Окрема думка

від 12.09.2024 по справі 906/820/22

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ОКРЕМА ДУМКА

12 вересня 2024 року

м. Київ

cправа № 906/820/22

судді Верховного Суду Студенця В.І.

за результатом касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1

на рішення Господарського суду Житомирської області

від 30.01.2023

(суддя: Тимошенко О.М.)

та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду

від 28.05.2024

(судді: Мельник О.В. - головуючий, Гудак А.В., Олексюк Г.Є.)

у справі № 906/820/22

за позовом ОСОБА_1

до релігійної організації "Релігійна громада святителя Миколая Чудотворця Житомирсько-Овруцької єпархії Української православної церкви (Православної церкви України)",

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - державний реєстратор Управління культури та туризму Житомирської обласної державної адміністрації Корчевна А.А,

про визнання недійсним рішення загальних зборів, про скасування реєстраційних дій.

І. ПІДСТАВИ ДЛЯ ВИСЛОВЛЕННЯ ОКРЕМОЇ ДУМКИ

1. Із постановою Верховного Суду від 12.09.2024 у справі №906/820/22, якою рішення Господарського суду Житомирської області від 30.01.2023 та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 28.05.2024 у справі №906/820/22 залишено без змін, не погоджуюся, вважаю, що слід було касаційну скаргу задовольнити частково, оскаржувані судові рішення скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

ІІ. ІСТОРІЯ СПРАВИ

(1) Зміст позовної заяви

2. ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 ) звернувся до суду з позовом до релігійної організації "Релігійна громада святителя Миколая Чудотворця Житомирсько-Овруцької єпархії Української православної церкви (Православної церкви України)" (далі - також - Релігійна органцізація), в якому просив:

- визнати недійсними рішення загальних зборів членів релігійної організації «Релігійна громада, Свято-миколаївська парафія, українська православна церква, житомирська єпархія, смт. Попільня, Житомирська область» (нова назва релігійної громади святителя Миколая Чудотворця Житомирсько-Овруцької єпархії Української православної церкви (Православної церкви України) смт. Попільня Попільнянський район Житомирська область) від 08.06.2022, що оформлені протоколом від 08.06.2022 №2;

- скасувати в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб- підприємців та громадських формувань реєстраційну дію №101109107000006 про державну реєстрацію змін до відомостей про юридичну особу (код ЄДРПОУ 24699157) від 22.08.2022 15:46:16, а також реєстраційні дії N01011097770004000006 від 25.08.22 11:00:43 та № 1011097770005000006, вчинені державним реєстратором Управління культури і туризму Житомирської обласної державної адміністрації Корчевною А.А.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що збори, які відбулися 08.06.2022, не були скликані настоятелем чи головою Парафіяльної Ради, а були скликані громадянином, який не є членом Парафіяльних зборів, чим порушено порядок їх скликання. Також позивач зазначає, що його як настоятеля не було повідомлено про збори та їх порядок денний; на зборах був відсутній кворум, оскільки станом на 26.12.2021 до складу членів Релігійної організації входила 121 особа, жодна з яких не брала участі у зборах. Позивач вказує, що рішення зборів не затверджені настоятелем згідно з пунктом 16 Статуту.

(2) Короткий зміст рішень суду першої й апеляційної інстанцій, а також мотиви з яких суди виходили при ухваленні судових рішень

3. Рішенням господарського суду Житомирської області від 30.01.2023, залишеним без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 28.05.2024, відмовлено в задоволенні позову у повному обсязі.

Ухвалюючи судові рішення, господарські суди дійшли висновку, що позивачем не доведено порушення його прав оскаржуваним рішенням загальних зборів релігійної організації, а також не доведено неправомірності його прийняття.

Суди попередніх інстанцій відзначили, що частина жителів смт. Попільня Житомирської області вирішила добровільно змінити канонічну приналежність, перейшовши до Православної Церкви України, чим виразили своє право на свободу віросповідування, необхідне у демократичному суспільстві. Реалізація такого права релігійної громади не може бути обмеженою особистими інтересами особи, яка не згідна із прийнятими рішеннями про канонічне підпорядкування релігійної громади. При цьому господарські суди акцентували, що ні чинне законодавство України, ні статут відповідача не містить поняття фіксованого членства в релігійній громаді, будь-якого врегульованого порядку та чітких критеріїв щодо прийняття членів у релігійну громаду, а також порядку їх обліку та ведення реєстру, які б дали можливість чітко ідентифікувати реальну кількість членів релігійної громади.

(3) Позиція Верховного Суду за результатом розгляду касаційних скарг

4. Верховний Суд постановою від 12.09.2024 касаційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення, а рішення Господарського суду Житомирської області від 30.01.2023 та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 28.05.2024 у справі №906/820/22 - без змін.

Верховний Суд, залишаючи оскаржувані судові рішення без змін, виходив з такого:

- за нормами статті 12 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» статут (положення) релігійної організації не повинен суперечити чинному законодавству;

- право членів релігійної громади на скликання загальних зборів встановлено в Законі;

- господарські суди попередніх інстанцій, врахуючи вставлені обставини справи, обґрунтовано відхилили доводи позивача про порушення порядку скликання парафіяльних зборів, оскільки спірні загальні збори скликались ініціативною групою прихожан, утвореною із членів релігійної громади, реалізовуючи надане статтею 8 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" право;

- зі змісту статуту судами не встановлено будь-якого врегульованого порядку та чітких критеріїв щодо прийняття членів у релігійну громаду, а також порядку їх обліку та ведення реєстру, які б дали можливість чітко ідентифікувати реальну кількість членів релігійної громади. Не визначено такого порядку і Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації";

- з огляду на вказане, а також враховуючи, що ні законодавство України, ні статут релігійної організації не містить поняття фіксованого членства в релігійній громаді та визначеної процедури прийняття в члени релігійної громади, апеляційним судом правильно відхилено посилання позивача на оновлений список членів релігійної організації, що є додатком до протоколу від 26.12.2021, згідно якого членами релігійної громади є 124 особи;

- з огляду на відсутність даних, які б дозволяли перевірити регулярне відвідування богослужіння, суди врахували критерій територіального зв`язку, тобто проживання у місцевості, де діє релігійна громада, оскільки відповідність цьому критерію робить можливим виконання умови про регулярне відвідування богослужіння;

- позивачем не наданого жодного доказу, на якій підставі він не вважає жителів смт. Попільня, які прийшли на парафіяльні збори та прийняли оскаржуване рішення про зміну канонічного підпорядкування, не парафіянами релігійної громади, настоятелем якої він був;

- Верховний Суд відхиляє посилання скаржника на те, що у зборах брали участь особи, які не є членами Парафіяльних зборів та не є вірянами Української православної Церкви, оскільки саме позивач (скаржник) стверджує, що оспорювані рішення загальних зборів релігійної громади приймались особами, які не були членами цієї громади, відповідно саме він мав довести, на чому ґрунтуються такі твердження, тобто вказати на критерії, які дозволяли б суду встановити, чи є певна особа членом громади;

- ні чинне законодавство України, ні статут церкви не визначають необхідну кількість присутніх на зборах від загальної кількості членів релігійної громади та не встановлюють умови (підстави) правомочності парафіяльних зборів, відтак є недоведеними твердження скаржника про ухвалення спірних рішень на зборах за відсутності наявності кворуму;

- частина жителів смт. Попільня Житомирської області вирішили добровільно змінити канонічну приналежність, перейшовши до Православної Церкви України, чим виразили своє право на свободу віросповідування, необхідне у демократичному суспільстві. Реалізація такого права релігійної громади не може бути обмеженою особистими інтересами особи, яка не згідна із прийнятими рішеннями про канонічне підпорядкування релігійної громади;

- вірним є висновок судів про недоведеність позивачем порушення прав останнього оскаржуваним рішенням;

- у судів попередніх інстанцій, на підставі доказів, які були надані сторонами, були відсутні підстави для висновку про порушення Закону при ухваленні оспорюваного рішення Релігійної громади і, як наслідок, для втручання у справи Релігійної громади шляхом визнання цього рішення недійсним. Отже, суди у цій справі прийняли правильне по суті рішення про відмову в задоволенні позову.

- Верховний Суд звертає увагу, що неповідомлення позивача про скликання зборів на 08.06.2022, з урахуванням встановлених обставин щодо його обізнаності про зміну підлеглості релігійної громади шляхом виходу з підпорядкування УПЦ (МП) та входу до складу УПЦ (ПЦУ), та з огляду на недоведеність порушення прав позивача прийнятими оскаржуваними рішеннями зборів, не може бути самостійною підставою для скасування спірних рішень.

5. Відповідно до статті 34 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) питання, що виникають під час колегіального розгляду справи судом, вирішуються більшістю голосів суддів, головуючий голосує останнім.

При ухваленні рішення з кожного питання жоден із суддів не має права утримуватися від голосування та підписання рішення чи ухвали. Судді не мають права розголошувати міркування, що були висловлені у нарадчій кімнаті.

Суддя, не згодний з рішенням, може письмово викласти свою окрему думку. Про наявність окремої думки повідомляються учасники справи без оголошення її змісту в судовому засіданні. Окрема думка приєднується до справи і є відкритою для ознайомлення.

У цьому випадку вважаю за необхідне викласти окрему думку, оскільки вважаю, що суду касаційної інстанції слід було касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково, оскаржувані судові рішення скасувати, як такі, що ухвалені за неповного з`ясування обставин справи, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

ІІІ. СУТЬ ОКРЕМОЇ ДУМКИ

(1) Щодо суті спору

6. Ураховуючи зміст спірних правовідносин та нормативно-правове регулювання, вважаю, що висновки судів попередніх інстанцій про необґрунтованість та недоведеність позовних вимог є передчасними, адже ухвалені за неповного з`ясування обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

При цьому відзначаю таке.

Право на свободу світогляду та віросповідання у національному праві є складовою системи конституційних прав і свобод людини.

Стаття 35 Конституції України гарантує кожному право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.

В Україні правовідносини, пов`язані із реалізацією свободи віросповідання і діяльністю релігійних організацій, регулюються, зокрема, Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації» (далі - Закон).

Кожному громадянину в Україні гарантується право на свободу совісті. Це право включає свободу мати, приймати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором і свободу одноособово чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання (частина перша статті 3 Закону).

На міжнародному рівні ці гарантії проголошені у Загальній декларації прав людини (прийнята і проголошена резолюцією 217 А (ІІІ) Генеральної Асамблеї ООН від 10.12.1948; далі - Декларація), стаття 18 якої визначає, що кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання як одноособово, так і разом з іншими, прилюдним або приватним порядком в ученні, богослужінні і виконанні релігійних та ритуальних обрядів.

Беручи до уваги Декларацію, Конвенція проголошує гарантії кожному, хто перебуває під юрисдикцією Високих Договірних Сторін, права і свободи, визначені в розділі І цієї Конвенції; кожен має право на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно (частина перша статті 9 Конвенції).

Важливими аспектами свободи віросповідання є свобода сповідувати релігію одноособово, а також спільно з іншими, тобто у колі тих, хто поділяє цю віру.

На це звернув увагу ЄСПЛ у рішенні «Свято-Михайлівська Парафія проти України» (заява № 77703/01), в якому вказав, що свобода віросповідання - це, перш за все, особиста справа кожного, вона також означає, серед іншого, свободу «сповідувати релігію» самому або в об`єднанні з іншими, публічно та в колі тих, хто поділяє цю віру.

Так, у справі, що розглядалась, суди першої та апеляційної інстанцій (яких підтримав і Верховний Суд) вказали, що позивач не довів порушення своїх прав, не довів неправомірності прийняття рішення загальними зборами Релігійної організації, на підставі чого визнали відсутніми підстави вважати, що порушені права позивача.

Відзначаю, що у питанні наявності порушеного права, що є підставою для звернення до суду, необхідно враховувати, що право на свободу віросповідання включає забезпечення вільної можливості сповідувати свою релігію, дотримуватися релігійної практики та релігійних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими єдиновірцями.

Тобто позивач звернувся до суду за захистом права на свободу віросповідання, яке вважали порушеним у зв`язку з позбавленням його можливості сповідувати обрану релігію спільно з тими, хто поділяє їхні переконання, а відтак позов поданий на захист цього права саме в його колективному вимірі. При цьому позбавлення його можливості сповідувати обрану релігію спільно з тими, хто поділяє їхні переконання, позивач убачають саме в тому, що спірним рішенням загальних зборів релігійної громади змінено її підлеглість у конфесійних та організаційних питаннях.

Так, спірні правовідносини регулюються, зокрема Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації».

Згідно зі статтею 8 вказаного Закону релігійна громада є місцевою релігійною організацією віруючих громадян одного й того самого культу, віросповідання, напряму, течії або толку, які добровільно об`єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб.

Членство в релігійній громаді ґрунтується на принципах вільного волевиявлення, а також на вимогах статуту (положення) релігійної громади. Релігійна громада на власний розсуд приймає нових та виключає існуючих членів громади у порядку, встановленому її статутом (положенням).

Держава визнає право релігійної громади на її підлеглість у канонічних та організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підлеглості шляхом внесення відповідних змін до статуту (положення) релігійної громади. Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється загальними зборами релігійної громади. Такі загальні збори релігійної громади можуть скликатися її членами.

Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється не менш як двома третинами від кількості членів релігійної громади, необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади відповідно до статуту (положення) релігійної громади.

Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту засвідчується підписами членів відповідної релігійної громади, які підтримали таке рішення.

Отже, законодавець установив механізм, за яким рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється не менш як двома третинами від кількості членів релігійної громади, необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади, і такі збори можуть скликатися її членами.

Встановлення цього механізму не виходить за межі звичайного правового регулювання процедури прийняття рішень об`єднаннями і не становить втручання у їх автономію.

Цей механізм дозволив релігійній громаді як організації вірян, які об`єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб, вирішувати важливе питання організації громади, чим держава захистила гарантоване статтею 9 Конвенції право на свободу віросповідання у його колективному вимірі в світлі статті 11 Конвенції, яка захищає право на об`єднання.

Отже, Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» передбачає виключне право релігійної громади на її підлеглість у канонічних і організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підлеглості. Тобто суб`єктом таких правовідносинах є саме релігійна громада.

Відповідно до частини третьої статті 5 Закону держава захищає права і законні інтереси релігійних організацій; сприяє встановленню відносин взаємної релігійної і світоглядної терпимості й поваги між громадянами, які сповідують релігію або не сповідують її, між віруючими різних віросповідань та їх релігійними організаціями; бере до відома і поважає традиції та внутрішні настанови релігійних організацій, якщо вони не суперечать чинному законодавству.

Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03.04.2024 у справі №906/1330/21 у питанні розмежування понять «релігійна громада» та «територіальна громада» відзначила, зокрема таке.

Закон (стаття 7) визначає, що релігійні організації в Україні утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури.

Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об`єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій. Релігійні об`єднання представляються своїми центрами (управліннями).

Відповідно до частин першої, другої статті 8 Закону релігійна громада є місцевою релігійною організацією віруючих громадян одного й того самого культу, віросповідання, напряму, течії або толку, які добровільно об`єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб.

Тобто насамперед релігійна громада є об`єднанням з метою спільного задоволення релігійних потреб. Як об`єднання громада користується автономією, яка покликана забезпечувати її членам право вирішувати питання організації.

У свою чергу, Закон релігійну громаду характеризує як місцеву релігійну організацію.

Релігійні громади в Україні, як правило, створюються в межах одного населеного пункту, поряд з цим існують непоодинокі випадки, коли релігійна громада створена у тісному зв`язку з культовою спорудою, яка є єдиною на декілька населених пунктів, тобто забезпечує спільне задоволення релігійних потреб вірян певної місцевості.

Зважаючи на ці особливості створення і функціонування релігійних громад, членами релігійної громади можуть також бути особи, які мешкають в іншому населеному пункті, ніж той, у якому знаходиться культова споруда та який не є занадто від неї віддаленим.

Також у межах однієї територіальної громади можуть діяти декілька релігійних громад (або жодної) різної віри, культу, течії тощо.

Наведене вище дає підстави для висновку про те, що релігійна громада може не збігатися з межами певного населеного пункту. Слід звернути увагу на нетотожність понять «релігійна громада» та «територіальна громада», однак територіальному критерію все ж має надаватися певне значення й у питанні членства в релігійній громаді з огляду на законодавче визначення поняття релігійної громади як місцевої релігійної організації, а також з огляду на поширений критерій для визначення членства у релігійній громаді - регулярне відвідування богослужінь, що також є критерієм членства в релігійній громаді.

Розглядаючи справу «Свято-Михайлівська Парафія проти України», ЄСПЛ виснував, що статті 7 та 8 Закону не визначали, що релігійна громада повинна складатися з усіх осіб та всіх віруючих, які відвідують богослужіння конкретної церкви. Крім того, вказав, що очевидною є суперечливість положень національного закону стосовно того, що є «релігійною організацією» та що є «релігійною громадою», чи це одне й те саме; єдиною відмінністю між ними є місцевий статус «релігійної громади» та відсутність будь-яких вимог щодо її реєстрації відповідно до положень Закону. І вказані положення Закону не визначали, що релігійна громада повинна складатися зі всіх осіб та віруючих, які відвідують богослужіння конкретної церкви.

У цьому питанні варто також звернути увагу на висновки ЄСПЛ, за якими, оцінюючи відповідність національних заходів пункту 2 статті 9 Конвенції, суди повинні враховувати історичний контекст та особливі риси відповідної релігії, які охоплюють догму, обряди, організацію тощо. Такий самий обов`язок може бути покладений на національні органи влади під час прийняття додаткових рішень у рамках їхніх відносин з різними релігіями (рішення у справах «Cha'are Shalom Ve Tsedek v. France» [GC], заява № 27417/95; «Mirolubovs and Others v. Latvia», заява № 798/05).

Отже, з огляду на наведене вважаю, що слід розмежовувати такі поняття як «територіальна громада» та «релігійна громада», адже у питанні зміни підлеглості релігійної громади в канонічних і організаційних питаннях визначальну роль відіграє саме «релігійна громада», адже лише члени такої наділені правом участі в загальних зборах та голосуванні на них.

Разом з тим, у справі, що розглядається суди фактично ототожнили наведені поняття, не розмежувавши їх, та відповідно не встановили хто з осіб, що були присутні на загальних зборах дійсно входили до «релігійної громади» та відповідно мали право голосу на таких зборах.

Вважаю, що за невстановлення наведених обставин стверджувати про законність рішень загальних зборів Релігійної організації, передчасно.

(2) Висновки

7. Отже, ураховуючи вищенаведене, вважаю, що оскаржувані судові рішення ухвалені з порушення норм права щодо розгляду справи на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи, що є підставою для скасування таких судових рішень.

З урахуванням викладеного відзначаю, що касаційну скаргу слід було задовольнити частково, оскаржувані судові рішення скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Суддя Верховного Суду В. Студенець