка Л. П.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог та судових рішень

У червні 2022 року ОСОБА_1 звернулася до Жовтневого районного суду

м. Дніпропетровська з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - Друга кам`янська державна нотаріальна контора Дніпропетровської області (далі - Друга кам`янська ДНК), про встановлення фату проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без реєстрації шлюбу, визнання права власності на частку в спільній сумісній власності подружжя та визнання права власності в порядку спадкування за законом.

Ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 17 червня 2022 року справу за вищевказаним позовом ОСОБА_1 передано на розгляд

до Петриківського районного суду Дніпропетровської області.

Ухвалою Петриківського районного суду Дніпропетровської області від 27 вересня 2022 року відкрито провадження у справі.

Уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_1 просила суд:

- встановити факт, що вона проживала однією сім`єю без реєстрації шлюбу

та вела спільне господарство з ОСОБА_4 , із 01 січня 2019 року

по 10 листопада 2020 року;

- визнати спільною власність подружжя в частках по 1/2 частині за нею

та за ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 :

трактор колісний Т-150К, 2019 року випуску, заводський номер НОМЕР_1 , номерний знак НОМЕР_2 ;

машину для внесення рідких органічних добрив МЖТ-10, 2019 року випуску, заводський номер НОМЕР_3 , номерний знак НОМЕР_4 ;

екскаватор АТЕК-881, заводський номер 0447, 1999 року випуску, номерний знак НОМЕР_5 ;

причіп-цистерну МЖТ-10, заводський номер НОМЕР_6 , 2020 року випуску, номерний знак НОМЕР_7 ;

трактор колісний Т-150К, заводський номер НОМЕР_8 , 2020 року випуску, номерний знак НОМЕР_9 ;

транспортний засіб «RENAULT LOGAN», 2019 року випуску, № НОМЕР_10 ;

транспортний засіб «TOYOTA LAND CRUISER», 2008 року випуску,

№ НОМЕР_11 ;

право оренди земельної ділянки, площею 0,6994 га, кадастровий номер 1223781400:02:002:0090, яка розташована за адресою: Дніпропетровська область, Петриківський район, Іванівська сільська рада, на умовах договору оренди

від 11 серпня 2020 року, укладеного між ОСОБА_5 та ОСОБА_4 ;

право оренди земельної ділянки, площею 0,7218 га, кадастровий номер 1223781400:01:105:0012, яка розташована за вищевказаною адресою, на умовах договору оренди від 11 серпня 2020 року, укладеного між ОСОБА_6

та ОСОБА_4 ;

право оренди земельної ділянки, площею 0,6521 га, кадастровий номер 1223781400:02:202:0013, яка розташована за вищевказаною адресою, на умовах договору оренди від 11 серпня 2020 року, укладеного між ОСОБА_7

та ОСОБА_4 ;

право оренди земельної ділянки, площею 0,6994га, кадастровий номер 1223781400:02:002:0088, яка розташована за вищевказаною адресою, на умовах договору оренди від 11 серпня 2020 року, укладеного між ОСОБА_8

та ОСОБА_4 ;

право оренди земельної ділянки, площею 0,7068га, кадастровий номер 1223781400:02:202:0002, яка розташована за вищевказаною адресою, на умовах договору оренди від 11 серпня 2020 року, укладеного між ОСОБА_9

та ОСОБА_4 ;

право оренди земельної ділянки, площею 0,0630га, кадастровий номер 1223781400:02:114:1263, яка розташована за вищевказаною адресою, на умовах договору оренди від 11 серпня 2020 року, укладеного між ОСОБА_10

та ОСОБА_4 ;

право оренди земельної ділянки, площею 0,6986га, кадастровий номер 1223781400:02:002:0432, яка розташована за вищевказаною адресою, на умовах договору оренди від 11 серпня 2020 року, укладеного між ОСОБА_11

та ОСОБА_4 ;

право оренди земельної ділянки, площею 0,7813 га, кадастровий номер 1223781400:02:207:0081, яка розташована за вищевказаною адресою, на умовах договору оренди від 14 серпня 2020 року, укладеного між ОСОБА_12

та ОСОБА_4 ;

право оренди земельної ділянки, площею 0,6969 га, кадастровий номер 1223781400:02:107:0091, яка розташована за вищевказаною адресою, на умовах договору оренди від 14 серпня 2020 року, укладеного між ОСОБА_12

та ОСОБА_4 ;

земельної ділянки, площею 0,7068 га, кадастровий номер 1223781400:02:202:0004, яка розташована за вищевказаною адресою, на умовах договору оренди

від 11 серпня 2020 року, укладеного між ОСОБА_7 та ОСОБА_4 ;

земельної ділянки, площею 0,6945 га, кадастровий номер 1223781400:02:202:0021, яка розташована за вищевказаною адресою, на умовах договору оренди

від 11 серпня 2020 року, укладеного між ОСОБА_13 та ОСОБА_4 ;

- визнати за нею в порядку спільної сумісної власності подружжя право власності на вищезазначені об`єкти рухомого майна та на 1/2 частку права оренди вищевказаних земельних ділянок;

- визнати за нею в порядку спадкування за законом після смерті чоловіка - ОСОБА_4 , право власності на 1/6 частину вищевказаних об`єктів рухомого майна та на 1/6 частку на право оренди вищевказаних земельних ділянок;

- визнати за нею в порядку спадкування за законом після смерті чоловіка - ОСОБА_4 , 1/3 частку на право оренди:

земельної ділянки, площею 1,2685 га, кадастровий номер 1223781400:02:210:0012, яка розташована за адресою: Дніпропетровська область, Петриківський район, Іванівська сільська рада, на умовах договору оренди від 19 грудня 2018 року, укладеного між ОСОБА_14 та ОСОБА_15 ;

земельної ділянки, площею 0,2996 га, кадастровий номер 1223781400:01:210:0297, яка розташована за вищевказаною адресою, на умовах договору оренди

від 19 грудня 2018 року, укладеного між ОСОБА_14 та ОСОБА_4 ;

- визнати за нею в порядку спадкування за законом після смерті чоловіка - ОСОБА_4 , право власності на 1/3 частину земельної ділянки, кадастровий номер 1223781400:02:002:0322, площею 10,4016 га, яка розташована за адресою: Дніпропетровська область, Петриківський район, Іванівська сільська рада.

- визнати за нею в порядку спадкування за законом після смерті чоловіка - ОСОБА_4 , право власності на 1/3 частину:

транспортного засобу М 2140 , 1985 року випуску, № НОМЕР_14;

транспортного засобу ЗАЗ 1102, 1998 року випуску, № НОМЕР_13 ;

- визнати за нею в порядку спадкування за законом після смерті чоловіка - ОСОБА_4 , право власності на 1/3 частину майнового права засновника/власника приватного підприємства «Агро-Центр» (далі - ПП «Агро-Центр);

- визнати за нею в порядку спадкування за законом після смерті чоловіка - ОСОБА_4 , право на 1/3 частину готівки або коштів, що зберігаються на рахунках спадкодавця, відкритих у банківських і небанківських фінансових установах, у тому числі депозитні (ощадні);

- вирішити питання понесених нею судових витрат.

В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначала, що в 2018 році вона познайомилися з ОСОБА_4 , а з січня 2019 року вони почали спільно проживати за адресою:

АДРЕСА_1 .

У ОСОБА_4 було власне підприємство, яке займалося аграрною діяльністю.

З березня 2019 року вони почали спільно планувати його розширення.

Для реалізації вказаного ними було прийнято рішення про взяття в оренду земельних ділянок для ведення сільськогосподарської діяльності та придбання сільськогосподарської техніки.

З квітня 2019 року по квітень 2020 року вони придбали вищевказану у позовній заяві сільськогосподарську техніку. На її придбання витрачено їхні спільні заощадження, частину коштів було позичено у її друзів.

У серпні 2020 року ОСОБА_4 уклав договори оренди земельних ділянок

із кадастровими номерами: 1223781400:02:202:0021, 1223781400:02:002:0090, 1223781400:01:105:0012, 1223781400:02:202:0013, 1223781400:02:002:0088, 1223781400:02:202:0002, 1223781400:02:114:1263, 1223781400:02:002:0432, 1223781400:02:207:0081, 1223781400:02:107:0091, 1223781400:02:202:0004, 1223781400:02:202:0021, строком на 49 років.

Зазначала, що за їх спільною згодою для полегшення ведення господарської діяльності та документообігу вищевказані договори оренди земельних ділянок

та техніка оформлені на ім`я ОСОБА_4 . Проте, все вищевказане майно

та договірні зобов`язання набуті та реалізовані їхньою спільною працею

та в інтересах сім`ї.

Крім того, вони почали будівництво спільного будинку, розташованого на належній її чоловіку на праві приватної власності земельній ділянці, кадастровий номер 1223781400:02:002:0322, площею 10,4016 га, у селі Іванівці Петриківського району Дніпропетровської області. Будівництво цього будинку завершено в листопаді

2020 року, однак його не введено в експлуатацію, на нього не зареєстровано право власності.

11 листопада 2020 року відділом державної реєстрації актів цивільного стану

по Магдалинівському, Петриківському, Царичанському районах Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) між нею

та ОСОБА_4 зареєстрований шлюб, актовий запис № 219.

Після весілля вони переїхали до новозбудованого ними будинку, в якому проживали до дня смерті її чоловіка - ОСОБА_4 , який помер

ІНФОРМАЦІЯ_1 . Після його смерті відкрилася спадщина на все належне йому рухоме

та нерухоме майно, а також майнові права (оренда земельних ділянок). Заповіт

від його імені не складався.

01 листопада 2021 вона звернулася до Другої кам`янської ДНК із заявою

про прийняття спадщини після смерті чоловіка. 26 листопада 2021 державний нотаріус відмовив їй у вчиненні вищевказаної нотаріальної дії, оскільки ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 04 листопада 2021 року

у справі № 201/11254/21 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , третя особа -Друга кам`янська ДНК, про усунення

від спадкування за законом після померлого заборонено вчиняти будь-які дії шляхом видачі свідоцтва про право на спадщину після смерті ОСОБА_4 .

Крім того, вищевказане майно набуто ними під час спільного проживання однією сім`єю до реєстрації шлюбу, а тому для захисту її майнових прав їй необхідно встановити факт проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу з ОСОБА_4

і визначити розмір їхніх часток у праві спільної сумісної власності.

З урахуванням наведеного та збільшених позовних вимог, ОСОБА_1 просила суд її позов задовольнити.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Петриківського районного суду Дніпропетровської області від 05 липня 2023 року у складі судді Соловйова І. М. у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відсутні правові підстави

для встановлення факту проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , який помер

ІНФОРМАЦІЯ_1 , однією сім`єю без реєстрації шлюбу з 01 січня 2019 року

по 10 листопада 2020 року, оскільки саме з моменту офіційного оформлення шлюбних відносин, тобто з 11 листопада 2020 року, вони почали жити як подружжя з відповідними правами та обов`язками.

ОСОБА_1 не доведено, що між нею та ОСОБА_4 із 01 січня 2019 року

по 10 листопада 2020 року виникли відносини, притаманні подружжю, а спірне майно придбано за спільні кошти та спільними зусиллями. Вона не довела,

що вони за вказаний період постійно проживали разом, мали спільний бюджет. Наявні у матеріалах справи докази у їх сукупності не підтверджують наявність

між ними у спірний період відносин, притаманних саме подружжю.

Позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, визнання за нею права власності на відповідну частину зазначеного майна, є похідними від вимоги про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, у задоволенні якої суд відмовив, а тому відсутні підстави

й для задоволення похідних вимог.

Вирішуючи спір у частині визнання за позивачем у порядку спадкування

за законом після померлого відповідної частки на право оренди та право власності, суд виходив із того, що зверненню до суду з указаним позовом мало передувати вирішення питання про видачу нотаріусом ОСОБА_1 свідоцтва

про право на спадщину. Проте, остання не надала суду доказів того, що вона

в установленому законом порядку подала нотаріусу заяву про видачу свідоцтва про право на спадщину, а нотаріус відмовив їй у видачі указаного свідоцтва.

При цьому нотаріус відмовив їй у видачі свідоцтва про право на спадщину

не з підстав невизнання за нею відповідного права, а з підстав заборони вчиняти відповідні дії, яку накладено ухвалою Жовтневого районного суду

м. Дніпропетровська від 04 листопада 2021 року у справі № 201/11254/21.

Позивачка перебувала у зареєстрованому шлюбі зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, а тому є спадкоємцем першої черги за законом, як і діти спадкодавця - відповідачі.

Суд першої інстанції надав оцінку поданим сторонами та витребуваним судом доказав, показанням свідків, застосував відповідні норми СК України, ЦК України та врахував судову практику Верховного Суду України, Верховного Суду.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 31 жовтня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.

Рішення Петриківського районного суду Дніпропетровської області від 05 липня 2023 року скасовано.

Позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково.

Встановлено факт проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_4 однією сім`єю

без реєстрації шлюбу з 11 листопада 2019 року по 10 листопада 2020 року.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину: транспортного засобу

«ЗАЗ 1102», 1998 року випуску, № НОМЕР_14 , та транспортного засобу «TOYOTA LAND CRUISER», 2008 року випуску, № НОМЕР_11 .

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що наявними у матеріалах справи доказами, зокрема наданими до суду апеляційної інстанції, підтверджується факт того, що ОСОБА_1 та ОСОБА_4 почали спілкуватися

з літа 2018 року, а в листопаді 2019 року, після релігійного обряду шлюбу - вінчання, стали проживати разом однією сім`єю. Тобто ОСОБА_1 не довела факт спільного проживання однією сім`єю з ОСОБА_4 із 01 січня 2019 року, проте довела цей факт з моменту їхнього вінчання - ІНФОРМАЦІЯ_2 ,

до реєстрації шлюбу - 10 листопада 2020 року.

Суд апеляційної інстанції встановив, що за період спільного проживання

з позивачкою ОСОБА_4 були придбані транспортні засоби: 22 лютого

2020 року - «ЗАЗ 1102», 1998 року випуску; 23 червня 2020 року - «TOYOTA LAND CRUISER», 2008 року випуску. Тому ОСОБА_1 має право на 1/2 частину вказаного майна.

Інші транспортні засоби були придбані ОСОБА_4 раніше, а тому вони

не є майном, набутим подружжям.

Крім того, відповідно до частини першої статті 7 Закону України «Про оренду землі» право на оренду земельної ділянки переходить після смерті фізичної

особи - орендаря, якщо інше не передбачено договором оренди, до спадкоємців,

а в разі їх відмови чи відсутності таких спадкоємців - до осіб, які використовували цю земельну ділянку разом із орендарем і виявили бажання стати орендарями

в разі, якщо це не суперечить вимогам ЗК України та цього Закону. При цьому право на оренду не підлягає розподілу (як майно подружжя), на нього

не визначається частка. Вищевказаним Законом передбачений перехід відповідних прав та обов`язків лише при оформленні спадщини, а спадщина у даній справі сторонами ще не оформлена.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її надходження до Верховного Суду

У листопаді 2024 року представник ОСОБА_2 - адвокат Маркова Ю. В., звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою

на постанову суду апеляційної інстанції, в якій просить оскаржуване судове рішення скасувати, справу направити на новий апеляційний розгляд.

Підставами касаційного оскарження судового рішення апеляційного суду заявник зазначає неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, зокрема: застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, апеляційний суд

не дослідив зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Ухвалою Верховного Суду від 05 січня 2024 року відкрито касаційне провадження

у справі, після усунення недоліків касаційної скарги, визначених в ухвалі Верховного Суду від 11 грудня 2023 року. Витребувано із районного суду вищевказану цивільну справу. Надіслано іншим учасникам справи копію касаційної скарги та доданих до неї документів, роз`яснено право подати відзив

на касаційну скаргу, надано строк для його подання.

У лютому 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 15 квітня 2024 року справу призначено до судового розгляду в складі колегії з п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції, вирішуючи спір, неправильно застосував норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, не врахував судову практику Верховного Суду у даній категорії справ.

Вважає, що суд апеляційної інстанції, переглядаючи в апеляційному порядку рішення районного суду, не вирішив питання щодо усіх заявлених позовних вимог ОСОБА_1 , зокрема не вирішено питання щодо правового статусу частини спірного майна, а також щодо визнання за позивачкою в порядку спадкування

за законом після смерті спадкодавця 1/6 частки права оренди на відповідні земельні ділянки, 1/3 частки права власності на транспортні засоби, майнового права засновника/власника підприємства та права на грошові кошти.

При цьому апеляційний суд, частково задовольнивши позов ОСОБА_1 , вийшов за межі як позовних вимог, так й апеляційної скарги. Позивачем не заявлялися вимоги про визнання за нею права власності на частину транспортного засобу «ЗАЗ 1102».

Суд апеляційної інстанції безпідставно долучив до матеріалів справи додаткові докази, які позивачка мала додати ще до позовної заяви, зокрема відповідні фотознімки, відео та свідоцтво про вінчання. При цьому релігійний обряд шлюбу

не є підставою для виникнення у жінки та чоловіка прав та обов`язків подружжя (частина третя статті 21 СК України).

Суд апеляційної інстанції не встановив усі фактичні обставини справи, висновки суду ґрунтуються виключно на поясненнях позивачки та свідків, суд проігнорував доводи заявника касаційної скарги та надані ним докази, чим порушив норми процесуального закону, принцип змагальності сторін.

Позивачем, у свою чергу, не доведено факт спільного проживання з ОСОБА_4 однією сім`єю без реєстрації шлюбу за відповідний період. Суд апеляційної інстанції взагалі не встановив факт їхнього спільного проживання, спільного побуту та праці, взаємних прав та обов`язків, притаманних подружжю.

У цій частині посилається на відповідну судову практику Верховного Суду України та Верховного Суду.

Відзиви на касаційну скаргу до Верховного Суду не надійшли.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

11 листопада 2019 року здійснено релігійний обряд вінчання між ОСОБА_16

та ОСОБА_17 (а. с. 25-26, т. 3).

11 листопада 2020 року зареєстровано шлюб між ОСОБА_4

та ОСОБА_17 (після реєстрації шлюбу - ОСОБА_1 ), що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_15 від 11 листопада 2020 року (а. с. 11, т.1).

ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується копією свідоцтва

про смерть серії НОМЕР_16 від 05 травня 2021 року (а. с. 10, т. 1).

У червні 2022 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом у цій справі

(а. с. 1-6, т. 1).

У жовтні 2022 року ОСОБА_1 подала заяву про збільшення позовних вимог

(а. с. 129-132, т. 1).

У вересні 2023 року ОСОБА_1 подала до суду апеляційної інстанції клопотання про долучення додаткових доказів до матеріалів справи (фотознімки, відео, копія свідоцтва про вінчання тощо) (а. с. 4-9, т. 3).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій

статті 389 ЦПК України.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,

є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга представника ОСОБА_2 - адвоката Маркової Ю. В., підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним

і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права

із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення не відповідає.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних

або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні

та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася

до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно

до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода

на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує

при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Згідно з частиною першої статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду

за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

У справі, яка переглядається Верховним Судом, спір стосується майна, набутого ОСОБА_1 і ОСОБА_4 у період подружнього життя та у період спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу.

ОСОБА_1 , звернувшись до суду з даним позовом, просила суд, зокрема: встановити факт її проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу та ведення спільного господарства з ОСОБА_4 із 01 січня 2019 року по 10 листопада

2020 року; визнати спільною власність подружжя в частках по 1/2 частині відповідне рухоме майно, сільськогосподарську техніку, право оренди земельних ділянок; визнати за нею в порядку спільної сумісної власності подружжя право власності на відповідні об`єкти/частини об`єктів рухомого та нерухомого майна, грошових коштів, на відповідні частини права оренди земельних ділянок.

Суд першої інстанцій відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 у зв`язку з його недоведеністю, так як ОСОБА_1 не довела факт спільного проживання

з ОСОБА_4 за відповідний період та існування між ними відносин, притаманних подружжю, а інші позовні вимоги є похідними від вимоги

про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу.

Суд апеляційної інстанції скасував указане рішення районного суду і частково задовольнив позов ОСОБА_1 . Апеляційний суд установив факт проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_4 однією сім`єю без реєстрації шлюбу з 11 листопада 2019 року - день їхнього вінчання, по 10 листопада 2020 року й визнав

за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину двох транспортних засобів

Верховний Суд не погоджується з такими висновками суду апеляційної інстанції,

вважає їх передчасними.

Відповідно до частини другої статті 3 СК України сім`ю складають особи,

які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права

та обов`язки.

Положеннями статті 60 СК України передбачено, що майно, набуте подружжям

за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який

її спростовує.

Зазначене узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17

та постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17-ц, провадження № 14-325цс18.

Згідно з абзацом п`ятим пункту 6 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року № 5-рп/99 у справі № 1-8/99

за конституційними поданнями Служби безпеки України, Державного комітету нафтової, газової та нафтопереробної промисловості України, Міністерства фінансів України щодо офіційного тлумачення положень пункту 6 статті 12

Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», частин четвертої і п`ятої статті 22 Закону України «Про міліцію»

та частини шостої статті 22 Закону України «Про пожежну безпеку» (справа

про офіційне тлумачення терміна «член сім`ї») вказано, що обов`язковими умовами для визнання осіб членами сім`ї, крім спільного проживання, є: ведення спільного господарства, тобто наявність спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, купівля майна для спільного користування, участь у витратах

на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних

чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин. Отже, законодавство не передбачає вичерпного переліку членів сім`ї та визначає критерії, за наявності яких особи складають сім`ю. Такими критеріями є спільне проживання (за винятком можливості роздільного проживання подружжя

з поважних причин і дитини з батьками), спільний побут і взаємні права

й обов`язки.

Частиною другою статті 21 СК України встановлено, що проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав

та обов`язків подружжя.

Якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі

між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором

між ними. На майно, що є об`єктом права спільної власності жінки та чоловіка,

які не перебувають у шлюбі між собою, поширюються положення Глави 8

цього Кодексу (стаття 74 СК України).

Отже, до майна, що було набуте під час проживання осіб однією сім`єю, застосовуються положення сімейного законодавства, які регулюють правові відносини з приводу права спільної сумісної власності подружжя.

Встановлення факту проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без реєстрації шлюбу передбачає доведення перед судом факту спільного їх проживання, наявності у них спільного побуту, виникнення між ними у зв`язку із цим взаємних прав та обов`язків, притаманних подружжю.

При цьому має бути встановлена і доведена саме сукупність вказаних усталених обставин та відносин (спільне проживання однією сім`єю; спільний побут; взаємні права та обов`язки (статті 3, 74 СК України), оскільки самі по собі, наприклад, факти перебування у близьких стосунках чоловіка та жінки або спільна присутність їх на святах, або пересилання коштів, або періодичний спільний відпочинок,

або проживання за однією адресою, факт реєстрації за такою адресою

при відсутності інших наведених вище ознак не можуть свідчити, що між чоловіком та жінкою склались та мали місце усталені відносини, притаманні подружжю.

Наведене узгоджуються із правовою позицією, викладеною Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц (провадження № 14-130цс19), неодноразово підтриманою Верховним Судом

у постановах: від 12 грудня 2019 року у справі № 466/3769/16 (провадження

№ 61-5296св19), від 27 лютого 2019 року у справі № 522/25049/16-ц (провадження № 61-11607св18), від 11 грудня 2019 року у справі № 712/14547/16-ц (провадження № 61-44641св18), від 24 січня 2020 року у справі № 490/10757/16-ц (провадження № 61-42601св18), від 08 грудня 2021 року у справі № 531/295/19 (провадження

№ 61-3071св21) та інших.

У постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 587/302/16 (провадження

№ 61-18522св18) Верховний Суд указав, що закон не визначає, які конкретно докази визнаються беззаперечним підтвердженням факту проживання жінки

та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, тому вирішення питання

про належність і допустимість таких доказів є обов`язком суду при їх оцінці.

Суд апеляційної інстанції, вирішуючи спір у цій частині, установив факт проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_4 однією сім`єю з 11 листопада 2019 року

по 10 листопада 2020 року, так як, на думку суду апеляційної інстанції, наявними

у матеріалах справи доказами, зокрема наданими до суду апеляційної інстанції, підтверджується факт того, що позивачка та ОСОБА_4 почали спілкуватися

з літка 2018 року, а в листопаді 2019 року повінчалися та стали проживати разом однією сім`єю.

Разом із цим, такі висновки апеляційного суду ґрунтуються виключно

на досліджених під час апеляційного розгляду фотознімках, відео та свідоцтві

про вінчання ОСОБА_1 та ОСОБА_4 . Ці докази були надані позивачкою лише

в суді апеляційної інстанції, а встановлення факту проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без реєстрації шлюбу передбачає доведення перед судом факту спільного їх проживання, наявності у них спільного побуту, виникнення

між ними у зв`язку із цим взаємних прав та обов`язків, притаманних подружжю. Разом із цим, з урахуванням вищезазначених норм СК України, має бути встановлена і доведена саме сукупність вказаних усталених обставин та відносин (спільне проживання однією сім`єю; спільний побут; взаємні права та обов`язки).

Самі по собі, наприклад, факти перебування у близьких стосунках чоловіка

та жінки або спільна присутність їх на святах, або пересилання коштів,

або періодичний спільний відпочинок, або проживання за однією адресою, факт реєстрації за такою адресою при відсутності інших наведених вище ознак

не можуть свідчити, що між чоловіком та жінкою склались та мали місце усталені відносини, притаманні подружжю.

Суд апеляційної інстанції не встановив наявність сукупності вказаних обставин

та відносин, що є необхідним при вирішенні питання про встановлення факту проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без реєстрації шлюбу. Тому висновки суду апеляційної інстанції у цій частині є передчасними.

Крім того, Верховний Суд звертає увагу на те, що відповідно до частини третьої статті 21 СК України релігійний обряд шлюбу не є підставою для виникнення

у жінки та чоловіка прав та обов`язків подружжя, крім випадків, коли релігійний обряд шлюбу відбувся до створення або відновлення органів державної реєстрації актів цивільного стану.

Висновки суду апеляційної інстанції у цій частині ґрунтуються на основі доказів, наданих позивачкою до суду апеляційної інстанції, а не долучених до позову.

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї (частина друга статті 367 ЦПК України).

Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише

у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості

їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього (частина третя статті 367 ЦПК України).

Судове рішення має містити як мотиви відхилення, так і мотиви прийняття відповідних доказів. У даному випадку постанова апеляційного суду таких мотивів не містить, що є порушенням норм процесуального права. Апеляційний суд указаного не врахував і передчасно прийняв на стадії апеляційного провадження до матеріалів справи нові докази.

Верховний Суд звертає увагу, що даний спір фактично стосується поділу майна

та визнання за позивачкою права власності на відповідне майно (частину майна).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 січня 2024 року у справі

№ 523/14489/15-ц (провадження № 14-22цс20) вказала, що висновки судів

про задоволення позовної вимоги про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу у справі позовного провадження про поділ майна

є помилковими, у задоволенні позову в цій частині слід відмовити. Обґрунтування позиції суду щодо підтвердження чи спростування факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу у справах позовного провадження має бути наведено у мотивувальній частині рішення. У ній, зокрема, мають бути зазначені фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин,

з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини.

В резолютивній частині рішення у справах позовного провадження суд

має зробити висновок про задоволення позову чи про відмову в позові повністю або частково щодо кожної з заявлених вимог. Вимоги про встановлення юридичного факту не є вимогами, які забезпечують ефективний захист прав

у справах про поділ майна подружжя, а лише підставою для вирішення такої справи.

Обрання позивачем неналежного та неефективного способу захисту своїх прав

є самостійною підставою для відмови у позові (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду: від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19

(пункт 6.21), від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (пункт 54), від 06 квітня 2021 року у справі № 910/10011/19 (пункт 99), від 22 червня 2021 року у справі

№ 200/606/18 (пункт 76), від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19

(пункт 6.56), від 25 січня 2022 року у справі № 143/591/20 (пункт 8.46),

від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 155)).

Ураховуючи наведені висновки Великої Палати Верховного Суду, вимоги позивачки про встановлення юридичного факту не є вимогою, яка забезпечить ефективний захист її прав у цій справі про поділ майна подружжя, а лише

є підставою для вирішення цієї справи.

Такі правові висновки викладено і в постанові Верховного Суду від 06 березня 2024 року у справі № 209/1815/22 (провадження № 61-11070св23).

Крім того, суд апеляційної інстанції передчасно визнав за позивачкою право власності на 1/2 частину двох транспортних засобів, тобто на частину рухомого майна. При цьому не з`ясовано, ким саме і за які кошти придбано ці транспортні засоби. Апеляційний суд не надав також оцінку всім позовним вимогам

ОСОБА_1 , не встановив обсяг спільного майна, набуто ОСОБА_4

та ОСОБА_1 , його вартість, не вирішив питання щодо всіх позовних вимог,

вимог апеляційної скарги, як у мотивувальній частині оскаржуваного судового рішення, так і в резолютивній.

Тлумачення статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті.

Велика Палата Верховного Суду зауважувала, що найбільш ефективне вирішення спору про поділ спільної сумісної власності подружжя досягається тоді, коли вимоги позивача охоплюють усе спільно набуте у шлюбі майно, зокрема

й неподільне. Це відповідатиме принципу процесуальної економії, згідно з яким штучне подвоєння судового процесу є неприпустимим, бо вирішення справи у суді має усунути необхідність у новому зверненні до суду для вжиття додаткових засобів захисту (постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (пункт 6.13), від 26 січня 2021 року у справі

№ 522/1528/15-ц (пункт 82)). Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію.

Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (пункт 63)).

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна,

що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Аналогічні положення містяться у частині другій статті 372 ЦК України.

Відповідно до положень статті 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом.

При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному із подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Присудження одному

із подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України.

При цьому у спірних правовідносинах слід урахувати, що ОСОБА_4 помер

ІНФОРМАЦІЯ_1 , після його смерті заведена спадкова справа, з відповідними заявами про прийняття спадщини до нотаріуса звернулися спадкоємці померлого.

У постанові Верховного Суду від 09 червня 2021 року у справі № 761/18817/17 (провадження № 61-6447св21) також зазначено, що проведення поділу майна подружжя шляхом визначення кожній із сторін ідеальних часток в об`єктах остаточно не вирішить спір між сторонами з огляду на стосунки, які склалися

між ними, і неможливість одночасно користуватись об`єктами спільної власності.

Як роз`яснено судам у пунктах 23, 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного

на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК України, частина третя статті 368 ЦК України) відповідно до частин другої, третьої статті 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані

чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором

чи законом. Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування

або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто; речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі,

що належала особі, а також як відшкодування завданої їй моральної шкоди; страхові суми, одержані за обов`язковим або добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою власністю кожного з них.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін

(частина перша статті 12 ЦПК України).

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81

ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані,

на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів),

що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин,

які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування

(частина перша статті 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку

про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

За змістом частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази

за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність

і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Суд апеляційної інстанції не встановив належним чином фактичні обставини справи, не надав належну оцінку доводам сторін та поданим ними доказам,

не вирішив спір відповідно до заявлених позивачкою вимог, а тому висновки суду апеляційної інстанції по суті спору є передчасними.

Доводи касаційної скарги у відповідній частині є обґрунтованими.

Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти та об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів. Всебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів і забезпечує, як наслідок, постановлення законного

і обґрунтованого рішення.

У пунктах 8, 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня

2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі» судам роз`яснено,

що ухвалене у справі рішення має бути гранично повним, ясним, чітким, викладеним у послідовності, встановленій статтею 215 ЦПК України, і обов`язково містити вступну, описову, мотивувальну та резолютивну частини. Разом із тим, рішення не повинно містити зайвої деталізації, яка не має правового значення

в даній справі, а також незрозумілих словосполучень, занадто довгих речень, через які викладення фактичних обставин важко сприймається.

У мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати

та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Отже, належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами,

а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи

на його спростування - це процесуальний обов`язок суду, що є обов`язковим елементом справедливого судового розгляду (стаття 6 Конвенції).

Створення судом необґрунтованих переваг в поданні та оцінці доказів на етапі розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій може порушувати принцип рівності прав сторін у процесі. Вибіркова оцінка окремих доказів

та залишення поза увагою інших доказів, які мають суттєве значення

для встановлення фактичних обставин справи, можуть мати наслідком порушення обох зазначених принципів.

Суд апеляційної інстанції не врахував вищенаведеного й не дотримався вимог щодо всебічності, повноти та об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.

Ураховуючи вищенаведене, колегія суддів уважає, що суд апеляційної інстанції

не встановив усіх фактичних обставин справи та у порушення вимог частини п`ятої статті 12 ЦПК України не сприяли всебічному та повному з`ясуванню обставин справи.

Відповідно до пункту 1 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

З урахуванням наведеного та обґрунтованості доводів касаційної скарги, постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

При новому розгляді справи суду апеляційної інстанції необхідно звернути увагу

на вищевказане, на зазначені правові висновки Великої Палати Верховного Суду

та Верховного Суду, у тому числі на правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 23 січня 2024 року у справі № 523/14489/15-ц (провадження № 14-22цс20).

Щодо розподілу судових витрат

Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції має вирішити питання щодо нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; щодо розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Розподіл судових витрат не здійснюється, оскільки Верховний Суд направляє справу на новий апеляційний розгляд, не ухвалюючи судового рішення по суті спору.

Керуючись статтями 400, 401, 411, 416, 418 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Маркової Юліани Володимирівни, задовольнити.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 31 жовтня 2023 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: І. Ю. Гулейков

Б. І. Гулько

Г. В. Коломієць

Р. А. Лідовець