Постанова

від 04.06.2024 по справі 914/2612/23

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 червня 2024 року

м. Київ

cправа № 914/2612/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Багай Н. О. - головуючого, Дроботової Т. Б., Чумака Ю. Я.,

секретар судового засідання - Письменна О. М.,

за участю представників сторін:

позивача - не з`явилися,

відповідача - не з`явилися,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Інституту прикладних проблем механіки і математики ім. Я. С. Підстригача Національної академії наук України

на постанову Західного апеляційного господарського суду від 13.03.2024 (колегія суддів: Скрипчук О. С. - головуючий, Матущак О. І., Плотніцький Б. Д.) і рішення Господарського суду Львівської області від 29.11.2023 (суддя Матвіїв Р. І.) у справі

за позовом Інституту прикладних проблем механіки і математики ім. Я. С. Підстригача Національної академії наук України

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Лемберг Експо-2022"

про стягнення 225 193,67 грн та виселення з орендованого приміщення,

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст позовних вимог

1.1. Інститут прикладних проблем механіки і математики ім. Я. С. Підстригача Національної академії наук України (далі - Інститут) звернувся до Господарського суду Львівської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Лемберг Експо-2022" (далі - ТОВ "Лемберг Експо-2022") про стягнення 225 193,67 грн та виселення з орендованого приміщення.

1.2. Позовні вимоги Інституту мотивовані порушенням відповідачем договірних зобов`язань щодо сплати орендної плати та комунальних послуг. Інститут зазначав, що заборгованість з орендної плати за період із 01.09.2021 до 31.12.2022 становить 45 457,63 грн (з урахуванням індексу інфляції), а за комунальні послуги за період із 01.01.2021 до 31.12.2022 - 74 258,23 грн. За порушення договірних зобов`язань позивач нарахував 54 501,78 грн пені, 6428,09 грн 3 % річних. Крім того, посилаючись на частину 2 статті 785 Цивільного кодексу України та положення пункту 10.10 договору оренди майна № 32, позивач просив стягнути з відповідача неустойку у зв`язку з невиконанням орендарем обов`язку щодо повернення майна у розмірі 44 547,94 грн за період із 01.01.2023 до 01.06.2023. Позивач також просив виселити відповідача з орендованого нежитлового приміщення, оскільки зазначав, що відповідач після закінчення строку дії договору оренди майна № 32 не повернув орендоване майно.

2. Короткий зміст судових рішень

2.1. Згідно з рішенням Господарського суду Львівської області від 29.11.2023, яке залишене без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від 13.03.2024 у справі № 914/2612/23, позовні вимоги Інституту задоволено частково.

Стягнуто з ТОВ "Лемберг Експо-2022" на користь Інституту заборгованість з орендної плати з урахуванням індексу інфляції в сумі 45 457,63 грн, 44 547,94 грн - неустойки, 10 521,74 грн - пені, 809,02 грн - 3 % річних та 4384,06 грн у рахунок відшкодування судового збору.

У задоволенні позовної вимоги Інституту про стягнення 74 258,23 грн заборгованості з відшкодування вартості комунальних послуг, 43 980,04 грн - пені, 5619,07 грн - 3 % річних відмовлено.

Вирішено виселити ТОВ "Лемберг Експо-2022" з орендованого приміщення першого поверху інд. 11 - 20,8 м2, приміщення технічного поверху інд. І; II - 31,28 м2, частини даху - 57,19 м2, загальною площею 109,27 м2 будівлі Інституту за адресою: м. Львів, вул. Наукова, 3 Б.

2.2. Суд першої інстанції, частково задовольняючи позовні вимоги Інституту, встановив, що між відповідачем (орендар) та позивачем (орендодавець) 02.01.2020 укладено типовий договір оренди майна № 32, що належить до майнового комплексу Національної академії наук України, предметом якого є передача у строкове платне користування державного майна, а також договір № 32-б про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого нерухомого майна та надання комунальних послуг орендарю. Суд першої інстанції зазначив, що в матеріалах справи відсутні докази про сплату відповідачем орендної плати за договором оренди майна № 32 з коефіцієнтом інфляції у період із 01.09.2021 до 31.12.2022 в сумі 45 457,63 грн. Тому суд першої інстанції дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог Інституту в цій частині.

Задовольняючи вимоги позивача про виселення орендаря з орендованого приміщення, суд першої інстанції виходив із того, що строк дії договору оренди майна № 32 визначено до 31.12.2022 включно. Суд першої інстанції зазначив, що за відсутності доказів звернення орендаря про продовження дії договору оренди майна № 32 та за відсутності волевиявлення орендодавця на його продовження, немає підстав вважати продовженим цей договір. Тому суд першої інстанції дійшов висновку про закінчення строку його дії 31.12.2022. При цьому суд першої інстанції встановив, що у матеріалах справи немає доказів повернення орендованого майна у визначений строк після припинення дії договору оренди майна № 32 - 31.12.2022 чи доказів складення орендарем акта приймання-передачі про повернення майна.

Суд першої інстанції зазначив, що позовна вимога Інституту про стягнення неустойки у розмірі 44 547,94 грн за період із 01.01.2023 до 01.06.2023 є обґрунтованою і підлягає задоволенню. При цьому суд першої інстанції послався на обставини закінчення 31.12.2022 строку дії договору оренди майна № 32 та невиконання орендарем обов`язку з повернення орендодавцеві приміщення після припинення строку дії цього договору.

Відмовляючи у задоволенні вимог Інституту про стягнення вартості комунальних платежів у сумі 74 258,23 грн за період із 01.01.2021 до 31.12.2022, суд першої інстанції виходив із того, що подані позивачем акти і рахунки не на ім`я відповідача, а на ім`я іншої особи, яка не є учасником справи і не є стороною договору оренди майна № 32 та договору № 32-б про відшкодування витрат балансоутримувача, не підтверджують вимоги про стягнення саме 74 258,23 грн саме з відповідача, а також не відповідають критеріям вірогідності доказів. Навпаки, як зазначив суд, вони викликають сумнів у їх вірогідності щодо заявленої вимоги до відповідача у справі. Водночас суд першої інстанції зауважив, що рішення суду не може ґрунтуватися на припущеннях про наявність у відповідача заборгованості в розмірі 74 258,23 грн на підставі актів, рахунків і виписки по рахунках, що стосуються іншої особи. Оскільки інших доказів, які би підтверджували розмір зобов`язання відповідача з відшкодовування витрат балансоутримувача на підставі договору № 32-б про відшкодовування витрат балансоутримувача позивачем не подано, суд першої інстанції дійшов висновку про відмову в задоволенні цієї позовної вимоги Інституту.

Суд першої інстанції, враховуючи відсутність підстав для стягнення з відповідача заборгованості з відшкодування вартості комунальних послуг в сумі 74 258,23 грн, зазначив, що вимоги позивача про стягнення пені в сумі 43 960,24 грн та 3 % річних у сумі 5062,23 грн на заборгованість за договором № 32-б про відшкодування витрат балансоутримувача (за комунальні послуги) є безпідставними та такими, що не підлягають задоволенню.

Здійснивши перерахунок пені за період із 26.09.2021 до 26.12.2021 в сумі 313,20 грн та за період із 01.01.2022 до 31.12.2022 в сумі 10227,84 грн, а також 3 % річних за період із 30.09.2021 до 01.12.2022 в сумі 1365,86 грн, суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог Інституту в сумі 809,02 грн 3 % річних та 10 521,74 грн пені, тому в задоволенні позовних вимог Інституту про стягнення 556,84 грн 3 % річних і 19,30 грн пені за порушення зобов`язань за договором оренди майна № 32 суд першої інстанції відмовив.

2.3. Суд апеляційної інстанції, посилаючись на положення статті 269 Господарського процесуального кодексу України, зазначив, що переглядає рішення Господарського суду Львівської області від 29.11.2023 у справі лише в частині відмови у задоволенні позовних вимог Інституту про стягнення 74 258,23 грн заборгованості з відшкодування вартості комунальних послуг, 43 980,04 грн - пені, 5619,07 грн - 3 % річних. Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції щодо часткового задоволення позовних вимог Інституту, вказавши, що матеріали справи не містять належних та допустимих доказів споживання відповідачем комунальних послуг у спірний період у розмірі 74 258,23 грн, тому зазначив, що позовна вимога Інституту в цій частині є недоведеною та необґрунтованою. Суд апеляційної інстанції також погодився з висновками суду першої інстанції та зазначив, що оскільки суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для стягнення з відповідача заборгованості в сумі 74 258,23 грн з відшкодування вартості комунальних послуг, то вимоги позивача про стягнення пені в сумі 43 960,24 грн та 3 % річних у сумі 5062,23 грн за договором № 32-б про відшкодування витрат балансоутримувача (за комунальні послуги) є безпідставними та такими, що не підлягають задоволенню.

3. Короткий зміст касаційної скарги

3.1. Інститут звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Львівської області від 29.11.2023 та постанову Західного апеляційного господарського суду від 13.03.2024 у справі № 914/2612/23 в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення 74 258,23 грн заборгованості з відшкодування вартості комунальних послуг, 43 980,04 грн пені, 5619,07 грн 3 % річних і ухвалити нове рішення в цій частині, яким задовольнити позовні вимоги Інституту повністю, стягнути з ТОВ "Лемберг Експо-2022" на користь Інституту заборгованість: 74 258,23 грн - із відшкодування вартості комунальних послуг, 43 960,74 грн - пені за порушення договірних зобов`язань з відшкодування вартості комунальних послуг, 5062,23 грн - 3 % річних за безпідставне користування чужими коштами з відшкодування вартості комунальних послуг.

3.2. Інститут, звертаючись із касаційною скаргою, посилається на підстави касаційного оскарження, передбачені пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України. Скаржник вважає, що суди попередніх інстанцій не застосували та не врахували висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 28.03.2018 у справі № 910/32579/15, від 22.05.2018 у справі № 923/712/17, від 21.01.2019 у справі № 925/2028/15, від 02.07.2019 у справі № 918/537/18, від 29.08.2019 у справі № 905/2245/17, від 26.02.2020 у справі № 915/400/18, від 29.04.2020 у справі № 915/641/19, від 07.06.2022 у справі № 826/11447/16, від 18.03.2020 у справі № 927/986/17.

4. Короткий зміст обставин справи

4.1. Господарські суди попередніх інстанцій установили, що між Товариством з обмеженою відповідальністю ТРК "Західтелесервіс" (після зміни найменування 15.12.2021 - ТОВ "Лемберг Експо-2022") (орендар) та Інститутом (орендодавець) 02.01.2020 укладено типовий договір оренди майна № 32 (далі - договір оренди майна № 32), що належить до майнового комплексу Національної академії наук України, предметом якого є передача у строкове платне користування державного майна: приміщення першого поверху інд. 11 - 20,8 м2, приміщення тех. поверху інд. І; II - 31,28 м2, частини даху - 57,19 м2, загальною площею 109,27 м2, розміщеного за адресою м. Львів, вул. Наукова, 3Б, що перебуває на балансі Інституту.

4.2. На підставі договору оренди майна № 32 сторонами 02.01.2020 складено, підписано та скріплено печатками акт приймання-передачі нежитлового приміщення першого поверху інд. 11 - 20, 8 м2, приміщення тех. поверху інд. І; II - 31,28 м2, частини даху - 57,19 м2.

4.3. Порядок нарахування та сплати орендної плати визначено сторонами у статті 3 договору оренди майна № 32, відповідно до пункту 3.1 якого визначено орендну плату за базовий місяць розрахунку - січень 2020 року в сумі 4911,16 грн. Згідно з пунктом 3.3 договору оренди майна № 32 орендна плата за кожний наступний місяць визначається шляхом коригування орендної плати за попередній місяць на індекс інфляції за наступний місяць та підлягає оплаті за весь час фактичного користування приміщенням щомісячно не пізніше 25 числа поточного місяця.

4.4. Додатковою угодою від 05.01.2021 до договору оренди майна № 32 сторони внесли зміни до пункту 3.1 договору оренди майна № 32 в частині визначення розміру орендної плати без ПДВ за базовий місяць розрахунку - за березень 2020 у розмірі 4945,46 грн. Також сторони погодили, що на час дії постанови Кабінету Міністрів України від 15.07.2020 № 611 на період карантину орендна плата складає 50 % від нарахованої орендної плати.

4.5. Відповідно до пункту 10.1 договору оренди майна № 32 він укладений строком на три роки і діє з 02.01.2020 до 31.12.2022 включно.

4.6. Суди попередніх інстанцій зазначили, що позивач долучив до позовної заяви рахунки-фактури на оплату орендної плати (за період серпень 2021 - грудень 2022, крім грудня 2021, лютого 2022): від 10.09.2021 № 151, від 11.10.2021 № 172, від 10.11.2021 № 194, від 13.12.2021 № 223, від 14.01.2022 № 243, від 11.02.2022 № 7, від 16.03.2022 № 31, від 12.04.2022 № 65, від 11.05.2022 № 99, від 14.06.2022 № 134, від 12.07.2022 № 168, від 18.08.2022 № 202, від 13.09.2022 № 236, від 12.10.2022 № 270, від 31.10.2022 № 304, від 30.11.2022 № 329, від 12.12.2022 № 363, а також акти здачі приймання наданих послуг за аналогічні періоди, підписані з боку орендодавця, на загальну суму 63 812,59 грн.

Позивач також долучив до матеріалів справи виписки з рахунків позивача на підтвердження здійснення відповідачем часткових оплат за оренду приміщення на загальну суму 1834,96 грн, зокрема 27.05.2022 в сумі 3774,19 грн, 02.06.2022 - 3660,71 грн, 03.06.2022 - 3447,91 грн, 07.06.2022 - 3403,66 грн, 07.10.2022 - 4068,49 грн.

4.7. Як установили суди попередніх інстанцій, в абзаці 3 пункту 3.1 договору оренди майна № 32 сторони погодили, що орендар, крім іншого, здійснює відшкодування комунальних платежів, витрат на утримання будинку та прилеглої території, інших витрат за договором № 32-б про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого нерухомого майна та надання комунальних послуг орендарю.

4.8. Суди попередніх інстанцій зазначили, що сторони 02.01.2020 також уклали договір № 32-б про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого нерухомого майна та надання комунальних послуг орендарю (далі - договір № 32-б про відшкодування витрат балансоутримувача). Відповідно до пункту 1.1 договору № 32-б про відшкодування витрат балансоутримувача балансоутримувач забезпечує обслуговування, експлуатацію та ремонт будівлі, що є об`єктом оренди, а також утримання прибудинкової території, а орендар бере участь у витратах балансоутримувача на виконання вказаних робіт пропорційно до займаної ним площі в цій будівлі, якщо інше не випливає з характеру послуг, наданих балансоутримувачем за цим договором.

4.9. Згідно з пунктом 2.2.3 договору № 32-б про відшкодування витрат балансоутримувача обов`язком орендаря є не пізніше 10 числа місяця, наступного за звітним місяцем, отримати рахунки та в повному обсязі внести плату на рахунок балансоутримувача (або організації, що обслуговує будівлю) за санітарне обслуговування прибудинкової території та допоміжних приміщень будівлі, технічне обслуговування будівлі відповідно до загальної площі приміщення, на ремонт відповідно до відновної вартості приміщення, за комунальні послуги, а також відшкодовувати податок за землю.

4.10. Відповідно до пункту 5.2 договору № 32-б про відшкодування витрат балансоутримувача строк дії договору - до 31.12.2022.

4.11. Суди попередніх інстанцій установили, що позивач долучив до матеріалів позовної заяви додатки до договору оренди майна № 32 від 02.01.2020 - розрахунок на відшкодування комунальних та інших послуг, відповідно до яких визначені суми витрат на місяць з 02.01.2020, з 02.01.2021, з 03.01.2022, з 01.10.2022, але без загальної вартості послуг; у цих додатках зазначено, що витрати за опалення підлягають сплаті за рахунком, а за спожиту електроенергію розраховуються відповідно до показників лічильника.

4.12. Відомості про показники лічильника у період, за який позивач здійснив нарахування комунальних послуг, що є предметом спору у справі, зокрема, за електроенергію, позивачем не надано.

4.13. Суди попередніх інстанцій установили, що в матеріалах справи є рахунки-фактури на відшкодування комунальних послуг на загальну суму 299 356,77 грн, у яких платником вказано Фізичну особу - підприємця Гірного Романа Богдановича (далі - ФОП Гірний Р. Б.): від 14.01.2021 № 238/1, від 17.02.2021 № 7/1, від 12.03.2021 № 28, від 12.04.2021 № 49, від 17.05.2021 № 69/1, від 14.06.2021 № 89/1, від 12.07.2021 № 109/1, від 10.08.2021 № 129/1, від 10.09.2021 № 151/1, від 12.10.2021 № 172/1, від 15.11.2021 № 194/1, від 14.12.2021 № 223/1, від 17.01.2022 № 243/1, від 15.02.2022 № 7/1, від 18.03.2022 № 31/1, від 12.04.2022 № 65, від 10.05.2022 № 99/1, від 10.06.2022 № 134/1, від 14.07.2022 № 168/1, від 18.08.2022 № 202/1, від 14.09.2022 № 236/1, від 18.10.2022 № 270/1, від 15.11.2022 № 329/1, від 13.12.2022 № 363/1, від 12.01.2023 № 9/1, а також акти здачі приймання наданих послуг за аналогічні періоди.

4.14. Як зауважили суди, позивач у письмових поясненнях, поданих до суду 01.11.2023, щодо зазначення у таких рахунках платником ФОП Гірного Р. Б. зазначив, що в межах правовідносин між позивачем та відповідачем з оренди майна, що передували укладенню 02.01.2020 договору оренди майна № 32, сторони погодили покласти на ФОП Гірного Р. Б. обов`язок з оплати витрат за електроенергію. На підтвердження наведених обставин долучено лист відповідача № 694 від 01.10.2014, з яким відповідач звертався до позивача з ініціативою розробки тристороннього додатку до угоди про оренду та виставлення рахунків за господарські витрати та електроенергію з 01.10.2014 ФОП Гірному Р. Б.; угоду про співпрацю та організацію взаємовідносин від 02.01.2014 № 1, укладену між Товариством з обмеженою відповідальністю ТРК "Західтелесервіс" та ФОП Гірним Р. Б.; угоду про оренду майна № 1/10 від 01.10.2014, укладену між Товариством з обмеженою відповідальністю ТРК "Західтелесервіс" та ФОП Гірним Р. Б.; додаткову угоду від 02.10.2014 до договору оренди № 32 від 02.01.2013 щодо покладення на ФОП Гірного Р. Б. обов`язку з відшкодування комунальних платежів, витрат за електроенергію, тощо.

4.15. Як зазначили суди попередніх інстанцій, позивач також долучив виписку з рахунку позивача за період 09.10.2020 - 02.12.2022, відповідно до якої ФОП Гірний Р. Б. здійснював оплати з відшкодування комунальних послуг згідно з рахунками позивача за період 2020 - 2022 років.

4.16. У матеріалах справи наявні складені, підписані та скріплені печатками сторін акти звіряння розрахунків станом на 15.01.2021 (заборгованість відповідача за оренду - 6187,61 грн), станом на 01.07.2020 (заборгованість відповідача за оренду - 52 330,95 грн).

Суди попередніх інстанцій зазначили, що долучені позивачем акти звіряння розрахунків не охоплюють період заборгованості відповідача, що є предметом спору у цій справі.

4.17. Позивач також долучив претензії про сплату заборгованості від 01.10.2020 (заборгованість станом на 18.09.2020 за оренду приміщень - 65 782,82 грн, відшкодування комунальних послуг - 16 480,27 грн), від 21.02.2022 (заборгованість станом на 17.02.2022 за оренду приміщень - 19 955,92 грн, відшкодування комунальних послуг - 116 084,58 грн), які були отримані орендарем, про що свідчить підпис директора відповідача.

4.18. Суди попередніх інстанцій установили, що позивач надсилав відповідачу претензію від 09.10.2023 про необхідність сплати заборгованості з оренди в сумі 45 457,63 грн і з комунальних витрат у сумі 74 258,23 грн, вимагав звільнити приміщення та підписати акт повернення майна, оскільки строк дії договору оренди майна № 32 закінчився 31.12.2022. Копія претензії з проектами актів звірки та акта повернення майна і з доказами її надсилання на юридичну адресу відповідача 11.10.2023 долучені до матеріалів справи. Вимоги претензії відповідачем не виконані.

4.19. Спір у цій справі виник у зв`язку з наявністю чи відсутністю правових підстав для стягнення коштів з відповідача у зв`язку з неналежним виконанням зобов`язань за договором оренди майна № 32 та договором № 32-б про відшкодування витрат балансоутримувача, а також у зв`язку з наявністю чи відсутністю правових підстав для виселення відповідача з орендованого приміщення

5. Позиція Верховного Суду

5.1. Згідно зі статтею 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини 1 статті 310, частиною 2 статті 313 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

5.2. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи, перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, Верховний Суд вважає, що касаційну скаргу Інституту слід залишити без задоволення з огляду на таке.

5.3. Предметом позову в цій справі є матеріально-правові вимоги Інституту про стягнення 225 193,67 грн та виселення відповідача з орендованого приміщення, які обґрунтовані невиконанням відповідачем зобов`язань за договором оренди майна № 32 та договором № 32-б про відшкодування витрат балансоутримувача.

Предметом касаційного оскарження є постанова суду апеляційної інстанції та рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог Інституту про стягнення 74 258,23 грн заборгованості з відшкодування вартості комунальних послуг, 43 980,04 грн - пені, 5619,07 грн - 3 % річних.

5.4. Верховний Суд зазначає, що господарські зобов`язання можуть виникати з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать (частина 1 статті 174 Господарського кодексу України).

5.5. Згідно з положеннями статей 626- 629 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Договір є обов`язковим для виконання сторонами.

5.6. За змістом частини 1 статті 526 Цивільного кодексу України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства. Аналогічний за змістом припис вміщено в частині 1 статті 193 Господарського кодексу України.

5.7. Колегія суддів зазначає, що правовідносини між сторонами у справі виникли на підставі договору оренди майна № 32, що належить до майнового комплексу НАН України, а також договору № 32-б про відшкодування витрат балансоутримувача на утримання орендованого нерухомого майна та надання комунальних послуг орендарю та врегульовані Законами України "Про оренду державного та комунального майна", "Про житлово-комунальні послуги", Цивільним та Господарським кодексами України.

5.8. Згідно з частиною 1 статті 759 Цивільного кодексу України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у володіння та користування за плату на певний строк.

5.9. За змістом частини 2 статті 19 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (в редакції, чинній на момент укладення договору оренди майна № 32) розрахунок орендної плати та пропорції її розподілу між відповідним бюджетом, орендодавцем і балансоутримувачем визначаються для об`єктів, що перебувають у державній власності, Кабінетом Міністрів України.

5.10. Згідно з частиною 1 статті 9 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" (в редакції, чинній на момент укладення договору оренди № 32) споживач здійснює оплату за спожиті житлово-комунальні послуги щомісяця, якщо інший порядок та строки не визначені відповідним договором. Споживач не звільняється від оплати житлово-комунальних послуг, отриманих ним до укладення відповідного договору.

5.11. Отже, обов`язок орендаря нерухомого майна оплачувати комунальні послуги та витрати на утримання цього майна незалежно від укладеного договору у сфері комунальних послуг передбачений положеннями Закону України "Про житлово-комунальні послуги", за змістом якого споживачі зобов`язані оплатити житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користувалися ними. Подібна правова позиція викладена Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 07.07.2020 у справі № 7128916/17-ц, а також у постановах Верховного Суду від 11.04.2018 у справі № 904/2238/17, від 09.10.2018 у справі № 910/9829/17, від 16.10.2018 у справі № 904/7377/17.

5.12. Колегія суддів зазначає, що в постанові Верховного Суду від 07.06.2022 у справі № 911/27/21 у подібних правовідносинах зауважено, що правова природа зобов`язань, що виникають з надання / споживання послуг, зумовлює врахування (при вирішенні питання / спору щодо виникнення обов`язку їх оплати, розміру та вартості для їх оплати) загальних положень Закону України "Про житлово-комунальні послуги" щодо надання / споживання / підстав для оплати послуг та відповідних особливостей, що регламентовані, зокрема положеннями статей 901, 903 Цивільного кодексу України.

5.13. Так, згідно зі статтею 901 Цивільного кодексу України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором. Положення цієї глави можуть застосовуватися до всіх договорів про надання послуг, якщо це не суперечить суті зобов`язання.

5.14. Відповідно до частини 1 статті 903 Цивільного кодексу України якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов`язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.

При цьому загальне правило, визначене статтею 903 Цивільного кодексу України, передбачає оплатність послуги за договором про надання послуги, якщо договором передбачено надання послуг за плату, у зв`язку з чим правила та вимоги щодо оплатності послуг застосовуються у разі їх надання, тоді як за відсутності факту та доказів надання відповідних послуг надавач послуг позбавлений права та підстав вимагати їх оплати від отримувача послуг. Отже, для встановлення розміру цього обов`язку орендаря нерухомого майна (вартості спожитих послуг) визначальним є не факт оренди конкретного нерухомого майна, а факт споживання відповідної послуги орендарем та її розмір. А тому, за відсутності доказів на підтвердження розміру фактично спожитої у відповідному періоді орендарем (наданої йому безпосереднім надавачем відповідних послуг або державним підприємством, організацією, господарським товариством, на балансі яких перебуває орендоване майно) послуги (послуг) у орендаря не виникає обов`язку оплачувати ці послуги. Подібний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 07.06.2022 у справі № 911/27/21.

5.15. Відповідно до частини 1 статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

5.16. Отже, тягар доказування (обов`язок довести) факту та розміру спожитих орендарем комунальних послуг у спірних правовідносинах покладається на позивача.

5.17. У справі, що розглядається, обов`язок орендаря (відповідача) майна здійснювати оплату (компенсувати балансоутримувачу) витрат на комунальні послуги в орендованому приміщенні та витрат на утримання орендованого майна виник на підставі договору № 32-б про відшкодування витрат балансоутримувача.

5.18. Як установили суди попередніх інстанцій, згідно з договором № 32-б про відшкодування витрат балансоутримувача обов`язком орендаря є не пізніше 10 числа місяця, наступного за звітним місяцем, отримати рахунки та в повному обсязі внести плату на рахунок балансоутримувача (або організації, що обслуговує будівлю) за санітарне обслуговування прибудинкової території та допоміжних приміщень будівлі, технічне обслуговування будівлі відповідно до загальної площі приміщення, на ремонт відповідно до відновної вартості приміщення, за комунальні послуги, а також відшкодовувати податок за землю (пункт 2.2.3 договору № 32-б про відшкодування витрат балансоутримувача).

5.19. Суд апеляційної інстанції, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог Інституту про стягнення 74 258,23 грн заборгованості з відшкодування вартості комунальних послуг, виходив із того, що нарахування вартості спожитих комунальних послуг здійснюється на підставі виставленого орендодавцем орендареві щомісячного рахунку, сума витрат на місяць погоджена сторонами у розрахунку на відшкодування комунальних та інших послуг (що є додатками до договору № 32-б про відшкодування витрат балансоутримувача), окрім витрат за опалення та спожиту електроенергію, сума яких визначається у рахунку та на підставі показників лічильника.

Водночас суд апеляційної інстанції зазначив, що позивач не надав рахунків на оплату відповідних витрат на ім`я відповідача у справі, а також показників лічильника обліку електроенергії, тарифів, за якими здійснювались відповідні нарахування, тощо. Натомість на підтвердження заявленої суми, як установив суд апеляційної інстанції, позивач долучив рахунки-фактури на відшкодування комунальних послуг за період грудень 2020 - грудень 2022 років на загальну суму 299 356,77 грн та акти здачі-приймання наданих послуг за аналогічний період, проте у цих документах платником вказано не відповідача, а ФОП Гірного Р. Б.; у рахунках, як установив суд апеляційної інстанції, не вказано договору, на підставі якого складались відповідні документи, і не у всіх рахунках вказано період спожитих послуг, акти не підписані замовником (ФОП Гірним Р. Б.).

5.20. За наведених обставин суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції про те, що подані позивачем акти і рахунки не на ім`я відповідача, а на ім`я іншої особи, яка не є учасником справи і не є стороною договору оренди майна № 32 та договору № 32-б про відшкодування витрат балансоутримувача, не підтверджують вимоги позивача про стягнення 74 258,23 грн саме з відповідача, та не відповідають критеріям вірогідності доказів, а навпаки викликають сумнів у їх вірогідності щодо заявленої вимоги до відповідача у справі. Проте, як зауважив суд апеляційної інстанції, рішення суду не може ґрунтуватися на припущеннях про наявність у відповідача заборгованості в розмірі 74 258,23 грн на підставі актів, рахунків і виписки по рахунках, що стосуються іншої особи. Інших доказів, як зауважив суд апеляційної інстанції, які би підтверджували заявлений розмір зобов`язання відповідача з відшкодовування витрат балансоутримувача на підставі договору № 32-б про відшкодовування витрат балансоутримувача, позивачем не подано.

Суд апеляційної інстанції також, посилаючись на пункти 1, 5 частини 1 статті 20 Закону України "Про житлово-комунальні послуги", зазначив, що споживачі зобов`язані оплатити житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користувалися ними, проте матеріали справи не містять належних та допустимих доказів споживання відповідачем комунальних послуг за спірний період в розмірі 74 258,23 грн. Тому суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що позовні вимоги Інституту в цій частині є недоведеними та необґрунтованими.

5.21. Інститут, звертаючись із касаційною скаргою, посилається на підстави касаційного оскарження, передбачені пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

5.22. Пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

5.23. Касаційну скаргу Інституту мотивовано тим, що господарські суди попередніх інстанцій, ухвалюючи оскаржувані судові рішення, не врахували висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 28.03.2018 у справі № 910/32579/15, від 22.05.2018 у справі № 923/712/17, від 21.01.2019 у справі № 925/2028/15, від 02.07.2019 у справі № 918/537/18, від 29.08.2019 у справі № 905/2245/17, від 26.02.2020 у справі № 915/400/18, від 29.04.2020 у справі № 915/641/19, від 07.06.2022 у справі № 826/11447/16, від 18.03.2020 у справі № 927/986/17.

За змістом пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України оскарження судових рішень з підстав, зазначених у пункті 1 частини 2 цієї статті, можливе за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, у якій подано касаційну скаргу, і у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

5.24. Вирішуючи питання щодо подібності правовідносин, Суд звертається до правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19.

Так, Велика Палата Верховного Суду у зазначеній постанові задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин, конкретизувала висновки Верховного Суду щодо тлумачення поняття "подібні правовідносини", що полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмета позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Водночас Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін "подібні правовідносини" може означати як такі, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов`язки цих суб`єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін "подібні правовідносини" таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями. З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.

У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів.

5.25. Дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі, Верховний Суд зазначає таке.

Так, скаржник зазначає, що у наведених ним постановах Верховного Суду від 28.03.2018 у справі № 910/32579/15, від 22.05.2018 у справі № 923/712/17, від 21.01.2019 у справі № 925/2028/15, від 02.07.2019 у справі № 918/537/18, від 29.08.2019 у справі № 905/2245/17, від 26.02.2020 у справі № 915/400/18, від 29.04.2020 у справі № 915/641/19, від 07.06.2022 у справі № 826/11447/16, від 18.03.2020 у справі № 927/986/17 зазначено, що предметом доказування у справах про стягнення грошових коштів за надані послуги є насамперед факт отримання таких послуг та подальше використання результату, а не лише наявність первинних документів. Скаржник вважає, що суди попередніх інстанцій не врахували висновки, викладені у наведених постановах, про те, що ненадання рахунку не є відкладальною умовою у розумінні приписів статті 212 Цивільного кодексу України та не є простроченням кредитора у розумінні статті 614 Цивільного кодексу України, а тому не звільняє відповідача від обов`язку оплатити / відшкодувати надані послуги.

5.26. Колегія суддів установила, що постанова Верховного Суду від 28.03.2018 у справі № 910/32579/15 ухвалена за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Тутковський інтегровані рішення" до Публічного акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" про стягнення 5 024 917,50 грн заборгованості за договором від 03.05.2012 № 40-02 (договором про закупівлю послуг).

Верховний Суд, залишаючи без змін судові рішення про задоволення позову у справі № 910/32579/15, зазначив, що, як встановлено судами попередніх інстанцій, підписані акти здачі-приймання наданих послуг підтверджують, що результати наданих послуг відповідають умовам договору та є підставою для проведення розрахунків за надані послуги. При цьому Верховний Суд погодився із тим, що ненадання рахунку-фактури, який не є первинним документом та містить лише платіжні реквізити, тобто носить інформаційний характер, не є відкладальною умовою та не є простроченням кредитора в розумінні приписів Цивільного кодексу України.

5.27. Постанова Верховного Суду від 22.05.2018 у справі № 923/712/17, на яку посилається скаржник, ухвалена за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "АТ Каргілл" до Фермерського господарства "Земля і Воля" про стягнення 83 481,58 грн заборгованості за договором поставки в частині оплати повної вартості товару.

Верховний Суд, скасовуючи судові рішення у справі № 923/712/17 та направляючи справу на новий розгляд, звернув увагу на те, що ненадання рахунку-фактури не є відкладальною умовою у розумінні статті 212 Цивільного кодексу України та не є простроченням кредитора в розумінні статті 613 цього ж Кодексу; тому наявність або відсутність рахунку-фактури не звільняє відповідача від обов`язку з оплати поставленого товару. Верховний Суд у справі № 923/712/17 зазначив, що предметом дослідження у цій справі є встановлення судами обставин, пов`язаних із поставкою позивачем та отриманням відповідачем спірної продукції за договором, із підтвердженням цього відповідними документами, виконання відповідачем зобов`язань з оплати отриманого товару, його ціна, умови та порядок проведення розрахунків за товар.

5.28. Колегія суддів установила, що постанова Верховного Суду від 21.01.2019 у справі № 925/2028/15 ухвалена за первісним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "АТ Каргілл" до Товариства з обмеженою відповідальністю Виробничо-комерційної фірми "Валтас" про стягнення коштів, та зустрічним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю Виробничо-комерційної фірми "Валтас" до Товариства з обмеженою відповідальністю "АТ Каргілл" про стягнення 71 600 грн. Позов Товариства з обмеженою відповідальністю "АТ Каргілл" обґрунтовано неналежним виконанням відповідачем грошових зобов`язань за договором поставки. Правова підстава зустрічного позову Товариства з обмеженою відповідальністю Виробничо-комерційної фірми "Валтас" про стягнення з ТОВ "АТ Каргілл" 71 600,00 грн зайво перерахованих коштів за договором поставки обґрунтована положеннями статті 1212 Цивільного кодексу України.

Верховний Суд залишив без змін постанову суду апеляційної інстанції, якою первісний позов задоволено, стягнуто з ТОВ ВКФ "Валтас" на користь ТОВ "АТ Каргілл" 535 786,93 грн боргу, 160 736,08 грн штрафу, 6 844,23 грн 3% річних, у задоволенні зустрічного позову Товариства з обмеженою відповідальністю Виробничо-комерційної фірми "Валтас" відмовлено повністю. Верховний Суд зазначив, що наявність або відсутність рахунку-фактури не звільняє ТОВ ВКФ "Валтас" від обов`язку з оплати поставленого товару. Водночас у справі № 925/2028/15 суди установили, що існувала прострочена заборгованість ТОВ ВКФ "Валтас" перед ТОВ "АТ Каргілл" за товар, що був поставлений.

5.29. Постанова Верховного Суду від 02.07.2019 у справі № 918/537/18 ухвалена за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Лотівка Еліт" до Товариства з обмеженою відповідальністю сільськогосподарського підприємства "Імені Воловікова" про стягнення 863 455, 41 грн заборгованості за договором поставки.

Верховний Суд у справі № 918/537/18 зазначив, що суди встановили обставини здійснення позивачем поставки товару, який отримано та не оплачено відповідачем, проте помилково обмежилися висновками про недоведення позивачем факту виникнення у відповідача обов`язку щодо оплати вартості товару з огляду на відсутність в матеріалах справи виставлених позивачем-постачальником рахунків-фактур на оплату товару відповідачем. Скасовуючи судові рішення про відмову у задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю "Лотівка Еліт", Верховний Суд зазначив, що при новому розгляді справи судам належить дослідити правову природу спірного договору, перевірити дійсність зобов`язань відповідача з оплати вартості поставленого позивачем товару, виходячи з його умов щодо набуття відповідачем права власності на поставлений позивачем товар з моменту підписання сторонами договору видаткових накладних, та перевірити обставини припинення зобов`язань зарахуванням зустрічних однорідних (грошових) вимог в порядку, передбаченому статтею 601 Цивільного кодексу України.

5.30. Постанова Верховного Суду від 29.08.2019 у справі № 905/2245/17 ухвалена за позовом Приватного акціонерного товариства "Ветропак Гостомельський Склозавод" до Приватного акціонерного товариства "Ефес Україна" про стягнення заборгованості в сумі 1 756 821, 54 грн у зв`язку з неналежним виконанням відповідачем зобов`язань за договором поставки з повернення зворотної тари (пакувальних матеріалів) та оплати її заставної вартості. Судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у справі № 905/2245/17 мотивовані наявністю обов`язку відповідача оплатити набуту у власність поворотну тару за умови виставлення відповідного рахунку позивачем, чого позивачем зроблено не було, тому, за висновками судів попередніх інстанцій, строк оплати цієї тари не настав. Натомість Верховний Суд дійшов висновку про оплатність набуття у власність відповідачем тари та зазначив, що невиставлення / ненаправлення позивачем рахунку на оплату не звільняє відповідача від обов`язку оплатити послуги, надані позивачем.

5.31. Постанова Верховного Суду від 26.02.2020 у справі № 915/400/18, на яку посилається скаржник, ухвалена за позовом Фізичної особи-підприємця Ворони Владислава Валерійовича до Товариства з додатковою відповідальністю "ПМК-107 "ВОДБУД" про стягнення грошових коштів у сумі 977 896,00 грн основного боргу за договором оренди техніки.

Верховний Суд у справі № 915/400/18, погодившись із висновками судів попередніх інстанцій про задоволення позовних вимог позивача, виходив із того, що майно за договором оренди в порядку, визначеному договором, було отримано відповідачем, і ним використовувалося, доказів повернення майна позивачу немає. Тому Верховний Суд зазначив, що нездійснення відповідачем сплати орендних платежів за спірний період є порушенням договірних зобов`язань. При цьому Суд зауважив, що обов`язок відповідача сплачувати орендні платежі виникає в силу закону та умов договору, та не залежить від факту виставлення позивачем рахунку на оплату відповідачем орендних платежів.

5.32. Постанова Верховного Суду від 29.04.2020 у справі № 915/641/19 ухвалена за позовом Приватного підприємства НВП "Агроенергетичні технології" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Очаківський райагрохім" про стягнення 1 649 363,55 грн заборгованості за договором поставки.

Верховний Суд, погодившись із судами попередніх інстанцій про задоволення позовних вимог у справі № 915/641/19, виходив із того, що суди встановили факт отримання товару відповідачем на підставі належних, допустимих, достатніх і достовірних доказів, тому зазначив, що строк оплати за товар у відповідача настав, і отримання, але нездійснення відповідачем оплати товару, є порушенням договірних зобов`язань, оскільки обов`язок відповідача оплатити вартість поставленого йому позивачем товару виникає в силу закону та не залежить від факту виставлення позивачем рахунку на оплату відповідачем вартості здійсненої поставки товару.

5.33. Постанова Верховного Суду від 07.06.2022 у справі № 826/11447/16 ухвалена за адміністративним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю Фірма Єдина Європа до Головного управління Державної фіскальної служби у місті Києві про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень.

Верховний Суд погодився з висновками суду апеляційної інстанції про задоволення позову Товариства з обмеженою відповідальністю Фірма Єдина Європа у справі № 826/11447/16. При цьому Суд зазначив, що як установив суд апеляційної інстанції, матеріалами справи підтверджено виконання договору сторонами, контролюючим органом не обґрунтовано, що господарські зобов`язання не були спрямовані на реальне настання правових наслідків, обумовлених сторонами, відповідачем не доведено правомірності підстав формування оскаржуваних позивачем податкових повідомлень-рішень.

5.34. Постанова Верховного Суду 18.03.2020 у справі № 927/986/17 ухвалена за позовом Фізичної особи - підприємця Шкриль Лариси Григорівни до Товариства реалізації інженерних задач "ТРІЗ" ЛТД про стягнення 600 000,00 грн заборгованості з оплати наданих послуг за договором про надання юридичних послуг.

Верховний Суд, залишив без змін рішення судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позову у справі № 927/986/17. При цьому Суд зазначив, що суди попередніх інстанцій, установивши, що позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження надання ним юридичних послуг за договором, дійшли неспростовного висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

5.35. Водночас колегія суддів зазначає, що у справі № 914/2612/23, що розглядається, суди попередніх інстанцій виходили з того, що позивач не довів належними та допустимими доказами факту та розміру наданих відповідачу послуг. Оскільки рішення суду не може ґрунтуватися на припущеннях про наявність у відповідача заборгованості в розмірі 74 258,23 грн на підставі актів, рахунків і виписки по рахунках, що стосуються іншої особи, а інших доказів, як зауважив суд апеляційної інстанції, які би підтверджували заявлений розмір зобов`язання відповідача з відшкодовування витрат балансоутримувача на підставі договору № 32-б про відшкодовування витрат балансоутримувача, позивачем не подано. Тому доводи скаржника про неправильне застосування судами норм матеріального та процесуального права та неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду, викладених у наведених постановах, не підтвердилися.

5.36. Колегія суддів зазначає, що у цій справі суди надали оцінку доказам, поданим сторонами, до переоцінки яких суд касаційної інстанції вдаватися не може, оскільки встановлення обставин справи, дослідження доказів та надання правової оцінки доказам належить до повноважень судів першої та апеляційної інстанцій, що передбачено статтями 73-80, 86, 300 Господарського процесуального кодексу України.

5.37. При цьому колегія суддів також зауважує, що інші доводи, викладені в касаційній скарзі, стосуються з`ясування обставин, уже встановлених господарськими судами попередніх інстанцій, та переоцінки вже оцінених ними доказів у справі, тому суд касаційної інстанції не може взяти їх до уваги згідно з положеннями частини 2 статті 300 Господарського процесуального кодексу України.

6. Висновки Верховного Суду

6.1. Відповідно до частин 1- 5 статті 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.

Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

6.2. Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу - без задоволення.

6.3. За змістом статті 309 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

6.4. Ураховуючи межі перегляду справи у касаційній інстанції, передбачені статтею 300 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів вважає, що доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують висновків судів попередніх інстанцій, тому підстав для задоволення касаційної скарги і скасування чи зміни оскаржуваної постанови та рішення в оскаржуваній частині немає.

6.5. Оскільки наведені скаржником підстави касаційного оскарження не підтвердилися під час касаційного провадження, Верховний Суд вважає, що касаційну скаргу Інституту необхідно залишити без задоволення, а постанову Західного апеляційного господарського суду від 13.03.2024 та рішення Господарського суду Львівської області від 29.11.2023 у справі № 914/2612/23 в оскаржуваній частині - без змін.

7. Судові витрати

Судовий збір за подання касаційної скарги у порядку, передбаченому статтею 129 Господарського процесуального кодексу України, необхідно покласти на скаржника.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Інституту прикладних проблем механіки і математики ім. Я. С. Підстригача Національної академії наук України залишити без задоволення.

2. Постанову Західного апеляційного господарського суду від 13.03.2024 та рішення Господарського суду Львівської області від 29.11.2023 у справі № 914/2612/23 в оскаржуваній частині залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Н. О. Багай

Судді Т. Б. Дроботова

Ю. Я. Чумак