Постанова

від 04.06.2024 по справі 761/18975/20

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 761/18975/20 Головуючий у 1 інстанції: Волошин В.О.

провадження № 22-ц/824/10392/2024 Головуючий суддя: Олійник В.І.

ПОСТАНОВА

Іменем України

04 червня 2024 року м. Київ

Київський апеляційний суд в складі колегії суддів:

Головуючого судді: Олійника В.І.,

суддів: Гаращенка Д.Р., Сушко Л.П.,

при секретарі: Курченко С.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою адвоката Ковальчука Віталія Володимировича, який діє в інтересах ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 22 лютого 2024 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , Товариства з обмеженою відповідальністю «ВБ РІЕЛТ СЕРВІС», ОСОБА_1 , Департаменту з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), треті особи: Київська міська рада, Київська місцева прокуратура №10, Комунальне підприємство з експлуатації і ремонту житлового фонду «Житло-Сервіс», Приватний нотаріус Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Юніна Аліна Анатоліївна про визнання недійсними договорів купівлі-продажу квартири; визнання недійсними рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень; скасування записів про право власності; визнання протиправним та скасування рішення загальних зборів товариства,-

в с т а н о в и в :

В червні 2020 року позивач ОСОБА_2 звернувся до Шевченківського районного суду м. Києва з позовом (а.с. 1-9 т.1) до відповідачів: ОСОБА_3 , ТОВ «ВБ РІЕЛТ СЕРВІС», ОСОБА_1 , Департаменту з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), треті особи: Київська міська рада, Київська місцева прокуратура №10, Комунальне підприємство з експлуатації і ремонту житлового фонду «Житло-Сервіс», Приватний нотаріус Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Юніна А.А., в якому просив суд:

- визнати недійсним посвідчений державним нотаріусом Другої Київської державної нотаріальної контори 05 грудня 1989р. за реєстровим №5-9701 договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 (адреса на даний час: АДРЕСА_1 ), укладений між ОСОБА_4 та виконавчим комітетом Печерської районної ради народних депутатів м. Києва (далі по тексту - вимога № 1);

- визнати недійсним рішення державного реєстратора Комунального підприємства з експлуатації і ремонту житлового фонду «Житло-Сервіс» Подоляки І.П. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 39877262 від 26 лютого 2018 року та скасувати запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про право власності № 25022603 від 19 лютого 2018р. (далі по тексту - вимога № 2);

- визнати протиправним та скасувати рішення Загальних зборів учасників (засновників) ТОВ «ВБ РІЕЛТ СЕРВІС» від 27 березня 2018р., оформлене протоколом № 1 від 27 березня 2018р., в частині внесення до Статутного капіталу цього товариства квартири АДРЕСА_1 (далі по тексту - вимога № 3);

- визнати недійсним рішення державного реєстратора Комунального підприємства з експлуатації і ремонту житлового фонду «Житло-Сервіс» Подоляки І.П. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 40434950 від 02 квітня 2018р. та скасувати запис в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про право власності № 25540496 від 28 березня 2018р. (далі по тексту - вимога № 4);

- визнати недійсним посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Юніною А.А. 30 травня 2018р. за реєстровим №334 договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений між ТОВ «ВБ РІЕЛТ СЕРВІС» та ОСОБА_1 (далі по тексту - вимога № 5);

- визнати недійсним рішення державного реєстратора - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Юніною А.А. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 41348820 від 30 травня 2018р. та скасувати запис в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про право власності № 26381342 від 30 травня 2018р. (далі по тексту - вимога № 6);

- в порядку ст.267 ЦПК України покласти виконання рішення суду в частині скасування записів про право власності № 25022603 від 19 лютого 2018 року, № 25540496 від 28 березня 2018 року та № 26381342 від 30 травня 2018 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на Департамент з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), зобов`язавши цей Департамент вчинити відповідні реєстраційні дії (далі по тексту - вимога № 7).

Свої позовні вимоги позивач обґрунтовував тим, що він та члени його сім`ї ( ОСОБА_5 - дружина; ОСОБА_6 - дочка; ОСОБА_7 - син; ОСОБА_8 - мати позивача, яка померла у 2000 р.) є наймачами, згідно ордера на житлове приміщення № 1446 серії Б від 29 грудня 1990р., квартири АДРЕСА_1 (адреса на даний час: АДРЕСА_1 ), в якій зареєстровані від січня 1991р. по теперішній час. В 2018 р. позивач розпочав ремонт в цій квартирі, у зв`язку з чим він та члени його сім`ї тимчасово переїхали проживати до іншого місця проживання. У червні 2018 р. під час відвідування квартири позивач виявив, що на вхідних дверях квартири змінені замки та потрапити до квартири ні він, не члени його сім`ї не в змозі. У зв`язку з наведеним він вимушений був звернутись до правоохоронних органів із заявою про вчинення кримінального правопорушення. Під час здійснення досудового розслідування позивач дізнався, що 05 грудня 1989 року був укладений договір купівлі - продажу спірної квартири між ОСОБА_4 , правонаступником якої є ОСОБА_3 (як покупцем) та Виконавчим комітетом Печерської районної ради народних депутатів м.Києва (як продавцем), зазначений договір був посвідчений державним нотаріусом Другої Київської державної нотаріальної контори за реєстровим № 5-9701.

26 лютого 2018р. державним реєстратором Комунального підприємства з експлуатації і ремонту житлового фонду «Житло-Сервіс» Подолякой І.П. прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) індексний № 39877262 та право власності на квартиру АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА_4 , яка в подальшому передала спірну квартиру до Статутного капіталу ТОВ «ВБ РІЕЛТ СЕРВІС», яке після здійснення державної реєстрації права власності відчужило спірну квартиру за договором купівлі - продажу ОСОБА_1 .

На думку позивача зазначені правочини спірної квартири, користувачем якої є він та члени його сім`ї, від січня 1991р. є незаконними, оскільки іншого житла для проживання він не має, а в межах досудового розслідування було встановлено, що договір купівлі - продажу квартири від 05 грудня 1989 року є підробленим і ніколи не укладався.

Оскільки в досудовому порядку вирішити спір не можливо, позивач вимушений був звернутись до суду з вказаним позовом для захисту свого порушеного права.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 22 лютого 2024 рокупозовні вимоги задоволено частково, зокрема:

- визнано недійсним договір купівлі - продажу квартири АДРЕСА_1 (адреса на теперішній час: АДРЕСА_1 ), укладений між ОСОБА_4 , правонаступником якої є ОСОБА_3 та Виконавчим комітетом Печерської районної ради народних депутатів м. Києва, посвідчений державним нотаріусом Другої київської державної нотаріальної контори 05 грудня 1989р. за реєстровим № 5-9701;

- визнано незаконним та скасовано рішення державного реєстратора Комунального підприємства з експлуатації і ремонту житлового фонду «Житло-Сервіс» Подоляки І.П. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 39877262 від 26 лютого 2018р.;

- визнано незаконним та скасовано рішення державного реєстратора Комунального підприємства з експлуатації і ремонту житлового фонду «Житло-Сервіс» Подоляки І.П. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 40434950 від 02 квітня 2018р.;

- визнано незаконним та скасовано рішення державного реєстратора - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Юніної Аліни Анатоліївни про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №41348820 від 30 травня 2018р. Вирішено питання щодо судових витрат. В решті позову відмовлено.

В апеляційній скарзі адвоката Ковальчука В.В., який діє в інтересах ОСОБА_1 з підстав порушення судом норм матеріального та процесуального права ставиться питання про скасування рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог та ухвалення в цій частині нового рішення, яким у задоволені позовних вимог відмовити повністю.

Скарга обґрунтована тим, що судом першої інстанції проігноровано доводи відповідача №3 про те, що останній є добросовісним набувачем спірного майна та не надав їм оцінку, а також не навів підстав їх відхилення в судовому рішенні. Внаслідок цього безпідставно позбавлено апелянта права власності на спірну квартиру.

Звертає увагу суду, що можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно).

Як вбачається з матеріалів справи, позивач ніколи не був власником спірного майна. відповідач №3 набув право власності на спірну квартиру на підставі оплатного договору купівлі-продажу укладеного 30.05.2018 року між ТОВ «ВБ PIEЛT СЕРВІС» (продавець) та відповідачем №3 (покупець), посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Юніною A.A. за реєстровим № 334.

Крім того, на час укладання договору відповідач №3 не був обізнаний (і не міг бути) щодо обставин укладення попередніх правочинів щодо спірного майна. Тим більше Відповідач №3 не мав об`єктивної можливості та підстав ставити під сумнів законність (правомірність) відчуження даної квартири понад 30 років до цього.

При купівлі квартири відповідач №3 добросовісно покладався на відомості, що містились у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, згідно якого право власності попереднього власника було належним чином зареєстроване, жодних обтяжень на майно, або іншої інформації, яка б перешкоджала укладенню Відповідачем №3 правочину щодо придбання спірного майна реєстр не містив.

Як встановлено судом, спірна квартира: 1) не була загублена колишнім власником; 2) не була викрадена; 3) не вибула з володіння власника або особи, якій її було передано у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Зауважує, що сторони за спірним Договором купівлі-продажу від 05.12.1989 року, та їх правонаступники не оспорюють цей Договір, як і не оспорюють право власності Відповідача №3 на спірну квартиру. Даний факт достовірно встановлено судом. За таких умов існували всі підстави для застосування до спірних правовідносин норм матеріального права, що захищають права добросовісного набувача майна, а саме ст.330 ЦК України.

Вважає, що суд безпідставно визнав Договір купівлі-продажу квартири від 05.12.1989 року, укладений між ОСОБА_4 та виконавчим комітетом Печерської районної ради народних депутатів м. Києва, недійсним з підстав порушення вимог щодо його обов`язкового нотаріального посвідчення, оскільки матеріали справи не містять доказів, які б спростовували вчинення нотаріального посвідчення (здійснення відповідного запису у Договорі) саме державним нотаріусом Рогачевською М.С.

Тобто, аналіз наявного письмового доказу, спростовує висновки суду про відсутність нотаріального посвідчення такого Договору, а відповідно і висновків про його недійсність.

Зазначає, що недійсність первинного правочину не призводить до автоматичної недійсності інших правочинів, вчинених дій чи прийнятих рішень в подальшому.

Тобто, встановлення судом недійсності договору, має лише єдиний наслідок - повернення сторонами такого недійсного договору одна одній у натурі все, що сторони одержали на виконання цього правочину та можливого відшкодування збитків та моральної шкоди, завданої третій особі внаслідок вчинення такого правочину.

Відтак, законодавством не передбачено визнання недійсним подальших правочинів, що були вчиненні на його підставі. Розуміючи помилковість та необгрунтованість позовних вимог в частині недійсності правочинів, суд першої інстанції визнав нікчемними правочини, вчинені ніби то після недійсного Договору від 05.12.1989 року.

В оскаржуваному рішенні суд зазначив, що визнав за позивачем право користування спірною квартирою, яке, на думку суду, виникло в останнього на підставі ордеру на житлове приміщення від 29.12.1990 року №1446 серія Б, виданого на виконання рішення виконавчого комітету Печерської районної ради народних депутатів №995 від 24.12.1990 року.

Однак, такий висновок суду є помилковим, оскільки не ґрунтується на матеріалах справи.

Предметом договору найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду є окрема квартира або інше ізольоване жиле приміщення, що складається з однієї чи кількох кімнат, а також одноквартирний жилий будинок (ст.63 ЖК УРСР (в редакції 1984 року).

Тобто, ордер на житлове приміщення є лише підставою для вселення до приміщень станом на дату його видачі та протягом 30 днів, втім користування квартирою після отримання ордера має здійснюватись на підставі укладеного договору найму, укладання якого позивачем в суді доказами не доведено. Вказане підтверджується наданим позивачем доказом - копією ордера від 29.12.1990 року, в якому прямо зазначено лише про право позивача зайняти протягом 30 днів спірне жиле приміщення, а не користуватись ним.

Звертає також увагу апеляційного суду, що з урахуванням змісту наданих самим позивачем письмових доказів (рішення виконавчого комітету та ордеру) щодо площі приміщень, назви вулиці, номеру будинку 14 вбачається відсутність доведених обставин надання позивачу в користування спірної квартири. Оскільки надані позивачем документи стосуються іншого житла.

Зауважує, що відомості про реєстрацію позивача в спірній квартирі не є правовстановлюючим документом та не можуть бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою.

Також судом цілковито проігноровано той факт, що спірний Договір купівлі-продажу квартири від 05.12.1989 року було укладено раніше, ніж позивач отримав ордер на вселення до спірного житлового приміщення від 29.12.1990 року №1446 серії Б.

Тобто, в суді було доведено доказами, що на момент укладання спірного правочину, позивач ще не набув права користування квартирою, тобто оспорюваний позивачем правочин не міг порушити його право, яке ще не виникло.

Разом з тим, вказує, що ні позивач ні члени його родини тривалий час з власної волі не використовували вказане житло, така поведінка довела відсутність інтересу повивача до оспорюваної квартири, а відтак про відсутність реальної потреби у такій квартирі. А подальше звернення позивача до суду для захисту уявних прав на оспорювану нерухомість грубо суперечить попередній поведінці і не змінює практично доведений поведінкою самого ж позивача відсутність гострої необхідності у житлі.

В судовому засіданні суду апеляційної інстанції ОСОБА_9 - представник ОСОБА_1 заявив клопотання, в якому просив в разі задоволення апеляційної скарги ОСОБА_1 одночасно ухвалити рішення по скасування заходів забезпечення позову, а саме, арешту і заборони відчуження квартири за адресою: АДРЕСА_1 , накладених ухвалою Шевченківського районного суду м.Києва від 30 квітня 2021 року у справі №761/18975/20.

Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає до задоволення з наступних підстав.

Відповідно до вимог ч.ч.1, 2, 5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Вирішуючи даний спір, та задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_2 частково, суд першої інстанції виходив з наступного.

Так, оцінюючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, в силу положень вищенаведених положень ч. 3 ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», суд першої інстанції вважав, що вимоги позивача № 2, № 4, № 6 підлягали частковому задоволенню, а саме: визнано незаконним та скасовано рішення державного реєстратора Комунального підприємства з експлуатації і ремонту житлового фонду «Житло-Сервіс» Подоляки І.П. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 39877262 від 26 лютого 2018 р.; визнано незаконним та скасовано рішення державного реєстратора Комунального підприємства з експлуатації і ремонту житлового фонду «Житло-Сервіс» Подоляки І.П. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №40434950 від 02 квітня 2018 р.; визнано незаконним та скасовано рішення державного реєстратора - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Юніної А.А. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 41348820 від 30 травня 2018 р.

Враховуючи те, що протягом всього часу розгляду справи в суді, стороною позивача не було надано до суду жодного належного і допустимого доказу в обгрунтування вимоги

№7, а також беручи до уваги, що судом не встановлення порушення прав позивача зі сторони Департаменту з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), в силу положень ст.ст.1, 18, 26, 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», п. 6, 12 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року за №1127, ст.267 ЦПК України, суд не вбачав правових підстав для задоволення вимоги №7.

Проте, колегія суддів не може погодитись з висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного.

Відповідно до ч.1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

За ч.2 ст.12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ч.1 ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Згідно з ч.ч.1, 2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

За п.2 ч.1 ст.374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право: скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Судом не надано оцінку добросовісності набувача спірного майна та безпідставно позбавлено останнього права власності (не застосував ст.330 ЦК України в редакції 2004 року).

Також суд дійшов помилкового висновку про відсутність нотаріального посвідчення Договору купівлі-продажу спірної квартири від 05.12.1989 року (висновок суду суперечить письмовим доказам та висновкам касаційного суду)

Суд дійшов помилкового висновку про існування у позивача права на користування спірною квартирою (висновок суду суперечить письмовим доказам та висновкам касаційного суду. Судом не застосовано ст.ст.58, 61 ЖК УРСР (в редакції 1984 року);

Суд безпідставно не застосував доктрину venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки).

Крім того, суд проігнорував доводи відповідача №3 про те, що останній є добросовісним набувачем спірного майна. Оцінку їм не надав, підстав їх відхилення в судовому рішенні не навів і внаслідок цього безпідставно позбавив апелянта права власності на спірну квартиру.

Відповідно до частин 1 та 2 статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України).

Держава забезпечує рівний захист усіх суб`єктів права власності застосуванням передбачених законодавством заходів. Регулювання, наведене в Главі 29 ЦК України, передбачає, зокрема, такі способи захисту права власності, як витребування майна із чужого незаконного володіння (віндикаційний позов) й усунення перешкод у реалізації власником права користування та розпорядження його майном (негаторний позов).

Власник має право витребувати майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України), незалежно від того, чи заволоділа ця особа незаконно спірним майном сама, чи придбала його у особи, яка не мала права відчужувати це майно.

Разом з тим стаття 330 ЦК України передбачає можливість добросовісному набувачеві набути право власності на майно, відчужене особою, яка не мала на це права, як самостійну підставу набуття права власності (та водночас, передбачену законом підставу для припинення права власності попереднього власника відповідно до приписів статті 346 ЦК України). Так, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване в нього.

Стаття 388 ЦК України містить сукупність підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Так, відповідно до частини першої вказаної норми якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Тобто можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно).

Як вбачається з матеріалів справи, позивач ніколи не був власником спірного майна.

Відповідач №3 набув право власності на спірну квартиру на підставі сплатного договору купівлі-продажу укладеного 30.05.2018 року між ТОВ «ВБ РІЕЛТ СЕРВІС» (продавець) та Відповідачем №3 (покупець), посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Юніною А.А. за реєстровим № 334.

На час укладання договору Відповідач №3 не був обізнаний (і не міг бути) щодо обставин укладення попередніх правочинів щодо спірного майна. Тим більше Відповідач №3 не мав об`єктивної можливості та підстав ставити під сумнів законність (правомірність) відчуження даної квартири понад ЗО років до цього.

При купівлі квартири Відповідач №3 добросовісно покладався на відомості, що містились у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, згідно якого право власності попереднього власника було належним чином зареєстроване, жодних обтяжень на майно, або іншої інформації, яка б перешкоджала укладенню Відповідачем №3 правочину щодо придбання спірного майна реєстр не містив.

Як встановлено судом, спірна квартира: 1) не була загублена колишнім власником; 2) не була викрадена; 3) не вибула з володіння власника або особи, якій її було передано у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Сторони за спірним Договором купівлі-продажу від 05.12.1989 року, та їх правонаступники не оспорюють цей Договір, як і не оспорюють право власності відповідача №3 на спірну квартиру. Даний факт достовірно встановлено судом.

За таких умов існували всі підстави для застосування до спірних правовідносин норм матеріального права, що захищають права добросовісного набувача майна, а саме ст.330 ЦК України.

Проте, ухвалюючи оскаржуване рішення, суд безпідставно не застосував зазначену норму права, проігнорував наведені доводи щодо добросовісності відповідача №3, внаслідок чого суд не дотримався принципів правомірного втручання у право добросовісного набувача щодо мирного володіння майном, поклавши своїм незаконним рішення на останнього надмірний індивідуальний тягар,

Висновки суду першої інстанції про відсутність нотаріального посвідчення Договору купівлі-продажу від 05.12.1989 року не грунтуються на матеріалах справи та суперечать наявному письмовому доказу - копії такого Договору, який містить відповідний посвідчувальний запис нотаріуса Рогачевської М.С.

З огляду на викладене, суд безпідставно застосував до спірних правовідносин норми матеріального права - cт. 47 та 48 ЦК УРСР (в редакції 1963р.), які визначають правові наслідки недодержання вимог ст.227 ЦК УРСР (в редакції 1963р.) щодо нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу нерухомого майна.

Позивачем також невірно обрані способи захисту, оскільки недійсність первинного правочину не призводить до автоматичної недійсності інших правочинів, вчинених дій чи прийнятих рішень в подальшому.

Законодавством передбачено необхідність доведення в кожному окремому випадку наявності підстав для недійсності правочинів, скасування рішень державного реєстратора чи рішень загальних зборів юридичної особи, - позивач умисно ухиляється від виконання тягаря доказування в цій частині.

Так, в частинах 1-3 ст. 216 ЦК України визначено правові наслідки недійсності правочину:

Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.

У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Якщо у зв`язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.

Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

Тобто, встановлення судом недійсності договору, має лише єдиний наслідок - повернення сторонами такого недійсного договору одна одній у натурі все, що сторони одержали на виконання цього правочину та можливого відшкодування збитків та моральної шкоди, завданої третій особі внаслідок вчинення такого правочину. Відтак, Законодавством не передбачено визнання недійсним подальших правочинів, що були вчиненні на його підставі.

Розуміючи помилковість та необгрунтованість позовоних вимог в частині недійсності правочинів, Суд першої інстанції визнав нікчемними правочини, вчинені ніби то після недійсного Договору від 05.12.1989 року.

Втім, такі висновки суду першої інстанції колегія суддів вважає передчасними.

Судом не перевірено наявність в законодавстві положень, що вказують на нікчемність укладених оспорюваних правочинів, а лише формально та помилково зазначено про їх нікчемність. Так, відсутність посилання на норми законодавства та відсутність належного обґрунтування свідчать про те, що суд безпідставно та помилково прийшов до вказаного висновку.

При оцінці доказового значення наданих позивачем копій ордеру на житлове приміщення від 29.12.1990 року №1446 серії Б, рішення виконавчого комітету Печерської районної ради народних депутатів №995 від 24.12.1990 року суд не взяв до уваги доречні та важливі аргументи Відповідача №3 щодо їх неналежності.

Зокрема, суд проігнорував те, що зазначені письмові докази стосуються іншого житла.

Так, за своїм змістом ордер та рішення містять відомості щодо квартири АДРЕСА_1 .

Водночас, на момент прийняття такого рішення (24.12.1990 р.) та видачі ордеру (29.12.1990 р.) вулиця Паризької комуни у місті Києві згідно з Рішенням міськвиконкому від 19.10.90 № 905 «Про повернення історичних назв, найменування та перейменування вулиць, станцій метро та нового мостового переходу в м. Києві» вже була перейменована на АДРЕСА_1. Однак, надані Позивачем ордер та рішення містили відомості щодо назви вулиці, за якою на момент видачі вказаних документів квартира не перебувала.

Спірна ж квартира знаходиться за адресою по АДРЕСА_1 . Натомість, згідно з наданих позивачем ордера та рішення дозвіл на вселення надавався позивачу щодо іншої квартири, а саме, розташованої в будинку за номером 16, без літери «А» .

Жодних доказів на підтвердження зміни номеру будинку позивачем, всупереч покладеному на нього обов`язку доказування, надано не було. Відповідно в суді такі докази не досліджувались.

Також відповідач №3 звертав увагу суду на невідповідність площ приміщень спірної квартири, та тієї, яка була зазначена в ордері та рішенні наданих позивачем.

Так, наданий ордер на житлове приміщення від 29.12.1990 року стосувався квартири з наступними характеристиками: 2 кімнати - 49,0 кв. м. / 80 /, в той час як згідно з даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень загальна площа спірної квартири складає 84,3 кв.м., житлова 60,7 кв.м. (З кімнати).

Тобто, з урахуванням змісту наданих самим позивачем письмових доказів (рішення виконавчого комітету та ордеру) щодо площі приміщень, назви вулиці, номеру будинку вбачається відсутність доведених обставин надання позивачу в користування спірної квартири, оскільки надані позивачем документи стосуються іншого житла.

Разом з тим, ухвалюючи рішення, суд першої інстанції такі доводи Відповідача №3 проігнорував, що негативно вплинуло на правильність вирішення справи.

У постанові від 17.11.2021 року у справі №759/3119/16-ц Верховний суд зазначив: Суд наголошує, що особа має право вселитися лише у те житло, що зазначено в ордері; наявність помилки в ордері виключає можливість його реалізації (шляхом вселення особи), оскільки лише орган, який видав ордер, вправі усунути такі помилки.

З наведеного випливає, що позивач не був наділений правом на вселення до спірної квартири. Натомість, суд зазначену обставину та висновки Верховного суду проігнорував.

Судом проігноровано той факт, що спірний Договір купівлі-продажу квартири від 05.12.1989 року було укладено раніше, ніж позивач отримав ордер на вселення до спірного житлового приміщення від 29.12.1990 року №1446 серії Б.

Тобто, в суді було доведено доказами, що на момент укладання спірного правочину позивач ще не набув права користування квартирою, тобто оспорюваний позивачем правочин не міг порушити його право, яке ще не виникло.

Так, в постанові від 17.11.2021 року у справі №759/3119/16-ц Верховний суд зазначив - Аналіз положення статті 58 ЖК УРСР свідчить про те, що жиле приміщення, на вселення в яке видається ордер, повинно бути як фактично, так і юридично вільним. Ордер не може бути виданий також і на жиле приміщення, якщо в ньому будь-яка особа (хоча б й не на законних підставах) проживає. Відповідний орган місцевого самоврядування, органи з управління житловим фондом до видачі ордера повинні вжити заходів з метою звільнення спірного приміщення.

Так само надане житлове приміщення повинно бути юридично вільним від прав третіх осіб на нього, тобто таке житло повинно перебувати на балансі відповідного органу місцевого самоврядування та на нього не повинно існувати прав власності, користування або будь-яких інших майнових прав у третіх осіб.

З викладеного вбачається, що видача ордера на вселення позивача до спірної квартири після того, як дана квартира була передана у власність ОСОБА_4 , тобто вже не була юридично вільною, суперечить вимогам ст.58 ЖК УРСР і є неправомірною. Зазначене теж вказує не тільки на відсутність у позивача законного права користування такою квартирою, а й спростовує його право на заселення до неї.

Проте, зазначеній обставини суд не надав жодної оцінки, що призвело до ухвалення незаконного та необгрунтованого рішення.

Суд першої інстанції повністю проігнорував доводи відповідача №3 щодо недобросовісності дій позивача та необхідності застосування доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки).

Як неодноразово зазначалось відповідачем №3, у позивача відсутні будь-яких законні права щодо спірного майна. позивачем не було надано належних доказів на підтвердження його права. Більше того, незважаючи на реєстрацію місця проживання позивача у квартирі, останній нею фактично постійно не користувався.

Тези позивача щодо відсутності іншого придатного для проживання житла у родини Позивача не відповідають дійсності та носили на меті ввести суд в оману з метою обґрунтування надуманих підстав для захисту прав Позивача.

Як зазначав відповідач №3, по-перше, необхідно звернути увагу на відомості реєстрації місця проживання позивача у спірній квартирі. Так, відповідно до інформації про зареєстрованих осіб за адресою: АДРЕСА_1 від 23.12.2012 року та 10.07.2018 року ОСОБА_2 зареєстрований у квартирі від 01.02.2005 року.

Обставини фактичного проживання та реєстрації позивача у квартирі за період від 22.10.1999 року (дата наданої довідки форми 3 про проживання позивача у квартирі) до 01.02.2005 року (дата реєстрації місця проживання позивача) - в суді не були доведені.

При цьому, факт повторної реєстрації позивача у квартирі 01.02.2005 року свідчить про наявність іншого житла, у якому особа проживала та була зареєстрована.

По-друге, як зазначав сам позивач, квартира перебуває у поганому технічному стані у зв`язку з чим позивач з родиною переїхав до іншого місця.

За змістом позову позивач щонайменше від 2018 року не користується квартирою - з дати початку ремонту та до сьогоднішнього дня у зв`язку зі зміною замків третіми особами.

Тобто, щонайменше понад 4 роки позивач з родиною в квартирі не проживає, а за позовом за захистом своїх прав звернувся лише влітку 2020 року.

Зазначене додатково підтверджує відсутність у позивача гострої необхідності у житлі.

При цьому, статтею 71 ЖК України передбачено, що при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців.

Якщо особа, яка має суб`єктивне право (наприклад, право власності), висловила безпосередньо або своєю поведінкою дала зрозуміти, що відмовляється від права, то така особа пов`язана своїм рішенням і не вправі його змінити згодом. Спроба особи згодом здійснити право суперечитиме попередній поведінці такої особи і має призводити до припинення зазначеного права (Постанова Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі №126/2200/20 (провадження № 61-10017св22).

Згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 2 ЦПК України визначені завдання та основні засади цивільного судочинства, зокрема, змагальність та диспозитивність.

Частина п`ята статті 12 ЦПК України передбачає, що суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: керує ходом судового процесу; сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків.

Відповідно до положень частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

ЦПК України не надає суду такого права, як вихід за межі позовних вимог з власної ініціативи, оскільки норми матеріального права не повинні суперечити нормам процесуального права, якими суд керується при вирішенні спору (стаття З ЦПК України).

Відповідно до частини другої статті 264 ЦПК України при ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог.

Так, виходячи з вищенаведених норм законодавства та усталеної судової практики. позивачем було обрано неналежний спосіб захисту своїх прав, проте суд прийняв рішення, яке не відповідає позовним вимогам.

Оскільки з викладеного вище вбачається очевидна помилковість висновків суду про недійсність Договору купівлі-продажу спірної квартири від 05.12.1998 року, відповідно є помилковим висновок суду про визнання нікчемними подальших правочинів укладених щодо спірного майна, та про визнання незаконними й скасування відповідних реєстраційних дій, вчинених на підставі таких правочинів.

Відповідно до ст.ст.77-81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Згідно зі ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Зокрема, законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно зі ст.376 підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є:

1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи;

2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими;

3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи;

4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

З огляду на викладене, колегія суддів вважає за необхідне рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 22 лютого 2024 року в частині задоволених позовних вимог скасувати і ухвалити в цій частині нове судове рішення, яким в позові ОСОБА_2 відмовити.

За змістом ст.158 ЦПК України суд може скасувати заходи забезпечення позову з власної ініціативи або за вмотивованим клопотанням учасника справи.

Клопотання про скасування заходів забезпечення позову розглядається в судовому засіданні не пізніше п`яти днів з дня надходження його до суду.

У разі надання відповідачем до суду документа, що підтверджує здійснене ним забезпечення позову відповідно до частини четвертої статті 156 цього Кодексу, відповідне клопотання відповідача про скасування заходів забезпечення позову, вжитих судом, розглядається судом не пізніше наступного дня після надання вказаного документа.

За результатами розгляду клопотання про скасування заходів забезпечення позову, вжитих судом, постановляється ухвала.

Ухвала суду про скасування заходів забезпечення позову, вжитих судом, або про відмову в скасуванні забезпечення позову може бути оскаржена.

Відмова у скасуванні забезпечення позову не перешкоджає повторному зверненню з таким самим клопотанням при появі нових обставин, що обґрунтовують необхідність скасування забезпечення позову.

У разі ухвалення судом рішення про задоволення позову заходи забезпечення позову продовжують діяти протягом дев`яноста днів з дня набрання вказаним рішенням законної сили або можуть бути скасовані за вмотивованим клопотанням учасника справи.

Тому заяву ОСОБА_9 про скасування заходів забезпечення позову слід задовольнити та скасувати заходи забезпечення позову, а саме: арешту і заборони відчуження квартири за адресою: АДРЕСА_1 , накладених ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 30 квітня 2021 року у справі №761/18975/20.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст.367, 374, 376, 382, 384 ЦПК України, суд,-

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу адвоката Ковальчука Віталія Володимировича, який діє в інтересах ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 22 лютого 2024 року в частині задоволених позовних вимог скасувати і ухвалити в цій частині нове судове рішення.

В позові ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , Товариства з обмеженою відповідальністю «ВБ РІЕЛТ СЕРВІС», ОСОБА_1 , Департаменту з питань реєстрації виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), треті особи: Київська міська рада, Київська місцева прокуратура №10, Комунальне підприємство з експлуатації і ремонту житлового фонду «Житло-Сервіс», Приватний нотаріус Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Юніна Аліна Анатоліївна, про визнання недійсними договорів купівлі-продажу квартири та визнання недійсними рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень та скасування записів про право власності відмовити.

Заяву ОСОБА_9 задовольнити.

Скасувати заходи забезпечення позову, а саме: арешту і заборони відчуження квартири за адресою: АДРЕСА_1 , накладених ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 30 квітня 2021 року у справі №761/18975/20.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Повний текст постанови складено 12 червня 2024 року.

Головуючий:

Судді: