Постанова

від 04.06.2024 по справі 921/619/23

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 червня 2024 року

м. Київ

cправа № 921/619/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Чумака Ю. Я. - головуючого, Дроботової Т. Б., Багай Н. О.

розглянув у письмовому провадженні касаційну скаргу Почаївської Свято-Успенської Лаври (третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору) на ухвалу Господарського суду Тернопільської області від 19.02.2024 (суддя Гирила І. М.) і постанову Західного апеляційного господарського суду від 08.04.2024 (головуючий - Галушко Н. А., судді Желіка М. Б., Орищин Г. В.) у справі

за первісним позовом Кременецько-Почаївського державного історико-архітектурного заповідника

до Свято-Богоявленського жіночого монастиря Тернопільської єпархії УПЦ,

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача, - Міністерства культури та інформаційної політики України,

про зобов`язання повернути майно

та за зустрічним позовом Свято-Богоявленського жіночого монастиря Тернопільської єпархії УПЦ

до Кременецько-Почаївського державного історико-архітектурного заповідника,

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача, - Міністерства культури та інформаційної політики України,

про визнання недійсним договору від 03.09.2018 № 5 про безоплатне користування релігійною громадою нерухомим майном, що є державною власністю.

Короткий зміст і підстави позовних вимог

1. 06.09.2023 Кременецько-Почаївський державний історико-архітектурний заповідник (далі - Заповідник, балансоутримувач, позивач) звернувся до Господарського суду Тернопільської області з позовом до Свято-Богоявленського жіночого монастиря Тернопільської єпархії УПЦ (далі - Монастир, користувач, відповідач) про зобов`язання відповідача повернути позивачу державне нерухоме майно - приміщення пам`ятки архітектури національного значення - Комплекс споруд Богоявленського монастиря (Богоявленський собор 1760 р., Корпус келій 1760 р., Дзвіниця XX ст.) загальною площею 3218 м2, охоронний номер 1591 Н, реєстровий № 26024191.18.АААДДЛ151, розміщене за адресою: вул. Дубенська, 2, м. Кременець Тернопільської області (далі - спірне майно, спірні приміщення), шляхом вивільнення зайнятих приміщень та підписання відповідного акта приймання-передачі.

Позовна заява обґрунтовується обставинами: 1) закінчення 03.09.2023 5-річного строку дії договору про безоплатне користування релігійною громадою нерухомим майном, що є державною власністю від 03.09.2018 № 5, укладеного між Заповідником і Монастирем (далі - договір № 5); 2) повідомлення відповідача про закінчення терміну дії договору № 5 та відсутність намірів балансоутримувача щодо продовження цього договору та необхідність особистої присутності 04.09.2023 при складанні акта приймання-передачі майна; 3) фіксації актом від 04.09.2023 відмови користувача від добровільного повернення спірного майна Заповіднику; 4) фактичного використання Монастирем майна, яке є пам`яткою архітектури національного значення, поза волею власника та балансоутримувача; 5) порушення прав позивача, як органу уповноваженого на управління та розпорядження державним майном, на володіння та користування спірним майном без жодних перешкод, умов і застережень.

2. 21.10.2023 Монастир звернувся до Господарського суду Тернопільської області суду із зустрічною позовною заявою (вх. № 789) до Заповідника про визнання недійсним договору № 5.

Зустрічна позовна заява аргументована невідповідністю договору № 5 законодавству, чинному на час його укладення, та підписанням оспорюваного правочину зі сторони Монастиря неуповноваженою особою з проставленням печатки, яка не належить користувачу.

3. 14.02.2024 Почаївська Свято-Успенська Лавра (далі - Почаївська Лавра, заявник, третя особа) як третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору за первісним позовом, в порядку статті 49 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) звернулася до Господарського суду Тернопільської області з позовом про зобов`язання Монастиря повернути спірні приміщення Почаївській Лаврі, посилаючись на положення статей 16, 1212, 1213 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Вказана позовна заява обґрунтовується тим, що: 1) станом на 01.10.1990 Кременецьким Богоявленським жіночим монастирем керували монахи Почаївської Лаври та на підставі звернення намісника Почаївської Лаври архімандрита Онуфрія (лист від 01.10.1990 № 129) виконавчий комітет Кременецької районної ради народних депутатів прийняв рішення від 14.10.1990 № 251 "Про відкриття жіночого монастиря в приміщенні Богоявленського собору", згідно з яким дозволив Почаївській Лаврі відкрити в приміщенні Богоявленського собору жіночий монастир і вирішив передати керівництву жіночого монастиря Богоявленський собор без пономарки; дзвіницю з каплицею преподобного Іова Почаївського; цвинтарну церкву всіх святих; територію верхнього саду площею 0,28 га; 2) на підставі рішення виконавчого комітету Кременецької районної ради народних депутатів від 14.10.1990 № 252 між Головним управлінням архітектури та містобудування Тернопільського облвиконкому і намісником жіночого монастиря ієромонахом Галактіоном було укладено охоронний договір від 30.11.1990 № 57, за умовами якого було передано в безоплатне безстрокове користування церкву та дзвіницю Богоявленського монастиря; 3) таким чином, саме Почаївській Лаврі було надано в безоплатне безстрокове користування комплекс споруд Богоявленського монастиря, тоді як відповідач використовує спірне майно за мовчазною згодою Почаївської Лаври, але без достатньої правової підстави.

Короткий зміст судових рішень судів попередніх інстанцій

4. Ухвалою Господарського суду Тернопільської області від 19.02.2024, залишеною без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від 08.04.2024, позовну заяву третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмету спору за первісним позовом у справі № 921/619/23, та додані до неї документи (всього на 13 арк.) повернуто заявнику.

5. Зазначені ухвала та постанова мотивовані посиланням, зокрема, на положення статей 49, 73, 74, 86, 236 ГПК України, застосовуючи які, місцевий та апеляційний господарські суди дійшли висновку про наявність передбачених процесуальним законом підстав для повернення позовної заяви Почаївської Лаври з огляду на наявність обставин, які унеможливлюють спільний розгляд позовної заяви третьої особи з первісним позовом, оскільки:

1) самостійність вимог полягає в тому, що саме третя особа перебуває у правовідносинах із відповідачем, і що саме її право порушене. Тобто третя особа із самостійними вимогами заперечує/частково заперечує вимогу(ги) позивача і переслідує мету вирішити спір не на користь позивача, а на свою користь. Отже, надаючи тлумачення поняттю "самостійність вимог третьої особи", суд зазначає, що вказана самостійність полягає в тому, що третя особа вважає, ніби в матеріальних правовідносинах із відповідачем перебуває саме вона, і саме її право порушено відповідачем. Дана особа заперечує вимогу позивача і переслідує мету вирішити спір не на користь позивача, а на свою користь. Тому третя особа із самостійними вимогами процесуально протиставляє себе не лише відповідачу, а й позивачу, а її вимоги до відповідача є конкуруючими із вимогами позивача (аналогічні висновки викладено в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 05.04.2024 у справі № 910/10699/21, від 02.04.2018 у справі № 905/121/15, від 20.02.2018 у справі № 911/107/16);

2) спір за первісним позовом, який виник між Заповідником і Монастирем (щодо повернення майна шляхом вивільнення зайнятих приміщень та підписання акта приймання-передачі в зв`язку із закінченням строку дії договору про безоплатне користування релігійною громадою нерухомим майном, що є державною власністю, сторонами якого є Заповідник як орган уповноважений на управління та розпорядження державним майном, і Монастир як самостійна юридична особа), та спір за позовом третьої особи, який виник між Монастирем і Почаївською Лаврою (щодо повернення належного Почаївській Лаврі на праві користування нерухомого майна в зв`язку із його використанням Монастирем за мовчазною згодою заявника, але без достатньої правової підстави) не пов`язані між собою;

3) заявник не є учасником матеріально-правових відносин, які виникли між сторонами за первісним позовом - Заповідником і Монастирем, позаяк вимоги за позовом третьої особи виникли з інших правовідносин, які врегульовано іншими нормами матеріального права.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

6. Не погоджуючись з ухвалою місцевого господарського суду та постановою суду апеляційної інстанції, ОСОБА_1 звернулася з касаційною скаргою, в якій просить зазначені судові рішення скасувати та направити справу до Господарського суду Тернопільської області для продовження розгляду.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

7. На обґрунтування своїх вимог скаржник посилається на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, а саме положень статей 49, 180 ГПК України, наголошуючи на тому, що первісний позов і позов третьої особи стосуються одного предмета спору - комплексу споруд Богоявленського монастиря, позаяк, на думку заявника, саме ОСОБА_1 перебуває в матеріальних правовідносинах із Монастирем і комплекс споруд Богоявленського монастиря має бути повернуто саме їй, а не заповіднику. Тобто Почаївська Лавра процесуально протиставляє себе не лише відповідачу (Монастирю), а й позивачу (Заповіднику), тому вказані позови доцільно розглядати лише спільно, адже задоволення одного із цих позовів автоматично призведе до неможливості задоволення іншого позову.

Крім того, на думку скаржника, безпідставно повернувши Почаївській Лаврі позовну заяву в зв`язку з помилковим тлумаченням змісту статті 49 ГПК України, суд першої інстанції порушив право третьої особи на ефективний захист своїх прав і законних інтересів в суді, що гарантовано процесуальним законодавством, як загальний принцип судочинства та практики Європейського суду з прав людини.

Узагальнений виклад позицій інших учасників справи

8. Позивач, відповідач і третя особа не скористалися правом на подання відзивів на касаційну скаргу.

Розгляд справи Верховним Судом

9. Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 06.05.2023 відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Почаївської Лаври на ухвалу Господарського суду Тернопільської області від 19.02.2024 і постанову Західного апеляційного господарського суду від 08.04.2024 у справі № 921/619/23 та постановлено здійснити розгляд цієї справи в порядку письмового провадження.

Позиція Верховного Суду

10. Здійснивши розгляд касаційної скарги в письмовому провадженні, дослідивши наведені в ній доводи, перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судами попередніх інстанцій норм процесуального права, Верховний Суд вважає, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення з таких підстав.

11. Відповідно до частин 1, 2, 3, 5 статті 49 ГПК України треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, можуть вступити у справу до закінчення підготовчого провадження або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження, подавши позов до однієї або декількох сторін. Про прийняття позовної заяви та вступ третьої особи у справу суд постановляє ухвалу. Треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, користуються усіма правами і несуть усі обов`язки позивача. До позовів третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору у справі, в якій відкрито провадження, застосовуються положення статті 180 цього Кодексу.

12. Необхідною умовою набуття статусу третьою особою, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, є дотримання таких критеріїв: 1) матеріально-правовий (наявність єдиного предмета спору); 2) суб`єктний (позовні вимоги можуть бути пред`явлені як одній стороні, так і декільком сторонам); 3) часовий (вступ у справу відбувається до закінчення підготовчого провадження або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження). Дотримання цих критеріїв необхідно оцінювати та з`ясовувати під час прийняття рішення щодо вступу в справу третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги (схожий висновок викладено в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 09.09.2019 у справі № 910/12463/18, від 27.09.2019 у справі № 904/323/19, від 11.11.2020 у справі № 912/2751/16, в ході розгляду яких виникли подібні процесуальні правовідносини).

13. В пунктах 5.16- 5.18, 5.24 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 у справі № 916/542/18, на яку обґрунтовано послалися суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваній ухвалі та постанові, викладено такі правові висновки:

"Таким чином, у процесі розгляду господарським судом спору між позивачем і відповідачем третя особа з метою захисту свого права може заявити самостійні вимоги саме щодо предмета спору, якщо вважає, що саме їй належить право на предмет спору чи його частину. При цьому як предмет спору слід розуміти матеріально-правовий об`єкт, з приводу якого виник правовий конфлікт між позивачем і відповідачем.

Отже, на відміну від зустрічного позову, який повинен бути лише взаємопов`язаним з первісним, позовна заява третьої особи відповідно до положень частини першої статті 49 ГПК України обов`язково має містити самостійні вимоги саме щодо предмета спору у справі.

Позовні вимоги третьої особи, яка подала позов відповідно до приписів статті 49 ГПК України, можуть бути допущені судом до розгляду у процесі, що вже розпочався, у тому випадку, коли така самостійна вимога заявлена саме щодо предмета спору, що вже виник між сторонами. Вимога, спрямована на те, що знаходиться поза цим предметом, чи спрямована до третіх осіб, не може бути розглянута судом як вимога третьої особи в розумінні наведеної вище статті. Водночас така позовна вимога може бути заявлена у самостійному позові.

Передбачене статтею 49 ГПК України право особи вступити у справу шляхом подання позову до однієї або декількох сторін не є абсолютним. Таке право можна реалізувати лише за умови дотримання вимог процесуального законодавства".

14. В свою чергу, в пунктах 5.18, 5.26 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.03.2019 у справі № 916/3245/17, на яку обґрунтовано послався суд першої інстанції в оскаржуваній постанові, викладено такі правові висновки:

"Отже, на відміну від зустрічного позову, який повинен бути лише взаємопов`язаним з первісним, позовна заява третьої особи відповідно до положень частини першої статті 49 ГПК України має містити самостійні вимоги саме щодо предмета спору у справі.

Позовна заява третьої особи відповідно до положень частини 1 статті 49 ГПК України має містити самостійні вимоги саме на предмет спору у справі. При цьому під предметом спору слід розуміти матеріально-правовий об`єкт, з приводу якого виник правовий конфлікт між позивачем і відповідачем. Відтак вимога третьої особи, спрямована на будь-що поза предметом спору між позивачем та відповідачем, не може бути визнана вимогою третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору. Водночас така позовна вимога може бути заявлена у самостійному позові".

15. Водночас у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 05.04.2024 у справі № 910/10699/21 та від 02.04.2018 у справі № 905/121/15 викладено висновки про те, що: 1) самостійність вимог полягає в тому, що саме третя особа перебуває у правовідносинах із відповідачем, і що саме її право порушене. Тобто третя особа із самостійними вимогами заперечує/частково заперечує вимогу(ги) позивача і переслідує мету вирішити спір не на користь позивача, а на свою користь; 2) самостійність вимог третьої особи полягає в тому, що третя особа вважає, ніби в матеріальних правовідносинах із відповідачем перебуває саме вона, і саме її право порушено відповідачем. Така особа заперечує вимогу позивача і переслідує мету вирішити спір не на користь позивача, а на свою користь. Третя особа із самостійними вимогами процесуально протиставляє себе не лише відповідачу, а й позивачу, а її вимоги до відповідача є конкуруючими із вимогами позивача.

16. Як достовірно встановлено судами попередніх інстанцій, первісна позовна заява обґрунтовується передусім обставинами: 1) закінчення 03.09.2023 5-річного строку дії договору № 5, укладеного між Заповідником і Монастирем; 2) фактичного використання Монастирем майна, яке є пам`яткою архітектури національного значення, поза волею власника та балансоутримувача; 3) порушення прав позивача, як органу уповноваженого на управління та розпорядження державним майном, на володіння та користування спірним майном без жодних перешкод, умов і застережень.

Натомість Почаївська Лавра, звертаючись до господарського суду в порядку частини 1 статті 49 ГПК України з позовом про зобов`язання Монастиря повернути їй спірне майно, яке є власністю держави Україна, свої позовні вимоги обґрунтовує наявністю в неї відповідно до рішення виконавчого комітету Кременецької районної ради народних депутатів від 14.10.1990 № 252 та охоронного договору від 30.11.1990 № 57 майнового права (права користування) на нерухоме майно та використання відповідачем спірних приміщень за мовчазною згодою Почаївської Лаври, але без достатньої правової підстави (статті 1212, 1213 ЦК України).

17. Колегія суддів вважає, що, врахувавши висновки щодо застосування положень статей 49, 180 ГПК України, викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 13.03.2019 у справі № 916/3245/17, від 12.06.2019 у справі № 916/542/18 та в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 05.04.2024 у справі № 910/10699/21, від 02.04.2018 у справі № 905/121/15, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов цілком обґрунтованого висновку про те, що спір за первісним позовом, який виник між Заповідником і Монастирем (щодо повернення майна шляхом вивільнення зайнятих приміщень та підписання акта приймання-передачі в зв`язку із закінченням строку дії договору про безоплатне користування релігійною громадою нерухомим майном, що є державною власністю, сторонами якого є Заповідник як орган уповноважений на управління та розпорядження державним майном, і Монастир як самостійна юридична особа), та спір за позовом третьої особи, який виник між Монастирем і Почаївською Лаврою (щодо повернення належного Почаївській Лаврі на праві користування нерухомого майна в зв`язку із його використанням Монастирем за мовчазною згодою заявника, але без достатньої правової підстави) не пов`язані між собою.

18. У зв`язку з наведеним Верховний Суд відхиляє доводи скаржника про те, що первісний позов і позов третьої особи стосуються одного предмета спору - комплексу споруд Богоявленського монастиря, позаяк, на думку заявника, саме ОСОБА_1 перебуває в матеріальних правовідносинах із Монастирем і комплекс споруд Богоявленського монастиря має бути повернуто саме їй, а не заповіднику. Тобто Почаївська Лавра процесуально протиставляє себе не лише відповідачу (Монастирю), а й позивачу (Заповіднику), тому вказані позови доцільно розглядати лише спільно, адже задоволення одного із цих позовів автоматично призведе до неможливості задоволення іншого позову.

19. При цьому колегія суддів наголошує, що позов третьої особи хоча й спрямований на той самий предмет спору (спірні приміщення), що й первісний позов Заповідника, однак не пов`язаний із первісним позовом, адже вимоги за первісним позовом виникли з інших (договірних) правовідносин, що унеможливлює спільний розгляд позовної заяви із первісним позовом у цій справі, проте скаржник не позбавлений права звернутися до суду з самостійним позовом.

20. Верховний Суд не бере до уваги припущення скаржника про доцільність спільного розгляду первісного позову Заповідника та позовної заяви Почаївської Лаври, яка процесуально протиставляє себе не лише відповідачу (Монастирю), а й позивачу (Заповіднику), оскільки, як правильно зазначив суд першої інстанції, заявник не є учасником спірних договірних правовідносин, які виникли та припинилися між сторонами за первісним позовом - Заповідником і Монастирем, позаяк вимоги за позовом третьої особи виникли із зовсім інших (позадоговірних) правовідносин, які врегульовано іншими нормами матеріального права (статтями 1212, 1213 ЦК України).

21. Адже з матеріалів справи вбачається, що ймовірне порушення своїх прав Монастирем заявник пов`язує виключно з попереднім набуттям ним статусу користувача спірним майном на підставі охоронного договору від 30.11.1990 № 57, за умовами якого комплекс споруд Богоявленського монастиря нібито було передано в безоплатне безстрокове користування саме Почаївській Лаврі.

Таким чином, на момент закінчення строку дії договору № 5, а саме у вересні 2023 року первісні права Почаївської Лаври як користувача спірними приміщеннями вочевидь не могли порушуватися Монастирем, який набув статусу законного користувача лише у вересні 2018 року згідно з договором № 5, чим спростовується безпідставне твердження скаржника про необхідність його вступу в справу як третьої особи з самостійними вимогами щодо предмета спору за первісним позовом, позаяк заявник на обґрунтування своїх вимог посилається на існування між Почаївською Лаврою та Монастирем лише позадоговірних відносин, нібито пов`язаних виключно з мовчазною згодою Почаївської Лаври на користування відповідачем спірним майном, яке належить до державної власності.

22. Водночас, відхиляючи передчасні аргументи скаржника про те, що, безпідставно повернувши Почаївській Лаврі позовну заяву в зв`язку з помилковим тлумаченням змісту статті 49 ГПК України, суд першої інстанції порушив право третьої особи на ефективний захист своїх прав і законних інтересів в суді, що гарантовано процесуальним законодавством, як загальний принцип судочинства та практики Європейського суду з прав людини, Верховний Суд звертає увагу скаржника на те, що оскаржувана ухвала не є недоступом до правосуддя та/або порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), статті 4 ГПК України, адже особа може подати вказаний позов в порядку, передбаченому ГПК України, як окремий позов, за яким за умови дотримання всіх вимог ГПК України буде відкрито провадження у справі та розглянуто спір (аналогічний висновок викладено в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 05.04.2024 у справі № 910/10699/21).

23. За наведених вище обставин колегія суддів погоджується з правильним висновком суду першої інстанції про наявність передбачених частиною 5 статті 49 і частиною 6 статті 180 ГПК України підстав для повернення позовної заяви ОСОБА_2 як третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмету спору за первісним позовом у справі № 921/619/23.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

24. Відповідно до частин 1, 2, 4, 5 статті 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

25. Відповідно до частини 1 статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

26. За наведених обставин висновок судів попередніх інстанцій щодо повернення позовної заяви ОСОБА_2 як третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору за первісним позовом, відповідає вимогам статей 49, 180, 236, 269 ГПК України, що свідчить про відсутність підстав для скасування оскаржуваних ухвали та постанови як таких, що ухвалені без порушень норм процесуального закону.

27. Враховуючи межі перегляду справи в касаційній інстанції, передбачені статтею 300 ГПК України, колегія суддів вважає, що доводи, викладені у касаційній скарзі, не отримали підтвердження, не спростовують висновку суду першої інстанції про повернення позовної заяви ОСОБА_2 , в зв`язку з чим немає підстав для задоволення касаційної скарги.

Розподіл судових витрат

28. Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 ГПК України покладається на скаржника.

Враховуючи викладене та керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Почаївської Свято-Успенської Лаври залишити без задоволення.

Ухвалу Господарського суду Тернопільської області від 19.02.2024 і постанову Західного апеляційного господарського суду від 08.04.2024 у справі № 921/619/23 залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Ю. Я. Чумак

Судді Т. Б. Дроботова

Н. О. Багай