Постанова

від 05.06.2024 по справі 826/4344/18

КАСАЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 червня 2024 року

м. Київ

справа № 826/4344/18

касаційне провадження № К/9901/66917/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача Бившевої Л.І.,

суддів: Хохуляка В.В., Ханової Р.Ф.,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін касаційну скаргу Головного управління ДПС у Черкаській області на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 31.10.2018 (головуючий суддя - Губська Л.В., судді - Епель О.В., Степанюк А.Г.) у справі за позовом Публічного акціонерного товариства "Черкасиобленерго" до Головного управління ДФС у Черкаській області (правонаступником якого є Головне управління ДПС у Черкаській області), Державної фіскальної служби України про визнання протиправним та скасування вимоги про сплату боргу, скасування рішення,

УСТАНОВИВ:

Публічне акціонерного товариства «Черкасиобленерго» (далі - позивач, Товариство, платник) звернулось до суду з позовом до Головного управління ДФС у Черкаській області (далі - відповідач-1, Управління, контролюючий орган), Державної фіскальної служби України (далі - відповідач-2, ДФС України), в якому просив визнати протиправними та скасувати: вимогу Управління від 06.11.2017 №Ю-5708-17 про сплату боргу (недоїмки), рішення ДФС України від 12.02.2018 №4801/6/99-99-11-02-25 про результати розгляду скарги.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що на даний час триває провадження у справі про банкрутство Товариства щодо задоволення вимог кредиторів якого введено мораторій, з урахуванням норм чинного законодавства, а відтак оскаржувана вимога підлягаює скасуванню як протиправна. Позивач вважає, що застосування постанов Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг щодо застосування додаткових щодобових відрахувань з поточного рахунку Товариства призвело до виникнення заборгованості з виплати заробітної плати працівникам в жовтні 2017 року, що, в свою чергу, потягло за собою затримку у сплаті Товариством єдиного соціального внеску за цей же період та відповідно притягнення Товариства до відповідальності за несвоєчасну сплату соціального внеску, яке виразилось у винесенні оскаржуваних вимоги.

Окружний адміністративний суд міста Києва рішенням від 17.08.2018 у задоволенні позову відмовив.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що положення статті 19 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 14.05.1992 № 2343-XII (далі - Закон № 2343-XII), в редакції після 19.01.2013, не містять абсолютної заборони на застосування санкції, та обмежує таку заборону вимогами, на які поширюється мораторій.

Шостий апеляційний адміністративний суд постановою від 31.10.2018 скасував рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог про визнання протиправною та скасування податкової вимоги Управління від 06.11.2017 №Ю-5708-17 про сплату боргу (недоїмки) на суму 13 976,65 грн. В цій частині прийняв нову постанову, якою визнав протиправною та скасував вимогу Управління від 06.11.2017 №Ю-5708-17 про сплату боргу (недоїмки) на суму 13976,65. В решті рішення суду першої інстанції залишив без змін.

Задовольняючи позовні вимоги у визначеній частині, суд апеляційної інстанції дійшов до висновку, що у спірних правовідносинах застосуванню підлягає Закон № 2343-XII у редакції до 19.01.2013, оскільки справа про банкрутство Товариства була порушена до набрання чинності Законом №2343-XII в новій редакції, відтак боржник повинен виконувати зобов`язання, що виникли після введення мораторію, але пеня та штраф за їх невиконання або неналежне виконання не нараховуються, за винятком випадків, які можуть бути встановлені спеціальними нормами законодавства.

Не погоджуючись з рішенням суду апеляційної інстанції, відповідач подав касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

На обґрунтування касаційної скарги, відповідач-1 посилається на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права. Скаржник посилається на те, що згідно з обліковими даними інформаційної системи органу доходів і зборів на підставі поданої позивачем звітності щодо суми нарахованого єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, загальна сума заборгованості платника станом на 31.10.2017 становить 253263,15 грн. При цьому, нарахування неустойки (штрафу, пені), процентів та інших економічних санкцій з усіх видів заборгованості за зобов`язаннями, строк за виконання яких настав після порушення справи про банкрутство та введення мораторію, припиняється згідно з частиною першою статті 23 Закону № 2343-XII лише з дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури. Додатково представник відповідача-1 повідомив, що штраф та пеня за несвоєчасне перерахування єдиного внеску застосовані до позивача після запровадження мораторію у справі про банкрутство та щодо несвоєчасно самостійно виконаних грошових зобов`язань, які не відносяться як до конкурсних, так і до поточних вимог, отже, не є кредиторськими вимогами в розумінні Закону № 2343-XII.

Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду ухвалою від 14.01.2019 відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою та витребував матеріали справи із суду першої інстанції.

У відзиві на касаційну скаргу позивач, посилаючись на законність і обґрунтованість рішення суду апеляційної інстанції, просить залишити його без змін.

Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду ухвалою від 04.06.2024 призначив справу до касаційного розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін на 05.06.2024.

У відповідності до положень частини першої статті 52 Кодексу адміністративного судочинства у справі здійснено заміну відповідача-1 його процесуальним правонаступником - Головним управлінням ДПС у Черкаській області, що підтверджується витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань від 05.04.2021.

Переглянувши судове рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, перевіривши повноту встановлення судом апеляційної інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального та процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення касаційної скарги, з таких мотивів.

У справі, що розглядається, суди встановили, що 06.11.2017 Управлінням прийнято вимогу про сплату боргу (недоїмки) №Ю-5708-17, якою встановлено, що станом на 31.10.2017 заборгованість Товариства зі сплати єдиного внеску, штрафів, пені становить 253263,15 грн та підлягає сплаті до державного бюджету.

За наслідками адміністративного оскарження цієї вимоги, ДФС України рішенням про результати розгляду скарги від 12.02.2018 №4801/6/99-99-11-02-02-25 прийняту вимогу залишило без змін.

Спірна вимога прийнята на підставі даних інформаційної системи ДФС, згідно з якими позивач несвоєчасно перераховував єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування. Обставини щодо несвоєчасного перерахування єдиного внеску, так само як і розмір застосованих штрафних санкцій та нарахованої пені, сторонами не оспорюється.

Товариство перебуває у процедурі банкрутства, порушеній згідно з ухвалою Господарського суду Черкаської області від 14.05.2004 у справі №01/1494, якою одночасно введено мораторій на задоволення вимог кредиторів.

Справа про його банкрутство порушена до набрання чинності Законом 2343-XII в новій редакції, до 19.01.2013.

Відповідно до спірної вимоги грошове зобов`язання позивача становить 253263,15 грн, з яких недоїмка в сумі 120286,80 грн, штраф у розмірі 107341,47 грн, пеня в сумі 25635,18 грн.

19.01.2013 набрав чинності Закон №4212-VI, яким Закон №2343-ХІІ викладено в новій редакції. Пунктом 1-1 розділу Х "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №4212-VI (цим пунктом розділ Х "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №4212-VI доповнено згідно із Законом від 02.10.2012 №5405-VI) встановлено, що його положення застосовуються господарськими судами під час розгляду справ про банкрутство, провадження в яких порушено після набрання чинності цим Законом.

Такий зміст пункту 1-1, однак, не означає, що він поширює дію тільки на справи, які розглядаються господарськими судами. Інше суперечило б суті закону як нормативно-правового акта, який обов`язковий для всіх учасників суспільних відносин, поведінку кого від регулює, а також для всіх суб`єктів правозастосування. З врахуванням зазначеного суди першої та апеляційної інстанції при вирішенні спору у цій справі дійшли правильного висновку, що спірні правовідносини регулююються нормами Закону №2343-ХІІ в редакції, чинній до 19.01.2013, оскільки провадження у справі про визнання ПАТ "Черкасиобленерго" банкрутом порушено 14.05.2004.

Питання щодо запровадження мораторію та його правового режиму в Законі №2343-ХІІ в редакції, чинній до 19.01.2013, регулювалися нормами статей 1, 12.

Так, згідно з абзацом двадцять четвертим статті 1 цього Закону мораторій на задоволення вимог кредиторів - це зупинення виконання боржником, стосовно якого порушено справу про банкрутство, грошових зобов`язань і зобов`язань щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів), термін виконання яких настав до дня введення мораторію, і припинення заходів, спрямованих на забезпечення виконання цих зобов`язань та зобов`язань щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів), застосованих до прийняття рішення про введення мораторію.

Відповідно до абзацу четвертого частини четвертої статті 12 цього ж Закону протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів не нараховуються неустойка (штраф, пеня), не застосовуються інші санкції за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов`язань і зобов`язань щодо сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, податків і зборів (обов`язкових платежів).

Не змінилося правове регулювання правового режиму мораторію на задоволення вимог кредиторів Законом №2343-ХІІ в редакції Закону №4212-VI, чинній з 19.01.2013.

Згідно з положеннями частин першої, другої статті 19 Закону №2343-ХІІ (в редакції Закону №4212-VI) мораторій на задоволення вимог кредиторів - зупинення виконання боржником грошових зобов`язань і зобов`язань щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів), термін виконання яких настав до дня введення мораторію, і припинення заходів, спрямованих на забезпечення виконання цих зобов`язань та зобов`язань щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів), застосованих до дня введення мораторію.

Абзацами третім, четвертим частини третьої цієї статті встановлено, що протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів забороняється виконання вимог, на які поширюється мораторій, не нараховується неустойка (штраф, пеня), не застосовуються інші фінансові санкції за невиконання чи неналежне виконання зобов`язань із задоволення всіх вимог, на які поширюється мораторій.

Окремо в частині п`ятій цієї статті застережено, що дія мораторію на задоволення вимог кредиторів не поширюється, зокрема, на вимоги поточних кредиторів.

Системний і порівняльний аналіз наведених норм свідчить, що правове регулювання застосування до боржника, стосовно якого порушено провадження про визнання банкрутом, штрафних (фінансових) санкцій за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов`язань і зобов`язань щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів) під час мораторію на задоволення вимог кредиторів із набранням чинності Законом №4212-VI не змінилося, а встановлена цими правовими нормами заборона щодо застосування штрафних (фінансових) санкцій стосується грошових зобов`язань і зобов`язань щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів), на які поширюється мораторій (термін виконання яких настав до дня введення мораторію, який співпадає з днем порушення судом справи про банкрутство боржника). Підтвердженням цього є законодавче визначення поняття мораторію, яке включає в себе: 1) зупинення виконання боржником, стосовно якого порушено справу про банкрутство зобов`язань, термін виконання яких настав до дня введення мораторію; 2) припинення заходів, спрямованих на забезпечення виконання цих зобов`язань. До таких заходів відносяться неустойка (штраф, пеня), інші штрафні (фінансові) санкції, стосовно нарахування (застосування) яких і встановлено заборону.

Таке тлумачення норм, якими встановлено правий режим мораторію на задоволення вимог кредиторів, відповідає суті мораторію: він вводиться господарським судом одночасно із порушенням справи про банкрутство, а відтак стосується тих вимог, які мали місце на дату прийняття відповідного рішення судом.

Оскільки мораторій не зупиняє виконання боржником грошових зобов`язань і зобов`язань щодо сплати податків і зборів (обов`язкових платежів), які виникли (термін виконання яких настав) після введення мораторію, то і не припиняє заходів, спрямованих на їх забезпечення. Підставою для припинення нарахування неустойки (штрафу, пені), процентів та інших видів санкцій за всіма видами заборгованості боржника є прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, що визначено нормою абзацу п`ятого частини першої статті 38 Закону №2343-ХІІ в редакції Закону №4212-VI (абзац четвертий частини першої статті 23 Закону №2343-ХІІ, чинній до 19.01.2013).

Про послідовність та незмінність позиції законодавця в регулюванні питання відповідальності боржника, який перебуває в судовій процедурі банкрутства, свідчать і норми статей 41, 59 Кодексу України з процедур банкрутства від 18.10.2018 №2597-VIII, з набранням чинності яким з 21.10.2019 втратив чинність Закон №2343-ХІІ, які за змістом аналогічні нормам статей 19, 38 Закону №2343-ХІІ.

Враховуючи викладене, Верховний Суд приходить до висновку, що встановлена нормою абзацу четвертого частини четвертої статті 12 Закону №2343-ХІІ (в редакції, чинній до 19.01.2013) заборона щодо нарахування неустойки (штрафу, пені), застосування санкцій протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів стосується невиконання чи неналежного виконання грошових зобов`язань і зобов`язань щодо сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, податків і зборів (обов`язкових платежів), термін виконання яких настав до дати введення мораторію, і не поширюється на поточні зобов`язання (зобов`язання, які виникли після цієї дати) боржника. Боржник, стосовно якого порушено провадження про визнання банкрутом і введено мораторій на задоволення вимог кредиторів, звільняється від відповідальності лише за невиконання зобов`язань, щодо яких запроваджено мораторій. За поточними зобов`язаннями боржник відповідає на загальних підставах до прийняття господарським судом постанови про визнання його банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури.

Наведена правова позиція узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 23.10.2019 у справі №2340/4157/18.

Так само норма абзацу четвертого частини четвертої статті 12 Закону №2343-ХІІ (в редакції, чинній до 19.01.2013) була застосована Судовою палатою в адміністративних справах Верховного Суду України до подібних правовідносин, зокрема в постанові від 02.12.2014 у справі №21-543а14.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 20.11.2018 у справі №5023/10655/11 щодо застосування норм абзацу двадцять четвертого статті 1, частини четвертої статті 12 Закону №2343-XII (в редакції, чинній до 19.01.2013) не відступила від цієї правової позиції, вказавши, що мораторій поширює свою дію на конкурсну заборгованість та не поширює на поточну. Поточні вимоги кредиторів боржника знаходяться у вільному правовому режимі до визнання боржника банкрутом.

Зважаючи на викладене, колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції про відсутність правових підстав для задоволення позову.

Ураховуючи зазначене, колегія суддів вважає, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про протиправність оспорюваної вимоги.

Суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог, правильно застосувавши норми матеріального та процесуального права до спірних правовідносин. Рішення суду першої інстанції відповідає закону і скасовано судом апеляційної інстанції помилково.

Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 242 КАС України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону (частина перша статті 352 КАС України).

Оскільки суд апеляційної інстанції не звернув уваги на зазначені обставини і без достатніх підстав скасував обґрунтовану та законну постанову суду першої інстанції, то постанова суду першої інстанції підлягає скасуванню із залишенням у силі постанови суду першої інстанції.

Щодо клопотання Управління про закриття провадження у справі, з огляду на те, що вказаний спір підлягає розгляду у межах провадження у справі про банкрутство, Верховний Суд вказує, що таке клопотання задоволенню не підлягає, з огляду на наступне.

Правила визначення юрисдикції визначає насамперед процесуальний кодекс (ГПК України, КАС України), а не кодекс з консолідованими нормами матеріального права, яким є Кодекс України з питань банкрутства (далі - КУзПБ).

Водночас у пункті 8 частини першої статті 20 ГПК України йдеться про звернення до суду з «майновими вимогами до боржника», а у статті 7 КУзПБ - про «всі майнові спори, стороною в яких є боржник».

При цьому, спеціальними нормами, що визначають юрисдикцію господарських судів, є приписи саме частини першої статті 20 ГПК України, пунктом 8 якої прямо передбачено, що не відносяться до юрисдикції господарських судів спори про визначення та сплату (стягнення) грошових зобов`язань (податкового боргу), визначених відповідно до ПК України, а також спори про визнання недійсними правочинів за позовом контролюючого органу на виконання його повноважень, визначених ПК України.

Ураховуючи сутність і правову природу спірних правовідносин, приписи процесуального закону мають превалюючу дію при розв`язанні колізій щодо обрання належної судової юрисдикції.

Отже, прийняття контролюючим органом вимоги про сплату боргу (недоїмки) не пов`язане зі справою про банкрутство. Фактично спірні правовідносини у справі, що розглядається, виникли у межах публічно-правового спору у сфері податкових правовідносин, за результатами здійснення податковим органом владних управлінських функцій - податкового контролю. Тому автоматичне віднесення до господарської юрисдикції таких спорів не узгоджується з принципом правової визначеності.

З огляду на викладене, вимоги платника податку (в тому числі й після відкриття провадження у справі про банкрутство) про визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки) за характером і змістом відносин пов`язані саме з виконанням позивачем обов`язку зі сплати податків та зборів та реалізацією відповідачем владних управлінських функцій, що унормовано приписами ПК України. Такі позовні вимоги стосуються насамперед перевірки правомірності рішення суб`єкта владних повноважень. Наведене свідчить про публічно-правовий характер такого спору, а тому цей спір підлягає розгляду саме за правилами адміністративного судочинства.

Такий висновок Верховного Суду узгоджується з позицією Великої Палати Верховного Суду, висловленій у постанові від 13.04.2023 у справі № 320/12137/20 (провадження № 11-54апп22), в якій суд відступив від раніше сформованого висновку в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.09.2021 у справі № 905/2030/19, відповідно до якого у правовідносинах щодо визначення розміру податкових зобов`язань боржника у справі про банкрутство шляхом оскарження рішення податкового органу переважному застосуванню з 21.10.2019 підлягають норми статті 7 КУзПБ.

Керуючись статтями 52, 341, 345, 349, 352, 355, 356, 359 КАС України, Суд,

ПОСТАНОВИВ:

Замінити Головне управління ДФС у Черкаській області його процесуальним правонаступником - Головним управлінням ДПС у Черкаській області.

Касаційну скаргу Головного управління ДПС у Черкаській області задовольнити.

Постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 31.10.2018 скасувати, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 17.08.2018 залишити в силі.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

СуддіЛ.І. Бившева В.В. Хохуляк Р.Ф. Ханова