Рішення

від 17.08.2018 по справі 826/4344/18

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

17 серпня 2018 року № 826/4344/18

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючої судді Кузьменко А.І., розглянувши в порядку спрощеного провадження адміністративну справу

за позовомПублічного акціонерного товариства Черкасиобленерго доГоловного управління Державної фіскальної служби у Черкаській області, Державної фіскальної служби України про визнання протиправним та скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки), визнання протиправним та скасування рішення,- В С Т А Н О В И В:

Публічне акціонерне товариство Черкасиобленерго (далі по тексту - позивач, ПАТ Черкасиобленерго ) звернулось до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Головного управління Державної фіскальної служби у Черкаській області (далі по тексту - відповідач-1, Головне управління ДФС у Черкаській області), Державної фіскальної служби України (далі по тексту - відповідач-2), в якому просить:

- визнати протиправною та скасувати вимогу Головного управління Державної фіскальної служби у Черкаській області від 06 листопада 2017 року №Ю-5708-17 про сплату боргу (недоїмки);

- визнати протиправним та скасувати рішення Державної фіскальної служби України від 12 лютого 2018 року №4801/6/99-99-11-02-25 про результати розгляду скарги.

В обґрунтування позовних вимог представник позивача зазначив, що на даний час триває провадження у справі про банкрутство Публічного акціонерного товариства Черкасиобленерго , щодо задоволення вимог кредиторів якого введено мораторій, з урахуванням норм чинного законодавства, а відтак оскаржувана вимога підлягає скасуванню як протиправна. Крім того, представник позивача стверджує, що застосування постанов Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг щодо застосування додаткових щодобових відрахувань з поточного рахунку ПАТ Черкасиобленерго призвело до виникнення заборгованості з виплати заробітної плати працівникам в жовтні 2017 року, що в свою чергу потягло за собою затримку у сплаті товариством єдиного соціального внеску за цей же період та відповідно притягнення ПАТ Черкасиобленерго до відповідальності за несвоєчасну сплату соціального внеску, яке виразилось у винесенні оскаржуваної вимоги.

У відзиві на позовну заяву представник відповідача-1 зазначив, що згідно з обліковими даними інформаційної системи органу доходів і зборів на підставі поданої позивачем звітності щодо суми нарахованого єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, загальна сума заборгованості платника станом на 31 жовтня 2017 року становить 253 263,15 грн. При цьому, нарахування неустойки (штрафу, пені), процентів та інших економічних санкцій з усіх видів заборгованості за зобов'язаннями, строк за виконання яких настав після порушення справи про банкрутство та введення мораторію, припиняється згідно з частиною 1 статті 23 Закону України Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом лише з дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури. Додатково представник відповідача-1 повідомив, що штраф та пеня за несвоєчасне перерахування єдиного внеску застосовані до позивача після запровадження мораторію у справі про банкрутство та щодо несвоєчасно самостійно виконаних грошових зобов'язань, які не відносяться як до конкурсних, так і до поточних вимог, отже, не є кредиторськими вимогами в розумінні Закону України Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом .

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 березня 2018 року відкрито провадження в адміністративній справі та вирішено здійснити розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Копія вказаної ухвали із визначенням строку для надання відзиву на позов та всіх доказів на підтвердження позиції відповідача-2 щодо позовних вимог була направлена на адресу відповідача та отримана останнім, що підтверджується наявним в матеріалах справи рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення.

Своїм правом на подання відзиву на позов відповідач-2 не скористався, заяв/клопотань суду не направляв.

Розглянувши наявні в матеріалах справи документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив наступне.

06 листопада 2017 року Головним управлінням ДФС у Черкаській області прийнято вимогу про сплату боргу (недоїмки) №Ю-5708-17, якою встановлено, що станом на 31 жовтня 2017 року заборгованість зі сплати єдиного внеску, штрафів, пені становить 253 263,15 грн. та підлягає сплаті до державного бюджету.

Позивач оскаржив сказану вимогу в адміністративному порядку.

За результатами розгляду скарги Публічного акціонерного товариства Черкасиобленерго Державною фіскальною службою України прийнято рішення про результати розгляду скарги №4801/6/99-99-11-02-02-25 від 12 лютого 2018 року, якою вимогу про сплату боргу (недоїмки) залишено без змін, а скаргу - без задоволення.

Незгода позивача із вказаною вимогою та рішенням зумовила його звернення до суду з даним позовом, при вирішенні якого суд виходить з наступного.

Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку визначає Закон України Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування від 08 липня 2010 року №2464-VI, зі змінами та доповненнями (далі по тексту - Закон України від 08 липня 2010 року №2464-VI).

За приписами Закону України від 08 липня 2010 року №2464-VI, єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - не консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в обов'язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.

Згідно з пункту 1 частини 1 статті 4 Закону України від 08 липня 2010 року №2464-VI платниками єдиного внеску є зокрема, підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності, відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами.

З огляду на вищезазначене, публічне акціонерне товариство Черкасиобленерго є страхувальником в розумінні Закону України від 08 липня 2010 року №2464-VI та платником єдиного внеску.

Відповідно до пунктів 5, 8 статті 9 Закону України від 08 липня 2010 року №2464-VI, платники єдиного внеску, крім платників, зазначених у пунктах 4 і 5 частини першої статті 4 цього Закону, зобов'язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний місяць, не пізніше 20 числа наступного місяця. Сплата єдиного внеску здійснюється у національній валюті шляхом внесення відповідних сум єдиного внеску на рахунки фіскальних органів, відкриті в центральному органі виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, для його зарахування.

Згідно до пункту 7 статті 9 Закону України від 08 липня 2010 року №2464-VI, єдиний внесок сплачується шляхом перерахування платником безготівкових коштів з його банківського рахунку.

Відповідно до пункту 2 розділу IV Інструкції про порядок нарахування і сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, затвердженої наказом Міністерства фінансів України від 20 квітня 2015 року №449 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 07 травня 2015 року за №508/26953 (далі по тексту - Інструкція №449), сплата єдиного внеску здійснюється за місцем: обліку платника у національній валюті шляхом внесення відповідних сум єдиного внеску на рахунки фіскальних органів, відкритих у центральному органі виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, для його зарахування, крім єдиного внеску, який сплачується, в іноземній валюті розташованими за межами України підприємствами, установами, організаціями (у тому числі міжнародними) за працюючих у них громадян України, та громадянами України, які працюють або постійно проживають за межами України, відповідно до договорів про добровільну участь.

Згідно з частиною 10 статті 9 Закону України від 08 липня 2010 року №2464-VI днем сплати єдиного внеску вважається: 1) у разі перерахування сум єдиного внеску з рахунку платника на відповідні рахунки органу доходів і зборів - день списання банком або центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, суми платежу з рахунку платника незалежно від часу її зарахування на рахунок органу доходів і зборів; 2) у разі сплати єдиного внеску готівкою - день прийняття до виконання банком або іншою установою - членом платіжної системи документа на переказ готівки разом із сумою коштів у готівковій формі; 3) у разі сплати єдиного внеску в іноземній валюті - день надходження коштів на відповідні рахунки органів доходів і зборів, відкриті в центральному органі виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів.

Відповідно до пунктів 1, 2 розділу VII Інструкції №449 за порушення норм законодавства про єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування до платників, на яких згідно із Законом покладено обов'язок нараховувати, обчислювати та сплачувати єдиний внесок, застосовуються фінансові санкції (штрафи та пеня) відповідно до Закону.

Відповідно до частини 11 статті 25 Закону України від 08 липня 2010 року №2464-VI до платників, визначених підпунктами 1-4 пункту 1 розділу II цієї Інструкції, фіскальні органи застосовують штрафні санкції у таких розмірах: за несплату (неперерахування) або несвоєчасну сплату (несвоєчасне перерахування) єдиного внеску на платників, які допустили зазначене порушення у період до 01.01.2015, накладається штраф у розмірі 10 відсотків своєчасно не сплачених сум.

01 січня 2015 року набрав чинності Закон України від 28 грудня 2014 року №77-VIІІ Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо реформування загальнообов'язкового державного соціального страхування та легалізації фонду оплати праці (далі по тексту - Закон України від 28 грудня 2014 року №77-VIІІ), яким внесено зміни, зокрема, до пункту 2 частини 11 статті 25 Закону України від 08 липня 2010 року №2464-VI. Відповідно до внесених змін за несплату (неперерахування) або несвоєчасну сплату (несвоєчасне перерахування) єдиного внеску, починаючи з 01 січня 2015 року накладається штраф у розмірі 20 відсотків своєчасно несплачених сум.

Як вбачається з матеріалів справи, згідно з обліковими даними інформаційної системи органу доходів і зборів на підставі поданої позивачем звітності щодо суми нарахованого єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, загальна сума заборгованості станом на 31 жовтня 2017 року становить 253 263,15 грн.

При цьому, доводи позивача про необхідність застосування норм законодавства про банкрутство, зокрема Закону України Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом у редакції до 22 грудня 2011 року - суд вважає необґрунтованим, з огляду на наступне.

Судом встановлено, що ухвалою господарського суду Черкаської області від 14 травня 2004 року у справі №01/1494 порушено провадження у справі про банкрутство ВАТ Черкасиобленерго , одночасно із прийняттям якої введено мораторій на задоволення вимог кредиторів.

В наведеній правовій позиції позивача застосовані висновки Верховного Суду України, викладені у справах відносно правовідносин, які мали місце до 19 січня 2013 року, а саме при застосуванні редакції Закону України Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом , в якій питання мораторію та його наслідків врегульовано в статті 12.

Так, відповідно до частини 4 статті 12 Закону України Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом в редакції до 19 січня 2013 року, мораторій на задоволення вимог кредиторів вводиться одночасно з порушенням провадження у справі про банкрутство, про що зазначається в ухвалі господарського суду. Протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів: - забороняється стягнення на підставі виконавчих документів та інших документів, за якими здійснюється стягнення відповідно до законодавства; - не нараховуються неустойка (штраф, пеня), не застосовуються інші санкції за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань і зобов'язань щодо сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, податків і зборів (обов'язкових платежів).

Таким чином, Законом України Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом в редакції до 19 січня 2013 року була прямо встановлена абсолютна заборона на застосування під час мораторію всіх санкцій за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов'язань і зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), на що неодноразово звертав увагу Верховний Суд України.

Визначаючи редакцію Закону України Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом , яка має застосовуватись до спірних правовідносин, необхідно врахувати норму пункту 1-1 Розділу Х Прикінцевих та перехідних положень Закону України Про внесення змін до Закону України Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом від 22 грудня 2011 року №4212-VI, відповідно до якого положення цього Закону застосовуються господарськими судами під час розгляду справ про банкрутство, провадження в яких порушено після набрання чинності цим Законом.

Аналізуючи вказану норму, адміністративний суд виходить із принципу законності, зазначаючи, що норми права одного й того ж самого Закону суди різних юрисдикцій не мають право застосовувати та тлумачити неоднаково.

Як випливає з Рішення Конституційного Суду України від 9 лютого 1999 року №1/99-рп, частину 1 статті 58 Конституції України щодо дії нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності та припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Згідно вказаного правила закон зворотної сили не має , дія закону чи іншого нормативно-правового акта поширюється тільки на ті відносини, які виникли після набуття ним чинності.

Суд зазначає, що на момент виникнення спірних правовідносин між позивачем та Головним управлінням ДФС у Черкаській області діяв Закон України Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом у редакції після 19 січня 2013 року, де наслідки введення мораторію у процедурі банкрутства визначені в статті 19, що кореспондує зі статтею 12 Закону у попередній редакції, та має інший зміст.

Наслідки введення мораторію на задоволення вимог кредиторів у процедурі банкрутства чітко викладені у статті 19 Закону України Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом .

Так, згідно статті 19 Закону України Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом мораторій на задоволення вимог кредиторів - це зупинення виконання боржником грошових зобов'язань і зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), термін виконання яких настав до дня введення мораторію, і припинення заходів, спрямованих на забезпечення виконання цих зобов'язань та зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), застосованих до дня введення мораторію.

З аналізу вищевказаної норми статті 19 Закону України Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом вбачається, що зупинення виконання вимог здійснюється лише в тому випадку, коли термін виконання яких настав до дня введення мораторію, а припинення заходів, спрямованих на виконання таких вимог, застосованих лише до дня введення мораторію.

У спірних правовідносинах, що склались між позивачем та Головним управлінням ДФС у Черкаській області щодо виникнення заборгованості зі сплати єдиного внеску станом на 31 жовтня 2017 року, контролюючий орган не мав вимог до позивача по сплаті сум грошових зобов'язань з єдиного внеску за вищевказаний період на дату введення мораторію 14 травня 2004 року, які самостійно погашені платником податків.

Отже, застосовані до позивача штраф та пеня - не є заходами, спрямованими на виконання кредитних/або поточних вимог контролюючого органу по сплаті єдиного внеску, оскільки такі зобов'язання погашені та фіскальний орган не мав таких грошових вимог до підприємства на дату введення мораторію у процедурі банкрутства, тобто відсутня вимога, виконання якої має зупинитись мораторієм.

Згідно частин 3, 5 статті 19 Закону України Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом протягом дії мораторію на задоволення вимог кредиторів, зокрема: - не нараховується неустойка (штраф, пеня), не застосовуються інші фінансові санкції за невиконання чи неналежне виконання зобов'язань із задоволення всіх вимог, на які поширюється мораторій; - дія мораторію на задоволення вимог кредиторів не поширюється на вимоги, зокрема, поточних кредиторів.

Таким чином, Закон України Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом , в редакції після 19 січня 2013 року, в статті 19 не містить абсолютної заборони на застосування санкції, та обмежує таку заборону вимогами, на які поширюється мораторій.

Судом встановлено, що штраф та пеня за несвоєчасне перерахування єдиного внеску застосовані до позивача після запровадження мораторію у справі про банкрутства та щодо несвоєчасно самостійно виконаних грошових зобов'язань, які не відносяться як до конкурсних так і до поточних вимог, отже, не є кредиторськими вимогами в розумінні Закону України Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом .

З нормативного підходу до розуміння зазначених норм права випливає, що критерієм поділу кредиторів на конкурсних та поточних - є час виникнення вимоги щодо грошового зобов'язання боржника відносно рішення господарського суду про порушення провадження у справі про банкрутство. Якщо вимоги до боржника виникли до порушення провадження у справі про банкрутство та їх вимога не забезпечена заставою майна боржника, такий кредитор набуває статусу конкурсного, якщо після - поточного.

При цьому, положення Закону України Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом не містять умов (підстав), за яких вид кредитора може змінитися залежно від певних обставин, зокрема за наявності адміністративного судового провадження, розпочатого боржником раніше ще до порушення провадження у справі про банкрутство за заявою іншого (ініціюючого) кредитора, яке на час порушення справи про банкрутство тривало або було завершено, але судове рішення щодо вимог кредитора не набрало законної сили.

Такий висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду України щодо застосування норм права у спорах цієї категорії, неодноразово висловленій, зокрема у постановах від 02 грудня 2014 року, 21 квітня 2015 року по справам№21-289а11, 21-179а12, 21-298а12, 21-34а13, 21-543а14, 21-91а15.

Крім того, посилання представника позивача на те, що Національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері енергетики та комунальних послуг всупереч вимогам чинного законодавства України винесено незаконні постанови, якими встановлено та застосовано до позивача додаткові щодобові відрахування (утримання) коштів, що призвело до несвоєчасної сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування за вищевказаний період не приймається судом до уваги, оскільки вищевказані постанови НКРЕ не є предметом розгляду вказаної справи. Крім того, за наявності у платника єдиного внеску одночасно із зобов'язаннями із сплати єдиного внеску зобов'язань із сплати податків, інших обов'язкових платежів, передбачених Законом, або зобов'язань перед іншими кредиторами - зобов'язання із сплати єдиного внеску виконуються в першу чергу і мають пріоритет перед усіма іншими зобов'язаннями, крім зобов'язань з виплати заробітної плати (доходу) (абзац 2 частина 12 статті 9 Закону України від 08 липня 2010 року №2464-VI).

За вказаних обставин, суд дійшов висновку, що викладені в позовній заяві доводи позивача є необґрунтованими, а підстави для скасування оскаржуваної вимоги відсутні.

Щодо вимоги про визнання протиправним та скасування рішення Державної фіскальної служби України по винесенню рішення від 12 лютого 2018 року №4801/6/99-99-11-02-02-25 про результати розгляду скарги платника податків суд зазначає наступне.

Водночас, як встановлено частиною 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Тобто, спірним правовідносинам, що можуть бути предметом розгляду в адміністративних справах, повинні бути притаманні такі ознаки як порушення прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, що вчинені обов'язково у сфері публічно-правових відносин.

Відповідно до статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій; визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії; встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень; прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1 - 4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб'єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.

Захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Таким чином, до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, що відносяться до сфери публічно-правових відносин та порушують права, свободи та інтереси фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

При цьому, неодмінною ознакою порушення права особи є зміна стану її суб'єктивних прав та обов'язків, тобто припинення чи неможливість реалізації її права та/або виникнення додаткового обов'язку.

Слід зазначити, що право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб гарантується кожному (в тому числі юридичним особам) статтею 55 Конституції України.

Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Відповідно до частини 2 статті 124 Конституції України, юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Відповідно до частини 1 статті 6 цього ж Закону усім суб'єктам правовідносин гарантується захист їх прав і законних інтересів незалежним і неупередженим судом.

Зазначений принцип полягає у захисті порушеного права від порушення, що вже відбулося, тобто в наявності матеріально - правового інтересу позивача відносно дій (бездіяльності) суб'єкта владних повноважень.

З огляду на викладене вище, рішення суб'єкта владних повноважень є такими, що порушує права і свободи особи в тому разі, якщо, по-перше, такі рішення прийняті владним суб'єктом поза межами визначеної законом компетенції, а, по-друге, оспорюванні рішення є юридично значимими, тобто такими, що мають безпосередній вплив на суб'єктивні права та обов'язки особи шляхом позбавлення можливості реалізувати належне цій особі право або шляхом покладення на цю особу будь-якого обов'язку.

Отже, рішення Державної фіскальної служби України по винесенню рішення від 12 лютого 2018 року №4801/6/99-99-11-02-02-25 не є юридично значеним для позивача, оскільки не має безпосереднього впливу на права та обов'язки позивача шляхом позбавлення його можливості реалізувати належне йому право або шляхом покладення на нього будь-якого обов'язку, а, відтак, вказане рішення безпосередньо не порушує права та інтереси позивача, з огляду на що суд не вбачає підстав для задоволення позовних вимог в цій частині.

Відповідно до статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Частиною 2 статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Вимогами статті 76 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Беручи до уваги вищенаведене в сукупності, проаналізувавши матеріали справи та надані сторонами докази, а також письмові доводи сторін, суд дійшов до висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Відповідно до частини 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Зважаючи, що у задоволенні позову сторони відмовлено, а іншими учасниками справи судові витрати не понесені, - судові витрати не підлягають розподілу відповідно до статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 72-77, 139, 143, 241-246, 255, 257-263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

В И Р І Ш И В:

У задоволенні адміністративного позову Публічного акціонерного товариства Черкасиобленерго відмовити.

Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293, 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення", Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Суддя А.І. Кузьменко