Постанова

від 28.05.2024 по справі 906/820/22

ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

33601 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 травня 2024 року Справа №906/820/22

Північно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії:

Головуючий суддя Мельник О.В.

суддя Гудак А.В.

суддя Олексюк Г.Є.

секретар судового засідання Стафійчук К.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Житомирської області від 30.01.2023 (суддя Тимошенко О.М., повний текст рішення складено 08.02.2023)

за позовом ОСОБА_1

до Релігійної організації "Релігійна громада святителя Миколая Чудотворця Житомирсько-Овруцької єпархії Української православної церкви (Православної церкви України)

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Державний реєстратор Управління культури та туризму Житомирської обласної державної адміністрації Корчевна А.А

про визнання недійсним рішення загальних зборів, про скасування реєстраційних дій

за участю представників:

позивача - не з`явився,

відповідача - ОСОБА_2 ,

третьої особи - не з`явився,

ВСТАНОВИВ:

Рішенням Господарського суду Житомирської області від 30.01.2023 відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_1 до Релігійної організації "Релігійна громада святителя Миколая Чудотворця Житомирсько-Овруцької єпархії Української православної церкви (Православної церкви України)" про визнання недійсним рішення загальних зборів, про скасування реєстраційних дій.

В обґрунтування свого рішення, суд вказав, що оскільки на загальних зборах членів релігійної громади 08.06.2022 приймалося рішення лише про зміну підлеглості релігійної громади у канонічних та організаційних питаннях і, як наслідок, про зміну керівництва та назви, про прийняття статуту цієї релігійної громади у новій редакції, в той час як жодного рішення щодо відвідування церкви не приймалося, заборони проведення релігійних обрядів, відсутні підстави вважати, що відбулось втручання у право позивача на свободу віросповідання, а тому вказане рішення не порушує прав позивача.

Крім того, господарський суд звернув увагу, що ні чинне законодавство України, ні статут відповідача не містить поняття фіксованого членства в релігійній громаді, будь-якого врегульованого порядку та чітких критеріїв щодо прийняття членів у релігійну громаду, а також порядку їх обліку та ведення реєстру, які б дали можливість чітко ідентифікувати реальну кількість членів релігійної громади. Відтак, суд дійшов висновку, що частина жителів смт.Попільня Житомирської області вирішила добровільно змінити канонічну приналежність, перейшовши до Православної Церкви України, чим виразили своє право на свободу віросповідування, необхідне у демократичному суспільстві. Реалізація такого права релігійної громади не може бути обмеженою особистими інтересами особи, яка не згідна із прийнятими рішеннями про канонічне підпорядкування релігійної громади.

Щодо вимоги про скасування в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, суд вказав, що відсутні підстави для її задоволення, оскільки рішення загальних зборів Релігійної організації, оформлені протоколом №2 від 08.06.2022, про внесення змін щодо юридичної особи є чинними, а позивачем не наведено, а також не подано доказів суперечності рішення зборів з нормами законодавства.

Не погоджуючись з винесеним рішенням, позивач звернувся з апеляційною скаргою до Північно-західного апеляційного господарського суду, в якій просить оскаржуване рішення скасувати та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задоволити в повному обсязі.

Мотивуючи апеляційну скаргу, скаржник, зокрема, вказує, що порушено порядок скликання парафіяльних зборів, оскільки вони скликались ініціативною групою, які не є членами релігійної організації, а не настоятелем або парафіяльною радою, як це передбачено п.11 статуту відповідача.

Також апелянт зазначає про відсутність кворуму на зборах, оскільки відповідно до останнього списку членів релігійної організації від 26.12.2021, затвердженого протоколом зборів, до її складу входило 121 особа, жодна з яких участі в оскаржуваних зборах не приймала. Звертає увагу, що до складу парафіяльних зборів релігійної організації ніколи не входило 451 особа, а тому відповідач мав довести, що ті особи, що зібралися є членами саме релігійної громади, яка зареєстрована, як релігійна організація код 24699157, а не будь-якої іншої.

Крім того, скаржник вказує, що його не було повідомлено про скликання та проведення загальних зборів з відповідним порядком денним на 08.06.2022, ні як настоятеля, ні як керівника релігійної організації та дійсного члена парафіяльних зборів, що позбавило його права на участь в управління релігійною організацією.

У відповідності до ст.263 ГПК України відповідач подав відзив на апеляційну скаргу, у якому зазначає про невідповідність статуту вимогам діючого законодавства щодо процедури зміни канонічної підлеглості, а тому вважає, що правомірно члени релігійної організації створили ініціативну групу зі скликання і проведення загальних зборів.

Також вказує, що питання зміни підлеглості релігійної громади належить до виключної компетенції загальних зборів громадян згідно ч.4 ст.8 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", а тому ні один суб`єкт (включно із священнослужителем чи органами управління громади) не може позбавити загальні збори права прийняти рішення щодо вирішення вказаного питання.

Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 06.04.2023 провадження у справі №906/820/22 зупинено до закінчення перегляду палатою для розгляду справ щодо корпоративних спорів, корпоративних прав та цінних паперів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду справи №906/1330/21.

Апеляційне провадження у справі №906/820/22 поновлено ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 30.04.2024 року.

У судове засідання, що відбулося 28.05.2024 року, позивач та третя особа не забезпечили явку повноважних представників, хоча належним чином повідомлялись про дату, час та місце проведення судового засідання (т.2, а.с.46-50). Третя особа про причини неявки суд не повідомила.

При цьому, представник апелянта подав клопотання про відкладення розгляду справи, у зв`язку із його зайнятістю в інших судових засіданнях, зокрема, у справі №278/2024/23 на 10:00 год. та у справі №295/1148/14-к на 12.00 год., а також із перебуванням апелянта за кордоном.

Розглядаючи подане клопотання, колегія суддів зазначає, що за змістом ч.1 ст.202 ГПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час та місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Відповідно до п.2 ч.2 ст.202 ГПК України суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку, зокрема, з підстав першої неявки в судове засідання учасника справи, якого повідомлено про дату час і місце судового засідання, якщо він повідомив про причини неявки, які судом визнано поважними.

Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Колегія суддів звертає увагу, що норми чинного законодавства не обмежують представництво сторін конкретними особами, відтак, у позивача була можливість забезпечити участь іншого представника, для захисту своїх прав, при розгляді даної справи.

Крім того, представником апелянта не подано будь-яких доказів у підтвердження зазначених обставин у клопотанні, зокрема, щодо перебування апелянта за кордоном та представництва адвоката у вище вказаних справах.

Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" визначено, що суди при розгляді справ застосовують Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

У п.35 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії" ("Alimentaria Sanders S.A. v. Spain") від 07.07.1989 вказано, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується обов`язок добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження.

Враховуючи наведене, зважаючи, що в порушення приписів ст.74, 76-77 ГПК України, представником апелянта не наведено та не подано жодного доказу на підтвердження обставин вказаних у клопотанні, приймаючи до уваги ст.269, 273 ГПК України про межі та строки перегляду справ в апеляційній інстанції, враховуючи, що явка учасників справи в судове засідання обов`язковою не визнавалася, а також те, що правова позиція скаржника викладена в апеляційній скарзі і про її зміну апелянт будь-яких заяв або клопотань не подавав, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення клопотання представника апелянта про відкладення розгляду справи та відповідно можливість розгляду апеляційної скарги за відсутності представника позивача та третьої особи за наявними у справі матеріалами.

Відповідно до ч. 1, 4 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Розглянувши апеляційну скаргу в межах вимог та доводів наведених в них, відзив на апеляційну скаргу, вивчивши матеріали справи, наявні в ній докази, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення місцевим господарським судом, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції при винесенні оскаржуваного рішення норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Північно-західного апеляційного господарського суду дійшла наступного висновку.

Як вбачається з матеріалів справи та вірно встановлено судом першої інстанції, релігійна організація "Релігійна громада, Свято-Миколаївська парафія, Українська православна церква, Житомирська єпархія, смт.Попільня, Житомирська область" зареєстрована як юридична особа 16.03.1992 року (т.1, а.с.36-37).

Рішенням виконавчого комітету Житомирської обласної ради народних депутатів №59 від 16.03.1992 року зареєстровано статут вказаної Релігійної організації, нова редакція якого була прийнята та затверджена протоколом парафіяльних зборів 03.02.2016 (т.1, а.с.22-28).

Пунктом 1 статуту визначено, що релігійна організація "Релігійна громада, Свято- Миколаївська парафія, Українська православна церква, Житомирська єпархія, смт.Попільня, Житомирська область" - парафія, яка є релігійним об`єднанням та первинним структурним підрозділом Української Православної Церкви, який безпосередньо входить до складу Житомирської єпархії.

Парафія створюється за бажанням віруючих з благословення Єпархіального архієрея (п.3 статуту).

Згідно з п.6 статуту, парафія у своїй діяльності керується Статутом Української Православної Церкви, постановами соборів УПЦ, Священного Синоду УПЦ, Указами єпархіального архієрея визначеннями Помісного та Архієрейського Соборів.

Відповідно до п.10 статуту, органами парафіяльного управління є Парафіяльні збори, очолювані настоятелем, та Парафіяльна рада, яка підзвітна настоятелю.

12.10.1995 року ОСОБА_1 обраний настоятелем (керівником) Релігійної організації (відповідач), у відповідності до п.14 діючого на той час статуту, який є постійним членом Парафіяльних зборів, найвищого органу управління релігійної організації.

08.06.2022 року відбулися загальні збори членів Релігійної організації "Релігійна громада, Свято-Миколаївська парафія, Українська православна церква, Житомирська єпархія, смт.Попільня, Житомирська область", рішення яких оформлене протоколом №2 (т.1, а.с.8).

За результатом проведення вказаних зборів, зокрема, затверджено реєстр членів Релігійної громади, а також прийнято рішення щодо зміни підлеглості Релігійної громади у канонічних та організаційних питаннях шляхом входу до складу релігійного об`єднання - Православної Церкви України; зміни найменування Релігійної громади; внесено зміни та прийнято Статут Релігійної громади шляхом викладення його в новій редакції; внесено зміни у поминаннях під час здійснення богослужінь. Крім того, обрано керівника Релігійної громади та членів парафіяльної ради Релігійної громади, а також відповідно прийнято рішення щодо виключення осіб, які можуть вчиняти дії від імені юридичної особи, у тому числі підписувати договори, подавати документи для державної реєстрації тощо.

На виконання прийнятих рішень, 22.08.2022 державним реєстратором вчинено реєстраційну дію №1011109107000000006 (із внесенням виправлень від 25.08.2022) про державну реєстрацію змін до відомостей про юридичну особу (код ЄДРПОУ 24699157).

Позивач, вважаючи рішення загальних зборів від 08.06.2022, оформлені протоколом №2, незаконними, прийнятими неправомочним складом зборів, які скликані та проведені з порушенням вимог діючого статуту релігійної організації та вимог чинного законодавства України, що стало підставою для протиправної реєстрації відомостей в державний реєстр, звернувся з даним позовом до суду.

Аналізуючи встановлені обставини справи та надаючи їм оцінку в процесі апеляційного перегляду справи по суті заявлених позовних вимог, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Взаємовідносини церкви й держави визначаються Декларацією про державний суверенітет України, Конституцією України та Законом України "Про свободу совісті та релігійні організації". Правовою формою цих відносин є режим відокремлення держави від церкви.

Статтею 35 Конституції України передбачено, що церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави. Однією із особливостей ставлення держави до церкви (релігійних організацій) та законодавчі положення, які характеризують правовий зміст відокремлення церкви від держави в Україні, є те, що держава не втручається у здійснювану в межах закону діяльність релігійних організацій, тобто держава не втручається і не забороняє діяльності конфесійних організацій, якщо останні не порушують чинного законодавства, не посягають на життя, здоров`я, гідність особи, права інших громадян та організацій тощо.

При цьому, колегія суддів враховує, що у відповідності до ст.35 Конституції України, права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Право на свободу світогляду та віросповідання у національному праві є складовою системи конституційних прав і свобод людини.

Позивач, звертаючись з даним позовом до суду, вказує на порушення своїх прав, як настоятеля, керівника релігійної організації та дійсного члена парафіяльних зборів, оскільки його не було повідомлено про скликання та проведення загальних зборів, що позбавило його права на участь в управлінні релігійною організацію. Крім того, скаржник вбачає порушення своїх прав в ухваленні рішень загальними зборами членів релігійної організації, оформлених протоколом №2 від 08.06.2022, зокрема, щодо зміни канонічної підлеглості.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 01.12.2004 №18-рп/2004 щодо поняття порушеного права, за захистом якого особа може звертатися до суду, то це поняття, яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття "охоронюваний законом інтерес". Щодо останнього, то в тому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття "охоронюваний законом інтерес" означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

Виходячи зі змісту ч.1 ст.8 Конституції України охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об`єктивного права у цілому, що панує у суспільстві, зокрема справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права і є його складовою.

Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об`єднуються (пп.4.1 Рішення Конституційного Суду України від 02.11.2004 №15-рп/2004).

З огляду на вказане, та враховуючи приписи ст.15, 16 Цивільного кодексу України (далі ЦК України) кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися, як передумова для виникнення або обов`язковий елемент конкретного суб`єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.

Тобто, інтерес особи має бути законним, не суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам і відповідати критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого надано у резолютивній частині згаданого Рішення Конституційного Суду України.

Правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Вирішуючи переданий на розгляд спір по суті, суд повинен встановити наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов, тобто встановити чи є особа, за позовом якої (або в інтересах якої) порушено провадження у справі належним позивачем. При цьому обов`язком позивача є доведення/підтвердження в установленому законом порядку наявності факту порушення та/або оспорювання його прав та інтересів.

Відсутність порушеного права й інтересу встановлюється при розгляді справи по суті та є самостійною підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.

Предметом позову у даній справі є протокол №2 загальних зборів членів Релігійної організації "Релігійна громада, Свято-Миколаївська парафія, Українська православна церква, Житомирська єпархія, смт.Попільня, Житомирська область" від 08.06.2022 року, зокрема, щодо зміни канонічної підлеглості релігійної громади, зміни назви та прийняття Статуту релігійної громади у новій редакції.

Варто зауважити, що рішення загальних зборів є актом ненормативного характеру (індивідуальним актом), тобто офіційним письмовим документом, що породжує певні правові наслідки, які спрямовані на регулювання господарських відносин і мають обов`язковий характер для суб`єктів цих відносин. Підставами для визнання правових актів індивідуальної дії (ненормативних актів) незаконними (недійсними) є невідповідність їх вимогам чинного на час його видання (затвердження) законодавства, в тому числі Конституції України, та/або визначеній законом компетенції органу, який видав (затвердив) цей акт (постанова Верховного Суду від 20.03.2018 року у справі №916/375/17).

Для визнання недійсним рішення загальних зборів товариства необхідно встановити факт порушення цим рішенням прав та законних інтересів учасника (акціонера) товариства. Якщо за результатами розгляду справи факт такого порушення не встановлений, господарський суд не має підстав для задоволення позову. Не всі порушення законодавства, допущені під час скликання та проведення загальних зборів юридичної особи, є підставами для визнання недійсними прийнятих ними рішень (аналогічна позиція викладена в постановах Верховного Суду від 31.01.2018 у справі №927/265/17, від 21.03.2018 у справі №927/699/17).

Рішення, які були прийняті загальними зборами релігійної громади, належать до рішень, які були прийняті всередині цієї громади (релігійної організації) її членами, спрямовані на реалізацію цивільних прав, свобод та інтересів цих членів релігійної громади, а також спрямовані на забезпечення діяльності релігійної громади з метою задоволення інтересів членів релігійної громади. Таким чином, рішення про зміну канонічної належності зачіпає права виключно членів релігійної громади (постанова Верховного Суду від 24.02.2021 у справі №233/3516/18-ц).

Оцінюючи доводи апеляційної скарги щодо порушення порядку скликання парафіяльних зборів, а також відсутності належного повідомлення позивача про дату, час, місце проведення та порядок денний оскаржуваних зборів як підстави для визнання спірних рішень недійсними, колегія суддів вважає за необхідне вказати наступне.

В Україні правовідносини, пов`язані із реалізацією свободи віросповідання і діяльністю релігійних організацій, регулюються, зокрема, Законом України "Про свободу совісті та релігійні організації" (далі Закон).

Кожному громадянину в Україні гарантується право на свободу совісті. Це право включає свободу мати, приймати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором і свободу одноособово чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання (ч.1 ст.3 Закону).

Відповідно до ст.7 Закону, релігійні організації в Україні утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури, обирають, призначають і замінюють персонал згідно із своїми статутами (положеннями).

Згідно зі ч.1, 4 ст.8 Закону, релігійна громада є місцевою релігійною організацією віруючих громадян одного й того ж культу, віросповідання, напряму, течії або толку, які добровільно об`єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб.

Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється загальними зборами релігійної громади. Такі загальні збори релігійної громади можуть скликатися її членами.

Як вбачається зі змісту п.11 статуту (далі - в редакції від 03.02.2016, чинній станом на дату проведення спірних зборів), парафіяльні збори скликаються настоятелем, Парафіяльною радою не рідше одного разу на рік.

Аналогічні положення також передбачені пп. "б" п.14, пп. "г" п.16 статуту, зокрема, згідно яких настоятель скликає та головує на Парафіяльних зборах.

Колегія суддів зауважує, що відповідно до ст.12 Закону, статут (положення) релігійної організації, який відповідно до цивільного законодавства визначає її правоздатність, не повинен суперечити чинному законодавству.

Положення ст.8 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" передбачають, що загальні збори релігійної громади можуть бути скликані членами цієї громади, які бажають змінити її канонічне підпорядкування (щонайменше дві особи). Тобто, Закон не передбачає й не надає особливих повноважень щодо скликання таких зборів священнослужителям.

Жоден суб`єкт (включно із священнослужителем чи органами управління громади) не може позбавити загальні збори права прийняти рішення щодо зміни підлеглості релігійної громади.

Відтак, право членів релігійної громади на скликання загальних зборів є імперативним та передбаченим законом, а тому не може обмежуватись положеннями статуту щодо наділення таким правом виключно настоятеля (священнослужителя).

Апеляційним судом встановлено, 25.05.2022 року членами релігійної громади "Релігійна громада Свято-Миколаївська парафія Української православної церкви, Житомирська єпархія, смт.Попільня, Житомирська область" створено ініціативну групу в складі 6 чоловік зі скликання та проведення загальних зборів релігійної громади щодо зміни підлеглості у канонічних та організаційних питаннях релігійної громади, про що складено та затверджено протокол №1 (т.1, а.с.55). Саме ініціативною групою і скликались загальні збори, які відбулися 29.05.2022 та 08.06.2022.

Колегією суддів враховується, що ініціативна група повідомляла позивача про проведення 29.05.2022 загальних зборів прихожан релігійної громади з питання зміни підлеглості релігійної громади шляхом виходу з підпорядкування УПЦ (МП) та входу до складу УПЦ (ПЦУ), що підтверджується повідомленням, яке наявне в матеріалах справи (т.1, а.с.56), згідно якого ОСОБА_1 відмовився його отримати, що засвідчено підписами членів ініціативної групи та відеофайлом на диску (т.1, а.с.133).

З огляду на викладене, доводи апелянта про порушення порядку скликання парафіяльних зборів не заслуговують на увагу, оскільки спірні загальні збори скликались ініціативною групою прихожан, утвореною із членів релігійної громади, реалізовуючи своє право надане ст.8 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації".

Щодо відсутності кворуму на спірних загальних зборах, апеляційний суд враховує наступне.

Частинами 4-6 ст.8 Закону передбачено, що рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється не менш як двома третинами від кількості членів релігійної громади, необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади відповідно до статуту (положення) релігійної громади. Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту засвідчується підписами членів відповідної релігійної громади, які підтримали таке рішення.

Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту підлягає реєстрації в порядку, встановленому статтею 14 цього Закону.

Отже, законодавець установив механізм, за яким рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється не менш як двома третинами від кількості членів релігійної громади, необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади, і такі збори можуть скликатися її членами.

Цей механізм дозволив релігійній громаді як організації вірян, які об`єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб, вирішувати важливе питання організації громади, чим держава захистила гарантоване ст.9 Конвенції право на свободу віросповідання (свобода "сповідувати релігію" в об`єднанні з іншими, публічно та в колі тих, хто поділяє цю віру) у його колективному вимірі в світлі ст.11 Конвенції, яка захищає право на об`єднання від невиправданого втручання з боку держави (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "Свято-Михайлівська Парафія проти України", § 121).

Аналізуючи поняття "членства в релігійній організації", колегія суддів зауважує, що відповідно до ч.1, 2 ст.8 Закон, релігійна громада є місцевою релігійною організацією віруючих громадян одного й того самого культу, віросповідання, напряму, течії або толку, які добровільно об`єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб.

З огляду на те, що Закон характеризує релігійну громаду характеризує як місцеву релігійну організацію, територіальному критерію має надаватися певне значення й у питанні членства в релігійній громаді.

Розглядаючи справу "Свято-Михайлівська Парафія проти України", ЄСПЛ дійшов висновку, що статті 7 та 8 Закону не визначали, що релігійна громада повинна складатися з усіх осіб та всіх віруючих, які відвідують богослужіння конкретної церкви. Крім того, вказав, що очевидною є суперечливість положень національного закону стосовно того, що є "релігійною організацією" та що є "релігійною громадою", чи це одне й те саме; єдиною відмінністю між ними є місцевий статус "релігійної громади" та відсутність будь-яких вимог щодо її реєстрації відповідно до положень Закону.

У цьому питанні варто також звернути увагу на висновки ЄСПЛ, за якими, оцінюючи відповідність національних заходів п.2 ст.9 Конвенції, суди повинні враховувати історичний контекст та особливі риси відповідної релігії, які охоплюють догму, обряди, організацію тощо. Такий самий обов`язок може бути покладений на національні органи влади під час прийняття додаткових рішень у рамках їхніх відносин з різними релігіями (рішення у справах "Cha'are Shalom Ve Tsedek v. France" [GC], заява № 27417/95; "Mirolubovs and Others v. Latvia", заява № 798/05).

Звертаючись до наведеного висновку ЄСПЛ про необхідність врахування історичного контексту і особливостей відповідної релігії, а також до положень ст.5 Закону про обов`язок держави брати до відома і поважати традиції та внутрішні настанови релігійних організацій, суд враховує, що відповідно до Правил Вселенських Соборів (Правила 630-ти святих отців, прийняті на Четвертому Вселенському Соборі в 451 році в Халкидоні), за якими "якщо … в майбутньому збудоване буде місто: то розподіл церковних парафій нехай відповідає адміністративному й земському порядку" (Правило 17). Також відповідно до Правил 227-ми святих отців, прийнятих на П`ято-шостому (Трульському) Вселенському Соборі у Константинополі (691-692 рр.): "Отцями нашими встановлене, і ми зберігаємо правило, яке говорить так: якщо царською владою збудоване нове, або колись буде побудоване місто, то адміністративним та земельним розподілам нехай відповідає і розподіл церковних справ" (Правило 38).

Отже, приймаючи до уваги відповідні положення Закону, традиції релігії, до якої належить релігійна організація у даній справі, а також із врахуванням правових висновків Великої Палати Верховного Суду в постанові від 03.04.2024 у справі №906/1330/21, апеляційний суд враховує зв`язок церковної організації і територіального устрою, статус релігійної громади саме як місцевої релігійної організації, покликаної забезпечувати віросповідні потреби вірян насамперед певної місцевості.

Крім того, членство в релігійній громаді ґрунтується на принципах вільного волевиявлення, а також на вимогах статуту (положення) релігійної громади. Релігійна громада на власний розсуд приймає нових та виключає існуючих членів громади у порядку, встановленому її статутом (положенням).

Дотримання принципу вільного волевиявлення, визначеного в ч.2 ст.8 Закону, здійснюється шляхом реалізації права на свободу совісті, закріпленому в ст.3 Закону, а правом на прийняття рішення про включення нових та виключення існуючих членів релігійної громади володіє виключно релігійна громада, яка приймає таке рішення в порядку визначеному статутом (положенням).

Однак, зі змісту статуту судами не встановлено будь-якого врегульованого порядку та чітких критеріїв щодо прийняття членів у релігійну громаду, а також порядку їх обліку та ведення реєстру, які б дали можливість чітко ідентифікувати реальну кількість членів релігійної громади. Не визначеного такого порядку і Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації".

З огляду на вказане, а також враховуючи, що ні законодавство України, ні статут релігійної організації не містить поняття фіксованого членства в релігійній громаді та визначеної процедури прийняття в члени релігійної громади, посилання апелянта на оновлений список членів релігійної організації, що є додатком до протоколу від 26.12.2021, згідно якого членами релігійної громади є 124 особи (т.1, а.с.12), не заслуговує на увагу.

Натомість, апеляційний суд вважає, що відсутність врегульованого порядку та чітких критеріїв щодо прийняття членів у релігійну громаду не може нівелювати прав релігійної громади на прийняття рішень про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту.

Відповідно до п.11 статуту, парафіяльні збори складаються з православних віруючих, кліриків та мирян, які досягли 18-річного віку, які в канонічних питаннях визнають обов`язковість Статуту Української Православної Церкви, регулярно відвідують богослужіння та сповідь, перебувають у канонічному послухові настоятелю і не перебувають під забороною чи церковним судом, що забороняє повноцінну участь у богослужбовому житті.

Відтак, враховуючи відсутність визначеного у статуті релігійної громади порядку прийняття до членів громади та фіксованого членства, апеляційний суд при визначенні критеріїв, яким мали відповідати члени релігійної громади, які брали участь у загальних зборах громади, що прийняли оспорюване рішення про зміну підлеглості у канонічних питаннях враховує встановлені у п.11 статуту релігійної громади (редакція від 03.02.2016 року) критерії членів парафіяльних зборів. Такими критеріями, відповідність яким може бути об`єктивно встановлена, з перелічених є досягнення 18-річного віку і регулярне відвідування богослужіння.

Аналогічна правова позиція, викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду в постанові від 03.04.2024 у справі №906/1330/21.

Із оскаржуваного протоколу вбачається, що на зборах 08.06.2022 були присутніми 311 осіб (т.1, а.с.92).

З огляду на відсутність даних, які б дозволяли перевірити регулярне відвідування богослужіння, варто враховувати критерій територіального зв`язку, тобто проживання у місцевості, де діє релігійна громада, оскільки відповідність цьому критерію робить можливим виконання умови про регулярне відвідування богослужіння.

Аналізуючи додаток №1 до спірного протоколу, судом встановлено відповідність учасників спірних зборів критерію територіального зв`язку, а також досягнення вказаними особами 18-річного віку. Будь-яких доказів в спростування наведеного позивачем суду не надано та до матеріалів справи не долучено.

Таким чином, оскільки ні чинне законодавство України, ні статут церкви не визначають необхідну кількість присутніх на зборах від загальної кількості членів релігійної громади та не встановлюють умови (підстави) правомочності парафіяльних зборів, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що частина жителів смт.Попільня Житомирської області вирішила добровільно змінити канонічну приналежність, перейшовши до Православної Церкви України, чим виразили своє право на свободу віросповідування, необхідне у демократичному суспільстві. Реалізація такого права релігійної громади не може бути обмеженою особистими інтересами особи, яка не згідна із прийнятими рішеннями про канонічне підпорядкування релігійної громади.

Разом з цим, апеляційний суд зауважує, що позивач з огляду на обґрунтування заявлених позовних вимог звернувся до суду по захист права на свободу віросповідання, яке вважає порушеним у зв`язку з позбавленням його можливості сповідувати обрану релігію спільно з тими, хто поділяє його переконання, тобто позов поданий на захист цього права саме в його колективному вимірі, а тому визнанням державою права на вільну зміну релігійною громадою підлеглості в канонічних і організаційних питаннях з тих підстав, на які вказує позивач, не може порушуватись право настоятеля цієї громади чи її члена на свободу віросповідання.

Відповідно до п.8 ч.8 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" частина громади, не згідна з рішенням про зміну підлеглості, має право утворити нову релігійну громаду і укласти договір про порядок користування культовою будівлею і майном з їхнім власником (користувачем).

Відтак, позивач не позбавлений права бути настоятелем релігійної громади із канонічною приналежністю Українській Православній Церкві, не позбавлений можливості зберігати живий зв`язок зі своєю парафією, сповідувати обрану релігію, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні переконання, брати участь у релігійних обрядах, навчатися релігії.

Європейський Суд з прав людини у своєму рішенні від 14.06.2007 року у справі "Свято-Михайлівська Парафія проти України" зазначив, що в той час, як свобода віросповідання - це, перш за все, особиста справа кожного, вона також означає, серед іншого, свободу "сповідувати релігію" самому або в об`єднанні з іншими, публічно та в колі тих, хто поділяє цю віру. Оскільки релігійні громади традиційно існують у вигляді організованих структур, стаття 9 має тлумачитися в світлі статті 11 Конвенції, яка захищає об`єднання від невиправданого втручання з боку держави.

Будь-які повноваження держави оцінювати легітимність релігійних поглядів є несумісними з її обов`язком, визначеним у практиці суду, бути нейтральною та безсторонньою.

З огляду на викладене, вірним є висновок про недоведеність позивачем порушення прав останнього оскаржуваним рішенням, а також про неправомірність його прийняття, у зв`язку з чим позовні вимоги про визнання недійсним рішення загальних зборів Релігійної організації "Релігійна громада, Свято-Миколаївська парафія, українська православна церква, житомирська єпархія, смт.Попільня, Житомирська область", оформлених протоколом №2 від 08.06.2022, не підлягають задоволенню.

Крім того, враховуючи встановлений факт дійсності спірного рішення загальних зборів, вимога позивача про скасування в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань реєстраційних дій №101109107000006 про державну реєстрацію змін до відомостей про юридичну особу, яка є похідною вимогою від основної, також не підлягає до задоволення.

За змістом ч.1 ст.14 ГПК України, суд розглядає справу не інакше як, зокрема, на підставі доказів поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до ст.74, 76 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування.

У силу приписів ч.1 ст.276 ГПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Отже, зазначені в апеляційній скарзі доводи не знайшли свого підтвердження під час перегляду оскаржуваного рішення судом апеляційної інстанції, апелянт не подав жодних належних та допустимих доказів на підтвердження власних доводів, які могли б бути прийняті та досліджені судом апеляційної інстанції в розумінні ст.73, 76-79, 86 ГПК України.

Судова колегія вважає, що суд першої інстанції на підставі сукупності досліджених доказів повно з`ясував обставини справи і дав їм правильну юридичну оцінку. Порушень чи неправильного застосування норм матеріального чи процесуального права при розгляді спору судом першої інстанції, судовою колегією не встановлено, тому мотиви, з яких подана апеляційна скарга не можуть бути підставою для скасування прийнятого у справі рішення, а наведені в ній доводи ґрунтуються на помилковому тлумаченні скаржником норм матеріального та процесуального права та зводяться до переоцінки встановлених судом першої інстанції обставин справи.

Оскільки відсутні підстави для скасування рішення суду першої інстанції, судовий збір за подачу апеляційної скарги покладається на скаржника згідно ст.129 ГПК України.

Керуючись ст. 269, 270, 273, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Рішення Господарського суду Житомирської області від 30.01.2023 у справі №906/820/22 залишити без змін, апеляційну скаргу ОСОБА_1 - без задоволення.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строк, передбачений ст.286-291 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови складений "05" червня 2024 р.

Головуючий суддя Мельник О.В.

Суддя Гудак А.В.

Суддя Олексюк Г.Є.