Постанова

від 11.06.2024 по справі 229/953/24

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/5733/24 Справа № 229/953/24 Суддя у 1-й інстанції - Медінцева Н. М. Суддя у 2-й інстанції - Зубакова В. П.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 червня 2024 року м.Кривий Ріг

справа № 229/953/24

Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді - Зубакової В.П.

суддів Бондар Я.М., Остапенко В.О.

секретар судового засідання Гладиш К.І.

сторони:

позивач: ОСОБА_1

відповідачі: Держава Україна, Кам`янський районний суд Черкаської області,

розглянувши увідкритому судовомузасіданні вм.Кривому РозіДніпропетровської області,в порядкуспрощеного позовногопровадження,апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Дружківськогоміського суду Донецької області від 10 квітня 2024 року, яка постановлена суддею Медінцевою Н.М. в місті Дружківка Донецької області, відомостей щодо дати складання повного тексту рішення суду матеріали справи не містять,

УСТАНОВИВ:

В лютому 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Держави Україна, Кам`янського районного суду Черкаської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, Головне управління Державного Казначейства України в Донецькій області, про відшкодування матеріальної та моральної шкоди.

Ухвалою Дружківського міського суду Донецької області від 10 квітня 2024 року відмовлено у відкритті провадження за позовом ОСОБА_1 .

В апеляційній скарзі позивач ОСОБА_1 , посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати ухвалу суду та зобов`язати суд першої інстанції відкрити провадження за поданою ним позовною заявою.

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції, ігноруючи сталу практику Європейського суду з прав людини, безпідставно відмовив у вікритті провадження за поданою ним позовною заявою, оскільки суд, який розглядав справу щодо звинувачення ОСОБА_2 не приймав ніяких судових рішень, які ОСОБА_3 мала оскаржувати до суду апеляційної та касаційної інстанції, а тільки продовжував розгляд справи.

Крім того, в даному випадку незрозуміло, яким чином позивач ОСОБА_1 та на підставі вимог якого Закону, мав можливість оскаржити істотне порушення розумного строку розгляду справи, якщо він п`ять разів подавав заяви щодо розгляду справи незаконним складом суду з істотним порушенням розумних строків розгляду справи.

Відзив на апеляційну скаргу не подано.

Заслухавши суддю-доповідача, позивача ОСОБА_1 , який підтримав доводи апеляційної скарги та просив її задовольнити, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах заявлених позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, з наступних підстав.

Відмовляючи у відкритті провадження у справі суд першої інстанції керувався п.1 ч.1 ст.186 ЦПК України та виходив з того, що позовна заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного.

За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Відповідно до ч.1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно з п.1 ч.1 ст.186 ЦПК України, суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо позовна заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Як вбачається з матеріалів справи, 06 лютого 2024 року ОСОБА_1 звернуся до суду з позовом до Держави Україна, Кам`янського районного суду Черкаської області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, Головне управління Державного Казначейства України в Донецькій області, про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, та просив стягнути з державної казначейської служби України на його користь відшкодування шкоди, завданої бездіяльності правосуддя, в розмірі 1 000 000 грн., мотивуючи його порушенням суддями Кам`янського районного суду Черкаської області розумності строку розгляду справи № 699/268/15-к та тим, що розгляд справи проводився незаконним складом суду.

Предметом спору у цій справі є відшкодування моральної шкоди, завданої позивачу, на його думку, протиправними діями суддів Кам`янського районного суду Черкаської області.

Відповідно до частини першої статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

У частинах першій та другій статті 124 Конституції України делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.

Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Статтями 126, 129 Конституції України визначено, що рішення суду і відповідно до цього дії або бездіяльність судів у питаннях здійснення правосуддя, пов`язаних з підготовкою, розглядом справ у судових інстанціях тощо, можуть оскаржуватися у порядку, передбаченому процесуальними законами, а не шляхом оскарження їх дій (чи відшкодування шкоди одночасно з оскарженням таких дій) до іншого суду, оскільки це порушуватиме принцип незалежності судів і заборону втручання у вирішення справи належним судом.

Згідно з частинами першою та третьою статті 6 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» здійснюючи правосуддя, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу. Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права.

Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, неповага до суду чи суддів, збирання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб з метою дискредитації суду або впливу на безсторонність суду, заклики до невиконання судових рішень забороняються і мають наслідком відповідальність, установлену законом.

У пункті 10 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 13 червня 2007 року № 8 «Про незалежність судової влади» судам роз`яснено, що виключне право перевірки законності та обґрунтованості судових рішень має відповідний суд згідно з процесуальним законодавством. Оскарження у будь-який спосіб судових рішень, діяльності судів і суддів щодо розгляду та вирішення справи поза передбаченим процесуальним законом порядком у справі не допускається; суди повинні відмовляти у прийнятті позовів та заяв з таким предметом.

У постанові Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року № 6 «Про деякі питання, що виникають у судовій практиці при прийнятті до провадження адміністративних судів та розгляді ними адміністративних позовів до судів і суддів» судам роз`яснено, що у розумінні положень частини першої статті 2, пунктів 1, 7, 9 частини першої статті 3, статті 17, частини третьої статті 50 Кодексу адміністративного судочинства України судді при розгляді ними цивільних, господарських, кримінальних, адміністративних справ та справ про адміністративні правопорушення не є суб`єктами владних повноважень і не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їх рішень, дій чи бездіяльності, вчинених у зв`язку з розглядом судових справ. Скарги на дії, бездіяльність і рішення суддів мають розглядатися відповідно до процесуального законодавства.

Згідно з пунктом 57 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зміст конкретних судових рішень контролюється, насамперед, за допомогою процедур апеляції або перегляду рішень у національних судах та за допомогою права на звернення до Європейського суду з прав людини.

Відповідно до пункту 55 Висновку № 3 (2002) Консультативної ради європейських суддів судові помилки щодо юрисдикції чи процедури судового розгляду, у визначенні чи застосуванні закону, здійсненні оцінки свідчень повинні вирішуватися за допомогою апеляції; інші суддівські порушення, які неможливо виправити в такий спосіб (наприклад надмірне затримання вирішення справи), повинні вирішуватися щонайбільше поданням позову незадоволеної сторони проти держави.

Вчинені суддею (судом) процесуальні дії з розгляду конкретної справи, а також ухвалені у ній рішення можуть бути оскаржені до суду вищої інстанції у порядку, передбаченому процесуальним законом для тієї справи, під час розгляду якої вони вчиняються чи ухвалюються.

Вчинені судом (суддею) у відповідній справі процесуальні дії й ухвалені у ній рішення не підлягають окремому судовому оскарженню шляхом ініціювання нового судового процесу.

Тобто, якщо позивачі вважали, що суд допустив порушення норм права під час розгляду їх справи, вони мали можливість оскаржити ухвалені у цих справах судові рішення до судів вищих (апеляційної чи касаційної) інстанцій у порядку та з підстав, визначених у відповідному процесуальному законі.

Щодо цивільної відповідальності, до якої позивач мав намір притягнути суд-відповідача, Консультативна рада європейських суддів зазначає, що, беручи до уваги принцип незалежності суду: i) засобом захисту від судових помилок (стосовно питань юрисдикції, суті справи або процедури розгляду) повинна бути належна система апеляційного оскарження рішень (як з дозволу суду, так і без дозволу); ii) будь-яка компенсація за інші недоліки в процесі здійснення правосуддя (у тому числі, наприклад, порушення строків розгляду справи) може вимагатися тільки від держави; iii) недоцільним є притягнення судді до будь-якої особистої відповідальності за здійснення ним уповноважених професійних обов`язків, навіть шляхом відшкодування збитків державі, крім випадків навмисного порушення (пункт 76 Висновку № 3 (2002) Консультативної ради європейських суддів).

Зазначений підхід однаково застосовний як особисто до суддів, так і до судів, в яких вони здійснюють правосуддя.

Оскарження діянь суддів (судів) щодо розгляду та вирішення справ, а також оскарження судових рішень поза порядком, передбаченим процесуальним законом, не допускається. Суди та судді не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їхніх дій чи бездіяльності під час розгляду інших судових справ, про оскарження їх рішень, ухвалених за наслідками розгляду цих справ, а також про зобов`язання судів та суддів до вчинення певних процесуальних дій. Вчинення (невчинення) суддею (судом) процесуальних дій під час розгляду конкретної справи, а також ухвалені у ній рішення можуть бути оскаржені до суду вищої інстанції у порядку, передбаченому процесуальним законом для тієї справи, під час розгляду якої вони відповідно були вчинені (мали бути вчинені) чи ухвалені.

Вказаний висновок відповідає правовій позиції Великої Палати Верховного Суду, висловленій у постановах: від 08 травня 2018 року, у справі № 521/18287/15-ц, провадження №14-90 цс 18, від 21 листопада 2018 року, у справі № 757/43355/16-ц, провадження № 14-399 цс 18, від 29 травня 2019 року ,у справі № 489/5045/18, провадження № 14-191 цс 19.

У зв`язку з чим колегія суддів не бере до уваги доводи апеляційної скарги про те, що суд послався на постанову Великої Палати Верховного Суду, яка стосується інших правовідносин

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Таким чином, суди та судді не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їхніх дій чи бездіяльності під час розгляду інших судових справ, про оскарження їх рішень, ухвалених за наслідками розгляду цих справ. Вчинення (невчинення) суддею (судом) процесуальних дій під час розгляду конкретної справи, а також ухвалені у ній рішення можуть бути оскаржені до суду вищої інстанції у порядку, передбаченому процесуальним законом для тієї справи, під час розгляду якої вони відповідно були вчинені (мали бути вчинені) чи ухвалені, а будь-яка компенсаці за інші недоліки в процесі здійснення правосуддя (у тому числі, наприклад, порушення строків розгляду справи) може вимагатися тільки від держави.

Разом з тим, позивач в своїй позовній заяві наполягав на тому, що до Держави Україна ним не пред`являється жодних позовних вимог.

Аналогічні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 31 липня 2019 року у справі № 636/5534/15, провадження № 61-9921 св 18.

Ураховуючи наведене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок про відмову у відкритті провадження у справі стосовно позовних вимог, заявлених до судді, оскільки така позовна заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Доводи апеляційної скарги про те, що ігноруючи сталу практику Європейського суду з прав людини, суд першої інстанції безпідставно відмовив у вікритті провадження за поданою ним позовною заявою, оскільки суд, який розглядав справу щодо звинувачення ОСОБА_2 не приймав ніяких судових рішень, які ОСОБА_3 мала оскаржувати до суду апеляційної та касаційної інстанції, а тільки продовжував розгляд справи, не спростовують вищенаведених висновків суду, ґрунтуються на невірному тлумаченні норм матеріального та процесуального права, які регулюють спірні правовідносини між сторонами, а тому не заслуговують на увагу.

Європейський суд з прав людини вказав що пункт1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Отже, вирішуючи спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов`язки сторін, що брали участь у справі, обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, дав їм належну правову оцінку, ухвалив судове рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду обґрунтовані і підтверджуються письмовими доказами.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що ухвалу суду постановлено з дотриманням норм матеріального і процесуального законодавства, у зв`язку із чим апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а ухвала суду - залишенню без змін.

Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 382 ЦПК України, суд,-

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Ухвалу Дружківськогоміського суду Донецької області від 10 квітня 2024 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 17 червня 2024 року.

Головуючий:

Судді: