Рішення

від 04.06.2024 по справі 522/20895/20

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

04.06.2024Справа № 522/20895/20За позовом ОСОБА_1

до Акціонерного товариства «ОТП Банк»,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Товариство з обмеженою відповідальністю «Укртехнопроект»,

про визнання договору іпотеки недійсним та визнання дій протиправними,

Суддя Карабань Я.А.

Секретар судових засідань Севериненко К.Р.

Представники учасників справи:

від позивача: ОСОБА_1.;

від відповідача: не з`явився;

від третьої особи: не з`явився;

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

У листопаді 2020 року ОСОБА_1 (надалі - позивач) звернувся до Приморського районного суду м. Одеси з позовом до Акціонерного товариства «ОТП Банк» (надалі - відповідач), у якому просив суд:

- визнати недійсним договір іпотеки (майнова порука) № РСМ-500/007/2005, укладений 07 червня 2005 року між позивачем та Акціонерним комерційним банком «Райффайзенбанк Україна»;

- визнати дії відповідача протиправними стосовно майна фізичної особи.

Позовні вимоги, з посилання на ст.87, 90, 104, 108, 204, 215, 216 Цивільного кодексу України, ст.2, 26, 28, 78 Закону України «Про банки і банківську діяльність», ст.8, 18 Закону України «Про захист прав споживачів», обґрунтовані тим, що 06.06.2005 між ТОВ «Укртехнопроект» і АКБ «Райффайзенбанк України» укладено кредитний договір №СМ-500/07/2005, з метою забезпечення виконання якого 07.06.2005 між АКБ «Райффайзенбанк України» і позивачем, укладено договір іпотеки (майнова порука) № РСМ-500/007/2005. У подальшому позивача повідомлено, що з 08.12.2006 філія АКБ «Райффайзенбанк Україна» в м. Одесі змінила назву на філію Закритого акціонерного товариства «ОТП Банк» в м. Одесі, а також повідомлено, що ЗАТ «ОТП Банк» є повним правонаступником за всіма зобов`язаннями АКБ «Райффайзенбанк Україна». Позивач вважає, що умови іпотечного договору підлягають зміні та відповідній державній реєстрації, а саме заміні сторони іпотекодержателя АКБ «Райффайзенбанк Україна» на ЗАТ «ОТП Банк», із зміною відповідних реквізитів. Крім того позивач вказує, що договір іпотеки є несправедливим, оскільки вартість майна, що є предметом іпотеки, значно перевищує розмір основного зобов`язання.

Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 19.05.2021 у справі № 522/20895/20 було залучено до участі в справі третю особу - Товариство з обмеженою відповідальністю «Укртехнопроект» (надалі - третя особа).

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 16.12.2021, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 22.11.2022, в задоволенні позову відмовлено.

Верховний Суд постановою від 19.04.2023 касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 16.12.2021 та постанову Одеського апеляційного суду від 22.11.2022 скасував. Провадження в справі за позовом ОСОБА_1 до АТ «ОТП Банк», третя особа - ТОВ «Укртехнопроект» про визнання договору іпотеки недійсним та визнання дій протиправними закрив.

Ухвалою Верховного Суду від 24.05.2023 справу №522/20895/20 передано до Господарського суду міста Києва, як суду першої інстанції, до юрисдикції якого віднесено розгляд даної справи.

02.06.2023 Господарським судом міста Києва отримано справу №522/20895/20 та за результатом розподілу автоматизованої системи документообігу Господарського суду міста Києва для розгляду справи визначено суддю Карабань Я.А.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 07.06.2023 позову заяву ОСОБА_1 залишено без руху.

28.06.2023 від позивача надійшла заява на усунення недоліків до якої, зокрема, додано уточнену позовну заяву, в якій позивач просить суд:

- визнати недійсним договір іпотеки (майнова порука) № РСМ-500/007/2005, укладений 07.06.2005 між позивачем та Акціонерним комерційним банком «Райффайзенбанк Україна»;

- визнати протиправними дії відповідача щодо не переукладення договору іпотеки №РСМ-500/007/2005 стосовно майна (нежилих будівель, що знаходяться в місті Одеса по провулку Волзький під номером «Три» та складаються з нежилих будівель: літ. «А, А2, А3» - адміністративно-складські, літ. «Ж» - майстерня-склад, літ «Ц» - склад загальною площею 2 712, 9 кв.м., «І» - мостіння, № 3, 4 - огорожа), яке належить позивачу, частину якого було придбано під час шлюбу із ОСОБА_2 .

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 03.07.2023 позовну заяву ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «ОТП Банк», третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю «Укртехнопроект» про визнання договору іпотеки недійсним та визнання дій протиправними і додані до неї документами передано за підсудністю до Господарського суду Одеської області.

Постановою Північного апеляційного господарського суду від 25.01.2024 ухвалу Господарського суду міста Києва від 03.07.2023 скасовано, а справу № 522/20895/20 передано на розгляд Господарського суду міста Києва.

12.02.2024 до Господарського суду міста Києва надійшли матеріали справи №522/20895/20.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 19.02.2024 прийнято справу № 522/20895/20 до провадження та відкрито провадження в справі. Розгляд справи постановлено здійснювати за правилами загального позовного провадження і призначено підготовче засідання на 19.03.2024.

У підготовче засідання 19.03.2024 представники учасників справи не з`явились, про дату, час та місце проведення засідання повідомлялись належним чином.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 19.03.2024 відкладено підготовче засідання на 17.04.2024 та в порядку ст.74 ГПК України витребувано в сторін докази.

26.03.2024 від позивача на виконання ухвали надійшли витребувані судом документи.

08.04.2024 від позивача надійшло клопотання про участь його представника в судових засіданнях по справі в режимі відеоконференції з використанням власних технічних засобів.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 09.04.2024 задоволено клопотання позивача про участь у судових засіданнях у режимі відеоконференції та постановлено забезпечити участь представника позивача - адвоката Ореза В.П. у підготовчому засіданні призначеному на 17.04.2024 та в усіх наступних засіданнях у режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів.

У підготовче засідання 17.04.2024 з`явився представник позивача. Представники відповідача та третьої особи в засідання не з`явились, про дату, час та місце проведення засідання повідомлялись належним чином. У підготовчому засіданні представник позивача просив долучити до матеріалів справи подані 25.03.2024 докази, що надійшли до суду 26.03.2024, яке суд протокольною ухвалою задовольнив та долучив подані докази до матеріалів справи.

Враховуючи відсутність клопотань та повідомлень учасників судового процесу про намір вчинити дії, строк вчинення яких обмежений підготовчим провадженням, ухвалою Господарського суду міста Києва від 17.04.2024 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 04.06.2024.

Позивач у судовому засіданні 04.06.2024 позовні вимоги підтримав у повному обсязі та просив позов задовольнити, представники відповідача та третьої особи в засідання не з`явилися, про розгляд справи були повідомлені належним чином, про причини неявки суд не повідомили.

Одночасно, статтею 202 Господарського процесуального кодексу України визначені наслідки неявки в судове засідання учасника справи.

Зокрема, згідно із частиною 3 статті 202 Господарського процесуального кодексу України якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі, неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки; повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки.

Суд зазначає, що відповідно до частини 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

При цьому, суд зауважує, що він надавав можливість учасникам справи реалізувати свої процесуальні права на представництво інтересів у суді та подання доказів в обґрунтування своїх вимог та заперечень.

Судом, враховано, що в силу вимог частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов`язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини 1 статті 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі «Смірнова проти України»).

Відповідно до листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України № 1-5/45 від 25.01.2006, у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.

Критерії оцінювання «розумності» строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.

Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.

Враховуючи, що явка представників відповідача та третьої особи в судове засідання обов`язковою не визнавалась, сторони повідомлені про хід розгляду справи у встановленому Господарським процесуальним кодексом України порядку, судом, в межах наданих йому повноважень, створені належні умови учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених Господарським процесуальним кодексом України, висловлення своєї правової позиції в спорі та надання відповідних доказів, суд вважає за можливе розглянути справу в цьому судовому засіданні без участі представника відповідача та третьої особи за наявними матеріалами.

У судовому засіданні 04.06.2024 відповідно до ст. 240 ГПК України проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши надані документи та матеріали, заслухавши пояснення позивача, з`ясувавши обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши в сукупності докази, які мають значення для розгляду справи та вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

06.06.2005 між Акціонерним комерційним банком «Райффайзенбанк Україна» (банк) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Укртехнопроект» (позичальник) в особі директора ОСОБА_1. був укладений кредитний договір №СМ-500/007/2005 про надання кредиту в розмірі 300 000,00 доларів США на розвиток бізнесу 2-ма траншами по 150 000 доларів США кожний (надалі - кредитний договір).

Згідно п. 3.1. кредитного договору в якості забезпечення всіх своїх зобов`язань за цим договором позичальник керуючись положеннями чинного законодавства України, в тому числі але не виключно положеннями ст. 5 Закону України «Про іпотеку» цим передає чи зобов`язується забезпечити передачу майновим поручителем в іпотеку банку нерухоме майно, яке є власністю позичальника та/чи майнового поручителя відповідно до свідоцтва про право власності на нежитлові будівлі від 05.01.2005, яке видано виконавчим комітетом Одеської міської ради на підставі розпорядження Приморської районної адміністрації Одеської міської ради за № 4576 від 17.12.2004 та зареєстрованого Одеським МБТІ та РОН 12.01.2005 за реєстраційним номером 9529512, номер запису: 1122 в книзі 40 неж-137 номер витягу 6193020 (т.1, а.с. 85-93, 110-113).

Додатковими угодами до кредитного договору, розмір кредиту збільшений до 400 000 доларів США (т.1, а.с. 81-82).

06.06.2005 між Акціонерним комерційним банком «Райффайзенбанк Україна» та позивачем було укладено договір поруки №SRCM-500/007/2005, відповідно до якого позивач зобов`язався відповідати за повне та своєчасне виконання боржником ТОВ «Укртехнопроект» зобов`язань за кредитним договором №СМ-500/007/2005 від 06.06.2005 (т.1, а.с. 114-115).

Також 07.06.2005 між Акціонерним комерційним банком «Райффайзенбанк Україна» та позивачем укладено договір іпотеки (майнова порука) № РСМ-500/007/2005 (надалі - договір іпотеки) на забезпечення виконання основного зобов`язання за кредитним договором №СМ-500/007/2005 від 06.06.2005 (т.1, а.с.9-14).

Пунктом 2.1.1. договору іпотеки визначено, що боржник зобов`язаний повністю повернути іпотекодержателю суму отриманого кредиту не пізніше 06 червня 2010 року відповідно до умов, встановлених п. п. 1.5.-1.6. кредитного договору, чи в інший строк встановлений в кредитному договорі. Сума кредиту може скласти 300 000 (триста тисяч) доларів США.

Відповідно до п. 3.1. договору іпотеки предметом іпотеки за цим договором є нежилі будівлі, що знаходяться в місті Одеса по провулку Волзький під номером «Три», та складаються з нежилих будівель: літ. «А,А2,АЗ» - адміністративно- складські. літ. «Ж» - майстерня-склад, літ. «Ц» - склад, загальною площею 2712,9 кв.м.. «І» - мостіння, № 3,4 - огорожа, (надалі майно) та належить ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право власності на нежилі будівлі, виданого Виконавчим комітетом Одеської міської ради 05.01.2005 (бланк серії ЯЯЯ № 132601), зареєстрованого в Комунальному підприємстві «Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об`єктів нерухомості» у книзі 40 неж. на стор. 137, номер запису 1122; реєстраційний № 9529512. Загальна вартість вказаних нежилих будівель згідно витягу з реєстру прав власності на нерухоме майно складає 7 134 338 (сім мільйонів сто тридцять чотири тисячі триста тридцять вісім) гривень 01 коп.

Вищевказані нежилі будівлі розташовані на земельній ділянці, площею 4123,2 кв.м., яка знаходиться в користуванні іпотекодавця згідно договору на дольову участь у землекористуванні, укладеного між Одеською міською радою та іпотекодавцем 14.06.2004, зареєстрованого в Книзі записів договорів на дольову участь у землекористуванні 14.06.2004 за № 1397.

Згідно п. 3.2. договору іпотеки, іпотека за цим договором і на частину об`єкта майна, яка не може бути виділеною в натурі і була приєднана до предмета іпотеки після укладання цього іпотечного договору без реєстрації права власності на неї як на окремий об`єкт нерухомості, а також поширюється на земельну ділянку, на якій розташована вказана нерухомість і яка необхідна для використання цієї нерухомості за цільовим призначенням (за ст. 377 ЦК України). Після звернення стягнення на предмет іпотеки іпотекодержатель набуває права та обов`язки іпотекодавця за правочином, яким встановлено умови оренди.

Додатковою угодою до договору іпотеки від 04.11.2005 між іпотекодержателем АКБ «Райффайзенбанк Україна» та іпотекодавцем ОСОБА_1 підтверджено збільшення розміру боргового зобов`язання ТОВ «Укртехнопроект» перед АКБ «Райффайзенбанк Україна» за кредитним договором № СМ-500/007/2005 до 400 000 доларів США (а.с. 83).

Крім основного зобов`язання за кредитним договором №СМ-500/007/2005 від 06.06.2005 та укладених на його забезпечення договорів поруки та іпотеки, між АКБ «Райффайзенбанк Україна» та ТОВ «Укртехнопроект» в особі директора ОСОБА_1. також були укладені договір про надання овердрафту №OD- 500/008/2005 від 15.08.2005 в межах ліміту овердрафту, що не перевищує 20 000 грн; договір про надання овердрафту №OD-SWE500/035/2006 від 03.11.2006 в межах ліміту овердрафту, що не перевищує 80 000 грн, який забезпечений договором поруки №OD-SWE500/035/2006 від 03.11.2006 укладеним між АКБ «Райффайзенбанк Україна» та позивачем (т.1, а. с. 68-79, 100-102, 103-109).

15.03.2007 листом Ref. 500-10-2/8/2 позивача повідомлено про те, що з 8-го грудня 2006 року філія Акціонерного комерційного банку «Райффайзенбанк Україна» в м. Одесі змінила назву на філію Закритого акціонерного товариства «ОТП Банк» в м. Одесі. Також повідомлено, що ОТП Банк є повним правонаступником за всіма зобов`язаннями Райффайзенбанк Україна (т.1, а.с. 15).

Так, предметом даного позову є вимоги позивача до відповідача про:

- визнання недійсним договору іпотеки (майнова порука) № РСМ-500/007/2005, що укладений 07.06.2005 між позивачем та Акціонерним комерційним банком «Райффайзенбанк Україна»;

- визнання протиправними дій відповідача щодо не переукладення договору іпотеки №РСМ-500/007/2005 стосовно майна (нежилих будівель, що знаходяться в місті Одеса по провулку Волзький під номером «Три» та складаються з нежилих будівель: літ. «А, А2, А3» - адміністративно-складські, літ. «Ж» - майстерня-склад, літ «Ц» - склад загальною площею 2 712, 9 кв.м., «І» - мостіння, № 3, 4 - огорожа), яке належить позивачу, частину якого було придбано під час шлюбу із ОСОБА_2.

У частині першій статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, а в частині 2 цієї статті визначено способи захисту цивільних справ та інтересів судом.

Суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (частина друга статті 15 ЦК України).

Згідно з положеннями статті 4 ГПК України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Наявність права на пред`явлення позову не є безумовною підставою для здійснення судового захисту, а є лише однією з необхідних умов реалізації встановленого права.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Отже, захисту підлягає наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка є суб`єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес), і чи це право (інтерес) порушено відповідачем.

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові.

Подібні за змістом висновки викладені в постановах Верховного Суду від 25.06.2019 у справі № 922/1500/18, від 15.08.2019 у справі № 1340/4630/18, від 28.11.2019 у справі № 918/150/19, від 26.01.2022 у справі № 921/787/20 від 14.06.2022 у справі № 904/3870/21, від 13.09.2022 у справі № 918/1222/21.

Відповідно до ст. 575 ЦК України, іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи. Правила про іпотеку землі та інші окремі види застав встановлюються законом.

Згідно ст.3 Закону України «Про іпотеку» (далі - Закон), іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом. Взаємні права і обов`язки іпотекодавця та іпотекодержателя виникають з моменту державної реєстрації іпотеки відповідно до закону.

Статтею 7 Закону передбачено, що за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов`язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов`язання. Якщо вимога за основним зобов`язанням підлягає виконанню у грошовій формі, розмір цієї вимоги визначається на підставі іпотечного договору або договору, що обумовлює основне зобов`язання, у чітко встановленій сумі чи шляхом надання критеріїв, які дозволяють встановити розмір цієї вимоги на конкретний час протягом строку дії основного зобов`язання.

Відповідно до ст.19 Закону зміни і доповнення до іпотечного договору підлягають нотаріальному посвідченню. Відповідні відомості про зміну умов обтяження нерухомого майна іпотекою підлягають державній реєстрації у встановленому законом порядку. Після видачі заставної зміни і доповнення до іпотечного договору і договору, яким обумовлене основне зобов`язання, можуть вноситися лише після анулювання заставної і видачі нової заставної в порядку, встановленому частиною четвертою статті 20 цього Закону. Будь-яке збільшення основного зобов`язання або процентів за основним зобов`язанням, крім випадків, коли таке збільшення прямо передбачене іпотечним договором, може бути здійснене після державної реєстрації відповідних відомостей про зміну умов обтяження нерухомого майна іпотекою. Таке збільшення підпорядковується пріоритету вимоги за будь-яким іншим зобов`язанням, забезпеченим предметом іпотеки, яка була зареєстрована до реєстрації відповідної зміни умов обтяження нерухомого майна іпотекою. У разі коригування графіка виконання основного зобов`язання у зв`язку з його частковим достроковим погашенням анулювання заставної і видача нової заставної не є обов`язковими.

Згідно ст. 24 Закону, відступлення прав за іпотечним договором здійснюється без необхідності отримання згоди іпотекодавця, якщо інше не встановлено іпотечним договором, і за умови, що одночасно здійснюється відступлення права вимоги за основним зобов`язанням. Якщо не буде доведено інше, відступлення прав за іпотечним договором свідчить про відступлення права вимоги за основним зобов`язанням. Іпотекодержатель зобов`язаний письмово у п`ятиденний строк повідомити боржника про відступлення прав за іпотечним договором і права вимоги за основним зобов`язанням.

Отже, враховуючи вимоги законодавства, що регулюють спірні правовідносини, суд зазначає, що норми чинного законодавства не передбачають необхідності зміни умов чи реквізитів іпотечного договору в разі відступлення прав вимоги за іпотечним договором.

При цьому судом враховано, що позивачем, у порядку передбаченому ГПК України, не доведено, яким чином порушено його право самим фактом переходу прав іпотекодержателя до відповідача за іпотечним договором, так і не доведено протиправність невнесення, в зв`язку з набуттям права іпотекодержателя, відповідних змін до умов чи реквізитів іпотечного договору.

Також, як на підставу визнання недійсним договору іпотеки позивач посилається на несправедливість його умов у частині забезпечення зобов`язання ТОВ «Укртехнопроект» перед АТ «ОТП Банк», оскільки вартість предмета іпотеки значно перевищує розмір основного зобов`язання.

Так, підстави недійсності договорів закріплені в ст. 215 ЦК України, згідно з якою, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до частин першої - третьої, п`ятої та шостої статті 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Як убачається з матеріалів справи позивач передав належне йому на праві приватної власності нерухоме майно в іпотеку для забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором від 07.06.2005 між банком та третьою особою в розмірі 300 000 доларів США, що становило - 1 516 500, 00 гривень.

При цьому згідно з п. 4.4 договору іпотеки вартість предмета іпотеки визначається за згодою між іпотекодавцем та іпотекодержателем та становить 7 134 338, 01 грн, що за курсом на 25.05.2005 становить 1 412 740,20 доларів США. На вимогу іпотекодержателя іпотекодавець зобов`язаний за власний рахунок (чи за рахунок третьої особи) провести незалежну оцінку нерухомого майна, що надається в іпотеку за цим договором, згідно з вимогами законодавства та надати іпотекодержателю оригінал чи нотаріально засвідчену копію звіту про оцінку предмету іпотеки та документів, що підтверджують повноваження оцінювача. Іпотекодержатель залишає за собою право самостійно замовити проведення незалежної оцінки предмету іпотеки. Іпотекодавець зобов`язаний посприяти доступу іпотекодержателя і незалежного оцінювача до предмета іпотеки для проведення його оцінки.

Тобто ціна предмету іпотеки кредитного договору була визначена за згодою сторін договору станом 25.05.2005 і по суті не є остаточною і такою, що не може бути змінена в залежності від результатів незалежної оцінки предмету іпотеки.

Також позивач посилається на положення ч.ч.1, 2, 4 ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів» у редакції, на його думку, чинній на момент укладення договору, а саме відносно того, що продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача. Перелік несправедливих умов у договорах із споживачами не є вичерпним.

Разом з тим, суд зазначає, що договір укладено між позивачем і АКБ «Райффайзенбанк Україна» 07.06.2005 та станом на його укладення діяла інша редакція статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме від 05.12.2003 яка мала назву «Право споживача на інформацію про товари (роботи, послуги)» та не містила положень про несправедливість умов договору, тоді як редакція, що наведена позивачем «Визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача» введена в дію лише 13.01.2006.

Законодавець встановлює, що наявність підстав для визнання правочину недійсним має визначатися судом на момент його вчинення. Для такого визнання з огляду на приписи статті 5 Цивільного кодексу України суд має застосувати акт цивільного законодавства, чинний на момент укладення договору (такі висновки сформульовано в постановах Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17 і від 13.07.2022 у справі № 363/1834/17).

У Рішенні Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 у справі щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв`язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) зазначено, що положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» з подальшими змінами у взаємозв`язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.

Одночасно суд наголошує, що положення Закону України» Про захист прав споживачів» застосовується до договорів зі споживачами про надання споживчих кредитів, тоді як у даному випадку оспорюваний договір іпотеки було укладено для забезпечення кредитного договору в якому погоджено цільове використання кредиту: на поповнення обігових засобів (розвиток бізнесу) (пункт 1.2. кредитного договору), а тому положення вказаного закону не підлягають застосуванню в даних правовідносинах.

При цьому, будь-яких належних доказів, які свідчили про істотний дисбаланс між вартістю предмету іпотеки, яким забезпечено виконання зобов`язання за кредитним договором та розміром кредиту - 300 000 доларів США (в подальшому було збільшено до 400 000 доларів США), а також про ігнорування іпотекодержателем актуальної ринкової вартості предмета іпотеки та/або маніпулювання зазначеною в договорі вартістю предмета іпотеки на шкоду інтересам іпотекодавця, матеріали справи не містять та позивачем, у порядку, передбачено ГПК України, таких доказів не надано.

Суд наголошує, що позивач не надав доказів про несправедливість умов іпотечного договору в частині того, що вартість предмета іпотеки значно перевищує розмір основного зобов`язання, а тому підстави для визнання такого договору недійсним відсутні.

Що стосується посилань позивача відносно відсутності згоди подружжя, суд зазначає наступне.

Так, як установлено судом вище оспорюваний договір укладено 07.06.2005, тоді як шлюб між позивачем та ОСОБА_2 розірвано 20.08.2004, що підтверджується копією свідоцтва про розірвання шлюбу серія НОМЕР_1 (т.1, а.с.129), тобто майже за рік до укладення такого договору, а також свідоцтво про право власності на нежитлові приміщення, що є предметом оспорюваного договору іпотеки і яке надавалось при укладенні договору отримано позивачем 05.01.2005 (т.2., а.с.135), тобто також після розірвання шлюбу.

Крім того, суд зазначає, що відповідно до статті 65 Сімейного кодексу України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

Суд наголошує, що в пункті 5.1. договору іпотеки зазначено, що іпотекодавець (позивач) має повне і виключне право власності на весь предмет іпотеки (п.b), а також відсутні повноваження будь-яких третіх осіб щодо предмета іпотеки (будь-якої його частини), зміст ст.3, 21, 74 Сімейного кодексу України іпотекодавцю роз`яснено (п.f).

Отже, позивач у договорі іпотеки самостійно зазначив, що весь об`єкт іпотеки є його особистою власністю і права третіх осіб на таке майно відсутні, а також враховуючи положення ст.65 Сімейного кодексу України суд зазначає, що саме другий з подружжя, тобто в даному випадку колишня дружина позивача, має право на звернення до суду з позовом про оскарження договору, а тому посилання позивача на відсутність згоди ОСОБА_2 є необґрунтованими.

Також суд зазначає, що в даному випадку поведінка позивача, як сторони договору, є суперечливою, оскільки він сам майже 15 років назад зазначав, що предмет іпотеки є тільки його власністю, не звертався з будь-якими заявами чи запереченнями до відповідача на протязі тих же 15 років, вказане не відповідає принципу venire contra factum proprium (заборона суперечливої поведінки), який базується ще на римській максимі non concedit venire contra factum proprium (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці).

Надаючи оцінку іншим доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до п.5 ч.4 ст.238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 Європейського суду з прав людини у справі "Руїс Торіха проти Іспанії"). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах від 13.03.2018, від 24.04.2019, від 05.03.2020 Верховного Суду по справах №910/13407/17, №915/370/16 та №916/3545/15.

Відповідно до положень ст. 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. При цьому, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, згідно положень ст. 74 Господарського процесуального кодексу України. Згідно зі ст. 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Згідно із ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

З огляду на викладене вище, всі інші заяви, клопотання, доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як необґрунтовані, безпідставні та такі, що не спростовують висновків суду.

Підсумовуючи наведене, суд у повному обсязі відмовляє в задоволенні позову ОСОБА_1 .

Судові витрати відповідно до ст.129 Господарського процесуального кодексу України покладаються на позивача.

Керуючись ст. 73, 74, 76-79, 86, 129, 232, 233, 237, 238, 240 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

1. У задоволенні позову відмовити повністю.

2. Рішення набирає законної сили відповідно до ст. 241 ГПК України та може бути оскаржено у порядку і строк, встановлені ст. 254, 256, 257 ГПК України.

Повний текст складено та підписано 17.06.2024.

Суддя Я.А.Карабань