Постанова

від 27.05.2024 по справі 927/396/23

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"27" травня 2024 р. Справа№ 927/396/23

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Пономаренка Є.Ю.

суддів: Барсук М.А.

Руденко М.А.

при секретарі судового засідання Гуменюк І.О.,

за участю представників:

від позивача - Шамко О.Б. ,

від відповідача - Скумін М.Г.,

від третьої особи на стороні позивача - Марченко Н.І.,

від третьої особи на стороні відповідача - Олексієнко В.М.,

розглянувши апеляційну скаргу Управління Чернігівської Єпархії Української Православної церкви на рішення Господарського суду Чернігівської області від 23.01.2024 у справі №927/396/23 (суддя Демидова М.О., повний текст складено 23.01.2024) за позовом Управління Чернігівської єпархії Української Православної церкви до Національного архітектурно-історичного заповідника "Чернігів Стародавній", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача: Релігійна організація Чернігівське духовне училище псаломщиків-регентів Чернігівської єпархії Української Православної церкви</a>, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: Міністерство культури та інформаційної політики України про визнання договору поновленим.

ВСТАНОВИВ наступне.

До Господарського суду Чернігівської області звернулося Управління Чернігівської єпархії Української Православної церкви з позовом до Національного архітектурно-історичного заповідника "Чернігів Стародавній" про визнання договору про строкове спільне безоплатне користування Чернігівською єпархією Української Православної церкви комплексом споруд пам`яток архітектури національного значення Троїцького монастиря XVII-XVIII ст. (охор №250044-Н) Національного архітектурно-історичного заповідника "Чернігів Стародавній", що є державною власністю №2 від 12.09.2016 поновленим на той же строк, який був раніше встановлений договором, а саме на 5 років, до 12.09.2026.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що позивач користується майном, яке відповідач вимагає від нього повернути у строк до 27.03.2023 включно, згідно листа Національного архітектурно-історичного заповідника "Чернігів Стародавній" №01-20/88 від 28.02.2023 про повернення майна, на підставі договору №2 від 12.09.2016, який не визнано недійсним, його нікчемність не встановлена законом, строк дії у відповідності до статті 764 Цивільного кодексу України є поновленим до 12.09.2026.

Рішенням Господарського суду Чернігівської області від 23.01.2024 у справі №927/396/23 у задоволенні позову відмовлено.

Місцевий господарський суд, встановивши обставини того, що спірний договір за своєю правовою природою є договором позички, який всупереч статей 793 та 794 ЦК України у редакції, чинній на момент підписання договору, не був нотаріально посвідчений та не проведено його державної реєстрації, дійшов висновку, що в силу частини першої статті 220 цього ж Кодексу він є нікчемним.

Враховуючи викладене, в силу нікчемності вказаного правочину, його не може бути поновлено на будь-який строк, оскільки нікчемний правочин не створює юридичних наслідків для його сторін у вигляді виникнення прав та обов`язків за таким правочином.

Не погодившись з прийнятим рішенням, позивач звернувся до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати вказане рішення суду, та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю.

В обґрунтування апеляційної скарги апелянт посилається на можливість передачі у безоплатне користування релігійним організаціям культових будівель та майна, які становлять державну власність, а також вказує про необхідність застосування до даних правовідносин положень статті 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації".

Окрім наведеного, скаржник посилається на порушення місцевим господарським судом норм процесуального права, а саме обмеження права позивача на участь у судовому розгляді справи, вчинення процесуальних дій та ухвалення судом рішення поза межами нарадчої кімнати.

В судовому засіданні представник апелянта - позивача у справі підтримав вимоги апеляційної скарги та просив їх задовольнити.

Також, апеляційну скаргу позивача підтримав представник третьої особи - Релігійної організації Чернігівське духовне училище псаломщиків-регентів Чернігівської єпархії Української Православної церкви.

Представники відповідача та третьої особи - Міністерства культури та інформаційної політики України в судовому засіданні проти апеляційної скарги заперечили та просили залишити рішення суду першої інстанції без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Згідно з ч. 1 ст. 270 Господарського процесуального кодексу України у суді апеляційної інстанції справи переглядаються за правилами розгляду справ у порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням особливостей, передбачених у Главі 1 Розділу ІV.

Частинами 1 та 2 ст. 269 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення, дійшла до висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а оскаржуване рішення місцевого господарського суду не підлягає зміні або скасуванню з наступних підстав.

12.09.2016 між Національним архітектурно-історичним заповідником "Чернігів стародавній" (Заповідник) та Чернігівської єпархією Української православної церкви (Користувач) укладений договір про строкове спільне безоплатне користування Чернігівською єпархією Української Православної церкви комплексом споруд пам`яток архітектури національного значення Троїцького монастиря XVII-XVIII ст. (охор №250044-Н) Національного архітектурно-історичного заповідника "Чернігів Стародавній", що є державною власністю №2 від 12.09.2016.

Відповідно до п. 1.1 договору Заповідник передає, а Користувач приймає відповідно до чинного законодавства України у строкове спільне безоплатне користування комплекс споруд пам`яток архітектури національного значення Троїцького монастиря, що знаходиться за адресою: 14014, м.Чернігів, вул. Толстого, 92- Е, до складу комплексу якого входять та використовуються виключно:

- Троїцький собор XVII ст. (охор. №250044/1-Н), площею 1378.3 кв.м - для проведення богослужінь та релігійних обрядів Українською Православною церквою, а також екскурсійного обслуговування Національного архітектурно-історичного заповідника "Чернігів стародавній";

-Дзвіниця XVIII ст. (охор. №25004/2-Н), площею 250,5 кв.м - єпархіальним управлінням УПЦ за призначенням та як екскурсійний об`єкт (оглядовий майданчик) Національного архітектурно-історичного заповідника "Чернігів стародавній";

- Введенська церква XVII ст. (охор. № 250044/3-Н), площею 480,4 кв.м. - для проведення богослужінь та релігійних обрядів Українською Православною церквою, трапезна і "студентська" церква духовного училища псаломщиків-регінтів, а також екскурсійного обслуговування Національного архітектурно-історичного заповідника "Чернігів стародавній";?

- Північно-східні келії XVII-XVІІІ ст. (охор. №250044М-Н), площею 961,1 кв. м. - єпархіальним управлінням УПЦ, як адміністративне приміщення та під житло;

- Південні келії XVII-XVІІІ ст. (охор. №250044/5-Н), площею 46,6 кв.м. -єпархіальним управлінням УПЦ для господарчих потреб;

- Південно-західні келії XVIІ-XVІІІ ст. (oxop. №250044/6-Н), площею 269,2 кв. м. - під медпункт духовного училища псаломщиків-регінтів;

- Будинок архієрея XVIII ст. (oxop. №250044/7-Н), площею 1135,9 кв. м. - як учбовий та житловий корпус духовного училища псадомщиків - регінтів;

- Іллінська брама XVIII ст. (oxop. №819/8), площею 53,5 кв.м. - єпархіальним управлінням УПЦ для господарчих потреб;

- Мури з брамами та баштами XVІІ-XVІІІ ст. (охор. № 819/9), довжиною 589,2 пог. м. та загальною площею 2 башт 14, 0 м.кв. - єпархіальним управлінням УПЦ за призначенням та як огорожа монастиря.

Зазначені пам`ятки є державною власністю і знаходяться на балансі Заповідника. Вартість майна, що передається користувачу згідно з цим договором, визначена відповідно до передатного балансу заповідника станом на 01.01.2016. Загальна вартість майна становить 1227753 грн.

За умовами п. 2.2, 2.3 договору набуття права користування майном виникає з моменту підписання сторонами акта приймання-передачі майна, який є невід`ємною частиною цього договору. Майно вважається повернутим Заповіднику з дати підписання сторонами акта приймання-передачі.

Згідно п. 3.2 договору користувач зобов`язується у разі припинення дії цього договору повернути майно заповіднику в належному стані, не гіршому ніж на дату складання акту приймання - передачі.

Цей договір набирає чинності з моменту підписання його сторонами і діє до 12.09.2021. Дія договору може бути продовжена за згодою сторін (п. 7.4 договору).

На підставі акта приймання-передачі від 12.09.2016 (додаток №1 до договору) Заповідник передав, а Користувач прийняв у строкове спільне безоплатне користування майно, яке є предметом договору.

22.11.2018 Заповідник та Користувач уклали додаткову угоду №1 до договору, якою внесли зміни щодо загальної вартості майна, що визначена станом на 01.11.2018 та становить 169405237 грн.

Додатком до додаткової угоди №1 є довідка про вартість майна - пам`яток архітектури національного значення комплексу споруд Троїцького монастиря XVII-XVIII ст. (охор №250044-Н).

Відповідач звернувся до позивача з листом №01-20/88 від 28.02.2023, у якому повідомив про сплив терміну дії договору та просив у термін до 27.03.2023 включно повернути майно Заповіднику в належному стані, не гіршому ніж на дату складання акта приймання-передачі.

За доводами позивача оскільки останній після 12.09.2021 продовжив користуватись спірним майном, відповідач не заперечив проти цього, не направляв повідомлення про припинення договору, акти приймання-передачі майна (його повернення) між сторонами не підписувались, з урахуванням положень ч. 1 ст. 764 Цивільного кодексу України договір вважається поновленим на той самий строк - 5 років, тобто до 12.09.2026.

Оскільки відповідач фактично не визнає поновлення строку дії спірного договору та права користування позивачем спірними приміщеннями після 12.09.2021, позивач звернувся до суду із позовом про визнання договору поновленим на той же строк.

Місцевий господарський суд, встановивши обставини того, що спірний договір за своєю правовою природою є договором позички, який всупереч статей 793 та 794 ЦК України у редакції, чинній на момент підписання договору, не був нотаріально посвідчений та не проведено його державної реєстрації, дійшов висновку, що в силу частини першої статті 220 цього ж Кодексу він є нікчемним.

Враховуючи викладене, в силу нікчемності вказаного правочину, його не може бути поновлено на будь-який строк, оскільки нікчемний правочин не створює юридичних наслідків для його сторін у вигляді виникнення прав та обов`язків за таким правочином.

Колегія суддів вважає обґрунтованими висновки суду першої інстанції, покладені в основу оскаржуваного рішення про відмову у задоволенні позову, з огляду на наступне.

Однією з підстав виникнення зобов`язання є договір (пункт 1 частини другої статті 11 ЦК України).

Аналізуючи правову природу договору, підписаного сторонами, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що його умови опосередковують правовідносини з безоплатного користування державним майном, що за своєю суттю відповідає характеру позички.

Відповідно до статті 827 ЦК України (у редакції чинній на час укладення договору тут і надалі) за договором позички одна сторона (позичкодавець) безоплатно передає або зобов`язується передати другій стороні (користувачеві) річ для користування протягом встановленого строку. Користування річчю вважається безоплатним, якщо сторони прямо домовилися про це або якщо це випливає із суті відносин між ними. До договору позички застосовуються положення глави 58 цього Кодексу.

Частиною третьою статті 828 ЦК України унормовано, що договір позички будівлі, іншої капітальної споруди (їх окремої частини) укладається у формі, яка визначена відповідно до статті 793 цього Кодексу.

За змістом статті 793 ЦК України договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) укладається у письмовій формі. Договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) строком на три роки і більше підлягає нотаріальному посвідченню.

При цьому стаття 794 ЦК України встановлювала обов`язок державної реєстрації договору найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), укладеного на строк не менше ніж на три роки.

Правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації, що передбачено частиною першою статті 210 ЦК України.

Договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації - з моменту державної реєстрації (частина третя статті 640 ЦК України).

Оскільки умовами договору визначено його дію понад три роки, то у розумінні статей 793 та 794 ЦК України у редакції, чинній на момент підписання договору, останній підлягав як нотаріальному посвідченню, так і державній реєстрації. Всупереч законодавчим нормам договір не був нотаріально посвідчений та не була здійснена його державна реєстрація.

За умовами частини першої статті 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

Колегія суддів зазначає, що законодавство України передбачає можливість визнавати у судовому порядку дійсним договір, який підлягав нотаріальному посвідченню, але одна зі сторін ухилилася від цього (за певних умов). До того ж наявна послідовна судова практика Верховного Суду щодо викладеного питання. До прикладу, у постанові від 22.10.2019 у справі № 909/68/18 Верховний Суд висловлювався про те, що при вирішенні спорів, пов`язаних з визнанням правочинів, які підлягали нотаріальному посвідченню, дійсними (зокрема в порядку статті 220 ЦК України), суду слід з`ясувати: чи підлягав відповідний правочин нотаріальному посвідченню; з яких причин його не було нотаріально посвідчено та чи втрачена можливість такого посвідчення; чи не суперечить зміст правочину вимогам закону, оскільки в такому разі позов не може бути задоволений.

Водночас відповідно до частини першої статті 14 ГПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

З матеріалів справи вбачається, що у суді першої інстанції вимогу про визнання договору дійсним у порядку частини другої статті 220 ЦК України заявлено не було.

Враховуючи викладене, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що в силу нікчемності вказаного правочину з позички спірного комплексу споруд, договір №2 від 12.09.2016 не може бути поновленим на будь-який строк, оскільки нікчемний правочин не створює юридичних наслідків для його сторін у вигляді виникнення прав та обов`язків за таким правочином.

Стосовно тверджень апелянта про те, що норма статті 9 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" не підлягає застосуванню до спірних правовідносин, оскільки суперечить статті 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", яка є спеціальною правовою нормою у правовідносинах щодо передачі у користування культових будівель релігійним організаціям, колегія суддів зазначає наступне.

Як Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації", так і Закон України "Про оренду державного та комунального майна" мають в даному випадку своє окреме специфічне застосування до спірних правовідносин, тобто вони є спеціальними. Зокрема, перший закон є спеціальним до спірних правовідносин, оскільки договір укладений з релігійною організацією, а другий закон є спеціальним, оскільки Троїцький монастир XVII-XVIII ст. (охор №250044-Н) Національного архітектурно-історичного заповідника "Чернігів Стародавній" є державною власністю.

Водночас, з 01.02.2020 вступив в дію Закон України "Про оренду державного та комунального майна" (нова редакція) відповідно до частини 2 статті 9 якого, забороняється передача державного або комунального майна в безоплатне користування або позичку. Таким чином, держава, як власник майна вирішила змінити правила користування державним майном, у тому числі, з безоплатного користування шляхом заборони такого.

Враховуючи, що вказаний закон прийнято у часі пізніше, а також зважаючи на те, що спірний договір був строковим, в даному випадку є розумним і справедливим по завершенні дії договору застосовувати до правовідносин сторін нову редакцію Закону України "Про оренду державного та комунального майна".

Подальше користування державним майном можливе лише на підставі строкового, оплатного договору, укладеного у відповідності із нормами наведеного Закону.

Стосовно доводів скаржника про те, що оскільки відповідач протягом місяця після закінчення строку дії договору не висловив жодних заперечень щодо поновлення його на новий строк, позивач обґрунтовано розраховував, що договір вважається поновленим на той самий строк, слід зазначити наступне.

Цей договір набирає чинності з моменту підписання його сторонами і діє до 12.09.2021. Дія договору може бути продовжена за згодою сторін (п. 7.4 договору).

Колегія суддів вказує, що формулювання п. 7.4 договору про те, що договір діє до 12.09.2021 та про те, що він може бути продовжений виключно за згодою сторін, тобто у той же спосіб, що і договір, а саме шляхом укладення письмової додаткової угоди, - є однозначним, безумовним та взаємопогодженим сторонами цього правочину.

Сподівання позивача на подальше безоплатне користування Троїцьким монастирем не ґрунтуються ні на положеннях чинного законодавства, ні договору.

Нікчемність вказаного правочину свідчить про неможливість користування спірним майном правомірно, а тому посилання позивача на поновлення строку дії договору у відповідності до статті 764 Цивільного кодексу України не впливають на результат вирішення даного спору.

Враховуючи вищевикладене, місцевий господарський суд дійшов вірного висновку про відмову у задоволенні позову.

Колегія суддів при прийнятті даної постанови враховує висновки, наведені Верхом Судом у постановах від 05.12.2023 у справі №921/164/23, від 10.04.2024 у справі №924/318/23 та від 10.04.2024 у справі №911/638/23.

Стосовно доводів скаржника про порушення місцевим господарським судом норм процесуального права, а саме обмеження права позивача на участь у судовому розгляді справи, вчинення процесуальних дій та ухвалення судом рішення поза межами нарадчої кімнати, слід зазначити наступне.

Ухвалою суду від 09.01.2024 розгляд справи №927/396/23 по суті відкладено на 23.01.2024 о 12:30.

23.01.2024 о 13:24 оголошено повітряну тривогу, зокрема, по Чернігівській області, яка тривала до 14:03.

Згідно протоколу судового засідання від 23.01.2024 судове засідання по даній справі було розпочато місцевим господарським судом о 14:29, тобто майже через 30 хвилин після завершення повітряної тривоги.

У судове засідання прибули представники відповідача та Міністерства культури та інформаційної політики України.

Представники позивача та третьої особи - Релігійна організація Чернігівське духовне училище псаломщиків-регентів Чернігівської єпархії Української Православної церкви</a>, у судове засідання не прибули.

Суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні вказав, що ним повідомлялися про початок судового засідання через 20 хвилин після закінчення повітряної тривоги. Телефонний зв?язок із представником позивача та третьої особи, що не прибули, суду встановити не вдалося.

Апелянт в апеляційній скарзі вказує, що його представник прибув в судове засідання, проте у зв`язку із оголошенням повітряної тривоги, судове засідання не розпочалося та він, як і інші відвідувачі, покинули приміщення місцевого господарського суду.

За доводами скаржника, після закінчення повітряної тривоги представник позивача не зміг своєчасно повернутися до будівлі суду, а також подати клопотання про відкладення розгляду справи, оскільки о 14:49 була знову оголошена повітряна тривога, яка тривала до 17:42.

За висновком скаржника, розгляд справи судом першої інстанції було здійснено передчасно, у зв`язку з нез`явленням представника позивача в судове засідання та неповідомленням про причини неявки.

Стосовно наведеного колегія суддів вказує наступне.

Так, апелянт, зазначаючи про те, що представник позивача після закінчення повітряної тривоги не зміг своєчасно повернутися до будівлі суду, а також подати клопотання про відкладення розгляду справи, оскільки о 14:49 була знову оголошена повітряна тривога, не доводить існування об`єктивних причин неможливості, ані з`явитися до приміщення суду, ані повідомити, зокрема, й в телефону режимі, про не прибуття в судове засідання, оскільки з моменту закінчення попередньої повітряної тривоги та до оголошення її повторного сигналу минуло майже 50 хвилин (о 14:03 - відбій та о 14:49 повторна повітряна тривога).

Одночасно, колегією суддів враховується, що в судове засідання, яке розпочалося о 14:29 прибули представники відповідача та Міністерства культури та інформаційної політики України, що, в свою чергу, свідчить про відсутність об`єктивних перешкод для учасників даної справи з`явитися до приміщення суду першої інстанції після оголошення відбою повітряної тривоги.

Крім цього, слід зазначити, що позивач, як заінтересована особа, не був позбавлений можливості дізнатися інформацію щодо проведення судового засідання судом після закінчення повітряної тривоги.

Отже, нез`явлення до суду після закінчення повітряної тривоги було суб`єктивним власним рішенням представника, не підкріпленим дійсними фактичними обставинами, які об`єктивно перешкоджали поверненню до суду, а також без заявлення відповідного клопотання суду.

З огляду на викладене, посилання апелянта на недопущення сторін у судове засідання у зв`язку з повітряною тривогою та відповідно обмеження права доступу до суду є необґрунтованими.

Як вже вказувалося, згідно протоколу судового засідання від 23.01.2024 судове засідання по даній справі, в яке прибули представники відповідача та Міністерства культури та інформаційної політики України, було розпочато місцевим господарським судом о 14:29.

В свою чергу, о 14:52 судом повідомлено про оголошення масштабної повітряної тривоги, в тому числі в м. Чернігові, та о 14:53 у зв`язку з цим оголошено перерву в судовому засіданні.

Згідно наявного в матеріалах справи протоколу судового засідання від 23.01.2024 судом продовжено судове засідання о 17:45, час закінчення - 18:05.

У протоколі вказано про надходження від відповідача та Міністерства культури та інформаційної політики України клопотань про розгляд справи без їх участі.

При цьому, у зв`язку з неявкою у судове засідання представників сторін на підставі ч. 3 ст. 222 ГПК України фіксування судового процесу за допомогою технічного засобу не здійснювалося.

В апеляційній скарзі апелянт вказує, що повний текст рішення по даній справі підписано електронним цифровим підписом судді о 16:51, тоді як згідно протоколу судове засідання розпочалося о 17:45 та закінчилося о 18:05.

Колегією суддів встановлено, що дійсно повний текст оскаржуваного рішення підписано електронним цифровим підписом судді о 16:51.

Одночасно, до суду апеляційної інстанції від судді Господарського суду Чернігівської області Демидової М.О. 09.04.2024 надійшов лист, в якому вказано, що внаслідок оголошення масштабної повітряної тривоги стався збій графіка розгляду практично всіх судових справи, призначених на 23.01.2024.

Також, зазначено, що враховуючи очевидну небезпечну ситуацію та загрозу для життя та здоров`я учасників судових процесів, суд прийняв рішення про можливість розгляду справ без участі учасників судових процесів, які не прибули у судові засідання і не виявили бажання приймати участь у засіданнях у подальшому. Про відсутність необхідності прибуття в судові засідання судом у всіх справах учасники судових процесів повідомлялися відповідними ухвалами.

Крім цього, у листі вказано, що у кількох протоколах судових засідань, зокрема, й у протоколі від 23.01.2024 у даній справі секретарем судового засідання допущено технічні помилки у зазначенні часу початку судового засідання та у часі його закінчення. Так, вказано час початку судового засідання 17-45, тоді як слід було зазначити 16-20, та зазначено час закінчення судового засідання 18-05, тоді як слід було зазначити 16-30.

Колегією суддів враховуються наведені у листі обставини, та суд вважає вірним часом початку та закінчення судового засідання 23.01.2024 у даній справі 16-20 та 16-30 відповідно.

За наведених обставин, враховуючи час закінчення судового засідання (16-30), підписання повного тексту оскаржуваного рішення електронним цифровим підписом судді о 16:51 не може вважатися порушенням процесуального закону.

З огляду на наведене, доводи апелянта про порушення місцевим господарським судом норм процесуального права не знайшли свого підтвердження.

Відповідно до ч.1 ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Європейський суд з прав людини у рішенні в справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Названий Суд зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (рішення Європейського суду з прав людини у справі Трофимчук проти України).

Крім того, аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, суд апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що зробив Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України" (Рішення ЄСПЛ від 18.07.2006).

Зокрема, ЄСПЛ у своєму рішенні зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У нинішній справі колегія суддів дійшла висновку, що скаржнику було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання.

З урахуванням всіх обставин справи в їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку про те, що оскаржуване рішення місцевого господарського суду прийнято з повним, всебічним та об`єктивним з`ясуванням обставин, які мають значення для справи, а також з дотриманням норм матеріального і процесуального права, у зв`язку з чим, правові підстави для задоволення апеляційної скарги відсутні.

Оскільки, у задоволенні апеляційної скарги відмовлено, відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за її подання покладаються на позивача (апелянта).

Керуючись ст.ст. 240, 269, 275, 281 - 284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Управління Чернігівської Єпархії Української Православної церкви залишити без задоволення, а рішення Господарського суду Чернігівської області від 23.01.2024 у справі №927/396/23 - без змін.

2. Судові витрати зі сплати судового збору за подачу апеляційної скарги покласти на її заявника - позивача у справі.

3. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду протягом двадцяти днів з дня складання її повного тексту.

Повний текст постанови складено: 12.06.2024 року.

Головуючий суддя Є.Ю. Пономаренко

Судді М.А. Барсук

М.А. Руденко