Постанова

від 18.06.2024 по справі 260/193/24

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 червня 2024 рокуЛьвівСправа № 260/193/24 пров. № А/857/8793/24

Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючий-суддя Довга О.І.,

суддя Глушко І.В.,

суддя Запотічний І.І.

розглянувши в порядку письмового провадження в м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 18 березня 2024 року (головуючий суддя Гебеш С.А., м.Ужгород) у справі №260/193/24 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державного вищого навчального закладу "Ужгородський національний університет" про визнання дій протиправними і зобов`язання вчинити певні дії,-

В С Т А Н О В И В:

12.01.2024 позивач звернувся в суд першої інстанції з адміністративним позовом до Державного вищого навчального закладу "Ужгородський національний університет" про визнання дій протиправними і зобов`язання вчинити певні дії, а саме: визнати протиправними дії Державного вищого навчального закладу "Ужгородський національний університет" щодо відмови ОСОБА_1 в наданні відповіді на запит на інформацію від 28.08.2023 року; зобов`язати Державний вищий навчальний заклад "Ужгородський національний університет" надати ОСОБА_1 публічну інформацію згідно питань у запиті на інформацію від 28.08.2023 року.

Позов обґрунтовує тим, що 28.08.2023 звернувся до відповідача з запитом про надання інформації, в якому просив надати витяг з технічного паспорту гуртожитку №4 в частині, що стосується будівельних розмірів та житлової площі двох окремих кімнат в одному стандартному блоці. Листом від 05.09.2023 за № 2787/01-16 відповідач відмовив у наданні запитуваної інформації, посилаючись на те, що у період дії воєнного стану запитувана інформація належить до інформації з обмеженим доступом. Позивач з отриманою відмовою не погоджується, а тому за захистом своїх прав та інтересів звернувся до суду.

Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 18 березня 2024 року адміністративний позов задоволено частково. Визнано протиправними дії Державного вищого навчального закладу "Ужгородський національний університет" щодо відмови ОСОБА_1 в наданні відповіді по запиту на інформацію від 28.08.2023 року. Зобов`язано Державний вищий навчальний заклад "Ужгородський національний університет", з урахуванням висновків суду за результатами розгляду цієї справи, повторно розглянути запит ОСОБА_1 на інформацію від 28 серпня 2023 року протягом п`яти робочих днів з дня набрання цим рішенням суду законної сили.

Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, позивач оскаржив його в апеляційному порядку. Вважає, що рішення ухвалене з неповним з`ясуванням обставин справи, з порушенням норм матеріального і процесуального права та підлягає скасуванню з підстав, викладених в апеляційній скарзі. Доводи апеляційної скарги аналогічні доводам позовної заяви. Крім того, апелянт вказує, що остаточна позиція суду першої інстанції протирічить як самій суті справи, так і його попереднім висновкам, зробленим під час дослідження доказів, оскільки раніше судом першої інстанції вже було встановлено, що позивачем отримано саме лист-відповідь №2787/01-16 на запит на інформацію від 28.08.2023. Даний лист відповідає вимогам, встановленим статтею 22 Закону України «Про доступ до публічної інформації» і містить обґрунтування позиції відповідача щодо відмови у задоволенні запиту на інформацію (обмеження доступу до інформації у зв`язку з правовим режим воєнного стану). Якщо відповідач дійсно відмовився би надавати відповідь на запит на отримання інформації, то з обставин справи було б не зрозуміло, чи володіє він взагалі даною інформацією, чи є вона загальнодоступною або інформацією з обмеженим доступом, чи є дана інформація готовою або її треба спеціально створювати, а тому відповідача дійсно треба було би зобов`язати повторно розглянути запит і надати мотивовану відповідь. Оскільки відповідачем інформація не надавалась з причини того, що в умовах воєнного стану до неї нібито обмежено доступ, то задоволення позову в частині зобов`язання відповідача надати запитувану інформацію є своєчасним і має підставу, тому що з обставин справи випливає, що ніякої потреби в повторному розгляді запиту не існує. Просить задовольнити вимоги апеляційної скарги.

08.05.2024 відповідачем до суду подано відзив на апеляційну скаргу. У відзиві заявник зазначає, що надання запитуваної інформації у вигляді витягу з технічного паспорту є неможливим, оскільки такий документ необхідно створювати із залученням сертифікованих спеціалістів для проведення робіт щодо креслень, вимірювання, тощо. Просить відмовити в задоволенні апеляційної скарги.

20.05.2024 позивачем до суду подано відповідь відзив на апеляційну скаргу. Апелянт зазначає, що відповідач у своєму відзиві не навів ніяких заперечень щодо змісту і вимог апеляційної скарги, натомість знову почав стверджувати, всупереч вже доведеній до його відома інформації, що витяг є окремим документом, який потрібно заново створювати.

Враховуючи те, що рішення суду першої інстанції не оскаржується в частині задоволення позову, відтак, у відповідності до статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає оскаржуване рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

У відповідності до частини першої статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (КАС), суд апеляційної інстанції вважає за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження, так як апеляційну скаргу подано на рішення суду першої інстанції, що ухвалене в порядку письмового провадження (без повідомлення сторін) за наявними у справі матеріалами.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, суд приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з огляду на наступні підстави.

Судом встановлені наступні обставини.

Позивач 28.08.2023 року звернувся до Державного вищого навчального закладу "Ужгородський національний університет" із запитом на інформацію, в якому просив надати витяг з технічного паспорту гуртожитку №4 ДВНЗ "Ужгородський національний університет", що розташований за адресою: вул. Університетська, буд. 12, м. Ужгород, Закарпатська область в частині, що стосується будівельних розмірів та житлової площі двох окремих кімнат в одному стандартному блоці.

Листом від 05.09.2023 року за №2787/01-16 відповідач повідомив, що запитувана інформація, у період дії воєнного стану, належить до інформації з обмеженим доступом. З вказаного листа вбачається, що надання позивачу запитуваної інформації може нанести шкоду інтересам національної безпеки.

Позивач з отриманою відмовою не погоджується, а тому звернувся в суд першої інстанції з позовом.

Приймаючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції дійшов висновку, що вимоги позивача про зобов`язання відповідача надати запитувану інформацію є передчасними.

Суд апеляційної інстанції погоджується з таким висновком з огляду на наступне.

Згідно із положеннями частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

Порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом, та інформації, що становить суспільний інтерес, визначено Законом України від 13.01.2011 року №2939-VI «Про доступ до публічної інформації» (Закон №2939-VI).

Згідно зі ст.1 Закону №2939-VI публічна інформація - це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб`єктами владних повноважень своїх обов`язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом. Публічна інформація є відкритою, крім випадків, встановлених законом.

Пунктом 1 ч.1 ст.3 вказаного Закону передбачено, що право на доступ до публічної інформації гарантується обов`язком розпорядників інформації надавати та оприлюднювати інформацію, крім випадків, передбачених законом.

Відповідно до ч.2 ст.2 Закону №2939-VI цей Закон не поширюється на відносини щодо отримання інформації суб`єктами владних повноважень при здійсненні ними своїх функцій, а також на відносини у сфері звернень громадян, які регулюються спеціальним законом.

Згідно зі ст.8 Закону №2939-VI таємна інформація - інформація, доступ до якої обмежується відповідно до частини другої статті 6 цього Закону, розголошення якої може завдати шкоди особі, суспільству і державі. Таємною визнається інформація, яка містить державну, професійну, банківську, розвідувальну таємницю, таємницю досудового розслідування та іншу передбачену законом таємницю. Порядок доступу до таємної інформації регулюється цим Законом та спеціальними законами.

За п.1 ч.1 ст.13 Закону №2939-VI розпорядниками інформації для цілей цього Закону визнаються суб`єкти владних повноважень - органи державної влади, інші державні органи, органи місцевого самоврядування, органи влади Автономної Республіки Крим, інші суб`єкти, що здійснюють владні управлінські функції відповідно до законодавства та рішення яких є обов`язковими для виконання.

Відповідно до п.6 ч.1 ст.14 цього ж Закону розпорядники інформації зобов`язані надавати та оприлюднювати достовірну, точну та повну інформацію, а також у разі потреби перевіряти правильність та об`єктивність наданої інформації і оновлювати оприлюднену інформацію.

Приписами ст.22 Закону №2939-VI передбачено, що розпорядник інформації має право відмовити в задоволенні запиту, зокрема, у випадку якщо інформація, що запитується, належить до категорії інформації з обмеженим доступом відповідно до частини другої статті 6 цього Закону.

Колегія суддів звертає також увагу на те, що даючи офіційне тлумачення положень частин першої, другої статті 32, частин другої, третьої статті 34 Конституції України, Конституційний Суд України наголосив, що Конституцією України визначено вичерпний перелік підстав, за наявності яких законами України може передбачатися обмеження прав особи на вільне збирання, зберігання, використання і поширення інформації, оскільки реалізація цих прав не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб, у тому числі й конституційне право особи на невтручання в її особисте і сімейне життя; збирання, зберігання, використання та поширення державою, органами місцевого самоврядування, юридичними або фізичними особами конфіденційної інформації про особу без її згоди є втручанням в її особисте та сімейне життя, яке допускається винятково у визначених законом випадках і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини (абзац шостий пункту 4, абзац четвертий пункту 5 мотивувальної частини Рішення від 20 січня 2012 року № 2-рп/2012).

Згідно з юридичною позицією Конституційного Суду України обмеження щодо реалізації конституційних прав і свобод не можуть бути свавільними та несправедливими, вони мають встановлюватися виключно Конституцією і законами України, переслідувати легітимну мету, бути обумовленими суспільною необхідністю досягнення цієї мети, пропорційними та обґрунтованими, у разі обмеження конституційного права або свободи законодавець зобов`язаний запровадити таке правове регулювання, яке дасть можливість оптимально досягти легітимної мети з мінімальним втручанням у реалізацію цього права або свободи і не порушувати сутнісний зміст такого права (абзац третій підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 01 червня 2016 року № 2-рп/2016).

Конституційний Суд України також зазначив, що під правомірним обмеженням конституційних прав і свобод людини і громадянина слід розуміти передбачену Конституцією України можливість втручання держави за допомогою юридичних засобів у зміст та обсяг конституційних прав і свобод людини і громадянина, яке відповідає вимогам верховенства права, потрібності, доцільності та пропорційності у демократичному суспільстві; метою такого обмеження є охорона основоположних цінностей у суспільстві, до яких належать, зокрема, життя, свобода та гідність людини, здоров`я і моральність населення, національна безпека, громадський порядок (абзац другий пункту 6 мотивувальної частини Рішення від 12 липня 2019 року № 5-р(I)/2019).

Таким чином, за позицією Конституційного Суду України, право особи на доступ до інформації, гарантоване статтею 34 Конституції України, не є абсолютним і може підлягати обмеженням. Такі обмеження мають бути винятками, які передбачені законом, переслідувати одну або декілька законних цілей і бути необхідними у демократичному суспільстві. У разі обмеження права на доступ до інформації законодавець зобов`язаний запровадити таке правове регулювання, яке дасть можливість оптимально досягти легітимної мети з мінімальним втручанням у реалізацію вказаного права і не порушувати сутнісного змісту такого права (абзац сьомий пункту 2.2 мотивувальної частини Рішення Першого сенату Конституційного Суду України від 22 січня 2020 року № 1-р(I)/2020).

Згідно з положеннями статті 4 Закону України «Про доступ до публічної інформації» одним із принципів забезпечення доступу до публічної інформації є принцип прозорості та відкритості діяльності суб`єктів владних повноважень (пункт 1 частини першої цієї статті).

Публічна інформація є відкритою, крім випадків, встановлених законом. Обмеження доступу до інформації здійснюється відповідно до закону при дотриманні сукупності вимог, визначених пунктами 1-3 частини другої статті 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації».

Забезпечення доступу до публічної інформації здійснюється двома способами: систематичного та оперативного оприлюднення інформації, і надання інформації за запитами на інформацію. Спосіб забезпечення доступу до публічної інформації залежить, у тому числі, від виду (характеру, суті) такої інформації. За положеннями Закону України «Про доступ до публічної інформації» кожна особа має право скористатися своїм правом на подання інформаційного запиту, якому кореспондує обов`язок розпорядника інформації надати на нього відповідь.

Відмова у задоволенні запиту на інформацію повинна бути мотивованою, тобто у відмові розпорядник інформації зобов`язаний обґрунтувати наявність передбачених частиною другою статті 6 згаданого Закону підстав обмеження у доступі.

Відсутність висновку розпорядника інформації щодо наявності хоча б однієї з трьох складових, передбачених указаною правовою нормою, означає, що відмова в доступі до публічної інформації є необґрунтованою.

Аналогічну позицію наведено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 24 січня 2019 року у справі № 9901/510/18 (провадження № 11-840заі18), 14 травня 2020 року у справі № 9901/589/19 (провадження № 11-72заі20).

Відповідно до пункту 1 статті 10 Конвенції кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. А згідно з пунктом 2 цієї статті здійснення цих свобод, оскільки воно пов`язане з обов`язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров`я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду.

Тобто стаття 10 Конвенції має на меті гарантувати вільний обіг ідей та відомостей у суспільстві. Вона гарантує не лише право на передання інформації, але також право громадськості отримувати її. Більше того, визнане на національному рівні право на отримання інформації може бути підставою для реалізації права, гарантованого статтею 10 (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 17 лютого 2015 року у справі «Гусева проти Болгарії» (Guseva v. Bulgaria), заява № 6987/07, пункти 36, 40; від 03 квітня 2012 року у справі «Гіллберг проти Швеції» (Gillberg v. Sweden), заява № 41723/06, пункт 93).

Реалізації вказаних прав не повинні перешкоджати органи держави, крім випадків втручання, передбачених пунктом 2 вказаної статті. Відмова державного органу в наданні інформації на запит є формою втручання в право на свободу одержувати інформацію. Тому таке втручання має розглядатися на предмет дотримання пункту 2 статті 10 Конвенції.

За усталеною практикою ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 10 Конвенції втручання у права заявника становитиме порушення Конвенції, якщо не відповідатиме вимогам пункту 2 статті 10. Тому варто визначити, чи було це втручання «передбачене законом», чи переслідувало воно одну або декілька законних цілей, визначених у цьому пункті, та чи було воно «необхідним у демократичному суспільстві» задля досягнення цих цілей (див. рішення ЄСПЛ від 26 травня 2009 року у справі «Кенеді проти Угорщини», заява № 31475/05, пункт 43).

Велика палата ЄСПЛ в рішенні від 08 листопада 2016 року у справі «Угорський Гельсінський Комітет проти Угорщини» (Magyar Helsinki Bizottsag v. Hungary) (заява № 18030/11) вказала, що те, наскільки заборона доступу до інформації є втручанням у права заявника на свободу вираження поглядів, слід оцінювати в кожному конкретному випадку та з урахуванням його особливих обставин (пункт 157). Для цього мають бути оцінені такі критерії (пункти 158-170): 1) мета запитувача. Потрібно встановити, чи справді отримання інформації є необхідним для реалізації запитувачем інформації його функції зі сприяння публічній дискусії із суспільно важливих питань і чи справді ненадання інформації створить суттєву перешкоду свободі вираження поглядів; 2) природа інформації. Інформація, дані або документи, щодо яких вимагається доступ, повинні відповідати вимогам трискладового тесту, тобто збиратися в цілях задоволення саме суспільного інтересу; 3) роль запитувача. Розраховувати на захист свого права на доступ можуть насамперед журналісти, науковці, громадські активісти, зокрема блогери та популярні користувачі соцмереж, громадські організації, діяльність яких пов`язана з питаннями, що становлять суспільний інтерес, а також автори творів з означених питань; 4) готова та доступна інформація. Надання інформації не повинно накладати на державні органи надмірного тягаря зі збирання та обробки даних.

Статтею 6 Закону № 2939-VI визначено, що інформацією з обмеженим доступом є: конфіденційна інформація; таємна інформація; службова інформація.

Обмеження доступу до інформації здійснюється відповідно до закону при дотриманні сукупності таких вимог: 1) виключно в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров`я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя; 2) розголошення інформації може завдати істотної шкоди цим інтересам; 3) шкода від оприлюднення такої інформації переважає суспільний інтерес в її отриманні.

Запровадження обмеження доступу до конкретної інформації за результатами розгляду запиту на інформацію допускається лише за умови застосування вимог пунктів 1-3 частини другої статі 6 Закону.

Ці вимоги є «трискладовим тестом», який повинна пройти публічна інформація для визначення її відкритою чи обмеженою. Доступ до інформації може бути обмежено за умови додержання сукупності всіх трьох підстав.

Таким чином, передумовою для встановлення відкритості чи обмеження інформації є застосовування до такої інформації «трискладового тесту».

Апеляційний суд звертає увагу на те, що положення частини другої статті 6 Закону передбачають вимоги до обмеження доступу до інформації, а не підстави для надання такого доступу. Такий підхід ґрунтується на тому, що статтею 1 Закону закріплена презумпція відкритості публічної інформації, доступ до якої може бути обмеженим лише у разі, якщо розпорядник інформації обґрунтує це на підставі «трискладового тесту». Отже, обов`язок доведення того факту, що доступ до інформації може бути обмежений, покладається на розпорядника публічної інформації. Також, колегія суддів наголошує, що відмова у наданні інформації є обґрунтованою у разі, якщо розпорядник інформації у відповіді на запит вказує, якому саме з інтересів загрожує розголошення запитуваної інформації, в чому полягає істотність шкоди цим інтересам від її розголошення, чому шкода від оприлюднення такої інформації переважає право громадськості знати цю інформацію в інтересах національної безпеки, економічного добробуту чи прав людини. Відсутність висновку розпорядника інформації щодо наявності хоча б однієї з трьох складових «трискладового тесту» означає, що відмова у доступі до публічної інформації є необґрунтованою.

Натомість, як вбачається з листа від 25.09.2023 №2787/01-16, відповідач у своїй відповіді на запит позивача жодним чином не обґрунтовує, які саме негативні наслідки матиме розголошення запитуваної інформації, в чому полягає істотність шкоди цим інтересам від її розголошення, чому шкода від оприлюднення такої інформації переважає право позивача на отримання цієї інформації. Таким чином, відмова відповідача у задоволенні запиту позивача на інформацію вказаним вимогам не відповідає і відповідач фактично лише обмежився посиланням на неможливість надання позивачу запитуваної інформації через належність цієї інформації до категорії службової інформації, чого, однак, недостатньо.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про зобов`язання Державного вищого навчального закладу "Ужгородський національний університет" повторно розглянути запит ОСОБА_1 на інформацію від 28 серпня 2023 року.

Враховуючи наведене, апелянтом на підставі належних та допустимих доказів не доведено обставин, на яких ґрунтуються його вимоги, а тому апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27.09.2001, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.

Згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 09.12.1994, статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.

Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

Враховуючи вищенаведене, апеляційний суд визнає, що суд першої інстанції, вирішуючи даний публічно-правовий спір, правильно встановив обставини справи та ухвалив законне рішення з дотриманням норм матеріального і процесуального права, рішення суду першої інстанції ґрунтується на повно, об`єктивно і всебічно з`ясованих обставинах, доводи апеляційної скарги їх не спростовують, а тому підстав для скасування рішення суду першої інстанції немає.

Згідно з ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Зазначене положення поширюється на доказування правомірності оскаржуваного рішення (дії чи бездіяльності). Окрім доказування правових підстав для рішення (тобто правомірності), суб`єкт владних повноважень повинен доказувати фактичну підставу, тобто наявність фактів, з якими закон пов`язує можливість прийняття рішення, вчинення дії чи утримання від неї.

В розумінні ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним, обґрунтованим та відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

За наведених обставин колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та прийняв рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду, тому оскаржуване рішення слід залишити без змін.

Відповідно до ст. 316 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. ст. 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 18 березня 2024 року у справі № 260/193/24 без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п`ятої статті 328 КАС України.

Головуючий суддя О. І. Довга судді І. В. Глушко І. І. Запотічний