Постанова

від 05.06.2024 по справі 759/25296/21

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 червня 2024 року

м. Київ

справа № 759/25296/21

провадження № 61-17176св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., Коротуна В. М. (суддя-доповідач), Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Державна організація Інститут сорбції та проблем ендоекології Національної академії наук України,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Святошинського районного суду

м. Києва від 20 червня 2023 року у складі судді Шум Л. М. та постанову Київського апеляційного суду від 31 жовтня 2023 року у складі колегії суддів:

Крижанівської Г. В., Матвієнко Ю. О., Шебуєвої В. А.,

ВСТАНОВИВ:

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2021 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Державної організації Інституту сорбції та проблем ендоекології Національної академії наук України (далі - ІСПЕ НАН України; Інститут) про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та заборгованості із заробітної плати.

Позов мотивований тим, що ОСОБА_1 з 1992 року працювала

в ІСПЕ НАН України на різних посадах, а з 01 січня 2019 року була переведена на посаду наукового співробітника відділу № 1. Наказом відповідача від

17 липня 2019 року № 34-к позивачку звільнено із займаної посади на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України.

Уважаючи своє звільнення незаконним, позивачка вказувала, що Інститут було створено здебільшого завдяки зусиллям її чоловіка, академіка

ОСОБА_3 , з яким вона разом забезпечували наукове та практичне навантаження, організацію, фінансування і виконання досліджень, практичне втілення досліджень тощо. Її чоловік, академік та почесний директор (радник дирекції) Інституту ОСОБА_3 мав поганий стан здоров`я, хворів та останні роки лікувався в США. Під час перебування в Києві у нього трапилася чергова зупинка серця із втратою свідомості, і його госпіталізували до Клінічної лікарні «Феофанія». Згідно з довідкою лікаря від 13 березня 2019 року поставлено діагноз та рекомендовано продовжити лікування за місцем попереднього лікування. Всі в Інституті, в тому числі керівник відповідача, знали про це: про його хворобу, госпіталізацію, необхідність постійного догляду і про необхідність відльоту до США для продовження лікування. Навіть перебуваючи у КЛ «Феофанія», її чоловік ОСОБА_3 не змінював своїх звичок - постійно перебувати в робочому режимі; ще раніше він був переведений НАН України на дистанційний режим роботи. Тобто ОСОБА_3 та вона постійно були в науковій роботі: вони працювали над різними темами і напрямами.

Враховуючий стан здоров`я її чоловіка і те, що вони разом працюють, у тому числі і над спільними науковими темами, вчений секретар відповідача Світлана Мелешевич листом від 18 лютого 2019 року від імені адміністрації Інституту запропонувала їй написати заяву про дистанційний режим роботи, що вона і зробила невідкладно. Оскільки вона була біля хворого чоловіка, заступник директора Інституту Лапко В. В. заїхала до них додому та особисто забрала цю заяву і передала директору Інституту Брею В. В . Тому позивачка вважала, що з лютого 2019 року вона працювала дистанційно. Протягом усього періоду вона час від часу отримувала заробітну плату, тому була впевнена, що відбулася зміна істотних умов праці (режиму праці, роботи) за спільною згодою працівника і роботодавця. При цьому дистанційний режим роботи для наукових співробітників передбачено галузевим законом і такий практикувався в Інституті, зокрема, її чоловік також перебував на дистанційному режимі.

Зазначала, що проступок уперше був виявлений 01 квітня 2019 року,

а дисциплінарне стягнення застосовано до неї лише 17 липня 2019 року, тобто більше ніж через 3,5 місяця після виявлення проступку, тобто дисциплінарне стягнення за вказане порушення накладено поза межами місячного строку, що суперечить частині першій статті 148 КЗпП України. Під час застосування до неї дисциплінарного стягнення саме у вигляді звільнення за прогули не були досліджені, належно оцінені зазначені вище обставини, і відповідач не вказав і не проаналізував ступінь тяжкості вчиненого проступку

і заподіяну нею шкоду, чим порушено частину третю статті 149 КЗпП України. Вважала, що за таких обставин причини її відсутності є поважними та виключають її вину як працівника. Застосування до неї саме такого дисциплінарного стягнення, як звільнення, є невмотивованим, незаконним та інспірованим Бреєм В. В. , який мав особистий тривалий конфлікт з її чоловіком. Звертала увагу на те, що в наказі відповідача вказано, що дисциплінарне стягнення застосовується за прогул «з 01 квітня до

17 липня», однак це не відповідає дійсності з огляду на те, що в цей період

у квітні були неробочими (вихідними, святковими) 10 календарних днів,

у травні - 11, у червні - 13 і в липні - 4 календарні дні.

ОСОБА_1 просила скасувати наказ ІСПЕ НАН України від 17 липня

2019 року № 34-к, поновити її на посаді наукового співробітника відділу № НОМЕР_1 ІСПЕ НАН України, стягнути з відповідача на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу, а також грошову компенсацію за невикористану відпустку та заборгованість із заробітної плати.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 20 червня 2023 року

в задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду мотивоване тим, що позивачка не надала належних та допустимих доказів, що містять відомості щодо предмета доказування. Звільнення ОСОБА_1 з роботи за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України згідно з наказом відповідача від 17 липня 2019 року № 34-к

у зв`язку з прогулом, допущеним без поважних причин, відбулося

відповідно до норм трудового законодавства. Оскільки суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог в частині скасування наказу ІСПЕ НАН України від 17 липня 2019 року № 34-к і поновлення ОСОБА_1 на посаді, то й у задоволенні позову в частині вимог про стягнення середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу, які

є похідними від вимог про скасування наказу, поновлення на роботі, також відмовив. На момент звільнення з ОСОБА_1 було проведено повний розрахунок, їй було виплачено 3 943,89 грн як компенсацію за невикористану відпустку. У вересні 2019 року ОСОБА_1 виплачено індексацію в розмірі 2 420,16 грн.

Постановою Київського апеляційного суду від 31 жовтня 2023 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 залишено без задоволення.

Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 20 червня 2023 року залишено без змін.

Залишаючи апеляційну скаргу без задоволення, апеляційний суд погодився

з висновком суду першої інстанції.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

04 грудня 2023 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Святошинського районного суду м. Києва від 20 червня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 31 жовтня 2023 року й передати справу на новий розгляд.

Касаційна скарга мотивована тим, що позивачка має значні заслуги перед наукою та Інститутом зокрема, віддала багато років Інституту - працювала майже 27 років та була найближчим соратником його засновника і тривалий час (30 років) керівника академіка ОСОБА_3 . Має відзнаку НАН України «За професійні здобутки», за сумлінну і плідну працю та особистий внесок

у розвиток наукових досліджень в Інституті. З лютого 2019 року

ОСОБА_1 працювала дистанційно, про що свідчить і той факт, що протягом усього періоду вона отримувала заробітну плату. Тому

ОСОБА_1 була впевнена, що відбулася зміна істотних умов праці за спільною згодою працівника і роботодавця. Звертає увагу на те, що дистанційний режим роботи ОСОБА_1 та її можливість літати до США для супроводження хворого чоловіка було погоджено з керівництвом Інституту. Також зазначає, що відповідач не повідомив її про необхідність з`явитися на робочому місці 01 квітня 2019 року. Дисциплінарне стягнення накладено поза межами місячного строку, що суперечить частині першій статті 148 КЗпП України. Відповідач, обравши дисциплінарне стягнення саме у вигляді звільнення ОСОБА_1 , не зазначив і не проаналізував ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяної шкоди, оскільки таке дисциплінарне стягнення є першим за 27 років. Під час дисциплінарного розслідування відповідач порушив частину першу статті 149 КЗпП України, оскільки не відібрав пояснення у позивачки. Накладення на неї дисциплінарного стягнення не відповідає нормам трудового законодавства в частині чіткого визначення, коли саме мало місце порушення трудових обов?язків. При звільненні розрахунок з позивачкою проведено не було. На момент звільнення позивачка перебувала на лікарняному.

Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень представник заявника зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених упостановах Верховного Суду від 24 січня

2019 року у справі № 515/1087/17, від 22 липня 2020 року у справі

№ 554/9493/17, від 27 червня 2018 року у справі № 664/2820/15-ц,

від 11 березня 2020 року у справі № 459/2618/17, від 01 липня 2020 року

у справі № 760/7225/16, від 18 березня 2020 року у справі № 484/2962/17,

від 12 квітня 2023 року у справі № 711/5593/21, від 20 травня 2020 року

у справі № 754/4355/17, від 04 липня 2023 року у справі № 738/38/22,

від 22 вересня 2021 року у справі № 757/66553/19, від 21 липня 2021 року

у справі № 754/16470/19, постанові Верховного Суду України від 13 вересня 2017 року у справі № 761/30967/15-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Аргументи інших учасників справи

22 січня 2024 року ІСПЕ НАН Україниподало до Верховного Суду відзив,

у якому просить у задоволенні касаційної скарги відмовити, а оскаржувані судові рішення залишити без змін.

Відзив мотивований тим, що у постановах Верховного Суду, на які посилається заявник у касаційній скарзі, відсутній висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах. У вказаних постановах предмет розгляду та правові відносини не є подібними до справи, що переглядається. Позивачка не вказала належних і допустимих доказів порушення відповідачем норм трудового законодавства під час її звільнення на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України.

Рух касаційної скарги та матеріалів справи

Ухвалою Верховного Суду від 21 грудня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали із Святошинського районного суду м. Києва.

18 січня 2024 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 09 травня 2024 року справу призначено до судового розгляду.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,

є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

У частині першій статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи

у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Перевіривши доводи касаційної скарги, урахувавши аргументи, наведені

у відзиві на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Фактичні обставини справи

ОСОБА_1 з 1992 року працювала в ІСПЕ НАН України на різних посадах,

а з 01 січня 2019 року була переведена на посаду наукового співробітника відділу № 1.

ОСОБА_1 на ім`я директора Інституту Брея В. В. склала заяву, в якій вона просила у зв`язку з фактичним виконанням нею роботи помічника радника при Дирекції Інституту, який має гнучкий режим роботи, на підставі пункту 2 статті 6 Закону України «Про наукову та науково-технічну діяльність» дозволити їй дистанційний режим праці. На заяві містяться візи «Не заперечую. т.в.о. заввідділу ОСОБА_11 » та «Дозволяю після погодження із вченою радою 21/02/19».

Згідно з витягом з протоколу № 5 засідання вченої ради Інституту від

20 березня 2019 року стосовно заяви ОСОБА_1 про дозвіл їй дистанційного режиму роботи ухвалено інформацію взяти до відома, доручити начальнику відділу кадрів, вченому секретарю Інституту провести відповідні консультації в президії НАН України, зокрема у відділі науково-практичного забезпечення та відділі наукових і керівних кадрів.

Відповідно до витягу з протоколу № 6 засідання вченої ради Інституту від

22 квітня 2019 року стосовно заяви ОСОБА_1 про дозвіл їй дистанційного режиму роботи ухвалено вважати введення дистанційного режиму праці недоцільним, зважаючи на неузгодженість статті 6 Закону України «Про наукову та науково-технічну діяльність» з трудовим законодавством України. У жодному випадку це неможливо в разі перебування співробітника за межами України.

Суди установили, що ОСОБА_1 була відсутня на робочому місці у період

з 01 квітня до 17 липня 2019 року, що підтверджується актами про відсутність її на робочому місці та службовими записками на ім`я директора Інституту Брея В. В .

Згідно з актом про відмову ОСОБА_1 у наданні пояснень від 10 липня

2019 року, складеним в.о. заввідділу № 1 ОСОБА_11 , заступником директора з наукової роботи ОСОБА_8 , начальником ВК

ОСОБА_9 , станом на 10 липня 2019 року відділ кадрів Інституту не отримав від наукового співробітника відділу № 1 ОСОБА_1 ніяких пояснень щодо відсутності її на роботі. Не отримано жодного листа на електронну пошту Інституту, не було жодного телефонного дзвінка до Інституту від ОСОБА_1 щодо відсутності на роботі протягом тривалого часу. Відповідь на листи Інституту від 27 травня 2019 року, від 18 червня

2019 року та від 25 червня 2019 року не надходили. Враховуючи вказане, є всі підстави для звільнення ОСОБА_1 .

Відповідно до службової записки голови ПК Інституту ОСОБА_10 на ім`я директора Інституту Брея В. В. від 15 липня 2019 року ОСОБА_1 не була членом профспілки протягом періоду роботи в Інституту

(1999-2019 роки).

15 липня 2019 року начальник ВК ОСОБА_9 на ім`я директора Інституту Брея В. В. подала службову записку, якою довела до відома, що

17 липня 2019 року закінчується термін для притягнення до дисциплінарної відповідальності наукового співробітника відділу № 1 ОСОБА_1 . Повідомлено, що ОСОБА_1 так і не вийшла на зв`язок і причин відсутності на роботі не повідомила. За інформацією із загальновідомих джерел, ОСОБА_1 перебуває на території США. Запропоновано застосувати дисциплінарне стягнення у вигляді звільнення за прогули.

Наказом Інституту від 17 липня 2019 року № 34-к ОСОБА_1 звільнено

з посади наукового співробітника відділу № 1 з 29 березня 2019 року за прогули без поважних причин з 01 квітня до 17 липня 2019 року, пункт 4 частини першої статті 40 КЗпП України.

Листом від 17 липня 2019 року № 290-10/171 відповідач повідомив

ОСОБА_1 про звільнення на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України, про можливість отримання трудової книжки у зручний для неї час, а також про можливість отримання документів поштою за її письмової згоди. До листа було додано копію наказу від 17 липня 2019 року № 34-к. Вказаний лист повернено на адресу відповідача неврученим із зазначенням причини «за закінченням встановленого строку зберігання».

Копію наказу відповідача від 17 липня 2019 року та трудову книжку

ОСОБА_1 отримала 06 жовтня 2021 року.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення повною мірою не відповідають.

Відповідно до статті 139 КЗпП України працівники зобов`язані працювати чесно, сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, додержуватися трудової і технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до майна власника, з яким укладено договір.

Порушенням трудової дисципліни є невиконання чи неналежне виконання

з вини працівника покладених на нього трудових обов`язків.

До застосування дисциплінарного стягнення роботодавець повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення. За кожне порушення трудової дисципліни може бути застосовано лише одне дисциплінарне стягнення (частини перша-друга статті 149 КЗпП України).

Трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані роботодавцем у випадках прогулу (у тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин (пункт 4 частини першої статті 40 КЗпП України).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду від 06 березня 2018 року у справі № 235/2284/17 (провадження № 61-72св17) вказано, що «прогул - це відсутність працівника на роботі без поважних причин більше трьох годин (безперервно чи загалом). Для звільнення працівника на такій підставі власник або уповноважений ним орган повинен мати докази, що підтверджують відсутність працівника на робочому місці більше трьох годин упродовж робочого дня (постанова Верховного Суду України від 13 вересня 2017 року у справі

№ 761/30967/15-ц)».

У постанові Верховного Суду від 03 серпня 2022 року у справі № 536/1755/20 (провадження № 61-21194св21) вказано, що «при розгляді позовів про поновлення на роботі осіб, звільнених за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України, суди повинні виходити з того, що передбаченим цією нормою закону прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин (наприклад, у зв`язку

з поміщенням до медвитверезника, самовільне використання без погодження

з власником або уповноваженим ним органом днів відгулів, чергової відпустки, залишення роботи до закінчення строку трудового договору чи строку, який працівник зобов`язаний пропрацювати за призначенням після закінчення вищого чи середнього спеціального учбового закладу). Таким чином, у пункті 4 частини першої статті 40 КЗпП України встановлено право роботодавця обрати стягнення у вигляді звільнення як за скоєння одного прогулу, так і у разі, коли прогули мають тривалий характер. Для встановлення факту прогулу, тобто факту відсутності особи на робочому місці більше трьох годин протягом робочого дня без поважних причин, суду необхідно з`ясувати поважність причини такої відсутності.

Поважними визнаються такі причини, які виключають вину працівника. При цьому власник або уповноважений ним орган повинен мати докази, що підтверджують відсутність працівника на роботі більше трьох годин протягом робочого дня. Визначальним фактором для вирішення питання про законність звільнення позивача з роботи за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України є з`ясування поважності причин його відсутності на роботі у день звільнення. Вичерпного переліку поважних причин відсутності на роботі

у трудовому законодавстві України не визначено, тому в кожному окремому випадку оцінка поважності причини відсутності на роботі здійснюється виходячи з конкретних обставин та наданих сторонами доказів. Основним критерієм віднесення причин відсутності працівника на роботі до поважних

є наявність об`єктивних, незалежних від волі самого працівника обставин, які повністю виключають вину працівника».

У постанові Верховного Суду від 11 березня 2020 року у справі № 459/2618/17 (провадження № 61-47902св18) зазначено, що «визначальним фактором для вирішення питання про законність звільнення позивача з роботи за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України є з`ясування поважності причин його відсутності на роботі. Вичерпного переліку поважних причин відсутності на роботі у трудовому законодавстві України не існує, тому в кожному окремому випадку оцінка поважності причини відсутності на роботі дається виходячи

з конкретних обставин.

Відповідно до сталої судової практики причину відсутності працівника на роботі можна вважати поважною, якщо явці на роботу перешкоджали істотні обставини, які не можуть бути усунуті самим працівником, зокрема: пожежа, повінь (інші стихійні лиха); аварії або простій на транспорті; виконання громадянського обов`язку (надання допомоги особам, потерпілим від нещасного випадку, порятунок державного або приватного майна при пожежі, стихійному лиху); догляд за захворілим зненацька членом родини; відсутність на роботі з дозволу безпосереднього керівника; відсутність за станом здоров`я. Вирішуючи питання про поважність причин відсутності на роботі працівника, звільненого за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України, суд повинен виходити з конкретних обставин і враховувати всі надані сторонами докази».

Пояснення порушника трудової дисципліни є однією з важливих форм гарантій, наданих йому для захисту своїх законних прав та інтересів, спрямованих проти безпідставного застосування стягнення. Разом з тим правова оцінка дисциплінарного проступку проводиться на підставі з`ясування усіх обставин його вчинення, у тому числі з урахуванням письмового пояснення працівника. Невиконання власником або уповноваженим ним органом обов`язку зажадати письмове пояснення від працівника та неодержання такого пояснення не є підставою для скасування дисциплінарного стягнення, якщо факт порушення трудової дисципліни підтверджений наданими суду доказами.

Аналогічний висновок міститься у постановах Верховного Суду від 26 липня 2021 року у справі № 643/10816/17 (провадження № 61-188св21) та від

13 грудня 2023 року у справі № 621/2124/22 (провадження № 61-11016св23).

У справі, яка переглядається, встановивши, що наявними в матеріалах справи доказами підтверджується факт відсутності позивачки на роботі з 01 квітня до 17 липня 2019 року, а поважність причин відсутності на робочому місці позивачка не довела, тобто здійснила прогули в розумінні пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відмову в задоволенні позову про визнання недійсним та скасування наказу про звільнення і поновлення її на роботі. Тому

є правильним і висновок судів першої та апеляційної інстанцій про відмову

в задоволенні позовної вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, як похідної.

Безпідставними є аргументи заявника про те, що позивачка працювала дистанційно, оскільки суди не встановили, що в Інституті було запроваджено дистанційний режим праці за рішенням керівника наукової установи за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації,

а також, що конкретний перелік професій і посад наукової установи, в тому числі й посада позивачки, на яких можуть застосовуватися гнучкий режим робочого часу та дистанційний режим праці, був погоджений вченою радою.

Обчислення місячного строку для застосування дисциплінарного стягнення здійснюється з дня виявлення не лише факту (події), а саме проступку. Виявлення проступку означає не лише виявлення факту (події), а й визначення працівника, що порушив трудові обов`язки, характеру порушення, шкідливих наслідків правопорушення, причинного зв`язку між правопорушенням

і шкідливими наслідками, вини працівника. Як правило, місячний строк обчислюється з дня закінчення службового розслідування, проведення перевірки тощо. Водночас роботодавець наділений правом застосувати дисциплінарне стягнення до працівника не пізніше шести місяців з дня вчинення проступку.

Подібний за змістом висновок викладено у постановах Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 516/268/15-ц (провадження № 61-14952св18) та від 11 вересня 2020 року у справі № 638/14690/18-ц (провадження

№ 61-1775св20).

Суди установили, що ОСОБА_1 не надала жодних доказів на підтвердження поважності причин її тривалої відсутності на роботі. Відповідач тривалий час намагався зв`язатися з позивачкою для відібрання пояснень щодо поважності причин відсутності її на роботі, однак вона пояснень так і не надала, на роботу не з`являлася.

Застосувавши 17 липня 2019 року до позивачки дисциплінарне стягнення

у виді звільнення, відповідач не порушив строків застосування дисциплінарного стягнення щодо наслідків відсутності позивача на роботі за період, який не перевищує шість місяців до винесення оскаржуваного наказу, а тому аргументи касаційної скарги щодо порушення відповідачем частини першої статті 148 КЗпП України також є безпідставними.

ОСОБА_1 допустила прогули, тобто допустила триваюче правопорушення, тому відповідач правильно застосував норми трудового законодавства щодо строку застосування дисциплінарного стягнення.

Зазначені висновки суду про своєчасне застосування дисциплінарного стягнення відповідають вимогам статі 148 КЗпП України та узгоджуються

з правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду від

03 березня 2021 року у справі № 813/1475/17, щодо визначення строку застосування дисциплінарного стягнення при триваючому правопорушенні, яким є прогул.

Надана ОСОБА_1 копія довідки, викладена іноземною мовою, без її перекладу державною мовою та через відсутність на ній печатки відповідної установи не є належним і допустимим доказом на підтвердження факту перебування її на лікарняному.

Також безпідставними є доводи касаційної скарги про те, що всупереч статті 47 КЗпП України при звільненні ОСОБА_1 не було видано належно оформлену трудову книжку та не проведено розрахунків із нею, оскільки вказані обставини спростовуються матеріалами справи, а саме довідкою Інституту від 08 грудня 2021 року № 290-01/244, з якої відомо, що

з ОСОБА_1 проведено всі розрахунки при звільненні. Відповідач вживав усіх допустимих заходів щодо отримання ОСОБА_1 трудової книжки. Доказів того, що неотримання трудової книжки ОСОБА_1 у день звільнення відбулося з вини відповідача, матеріали справи не містять.

Аргументи заявниці про неврахування висновків Верховного Суду, наведених

у касаційній скарзі, є безпідставними, оскільки висновки, зроблені судами першої й апеляційної інстанцій у цій справі, не суперечать висновкам Верховного Суду у справах, наведених заявником у касаційній скарзі.

Проте, перевіряючи законність наказу ІСПЕ НАН України від 17 липня

2019 року № 34-к, яким ОСОБА_1 звільнено з роботи з 29 березня

2019 року, суди попередніх інстанцій не врахували, що працівник не може бути звільнений у день, який передує дню видання роботодавцем наказу про звільнення.

Працівник може бути звільнений з підстав, передбачених КЗпП України, лише у день видання наказу роботодавця, або у будь-який наступний день за днем видання наказу про звільнення.

Саме таких висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 01 квітня

2020 року у справі № 578/62/18, від 15 квітня 2020 року у справі № 462/993/17 та від 03 травня 2022 року у справі № 759/10779/20.

Отже, суди попередніх інстанцій правильно встановили наявність підстав для звільнення позивачки з роботи за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України, однак при цьому зазначена в наказі дата звільнення (29 березня

2019 року) не відповідає наведеним положенням КЗпП України та висновкам Верховного Суду.

За встановлених обставин днем звільнення ОСОБА_1 необхідно вважати дату винесення наказу про звільнення, тобто 17 липня 2019 року.

Висновки за результатом розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

Згідно з частиною третьою статті 412 ЦПК України неправильним застосуванням норм матеріального права вважається неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Верховний Суд дійшов висновку, що суди попередніх інстанцій, ухвалили правильні по суті рішення про відмову в задоволенні вимог, але допустили помилку при визначенні дати звільнення, у зв?язку з чим рішення Святошинського районного суду м. Києва від 20 червня 2023 року слід змінити, доповнивши його резолютивну частину таким обзацом: «Змінити дату звільнення ОСОБА_1 , наукового співробітника відділу № 1, зазначену в наказі ІСПЕ НАН України від 17 липня 2019 року № 34-к,

з «29 березня 2019 року» на «17 липня 2019 року».

В іншій частині рішення Святошинського районного суду м. Києва від

20 червня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 31 жовтня 2023 року залишити без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК Українипостанова суду касаційної інстанції складається з резолютивної частини із зазначенням розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки часткове задоволення позовних вимог шляхом зміни дати звільнення не вплинуло на обсяг вирішених вимог, заявлених ОСОБА_1 , розподіл судових витрат відповідно до статті 141 ЦПК України Верховий Суд не здійснює.

Керуючись статтями 409, 412, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд

у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 20 червня 2023 року

змінити.

Доповнити резолютивну частину рішення Святошинського районного суду

м. Києва від 20 червня 2023 року таким абзацом: «Змінити дату звільнення ОСОБА_1 , наукового співробітника відділу № 1, зазначену

в наказі Державної організації Інституту сорбції та проблем ендоекології Національної академії наук України від 17 липня 2019 року № 34-к

з «29 березня 2019 року» на «17 липня 2019 року».

В іншій частині рішення Святошинського районного суду м. Києва від

20 червня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 31 жовтня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийМ. Є. Червинська Судді: А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун М. Ю. Тітов