Постанова

від 29.05.2024 по справі 554/169/22

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 травня 2024 року

м. Київ

справа № 554/169/22

провадження № 61-14628св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Гудими Д. А., Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., Коротуна В. М. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Комунальне некомерційне підприємство «Котелевська лікарня планового лікування» Котелевської селищної ради,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 07 жовтня 2022 року у складі судді Блажко І. О. та постанову Полтавського апеляційного суду від

11 вересня 2023 року у складі колегії суддів: Обідіної О. І., Карпушина Г. Л., Кузнєцової О. Ю.,

ВСТАНОВИВ:

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Комунального некомерційного підприємства «Котелевська лікарня планового лікування» Котелевської селищної ради (далі - КНП «Котелевська лікарня планового лікування») про скасування наказу про звільнення та поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Позов мотивований тим, що 02 грудня 2021 року ОСОБА_1 подав до КНП «Котелевська лікарня планового лікування» заяву на звільнення за частиною третьою статті 38 КЗпП України та просив видати йому трудову книжку, провести розрахунок при звільненні за частиною третьою статті 38 КЗпП України, у зв`язку з порушенням роботодавцем умов трудового законодавства.

02 грудня 2021 року відповідач листом № 2154 повідомив ОСОБА_1 про відмову в його звільненні за частиною третьою статті 38 КЗпП України.

06 грудня 2021 року позивач надав відповідь на зазначений лист, в якому вказував на протиправність відмови в його звільненні та невидачі трудової книжки, ще раз наполягав на необхідності провести звільнення за частиною третьою статті 38 КЗпП України, у зв`язку з порушенням роботодавцем умов трудового законодавства.

Незважаючи на його вимоги, ОСОБА_1 був звільнений 15 грудня 2021 року наказом № 149-К за частиною першою статті 38 КЗпП України, за власним бажанням.

Позивач уважав цей наказ протиправним і таким, що не відповідає нормам КЗпП України, оскільки роботодавець не мав права змінювати підстави звільнення працівника, які зазначені позивачем.

ОСОБА_1 з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог просив скасувати наказ КНП «Котелевська лікарня планового лікування» від

15 грудня 2021 року № 149-к про звільнення з роботи та поновити його на посаді лікаря-анестезіолога на вказаному підприємстві; стягнути з КНП «Котелевська лікарня планового лікування» на його користь заробітну плату за час вимушеного прогулу в сумі 176 627,30 грн та понесені судові витрати.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 07 жовтня 2022 року позовні вимоги задоволено частково.

Змінено формулювання підстави звільнення в наказі КНП «Котелевська лікарня планового лікування» від 15 грудня 2021 року № 149-К про звільнення з роботи ОСОБА_1 , лікаря-анестезіолога, з частини першої статті 38 КЗпП України (за власним бажанням) на частину третю статті 38 КЗпП України

(у зв?язку з порушенням роботодавцем умов трудового законодавства).

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

В задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Частково задовольняючи позовні вимоги та змінюючи формулювання підстави звільнення, місцевий суд виходив з усталеної практики Верховного Суду у справах з подібними правовідносинами, оскільки роботодавець не може самостійно змінити формулювання підстав звільнення, а орган, що розглядає спір, - може. Також під час розгляду справи місцевий суд встановив, що ОСОБА_1 після звільнення був працевлаштований, а отже, підстав для стягнення середнього заробітку немає.

Постановою Полтавського апеляційного суду від 11 вересня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 07 жовтня 2022 року залишено без змін.

Залишаючи апеляційну скаргу без задоволення, апеляційний суд погодився

з висновком суду першої інстанції.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

10 жовтня 2023 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу,

у якій просить скасувати рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 07 жовтня 2022 року та постанову Полтавського апеляційного суду від

11 вересня 2023 року й ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

Касаційна скарга мотивована тим, що відповідач не мав права на власний розсуд визначати підстави звільнення ОСОБА_1 за частиною першою статті 38 КЗпП України, оскільки позивач такої заяви не писав і не бажав звільнятися за цією частиною, а тому уважав своє звільнення незаконним,

а наказ про його звільнення таким, що підлягає скасуванню. Суди першої та апеляційної інстанцій до правовідносин застосували частину третю статті 235 КЗпП України всупереч практиці Верховного Суду, з порушенням норм процесуального права, оскільки фактично суд самостійно здійснив зміну предмета позову з поновлення на роботі на зміну підстав звільнення.

Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції

в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України від 21 травня 2014 року

у справі № 6-33цс14, постановах Верховного Суду від 09 лютого 2022 року

у справі № 569/1159/20, від 13 березня 2019 року у справі № 754/1936/16, від 22 квітня 2020 року у справі № 199/8766/18, від 03 травня 2022 року у справі № 317/183/19, від 29 вересня 2023 року у справі № 279/402/20 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Аргументи інших учасників справи

30 листопада 2023 року представник КНП «Котелевська лікарня планового лікування» - адвокат Остапенко І. О. подала до Верховного Суду відзив,

у якому просить касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення,

а рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 07 жовтня 2022 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 11 вересня 2023 року- без змін.

Відзив мотивований тим, що доводи касаційної скарги є необґрунтованими,

а рішення судів першої й апеляційної інстанцій такими, що ухвалені

з дотриманням норм матеріального та процесуального права. Вказує, що позивач бажав звільнитися за власним бажанням і фактично його заява була задоволена. Позивач на момент звільнення і після нього був працевлаштований, а тому немає підстав для стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Суди правильно зауважили, що за вказаних обставин суд як орган, що розглядає трудовий спір, правомірно змінив формулювання причин звільнення відповідно до частини третьої статті 235 КЗпП України - з частини першої статті 38 КЗпП України на частину третю статті 38 КЗпП України, тобто відповідно до поданої ОСОБА_1 заяви про звільнення.

Рух касаційної скарги та матеріалів справи

Ухвалою Верховного Суду від 19 жовтня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з Октябрського районного суду м. Полтави.

14 грудня 2023 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 18 квітня 2024 року справу призначено до судового розгляду.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,

є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

У частині першій статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи

у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Перевіривши доводи касаційної скарги, урахувавши аргументи, наведені

у відзиві на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Фактичні обставини справи

Згідно з наказом від 01 серпня 2017 року № 70-к ОСОБА_1 прийнято на посаду лікаря-анестезіолога та інтенсивної терапії Котелевської ЦРЛ.

02 грудня 2021 року ОСОБА_1 подав до Котелевської лікарні заяву на звільнення за частиною третьою статті 38 КЗпП України, у зв`язку

з порушенням роботодавцем умов трудового законодавства, на що відповідач того ж дня листом № 2154 повідомив, що здійснювати його звільнення за частиною третьою статті 38 КЗпП України не буде, оскільки підприємство дотримується норм КЗпП України, колективного договору, договору від

11 липня 2017 року № 201 про відпрацювання випускником у відповідача не менше трьох років після закінчення інтернатури.

06 грудня 2021 року ОСОБА_1 повторно подав до медичного закладу заяву на звільнення за частиною третьою статті 38 КЗпП України, у зв`язку

з порушенням трудового законодавства роботодавцем, та просив забезпечити представника роботодавця для передання службової квартири

з огляду на розірвання ним також договору найму службового житла.

13 грудня 2021 року відповідач надіслав на адресу ОСОБА_1 листа про те, що датою його звільнення є 15 грудня 2021 року (останній робочий день), того

ж дня з ним буде розірвано договір найму службового житла.

Відповідно до наказу КНП «Котелевська лікарня планового лікування» від

15 грудня 2021 року № 149-К ОСОБА_1 звільнено згідно з частиною першою статті 38 КЗпП України (за власним бажанням) з 15 грудня 2021 року на підставі його заяви від 02 грудня 2021 року.

Роботодавець не визнавав фактів порушення трудового законодавства та умов колективного договору стосовно ОСОБА_1 , тоді як позивач наполягав на невідповідності чинному законодавству договору від

11 липня 2017 року про відпрацювання ним як випускником, про що він зазначав у своїй повторній заяві від 06 грудня 2021 року.

Суди установили, і це не заперечували сторони, що з часу подання заяви про порушення трудового законодавства, тобто з 02 грудня 2021 року позивач фактично на роботу не виходив та не виконував своїх службових обов`язків як лікар-анестезіолог. Водночас 25 січня 2022 року він працевлаштувався за набутою спеціальністю в ТОВ «ЛДЦ «Кіндерленд» в м. Києві. Крім того, як мешканець м. Києва надавав приватні послуги лікаря-анестезіолога

в хірургічному центрі мереж клініки VIVA.

Згідно із записами трудової книжки позивача він з 24 травня 2022 року

і дотепер також працює лікарем-анестезіологом в ТОВ «Гармонія здоров`я»,

м. Київ.

Оскільки роботодавець самостійно визначив підстави звільнення на частину першу статті 38 КЗпП України (за власним бажанням), хоча позивач просив звільнити його на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України

(у зв`язку з порушенням умов трудового законодавства), ОСОБА_1 вважав звільнення незаконним, а наказ про звільнення таким, що підлягає скасуванню з поновленням його на роботі.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржуване судове рішення апеляційного суду зазначеним вимогам закону не відповідає.

Згідно зі статтею 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Частиною шостою статті 43 Конституції України передбачено, що громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений статтею 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови

у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння

у збереженні роботи.

Згідно з пунктом 4 частини першої статті 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38, 39), з ініціативи роботодавця (статті 40, 41) або на вимогу профспілкового чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу (стаття 45).

Відповідно до частини третьої статті 38 КЗпП України працівник має право

у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.

При розгляді справ про поновлення на роботі судам необхідно з`ясувати,

з яких підстав проведено звільнення працівника згідно з наказом (розпорядженням), і перевіряти їх відповідність законові. Суд не вправі визнати звільнення правильним виходячи з обставин, з якими власник або уповноважений ним орган не пов`язували звільнення.

У постанові Верховного Суду України від 22 травня 2013 року, провадження

№ 6-34цс13, сформульовано правовий висновок про те, що згідно зі статтею 38 КЗпП України працівник має право з власної ініціативи в будь-який час розірвати укладений з ним на невизначений строк трудовий договір. При цьому строк розірвання трудового договору і його правові підстави залежать від причин, які спонукають працівника до його розірвання і які працівник визначає самостійно. У разі, якщо вказані працівником причини звільнення - порушення роботодавцем трудового законодавства (частина третя статті 38 КЗпП України) - не підтверджуються або роботодавцем не визнаються, останній не має права самостійно змінювати правову підставу розірвання трудового договору на звільнення за власним бажанням без посилання на частину третю статті 38 КЗпП України. Істотність характеру порушень роботодавцем умов трудового законодавства та їх поважність не можуть бути підставою для відмови працівнику у звільненні за частиною третьою статті 38 КЗпП України, оскільки такі критерії цією нормою не передбачені. Судами також не враховано й того, що роботодавець не має права самостійно змінювати визначену працівником у заяві причину звільнення з роботи.

У постанові від 13 червня 2018 року у справі № 741/1128/17 (провадження

№ 61-13588св18) Верховний Суд погодився з висновками судів про відсутність підстав для звільнення позивача за частиною третьою статті

38 КЗпП України через невстановлення вини роботодавця у виплаті позивачу авансу. Проте Верховний Суд визнав наказ про звільнення незаконним

з посиланням на те, що роботодавець не вправі був змінювати підставу розірвання трудового договору на частину першу статті 38 КЗпП України за відсутності на те волевиявлення позивача.

У постанові Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року у справі

№ 753/20243/16-ц (провадження № 61-36489св18) зазначено, що за змістом статті 38 КЗпП України розірвання трудового договору з ініціативи працівника і його правові підстави залежать від причин, які спонукають працівника до розірвання цього договору і які працівник визначає самостійно. У разі якщо вказані працівником причини звільнення - порушення роботодавцем трудового законодавства (частина третя статті 38 КЗпП України) - не підтверджуються або роботодавцем не визнаються, роботодавець не вправі самостійно змінювати правову підставу розірвання трудового договору.

При незгоді роботодавця звільнити працівника із підстав, передбачених частиною третьою статті 38 КЗпП України, роботодавець може відмовити

у розірванні трудового договору, але не вправі розірвати цей договір з інших підстав, які працівником не зазначалися. Відповідно до частини третьої статті 235 КЗпП України в разі визнання звільнення таким, що не узгоджується із чинним законодавством, суд на прохання працівника, який у зв`язку

з допущеним щодо нього порушенням законодавства про працю не бажає продовжувати трудові відносини з відповідачем, може визнати звільнення незаконним і, не поновлюючи працівника на роботі, змінити дату звільнення та формулювання його причини з посиланням на відповідну норму закону.

У постанові Верховного Суду від 15 квітня 2020 року у справі № 681/1629/18 (провадження № 61-14424св18) вказано, що розірвання трудового договору за частиною третьою статті 38 КЗпП України є різновидом припинення трудових відносин в односторонньому порядку. Для припинення трудового договору за цією підставою має значення, чи мали місце порушення з боку роботодавця законодавства про працю або умов колективного чи трудового договору, а також письмово викладена ініціатива працівника з наміром припинити трудові відносини, що доведена до відома роботодавця

в установленому законом порядку. Особливістю розірвання трудового договору на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України є те, що працівник має право самостійно визначити строк розірвання трудового договору.

Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 13 вересня

2023 року у справі № 587/1641/21 (провадження № 61-1473св23).

Отже, умовою розірвання трудового договору з ініціативи працівника згідно

з частиною першою статті 38 КЗпП України є власне бажання працівника, зумовлене неможливістю продовжувати роботу з підстав особистих його обставин. Згідно з частиною третьою цієї статті - це винні дії власника або уповноваженого ним органу через невиконання законодавства про працю, умов колективного чи трудового договору.

Підприємство у разі незгоди з підставою звільнення, заявленою позивачем, повинно було відмовити у розірванні трудового договору на таких підставах,

а не звільняти працівника в односторонньому порядку, змінивши підстави розірвання трудового договору.

Подібний висновок зроблено у постанові Верховного Суду від 29 вересня

2023 року у справі № 279/402/20 (провадження № 61-6175св22).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 вересня 2023 року у справі № 279/402/20 (провадження № 61-6175св22) вказано, що «відповідно до частини третьої статті 235 КЗпП України в разі визнання звільнення таким, що не узгоджується із чинним законодавством, суд на прохання працівника, який

у зв`язку з допущеним щодо нього порушенням законодавства про працю не бажає продовжувати трудові відносини з відповідачем, може визнати звільнення незаконним і, не поновлюючи працівника на роботі, змінити дату звільнення та формулювання його причини з посиланням на відповідну норму закону».

Такий правовий висновок неодноразово сформульовано у постановах Верховного Суду від 06 березня 2018 року у справі № 61-1398св18,

від 12 квітня 2018 року у справі № 545/2544/13-ц (провадження

№ 61-678св17), від 03 жовтня 2018 року у справі № 753/20243/16-ц (провадження № 61-36489св18), від 07 листопада 2018 року у справі

№ 234/17149/16-ц (провадження № 61-20384св18), від 02 жовтня 2019 року

у справі № 362/3528/17-ц (провадження № 61-40458св18), від 09 лютого

2022 року у справі № 153/1585/20 (провадження № 61-15556св21), від 07 вересня 2022 року у справі № 554/5630/19 (провадження № 61-60св20), від 13 вересня 2023 року у справі № 587/1641/21 (провадження № 61-1473св23), від 31 січня 2024 року у справі № 367/9816/21 (провадження № 61-12408св23).

Основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, диспозитивність (пункт 5 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).

Диспозитивність - один з базових принципів судочинства, керуючись яким позивач самостійно вирішує, які позовні вимоги заявляти. Суд позбавлений можливості формулювати позовні вимоги замість позивача. Якщо особою заявляється належна позовна вимога, яка може її ефективно захистити, суди не повинні відмовляти у її задоволенні виключно з формальних міркувань. Така відмова призведе до необхідності особи повторно звертатись до суду за захистом своїх прав (які при цьому могли бути ефективно захищені), що невиправдано затягне вирішення справи по суті (див. пункт 118 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року в справі № 914/2350/18 (914/608/20) (провадження № 12-83гс21).

Установивши, що волевиявлення позивача щодо припинення трудового договору з відповідачем за власним бажанням не було, а отже позивача звільнено з роботи 15 грудня 2021 року на підставі частини першої статті

38 КЗпП України без законних підстав, оскільки роботодавець не може самостійно змінити формулювання звільнення, апеляційний суд, погоджуючись із висновком суду першої інстанції щодо наявності правових підстав для зміни формулювання підстав звільнення з частини першої статті 38 КЗпП України (звільнення за власним бажанням) на частину третю статті 38 КЗпП України (звільнення у зв?язку з порушенням роботодавцем трудового законодавства), не звернув уваги на те, що ОСОБА_1 вимог щодо зміни формулювання підстав звільнення не заявляв (просив поновити його на роботі), а тому зробив помилковий висновок про наявність підстав для зміни формулювання підстави звільнення.

У зв`язку з цим всупереч принципу диспозитивності цивільного процесу апеляційний суд не вирішив позовні вимоги ОСОБА_1 , обставини, які необхідні для їх вирішення, не дослідив, доводи апеляційної скарги не перевірив.

Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на норми статті 400 ЦПК України.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до пункту 1 частин третьої і четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Колегія суддів вирішила, що касаційну скаргу необхідно задовольнити частково, постанову Полтавського апеляційного суду від 11 вересня

2023 року скасувати і направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки розгляд справи не закінчено, питання про розподіл судових витрат не вирішується.

Щодо заявлених клопотань

У касаційній скарзі ОСОБА_1 одночасно просить передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступу від правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 09 лютого 2022 року у справі

№ 569/1159/20, від 03 травня 2022 року у справі № 317/183/19, від 29 вересня 2023 року у справі № 279/402/20.

Вивчивши заявлене клопотання, колегія суддів дійшла висновку, що воно задоволенню не підлягає з огляду на таке.

Відповідно до частини третьої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду.

Результат аналізу постанов Верховного Суду від 09 лютого 2022 року у справі

№ 569/1159/20, від 03 травня 2022 року у справі № 317/183/19, від 29 вересня 2023 року у справі № 279/402/20 свідчить про те, що вказані судові рішення прийняті Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду, а не іншим касаційним судом (Касаційним господарським, Касаційним адміністративним), що виключає можливість передання цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Керуючись статтями 409, 411, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд

у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні клопотання ОСОБА_1 про передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду відмовити.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Полтавського апеляційного суду від 11 вересня 2023 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийМ. Є. Червинська Судді: Д. А. Гудима А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун