Постанова
від 13.06.2024 по справі 522/20859/20
ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Номер провадження: 22-ц/813/1072/24

Справа № 522/20859/20

Головуючий у першій інстанції Абухін Р. Д.

Доповідач Драгомерецький М. М.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13.06.2024 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді: Драгомерецького М.М.,

суддів: Громіка Р.Д., Сегеди С.М.,

при секретарі: Узун Н.Д.,

за участю: представника ОСОБА_1 - адвоката Завальнюка Д.Ю.,

представника ОСОБА_2 - адвоката Домбровської М.А.,

переглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою адвоката Домбровської Марії Андріївни в інтересах ОСОБА_2 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 28 листопада 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Товариства з обмеженою відповідальністю «АСТАС ТРЕЙД» про витребування майна із чужого незаконного володіння та скасування рішення про державну реєстрацію прав, -

в с т а н о в и в:

26 листопада 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 , Товариства з обмеженою відповідальністю «АСТАС ТРЕЙД» в якому, з урахуванням заяви про зміну предмету позову, просила:

витребувати із чужого незаконного володіння ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 житловий будинок, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1666510651101, та земельну ділянку площею 0,0427 га, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 5110137500:009:0008, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1595161651101.

припинити за ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 ) право власності на житловий будинок, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1666510651101, та земельну ділянку площею 0,0427 га, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 5110137500:009:0008, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1595161651101.

скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №47439967 від 20.06.2019, винесене приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Калінюк Ганною Олександрівною.

скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №47440149 від 20.06.2019, винесене приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Калінюк Ганною Олександрівною.

визнати за ОСОБА_1 право власності на житловий будинок, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1666510651101, та земельну ділянку площею 0,0427 га, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 5110137500:009:0008, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1595161651101.

визнати недійсним договір іпотеки реєстр №245 від 25.03.2019, який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Владимирським В.Ю..

припинити іпотеку на житловий будинок, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1666510651101, та земельну ділянку площею 0,0427 га, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 5110137500:009:0008, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1595161651101, яка виникла на підставі договору іпотеки №245 від 25.03.2019, який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Владимирським В.Ю..

скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №46130926 від 25.03.2019, винесене приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Владимирським В.Ю. щодо реєстрації іпотеки, номер запису про іпотеку 30857501.

скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №46130064 від 25.03.2019, винесене приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Владимирським В.Ю. щодо реєстрації обтяження - заборона на нерухоме майно, номер запису про обтяження 30856626.

скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №4632638 від 25.03.2019, винесене приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Владимирським В.Ю. щодо реєстрації іпотеки, номер запису про іпотеку 30859358.

скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №46131995 від 25.03.2019, винесене приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Владимирським В.Ю. щодо реєстрації обтяження - заборона на нерухоме майно, номер запису про обтяження 30858414.

В обґрунтування позовних вимог зазначала, що 08 серпня 2000 року ОСОБА_1 набула право власності на будинок за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі свідоцтва про право власності № НОМЕР_2 від 08.08.2000. 22 листопада 2005 року на ім`я ОСОБА_1 був виданий Державний акт про право власності на земельну ділянку серії ОД №042684 щодо земельної ділянки площею 0,0427 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 5110137500:52:009:0008. У листопаді 2020 року їй стало відомо про те, що вказане майно на праві власності зареєстроване за ОСОБА_2 . Проте, між нею та ОСОБА_2 будь-які договори щодо відчуження майна не укладалися. Більше того, позивачка не приймала рішення щодо розпорядження зазначеного нерухомого майна. У зв`язку із чим позивачка вважає, що її майно вибуло із її власності на користь третіх осіб поза її волею як власника. Посилаючись на вказані обставини, позивачка просила суд задовольнити позовні вимоги.

15 лютого 2021 року адвокат Савенко Людмила Анатоліївна в інтересах відповідача ОСОБА_2 надала суду відзив на позовну заяву, у якому зазначала, що ОСОБА_1 відчужила належне їй майно ТОВ «АСТАС ТРЕЙД» на підставі договору купівлі-продажу від 10.07.2018 за р.№541, який був посвідчений приватним нотаріусом Владимирським В.Ю.. У діях ОСОБА_1 була наявна воля на передачу ТОВ «АСТАС ТРЕЙД» належної їй на праві власності земельної ділянки площею 0,0427 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 5110137500:52:009:0008, що згідно пункту 3 частини статті 388 ЦК України та правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 27 травня 2020 року у справі №642/9904/16, унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача ОСОБА_2 .. При укладанні договору купівлі-продажу земельної ділянки від 10.07.2018 за №541, ОСОБА_1 у нотаріально посвідченій заяві від 10 липня 2018 року підтвердила факт, що на вказаній земельній ділянці будівель, споруд та будь-яких інших забудов немає. Тому вона намагається незаконно заволодіти житловий будинком загальною площею 230, 4 кв.м за адресою: АДРЕСА_1 . В подальшому, 25 березня2019 року між ОСОБА_2 та ТОВ «АСТАС ТРЕЙД» був укладений договір іпотеки р.№245, відповідно до якого спірне майно було передано на забезпечення виконання договору позики. 18 червня 2019 року ОСОБА_2 звернув стягнення на іпотечне майно в позасудовому порядку та набув право власності на нього. Посилаючись на вказані доводи відповідач просив відмовити у задоволенні позову.

ТОВ «АСТАС ТРЕЙД» відзив на позовну заяву по справі не надало.

У судове засідання, яке призначене на 28 листопада 2022 року учасники справи не з`явилися.

Адвокат Завальнюк Дмитро Юрійович в інтересах позивача ОСОБА_1 надав заяву, в якій позовні вимоги підтримав, просив їх задовольнити.

Відповідачі ОСОБА_2 та ТОВ «АСТАС ТРЕЙД» у судове засідання не з`явилися, причин неявки не повідомили, про час та місце судового засідання повідомлялися в порядку, передбаченому законом.

Згідно ч. 2 ст. 247 ЦПК Україниу разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 28 листопада 2022 року позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , товариства з обмеженою відповідальністю «АСТАС ТРЕЙД» - задоволено.

Суд витребував із чужого незаконного володіння ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 житловий будинок, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1666510651101, та земельну ділянку площею 0,0427 га, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 5110137500:009:0008, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1595161651101;

припинив за ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 ) право власності на житловий будинок, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1666510651101, та земельну ділянку площею 0,0427 га, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 5110137500:009:0008, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1595161651101;

скасував рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №47439967 від 20.06.2019, винесене приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Калінюк Ганною Олександрівною;

скасував рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №47440149 від 20.06.2019, винесене приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Калінюк Ганною Олександрівною;

визнав за ОСОБА_1 право власності на житловий будинок, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1666510651101, та земельну ділянку площею 0,0427 га, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 5110137500:009:0008, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1595161651101;

визнати недійсним договір іпотеки реєстр.№245 від 25.03.2019, який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Владимирським В.Ю.;

припинив іпотеку на житловий будинок, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1666510651101, та земельну ділянку площею 0,0427 га, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 5110137500:009:0008, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1595161651101, яка виникла на підставі договору іпотеки №245 від 25.03.2019, який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Владимирським В.Ю.;

скасував рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №46130926 від 25.03.2019, винесене приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Владимирським В.Ю. щодо реєстрації іпотеки, номер запису про іпотеку 30857501;

скасував рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №46130064 від 25.03.2019, винесене приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Владимирським В.Ю. щодо реєстрації обтяження - заборона на нерухоме майно, номер запису про обтяження 30856626;

скасував рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №4632638 від 25.03.2019, винесене приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Владимирським В.Ю. щодо реєстрації іпотеки, номер запису про іпотеку 30859358;

скасував рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень №46131995 від 25.03.2019, винесене приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Владимирським В.Ю. щодо реєстрації обтяження - заборона на нерухоме майно, номер запису про обтяження 30858414.

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 13 січня 2023 року виправлено описку в мотивувальній та резолютивній частинах рішення Приморського районного суду м. Одеси від 28 листопада 2022 року та заначено вірно кадастровий номер земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 як «5110137500:52:009:0008» замість невірно вказаного «5110137500:009:0008».

В апеляційній скарзі адвокат Домбровська Марія Андріївна в інтересах відповідача ОСОБА_2 просить рішення суду першої інстанції скасувати й ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволені позову, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права.

Представник ТОВ «АСТАС ТРЕЙД» в судове засідання до апеляційного суду не з`явився, про розгляд справи були повідомлені належним чином та завчасно. Клопотань про відкладення розгляду справи не надходило.

ТОВ «АСТАС ТРЕЙД» судові повістки-повідомлення неодноразово надсилались на офіційну адресу юридичної особу, яка вказана в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб-підприємців та громадських формувань (т. 4 а.с. 124), однак судова кореспонденція поверталась до суду із довідками поштового відділення про причини повернення «адресат відсутній за вказаною адресою».

Відповідно до ч. 1 ст. 131 ЦПК України учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) або місцезнаходження під час провадження справи.

У разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місце знаходження судова повістка надсилається учасникам справи, які не мають офіційної електронної адреси та за відсутності сповістити їх за допомогою інших засобів зв`язку, що забезпечують фіксацію повідомлення або виклику на останню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть якщо учасник судового процесу за цією адресою більше не проживає або не знаходиться.

У справі «Гарячий проти України» (заява №43925/18) ЄСПЛ вказав, що хоча загальна концепція справедливого судового розгляду та фундаментальний принцип змагальності провадження вимагають, щоб судові документи були належним чином вручені учаснику судового процесу, стаття 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод не заходить так далеко, щоб зобов`язувати національні органи влади забезпечити бездоганне функціонування поштової системи. Органи влади можуть бути притягнуті до відповідальності лише за не надіслання відповідних документів заявнику. Той факт, що заявник, не отримав кореспонденцію, надіслану йому апеляційним судом, сам по собі недостатній для того, щоб стати аргументованою підставою для заяви про те, що були порушені його права, передбачені пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, а, у даному випадку, апеляційного суду.

Зазначеного висновку дійшов Верховний Суд в постанові від 23 січня 2023 року по справі №496/4633/18 (провадження №61-11723св22).

Таким чином, оскільки судова повістка-повідомлення про судове засідання була направлена на офіційну адресу місце знаходження юридичної особи ТОВ «АСТАС ТРЕЙД» листом рекомендованою кореспонденцією, та враховуючи, що отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, а саме суду, апеляційний суд в достатній мірі виконав обов`язок щодо повідомлення відповідача про дату, час та місце розгляду справи.

Відповідно до приписів ст. 367 ЦПК України апеляційний суд переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів і вимог апеляційної скарги.

Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними.

Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Крім того, Верховний Суд в постанові від 01 жовтня 2020 року по справі №361/8331/18 висловився, що якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Таким чином, враховуючи строки розгляду справи, баланс інтересів сторін у якнайскорішому розгляді справи, усвідомленість її учасників про розгляд справи, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, колегія суддів керуючись вимогами ч. 2 ст. 372 ЦПК України вважає можливим розглянути справу за відсутності належним чином повідомлених про дату судового учасників справи.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи, наведені у апеляційній скарзі, додаткових поясненнях адвоката Домбровської Марії Андріївни в інтересах відповідача ОСОБА_2 щодо апеляційної скарги та поясненнях адвоката Завальнюка Дмитра Юрійовича в інтересах позивачки ОСОБА_1 , колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга адвоката Домбровської Марії Андріївни в інтересах відповідача ОСОБА_2 підлягає задоволенню за таких підстав.

У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

За загальними правилами статей 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом.

Статтею 41 Конституції України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном, а також право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд учиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Гарантуючи захист права власності, закон надає власнику право вимагати усунення будь-яких порушень його права, хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння.

Статтями 316, 317, 319, 321 ЦК України визначено, що право власності - це право особи володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном на свій розсуд, але в межах, передбачених законом. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Власність зобов`язує, держава не втручається в здійснення власником права власності.

Згідно статті 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені Законом, зокрема із правочинів і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із Закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Стаття 204 ЦК України регламентує принцип презумпції правомірності правочину, за змістом якого правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Правомірний правочин є підставою виникнення та підтвердженням наявності цивільних прав та обов`язків (частини 2 статті 11 ЦК України).

За правилами статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно частин першої, третьої статті 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи. Правила про іпотеку землі та інші окремі види застав встановлюються законом.

Відповідно до частини першої статті 576 ЦК України предметом застави може бути будь-яке майно (зокрема річ, цінні папери, майнові права), що може бути відчужене заставодавцем і на яке може бути звернене стягнення.

Частинами першою, другою статті 583 ЦК України визначено, що заставодавцем може бути боржник або третя особа (майновий поручитель) Заставодавцем може бути власник речі або особа, якій належить майнове право, а також особа, якій власник речі або особа, якій належить майнове право, передали річ або майнове право з правом їх застави.

Статтею 1 Закону України «Про іпотеку» визначено, що іпотека -вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом; іпотекодавець - особа, яка передає в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання власного зобов`язання або зобов`язання іншої особи перед іпотеко держателем, іпотекодавцем може бути боржник або майновий поручитель; іпотекодержатель - кредитор за основним зобов`язанням.

Згідно частини 5 статті 3 вказаного Закону іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.

Частиною 1 статті 17 вказаного Закону передбачено, що іпотека припиняється у разі: припинення основного зобов`язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізації предмета іпотеки відповідно до цього Закону; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрати) переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її. Якщо предметом іпотечного договору є земельна ділянка і розташована на ній будівля (споруда), в разі знищення (втрати) будівлі (споруди) іпотека земельної ділянки не припиняється; з інших підстав, передбачених цим Законом.

Відповідно до статті 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Тлумачення статті 330 ЦК України свідчить, що виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК, майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача.

Власник має право витребувати майно з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України).

Згідно частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Пунктом 1 частини першої статті 2 закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 01 липня 2004 року №1952-IV, в редакції чинній на дату про проведення державної реєстрації речових прав - 03 лютого 2017 року, (надалі - Закон №1952-IV), визначено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Гарантування державою об`єктивності, достовірності, повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження й обов`язковість державної реєстрації прав у Державному реєстрі прав є загальними засадами цієї реєстрації (пункт 1 частини першої статті 3 Закону №1952-IV).

У пунктах 1 та 2 частини 3 статті 10 Закону №1952-IV зазначено, що державний реєстратор встановлює відповідність заявлених прав і поданих/отриманих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема, відповідність відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що містяться у Державному реєстрі прав, відомостям, що містяться у поданих/отриманих документах, та перевіряє документи на наявність підстав для проведення реєстраційних дій, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення.

Державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав (стаття 11 Закону №1952-IV).

Відповідно до частини другої статті 12 Закону №1952-IV записи, що містяться у Державному реєстрі прав, повинні відповідати відомостям, що містяться в документах, на підставі яких проведені реєстраційні дії. У разі їх невідповідності пріоритет мають відомості, що містяться в документах, на підставі яких проведені реєстраційні дії.

Судом першої інстанції встановлено, що 08 серпня 2000 року ОСОБА_1 набула право власності на будинок за адресою: АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право власності № НОМЕР_2 від 08.08.2000. Право власності зареєстровано в КП «ОМБТІ та РОН» 28.09.2000 за реєстраційним номером 937 стр.120 кн.15с. (т. 1, а.с. 22)

22 листопада 2005 року на ім`я ОСОБА_1 був виданий Державний акт про право власності на земельну ділянку серії ОД №042684 щодо земельної ділянки площею 0,0427 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 5110137500:52:009:0008 (т. 1, а.с. 32-33).

На виконання ухвали Приморського районного суду м. Одеси від 09 грудня 2020 року від приватного нотаріуса Владимирського В.Ю. надійшли договір купівлі - продажу від 10.07.2018, р.№541, договір іпотеки від 25.03.2019 р.№245 та копії усіх документів, які стали підставою для посвідчення зазначених договорів (т. 1, а.с. 63).

Щодо позовних вимог в частині витребування майна.

Відповідно до договору купівлі - продажу від 10.07.2018, який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Владимирським В.Ю. за р.№541, ОСОБА_1 продала, а ТОВ «АСТАС ТРЕЙД» купило земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 5110137500:009:0008 (т. 1, а.с. 64).

Надаючи оцінку зазначеному доказу суд виходив з того, що з договору купівлі - продажу вбачається, що місце реєстрації ОСОБА_1 зазначене, як АДРЕСА_2 . Вказаний штамп проставлений Департаментом надання адміністративних послуг Одеської міської ради від 17 липня 1993 року. Зазначене місце реєстрації вказане на 11 сторінці копії паспорту, яка надійшла зі справи приватного нотаріуса. Крім того, на зазначеній копії паспорту будь-які інші відмітки на 10 та 11 сторінці відсутні (т. 1, а.с. 74).

В матеріалах справи наявна копія паспорту, яка була надана безпосередньо позивачем по справі, з якої вбачається, що станом на дату укладення договору купівлі - продажу від 10.07.2018, позивачка була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 (т. 2, а.с. 214-216).

Крім цього, на 10 сторінці паспорту, копія якого надана стороною позивачки, наявна відмітка про реєстрацію шлюбу, на 11 сторінці наявний штамп про реєстрацію місця проживання позивачки за адресою: АДРЕСА_2 від 09.03.1993, штамп про приватизацію майна від 15.02.2000, штамп про зняття з реєстрації за місцем проживання від 16.12.2009.

Згідно відповіді на адвокатський запит від 13.07.2022, КП «Міське агентство з приватизації житла» підтвердило факт проставлення відмітки 15.02.2000 спеціалістом ОСОБА_3 та надало копії приватизаційних документів (т. 3, а.с. 168,).

Як вбачається з відповіді на адвокатський запит №615ел/01-09 від 15.06.2022, яка надана Департаментом надання адміністративних послуг Одеської міської ради, ОСОБА_1 по вул. Дворянській зареєстрована з 09 березня 1988 року. Департамент повідомляє, що повноваженнями з реєстрації місця проживання наділений із 16 березня 2016 року. Послуги, які надавалися Департаментом ОСОБА_1 мали місце 25 жовтня 2018 року (зняття із реєстрації) та 28 березня 2019 року (реєстрація місця проживання). Під час зняття із реєстрації 25 жовтня 2018 року заявник надавала паспорт, який станом на 25 жовтня 2018 року містив, в тому числі, відмітку про реєстрацію шлюбу, приватизацію та зняття з реєстрації від 16 грудня 2009 року (т. 3, а.с. 141-165).

Таким чином, судом встановлено, що копія паспорту, яка, зокрема, стала підставою для посвідчення договору купівлі-продажу від 10.07.2018, не відповідає дійсному оригіналу паспорту, який наявний у позивачки.

У заявах по суті позивачка заперечувала факт укладення нею договору купівлі - продажу від 10.07.2018.

Згідно ч. 3 ст. 43 Закону України «Про нотаріат» встановлення особи здійснюється за паспортом громадянина України або за іншими документами, які унеможливлюють виникнення будь-яких сумнівів щодо особи громадянина, який звернувся за вчиненням нотаріальної дії

Відповідно до п. 3 розділу 7 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України документи, на підставі яких вчинено нотаріальну дію, та документи або копії (витяги) з них, необхідні для вчинення нотаріальної дії, обов`язково долучаються до примірника правочину, свідоцтва тощо, які залишаються у справах нотаріуса.

Згідно п. 4 розділу 7 Порядку оригінали документів (наприклад, відповідні свідоцтва про факт державної реєстрації актів цивільного стану - про народження, шлюб, смерть, установчі документи (статути, положення, засновницькі договори тощо)) повертаються особам, що їх подали, а у нотаріуса залишаються їх копії (фотокопії) або витяги з таких документів.

Відповідно до п. 5 розділу 7 Порядку документи, за якими встановлено особу, яка звернулася за вчиненням нотаріальної дії, чи уповноваженого представника, повертаються особам, що їх подали. У реєстрі для реєстрації нотаріальних дій записуються назва документа, серія, номер, дата його видачі і найменування установи, яка його видала. При посвідченні правочинів, видачі свідоцтв чи оформленні інших документів, примірники яких залишаються у справах нотаріуса, витяг з документа, за яким встановлено особу громадянина, у якому відображено усі заповнені сторінки, що стосуються реквізитів поданого документа, його дійсності та мають значення для вчинюваної нотаріальної дії, долучається до справ нотаріуса

Згідно п. 9 розділу 7 Порядку на копіях (фотокопіях) зазначених у пунктах 4 - 8 цієї глави документів проставляється відмітка „Згідно з оригіналом" з проставленням дати, підпису нотаріуса.

Таким чином, в силу зазначених вимог закону судом встановлено, що для посвідчення договору купівлі-продажу від 10.07.2018 був наданий паспорт, який оригіналу не відповідає. Як наслідок, встановлення особи та її волевиявлення відбулося на підставі документу, який містить ознаки підроблення.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року в справі №1519/2-5034/11 зазначено про те, що для приватного права апріорі є притаманною така засада як розумність. Розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і тлумачення процесуальних норм.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі №520/1185/16-ц зазначено про те, що загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК Украйни).

З вищевикладеного, враховуючи принцип розумності, суд першої інстанції дійшов висновку, що матеріали справи не містять достатніх, належних достовірних доказів того, що саме особисто позивачка ОСОБА_1 уклала договір купівлі-продажу від 10.07.2018. Із вказаного випливає, що воля ОСОБА_1 на відчуження майна станом на 10 липня 2018 року була відсутня.

Відповідно до частини другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша та третя статті 202 ЦК України).

Аналіз розуміння правочину свідчить, що правочини: є вольовими діями суб`єкта; вчиняються суб`єктами для здійснення своїх цивільних прав і виконання обов`язків; спрямовані на настання правових наслідків (набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 січня 2020 року в справі №674/461/16-ц (провадження №61-34764св18) зроблено висновок, що «підпис є обов`язковим реквізитом правочину, вчиненого в письмовій формі. Наявність підпису підтверджує наміри та волю й фіксує волевиявлення учасника (-ів) правочину, забезпечує їх ідентифікацію та цілісність документу, в якому втілюється правочин. Внаслідок цього підписання правочину здійснюється стороною (сторонами) або ж уповноваженими особами».

Буквальне тлумачення положень абзацу 1 частини першої статті 218, частини першої статті 219, частини першої статті 220, абзацу 1 частини першої статті 638 ЦК України свідчить, що коли договір (правочин) не підписувався фізичною особою, яка вказана в ньому як сторона, він може кваліфікуватися як: (а) нікчемний (якщо такий наслідок недотримання письмової форми встановлений законом); (б) неукладений/невчинений (у тих випадках, коли недійсність за недотримання форми не встановлено, але відповідний договір (правочин) повинен вчинятися в письмовій формі).

Норми щодо недійсності правочину можуть бути застосовані тільки до вчиненого правочину. Якщо правочин не підписаний його стороною, то, звісно, він є невчиненим. Відповідно такий правочин не може кваліфікуватися як недійсний (нікчемний чи оспорюваний).

У пункті 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» вказано, що «не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2018 року у справі №305/1180/15-ц (провадження №14-82цс18) зазначено, що «відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК України, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16-ц (провадження №14-208цс18) зроблено висновок, що «метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю).

Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника.

Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача.

Крім цього, судом також встановлено, що в матеріалах, які надійшли від приватного нотаріуса Владимирського В.Ю. наявна довідка про відсутність забудови на спірній земельній ділянці (т. 1, а.с. 72,).

Разом із тим, з технічного паспорту (а.с. 23-31, т. 1) та свідоцтва про право власності (т. 1, а.с. 22) вбачається, що на земельній ділянці розташований будинок, власником якого була позивачка. Також на а.с. 80, т. 2 наявний витяг із ДЗК, на якому графічно зображена наявність відповідної забудови.

Таким чином, із володіння ОСОБА_1 вибули земельна ділянка та відповідний будинок.

Враховуючи вищевказане районний суд прийшов до висновку про задоволення позовних вимог у цій частині.

Щодо вимог в частині визнання недійсним договору іпотеки.

25 березня 2019 року між ОСОБА_2 та ТОВ «АСТАС ТРЕЙД» був укладений договір іпотеки р.№245, відповідно до якого спірне майно було передано на забезпечення виконання боргових зобов`язань ТОВ «АСТАС ТРЕЙД» перед ОСОБА_2 ..

Судом було встановлено, що у ОСОБА_1 була відсутня воля щодо відчуження майна ТОВ «АСТАС ТРЕЙД», а відтак, ТОВ «АСТАС ТРЕЙД» передало спірне майно в іпотеку без належної правової підстави.

Об`єднана палата Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду при розгляді справи №910/12787/17 зазначила про таке: Позивач, реалізуючи право на судовий захист і звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним правочину, стороною якого він не є, зобов`язаний довести (підтвердити) в установленому законом порядку, яким чином оспорюваний ним договір порушує (зачіпає) його права та законні інтереси, а суд має перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, і вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача. Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову в задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин.

Таким чином, оспорюваний іпотечний договір порушує права позивачки, оскільки остання не надавала згоду на передання вказаного майна в іпотеку. Крім цього, на підставі зазначеного договору в Державному реєстрі речових прав були зареєстровані обтяження, які перешкоджають позивачу у реалізації права власності.

Враховуючи вищевказане суд прийшов до висновку про задоволення позивних вимог у цій частині.

Щодо вимог в частині скасування рішень державного реєстратора.

Відповідно до ч. 3 ст.2 6 «Про державну реєстрацію речових прав та їх обтяжень» у разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону, на підставі рішення Міністерства юстиції України, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію набуття речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження припиняються. У разі якщо в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід`ємній архівній складовій частині, наявні відомості про речові права, обтяження речових прав, припинені у зв`язку з проведенням відповідної державної реєстрації, або якщо відповідним судовим рішенням також визнаються речові права, обтяження речових прав, одночасно з державною реєстрацією припинення речових прав чи обтяжень речових прав проводиться державна реєстрація набуття відповідних прав чи обтяжень. При цьому дата і час державної реєстрації набуття речових прав, обтяжень речових прав, що були припинені у зв`язку з проведенням відповідної державної реєстрації та наявні в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід`ємній архівній складовій частині, залишаються незмінними.

Таким чином, позовні вимоги в частині скасування рішень державного реєстратора є похідними від основних вимог та підлягають задоволенню.

Проте, з такими висновками суду першої інстанції погодитися неможливо, виходячи з наступного.

Згідно із частинами 1-4 статті 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

У пункті 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява №63566/00 від 25 жовтня 2000 року, «Суд нагадує, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.94, Серія A, №303-A, параграф 29).

Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18 Рішення від 07 жовтня 2010 року (остаточне 21.02.2011) у справі «Богатова проти України» (заява №5232/04 від 27 січня 2004 року).

Більш детальніше щодо застосування складової частини принципу справедливого судочинства - обґрунтованості судового рішення Європейський суд з прав людини висловився у п. 58 Рішення від 10 лютого 2010 року (остаточне 10.05.2011) у справі «Серявін та інш. проти України» (заява №4904/04 від 23 грудня 2003 року), а саме «Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, №303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), №37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Частинами 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

За змістом статей 12 та 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Однак, в порушення положень статей 12, 81, 263, 264 ЦПК України суд першої інстанції не перевірив належним чином обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, не надав правильної оцінки наявним у справі доказам та помилково застосував норми матеріального права.

Колегія суддів вважає, що у даному випадку докази були досліджені судом першої інстанції з порушенням норм процесуального права, тому апеляційний суд має законні підстави для встановлення обставин, що мають значення для справи, та дослідження й оцінки наявних у справі доказів.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Верховний Суд у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.

Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.

За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача».

Колегія суддів вважає, що позивачкою ОСОБА_1 не доведено належним чином обґрунтованість підстав позову, а саме, наявність правових підстав для витребування спірного майна у відповідача, оскільки майно вибуло з її володіння власника за її волею.

Відповідач ОСОБА_2 вжив усіх розумних заходів, проявив обережність та обачність для з`ясування обставин при набутті права власності на спірне мано. Тому у даному випадку відповідач є добросовісним набувачем майна й не може бути позбавлений належного йому майна із зазначених позивачкою правових підстав.

Так, узагальнюючи захист порушеного права шляхом застосування статей 330, 388 ЦК України, Верховний Суд у постанові від 20 травня 2020 року у справі №522/11473/15 (провадження 61-47178ск18) дійшов наступного правового висновку: «Відповідно частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме належних їй прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.

У разі порушення (невизнання, оспорювання) суб`єктивного цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту. Цим правом на застосування певного способу захисту і є права, які існують у рамках захисних правовідносин. Тобто спосіб захисту реалізується через суб`єктивне цивільне право, яке виникає та існує в рамках захисних правовідносин (зобов`язань).

Ефективність захисту цивільного права залежить від характеру вимоги, що висувається до порушника. Визначаючи вид вимоги, особа може зіткнутися з проблемою, коли одні й ті ж самі протиправні дії породжують виникнення різних цивільно-правових вимог до одного й того ж суб`єкта. Задоволення хоча б однієї з них позбавляє можливості пред`явлення іншої.

Отже, з`являється декілька шляхів досягнення кінцевої мети - відновлення порушеного права або захисту інтересу. Таке явище називається сompetition of claims (конкуренція позовів).

Конкуренція позовів, якщо її трактувати буквально, є конкуренцією суб`єктивних цивільних прав (прав вимоги до порушника), що існують в рамках захисних цивільних правовідносин (складають зміст захисних зобов`язань) і реалізуються в судовому порядку, в результаті чого відбувається застосування відповідного способу захисту права чи інтересу.

Сенс такої конкуренції полягає у тому, що позивач має можливість обирати більш вигідний позов і долати обмеження, встановлені щодо іншої вимоги, яка ґрунтується на тих же самих фактах.

Для захисту своїх майнових інтересів власник або суб`єкт іншого речового права може використовувати вимоги про визнання недійсною угоди з відчуження належної йому речі (якщо мова йде про оспорюваний правочин) або про застосування наслідків недійсності правочину (якщо мова йде про вчинення нікчемного правочину). В обох випадках загальним наслідком вчинення недійсної угоди стане реституція, яка полягає, зокрема у поверненні конкретної речі (предмета угоди) первинному власнику.

Застосування реституції почергово до усіх правочинів відчуження майна іншим особам в результаті позбавить добросовісного набувача гарантій дотримання його прав, закріплених у статті 388 ЦК України, що є неприпустимим.

У справі, рішення якої є предметом перегляду, відбувається поєднання різних способів захисту прав: позивач заявляє зобов`язальну по суті вимогу (про реституцію речі) на підставі визнання недійсною угоди, укладеної з порушенням вимог закону, тоді як у цих цілях йому надано право на віндикаційний (речово-правовий) позов.

При цьому реституція застосовується саме у спорах про визнання правочинів недійсними або нікчемними і полягає у поновленні порушених майнових прав, приведення їх до стану, що існував на момент вчинення дії, якою порушене право особи, тобто повернення або відновлення матеріальних цінностей у натурі - тих же самих, або подібних, або речей такої самої вартості. Якщо їх неможливо повернути у натурі, то відшкодовується їх вартість у грошах.

Реституція - це спеціальний зобов`язальний спосіб захисту права власності, який може застосовуватися лише у випадку, коли предмет недійсного правочину станом на час вирішення відповідного питання перебуває в тієї сторони недійсного правочину, якій він і був переданий.

Віндикація - це витребування своєї речі неволодіючим власником від володіючого невласника. Віндикація - це передбачений законом основний речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна чи особи, що має речове право на майно (титульного володільця), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об`єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу його правомочностей. Майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником (законним володільцем) і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, в який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.

У статті 41 Конституції України, статті 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником правочину.

Виникнення права на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпний перелік підстав, за наявності яких за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією із таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.

Положення частини першої статті 388 ЦК України застосовуються як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.

Вибуття майна з володіння власника на підставі судового рішення, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею.

Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року у справі №6-2233цс16, який у подальшому підтримано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 05 грудня 2018 року у справі №522/2202/15-ц (провадження №14-132цс18).

Отже, особа, яка вважає, що договором купівлі-продажу нерухомого майна порушуються її права як власника або законного користувача цього майна, має право на витребування цього майна від останнього набувача, що і є належним способом захисту її порушеного права.

Великою Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 14 листопада 2018 року у справі №183/1617/16 (провадження №14-208цс18), сформульовано правовий висновок, за змістом якого задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (подібний за змістом підхід сформулював Верховний Суд України у висновку, викладеному у постанові від 17 грудня 2014 року у справі №6-140цс14). Для такого витребування оспорювання правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Отже, правова мета віндикаційного позову полягає у поверненні певного майна законному власнику як фактично, тобто у його фактичне володіння, так і у власність цієї особи, тобто шляхом відновлення відповідних записів у державних реєстрах».

Також Верховний Суд у постанові від 20 травня 2020 року у справі №522/11473/15 (провадження 61-47178ск18) виходив з того, що «метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (див. принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю у пункті 89 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року справа №653/1096/16-ц).

Однією із підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Цей припис необхідно розуміти так, що рішення суду про витребування з незаконного володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем.

На підставі такого рішення суду для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем, не потрібно окремо скасовувати запис про державну реєстрацію права власності за відповідачем.

Отже, пред`явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права при заявлені вимоги про витребовування майна.

Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року в справі №488/5027/14-ц (провадження №14-256 цс 18)».

Тому, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання правочину недійсним, скасування рішення про державну реєстрацію, визнання права власності необхідно відмовити з огляду на обрання позивачем неефективних способів захисту в цій частині.

Задовольняючи позов в частині вимог про витребування спірного майна із чужого незаконного володіння, суд першої інстанції виходив з того, що для посвідчення договору купівлі - продажу від 10.07.2018 був наданий паспорт, який не відповідає оригіналу. Як наслідок, встановлення особи та її волевиявлення відбулося на підставі документу, який містить ознаки підроблення. Ознаки підроблення суд обґрунтовує тим, що копія паспорта ОСОБА_1 не відповідає оригіналу її паспорта.

Однак матеріали справи не містять ані висновку експерта щодо встановлення факту підроблення договору, ані доказів звернення з цього приводу до правоохоронних органів.

Висновок експерта від 24.03.2024, який було отримано у кримінальній справі та надано до суду апеляційної інстанції адвокатом Завальнюком Д.Ю. в інтересах позивачки ОСОБА_1 29 березня 2024 року (т. 4, а.с. 184) не може бути прийнятий судовою колегією до уваги, оскілки цей доказ є новим та його отримано в порушення вимог ст. ст. 83, 84 ЦПК України, також стороною позивача не доведено що такий доказ не можливо було отримати під час розгляду цивільної справи, яка переглядається апеляційним судом. Так під час розгляду цієї справи судом першої інстанції ОСОБА_1 не заявляла клопотання про призначення судової почеркознавчої експертизи, таке клопотання не заявлялось позивачкою і у суді апеляційної інстанції. Також слід зауважити, що рішення суду першої інстанції було прийнято без урахування вказаного експертного дослідження та йому не надавалась оцінка у сукупності з іншими доказами у справі, також слід зазначити, що позивачка ОСОБА_1 рішення Приморського районного суду м. Одеси від 28 листопада 2022 року не оскаржувала, та погодилась із ним.

Крім того, позивачка ОСОБА_1 не оспорює свою підпис при укладанні нотаріально посвідченого договору та у нотаріально посвідченій заяві від 10 липня 2018 року, у якій вона підтвердила факт, що на спірній земельній ділянці будівель, споруд та будь-яких інших забудов немає.

Колегія суддів вважає, що відмінності в копії паспорту ОСОБА_1 щодо місця реєстрації або відсутності інших відомостей не можуть мати причинно-наслідковий зв`язок із її волевиявленням на укладання договору від 10 липня 2018 року.

Таким чином, позивачкою ОСОБА_1 не надано суду належних допустимих та достатніх доказів відсутності її волевиявлення на укладання договору від 10 липня 2018 року, що свідчить про те, що договір купівлі-продажи земельної ділянки був укладений у встановленому законом порядку й спірна земельна ділянка була відчужена за її справжнім волевиявленням.

В порушенні статей 264, 265 ЦПК України суд першої інстанції взагалі не надав у своєму рішенні мотивованої оцінки аргументам, наведеним відповідачем, щодо наявності підстав для відмови у задоволенні позовних вимог.

У пункті 58 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року в справі №461/12525/15-ц (провадження №14-190цс20) зроблено висновок, що «розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні із положеннями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі №488/6211/14-ц), а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо».

Досліджуючи питання дотримання балансу інтересів сторін спору на предмет переваги між захистом порушеного права позивачки на спірне майно та правом відповідача володіти, користуватися і розпоряджатися цим майном, колегія суддів надає перевагу захисту прав відповідача, оскільки позивачкою не надано суду належних та достовірних доказів на підтвердження того, що спірне нерухоме майно вибуло з її володіння поза її волі, іншим шляхом.

При цьому слід ураховувати, що цивільне законодавство передбачає як право захисту права витребування майна його власником (статті 387, 388 ЦК України) так і визначає правові наслідки вилучення товару у покупця на користь третьої особи, на підставах, що виникли до його продажу, зокрема і право на відшкодування саме продавцем покупцю завданих збитків (стаття 661 ЦК України), на що має право і позивач, пред`явивши відповідний позов.

Згідно статті 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Вирішуючи аналогічну справу, Верховний Суд у постанові від 13 листопада 2019 року у справі №645/4220/16 (провадження №61-19921св18) дійшов наступного висновку, а саме, «стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою.

Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть (EAST WEST ALLIANCE LIMITED v. UKRAINE, №19336/04, § 166-168, ЄСПЛ, від 23 січня 2014 року).

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява №29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява №43768/07)).

Європейський суд з прав людини неодноразово констатував в схожих фактичних обставинах порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції (зокрема: Gladysheva v. Russia, №7097/10, ЄСПЛ, 06 грудня 2011 року; Pchelintseva Others v. Russia, №№47724/07, 58677/11, 2920/13, 3127/13, 15320/13, ЄСПЛ, від 17 листопада 2016 року).

Європейський суд з прав людини вказує, що заявниця втратила право власності на квартиру після того, як в ході судового розгляду було встановлено, що Яр., який продав квартиру заявниці, набув її на підставі підробленого заповіту. Існувало, як мінімум, два рівня гарантій в справі перед тим, як квартира перейшла до Яр. як спадкоємця Р., відповідно до внутрішньодержавного законодавства. По-перше, існував обов`язок нотаріуса переконатися, що перехід права власності на квартиру Яр. стався відповідно до закону при розгляді і задоволенні заяви Яр. про визнання його спадкоємцем Р. По-друге, міський комітет розглянув документи, представлені Яр. для реєстрації його права власності на квартиру, з метою забезпечення дотримання відповідного законодавства та законності правочину, а також видав свідоцтво про право власності Яр. Влада Російської Федерації не надали жодних пояснень щодо нездатності нотаріуса або міського комітету виявити шахрайство в діях Яр. В своїх доводах влада Російської Федерації нічого не вказувала про те, коли і як обман був виявлений, або коли кримінальну справу стосовно дій Яр. було порушено. З огляду на, що Яр. був визнаний винним в шахрайстві 06 червня 2001 року, і його засудженню передувало розслідування у цій справі і судовий розгляд, представляється, що кримінальну справу про шахрайство про набуття Р. квартири Яр. практично збіглося з його визнанням як спадкоємця Р. і реєстрацією правочину щодо квартири, яка відбулася в червні 2000 року. Той факт, що влада розслідували дії Яр. і в той же час дозволили йому продати квартиру заявниці, є приводом для занепокоєння Європейського Суду. Заявниця була позбавлена права власності на квартиру без компенсації і вона не могла розраховувати на отримання іншого житла від держави. Органи державної влади не забезпечили належної експертизи щодо законності правочинів з нерухомим майном. Проте заявниця не повинна була передбачати наявність ризику того, що право власності на квартиру може бути припинено в зв`язку з бездіяльністю влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном (Alentseva v. Russia, №31788/06, § 72 - 77, ЄСПЛ, від 17 листопада 2016 року).

Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар. Не може добросовісний набувач відповідати у зв`язку із бездіяльністю влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Факт незаконного відчуження та допущення продажу квартири не може породжувати правових наслідків для добросовісного набувача, проте, вочевидь, є підставою для виникнення обов`язку щодо відшкодування збитків, що завдані таким відчуженням.

Отже, задоволення позовних вимог за первісним позовом про витребування спірної квартири у ОСОБА_1, який є добросовісним набувачем, призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод, оскільки в такому випадку на ОСОБА_1 буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Тому у задоволенні цих позовних вимог належить відмовити».

До аналогічного висновку дійшов й Верховний Суд у постанові від 26 вересня 2019 року у справі №2-4352/11 (провадження №61-12731св18), у постанові 06 листопада 2019 року у справі №522/14454/15 (провадження №61-30883св18), у постанові від 13 листопада 2019 року у справі №645/4220/16 (провадження №61-1992св18), у постанові від 22 січня 2020 року у справі №520/7397/15 (провадження №61-6759 св18), у постанові від 27 травня 2020 року у справі №641/9904/16 (провадження №61-22378св19), у постанові від12 серпня 2020 року у справі №522/21850/15 (провадження №61-10018св18), у постанові від 16 грудня 2020 року у справі №496/3663/16 (провадження №61-5696св19).

За обставинами цієї справи, враховуючи всі наведені вище принципи, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що витребування на користь позивачки з володіння відповідача спірного майна, становитиме непропорційне втручання у право на мирне володіння майном, що є порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції, оскільки позивачкою не доведено, що таке втручання не порушить справедливого балансу інтересів, а саме: позитивні наслідки вилучення спірного майна для захисту інтересів позивачки не є більш важливими, ніж дотримання прав відповідача, який набув права власності на спірне майно правомірно.

Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

У пунктах 59 та 60 постанови Верховного Суду від 15 листопада 2023 року у справі №291/1352/20 (провадження №61-11047св23) виходив з наступного: «Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі №129/1033/13-ц).

Цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри».

Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі «Бочаров проти України» від 17 березня 2011 року (остаточне - 17 червня 2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого королівства»). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини»)

Аналізуючи зазначені норми процесуального та матеріального права, застосовуючи Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, висновок Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду, з`ясовуючи наведені обставина справи, що мають значення для правильного вирішення спору, дослідив усі докази, які є у справі, з урахуванням їх переконливості, належності і допустимості, на предмет пропорційності співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою у контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», з урахуванням «балансу вірогідностей», колегія суддів вважає, що на підставі наданих доказів твердження відповідача ОСОБА_2 заслуговують довіри. За обставинами цієї справи, враховуючи всі наведені вище принципи, позивачка ОСОБА_1 не довела належним чином вибуття спірного нерухомого майна поза її волею, будь-які докази, як б спростовували добросовісність набуття спірного майна відповідачем ОСОБА_2 відсутні. З урахуванням наведеного задоволення позовних вимог про витребування спірного нерухомого майна у відповідача, який є добросовісним набувачем, призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод, оскільки таке втручання у права відповідача на спірне майно порушить справедливий баланс інтересів, а саме: позитивні наслідки захисту інтересів відповідача є більш важливими, ніж дотримання права позивача.

Таким чином, позивачкою ОСОБА_1 в судовому засіданні не доведено належним чином те, що відповідач ОСОБА_2 порушує її право на спірне нерухоме майно, тому у відповідності до статей 15, 16 ЦК України її право не підлягає захисту судом.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 03 вересня 2014 року у справі №6-84цс14.

Системний аналіз наведених норм права, правових висновків Верховного Суду, положень Європейської конвенції з прав людини та практики Європейського суду з прав людини, дає підстави вважати, що рішення суду апеляційної інстанції є справедливим, відповідає засадам верховенства права та його складовій - принципу правової визначеності. Внаслідок вирішення спору відповідач отримав ефективний засіб юридичного захисту свого права на спірне нерухоме майно, що передбачено статтями 6, 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

З урахуванням наведеного колегія суддів приходить до висновку що, позовні вимоги ОСОБА_1 є незаконними, необґрунтованими й задоволенню не підлягають.

Порушення судом норм процесуального права, а саме, статей 12, 81, 263, 264, 265 ЦПК України, та норм матеріального права, а саме, статей 330, 388 ЦК України, у відповідності до п. 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового судового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 2 ч. 1 ст. 374, п. 4 ч. 1 ст. 376, ст. ст. 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах, -

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу адвоката Домбровської Марії Андріївни в інтересах ОСОБА_2 задовольнити, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 28 листопада 2022 року скасувати й ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Товариства з обмеженою відповідальністю «АСТАС ТРЕЙД» про витребування майна із чужого незаконного володіння та скасування рішення про державну реєстрацію права, залишити без задоволення.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення до суду касаційної інстанції.

Повний текст судового рішення складено: 14 червня 2024 року.

Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький

Р.Д. Громік

С.М. Сегеда


Суд	Одеський апеляційний суд
Дата ухвалення рішення	13.06.2024
Оприлюднено	18.06.2024
Номер документу	119740100
Судочинство	Цивільне
Категорія	Справи позовного провадження Справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на нерухоме майно (крім землі), з них: про приватну власність, з них: витребування майна із чужого незаконного володіння

Абухін Р. Д.

🇺🇦 Опендатабот

Опендатабот — сервіс моніторингу реєстраційних даних українських компаній та судового реєстру для захисту від рейдерських захоплень і контролю контрагентів.

Додайте Опендатабот до улюбленого месенджеру

Телеграм Вайбер

Опендатабот для телефону

Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці

🇺🇦 Зроблено в Україні

Постановавід 13.06.2024 по справі 522/20859/20ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Судовий реєстр по справі —522/20859/20

Постанова від 13.06.2024

Постанова
від 13.06.2024 по справі 522/20859/20
ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД