Постанова

від 05.06.2024 по справі 911/3344/23

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"05" червня 2024 р. Справа№ 911/3344/23

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Агрикової О.В.

суддів: Козир Т.П.

Мальченко А.О.

Секретар судового засідання: Мельничук О.С.,

за участю представників сторін:

від прокуратури - Лук`янчук А.В.

від позивача - не з`явився,

від відповідача - Дубинська О.Г.,

від третьої особи - Яременко З.І.,

розглянувши апеляційну скарг

Київської обласної прокуратури

на рішення Господарського суду Київської області від 23.02.2024 (повний текст рішення складено 04.03.2024)

у справі № 911/3344/23 (суддя Горбасенко П.В.)

За позовом керівника Вишгородської окружної прокуратури Київської області в інтересах держави

в особі Київської обласної державної адміністрації

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Оланта Ленд"

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - Державного спеціалізованого господарського підприємства "Ліси України"

про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження земельними ділянками, -

ВСТАНОВИВ:

У 2023 році керівник Вишгородської окружної прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації звернувся до Господарського суду Київської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Оланта Ленд" про:

- усунення перешкод у здійсненні Київською обласною державною адміністрацією права користування та розпорядження землями лісогосподарського призначення, шляхом скасування рішення державного реєстратора № 62474096 від 21.12.2021 року про реєстрацію права приватної власності Товариства з обмеженою відповідальністю "Оланта Ленд" на земельну ділянку з кадастровим номером 3222081400:01:006:0076;

- усунення перешкод у здійсненні Київською обласною державною адміністрацією права користування та розпорядження землями лісогосподарського призначення, шляхом скасування рішення державного реєстратора № 62474378 від 21.12.2021 року про реєстрацію права приватної власності Товариства з обмеженою відповідальністю "Оланта Ленд" на земельну ділянку з кадастровим номером 3222081400:01:006:0077;

- усунення перешкод у здійсненні Київською обласною державною адміністрацією права користування та розпорядження землями лісогосподарського призначення, шляхом скасування рішення державного реєстратора № 62474534 від 21.12.2021 року про реєстрацію права приватної власності Товариства з обмеженою відповідальністю "Оланта Ленд" на земельну ділянку з кадастровим номером 3222081400:01:006:0081;

- усунення перешкод у здійсненні Київською обласною державною адміністрацією права користування та розпорядження землями лісогосподарського призначення, шляхом повернення на користь держави в особі Київської обласної державної адміністрації земельних ділянок з кадастровими номерами 3222081400:01:006:0076, 3222081400:01:006:0077, 3222081400:01:006:0081 від Товариства з обмеженою відповідальністю "Оланта Ленд".

В обґрунтування позову прокурор вказав, що спірні земельні ділянки відносяться до земель лісогосподарського призначення та перебувають в постійному користуванні ДСГП "Ліси України" (як правонаступника ДП "Іванківське лісове господарство") для потреб лісового господарства, право розпорядження якими належить Київській обласній державній адміністрації. Однак, оскільки спірні земельні ділянки незаконно вибули з власності держави та в подальшому були зареєстровані на праві власності за Товариством з обмеженою відповідальністю "Оланта Ленд", внаслідок чого власник та землекористувач позбавлені можливості користуватися і розпоряджатися спірними земельними ділянками лісогосподарського призначення, прокурор в порядку статті 391 Цивільного кодексу України просить усунути перешкоди у здійсненні Київською обласною державною адміністрацією права користування та розпорядження зазначеними земельними ділянками через скасування рішень про державну реєстрацію права приватної власності Товариства з обмеженою відповідальністю "Оланта Ленд" на ці земельні ділянки та їх повернення на користь держави в особі Київської обласної державної адміністрації з незаконного володіння відповідача.

Рішенням Господарського суду Київської області від 23.02.2024 року в задоволенні позовних вимог відмовлено повністю.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що законодавством передбачені випадки, коли земельна ділянка може бути вилучена з постійного користування, зокрема унаслідок добровільної відмови землекористувача, отже не можна стверджувати, що право приватної власності на спірні земельні ділянки в принципі не могло виникнути. У зв`язку із цим доводи прокурора про те, що у відповідача в будь-якому випадку не могло виникнути права приватної власності на спірні земельні ділянки та необхідність здійснення судового захисту права держави за правилами негаторного позову не мають під собою належних правових підстав. Беручи до уваги викладене, а також зважаючи на підстави та зміст позову, місцевий господарський суд дійшов висновку про те, що обраний прокурором спосіб захисту не відповідає належному способу захисту, не призводить до відновлення порушених прав держави, оскільки є неефективним, спосіб захисту порушеного права у наведеному випадку, який відповідає вимогам закону і є одночасно ефективним, передбачає звернення з віндикаційним позовом. Крім того суд першої інстанції вказав, що замість скасування неналежного запису про державну реєстрацію до Державного реєстру прав має бути внесений належний запис про державну реєстрацію права власності держави в особі відповідно уповноваженого органу. Такий запис вноситься на підставі судового рішення про задоволення віндикаційного позову.

Не погодившись із прийнятим рішенням, Київська обласна прокуратура звернулася до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Київської області від 23.02.2024 року та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю.

Вимоги та доводи апеляційної скарги мотивовані тим, що рішення суду першої інстанції прийняте з недотриманням норм процесуального права, що призвело до неправильного застосування норм матеріального права. Зокрема прокурор вважає, що місцевим господарським судом невірно визначено дійсного власника земельних ділянок лісогосподарського призначення, які є об`єктом права власності Українського народу, а також характер спірних правовідносин, що зрештою мало своїм наслідком помилковий висновок про обрання прокурором неефективного способу захисту інтересів держави у спірних правовідносинах. Також прокурор вважає, що ним надано до матеріалів справи докази, з яких вбачається, що спірні земельні ділянки відносяться до земель лісогосподарського призначення та перебувають у постійному користуванні ДП «Іванківське лісове господарство» для потреб ведення лісового господарства. Крім того, скаржник звертає увагу, що наявні в матеріалах справи відомості дають можливість достеменно стверджувати про відсутність волевиявлення держави на відчуження спірних земельних ділянок. Також прокурор зазначає, що критерієм розмежування між негаторним і віндикаційним позовами є доведення неможливості виникнення у громадянина або юридичної особи права приватної власності на земельну ділянку лісогосподарського призначення. В той же час, на думку скаржника, фактичні обставини даної справи безумовно вказують не неможливість виникнення у відповідача права приватної власності на спірні земельні ділянки лісогосподарського призначення, тому відновлення права у даній справі має бути захищено у спосіб, визначений ст. 391 Цивільного кодексу України та ч. 2, ст. 152 Земельного кодексу України шляхом пред`явлення позову про повернення земельної ділянки, а не шляхом витребування спірної земельної ділянки на підставі ст.ст. 387, 388 Цивільного кодексу України. З урахуванням викладеного, на думку прокурора, висновки суду першої інстанції, які стали підставою для відмови у задоволенні позову, без дослідження фактичних обставин справи, встановлення яких носить визначальний характер для надання правової оцінки ефективності обраного прокурором способу захисту, є передчасним та фактично ґрунтуються на припущеннях. Також скаржник вказує, що місцевим господарським судом не враховано всі фактичні обставини справи та неможливість, в принципі, набуття права приватної власності на оспорювані земельні ділянки та помилково здійснено висновок про обрання прокурором неефективного способу захисту держави.

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 27.03.2024 року сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя Агрикова О.В., судді Козир Т.П., Мальченко А.О.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 01.04.2024 року відкладено вирішення питання щодо подальшого руху апеляційної скарги Київської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Київської області від 23.02.2024 року та витребувано з Господарського суду Київської області матеріали справи №911/3344/23.

03.04.2024 року через відділ забезпечення автоматизованого розподілу, контролю та моніторингу виконання документів з Господарського суду Київської області надійшли матеріали справи №911/3344/23.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 05.04.2024 року встановлювався строк для усунення недоліків, а саме не більше десяти днів з дня отримання копії ухвали апелянту усунути недоліки шляхом подання до суду доказів сплати судового збору.

09.04.2024 року через відділ забезпечення автоматизованого розподілу, контролю та моніторингу виконання документів від Київської обласної прокуратури надійшла заява на виконання ухвали Північного апеляційного господарського суду з доказами сплати судового збору у встановленому порядку і розмірі.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 15.04.2024 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Київської обласної прокуратури на рішення Господарського суду міста Києва від 23.02.2024 року у справі №911/3344/23 та призначено розгляд справи на 08.05.2024 року.

22.04.2024 року через відділ забезпечення автоматизованого розподілу, контролю та моніторингу виконання документів від відповідача надійшов відзив на апеляційну скаргу в якому останній просив відмовити у задоволенні апеляційної скарги та залишити рішення суду першої інстанції без змін.

02.05.2024 року через відділ забезпечення автоматизованого розподілу, контролю та моніторингу виконання документів (канцелярія) Північного апеляційного господарського суду від Державного спеціалізованого господарського підприємства "Ліси України" в особі філії "Іванківське лісове господарство", третьої особи у справі, надійшло клопотання про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 06.05.2024 року клопотання Державного спеціалізованого господарського підприємства "Ліси України" про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів.

Судове засідання, призначене на 08.05.2024 року не відбулося у зв`язку з перебуванням головуючого судді Агрикової О.В. у відпустці з 07.05.2024 року по 10.05.2024 року.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 13.05.2024 року розгляд справи призначено на 05.06.2024 року.

В судовому засіданні 05.06.2024 року прокурор та третя особа надали усні пояснення по справі, відповіли на запитання суду, просили задовольнити апеляційну скаргу. Представник відповідача надав усні пояснення по справі, відповів на запитання суду, просив відмовити у задоволенні апеляційної скарги. Представник позивача в судове засідання не з`явився, про дату та час судового засідання повідомлений належним чином.

Згідно з п. 11, ст. 270 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, стосовно якого немає відомостей щодо його повідомлення про дату, час і місце судового засідання, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки будуть визнані судом поважними.

Відповідно до п. 12, ст. 270 Господарського процесуального кодексу України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Таким чином, відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Враховуючи те, що наявні матеріали справи є достатніми для всебічного, повного і об`єктивного розгляду справи, та зважаючи на обмежений процесуальний строк розгляду апеляційної скарги, судова колегія визнала за можливе розглянути апеляційну скаргу у відсутності представника позивача.

Статтями 269 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм чинного законодавства, Північний апеляційний господарський суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, розпорядженням Іванківської районної державної адміністрації № 1391 від 30.06.2010 року "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення та передачу земельних ділянок у власність" затверджено проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок та передано безоплатно у власність громадянам, зокрема, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 земельні ділянки загальною площею 6 га на території Страхоліської сільської ради за межами населеного пункту для ведення особистого селянського господарства. Копії вказаного акта з додатком наявні в матеріалах справи. (т.1, а.с. 171).

На підставі вказаного розпорядження видано ОСОБА_3 державний акт на право власності серії ЯК № 210312 на земельну ділянку загальною площею 2, 001 га з кадастровим номером 3222081400:01:006:0081 (т.1, а.с. 174-177); ОСОБА_2 - державний акт на право власності серії ЯК № 210308 на земельну ділянку загальною площею 1, 9999 га з кадастровим номером 3222081400:01:006:0077 (т.1, а.с. 178-180); ОСОБА_1 - державний акт на право власності серії ЯК № 210307 на земельну ділянку загальною площею 2, 000 га з кадастровим номером 3222081400:01:006:0076 (т.1, а.с. 181-182).

Як зазначив прокурор ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на підставі договорів купівлі-продажу № 2642 та № 2654 від 20.09.2011 року відчужили земельні ділянки з кадастровими номерами 3222081400:01:006:0077 та 3222081400:01:006:0076 відповідно, на користь ОСОБА_4 .

В свою чергу, ОСОБА_4 на підставі договорів купівлі-продажу від 21.122021 року відчужив на користь ТОВ "Оланта Ленд" земельні ділянки з кадастровими номерами 3222081400:01:006:0081, 3222081400:01:006:0077 та 3222081400:01:006:0076 (далі - спірні земельні ділянки). (т.2, а.с. 67-68, 69-70, 71-72).

На підтвердження вказаних обставин прокурор надав інформацію з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. (т.1, а.с. 183-188).

За твердженнями прокурора, спірні земельні ділянки, право власності на які зареєстровано за відповідачем, незаконно вибули з власності держави, оскільки за матеріалами лісовпорядкування 2003 та 2014 років були ділянками лісогосподарського призначення, що розташовані в 22 кварталі Оранського лісництва Філії "Іванківське лісове господарство" ДСГП "Ліси України", яке зі свого боку наділене правом постійного користування такими земельними ділянками відповідно до ст. 19, 55, 84 Земельного кодексу Країни та п. 5 Прикінцевих положень Лісового кодексу України, що підтверджується наявними в матеріалах справи планово-картографічними матеріалами лісовпорядкування. (т.1, а.с. 44-68).

Також на підтвердження розташування спірних земельних ділянок в межах земель лісогосподарського призначення державної форми власності прокурором надано копії інформації ВО "Укрдержліспроект" № 167 від 18.02.2022 року та додані до неї фрагменти з публічної кадастрової карти, а також висновок судової земельно-технічної експертизи № 15/17 від 14.08.2017 року. (т.1, а.с. 69-169, 189-191).

Отже, на думку прокурора, враховуючи викладене, спірні земельні ділянки передано у приватну власність за рахунок земель, що перебувають у постійному користуванні ДСГП "Ліси України", як правонаступника ДП "Іванківське лісове господарство" без виключення їх з Державного лісового фонду.

Прокурор також наголосив, що погодження на вилучення та зміну цільового призначення спірних земельних ділянок не надавались, що підтверджується наявними в матеріалах справи копіями листів № 04-36/418 від 03.03.2017 року, № 16494/0/2-19 від 12.08.2019 року та № 454 від 22.06.2023 року. (т.1, а.с. 38, 42, 43).

Відтак, спір у даній справі на думку прокурора виник у зв`язку з тим, що Іванківською районною державною адміністрацією, всупереч положенням ст. 20, 56, 84, 116, 122, 141, 142, 149 Земельного кодексу України, ст. 57 Лісового кодексу України, на підставі розпорядження здійснено незаконне відведення земельних ділянок у приватну власність громадян без згоди землекористувача, без вилучення з постійного користування ділянок, без зміни цільового призначення, зокрема за погодженням за постійним землекористувачем, і відповідно без розроблення та затвердження в установленому порядку проекту землеустрою щодо відведення цих земельних ділянок.

Водночас, місцевий господарський суд, ухвалюючи оскаржуване рішення дійшов висновку, що обраний прокурором спосіб захисту не відповідає належному способу захисту, не призводить до відновлення порушених прав держави, оскільки є неефективним, спосіб захисту порушеного права у наведеному випадку, який відповідає вимогам закону і є одночасно ефективним, передбачає звернення з віндикаційним позовом. Враховуючи викладене, встановлення судом першої інстанції обставин обрання прокурором неналежного способу захисту, місцевий господарський суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позовних вимог.

В свою чергу, в апеляційній скарзі прокурор зазначає, що критерієм розмежування між негаторним і віндикаційним позовами є доведення неможливості виникнення у громадянина або юридичної особи права приватної власності на земельну ділянку лісогосподарського призначення. В той же час, на думку скаржника, фактичні обставини даної справи безумовно вказують не неможливість виникнення у відповідача права приватної власності на спірні земельні ділянки лісогосподарського призначення, тому відновлення права у даній справі має бути захищено у спосіб, визначений ст. 391 Цивільного кодексу України та ч. 2, ст. 152 Земельного кодексу України шляхом пред`явлення позову про повернення земельної ділянки, а не шляхом витребування спірної земельної ділянки на підставі ст.ст. 387, 388 Цивільного кодексу України.

Колегія суддів, дослідивши матеріали справи, не погоджується з такими доводами прокурора та вважає правомірним висновком суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні позову виходячи з наступного.

Відповідно до ст.391 Цивільного кодексу України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Звертаючись у цій справі до суду в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації, предметом негаторного позову прокурор обрав вимоги про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельними ділянками з кадастровими номерами 3222081400:01:006:0076, 3222081400:01:006:0077 та 3222081400:01:006:0081 через скасування рішень державного реєстратора про реєстрацію права приватної власності ТОВ "Оланта Ленд" на спірні земельні ділянки, а також через повернення на користь держави в особі Київської обласної державної адміністрації земельних ділянок з кадастровими номерами 3222081400:01:006:0076, 3222081400:01:006:0077, 3222081400:01:006:0081 від ТОВ "Оланта Ленд".

Колегія суддів вважає, що судом першої інстанції правильно взято до уваги останню позицію Великої Палати Верховного Суду у постанові від 23 листопада 2021 року у справі №359/3373/16-ц щодо критеріїв розмежування негаторного та віндикаційного способів захисту прав.

У вказаній постанові зокрема зазначено наступне:

"68. Виходячи з викладеного Велика Палата Верховного Суду відступає від висновків Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постановах від 04 лютого 2020 року по справах № 911/3311/17, № 911/3574/17, 911/3897/17 та від 03 вересня 2020 року у справі № 911/3449/17 про те, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями означає перехід до них права володіння цими землями, та про те, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями лісогосподарського призначення є неможливим.

69. У постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 04 лютого 2020 року по справах № 911/3311/17, № 911/3574/17, 911/3897/17 та від 03 вересня 2020 року у справі № 911/3449/17 також сформульований висновок про те, що зайняття спірної земельної ділянки з порушенням положень ЗК України та ЛК України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади; у такому разі позовну вимогу про зобов`язання повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки.

70. Велика Палата Верховного Суду погоджується з цим висновком по суті попри його неналежне обґрунтування у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду. У зазначеному висновку йдеться не про державну реєстрацію права власності за порушником (яке і розглядається як фактичне заволодіння), а про вчинення фізичних дій щодо земельної ділянки - її зайняття (яке не є заволодінням). Відповідно до принципу реєстраційного підтвердження володіння нерухомим майном його фізичне зайняття особою, за якою не зареєстроване право власності на таке майно, не позбавляє власника фактичного володіння, але створює перешкоди у здійсненні ним права користування своїм майном. У таких випадках підлягає застосуванню стаття 391 ЦК України, відповідно до якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (негаторний позов). Тому Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступлення від наведеного висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду.

71. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що вона вже викладала подібні за змістом висновки у своїй постанові від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19). У пункті 7.27 цієї постанови зазначено: "Зайняття земельних ділянок фактичним користувачем (тимчасовим володільцем) треба розглядати як таке, що не є пов`язаним із позбавленням власника його права володіння на цю ділянку. Тож у цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач як власник земельних ділянок вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майном, зокрема шляхом заявлення вимоги про повернення таких ділянок. Більше того, негаторний позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідних земельних ділянок". Водночас використання у першому реченні слів "(тимчасовим володільцем)" може справляти хибне враження, ніби зайняття земельної ділянки може означати заволодіння (хоч би і тимчасове) цією ділянкою порушником, за яким не зареєстроване право власності, що не відповідало би принципу реєстраційного посвідчення володіння; тому зазначені слова є зайвими. Крім того, за змістом статті 391 ЦК України негаторний позов застосовується для захисту від порушень, не пов`язаних із позбавленням володіння, а не права володіння (яке належить власнику незалежно від вчинених щодо нього порушень); тому слово "права" у першому реченні є зайвим. З метою більш чіткого і ясного викладення своєї правової позиції Велика Палата Верховного Суду відступає від наведеного висновку шляхом уточнення, виклавши його перше речення так: зайняття земельних ділянок, зокрема фактичним користувачем, треба розглядати як таке, що не є пов`язаним із позбавленням власника його володіння цими ділянками.

72. Питання розмежування віндикаційного та негаторного позовів висвітлювалось і в постанові Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18). Зокрема, в пункті 39 зазначено, що визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є наявність або відсутність в особи права володіння майном на момент звернення з позовом до суду; в пункті 89 зазначено, що особа, яка зареєструвала право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника. З огляду на усталену практику Великої Палати Верховного Суду, з метою більш чіткого і ясного викладення своєї правової позиції Велика Палата Верховного Суду вважає доцільним частково відступити від зазначених висновків шляхом такого уточнення: визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном; відсутність або наявність в особи володіння нерухомим майном визначається виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння; особа, до якої перейшло право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника, включаючи право володіння.".

Питання розмежування віндикаційного та негаторного позовів висвітлювалось Великою Палатою Верховного Суду неодноразово. Так, у постанові від 04.07.2018 року у справі №653/1096/16-ц, зокрема, в пункті 39 зазначено, що визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є наявність або відсутність в особи права володіння майном на момент звернення з позовом до суду; в пункті 89 цієї ж постанови вказано, що особа, яка зареєструвала право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника.

У постанові від 23.11.2021 року у справі №359/3373/16-ц Велика Палата Верховного Суду розмежувала відмінність в підходах до обрання способів захисту прав та інтересів держави або територіальної громади щодо земельних ділянок водного фонду та земельних ділянок лісового фонду.

Зокрема, на відміну від земельних ділянок водного фонду, володіння котрими є неможливим в силу неможливості набуття права приватної власності на них, володіння приватними особами лісовими ділянками цілком можливе, оскільки вони можуть мати такі ділянки на праві власності.

Так, відповідно до частини першої статті 8, частини першої статті 9 Лісового кодексу України у державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності; у комунальній власності перебувають ліси в межах населених пунктів, крім лісів, що перебувають у державній або приватній власності.

Згідно зі статтею 10 Лісового кодексу України ліси в Україні можуть перебувати у приватній власності; суб`єктами права приватної власності на ліси є громадяни та юридичні особи України.

Відповідно до статті 12 Лісового кодексу України громадяни та юридичні особи України можуть безоплатно або за плату набувати у власність у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств замкнені земельні лісові ділянки загальною площею до 5 гектарів; ця площа може бути збільшена в разі успадкування лісів згідно із законом; громадяни та юридичні особи можуть мати у власності ліси, створені ними на набутих у власність у встановленому порядку земельних ділянках деградованих і малопродуктивних угідь, без обмеження їх площі; ліси, створені громадянами та юридичними особами на земельних ділянках, що належать їм на праві власності, перебувають у приватній власності цих громадян і юридичних осіб.

Отже, в силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак таких земельних ділянок (якщо такі ознаки наявні) особа, проявивши розумну обачність, може і повинна знати про те, що земельна ділянка є лісовою земельною ділянкою. Це може свідчити про недобросовісність такої особи і впливати на вирішення спору, зокрема, про витребування лісової земельної ділянки, але не може свідчити про неможливість володіння (законного чи незаконного) приватною особою такою земельною ділянкою (пункти 53, 55 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 року у справі №359/3373/16-ц).

Згідно з ч.1 ст.16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову. Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову - факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права.

В свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі, щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з`ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача. Спосіб захисту, насамперед, повинен слугувати поновленню порушених прав позивача або захисту його охоронюваного законом інтересу. Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить, як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах ВП ВС від 05.06.2018 року у справі №338/180/17, від 11.09.2018 року у справі №905/1926/16, від 30.01.2019 року у справі №569/17272/15-ц, від 02.07.2019 року у справі №48/340, від 22.10.2019 року у справі №923/876/16.

У п.56 постанови від 23 листопада 2021 року у справі №359/3373/16-ц Велика Палата Верховного Суду підтвердила свій висновок про те, що вимога про витребування земельної ділянки лісогосподарського призначення з незаконного володіння (віндикаційний позов) в порядку статті 387 ЦК України є ефективним способом захисту права власності. Такий висновок випливає з постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 368/1158/16-ц (провадження № 14-140цс18), на яку посилається Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, постанов Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц (провадження № 14-96цс18), від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18, розділ 1.5.4).

При цьому, належним відповідачем за позовом про витребування від (стягнення з) особи земельної ділянки є особа, за якою зареєстроване право власності на таку ділянку. Якщо земельною ділянкою неправомірно (на думку позивача, який вважає себе власником) заволодів відповідач, то віндикаційний позов відповідає належному способу захисту прав позивача: власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України). (п.147 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі №359/3373/16-ц).

Способи захисту цивільного права чи інтересу - це визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що зазвичай, суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (пункти 5.5, 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 року у справі № 925/1265/16). Інакше кажучи - це дії, спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (пункт 14 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 року у справі №310/11024/15-ц).

При цьому зазвичай належний і ефективний спосіб захисту - саме той, який спрямований на саме ті правові наслідки, які захищають право.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що перелік способів захисту, визначений у частині другій статті 16 Цивільного кодексу України, не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац дванадцятий частини другої вказаної статті). Застосування конкретного способу захисту цивільного права чи інтересу залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Інакше кажучи, суд має захистити право чи інтерес у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (див., зокрема, постанови від 05.06.2018 року у справі №338/180/17 (пункт 57), від 11.09.2018 року у справі №905/1926/16 (пункт 40), від 30.01.2019 року у справі №569/17272/15-ц, від 11.09.2019 року у справі №487/10132/14-ц (пункт 89), від 16.06.2020 року у справі №145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 15.09.2020 у справі №469/1044/17), від 26.01.2021 року у справі №522/1528/15-ц (пункт 58), від 16.02.2021 року у справі №910/2861/18 (пункт 98), від 15.06.2021 року у справі №922/2416/17 (пункт 9.1), від 22.06.2021 року у справах №334/3161/17 (пункт 55) і №200/606/18 (пункт 73), від 29.06.2021 року у справі №916/964/19 (пункт 7.3), від 31.08.2021 року у справі №903/1030/19 (пункт 68), від 26.10.2021 року у справі №766/20797/18 (пункт 19), від 23.11.2021 року у справі №359/3373/16-ц (пункт 143), від 14.12.2021 року у справі №643/21744/19 (пункт 61), від 25.01.2022 року у справі №143/591/20 (пункт 8.31), від 08.02.2022 року у справі №209/3085/20 (пункт 21), від 09.02.2022 року у справі №910/6939/20 (пункт 11.87), від 22.02.2022 року у справі №761/36873/18 (пункт 9.21)).

Відтак, місцевий господарський суд вірно зазначив, що доводи прокурора про те, що у відповідача в будь-якому випадку не могло виникнути права приватної власності на спірні земельні ділянки не мають під собою належних правових підстав, чого також не спростовано в апеляційній скарзі.

Як вбачається з матеріалів справи, право власності на спірні земельні ділянки перейшло до відповідача 21.12.2021 року з моменту державної реєстрації відповідно до вимог ст. 334 Цивільного кодексу України, підтвердження реєстрації права власності відповідача на вказані земельні ділянки додано прокурором до позовної заяви. (т.1, а.с. 183-188).

Одночасно колегія суддів бере до уваги, що попередні власники земельних ділянок з кадастровим номером 3222081400:01:006:0081 та з кадастровим номером 3222081400:01:006:0077, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 набули право власності на підставі держаних актів на право власності виданих на підставі розпорядження Іванківської районної державної адміністрації № 1391 від 30.06.2010 року.

У пункті 71 цієї ж постанови Великої Палати Верховного Суду звернула увагу, що вона вже викладала подібні за змістом висновки у своїй постанові від 16.06.2020 року у справі №145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19).

У пункті 7.27 цієї постанови зазначено: "Зайняття земельних ділянок фактичним користувачем (тимчасовим володільцем) треба розглядати як таке, що не є пов`язаним із позбавленням власника його права володіння на цю ділянку. Тож у цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач як власник земельних ділянок вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майном, зокрема, шляхом заявлення вимоги про повернення таких ділянок. Більше того, негаторний позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідних земельних ділянок". Водночас використання у першому реченні слів "(тимчасовим володільцем)" може справляти хибне враження, ніби зайняття земельної ділянки може означати заволодіння (хоч би і тимчасове) цією ділянкою порушником, за яким не зареєстроване право власності, що не відповідало би принципу реєстраційного посвідчення володіння; тому зазначені слова є зайвими. Крім того, за змістом статті 391 Цивільного кодексу України негаторний позов застосовується для захисту від порушень, не пов`язаних із позбавленням володіння, а не права володіння (яке належить власнику незалежно від вчинених щодо нього порушень); тому слово "права" у першому реченні є зайвим.

З огляду на усталену практику Великої Палати Верховного Суду, з метою більш чіткого і ясного викладення своєї правової позиції Велика Палата Верховного Суду також вважала доцільним частково відступити від наведених попередніх висновків щодо критеріїв розмежування віндикаційного та негаторного позовів шляхом такого уточнення: визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном; відсутність або наявність в особи володіння нерухомим майном визначається, виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння; особа, до якої перейшло право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника, включаючи право володіння. (пункт 72 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 року у справі №359/3373/16-ц).

Відповідно до п.п. 5, 6 ст. 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов`язковими для всіх суб`єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

Відповідно до ч.1, ч.4, ст. 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Відповідно до п.1, ч. 2, ст. 45 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» саме Велика Палата Верховного Суду у визначених законом випадках здійснює перегляд судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права.

Неодноразове ухвалення судових рішень, які суперечать одне одному, може створити ситуацію юридичної невизначеності, що спричинить зменшення довіри до судової системи, тоді як ця довіра є важливим елементом держави, що керується принципом верховенства права (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Вінчіч та інші проти Сербії», заява № 44698/06).Право на справедливий суд, визначене статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), також пов`язане з вимогами єдиного застосування закону. Розбіжності в тлумаченні правових норм можуть сприйматися як невід`ємна риса судової системи, що складається з певної мережі судів. Тобто різні суди можуть дійти неоднакових, але водночас раціональних та обґрунтованих висновків стосовно подібного юридичного питання, з подібними фактичними обставинами. Однак за певних обставин суперечливі рішення національних судів, особливо найвищих інстанцій, можуть становити порушення вимоги щодо справедливого суду, яку сформульовано в пункті 1 статті 6 Конвенції. У цьому контексті треба проаналізувати: чи глибинні та довготривалі розбіжності в судовій практиці національних судів, чи національне право пропонує засоби для подолання таких розбіжностей, чи ці засоби застосовуються, і якщо застосовуються, то якими є наслідки (рішення ЄСПЛ у справі «Томіч та інші проти Чорногорії», заява № 18650/09, у справі «Шахін і Шахін проти Туреччини», заява № 13279/05).

На підстав вищенаведеного, з метою дотримання принципу юридичної визначеності та забезпечення єдності судової практики, колегія суддів при вирішенні даної справи виходить саме з вищевказаних висновків Великої палати, викладених в постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 року у справі №359/3373/16-ц.

Ураховуючи наведені вище висновки Великої Палати Верховного Суду, а також встановлені обставини справи, які полягають у фактичному заволодінні (у розумінні пункту 72 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 року у справі №359/3373/16-ц) земельними ділянками лісогосподарського призначення, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що належним способом захисту порушеного права у цьому спорі є саме віндикаційний позов, тоді як прокурор звернувся до суду із негаторним позовом, що є самостійною підставою для відмови у позові.

Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 року у справі №916/1415/19 (пункт 6.21), від 02.02.2021 року у справі №925/642/19 (пункт 54), від 06.04.2021 року у справі №910/10011/19 (пункт 99), від 22.06.2021 у справі №200/606/18 (пункт 76), від 02.11.2021 року у справі №925/1351/19 (пункт 6.56), від 25.01.2022 року у справі №143/591/20 (пункт 8.46), від 23.11.2021 року у справі №359/3373/16-ц (пункт 155)).

Відтак, оскільки за відповідачем зареєстровано право власності на спірні земельні ділянки, а також те, що відповідач є фактичним володільцем спірних земельних ділянок, що сторонами не заперечувалася, суд першої інстанції обґрунтовано дійшов висновку, що належним способом захисту порушеного права, який є ефективним та відповідає вимогам закону, буде віндикаційний позов.

Щодо доводів прокурора стосовно необхідності застосування судом принципу «суд знає закон» у випадку неправильного застосування позивачем правової норми при обґрунтуванні позову, колегія суддів зазначає, що у суду не має законних підстав самостійно змінювати обраний прокурором спосіб захисту прав та підстави позову, на правильності вибору яких прокурор наполягає у апеляційній скарзі.

З огляду на вищевикладене колегія суддів апеляційного господарського суду дійшла висновку, що місцевий господарський суд виконавши всі вимоги процесуального закону і всебічно перевіривши обставини, вирішив спір у відповідності з нормами матеріального права, в рішенні господарського суду Господарського суду Київської області повно відображені обставини, що мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами дослідженими в судовому засіданні.

Отже, вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог, суд першої інстанції повно та всебічно дослідив обставини справи, дав їм належну правову оцінку, дійшов правильних висновків щодо прав та обов`язків сторін, які ґрунтуються на належних та допустимих доказах.

Інших належних доказів на підтвердження своїх доводів та заперечень викладених в поданій апеляційній скарзі, скаржником не було надано суду апеляційної інстанції.

Колегія суддів також зазначає, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод. (рішення Суду у справі Трофимчук проти України, no. 4241/03, від 28.10.2010).

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

У справі, що розглядається, колегія суддів доходить висновку, що судом першої інстанції було надано скаржнику вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в апеляційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правомірних висновків місцевого господарського суду.

Відповідно до ст. 276 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи вищезазначене, колегія суддів Північного апеляційного господарського суду дійшла висновку, що рішення господарського суду першої інстанції відповідає чинному законодавству та матеріалам справи, підстав для його скасування з мотивів, викладених в апеляційній скарзі, не вбачається.

Згідно із ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на заявника.

Керуючись ст.ст. 74, 129, 269, 275, 276, 281 - 284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд,-

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Київської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Київської області від 23.02.2024 року у справі №911/3344/23 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду Київської області від 23.02.2024 року у справі №911/3344/23 залишити без змін.

3. Повернути до Господарського суду Київської області матеріали справи №911/3344/23.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття.

Постанова апеляційної інстанції може бути оскаржена до Верховного Суду у порядку та в строк передбаченими ст.ст. 288, 289 ГПК України.

Повний текст постанови складено 05.06.2024 року.

Головуючий суддя О.В. Агрикова

Судді Т.П. Козир

А.О. Мальченко